Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми




НазваКурс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми
Сторінка3/16
Дата конвертації27.03.2013
Розмір3.04 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
^

Тема 2. Козацька доба в історії України
(ХVІ-ХVІІІ ст.)

План


1. Походження українського козацтва. Запорізька Січ як військова й адміністративно-територіальна одиниця.

2. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького: причини, характер, рушійні сили та хід війни.

3. Становище України у другій половині ХVІІ ст. Громадянська війна та Руїна.

4. Ліквідація автономного устрою лівобережних українських земель у ХVІІІ ст.
^

1. Походження українського козацтва. Запорізька Січ
як військова і адміністративно-територіальна одиниця


У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота Орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу на чолі з династією ханів Гиреїв, яка згодом здійснювала спустошливі напади на українські землі. Литовський уряд намагався організувати оборону. Було відбудовано київський замок, укріплено прикордонні міста. У захисті України від татар активну участь брали козаки.

Слово “козак” тюркського походження, вперше зафіксоване у 1240 р. У половецькому словнику 1303 р. це слово означає страж або вартовий. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцне коріння і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із заняттям господарством захищали землю від іноземних завойовників.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються у “Хроніці польській” М. Бєльського за 1489 р. та в грамоті Великого литовського князя 1492 р.

Серед головних причин виникнення козацтва можна виділити такі: татарські походи, соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. На початку свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами, тобто ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів запорожці будували укріплення – січі з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із них була Хортицька, що існувала в 1553-1557 рр. Вона була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого за іменем Байди-Вишневецького. Пізніше на острові Томаківка була заснована Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594-1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б. Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького.

^ Байда – Дмитро Вишневецький (рік народження невідомий – 1563 р.) Волинський князь, відомий землевласник та володар маєтків на Волині. У 1550-х рр. був черкаським і канівським старостою. У 1553 р. зібрав близько 300 сміливих та відчайдушних молодих людей, в основному волинян, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там, на острові Мала Хортиця, побудував замок, укріпив його з усіх сторін та тримав у ньому постійно козацьку залогу. З окремих козацьких ватаг було утворене постійне козацьке військо з чіткою організацією та суворою дисципліною, заснованою на демократичних підвалинах. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, або гетьман, який під час війни мав необмежену владу. Першим гетьманом і став Дмитро Вишневецький, який показав себе умілим організатором козацтва, відважним військовим керівником. Деякий час він разом із військом Івана Грозного нападав на Іслам-Кермень, Очаків та Азов і здобув славу найбільшого ворога Турецької імперії та Криму.

У січні 1557 р. велике татарське військо на човнах добралося до Хортиці. Облога тривала 24 дні, але ворог не добився перемоги і змушений був відступити. Через деякий час, підсиливши військові загони, татари знову напали на Січ, зруйнували козацькі укріплення. Вишневецький змушений був відступити на острів Монастирський, де побудував нові укріплення і продовжував військові дії. Під час одного з походів він із військом пішов у Молдавію, де виборював молдавський трон, але був поранений, захоплений у турецький полон і відправлений у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру і підвісити на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце і з’їли його, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Цю мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій пісні про Байду.

1. ^ Устрій і військова організація Запорозької Січі. На Запорозькій Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Загальна рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали адміністрацію – гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря (завідував канцелярією), осавула (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозного (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.

На Січі існувала військова організація, де панувала сувора дисципліна. Кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”, у чому виявилися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилося на полки по 500-1 000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка обиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, розподіляла землі й угіддя між куренями.

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга – подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Найпоширенішим видом бойового порядку у козаків став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Кіннота у козаків була менш численна і менш боєздатна, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки здійснювали морські походи по Чорному морю на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”. Вони були озброєні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю – мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Мали келепи (бойові молотки) та якірці, що застосовувалися проти ворожої кінноти.

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запоріжжя існували загальноосвітні школи й школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії. На січах завжди будувалися церкви, переважно на честь Покрови пресвятої Богородиці, а саме козацтво було дуже набожним.

Поступово, посівши провідне місце в українському суспільстві, козаки брали дедалі активнішу участь у розв’язанні багатьох злободенних питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який вони втратило внаслідок колонізації української знаті.

Висновки. Після занепаду Київської держави, а згодом і Галицько-Волинської Русі, у ХІV ст. на території України стає панівним вплив нових держав – Литви і Польщі. Становище українців під владою нових володарів було неоднаковим. У складі Великого князівства Литовського вони зберегли певні політичні та релігійні свободи, а відтак могли вільно розвивати свою культуру і мову. Але в Литви та українського народу з кінця ХІV ст. з’явився могутній суперник – Польща, яка захопила частину території України, зокрема Галичину. Вже на початку ХV ст. польсько-латинська стихія у Литві мала істотні переваги над українською православною. Руський (українсько-білоруський) компонент слабшав і обмежувався лише частковою опозицією. Коли ж більшість українських земель опинилися безпосередньо під владою Польщі, почав дуже швидко наростати конфлікт, оскільки Польща принесла на українські землі зовсім інший соціальний уклад порівняно з тим, що був у Литовській державі. І тому протистояння було фатально неминуче. Воно почалося наприкінці ХVІ ст. після об’єднання Литви з Польщею. У ньому найактивнішу роль відігравало українське козацтво – суспільна верства, що забезпечила своєму народу можливість зберегти деякі політичні і соціальні привілеї та не втратити їх у чужому національному середовищі.
^
Перші організатори козаччини

Костянтин Острозький (близько 1460-1530 рр.) – український князь, брацлавський і луцький староста, київський воєвода, великий гетьман литовський. У перших десятиліттях ХVІ ст. успішно воював проти татар і Московського царства; у 1512 р. розгромив велике ханське військо під Вишневцем на Волині, у 1527 р. – на р. Ольшаниці (Білоцерківщина).

^ Предслав Лянскоронський (Ляндскоронський), рік народження невідомий (1531), канівський і хмільницький староста, згодом київський воєвода. У 1512 р. разом із К. Острозьким відбивав напади кримських татар; у 1516 р. здійснив похід на Очаків і Бєлгород; у 1528 р. знову на Очаків. Прославлений у легендах як перший запорозький гетьман.

^ Остафій Дашкович (Дашкевич), рік народження невідомий (1535), канівський і черкаський староста, організатор козаччини і військових походів у 1514-1535 рр.; у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби.

^ Бернард Претвич – барський староста, у 1540-1550-х рр. організував прикордонну службу на Поділлі, неодноразово здійснював походи на Бєлгород, Очаків, у Крим. За переказами, 70 разів здійснював напади на татар і стільки ж разів перемагав.

^ Дмитро Вишневецький (Байда) – волинський князь, найвідоміший козацький гетьман у 1550-1560-х рр.; організатор будівництва кам’яної фортеці на острові Хортиця та численних походів у татарські володіння і в Молдавію. Страчений турками у 1563 р.
^

2. Національно-визвольна війна українського народу
під проводом Б. Хмельницького.
Причини, характер, рушійні сили та хід війни


1. Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в єдину державу Річ Посполиту (“справа народна”). Об’єднання було вигідне насамперед Польщі. Щоб залучити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, погрожував суворими репресіями. Зрештою, угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною Польсько-Литовської держави. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка мала такі ж права, як і польська шляхта. Скрізь встановлювалася система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався “занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. в селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І. Крип’якевич, “при всіх негативних наслідках принесла принаймі одну користь: всі українські землі були злучені в одну цілість”. Між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

Берестейська церковна унія 1596 р. На Берестейських соборах того ж року сталася визначна подія: єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або, як її почали пізніше називати, – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала відносини з Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.

Завдання, які мала вирішувати унія:

1. Разом з Римом ліквідувати церковний розлад у Київській митрополії.

2. В умовах латинізації та полонізації зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою.

3. Припинити процес окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості.

4. Захистити українську мову як найважливішу національну ознаку.

5. Створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне прирівнювання в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту.

6. Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності Української держави.

7. Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи, якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестейська унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до значного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, то на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

Князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608 рр.). Молодший син славного лицаря та оборонця православної церкви, гетьмана Литовського, князя Костянтина. Національна стійкість останнього, як писав П. Куліш, мала велике значення для нашої Русі. Цю національну стійкість та тверду православну віру набув від батька його син, князь Василь-Костянтин Острозький, який і підняв славу своїх предків на найвищий рівень.

Василь-Костянтин Острозький зібрав у своїх руках величезне багатство – йому належало 25 міст, 10 великих містечок та 670 сіл. Протягом XVI ст. та в подальшому розширював маєтності та завойовував нові землі. У 24 роки він став старостою Володимирським і воєводою Волинським, з 1560 р. – воєводою Київським. Піклуючись про захист від татарських набігів, він сприяв укріпленню, оновленню та перебудові прикордонних замків, збільшенню залог, організації розвідувальної служби з невеликих кінних загонів – польової варти, що стояла на татарських шляхах. Свою резиденцію, місто Острог, воєвода міцно укріпив, обгородив замкову гору муром і побудував міцні башти. Не раз він очолював військо, бився з ворогами і перемагав. У 1575 р. розгромив татарських нападників під Синявою, у 1577 р. – під Дубно, а в 1578 р. – під Острогом.

Князь був великим шанувальником науки, освіти і мистецтва та щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом він започаткував школи у Києві, Турові, Володимирі-Волинському. Він заснував також Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки.

Під патронатом князя в академії працювали видатні педагоги та вчені: Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Діонісій Палеолог, Кирило Лукаріс та інші. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький, чернець Іов Княгинський, ієромонах Киприян та багато інших, які були відомі не тільки на український землі, але й далеко за її межами.

За ініціативою і при фінансовому забезпеченні з боку Костянтина Острозького в його острозькому замку у 1577 р. була побудована друкарня, в якій деякий час працював відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут були видані такі першодруки, як “Буквар” (1578 р.), “Новий завіт із Псалтирем” (1580 р.), “Острозька біблія” (1581 р.), а також листівка “Хронологія” з віршами Андрія Римші (1581 р.). Особливо велике значення мала Острозька біблія, яка була набрана церковнослов’янською мовою в староукраїнському варіанті, зрозумілому широкому загалу простих людей. Передумову до книги написав сам Костянтин Острозький. Помер Василь-Костянтин Костянтинович Острозький у лютому 1608 року і похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі.

2.^ Національно-визвольна війна українського народу. У 1648 р. в Україні вибухнуло велике повстання проти польсько-шляхетського панування, яке переросло в Національно-визвольну війну (революцію).

Причинами цієї війни були: нечуване поміщицьке, соціальне і релігійне гноблення українського народу; невдоволення козацької верстви скороченням реєстру; намагання турецьких і татарських загарбників фізично знищити українців.

Приводом до війни була особиста образа Богдана Хмельницького на шляхтича Чаплинського, який за відсутності Хмельницького напав на родовий маєток Суботів і зруйнував його.

Характер війни можна визначити як національно-визвольний.

Головною рушійною силою було реєстрове козацтво. Йому допомагали селяни і навіть дрібна шляхта.

Очолив цю війну Богдан Хмельницький. Це був досвідчений воїн. В середині ХVІІ ст. йому було трохи більше 50-ти років (народився наприкінці 1595 р.), брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань. До того ж отримав добру освіту. Володів кількома іноземними мовами, зокрема й латиною. Побував у державах Європи і Туреччині, що дало змогу ознайомитись з їх устроєм, дипломатією, військовою тактикою. Уроки з вивчення іноземного та козацького воєнного мистецтва дали змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий рівень. Від пасивної оборонної тактики Б. Хмельницький перейшов до активних наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні артилерії й кінноти як окремих родів війська. Запровадив завчасну підготовку набоїв (ладування), що дало змогу підвищити скорострільність у кілька разів і перейти до 3-шеренгового бойового порядку.

Завдяки цьому, а також використанню татарської кінноти, повстанці у 1648 р. здобули ряд блискучих перемог під Жовтими Водами та Корсунем (травень) і під Пилявцями (вересень). Під час Зборівської битви (влітку 1649 р.) лише зрада кримських татар врятувала польську армію на чолі з королем Яном Казимиром від повного знищення. Дії татар, які були зацікавлені в обопільному знесиленні України й Польщі, примусили Б. Хмельницького погодитися на укладання Зборівської угоди (серпень 1649 р.), за якою козацький реєстр складається з 40 тис. чоловік. Територію козацької України становили Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни й міщани повинні були виконувати довоєнні повинності. Щодо питання про унію, то воно відкладалося до прийняття рішення сеймом. Цілком зрозуміло, що Зборівська угода не влаштовувала ні українців, ні поляків.

На початку 1651 р. воєнні дії відновилися з наступом поляків на Поділля. У червні 1651 р. відбулася найбільша в середньовічній історії Берестецька битва. Вона розпочалась вдало для української армії. Але у вирішальний момент татари втекли з поля бою, оголивши цим самим лівий фланг. Значно погіршило ситуацію і те, що Б. Хмельницького, який наздоганяв татар, щоб переконати хана повернутися на поле битви, “союзники” затримали у себе і відпустили лише через 2 тижні. Завдяки героїзму і мужності повстанців їм вдалося побудувати табір, котрий тримав оборону протягом 10 днів. Після цього під проводом І. Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська з оточення, коли через три переправи по болотистій місцевості вдалося вивести не лише майже 90-тисячну армію, а й переважну частину артилерії. Невмирущою славою покрили себе кілька сотень повстанців, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення.

Наслідком поразки під Берестечком стала Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію Української держави лише одним Київським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б. Хмельницький підпорядковувався владі коронованого гетьмана тощо.

Навесні наступного року українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом (травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. У джерелах є згадки про карбування восени 1652 р. власної монети.

Видатним явищем стало виникнення й зміцнення козацької держави, котра мала всі необхідні атрибути. На чолі держави стояв гетьман, котрий скликав ради, відав фінансами, керував військом, здійснював дипломатичні відносини з іншими державами. Наприкінці життя Б. Хмельницький сконцентрував у своїх руках майже необмежену владу. Він поділив країни на полки й сотні, які стали територіальними одиницями управління. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали не лише військову, а також і цивільну владу у своїх районах. Полковники насамперед розпоряджалися всім земельним фондом, який складався з колишніх польських земель та земель, залишених шляхтою. Переважна частина їх розподілялась між козаками, які за службу не одержували зарплатні грішми. Полковники також організували фінансову справу на підлеглій їм території. Вони проводили збір податків до військової скарбниці, віддавали в оренду підприємства, збирали орендну плату, а також податки з ярмарків. Державна скарбниця поповнювалася також за рахунок млинів, винокурень, броварень, шинків, які раніше належали полякам або шляхті. Важливу роль відігравали також збирачі податків та інших державних доходів. Повністю надходили до скарбниці кордонні мита: “індукта” від ввезення товарів та “евекта” – від вивозу. Українська держава мала кордони, укріплені військовими заставами. Перевага козацької адміністративної мережі проявилася в тому, що всі накази зі столиці Чигирина дуже швидко доводилися до віддалених районів і виконувалися без затримки.

При гетьманові знаходився найвищий суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, із якими прохачі йшли просто до гетьмана. Для вирішення справ, особливо важливих, він посилав окремі судові комісії. На місцях представники кожного стану мали свій суд, але на першому місці стояли козацькі суди. Останнім підлягали не тільки козаки, але також міщани й селяни, особливо за вбивство, розбій, крадіжки тощо.

Як свідчать джерела, Б. Хмельницький організував ефективні служби розвідки та контррозвідки, завдяки чому в Чигирині було відомо навіть те, про що говорилось на таємних королівських радах чи в покоях Яна Казимира.

Українська держава була визнана багатьма європейськими країнами. Очевидці свідчать, що в гетьманській столиці одночасно перебували посольства Австрії, Трансільванії, Московії, Туреччини та інших держав. У свою чергу, українські посольства відкривалися в іноземних країнах.

3. ^ Українсько-московський договір (1654 р.) та його наслідки. Подальші події, зокрема поведінка татар у битві під Жванцем (восени 1653 р.), а також погіршення міжнародного становища України (небезпека оформлення ворожої коаліції у складі Польщі, Валахії, Трансільванії й Молдавії) примусили гетьмана шукати іншого, більш надійного союзника, ніж татари. Таким союзником стає Московська держава. Але вже в день Переяславської ради (8 січня 1654 р.) відбувся неприємний інцидент в Успенській церкві, коли московське посольство відмовилося присягти від імені царя в тому, що він не буде порушувати прав і вольностей України. Пізніше значна частина українського народу, зокрема чотири козацькі полки, відмовились від присяги на вірність царю.

Внаслідок переговорів і підготовки відповідних документів у березні 1654 р. у Москві був укладений українсько-московський договір (“Березневі статті”). Він передбачав збереження за Українською державою республіканської форми правління, власного суду й судочинства, фінансової системи, територіально-адміністративного устрою, повної незалежності у внутрішній та зовнішній політиці, за винятком відносин з Польщею й Туреччиною, встановлення 60-тисячного війська та ін.

Гетьман рішуче змінює зовнішньополітичну орієнтацію і намагається створити антипольську коаліцію держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Він не відмовляється від головної мети – звільнення всіх етнічних українських земель і включення їх до складу самостійної й незалежної держави. Частково йому з допомогою військ Швеції й Трансільванії вдається це завдання виконати. Але територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Та головною причиною того, що побудова Української держави була не завершена, стала смерть Б. Хмельницького (27 липня 1657 р.).

Висновки. Політичне та соціально-економічне гноблення, спроби ополячення та окатоличення з боку Речі Посполитої, утвореної внаслідок Люблінської унії (1569 р.), викликали посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Особливо яскраво це проявилося вже наприкінці ХVІ ст. під час козацьких війн під проводом К. Косинського та С. Наливайка, а також у ході козацько-селянських повстань 20-30 рр. ХVІІ ст.

Щодо страшної загрози з боку Туреччини та Кримського ханства, то тут повною мірою проявився талант гетьмана П.Сагайдачного, який підніс військове мистецтво козаків на вищий рівень і фактично створив регулярне військо. За гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного козацтво здобуло європейську славу. Воно об’єдналося із православним міщанством і духовенством і мало на меті національне визволення та демократичні перетворення.

Вершиною боротьби проти Речі Посполитої стала Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст., коли виникла козацько-гетьманська держава на чолі з видатним полководцем, державним і політичним діячем Богданом Хмельницьким.
^

3. Становище України у другій половині ХVІІ ст.
Громадянська війна та Руїна


Смерть Б. Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну у переломний період: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.

^ Гетьман Іван Виговський (1657-1659 рр.). Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому вже у вересні-жовтні 1657 р. старшинська рада передала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську, потім працював у Луцькому суді, був намісником луцького староства, входив до місцевого братства. У 1648 р. був викуплений Б. Хмельницьким із татарського полону і з того часу виконував обов’язки генерального писаря Війська Запорозького.

Опозиція й повстання проти Виговського. Наприкінці 1657 – на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили запорожці, підтримані Росією, на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М. Пушкарем.

У відповідь війська Виговського разом із татарами штурмом взяли Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.

^ Гадяцький договір. У вересні 1658 р. І. Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського та Чернігівського – поверталася до Речі Посполитої на правах автономії. Утворювалося так зване “князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам. Гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак під час ратифікації польським сеймом договір був значно відкоригований на користь поляків, а головне, він так і не був втілений у життя.

Війна з Москвою. Конотопська битва. У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.

Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (тепер Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило в полон, зокрема князь С. Пожарський, якому татари відрубали голову.

Однак ця перемога не зміцнила внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р. в умовах масового антигетьманського руху він змушений був віддати гетьманські клейноди.

^ Гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.). Гетьманування Юрія розпочалося в умовах наступу російських військ на Переяслав. Тут у 1659 р. під тиском князя Трубецького був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, підтримувати відносини з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин. Крім Києва, російські залоги розміщувалися в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія повинна була підпорядковуватись московському патріарху.

14 статей цього нового Переяславського договору не тільки значно обмежували українську державність, але й фальсифікували Переяславсько-московський договір 1654 р. Б. Хмельницького.

Посилення московського впливу на Лівобережжі викликало протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (тепер Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В. Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т. Цицюри.

За таких обставин Ю. Хмельницький підписав із поляками Слободищенський, або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, без урахування статті про руське князівство.

Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак як і Виговському, Ю. Хмельницькому не вдалося об’єднати навколо себе українське суспільство. У 1662 р. за ім’ям Гедеон Юрій постригся у київські ченці.

1. ^ Розкол України. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І. Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. Як людина улеслива, хитра та підступна, І. Брюховецький домігся, щоб його обрали гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Сомка й Золотаренка згодом було страчено.

На Правобережній Україні в 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і зятем Б. Хмельницького, генеральним писарем у Виговського.

Так відбувся розкол козацької України на два гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Причинами цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а з іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого Богдана. Розпочалася кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах громадянської війни та військової інтервенції сусідніх держав.

^ Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.). Прагнучи ще більше вислужитися перед Москвою, Брюховецький у 1665 р. поїхав до першопрестольної, де підписав “Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження. Збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя.

Винагородою за такі нововведення були для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.

Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.

^ Гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.). Людина розумна та освічена, П. Тетеря, за оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну називав польською провінцією, а короля – “природним і власним паном”.

Протягом його гетьманування у Правобережній Україні вибухнуло цілий ряд антипольських повстань (І. Попенко, Сулимка, С. Височан, В. Варениця, П. Стріла, П. Децик, І. Сербин, В. Дрозденко та ін.).

Великого лиха зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя; тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон близько 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б. Хмельницького. Загинули І. Виговський та І. Богун, звинувачені у зраді. Були заслані у Мальборк київський митрополит Й. Тукальський, а також Ю. Хмельницький та полковник Г. Гуляницький. У 1665 р. П. Тетеря втік до Польщі, забравши з собою військовий скарб, архів, клейноди.

^ Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Це була людина знана й заслужена у козацькому війську. Його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б. Хмельницького; в подальшому був прилуцьким полковником, згодом генеральним осавулом та полковником черкаським, а головне – був щирим та відданим патріотом України.

На жаль, гетьманування П. Дорошенка припало на період, коли Україна, за свідченнями сучасників, нагадувала “жахливе вавілонське стовпотворіння”. Найстрашнішим було те, що внутрішній розкол закріпився у міжнародних договорах.

^ Андрусівське перемир’я (1667 р.). На початку 1667 р. Польща й Росія у с. Андрусові (близько Смоленська) поділили між собою українські й білоруські землі по Дніпру. До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина, Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі відходили землі Білорусії та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла в залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію).

Боротьба за єдність українських земель. Прагнучи змінити становище, П. Дорошенко все більше схиляється до союзу з Туреччиною. На початку 1668 р. старшинська рада у Чигирині висловилася за об’єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І. Брюховецьким.

У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне ціле. Гетьманом об’єднаної України став П. Дорошенко (І. Брюховецького козаки стратили).

Однак незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.

^ Гетьман Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.). Після Дорошенка спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д. Многогрішний, полковник чернігівський, походив із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою так звані “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, які вони мали за Б. Хмельницького.

Відновивши певний порядок, Многогрішний, різкий і самовпевнений, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини. У 1672 р. його із сім’єю було ув’язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д. Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.

^ Гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.). Наступний лівобережний гетьман походив із родини священиків (його називали поповичем), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був генеральним суддею. Як політик, вороже ставився до Польщі, але ратував за
порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність з об’єднання українських земель під владою Московської держави.

Висновки. Після нової польсько-турецької війни 1673-1676 рр. до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки створили так зване “Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр. очолював Ю. Хмельницький доти, поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

У 1677-1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи дощенту зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.

У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Як писав С. Величко, “через незгоду тогдашную козаки всі пропали, самі себе звоювали”.

Іншим договором – “вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.

Поділля з Кам’янцем знаходились у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшли до Польщі.
^

4. Ліквідація автономного устрою
лівобережних українських земель у ХVІІІ ст.


1. Україна за часів Північної війни (1700-1721). І. Мазепа. Правління І. Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Цьому сприяли значною мірою його особисті якості. Народився він приблизно в 1630–40-х рр. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів. Здобув як на той час блискучу освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був начальником особистої охорони та генеральним писарем у Дорошенка, генеральним осавулом у Самойловича. Як гетьман, Мазепа тривалий час орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись збудувати станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.

Але не всі заходи гетьмана викликали всенародне схвалення й підтримку. У 1692 р. проти нього виступив канцелярист Петрик Іваненко, який із запорожцями й татарами намагався звільнити Україну від московського самодержавства і приєднати до Гетьманщини Правобережжя та Слобожанщину.

Також універсал 1701 р. про встановлення дводенної панщини, хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із великим невдоволенням був прийнятий селянами.

Становище Гетьманщини ускладнилося у зв’язку з російсько-шведською війною 1700-1721 рр. Спочатку Петро І зажадав від України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники. Козаки також змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах, у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт і експорт. Така протекціоністська політика була спрямована на збут в Україні, значно дорожчих за європейські, російських виробів.

Політичні, військові і господарські обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали наміри Петра І ліквідувати козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської армії. В Україні московські чиновники та військові поводилися так, як у завойованому краї, не звертаючи уваги на козацьку старшину. Усі козацькі права і вольності вони розглядали як царський дарунок, що міг бути у будь-який момент скасований. Гетьманщина була для них невід’ємною частиною Російської імперії. Натомість козацька старшина сповідувала концепцію вільного народу, який тільки під тиском певних обставин знаходився у договірних відносинах з московським царем, причому цар, на їх думку, повинен був захищати, а не порушувати їх права і вольності.

Приблизно у 1705-1706 рр. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведами. Старшина спонукала гетьмана до активних дій, але в умовах шпигунства та окупації України царськими військами, підпорядкування багатьох козацьких полків російському командуванню, неможливо було провести підготовчу роботу. Відомо також, що генеральний суддя В. Кочубей (можливо, із почуття помсти за свою дочку Мотрю, яку кохав Мазепа) і полтавський полковник І. Іскра написали царю донос, але обох їх стратили.

Вирішальний момент наступив восени 1708 р., коли Карл XII прийшов в Україну. Мазепа отримав наказ приєднатися до російського війська, але замість цього він із наявними у нього 2-4 тис. козаків і майже всією старшиною на початку листопада перейшов через р. Десну і з’єднався з Карлом XII. Згодом був укладений українсько-шведський договір, який передбачав збереження козацьких прав і вольностей, цілісність і непорушність кордонів України.

2. ^ Репресії в Україні. Коли цар дізнався про зраду І. Мазепи, він наказав Меншикову захопити й знищити добре укріплену й забезпечену гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з особливою жорстокістю, причому не обійшлося без зрадництва: старшина Ніс повідомив про таємний хід. У результаті Батурин, “ як приклад для інших”, був повністю спалений, близько 6 000 його жителів і оборонців знищено, а розп’яту на хрестах козацьку старшину спустили на плотах униз по річці Сейм.

По всій Україні розпочалася страшна хвиля репресій і терору. Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у жорстоких муках стратили близько 1 000 мазепинців. Каральні акції відбувалися в Ромнах, Глухові та інших містах.

Самого Мазепу відразу було оголошено зрадником і піддано церковній анафемі (прокляттю), його чучело волочили по вулицях, організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців арештовували, їх майно конфісковували.

Замість Мазепи гетьманом був призначений Іван Скоропадський. Росіяни надійно заблокували козацькі війська, конфіскували артилерію, скарбницю, прапори та відзнаки, захопили частину військової канцелярії. У 1709 р., після того як на бік шведів перейшли 7-8 тис. запорожців із кошовим К. Гордієнком, московські війська при допомозі зрадника Г. Ґалаґана знищили дотла Стару (Чортомлицьку) Січ. Запорожці змушені були перебратися в турецькі володіння, заснувавши там Олешківську Січ (тепер м. Цюрупинськ, біля Херсона).

Полтавська битва (27 червня 1709 р.). У травні 1709 р. шведські й російські війська зійшлися під Полтавою. Чисельна перевага була на боці росіян, до того ж шведи припустилися ряду помилок, у них не вистачало артилерії й снарядів, а самого Карла XII було поранено.

У ході генеральної битви і під час відступу шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські війська безпосередньої участі у битві не брали.

Мазепа недовго пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він помер у Бендерах, а похований був у православному монастирі міста Галац (нині Румунія).

3. ^ Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі. Гетьман І. Скоропадський (1708-1722 рр.). Після виступу Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський полковник Іван Скоропадський. Договорів з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра Ізмайлова для догляду за гетьманською адміністрацією. Столицю Гетьманщини перенесли у Глухів на саму границю з Росією, козацьку артилерію відвезли у Москву.

Уже згадувалося про знищення Запорозької (Старої) Січі у 1709 р. Дещо пізніше, у 1715 р., вийшов указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займали іноземці: росіяни, євреї, німці, серби тощо. Козаків усе частіше відправляли на далекі будівельні роботи, війни та в походи.

І Малоросійська колегія (1722-1727 рр.). У 1722 р. Петро І скасував гетьманство та запровадив у Глухові Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання. Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила для України податки у 5 разів, добилася майже повного знищення “прежніх прав і порядків”, привела в “немалую ссору” народ і старшину.

^ Наказний гетьман П. Полуботок (1722-1723 рр.). Намагаючись протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка – людину освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708 р. він був одним із претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади Малоросійської колегії та в пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка закатували у Петропавлівській фортеці.

^ Гетьман Д. Апостол (1727-1734 рр.). У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську колегію і дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник автономії.

Новому гетьману вдалося, опираючись на старшину і купецтво, добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий формальний характер.

^ Правління гетьманського уряду”(1734-1750 рр.). Після смерті Д. Апостола у 1734 р. гетьманство знову було скасовано, а замість нього створене “правління гетьманського уряду”, що складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цього уряду припали на період розгулу біронівщини, сваволі “українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала значних людських втрат і ресурсів.

^ Гетьман К. Розумовський (1750-1764 рр.). Деяке полегшення настало у 1740-1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм Розумовським. У 1744 р. імператриця здійснила подорож по Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана.

Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки блискучій кар’єрі старшого брата, Кирило у 18 років був призначений президентом Російської Академії наук, згодом здобув добру освіту за кордоном.

Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством отримав ранг фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ. В цілому, відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала привілейоване становище старшини.

^ II Малоросійська колегія (1764-1782 рр.). Те, що не встиг зробити Петро І в Україні, завершила Катерина II, яка, за словами Т. Шевченка, “доконала вдову-сиротину”. У 1764 р. було остаточно ліквідоване гетьманство. Нову Малоросійську колегію очолив граф П. Румянцев, генерал-губернатор Малоросії.

II Малоросійська колегія провела протягом 1765-1767 рр. перепис населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно підпорядкувала українські землі російській адміністрації.

^ Останні спроби захисту козацької автономії. Намагання української старшини захистити свої права і вольності випливало з розуміння нею політичної й культурної окремішності Гетьманщини. В Україні вважали, що Малоросія і Велика Росія є окремими землями, які мають спільного монарха. Про це, зокрема, йшлося в поемі С. Дівовича “Діалог Великоросії з Малоросією”, написаній у 1762 р.

У 1763 р. козацька старшина у Глухові затвердила програму дій задля збереження й розширення автономії. Від царського уряду вимагали підтвердження українсько-московських договорів, а також установлення спадкоємності гетьманської влади у родині Розумовських.

Автономістський рух не припинився і після остаточної ліквідації гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою силою. Причиною цього було скликання Катериною II особливої комісії законодавчих зборів для перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких козацьких полках представники різних станів вимагали відновлення старих порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на довічне ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених, але ця справа набула широкого розголосу в Україні.

Відомим захисником української автономії був у цей період Григорій Полетика. Він підготував цікаву “Історичну довідку” про те, на якій підставі Малоросія була під владою Польської Республіки і на яких умовах відійшла до Росії. Тут же містилася “патріотична думка” про те, як Малоросію можна влаштувати, щоб вона була корисною для Російської держави без порушення її прав і вольностей.

^ Знищення Запорозької Січі (1775 р.) та остаточне закріпачення України. Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1766-1774 рр. Росія вийшла до Чорного моря. Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні наміри імперських чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних. 4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня з’явився маніфест про ліквідацію Січі і “самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а територію запорозьких вольностей включили до Азовської та Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього кошового П. Калнишевського було ув’язнено і відправлено на Соловки, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної тюремної камери.

Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.) царський уряд ліквідував у 1781-1783 рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам і сотням розпочався загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо перетворювалося в регулярні карабінерні полки російської армії.

Одночасно з остаточним позбавленням українців козацьких прав і вольностей вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити в розряд дворянства (Жалувана грамота дворянству 1785 р.).

Так в основному завершилася довготривала, але закономірна ліквідація козацької автономії у складі Російської імперії. Наявність автономного ладу в Україні на основі виборності органів влади не відповідала монархічно-бюрократичним принципам і централізаторській політиці самодержавства. Причому процес “поглинання і перетравлення України як чужорідного політичного тіла” продовжувався й у наступних XIX та у XX століттях.

4. ^ Передумови та наслідки національно-визвольних рухів у ХVІІІ ст. (гайдамаччина, Коліївщина, опришки). З кінця XVII – початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. У судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

^ Повстання 1702-1704 рр. Український народ, який поляки презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII – початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби високо підняли козацькі полковники С. Палій, С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин та ін. Під їх керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але в 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли здобути Фастова.

Згодом саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Весною і влітку 1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й у Галичині. На Закарпатті у 1703 р. теж розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.

Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили близько 10 тис. чоловік. Зокрема, у Луцьку в 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що висміяв суспільний лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та Північній Буковині опришків очолював О. Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше – В. Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того ж року польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальну рівність у правах православних і протестантів з католиками.

У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася в Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, які були підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказами, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільш укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І. Гонта перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті відбувся страшний погром, загинуло близько 2 тис. чоловік.

Захоплення Умані було завершальним етапом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запоріжжя. Повстанські загони (їх було близько 30) очолювали С. Неживий, П. Таран, М. Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетникова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої в жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині й у селі Серби на Поділлі. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І. Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся в Києві. М. Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили в Сибір на каторгу. Отже, різних форм покарання зазнали близько 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Висновки. Після смерті Б. Хмельницького протягом другої половини XVII ст. відбувся розкол і поділ України на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Землями Правобережної України заволоділи Польща й Туреччина, Лівобережної – Росія. У ході воєнних дій, ворожих інтервенцій та внутрішніх міжусобиць Правобережжя зовсім занепало, а Українська держава (Гетьманщина) збереглася тільки на Лівобережній Україні. Тоді ж Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату.

За гетьманів І. Мазепи та П. Орлика відбулися останні значні виступи з метою збереження козацької державності. Визначна пам’ятка тієї доби – Конституція 1710 р.

Протягом XVIIІ ст. російський уряд цілеспрямовано проводив політику обмеження козацької автономії. Тричі ліквідовувалося гетьманське управління, двічі знищувалася Запорозька Січ. У 1780-х рр. у козацькій Україні остаточно були запроваджені кріпосницькі порядки. Тоді ж відбувся новий переділ українських земель між Росією та Австрією.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



Схожі:

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНавчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом
Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій з дисципліни „Релігієзнавство (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)
Курс лекцій з дисципліни “Релігієзнавство” (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії) // Укл. Толстенко С. М. – Харків...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon«Затверджую» проректор з науково-педагогічної роботи М. О. Зубрицька « 200 р. Програма практик освітньо-кваліфікаційного рівня
Щорічні навчальні та педагогічна практики студентів університету є важливою сполучною ланкою між теоретичною та практичною підготовкою...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКонспект лекцій з дисципліни «безпека життєдіяльності» для студентів 3 курсу денної та заочної форм навчання спеціальностей
Конспект лекцій з дисципліни „Безпека життєдіяльності” для студентів 3курсів денної та заочної форм навчання спеціальностей
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ № Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "Бакалавр" технологічного факультету денної форми навчання спеціальності 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до Положення про організацію навчального процесу, навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ №1754 ст Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» технологічного факультету заочної форми навчання напряму 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до «Положення про організацію навчального процесу», навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 070101 «Транспортні технології» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 170203 «Пожежна безпека» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій Для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів
Рекомендовано до видання вченою радою Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Мікроекономіка: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. – Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи