Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми




НазваКурс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми
Сторінка7/16
Дата конвертації27.03.2013
Розмір3.04 Mb.
ТипКурс лекцій
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16
^

3. Боротьба за державність в Україні в 1917-1920 рр.


1. Утворення і діяльність Української Центральної Ради. Наприкінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які відображали інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований переважно з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами в Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій 4 березня 1917 р. виник ще один орган – Українська Центральна Рада (далі – УЦР), який згуртував українські національно-демократичні сили. Головою Ради було обрано М.С. Грушевського. Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано в Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

  • боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев’яти українських губерній та етнічних земель;

  • підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв’язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

  • співпраця з Тимчасовим урядом;

  • надання національним меншинам рівних політичних прав.

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

У діяльності Центральної Ради можна виділити чотири періоди:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України у складі Росії (березень – початок червня 1917 р.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, визнання автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня – початок жовтня 1917 р.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 – січень 1918 р.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень – 29 квітня 1918 р.).

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, впровадження української мови у школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури громадсько-політичного життя.

19-21 квітня 1917 р. в Києві у приміщенні Купецького зібрання відбулося засідання Всеукраїнського національного конгресу, в якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій – селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з’їзду було обрано М. Грушевського. Конгрес підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників – В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган – комітет, або малу раду. Таким чином, УЦР перетворилася на представницький, з елементами парламентаризму, орган українського народу.

Важлива подія цього етапу Української революції – Перший український військовий з’їзд, який розпочав роботу в Києві 18 травня 1917 р. У ньому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько 3 тис. солдатів самостійно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи вільного козацтва. У жовтні 1917 р. в них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом вільного козацтва було обрано командира 1-го Україн­ського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Відчувши широку підтримку громадськості, зокрема з боку військових, Центральна Рада розпочала упорядкування відносин з Тимчасовим урядом. Протягом травня-червня 1917 р. у Петрограді проходили переговори між делегацією Центральної Ради, Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала Декларацію Української Центральної Ради з вимогами автономії для України. Остаточному рішенню Тимчасового уряду з українського питання передував візит О. Керенського до Києва та його зустріч з М. Грушевським, але успіху цей візит не мав. На початку червня 1917 р. Тимчасовий уряд визначився з відповіддю. Вимоги Центральної Ради було відхилено. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду виразником волі українського народу. У цій ситуації було вирішено вдатися до самостійного декларування автономії в Універсалі – документі-зверненні до українського народу.

За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали. 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалося, що Україна не відділяється від Росії. Порядок в Україні повинні були навести вибрані всенародним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм). Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України. В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть їй змогу стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала ІІ Універсал, де проголошувалося, що вона не вимагає відділення України від Росії і відкладає вирішення питання про автономію України до Всеукраїнських установчих зборів. Він був поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, певною мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проте проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Центральна Рада створила свій виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В.К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники Соціал-демократичної партії. Тимчасовий уряд змушений був визнати і Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п’яти (з дев’яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату, з компетенції якого вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

У цей час у своїй діяльності Центральна Рада допустила ряд помилок. Вона фактично не займалася розв’язанням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду і у вирішенні суто практичних проблем, таких як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забрали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв’язок із масами обмежувався виступами на мітингах у містах; вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка Центральної Ради щодо військових формувань. Її керівники вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві не потрібна. Утопічним було ставлення Центральної Ради і до чиновників. Голова уряду В.К. Винниченко називав їх “найгіршими і найшкідливішими людьми”, вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії і чиновників не обійтися. Таким чином, УЦР улітку 1917 р. дотримувалася автономістично-федералістичних позицій.

Політична та економічна кризи, які охопили всю країну, безсилля Тимчасового уряду дали змогу більшовикам здійснити революцію і захопити в кінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді. Центральна Рада засудила збройне повстання у Петрограді і визнала неприпустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла свій III Універсал, де Україна проголошувалася народною республікою (УНР) у складі федерації рівних і вільних народів. В універсалі декларувалася обіцянка вирішити земельне питання, ввести 8-годинний робочий день, встановити державний контроль над виробництвом, врегулювати проблему війни і миру. III Універсал проголосив ліквідацію приватної власності, націоналізацію поміщицького, монастирського, казенного та церковного майна. Але втілення цих гасел відкладалося до Установчих зборів. Проголошувалися такі політичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканність особи й помешкання. Скасовувалася смертна кара, оголошувалась амністія. Під владу Центральної Ради переходило ще 4 губернії України: Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська. Фактично ж в Донбасі влада належала робітничим Радам. Історичне значення III Універсалу в тому, що була проголошена українська державність у формі УНР, накреслювалися нагальні соціально-економічні заходи української влади на майбутнє.

Щоб зміцнити свої позиції в Україні, більшовики вирішили провести Всеукраїнський з’їзд Рад. Цей з’їзд відбувався 11-12 грудня 1917 р. у Харкові й проголосив радянську владу на всій території України, висловився за федеративну форму зв’язку між Україною і Росією, обрав Центральний виконавчий комітет (41 член, із них 35 більшовиків, голова ЦВК – Ю. Медведєв). ЦВК доручалося негайно поширити на території України всі декрети і розпорядження Раднаркому про землю, робітничий контроль над виробництвом, демократизацію армії, оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради, які вона “видавала і видасть”. Таким чином, на Україну поширювалася дія основних законів Радянської Росії, а законодавство Центральної Ради ігнорувалося. 17 грудня 1917 р. був створений радянський уряд України – Народний секретаріат у складі 12 колегіальних народних секретарів на чолі із М. Скрипником. Отже, в Україні було два уряди.

3 грудня 1917 р. Раднарком Росії проголосив “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”. У ньому визнавались УНР і національні права українського народу. Сама ж Центральна Рада не визнавалася. Від неї ультимативно вимагалося пропустити радянські війська на Дон, припинити роззброєння радянських військ в Україні. У разі неприйняття вимог Раднарком оголошував відкриту війну Центральної Ради. Це було втручання у внутрішні справи України, спроба поставити її в залежність від Раднаркому. Сама форма маніфесту (ультиматум) свідчила про бажання радянської влади в Росії загострити відносини з УЦР. 17 грудня ЦВК Рад України опублікував маніфест про повалення УЦР. З Росії почали прибувати радянські війська, 25 грудня 1917 р. вони почали наступ проти УНР.

11 січня 1918 р. Центральна Рада видала свій IV Універсал, де проголошувалася самостійність і незалежність України. Центральна Рада не погоджувалася на відокремлення від Росії аж до початку громадянської війни, коли розрив із більшовиками став неминучим. Уряду доручалося укласти мир з Четверним союзом; декларувалася передача землі без викупу всім селянам; ліси, води, надра мали перейти в підпорядкування уряду УНР; проголошувалося, що уряд бере під свій контроль найважливіші галузі торгівлі, банки, монополізує ряд провідних галузей промисловості. В Універсалі йшлося про мирні відносини УНР із сусідніми державами (Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною). Уряду доручалося завершити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками і підписати з ними мир. Передбачалося демобілізувати армію і створити міліцію, навесні роздати землю селянам без викупу, узяти під суворий контроль банки, ввести монополію на виробництво і торгівлю залізом, тютюном. Генеральний секретаріат перейменували в Раду народних міністрів. IV Універсал став важливою віхою українського національно-визвольного руху, ознаменував відродження Української національної держави. Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що Україна проголошувалася незалежною суверенною державою, а її керівники, в цілому, відмовилися від автономістсько-федералістської позиції у процесі українського державотворення і перейшли до самостійницької, хоча залишали остаточне вирішення питання про федеративний зв’язок із республіками колишньої Російської держави Українським установчим зборам.

4 січня 1918 р. Народний секретаріат УНР віддав наказ своїм військам розпочати похід на Київ. У поході брали участь не лише сформовані в Україні війська, але й надіслані Раднаркомом з Росії. Загинуло близько 10 тис. осіб. Голова Ради Міністрів В. Винниченко пішов у відставку, і новим прем’єром став В. Голубович. Але все ж Центральна Рада не змогла утримати Київ. Після цього туди вступили радянські війська, під керівництвом лівого есера Муравйова були організовані масові репресії. 30 січня 1918 р. до Києва прибув Народний секретаріат, місто стало столицею Радянської України. Центральна Рада переїхала до Житомира.

Зазнавши поразки у боротьбі з більшовиками, вона вирішила використати зовнішній фактор. Спочатку домагалася підтримки Антанти, особливо Франції, але, не дочекавшись її, вступила в переговори з Четверним союзом. Це було зроблено ще й тому, щоб не дати більшовикам можливості представляти Україну. 9 лютого 1918 р. представники Центральної Ради підписали у Брест-Литовську угоду з Четверним союзом, суть якої зводилася до того, що цей союз визнавав незалежність України, засвідчував про припинення війни, не передбачав анексій і контрибуцій; кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах майбутньої Польщі їх мала визначити спеціальна комісія на підставі “етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення”. Планувалося встановлення дипломатичних відносин, обмін військовополоненими. Крім того, було підписано таємний договір між Австро-Угорщиною і УНР, який передбачав поділ Галичини на польську та українську й об’єднання Східної Галичини з Буковиною в один коронний край. Центральна Рада обіцяла підтримку в постачанні центральних держав хлібом і сировиною. У квітні 1918 р. УЦР підписала договір про поставки центральним країнам 60 млн. пудів хліба, 400 млн. штук яєць, 2,75 млн. пудів м’яса, 3 млн. пудів цукру тощо.

Німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію 450-тисячну армію. Більшовики змушені були відступити, Україна опинилася під німецько-австрійською окупацією. 9 березня 1918 р. Центральна Рада повернулася в Київ. Тризуб, державний знак Володимира Великого, було визнано державним гербом України, жовто-блакитне полотнище – прапором держави. Схвалено адміністративний поділ України на 32 частини. Було прийнято рішення про вивчення всіма службовцями української мови в тримісячний термін, ліквідацію всіх написів та оголошень російською мовою. Законом заборонялося застосування найманої праці на селі, приватної власності на землю, що викликало незадоволення заможних селян. Таку ж реакцію у заможних верств викликало рішення Центральної Ради про реквізицію будинків та товарів у буржуазії.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію України, що мала назву “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”. Вона складалася з 8 розділів і 85 статей. Україна проголошувалася суверенною, самостійною, незалежною державою. Передбачався розподіл влади. Верховним органом влади мали бути Всенародні збори, які формують органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада належить Раді народних міністрів, а вищим судовим органом є Генеральний суд УНР; місцеве самоврядування представлене виборними Радами і управами громад, волостей і земель. Одне з провідних місць посідали права людини і свобода слова, друку, совісті, рівність усіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану. УНР повинна була стати парламентською республікою.

Незважаючи на те, що Центральній Раді (далі – ЦР) вдалося знову повернутися до влади, вона не мала підтримки серед широких верств населення з різних причин:

  • великих промисловців та землевласників відлякували соціалістична орієнтація і соціалістичний склад ЦР (націоналізація землі, 8-годин­ний робочий день);

  • зрусифіковану частину населення не влаштовував національний характер влади;

  • значна частина населення була незадоволена тим, що ЦР не могла навести лад;

  • німецька окупаційна влада була незадоволена політикою ЦР, що не давало їй можливості швидко і регулярно вивозити награбовані в Україні продукти і сировину.

В останні 2 місяці свого існування Центральна Рада з державного органу перетворилася в дійсності на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 осіб. У результаті дії всіх цих сил Центральна Рада не змогла утриматися при владі. Опозиційні їй сили вирішили створити міцну авторитарну владу, надавши їй, за історичною аналогією, форму гетьманату. На це погодилося і німецьке командування в Україні.

2. ^ Українська держава гетьмана Скоропадського. 29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів (6 500 делегатів) було обрано гетьмана України, яким став Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України за часів Петра І Івана Скоропадського. Йому в цей час виповнилося 45 років, у минулому він був ад’ютантом царя Миколи II. Гетьман оголосив про встановлення Української держави (на відміну від Центральної Ради Української Народної Республіки). Скасовувалися заходи ЦР щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалася недоторканність приватної власності. Великі права надавалися самому гетьману, а саме: верховна виконавча влада, затвердження законодавчих актів, призначення отамана (голови) ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами (гетьман був Верховним воєводою). Владу гетьмана можна розглядати як надзвичайне поєднання монархічних і диктаторських засад з урахуванням історичних традицій і національного характеру Української держави. Однак все це не могло приховати того, що фактичними господарями України були не гетьман і його уряд, а німецьке військове командування. За квітень-листопад 1918 р. з України до Німеччини й Австрії було вивезено 95 976 коней, 105 542 туші яловичини, 66 809 869 кг цукру, 3 329 403 кг олії, 1 213 961 кг риби та ін.

Гетьман увів окрему соціальну категорію громадян-козаків (насправді заможних селян), сподіваючись, що вони стануть опорою режиму. Через те, що гетьман був причетний до повалення ЦР, до його уряду й адміністрації відмовилися увійти представники українських політичних сил. Проте це не завадило швидко налагодити дійовий адміністративний апарат (у провінціях – старости, земські урядники). Проводилися досить жорстокі репресії проти учасників робітничого і селянського рухів, каральні експедиції. Гетьман передбачав ліквідацію значної земельної власності і передачу землі хліборобам (не більше 25 га в одні руки). Страйки на заводах заборонялися, у металургійній промисловості був установлений 12-годинний робочий день, для боротьби з незадоволеними широко використовувалися локаути.

Водночас гетьманський уряд досяг значних успіхів у справі
визнання України як окремої держави на міжнародній арені. Дипломатичні відносини були встановлені з 12 країнами (крім Німеччини, Австро-Угорщини і Туреччини, чого досягла ще Центральна Рада), а також з Нідерландами, Данією, Іспанією, Італією, Норвегією та іншими, з політичними новоутвореннями на території колишньої Російської імперії (Грузією, Литвою, Кримом, Кубанню). Дипломатичними зусиллями до Української держави приєднали Гомельський повіт Могилівської губернії, Суджанський, Бєлгородський, Корочанський, Гайворонський повіти Курщини, Валуйський повіт Воронезької губернії, Холмщина, 12 повітів Берестейщини.

За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів. Був створений Генеральний штаб, штабні структури у 8 територіальних корпусах. До армії залучили 202 генералів, були введені погони і військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, заборонена політична діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козача військова школа – Академія Генерального штабу. Була сформована 60-тисячна регулярна армія.

Значних успіхів досяг гетьманський уряд у сфері культури. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл для навчання введено українську мову. У цей період відкрилося 150 українських гімназій, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському; були засновані Українська академія наук, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, фонд якої налічував 1 млн. томів.

Повернення землі поміщикам, насильницька реквізиція хліба, масові репресії викликали велике незадоволення серед різних верств населення. Виник і швидко зростав повстансько-партизанський рух проти німецьких окупантів і гетьманського режиму. Відновлення багатьох дореволюційних порядків означало накопичення “вибухового матеріалу” в суспільстві. Гетьмана компрометували за залежність від німців, які нещадно грабували Україну, а також від російського оточення, яке прагнуло до відновлення єдиної і неподільної Росії.

Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму. Скоропадський втратив зовнішню військову опору, а внутрішньо соціальна виявилася дуже слабкою. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом із німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва в’їхала Директорія.

3. ^ Директорія. Відновлення УНР. 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німцями, де зобов’язувалася допомогти їм евакуюватися разом із майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом. Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його “кінцевою метою буде відновлення Великої Росії”. Україна оголошувалася “театром воєнних дій”. Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору загальноросійських реакційних сил, що лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ – Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу між селянами. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити “трудову владу”, провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість із цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України. Усе це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була належати трудовим Радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати трудовий конгрес – тимчасовий парламент із робітників, селян і трудової інтелігенції. Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові Ради, міські думи, сільські сходи) діяли не всюди і не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад. Реальна влада на місцях належала командирам військових частин – отаманам Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. У кінцевому підсумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

У цей період на політичному полі України діяли різновекторні політичні сили, що відбивали позиції як різноманітних соціальних, так і національних груп:

  • українська інтелігенція та частина селянства підтримували ідею незалежності України; робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція, більшість селян – більшовицьку Радянську Росію;

  • буржуазія, заможне селянство, російськомовна інтелігенція виступали за “єдину і неподільну Росію”.

Не менш строкатою була й етнополітична ситуація. Росіяни виступали за єдність із Росією, причому російськомовний пролетаріат – за Радянську Росію, а представники заможних прошарків – за єдину Росію, побудовану за європейським зразком. Але і серед них не було єдності. Багато поляків, які проживали на Правобережжі і в Західній Україні, хотіли возз’єднатися із Польщею. Таким чином, поляризація політичних сил була дуже значною, їх взаємодія і протистояння складними і заплутаними. Усередині українського суспільства не було єдності, як і усередині окремих класів, соціальних і етнічних груп. До цього потрібно додати також дуже складний і неоднозначний вплив зовнішніх чинників, різноманітних за силою і напрямком.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. У законі декларувалася ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися й 15-десятинні господарства; не було відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Усе це призвело до невдоволення селянства Директорією.

Одночасно із падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками й українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався в грудні 1918 р., 3 січня 1919 р. вони увійшли в Харків, а 5 лютого 1919 р. взяли Київ. Радянська влада була встановлена в Україні вдруге. Директорія не змогла знайти підтримки серед більшості народу. Протягом декількох тижнів армія Директорії зменшилася із 100 тис. до 25 тис. осіб. Ставка лише на національні гасла знову нічого не принесла. Під час посилення бойових дій Директорія намагалася провести ряд політичних заходів, прагнучи зміцнити своє становище. Але оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 р.), проголошення Акта соборності України (22 січня), проведення Трудового конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Директорії. Навесні 1919 р., після декількох військових поразок, вона утримувала під своїм контролем невеличку територію біля Кам’янця-Подільського. У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита, а декілька її з’єднань навіть перейшли на бік більшовиків. У травні 1919 р. уряд УНР переїхав до Східної Галичини.

4^ . Відновлення радянської влади в Україні. Денікінщина. 6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня 1919 р. в Харкові цей уряд декларував необхідність об’єднання УСРР з Росією на засадах соціалістичної федерації. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Усе це дало змогу більшовикам закріпити свою владу шляхом прийняттям першої радянської Конституції України. У березні 1919 р. III Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив Конституцію УСРР, обрав ЦВК Рад України (89 комуністів і 10 українських есерів, голова ЦВК – Г.І. Петровський), сформував уряд – Раду народних комісарів. У Конституції відзначалося, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату, основним завданням якої є перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Вищим органом державної влади був з’їзд Рад, а між з’їздами ВУЦВК Раднарком міг видавати закони. Місцевими органами влади були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми.

Як і в Росії, в Україні проводилася політика “воєнного комунізму”. Це була певна система політичних та економічних заходів, спрямованих на впровадження нового ладу, зміцнення радянської влади. При цьому слід відзначити, що впровадження деяких заходів було пов’язане з тим, що тривало гостре протиборство у війні, економіка була зруйнована.

Політика “воєнного комунізму” містила у собі:

  • націоналізацію не тільки великої, але й середньої та дрібної промисловості, тобто ліквідацію приватної власності на засоби виробництва. Це робилося для того, щоб позбавити суперників більшовиків економічних важелів впливу, зосередивши їх у себе. На практиці це часто призводило до мілітаризації виробництва і ліквідації матеріальних стимулів до праці;

  • введення продовольчої розкладки. У період війни продовольче питання стало центральним – треба було годувати величезні армії. Більшовики вирішували це за допомогою фактично безкоштовної (гроші знецінилися) реквізиції сільськогосподарських продуктів, насамперед зерна. Селянам залишали лише по 30 фунтів на місяць на їжу і для посіву. Приватна торгівля хлібом суворо заборонялася і каралася;

  • в організації сільського господарства більшовики перейшли до спроб замінити приватноодноосібне господарство усуспільненим (радгоспи, комуни). У 1919 р. в Україні було створено 1 256 радгоспів і понад 500 комун, але в цих господарствах панувала зрівнялівка, праця була погано організована, і більшість з них скоро розпалися;

  • вводилася загальна трудова повинність. Усі громадяни від 15 до 50 років повинні були працювати. Фактично, це була мілітаризація праці (створювались і “трудові армії”), яка давала змогу більшовикам за допомогою репресивних методів вирішувати значні виробничі завдання;

  • карткова система розподілу продуктів у містах. Розміри продовольчого пайка визначалися за “класовою ознакою”, тобто робітники отримували більше, ніж службовці. Проте і для робітників пайок був незначним – 300-400 г хліба на добу;

  • оскільки гроші знецінилися, то деякі комунальні послуги були безкоштовними;

  • у політичній сфері “воєнний комунізм” виявився у запровадженні “диктатури пролетаріату”, яка насправді була диктатурою Комуністичної партії із застосуванням масових репресій проти “класових ворогів”, до яких часто потрапляли зовсім невинні люди.

Таким чином, політика “воєнного комунізму” означала відмову від товарно-грошових, ринкових відносин в економіці і встановленні відкритої військової диктатури в політичній сфері. Така політика не могла не викликати невдоволення у більшості населення України. До літа майже всі українські села охопили повстання проти більшовиків. Від них відійшли війська, очолювані Махном і Григор’євим. Не допомагали і жорстокі репресії.

У цей час (червень 1919 р.) в наступ на Україну рушили війська генерала Денікіна. Вони прагнули відновити дореволюційні порядки, повернути фабрики, заводи і землю капіталістам і поміщикам, ліквідувати національний рух. Назву “Україна” було заборонено, її замінили назвою “Юг России”, “Малороссия”. Не дозволялося навіть розмовляти українською мовою та видавати нею книги й газети. Були закриті національні школи, Академія наук. Територія України поділялася на три області: Харківську, Київську та Новоросійську (з центром в Одесі), якими управляли генерали-намісники. Денікінщина була терористичною диктатурою антинародного й антиукраїнського спрямування. Режим Денікіна викликав опір з боку українського населення. У повстансько-партизанському русі взяло участь понад 100 тис. осіб. Армія Денікіна змушена була відступати, 6 листопада 1919 р. радянські війська взяли Чернігів, 16 грудня – Київ, 7 лютого 1920 р. – Одесу. Таким чином, радянська влада повернулася в Україну втретє.

5. ^ Завершення Української національно-демократичної революції, її наслідки та уроки. Розгромом військ Денікіна громадянська війна в Україні не закінчилася. Втративши всіляку надію самостійно вирішити встановлення своєї влади, Петлюра погодився на вимушений союз із Польщею. У квітні 1920 р. він уклав з поляками політичну та воєнну конвенцію для боротьби проти більшовиків. Польський уряд визнавав Директорію верховною владою на Україні, Директорія погоджувалася на відновлення кордонів Польщі в межах 1772 р. Це була спроба шляхом поступок продовжити боротьбу за незалежну Україну в обмежених кордонах, адже до складу Польщі відійшли б Східна Галичина, частина Волині й Полісся – територія площею понад 100 000 км2 і з населенням близько 10 млн. осіб. Права польських землевласників відновлювались у межах самої УНР. Керівництво військами УНР та залізницями переходило до командування Польщі. Погоджуючись на існування України, необхідність якого вони спочатку заперечували, поляки сподівалися створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу.

6 травня 1920 р. польсько-петлюрівські війська чисельністю 65 тис. чол. поляків і 15 тис. українців оволоділи Києвом. Повернення польських панів, до яких традиційно вороже ставились українські селяни, остаточно підірвало авторитет Петлюри. Знову ситуація різко змінилася. У червні 1920 р. радянські війська перейшли в контрнаступ. 12 червня Київ було звільнено, 9 липня взято Проскурів (Хмельницький). У серпні-вересні Червона армія зробила спробу взяти Варшаву, але невдало, оскільки на цей раз на захист своєї столиці і незалежності піднялась значна кількість польського населення. У березні 1921 р. було укладено мирний договір між РСФРР і Польщею, згідно з яким до Польщі відійшли західноукраїнські землі.

У більшовиків в Україні залишався лише один суперник – генерал Врангель, який був у Криму. У листопаді 1920 р. Червона армія прорвалася у Крим, розгромивши війська Врангеля. Крім того, вона розгромила війська УНР на Поділлі, які перейшли кордон Польщі, погодившись на інтернування. Так закінчилася громадянська війна в Україні.

Отже, після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій українському народу не вдалося створити свою державність. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їх керівники припускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор – пряме втручання в українські справи Радянської Росії. Національно-демократичним силам довелося воювати на два фронти: проти російських більшовиків і російських білогвардійців. Негативну роль відіграла міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, особисте суперництво серед керівників УНР. Більшовикам вдалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, рішучіше й організовано здійснювати свою політику. Таким чином, унаслідок дій певних чинників самостійна Україна опинилася без підтримки демократичних держав Західної Європи.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16



Схожі:

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНавчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом
Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій з дисципліни „Релігієзнавство (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)
Курс лекцій з дисципліни “Релігієзнавство” (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії) // Укл. Толстенко С. М. – Харків...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon«Затверджую» проректор з науково-педагогічної роботи М. О. Зубрицька « 200 р. Програма практик освітньо-кваліфікаційного рівня
Щорічні навчальні та педагогічна практики студентів університету є важливою сполучною ланкою між теоретичною та практичною підготовкою...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКонспект лекцій з дисципліни «безпека життєдіяльності» для студентів 3 курсу денної та заочної форм навчання спеціальностей
Конспект лекцій з дисципліни „Безпека життєдіяльності” для студентів 3курсів денної та заочної форм навчання спеціальностей
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ № Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "Бакалавр" технологічного факультету денної форми навчання спеціальності 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до Положення про організацію навчального процесу, навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ №1754 ст Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» технологічного факультету заочної форми навчання напряму 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до «Положення про організацію навчального процесу», навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 070101 «Транспортні технології» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 170203 «Пожежна безпека» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій Для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів
Рекомендовано до видання вченою радою Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Мікроекономіка: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. – Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи