Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» icon

Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню»




Скачати 217.4 Kb.
НазваВиховна справа на тему: «Дарую людям пісню»
Дата конвертації20.05.2013
Розмір217.4 Kb.
ТипДокументи
1. /Луценко.docxВиховна справа на тему: «Дарую людям пісню»



Виховна справа

на тему:

«Дарую людям пісню»

(присвячена 90-річчю з дня народження поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата державної премії України ім..Т.Г.Шевченка Дмитра Омеляновича Луценка)

f:\дмитро луценко\lutsenko3.jpg


МЕТА: Поглибити знання учнів про життєвий та творчий шлях українського поета-пісняра Дмитра Омеляновича Луценка.

Розкрити перед учнями красу поезії (пісні) Д. Луценка, а також духовну велич, щедрість серця самого поета.

Навчити учнів розуміти поетичні твори, вміти відчувати його душу – щиру й пісенну. Через його пісні прививати у молоді любов до української мови, любов до своїх близьких та рідних, повагу до людей, а також рости патріотами своєї землі – України.


Ведучий:

Є на світі вірші, які зігрівають і душу і серце. Вони чудово лягають на музику, легко запам’ятовуються, гарно співаються, а згодом стають народними. Така доля, мабуть, випала і пісням на вірші відомого українського поета-пісняра Дмитра Омеляновича Луценко...


Ведучий:

Луценко Дмитро Омелянович, (15 жовтня 192116 січня 1989, Київ) український поет-пісняр. Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1976 р.), заслужений діяч мистецтв УРСР (1974 р. ).


Ведучий:

Дмитро Омелянович Луценко, автор текстів низки відомих пісень («Києве мій» (І. Шамо), «Пісня про щастя» (І. Шамо), «Гуси летіли» (А. Пашкевич), «Осіннє золото» (І. Шамо), «Мамина вишня» (А. Пашкевич), «Сивина» (І. Марченко), «Мамо» (О. Екімян), «Хата моя, біла хата» (А. Пашкевич), «Ой ти, ніченько» (А. Пашкевич), «Не віддам тебе осені» (А. Кушнарьов), «Фронтовики», «Сивина», «Не шуми калинонько» та інших, створених у співдружності з композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П.

Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо, народився 15 жовтня 1921 року нині у селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області.


Ведучий:

Як і всі українські діти знав з змалечку багато народних пісень, які чув від батька та гостей, котрі відвідували родинну хату. Але не так щасливо на початку життя склалася його доля. В одинадцять років маленький хлопчик пізнав, що таке голод.

Одразу після голодомору 1932—1933 років, котрий скосив на Полтавщині чи не кожне друге село, підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі. У 1938 році вступає до Київського гідромеліоративного інституту. У 1940 Дмитро був призваний до лав Червоної армії, у якій попав служити у прикордонні війська на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном).

На початку війни - автоматник розвідувальної роти. Дмитро Луценко сповна відчув те, що випало на долю його покоління. З першого і до останнього дня Великої Вітчизняної війни він був на фронті. Деякий час служив у дивізійній газеті «За победу». 8 травня 1945 його контузило в Берліні. Через п'ять місяців він повернувся додому інвалідом першої групи. За часи війни був нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.


Ведучий:

У повоєнні роки працює у редакціях газет «Сільські вісті», «Молодь України», кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. У «Сільських вістях» знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, якій присвячує багато гарних ліричних віршів. Першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню» публікує у 1962 році. А вже наступного року стає членом Спілки письменників України.


Ведучий:

І все ж вищим творчим покликанням відомого поета стала українська пісня. Кожний написаний рядок був настільки філігранним і мелодійним, ніби сам просився на музику. У цей час він співробітничає з композиторами Платоном Майбородою, Ігорем Шамо,

Левком Ревуцьким, Олександром Білашем, Володимиром Верменичем, Анатолієм Пашкевичем, Олексієм Екімяном, К. Мясковим, І. Покладом, С. Сабодашем та ін. Разом з ними створює багато популярних пісеньусього понад 300.


Ведучий:

Пісні на його слова співали Д. Гнатюк, А. Мокренко, Д. Петриненко, Н. Матвієнко, Б. Сташків, хорова капела «Думка», Державний український народний хор ім. Г. Верьовки. Твори перекладені білоруською, казахською, таджицькою, молдовською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. У 1978 році побачила світ книга російських перекладів його віршів «Хлеб и песня». Відомі збірки його поезій: «Незакінчена соната». К, 1966; «Як тебе не любити». К, 1969; «Добрість». К., 1971; «Пахучий хліб». К, 1974; «За Березовою Рудкою». К, 1976; «Коли ти зі мною». К, 1978; «Березовий дзвін». К, 1980; «Вибране». К, 1981; «Дороги спадщини». К, 1984; «Усе любов’ю зміряне до дна». К, 1994; «А я люблю, люблю...» К, 1995. За творчу діяльність був нагороджений орденом Дружби народів.

Музична композиція «Чому ж ти сумуєш, признайся, гармонь»

Ведучий:

Помер 16 січня 1989 року у Києві. Похований на Байковому цвинтарі поряд з могилою доньки. На його пам’ять у селі Березова Рудка встановлено меморіальну дошку.

З 1990 року, у рідному селі поета, де він уже в зрілому віці подовгу жив і писав, у Березоворудському парку проводяться пісенно-мистецькі свята «Осіннє золото», на них виконуються пісні на його слова. У сільському краєзнавчому музеї відкрито кімнату-музей поета. 1998 року його іменем було названо середню школу № 197 у м. Києві, де митець не раз виступав і де тривалий час працювали його дружина Тамара Іванівна та син Сергій. 19 травня того ж року в школі було відкрито музей-світлицю поета.

В пам’ять про поета у 2001 році було започатковано премію ім. Дмитра Луценка, вона вручається кращим поетам піснярам, співакам, композиторам.


Ведучий:

На долю поета-пісняра Дмитра Луценка випало все те, що й усьому його поколінню: від першого й до останнього дня був на фронтах Другої світової війни (8 травня 1945-го його контузило у Берліні, аж через п'ять місяців повернувся додому інвалідом першої групи). Потімтрудові будні.

Звучить пісня «Сивина»

Ведучий:

Шліфував свою літературно-мистецьку майстерність у редакціях газет "Сільські вісті”, ”Молодь України”, пізніше — на Всесоюзному радіо (був кореспондентом в Україні). І все ж основним та найвищим творчим покликанням відомого поета стала українська пісня. Тут він себе розкрив, як ніхто інший, адже кожний написаний рядок був настільки філігранним і мелодійно витонченим, ніби сам просився на музику. Нині його твори заслужено визнані не лише пісенною національною класикою, а й золотим фондом, еталоном віршованого піснетворення. Співтворцями пісень визнаного майстра слова стали його сучасники композитори першої величини: Платон Майборода, Ігор Шамо, Левко Ревуцький, Олександр Білаш, Володимир Верменич, Анатолій Пашкевич та інші.

Ведучий:

Їхні творіння ввійшли до репертуару багатьох видатних співаків та творчих колективів різного масштабу. А найголовнішепісні на слова поета припали до серця мільйонам людей — їх залюбки слухають і співають. За міцністю вкорінення в пам’яті і поширеністю вони стали в один ряд з народними, поповнивши культурну скарбницю. А й справді: ’’Києве мій!” стала пісенною візиткою української столиці, ’’Мамина вишня” — виявом найніжніших почуттів любові до найріднішої людини, а ”Ой ти, ніченько”, "Не шуми, калинонько”, ”Осіннє золото”, "Хата моя, біла хата”, "Гуси летіли”, "Мамо” переживуть автора на довгі десятиліття. Дмитро Луценко прожив 67 років і три місяці. Далася взнаки війна та ’’мирні” бойовиська...

Звучить пісня «Осіннє золото»

Ведучий:

Про непросту долю та незабутні сонцекрилі пісні цього делікатного і ніжного чоловіка розповіла дружина поета-пісняра Тамара Іванівна

Тамара Іванівна:

«Все почалося з листопадового вечора далекого 1945 року. На одному з свят, де зібралися молоді журналісти українських газет (тоді працювала у ’’Радянському селянинові”), майбутній письменник Іван Цинковський привів стрункого солдатика, на худеньких грудях якого висів, як на вішаку, вицвілий потертий кітель з бойовими нагородами, а на ногахгрубезні кирзові чоботи. Дмитро Луценко був солдатиком, який щойно прибув до столиці з військового госпіталю. Коли, заїкаючись, подав мені руку, видалося, що не лише небесно-голубими, а й янгольськими очима ніжно зазирнув мені в душу. Довго промучився, але своє ім’я вимовити не зміг. З війни повернувся інвалідом першої групи. У мене в грудях щось ворухнулось, боляче затремтіло і защемілото був пекучий жаль до цього юнака, напівглухого від контузії та покаліченого і обкраденого війною. Як пізніше виявилося, Дмитра контузило у Берліні 8 травня, за день до Перемоги. І в госпіталях, в Німеччині, він лікувався аж до листопада, майже півроку.

Сам Господь лише відає, чим приворожив він мене тоді. Того вечора солдат-поет читав свої вірші й не зводив закоханих очей з мене. Читав і читав напам’ять, а вимовлялося йому все важче і важче ...А я плакала... Вже наступного ранку Дмитро Омелянович читав мені те, що викресало його серце за безсонну ніч,”Я тебе, як мрію, зачарую(потім ці вірші стали піснею, а виконала її незабутня Раїса Кириченко):


Розділю я порівну з тобою Радощі, і болі, й сподівання,

Будь моєю долею ясною,

Будь моїм незрадженим коханням...


Тамара Іванівна:

I так щодня він приносив вірші про кохання. А потім ми блукали історичними місцями столиці. Дмитро розповідав про ”місто своєї долі”, гордився його принадами, а з роками все це вилилося на папір: "Як тебе не любити, Києве мій!”...

Звучить пісня «Києве мій»


Тамара Іванівна:

...А на п’ятий день він подарував черговий виплеск безсонної ночі у віршах, а внизу дописав прозою: ’’Жити не можу без тебе! Давай одружимося сьогодні ж!” Припав Дмитро мені до серця, закохалася в нього до безтями, але хотілося дочекатися батьківського благословення, підготуватися до весілля. Мій "Ромео” наполягав на своєму і переконав. 8-го листопада, на самого Дмитра, зустрілись, а 13-горозписались. Відмітили важливу подію вечіркою на квартирі, яку я винаймала. Було нас п’ятеро. Одна з моїх подруг сказала молодому, щоб купив хоч би пляшечку винця, мовляв, не можна кричати ’’гірко!” на сухо. Дмитро грошей не мав, побіг, здав своє військове галіфе і купив пляшку вина. Гордо поставив на стіл і сказав, що буде чим прилити гіркоту. (Сміється.) Коли все закінчилося, з господинею провели гостей, дивлюся, а мій Дмитро впав, ніби непритомний, на тому ліжку, де ми сиділи, і міцно спав. Війна зробила його хворим і немічним. Ось така у нас була перша шлюбна ніч: молодий, одягнений у військову форму, до ранку проспав. Уранці, коли зготувала йому сніданок, бідний, ніяково вибачався. А на пероні вокзалу (я їхала на два тижні у відрядження), сумний і змарнілий, несподівано вимовив: "Ти мене покинеш? ” ’’Ніколи в світі, коханий, зустрічай мене...” — заспокоїла, як могла. Новий, 1946-ий, рік зустріли зі всіма родичами і знайомими у моїй рідній Одесі. Матуся наготувала так, як іще готували при цареві (так вона казала). (Усміхається.) Вся моя велика рідня прийняла Дмитра, як сина. Любили його за просту, веселу та добру вдачу. Відвели йому окрему кімнату для творчості. За півтора літні місяці він міг там написати так багато, як у Києві за півроку.


Як я люблю тебе,

Хай розкажуть тобі вечори голубі

Про мою любов.

Як я люблю тебе,

У дівочій журбі по знайомій тропі

Все блукаю знов.


Як я люблю тебе.

Хай розкаже моя терпелива душа.

Ти ж у ній увесь.

Як я люблю тебе,

А кохання твоє, полохливе пташа.

Полетіло десь.


Як ми кохались,

Навік присягались

І плакали очі, тривожні вогні.

Як ми любились,

Коли зустрічались,

В душі лишився біль самоти.


Вже дотліває сон-трава,

Вже осінь листя з віт зрива,

А я в гаях дівочих літ

Шукаю папороті цвіт.


Як я люблю тебе,

Хай розкажуть мої повні спраги вуста

Про щасливу мить.

Як я люблю тебе,

Ти хоч серце моє, як колись, розпитай,

Чом воно щемить...

Тамара Іванівна:

Потім ми повернулися до столиці, треба було починати самостійне життя. Жили у прохідній кімнаті на Круглоуніверситетській вулиці у центрі Києва (усі зручності — у дворику), а поруч — Хрещатик. Там народилося у нас двійко діточок: старша донечка, а через п’ять роківсиночок. Шістнадцять років промучився (а в його поняттінормально жив!) там пісняр України. А як красиво і ніжно оспівував омріяний та коханий Київ!”

...Лише з Ігорем Шамо написано до двох сотень пісень. Вони обидва пройшли фронтовими дорогами, їх об’єднували спільні спогади і бажання. І в непоправному горі для нас Ігор був чи не першим розрадником. 1963 року, коли ми отримали невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли Дмитра прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба — смерть нашої донечки Лариси. У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого... Лише писав, писав... До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно-гірких злив. Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою: ’’Ночі” з Анатолієм Пашкевичем, "Неспокій” з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодію колись виводив Костянтин Огнєвий), ”Смереки” з Анатолієм Кос-Анатольським, "Прощання” з Платоном Майбородою, "Спогад” зі Степаном Сабадаш...


Син:

Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: "Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу..."

З особливою теплотою і любов’ю ставився поет до Анатолія Пашкевича, любив його, як сина, цінував іскристий неповторний талант. Він був з народу, з села, як і Дмитро. Бувало, приїде до нас Анатолій Максимович, перекусять нашвидкуі мерщій обидва до рояля. Працювали наполегливо і натхненно. Щоб і вокально все лягало гармонійно, щоб більше звучало ”а” та ”о” на високих регістрах, бо, як натикати, мов у перелаз, густо і-і", то захрипне і багатоголосий хор, і народний артист. Цікаву історію має пісня "Мамина вишня ”. Тепер важко уявити, але Дмитро написав 20 варіантів тексту. А перший народився під впливом розповіді Анатолія про те, як напередодні смерті його мама сказала, що відійде на той світ, коли зацвітуть її тюльпани... Старанно вишукував поет слова, поки дійшов кінцевого образу маминої вишні. Проте закінчення пісні ніяк не вдавалося. Допомогла рідна ненька. Дмитро пішов на мамину могилу, що на Байковому цвинтарі. А там вишенька, як символ маминої любові, сама виросла над її могилкою. Навесні струшує запашні пелюстки, ніби плаче над нею. Відразу народилися ті слова, яких так не вистачало. Відтоді вона для нас незмінно звучить саме так:


Та не порадує літо

Душу мою молоду.

Плаче тепер білим цвітом

Мамина вишня в саду.

Звучить пісня «Мамина вишня в саду»


Ведучий:

Нині, на відстані років, можу впевнено сказати, що його творіння: "Хата моя, біла хата", "Гуси летіли", "Любисток", "Батькове серце”, ’’Батьківщино кохана", "Ой ти, ніченько” та й багато інших пішли в народ і залишаться там, приєдналися до більш як трьохсот тисяч народних пісень.

Є вже такі випадки, коли на вірші Дмитра Омеляновича написано до п’яти мелодій різними авторами. Поезія у нього була проста, щира і дохідлива до серця кожного і написана теплою та ніжною душею. Його вже немає стільки часу, але його вплив триває і досі, його вірші досі залишаються зразкомбільш правдивого підтвердження таланту, ніж перевірка часом, не існує. ”


Ведучий:

За честь писати пісні з Дмитром Омеляновичем мали вірменський композитор Олексій Екімян та його молодший колега Володимир Івасюк.

Молодий генерал, людина виняткової душевності, часто навідувався у творчих справах до Києва. Світла дружба єднала його з Анатолієм Мокренком, який звів московського композитора з Дмитром Омеляновичем. Пригадую, як відчинилися двері нашої оселі, й ми вперше побачили у генеральській формі усміхненого Екімяна, який промовив: "Я не арестовывать, я песни писать пришел". Відтак у них народилися дві пісні"Мамо", яку співав Дмитро Гнатюк.


Мати колихала дитинча,

Котики сивіли верболозів.

Сонячний промінчик, як зайча,

Бавивсь біля неї на підлозі.

Сад гілками в вікна заглядав,

Пестився до матері й дитини...

Мамо, мамо!... Я усе б віддав

Вас би повернути до родини...


«Чебреці»

Тихим смутком цвітуть лугові криниці,

А навколо, як море гаряче,

Чебреці, чебреці,

Запашні чебреці,

Квіти наших чекань і побачень.


Усміхалися нам, як живі промінці,

У задумливі ночі й світання

Чебреці, чебреці,

Квіти нашого щастя й кохання.


Як росинка, сльоза на смаглявій щоці,

Зникли в куряві дальні дороги.

Чебреці, чебреці,

Молоді чебреці,

Квіти першого болю й тривоги.


Все, як сон, і літа, й лугові криниці,

І любов’ю захмелені руки,

Чебреці, чебреці,

Запашні чебреці,

Квіти нашого смутку й розлуки...


Ведучий:

Це було за рік чи за два до загибелі красивого буковинця. Дмитро досить болісно сприйняв звістку про бузувірське вбивство молодого українського таланту. Відразу у гніві сказав: "Нищать нас... Але ми незнищенні!"

Лише 67 років життєвого шляху окреслила доля Дмитрові Омеляновичу..., але смерті він не боявся. Завжди казав, що житиме зі своїм народом у піснях. У останньому листі написав: "Дякую долі, що вона мені подарувала тебе. Наше святе кохання я проніс крізь усе життя. А мені, непристосованому в тому світі, Бог подарував тебе, таку розсудливу, ніжну, турботливу...”


Відгукнись! Де ти в цей час?

Знаю, ти згадував в горі мене не раз...

Весняні ночі стали коротші,

Тільки не для нас...

Звучить пісня «Пісня про щастя»


Тамара Іванівна:

Звернулась я до директора Літфонду, щоб поставити труну у Спілці письменників, бо знала, що з’їдеться на похорон багато люду звідусіль. Як завжди, відмовили, мовляв, хвороба онкологічна. Мені здається, що після Чорнобиля ми всі помиратимемо від цієї недуги. Але знайшлися добрі люди і відмову скасували. Поставили труну у залі Спілки - ”мачухи”, яку Дмитро Омелянович так любив і поважав. Як достойного її члена поховали на престижному Байковому кладовищі. Скульптор Микола Міщук увічнив поета-пісняра бронзовим барельєфом на тлі паперових аркушів: з каштановим листком, образом мами з вишнями... Нижче на граніті викарбовано вишиваний український рушник з написом на ньому"ДАРУЮ ЛЮДЯМ ПІСНЮ”. Символічно і просто.... Таким був сенс його життя. Від селянського роду, роботящий, Дмитро успадкував вдачу чесну і мужню, а душу щиру й пісенну. Він вийшов з гущі народної, жив для праці, для творчості, для України. А несправедливість завжди боляче відгукувалася у його вразливому серці. У своєму вірші "Мудрість” він сказав так:


Не бійсь правдивих, та бійсь лукавих!..

В серці з давнини У них дріма прихована отрута,

Вичікують, щоб десь накинуть пута,

Підступністю доводять до труни...»


Тарасова земля


Я люблю тепло твоїх

стежин,

де в сади Дніпрова синь

вплилася

в серце вріс і древній

Чигирин,

і священний отчий край

Тараса.


І славетна Канівська

гора,

й слово Кобзаря

благословенне…

Піснею любові і добра

стала ти, Черкащино,

для мене.


Я люблю розмай твоїх

долин,

де в боях солдатська

кров лилася.

Жар червоних

Корсунських калин – то

й моєї доблесті окраса.


Там пшениця щедро в

полі гра

колосом, як золото

вогненне…

Піснею любові і добра

стала ти, Черкащино,

для мене.


Я клянусь тобі, як вірний

син,

що в цей край навіки

закохався, - берегти і

древній Чигирин,

і священний отчий край

Тараса.


Де козацька слава не

вмира повниться,

зерном життя

натхнення…

Матірю бездірного добра

стала ти, Черкащино,

для мене.


Ведучий.

Гостював і в нас на Жашківщині, в сім’ї Євичів з села Вороне. Саме у хаті Петра Івановича Євича народилася пісня «Хата моя, біла хата».

Звучить пісня «Хата моя, біла хата»




Схожі:

Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна справа на тему: «Правильний вибір професії – важливий крок у житті»
«Якщо ви вдало оберете професію і докладете до нього душу, то щастя саме знайде вас». Ч. Дарвін
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна година Виховна година
Зазвичай виховна година проходить у формі лекції, бесіди або диспуту, але може включати в себе і елементи вікторини, конкурсу, ігри,...
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна справа «Формула твого успіху»
Мета: формування у підлітків позитивного іміджу, а також таких ділових якостей, як безконфліктність, вміння слухати, повагу до свого...
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconІнформація про структуру дисципліни та її оцінка підготовки спеціалістів за спеціальністю: 110101 «Лікувальна справа», 110104 «Педіатрія», 110105 «Медико-профілактична справа»
«Лікувальна справа», 110104 «Педіатрія», 110105 «Медико-профілактична справа»
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна година на тему: «Людина починається з добра»
Картки для гри,музичні записи,уривок з української народної казки «Названий батько»
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна година на тему: «Славутич – наш дім, а ми господарі в нім»
«Кодексу етики, честі, порядності, добросовісного та ефективного управління Славутицької територіальної громади»
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна справа «Оспіваймо бабусю»
Вони – невтомні трудівниці, хранительки звичаїв та обрядів,цікаві казкарі. Ось вслухайтесь, діти, у саме слово: бабуся,бабусенька,...
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconЗаход и костопільської цспшб на травень 2012 року
Не любити – справа серця, зраджувати – справа честі (до 105-річчя з д н. І. Вільде)
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconМета: розгляд поняття «любов» з точки зору релігії, поезії, психології, медицини. Виховна
Виховна: виховання ідеалів добра, любові, дружби людської гідності на основі християнських цінностей
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconВиховна справа “Чистота – запорука здоров’я”
У кожній сім’ї піклуються про здоров’я всіх членів. Найбільше уваги цьому питанню приділяє мама. У ставленні до дітей обоє батьків...
Виховна справа на тему: «Дарую людям пісню» iconЗакон правды. Запомни, правда нужна не только тебе, но и окружающим тебя людям. Будь правдив
Закон заботы. Прежде, чем требовать внимания к себе, прояви его к окружающим людям
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи