Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми




НазваКурс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми
Сторінка4/16
Дата конвертації27.03.2013
Розмір3.04 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
^

Тема 3. Україна в ХІХ столітті

План


1. Піднесення національної свідомості.

2. Декабристський рух в Україні. Кирило-Мефодіївське братство: програма та діяльність.

3. Скасування кріпосного права та інші буржуазні реформи 60-70-х років ХІХ століття на Лівобережжі.

4. Суспільно-політичний і національно-визвольний рухи на Наддніпрянщині у другій половині XIX – на початку XX ст.
^

1. Піднесення національної свідомості


Рідко коли до цього спостерігався такий різноманітний, захоплюючий і широкий розквіт ідей, як у ХІХ столітті.

Чому ми так говоримо? На якій підставі базується таке твердження?

По-перше, спостерігається відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі (Бог дав – Бог взяв).

По-друге, з’являються люди (інтелігенція), які висунули концепцію нації (національної свідомості). Тепер вони не тільки дотримуються способу тлумачення суспільства, а й кажуть про те, як вплинути на його поведінку, іншими словами, як його змінити і хто повинен це зробити.

Слово “інтелігенція” має такі значення:

а) це люди, які мали вищу освіту (в широкому розумінні);

б) це люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню політичного, соціального та культурного становища мас.

“Новизна” інтелігенції на цьому етапі полягала в тому, що вона розглядала суспільство не у вузькій перспективі шляхтича, міщанина, селянина, а дивилася на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх.

Де ж з’являється інтелігенція? Звичайно, в містах, там, де були вищі навчальні заклади. Так, у Харкові (1805 р.) було засновано перший у російській частині України університет. Він став одним із перших осередків інтелігенції, що народжувалася в країні. Місцевий дворянин Василь Каразін переконав імператора Олександра І відкрити в Харкові університет. Лише в 1834 році, коли було засновано університет святого Володимира, інтелектуальний центр України перемістився з Харкова до Києва. У той час інтелігенції в Україні було небагато. До 1861 року Харківський університет закінчили всього 2 800 чоловік, тому із цього маленького середовища добре освічених людей тільки невелика їх частина виявила зацікавленість в українських справах.

На які ж питання насамперед звернула увагу молода українська інтелігенція? Історія, фольклор, мова та література – ці елементи української культури були поставлені на перший план на шляху визначення української національної свідомості.

Історія. Дворяни-інтелігенти Лівобережжя зацікавилися історією, особливо історією козаччини. Це такі автори-новатори, як Василь Рубан (“Краткая летопись Малороссийская”, 1777), Опанас Шафонський, Яків Маркевич (“Записки о Малороссии”, 1798). У 1822 році Бантиш-Каменський закінчив 4-томну “Історію Малоросії”. У 1846 році Григорій Полетика надрукував “Історію Русов”. Тепер вивчення історії України набуває ідеологічного та політичного значення.

Фольклор (інтерес до звичаїв, традицій і пісень). Першим шанувальником українського фольклору був князь Микола Цертелєв (грузин за походженням). У 1819 році він опублікував у Петербурзі збірку “Попытка собрания старых малороссийских песен”. Микола Максимович (перший ректор Київського університету) у 1827 році написав (“Малороссийские народные песни”).

^ Мова та література. До цього часу стверджувалось, що українська мова – це лише діалект російської. Але були люди, які намагалися змінити статус рідної мови. Прикладом може бути “Енеїда” І. Котляревського, написана мовою селян і міщан. Її публікація в 1798 році знаменувала появу української мови як літературної. Таким чином, Котляревського справедливо називають “батьком сучасної української літератури”.
^

2. Декабристський рух в Україні.
Кирило-Мефодіївське братство: програма та діяльність


1. Суспільно-політичний рух. На Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли своє відображення у декабристському русі.

Причини декабристського руху:

  • вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої французької революції серед інтелігенції та дворянства;

  • усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло Південне товариство, яке нараховувало 100 членів. П.І. Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала повалення самодержавства та установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівність усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу. Згодом, у 1822 р., виникло Північне товариства у Петербурзі. Розпочалася спільна робота цих організацій. Також була укладена угода між Південним товариством і Польським патріотичним товариством, члени якого поставили собі за мету відновити незалежність Польщі, однак на практиці вона не була реалізована.

Південне товариство підтримувало тісні зв’язки із Товариством об’єднаних слов’ян, яке виникло в 1823 р. у Звягелі (нині Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів. “Об’єднані слов’яни” у своїй програмі поставили собі за мету визволити всіх слов’ян і об’єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись у результаті військового повстання за участю народних мас. Ця організація була також непослідовною у вирішенні українського національного питання: серед слов’янських народів – членів федерації – не згадуються ні білоруси, ні українці.

^ Декабристи на Сумщині. З історією Сумщини пов’язана біографія та діяльність декількох декабристів. У 1817-1818 роках у Сумах жив командир бригади уланської дивізії С.Г. Волконський – пізніше один із керівників Каменської управи Південного товариства. Познайомився у Ромнах з актором М. Щепкіним, брав участь у збиранні коштів, щоб викупити його з кріпацтва (дав 500 карбованців).

Восени 1825 року в селі Боромля Охтирського повіту поселився А.І. Борисов – один із засновників Товариства об’єднаних слов’ян. Пропагував ідеї декабристів, а після поразки повстання в лютому 1826 року був заарештований. Активним учасником повстання на Сенатській площі в Петербурзі був М.М. Глібов (з Путивльського повіту).

Після поразки повстанців 14 грудня 1825 р. в Петербурзі і 3 січня 1826 р. Чернігівського полку на Київщині декабристський рух було придушено. П’ятьох керівників товариств, зокрема П. Пестеля, М. Бестужева-Рюміна і С. Муравйова-Апостола (керівників Південного товариства) було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Причинами поразки декабристів були відсутність підтримки повстання з боку народу, нерішучість керівників повстання, тактика оборони.

Виступ декабристів був першою спробою повалити самодержавство, їх ідеї сприяли розгортанню українського визвольного руху.

На початку XIX ст. в Україні виникають таємні масонські ложі. У 1818 р. у Полтаві було засновано ложу “Любов до істини”, а в 1821 р. у Києві – Малоросійське товариство. Член полтавської ложі В. Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826 р. В. Лукашевича було ув’язнено в Петропавлівській фортеці у Петербурзі. Після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охорони.

2. ^ Кирило-Мефодіївське братство. У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М. Костомаров, канцелярист М. Гулак і студент В. Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до нього увійшов геній українського народу – Тарас Шевченко.

Основна ідея членів братства – федерація слов’янських народів. Ідею федерації слов’ян сприймали перші масонські ложі. Отже, разом з національною свідомістю зароджувалась думка про злуку слов’янських народів та їх культур (слов’янофільство). Поляки теж були схильні до об’єднання слов’янського світу, але вони претендували на першість у цьому світі. Вони навіть хотіли, щоб Київ став столицею Польщі. Росіяни теж не хотіли опинитися за межами опіки над слов’янськими народами. О.С. Пушкін добре сказав, щоб “усі слов’янські ручаї злилися у московське море”.

Іншого значення набула всеслов’янська ідея в Україні. Тут мрії про об’єднання знайшли відгомін у словах Т. Шевченка: “Щоб усі слов’яни стали добрими братами”.

Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об’єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україну, Київ братчики сприймали як центр слов’янсь­кого світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму.

У 1847 р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддали у солдати на 10 років.

Значення братства:

  • це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби;

  • братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.
^

3. Скасування кріпосного права та інші буржуазні реформи
60-70-х років ХІХ століття на Лівобережжі


1. Скасування кріпосного права. У середині ХIХ ст. Російська імперія, до складу якої входило 80 % українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризи були такі: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Цей період в історії України був переломним, тому значення та наслідки реформ “згори” кінця ХIХ ст. не можна оцінювати однозначно. Реформи 60-70-х рр. відкрили шлях до капіталістичного розвитку Росії чи дали поштовх до зростання революційних виступів? Серед численних причин, що спонукали до модернізації, основним поштовхом стали Вітчизняна війна 1812 року, декабристський рух 1825-1826 років, поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), в якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку європейських держав-лідерів Англії та Франції. Також війна засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням і впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ – “Положення про селян” і маніфест, який підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. У містах і селах України ці документи обнародувалися з 9 березня. Крім “Загального положення”, яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві положення для окремих районів, зокрема три й для України. Ця реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки.

Головною перевагою в особистому звільненні було те, що селяни здобули ряд громадянських прав – особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни відтоді отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних. Крім того, вони могли за власним бажанням брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво тощо), вступати до навчальних закладів, на службу та ін. Але, ставши вільними, селяни залишалися нижчим станом. Сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р.(!) вільні від фізичних покарань. Від усього цього були звільнені дворянство, купецтво, духовенство. Протягом дев’яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить, залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, враховуючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини, яка перетворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянам платежів і податків та виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95 % селян, то на Лівобережній Україні – 30 %, а на Правобережній – лише 20 %. Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, немало селян не могли їх одразу збагнути. Багатьох з них лякала ця свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціативи і відповідальності за кожен свій крок.

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язані виділити селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався “добровільною угодою” між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених для конкретної місцевості. Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики в Україні не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої землі: від 14 % у Херсонській губернії до 37 % – у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділи до однієї десятини і 1 600 тис. – від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94 % селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство. У правобережних губерніях України наділ був менший, ніж встановлювали “Бібіківські інвентарі” 1848 року. До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності, зокрема панщину (оскільки до реформи в Україні переважала панщина, а не оброк). Категорія тимчасовозобов’язаних селян була ліквідована лише через 20 років.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розмір тогочасних повинностей селянина у поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні виплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу. 80 % потрібної суми держава давала селянам в борг, сплачуючи її за них поміщикам. Протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з процентами. Внаслідок цього царська казна за кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку. Стягнення з селян викупних платежів припинилося лише у 1906 р.

Після скасування кріпацтва була проведена реформа державних селян, які в Україні становили понад третину всього селянства. Частина з них, козаки Чернігівської та Полтавської губерній, колоністи степової України, були власниками своєї землі, користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм ще до 1861 р. утримувати господарства фермерського типу. У 1866 р. у власність державних селян перейшли значні земельні наділи. У більшості українських губерній вони були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи. Після реформи в користуванні колоністів степової України перебувало понад 20 % усієї надільної землі, хоч вони й становили лише 11,7 % від загальної кількості селян.

2. ^ Буржуазні реформи 60-70-х років ХІХ ст. Скасування кріпосного права стало початковим кроком до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати загальну ситуацію. У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідна роль належить земській, міській, судовій та військовій реформам.

У 1864 році було впроваджено земське самоврядування. Один із найкращих знавців земства в Україні О. Моргун писав так: “Земське самоврядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця ХIХ ст.” Земське самоврядування охоплювало економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоврядуванні постійних мешканців повіту. Раз на рік на загальних зібраннях депутатів (їх обирали від усіх верств населення, але закон надавав багато пільг землевласникам-дворянам) обирали членів земської повітової управи, які працювали постійно. Повітові земські управи обирали членів губернської управи. Функції земств були необмежені, а їх кошти складалися з “самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали про гігієну та санітарію, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була, за незначним винятком, безкоштовною для всієї людності незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. З кожним роком мережа лікарняних закладів, які утримувалися земствами, постійно зростала. У 1870 р. працювало 73 земські лікарні, а в 1910 р. – 576. Протягом майже 50-ти років існування земства зразково організовували медичне обслуговування в українських губерніях.

Другою великою сферою діяльності земств була освіта. Вони організовували школи: чотирирічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користувалися доброю славою. У 1910 р. в них навчалося понад 420 тис. дітей. Середню освіту здобували в класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназіях, навчання в яких було платним. Право вступати до університетів мали лише ті особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право вступати до вищої технічної школи, а жіночої не передбачало взагалі ніяких прав, бо її місія, як проголошував шкільний статут, лише підготувати освічену “дружину і матір сім’ї”. Важливим було відновлення автономії університетів у навчальних справах. Створювалася рада професорів, яка керувала всім життям навчального закладу. Треба додати, що в справі шкільної освіти фінансову допомогу земству надавало Міністерство освіти, яке передало земству всі школи на селі. Ці зміни здійснювалися в умовах збереження заборони на використання в навчанні української мови.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам “на прокат” або організовувало їх продаж. Щоб заохотити селян до розведення худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати, сприяли піднесенню рільництва, поширюючи кращі сорти зерна та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Значну увагу приділяли меліорації – осушуванню боліт, залісненню ярів, вирощуванню лісів. Земства також займалися шляхами сполучення, налагодженням торгівлі рільничими продуктами, а головне – зерном. Підтримували зв’язки з-за кордоном і мали елеватори для експорту зерна. У 1864 році земства були засновані тільки на Лівобережній і Південній Україні. На Правобережжі земства поширились лише в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польській шляхті впливати на самоврядування цього краю. Нестача земських установ протягом
37-ми років негативно позначилась на освіті, економіці, а головне, на національній свідомості населення правобережних губерній.

У 1864 році була проведена судова реформа. Тепер судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі, які обиралися з громадян усіх станів з урахуванням селян (крім осіб, що працювали за наймом). Обвинувачені отримали право захисту, яке здійснювали або самі, або через адвокатів. Також у судах з’явився прокурор. Суд став відкритим. На його засіданнях могли бути присутні родичі, представники преси і взагалі всі бажаючі. У карному судочинстві було запроваджено суд присяжних. Розв’язанням незначних справ займалися мирові судді, які обиралися на трирічний строк на зборах уповноважених від населення або призначалися від уряду. Їх рішення могли переглядатися повітовими з’їздами мирових суддів. Суди були незалежні від адміністрації. Але і після судової реформи залишалась деяка нерівність для громадян різних станів. Існували окремі суди для духовенства, вищих чиновників і військових. Збереглися волосні суди у справах селян, які не були пов’язані з загальною судовою системою і мали право засуджувати селян до принизливого покарання – биття різками. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш демократичною, що сприяло підвищенню законності в судочинстві, впливу громадськості на судовий процес. Всі прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком щодо створення правової держави.

З 1870 р. здійснювався перехід і до міського самоврядування. У містах України встановлювалися міські ради – “думи”, членів яких обирало все населення, що платило податки, тобто власники будинків, крамниць, підприємств та ін. Виконавчим органом ради була управа на чолі з міським головою. Компетенція ради: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров’я, санітарією, школами. У цілому коло повноважень міського самоврядування було аналогічне земському. Але була велика різниця в суб’єкті: земства обслуговували сільське населення, в переважній більшості українське, а в містах проживали представники різних станів. У деяких містах кількість українців ледве сягала 50 %, причому ці відсотки припадали на нижчі верстви – дрібних крамарів та ремісників, а заможніша частина складалася з росіян, в Південній Україні – з греків, вірмен. Крім того, в містах було багато євреїв. Отже, такі міста, як Одеса, Херсон, Маріуполь мали космополітичний характер.

Зміни торкнулися й організації та побудови армії. Військова реформа, що здійснювалася протягом 15 років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. За цією реформою вся територія імперії поділялась на 10 військових округів, система яких зберігалася згодом протягом всього ХIХ ст. Українські губернії увійшли до складу Київського, Одеського та Харківського округів. Також почалось заснування та відкриття багатьох військових училищ, академій, морських училищ; переозброєння армії новими військово-технічними засобами та ін. Але головним у реформі було ухвалення Військового статуту, за яким впроваджувалась загальна військова повинність чоловіків з 20 років (але насправді повний перехід відбувся в 1874 р.); скорочувався строк служби (у сухопутних військах – 6 років, на флоті – 7 років) для тих, хто мав освіту; звільняли від служби за сімейним станом та ін. Умови проходження служби полегшувалися, хоча й зберігалася муштра та рукоприкладство офіцерів. Але, як і в інших реформах, у військовій реформі були недоліки: закон не поширювався на народи Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі, коли кількість призовників перевищувала необхідну норму для набору в армію, то від військової служби звільняли по жеребу; формування офіцерського корпусу відбувалося переважно із дворян.

Серед реформ 60-70 рр. була й реформа фінансова. У 1860 р. створено державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості й торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків. У 1862 році було реформоване все фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів. Була сформована більш-менш чітка податкова система, хоча при цьому продовжував ще довго зберігатися невиправдано тяжкий подушний податок.

Одночасно з 1865 р. здійснювалася реформа в галузі цензури. Цензурні установи вилучалися з відання Міністерства народної освіти і підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ. Продовжувала діяти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду підлягали невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Крім того, вони проходили попередню (ще до друку) цензуру. Великі книги від такої перевірки звільнялися, але в разі виявлення в них порушень вимог цензури їх видавці притягалися до суду. Періодичні видання при порушенні вимог спочатку попереджалися, далі тимчасово припиняли видання і, нарешті, повністю забороняли. Всі провінційні видання підлягали попередній цензурі. Таким чином, здійснюючи однією рукою демократизацію суспільного життя, іншою самодержавство “закручувало гайки”.

Як вже зазначалося, скасування кріпацтва та реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. не призвели до позитивного результату, який можна було б оцінювати однозначно. Скасування кріпосного права безпосередньо стосувалося більшості мешканців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйонів. Але й решта швидко відчула на собі його результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Великою. Здійснене “згори” скасування кріпосного права, хоч і враховувало насамперед лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком просування вперед. З одного боку, селяни одержали особисту свободу, а з іншого – вони залишилися нижчим станом. Дворянство та інші високі стани користувалися великими привілеями. Особливо несправедливим селянство вважало зменшення землекористування у порівнянні з дореформеним періодом. Повернення селянам наділів було однією з найважливіших вимог селянських виступів другої половини ХIХ – початку ХХ ст. Навіть негайно після проголошення Маніфесту почалися заворушення в різних місцях України. Вони не припинялися протягом кількох років і були придушені військовою силою.

Скасування кріпосного права відкрило перед Російською імперією перспективу утвердження ринкового господарства, яке було набагато ефективніше, ніж старе, кріпосницьке. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, зокрема й Україна. У результаті значно прискорилися темпи соціально-економічного розвитку України, відбувалася модернізація всіх сфер суспільного життя. У Російській імперії після ліквідації кріпосного права також проводилися реформи адміністративного управління, головний недолік яких полягає в тому, що вони не зачіпали основ політичного ладу. Самодержавство залишилось в недоторканному стані, Росія продовжувала залишатися “тюрмою народів”.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тобто заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку – не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного порівняно з феодалізмом капіталістичного способу, що зумовило значні протиріччя:

  • аграрна реформа, урізавши майже на 20 % селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

  • зміцнення общинних порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства;

  • демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом;

  • самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави;

  • незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами суспільства. Це стало причиною багатьох заворушень у різних місцях України.

Модернізовані реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-ті рр. ХІХ ст., значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося (була прийнята ціла низка циркулярів і законів, що підтверджували широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя). Наприкінці ХIХ ст. в імперії назрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатнею; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, намагалася прийти до влади та ін. Починали активізуватися різні політичні сили: народники, соціал-демократи, ліберали та ін.

Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Це зростання зумовлено пореформеною економічною політикою царизму. Російський уряд розвивав неросійські регіони імперії, зокрема й Україну, виходячи лише з інтересів імперії. Внаслідок цього в Україні швидкими темпами розвивалися тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов в Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам’яновугільна промисловість). Політикою цін, коли сировина коштувала дешево, а готові товари дорого, капітали викачувалися з України.

Значні зміни та зрушення сталися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині ХIХ ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності (сформувався досить високий рівень концентрації землі; відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що призвело до ліквідації станів у суспільстві, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним; розпочалося значне зростання орендування землі та ін.).

За період від 1860 до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого – показник такого прогресивного явища, як колонізація півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів. Такі зрушення дали змогу пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку: її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90 %.

Російські реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. здійснювалися за моделлю модернізації, якій притаманні ініціювання реформ “згори”, вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях – складовій Російської імперії – спричинили суперечливі тенденції та процеси: вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо. Н на здобутки цих реформ, які сформували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства, можна зробити висновок, що реформи 60-70-х рр. в Російській імперії все ж таки відкрили шлях до капіталістичного розвитку суспільства, вони заклали його основи. Звичайно, це не обійшлося без помилок, як і в будь-якій сфері життя чи відносин. Це був гігантський крок вперед, хоча із феодальними залишками.
^

4. Суспільно-політичний і національно-визвольний рухи
на Наддніпрянщині у другій половині XIX – на початку XX ст.


1. Суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні. У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

  • виникнення громадського руху;

  • посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

  • створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863 р., Емський 1876 р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадський рух української інтелігенції та патріотично настроєного студентства. Перша громада виникла в Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти значною просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В. Синьогуб, В. Пилипенко та ін.) були прихильниками народного повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897 р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-х роках громадський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському ґрунті народництва. Народники вбачали в сільській общині основу майбутнього соціалізму.

Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. У 1869 р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникли в цей час, намагались поєднати ідеологію з робітничим рухом.

Консолідація суспільних течій і рухів призвела до виникнення політичних партій як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД та есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникала в 1900 р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902 р.), Українська соціал-демократична спілка (1904 р.),Українська демократична партія (1904 р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже всі українські політичні партії припинили свою діяльність до 1917 р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

2. ^ Суспільно-політичне життя та національний розвиток у західноукраїнських землях. У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором є уніатське духовенство. У 1816 р. у Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католиць­ких священиків для поширення письма, просвіти й культури серед віруючих на основі християнської релігії, що поставило собі за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем у Львові. Члени гуртка поставили собі за мету перетворити українську народну мову на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка Дністровая”, гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція почала переорієнтовуватись на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

Під впливом революції 1848 р. галицька інтелігенція для захисту своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г. Яхимович. Головним завданням рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та встановлення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани одержали 39 депутатських місць. Рада була ліквідована в 1851р. реставрованою австрійською монархією.

Після конституційних реформ 1860 р. в Австро-Угорщині активізувався громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці протистояли москвофілам, були ініціаторами активних форм пробудження національної свідомості. У 1868 р. вони заснували громадське товариство “Просвіта”, створили у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880 р. почали видавати газету “Діло”, а в 1885 р. створили політичну організацію – Народну раду. Основні гасла народовців: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М. Драгоманова у Галичині І. Франко, М. Павлик, С. Данилевич та інші у 1890 р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована в 1899 р., яка переважно захищала інтереси селянства. На Буковині діяло Руське товариство (1869 р.), що опікувалося питаннями культури, та Руська рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають вагомого значення українофіли.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



Схожі:

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНавчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом
Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій з дисципліни „Релігієзнавство (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)
Курс лекцій з дисципліни “Релігієзнавство” (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії) // Укл. Толстенко С. М. – Харків...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon«Затверджую» проректор з науково-педагогічної роботи М. О. Зубрицька « 200 р. Програма практик освітньо-кваліфікаційного рівня
Щорічні навчальні та педагогічна практики студентів університету є важливою сполучною ланкою між теоретичною та практичною підготовкою...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКонспект лекцій з дисципліни «безпека життєдіяльності» для студентів 3 курсу денної та заочної форм навчання спеціальностей
Конспект лекцій з дисципліни „Безпека життєдіяльності” для студентів 3курсів денної та заочної форм навчання спеціальностей
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ № Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "Бакалавр" технологічного факультету денної форми навчання спеціальності 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до Положення про організацію навчального процесу, навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ №1754 ст Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» технологічного факультету заочної форми навчання напряму 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до «Положення про організацію навчального процесу», навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 070101 «Транспортні технології» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 170203 «Пожежна безпека» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій Для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів
Рекомендовано до видання вченою радою Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Мікроекономіка: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. – Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи