Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми




НазваКурс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми
Сторінка8/16
Дата конвертації27.03.2013
Розмір3.04 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16
^

4. Соціально-економічне та політичне життя в Україні
в умовах становлення тоталітарного режиму.


1. Нова економічна політика та її здійснення в Україні. У результаті громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа – 452 тис. км2, населення – 25,5 млн. осіб). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшла до Польщі. Тут проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн. українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.

Східна частина України, що стала радянською, формально змогла відтворити свою історичну назву “Україна” та державність. Ця державність була достатньо умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Після закінчення громадянської війни економіка України була в надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки досягали 10 млрд. золотих карбованців, промислове виробництво скоротилося в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях іще більше. У тяжкому стані знаходилося сільське господарство. Посівна площа зернових культур скоротилася порівняно з довоєнною на 30 %, виробництво технічних культур зменшилося на 75-90 %. Бракувало основних продуктів і товарів, без яких неможливо було обійтися: хліба, солі, сірників, мила. Крім того, загострилася політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки сільськогосподарської продукції. Звідси зменшення посівних площ і врожайності, бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все, що крім того, забиралося владою. Незадоволення переростало в збройні виступи проти радянської влади. Економічна криза переплелася з політичною. Потрібна була нова політика, яка б різко відрізнялася від воєнного комунізму. Така політика почала здійснюватися з березня 1921 р.

^ Нова економічна політика (неп) являла собою певну систему заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах.

Першим заходом непу була заміна продрозкладки продподатком. Згідно з цим у селян не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здачі. Таким чином, реквізиційний принцип у відносинах із селянством, який не враховував товарно-грошові відносини, змінювався принципом еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарство, був зацікавлений у розширенні посівних і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося понад план (продподаток), належало йому. Другою особливістю було те, що продподаток мали розпочати стягувати з урожаю 1921 р., тобто з осені, а поки що діяв попередній закон щодо продрозкладки з урожаю 1920 р., лише зменшений на 20 %. Третя особливість полягала в тому, що стягування податку з урожаю 1921 р. здійснювалось звичайними методами продрозкладки.

Накопичення надлишків сільськогосподарських продуктів у селян призвело до виникнення проблеми їх реалізації. Тому логічним став другий крок непу – введення вільної приватної торгівлі, причому не тільки сільськогосподарськими товарами, але й промисловими. За рахунок торгівлі та обміну передбачалося частково отримати ще 160 млн. пудів і довести плановий мінімум, необхідний для споживання, до 400 млн. пудів. З введенням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини – картки замінив ринок.

Наступним кроком непу стала часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. У руках держави залишилися великі підприємства, значна частина невеликих передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні в 1921 р. було здано в оренду 5 200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював у перші роки непу 75 % роздрібного товарообігу. Розширення можливостей для функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату “воєнного комунізму” – заборони наймати робітників і примусової обов’язкової праці. Зростаючі промисловість, торгівля, сільське господарство потребували робочих рук і встановлення нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушено було не акцентувати увагу на експлуатації людини людиною, наймана праця була дозволена. Значне розширення обсягів торгівлі та виробництва вимагало введення загального еквівалента, який би регулював відносини між виробниками та споживачами. Потрібна була реформа фінансової системи, введення правильного грошового обігу і функціонування банківської системи. У листопаді 1922 р. розпочався випуск банкнот, названих червінцями, причому кожний із них дорівнював 10 золотим карбованцям. Ця емісія забезпечувалася на 25 % дорогоцінними металами, а на 75 % – короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості червінець циркулював поряд із необмеженою і постійно девальвуючою рубльовою масою (загальна сума рублів наприкінці 1922 р. досягла майже 2-х квадрильйонів). У 1924 р. стало зрозуміло, що грошова реформа закінчилася успішно, гіперінфляція була подолана, країна отримала стабільну валюту.

Змінилися методи і форми управління підприємствами. Вони об’єднувались у госпрозрахункові трести за галузевими або територіальними ознаками. Госпрозрахунок як новий метод господарювання передбачав самоокупність трестів і отримання прибутку. Ліквідовувалася зрівнялівка в оплаті праці, натуральне постачання робітників поступово замінювалось заробітною платою, при нарахуванні якої враховувалися обсяг і якість роботи, що сприяло зацікавленості працюючих. Упровадження нової економічної політики позитивно вплинуло на розвиток усіх галузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні декількох досить значних, як на той час, електростанцій: Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. У 1921 р. був створений перший радянський трактор.

Швидко відбудовувалося сільське господарство. Уже в перший рік непу в Україні суттєво збільшилося виробництво зерна: від 227 млн. пудів у 1921 р. до 637 млн. у 1922 р. Швидко зростав товарообіг торгівлі. Проте функціонування непу не було безхмарним. Завдяки помилкам у ціноутворенні 1923 і 1925 рр. стали кризовими. Восени 1927 р. виникли труднощі із хлібозаготівлями. Погіршилося міжнародне становище країни, і селяни, побоюючись війни, стали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, тому селяни не продавали хліб, чекаючи, поки він зросте в ціні. У відповідь уряд ввів надзвичайні заходи. Дозволялося застосовувати репресії щодо тих селян, які притримували хліб і мали його надлишки обсягом більше ніж 30 тонн. Усе це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Прибічникам продовження непу на чолі з М. Бухаріним не вдалося відстояти свої позиції. Сталін вважав, що “гра” в економічний плюралізм повинна закінчитись, тому слід переходити безпосередньо до соціалізму.

2. ^ Україна й утворення СРСР. Відповідно до Конституції 1919 р. Україна вважалася незалежною державою. Проте суверенітет республіки був дуже обмеженим. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою трьох централізовано-наскрізних сил: Комуністичної партії, складовою частиною якої була КП (б)У; Червоної армії і каральних органів – НК (надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією). Радянські республіки, зокрема Україна, утворювали разом з Російською Федерацією єдину державу. Цьому сприяли також тісні економічні зв’язки, які складалися століттями, тотожна однопартійна політична структура на чолі з Компартією.

Ще в 1919 році московський центр Радянської держави організував утворення воєнно-політичного союзу радянських республік, об’єднавши основні сфери їхньої діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок). Оскільки ці галузі управлялися з центру, республіки, дійсно, були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоврядування. Деякі місцеві партійно-радянські керівники (X. Раковський, В. Затонський) вважали за необхідне розмежування функцій загальнофедеративних і республіканських органів, збереження суверенітету України. Аналогічну позицію займали й деякі представники керівництва з Грузії та Білорусії. Враховуючи це, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин. Сталін підготував проект резолюції, який передбачав “автономізацію” республік.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Його делегати схвалили декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. З 2 215 делегатів 364 представляли Україну. За пропозицією керівника делегації УСРР М.В. Фрунзе з’їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Як і раніше, головні питання політики входили до компетенції союзного уряду. Утворювався об’єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього увійшов Г.І. Петровський. Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з’їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Проте союзний договір так і не був підписаний. Замість документа, який повинен був мати міжнародний характер, було підписано внутрішньодержавний акт – Конституцію СРСР.

Отже, з утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився. Дійсно, вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії, національно-територіальним утворенням з власними (хоч і умовними) кордонами, своїм (хоч і з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. А все ж це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917-1920 рр.

4.3. ^ Українське відродження 20-х років. Українське відродження 20-х років охопило різні сфері життя, зокрема освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. було створено товариство “Геть неписьменність!” У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася від 70 до 43 % серед дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський, М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. До спілки селянських письменників “Плуг” входили П. Панч, А. Головко, до спілки пролетарських (“Гарт”) – В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів – П. Тичина. Всенародне визнання здобули гуморист Остап Вишня і драматург М. Куліш. Лесь Курбас і його театр “Березіль” спричинили Ренесанс українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами “Арсенал”, “Земля”.

Із середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р.

З 1923 р. в країні почала проводитися політика коренізаціі, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

У середині 20-х років 80 % населення республіки становили укра­їнці, а 20 % – представники інших національностей. Тому політика коренізаціі здійснювалась у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин. Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалася рівність мов, а в зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської. Певна увага приділялася вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та до державних установ. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, Київський політехнічний інститут. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін. Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. уже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл із рідною мовою навчання стало 78 %, технікумів – 39 %. Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, зокрема від 30 до 60 % республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак у той же час українізація партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським, куди ввійшли В.Я. Чубар, М.О. Скрипник, О.Я. Шумський та інші. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, а щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшин ВУЦВК (1924-1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 рр. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. У 1924 р. утворилася Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. У цей час у республіці працювало 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 з єврейською, 31 з татарською та ін. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України.

Під впливом національного відродження в Україні виникло так зване “націонал-ухильництво” – прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватися не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити українізацію, зміцнити її кадровими змінами; Волобуєв відстоював економічну самостійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України. Однак з кінця 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою “націонал-ухильництва” й націоналізму.

4. ^ Політика форсованої індустріалізації та її наслідки. До 1926 р. економіка СРСР і України переважно була відбудована. Постало питання про перспективи її подальшого розвитку. Вирішальною ланкою будівництва соціалізму мала стати індустріалізація, тобто процес створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Індустріалізація була об’єктивно необхідною – не можна було базуватися на досягнутому рівні розвитку промисловості. Це було потрібно і для підвищення рівня життя людей, зміцнення обороноздатності, покращання стану культури, загального рівня цивілізованості, тобто сама по собі ідея індустріалізації була правильною.

Здійснення індустріалізації мало свої особливості:

  • по-перше, індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості, і цій галузі весь час надавалася перевага. Це пояснювалося партійно-радянським керівництвом насамперед необхідністю зміцнення обороноздатності держави. Легкій промисловості надавали другорядного значення;

  • по-друге, індустріалізація здійснювалася форсованим темпом. Висувалося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і наздогнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Усе це досягалося за рахунок величезного напруження сил усього народу, збереження низького рівня його життя (особливо селянства);

  • по-третє, індустріалізація проводилася в рамках жорсткого плану, часто нереального і необґрунтованого, і цим відрізнялася від індустріалізації на Заході, де цей процес керувався доцільністю, потребами суспільства, хоч і проходив без суворої регламентації;

  • по-четверте, радянська індустріалізація здійснювалася за рахунок лише власних джерел фінансування, і пошук цих джерел був одним із головних завдань політики і предметом внутрішньопартійної боротьби. Результатом дискусій стало рішення, пов’язане з перекачуванням коштів із села в місто для фінансування промисловості.

Перша п’ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану в двох варіантах (відправному та оптимальному) завершилася тільки навесні 1929 р. У травні XI Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив п’ятирічний план для України, який був складовою всесоюзного п’ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано корегуванню з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювалися завищені й нереальні плани розвитку економіки. Ніяких об’єктивних підстав для таких темпів не було. Плани першої п’ятирічки, всупереч заявам Сталіна у січні 1933 р. про їх дострокове (за 4 роки і 3 місяці) виконання, реалізувати не вдалося, хоча на шляху індустріалізації були досягнуті й значні успіхи. У жовтні 1932 р. було введено в дію Дніпровську гідроелектростанцію – на той час найбільшу в Європі. У жовтні 1931 р. випустив перший трактор Харківський тракторний завод, а вже в наступному році він дав країні 16,8 тис. машин.

Напружені плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Це
досягалося шляхом соціалістичного змагання (стаханівський рух) за
перевиконання завдань, заснованого на ентузіазмі, моральному заохоченні (нагородження орденами тощо), і адміністративного примусу. Брак у роботі, запізнення на неї кваліфікувалися як шкідництво і переслідувались у кримінальному порядку.

Наслідки індустріалізації були дуже суттєвими:

  • у 1940 р. промисловий потенціал України у 7 разів перевищував рівень 1913 р.;

  • з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;

  • Україна посіла друге місце в Європі за виплавкою чавуну, четверте за видобутком вугілля. Частка України в союзному виробництві залізної руди сягала 68 %, паровозів – 74 %. Однак недостатньо розвивалася промисловість на Правобережній Україні та Поліссі;

  • прискорився процес урбанізації: до 33 % населення у 1938 р. мешкало у містах порівняно з 20 % за десять років до цього;

  • важливим результатом стало подолання якісного, стадіального відставання промисловості. У 30-ті роки країна стала однією з трьох-чотирьох, які були здатні виробляти будь-який вид промислової продукції, знаний у той час людством;

  • швидкими темпами розвивалась важка промисловість. Однак відставала легка та харчова промисловість, спостерігалася стагнація аграрного сектора, повільно зростав добробут населення порівняно з централізацією економічного життя, репресіями та загибеллю мільйонів людей.

5. ^ Політика колективізації в Україні. У другій половині 20-х років досить чітко виявилася тенденція до зниження темпів зростання продукції сільського господарства, що гальмувало розвиток промисловості. Більшість селянських господарств була малоземельною. Причини відставання: розпорошеність, роздрібненість, загальний низький рівень сільськогосподарського виробництва і пов’язаний з ним напівнатуральний характер цього виробництва. Більшовики вирішили здійснити укрупнення господарств шляхом колективізації, тобто створити об’єднання з відчуженням засобів виробництва. Колективізація розглядалася як засіб ліквідації залишків капіталізму, ринкових, товарно-грошових відносин, хлібозаготівельних криз, залучення селянських господарств до системи командно-адміністративної економіки, перетворення їх на “кріпаків” тоталітарного режиму. Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 р. У січні 1930 р. керівні органи встановили терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україну віднесли до другої групи регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Окремо розглядалося питання про долю заможного прошарку селянства. “Ліквідація куркульства як класу” стала одним з головних практичних заходів колективізації. Згідно з нею усі куркульські господарства поділялися на три категорії:

  • до першої відносили “економічно міцні” господарства учасників та організаторів антирадянських виступів та терористичних актів. Відповідно до рішень судових органів їх треба було ізолювати в тюрмах або в концтаборах;

  • до другої категорії відносили “економічно міцні” господарства, які не чинили ніякого опору. Їх разом із сім’ями виселяли у північні райони країни;

  • “менш міцним” господарствам (фактично, це були середняки), які не чинили ніякого опору, повинні були надаватися невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Перший етап розкуркулювання в Україні – січень – початок березня 1930 р. За цей час розкуркулили 61 887 господарств. Площа вилученої землі досягла 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби – 58,6 тис. голів. Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями та свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси не тільки заможних селян, – все це викликало незадоволення селян і стало причиною масових виступів. Це змусило керівництво більшовиків відступити. Після визнання деяких помилок і дозволу виходити з колгоспів процент колективізації почав різко зменшуватись. З 10 березня по 20 червня, протягом 100 днів, із колгоспів вийшло півтора мільйона селянських господарств, тобто майже половина колгоспників. Новий наступ на селян почався восени 1930 р. Вишукуючи нових куркулів, залякували селян. Одноосібників намагалися задушити також податками. За таких умов селянин змушений був йти до колгоспу, і вже скоро колгоспний лад переміг. До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70 % селянських господарств.

Колективізація супроводжувалася масовими забоями селянами власної великої рогатої худоби, свиней, овець. Становище сільського господарства погіршилося в результаті знищення заможного прошарку селянства – людей, які вміли працювати. Тому валові збори зерна в Україні зменшилися. Обібране село важко пережило зиму 1931-1932 рр. Селяни в деяких районах України голодували. У червні 1932 р. 33 райони республіки потребували додаткової продовольчої допомоги. Голод удалося зупинити, проте належних висновків із подій зими 1931-1932 рр. керівництво як республіки, так і країни в цілому не зробило, що згодом призвело до ще більшої трагедії. Незацікавленість колгоспників у збиранні врожаю (адже зерно діставалося не їм) призвела до величезних втрат. До 1 листопада 1932 р. від селянського сектора України було отримано лише 136 млн. пудів хліба (у 1930 р. майже 400 млн.). У зв’язку з цим керівництво країни прийняло рішення направити в Україну та деякі інші райони країни надзвичайні комісії з хлібозаготівель. Основним засобом проведення хлібозаготівель, що його практикували ці комісії, були репресії. Села, які мали особливо велику заборгованість із хлібозаготівель, заносилися на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: припинявся підвіз товарів боржникам, для них заборонялася торгівля, достроково стягувалися платежі за фінансовими зобов’язаннями. Села оточувалися регулярними військами, фактично вони були приречені на голод. Терор голодом був застосований для того, щоб зламати опір і незадоволення українського селянства.

Від голоду селяни втікали в міста і тисячами вмирали просто на вулицях. Вимирали цілі села, поширилося людоїдство. Безпосередні втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис., а від голоду 1933 р. – від 3 до 3,5 млн. осіб. Це була одна із найтрагічніших сторінок історії українського народу, яка відбулася в результаті політики геноциду, що проводилася більшовицьким урядом. Генофонд української нації зазнав відчутних втрат, що мало і має значні негативні наслідки.

При переході до колективізації не були використані можливості інших форм кооперації. Грубо порушувалася законність, ігнорувалися права й інтереси селян. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищена найбільш працьовита верства населення. У колгоспах застосовувався позаекономічний примус, колгоспники відчужувалися від засобів виробництва. Колгоспне виробництво жорстко регламентувалося, матеріальна зацікавленість була слабкою, почуття господаря атрофувалося.

6. ^ Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Ще в середині 20-х років почав утверджуватися політичний та ідеологічний монополізм Комуністичної партії у житті країни. Це означало ліквідацію інших партій, репресії проти їх колишніх членів, втручання партії в усі сфери життєдіяльності людей, політичну диктатуру Компартії, боротьбу проти будь-якого інакомислення у своїх лавах. Партія стала невід’ємною складовою тоталітарного режиму. Була створена така її структура, що впливала та контролювала все життя суспільства. Здійснювалося це шляхом організації партійних груп на всіх підприємствах та організаціях. Уся влада в країні зосередилася в руках партійного апарату. На вершині піраміди влади перебував Сталін, який до 1929 р. усунув усіх своїх суперників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Зі зміцненням наказових методів керівництва, із посиленням бюрократизму партійні органи почали зрощуватися із господарськими і радянськими. Партапарат став вирішувати не лише політичні питання, але й господарські, причому навіть незначні. Так сформувалася адміністративно-командна система.

У 30-ті роки сталінський тоталітарний режим перейшов до широкомасштабного та системного терору проти власного народу. Терор мав ірраціональний характер, проте був викликаний певними причинами, серед яких головна – прагнення Сталіна зміцнити і захистити свою владу від будь-яких випадковостей. Крім того, в тоталітарній системі склалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки на цьому можна було зробити кар’єру. Велику роль у розгортанні репресій відіграла поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія. Для виправдання репресій Сталіним була висунута теза про загострення класової боротьби в ході будівництва соціалізму та наявність у республіці націоналістичних ухилів. Створювалась атмосфера загальної підозри, йшов пошук “ворогів народу”, фабрикування справ і розгортання політичних процесів, переважно проти інтелігенції.

Одним із перших в Україні був політичний процес у справі “Спілки визволення України” (СВУ), в результаті чого на лаві підсудних опинилося 45 осіб, переважно представників української інтелігенції. Їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні скинути радянську владу, відокремити Україну від СРСР, у сприянні іноземній інтервенції в Україну. Ніяких документальних, речових доказів, які б підтверджували факт існування СВУ, суд не одержав. Згідно з вироком суду члени СВУ одержали різні строки ув’язнення. У 1931 р. була сфабрикована справа Українського національного центру (УНЦ), в яку втягнули двох визначних українських істориків: М.С. Грушевського та М.І. Яворського. Усіх 50 членів УНЦ у позасудовому порядку засудили до різних строків ув’язнення.

Нова хвиля репресій почалася в 1933 р. Приховати таке масштабну трагедію, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому керівництво намагалося відвести від себе можливі звинувачення і звинуватити у всьому “шкідників”, насамперед фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін звинуватив аграрників-професорів у тому, що вони спеціально прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней тощо. У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусії та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менш ніж добу. У результаті 35 осіб було розстріляно.

Було репресовано чимало видатних діячів культури: Остапа Вишню, Леся Курбаса, М. Бойчука, Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. Взагалі ж, за часів сталінщини було репресовано близько 500 письменників, які працювали в Україні.

Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було розкрито більше ніж 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів політбюро було знищено 10. Репресії проводилися за планом: зверху спускались цифри на тих, кого треба було знищити, тобто беззаконня, свавілля здійснювалося централізовано, і люди гинули безвинно. Про масштаби репресій в Україні свідчить така цифра: у післясталінські часи було реабілітовано більше ніж 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали шкоди не лише Компартії, але й усім галузям економіки, оскільки комуністи обіймали в ній керівні посади. Була понівечена доля мільйонів людей, членів сімей “ворогів народу”. Україна зазнала величезних демографічних втрат, були знищені кращі представники її інтелігенції, порушено генофонд. Шляхом репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

У січні 1937 р. була прийнята нова Конституція УСРР. Вона створювалася відповідно до Конституції СРСР 1936 р., майже повністю відтворюючи її. Україна визначалась як соціалістична держава робітників і селян, де політичною владою є Ради депутатів трудящих. Економічною основою визнавались соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативно-колгоспної власності. Вищим органом влади була Верховна Рада, яка обиралася на 4 роки. Вона утворювала уряд – Раднарком. Місцевими органами державної влади були Ради депутатів трудящих. У Конституції декларувалися свобода слова, друку, зборів, мітингів, але це було неможливим в умовах тоталітарної держави. Конституція відмовилася від багатоступеневих і відкритих виборів, де робітники мали переваги над селянством, а частина населення позбавлялася прав. Вибори мали проводитися на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, але реально цього не існувало. Права і свободи громадян фактично перекреслювалися тоталітарним режимом. УСРР перейменовувалася в Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР).
^

5. Соціально-економічне та політичне життя
західноукраїнських земель


1. Західноукраїнські землі в 1900-1914 роках. На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували перебувати у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало понад 4,6 млн. українців. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше, в адміністративному відношенні була об’єднана із Західною (польською) Галичиною в Королівство Галіції та Лодомерії. Увесь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною територією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з 4 українських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалась уповільненими темпами, мала колоніальний характер, що виявлялося в її структурі та динаміці. Одним із проявів цього процесу був вивіз сировини із західноукраїнських земель до метрополії на переробку. Сировина становила понад 90 % усього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлуатувалися нераціонально, по-хижацькому. На зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн. м2, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологічної рівноваги. Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрібною і недостатньо механізованою. У 1902 р. 94 % промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5 % парових двигунів, що функціонували в імперії. Про колоніальний характер Галичини свідчить її галузева структура, яка характеризувалася перевагою харчових підприємств (34,3 %), лісозаготівлі та обробки лісу (20 %). Підприємства машинобудування, ремонту, металообробки становили лише 10 %. З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. У 1906 р. на частку Галичини припадало 64 % вартості загальнодержавного виробництва солі. Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції розвитку. Як і у світовій економіці в цілому, тут з’являються монополії, головним чином іноземні. На початку ХХ ст. західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорщини. У сільському господарстві було зайнято близько 90 % населення. Зберігалися велике поміщицьке та церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель.

На початку XX ст. в Західній Україні розгорнулася боротьба за реформу виборчої системи, що було складовою національно-визвольного руху. У 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, згідно з яким українським партіям надавалося 27,2 % місць, українцям дозволялося обіймати посади службовців урядових установ у повітах Галичини та Буковини. Проте система виборів до місцевих органів влади так і не була змінена, а українці знаходилися в нерівних умовах з іншими національними групами.

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультралоялізм передбачав орієнтацію на Австро-Угор­щину і вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький (державницький) за створення Української незалежної держави.

Більшість української громадськості в Галичині в цей час займала проавстрійську – антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика російського уряду була ворожою українцям як у самій Росії, так і за її межами.

2. ^ Західноукраїнська Народна Республіка і Закарпаття у 1918-1919 роках. Розпад Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину на Західній Україні. На Східну Галичину претендували як Польща, так і українці, які намагалися збудувати тут свою державу. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини створили Українську національну раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич. УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. В її рішенні було записано:

1) усі українські землі у складі Австро-Угорщини є єдиною етнічною цілісністю;

2) вони утворюють окрему Українську державу;

3) усі національні меншини мають вислати до Української національної ради своїх делегатів.

За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголосила утворення держави на західних землях – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Першою акцією керівництва ЗУНР стало перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців з метою створення своїх збройних сил. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від Австрійської держави й оформити перехід її до Польщі. Офіційна передача влади була призначена на 1 листопада у Львові. За таких умов представники Українського військового комітету вирішили захопити владу збройним шляхом. 1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило багато міст. Національна рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд – Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. До складу уряду входили секретаріати військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ з урахуванням публічних робіт і віросповідань. 13 листопада було офіційно проголошено нову державу – Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом став Є. Петрушевич. Цього ж дня було затверджено Тимчасовий основний закон, відповідно до якого:

  • новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);

  • були визначені кордони держави. ЗУНР займала територію 70 тис. км, близько 71 % населення становили українці, 14 % – євреї, загальна кількість населення становила 4 млн. осіб;

  • закріплювалася державна незалежність;

  • визначалися державний устрій, прапор, герб. Емблемою герба ЗУНР проголошувався золотий лев на синьому фоні.

21 листопада 1918 р. Львів було залишено українськими військами. У зв’язку із захопленням поляками Львова столицю було перенесено до Станіслава. У кінці листопада 1918 р. на підконтрольних українцям землях відбулися вибори до законодавчого органу влади – Української народної ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи:

  • монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;

  • співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;

  • початок відновлення роботи залізничного транспорту;

  • 4 квітня 1919 р. уведення в обіг валюти – гривні й карбованця;

  • 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами, але наділення землею планувалося здійснити після війни. Самовільне захоплення землі переслідувалось у кримінальному порядку;

  • затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання в державних установах та громадських організаціях;

  • національні меншини усно і письмово могли спілкуватися з державними органами рідною мовою;

  • реформувалась освіта. Публічні школи оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями. Українська мова стала основною в державних школах, проте національні меншини мали право навчатися рідною мовою. Особлива увага приділялася вивченню української мови, математики, історії, географії України. Учителі державних шкіл складали присягу на вірність Українській державі.

Проте уряд не зумів узяти під контроль видобування нафти (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати трудове законодавство.

Зовнішньополітичний курс передбачав відносини з урядом УНР і об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Наприкінці 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією велися переговори про втілення ідеї соборності. Тому 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано попередній договір про об’єднання ЗУНР і УНР. А 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто об’єднання, соборності України, згідно з яким ЗУНР гарантувалася автономність. Об’єднання УНР і ЗУНР багато в чому мало формально-політичний, а не державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально тільки 9 місяців (до 16 листопада 1919 р.). Між урядами українських республік виникли певні розбіжності, пов’язані з різними зовнішньополітичними пріоритетами. Директорія УНР переважно боролася з Радянською Росією, а ЗУНР – із Польщею, і тут вони не могли допомогти один одному. Ускладнювали взаємовідносини й ідеологічні розбіжності. У Директорії переважали соціалістичні партії, а в уряді ЗУНР – помірковано-ліберальні.

Керівництву республіки вдалося створити майже стотисячну Галицьку армію, яка в січні-липні 1919 р. боролася з польською армією. Зрештою, Галицька армія зазнала поразки і змушена була перейти на Східну Україну, де взяла участь у громадянській війні. Закарпаття після проголошення незалежності Угорщини (16 листопада 1918 р.) увійшло до її складу. Проте на початку 1919 р. Чехословаччина захоплює західну частину краю, а Румунія – південно-західну.

21 січня 1919 р. у м. Хуст, окупованому чеськими військами, було скликано Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 представників від 175 міських і сільських громад. Обговорювалися 4 пропозиції щодо перспектив приналежності краю: залишити у складі Закарпаття; передати Чехословаччині; передати ЗУНР; приєднати до Радянської України.

Після встановлення в березні 1919 р. радянської влади в Угорщині на Закарпатті почалося формування Русинської червоної дивізії (6 тис. бійців), яка воювала з чеськими та румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краю територіальну автономію і не заперечував проти приєднання його у майбутньому до УСРР. Проте інші політичні сили виступили проти цього, і Центральна руська народна рада в Ужгороді 8 травня 1919 р. схвалила таке об’єднання, як Чесько-Словацько-Руська федерація. Чехословацький уряд у листопаді 1919 р. видав Генеральний статут Підкарпаття і створив управлінський орган краю – Директорію. Згідно з Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехословаччини.

3. ^ Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території. Це Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля, Холмщина, Підляшшя. Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: Польща “А” (корінні землі) і Польща “Б” (східні землі – Західна Україна і Західна Білорусія). Основні галузі промисловості були зосереджені в Польщі “А”, куди надходили основні капіталовкладення. Польща “Б” була сировинним придатком і ринком збуту. На початку 20-х років польський уряд проводить політику “інкорпорації”, яка передбачала створення національної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи, яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему.

У 1923 р. уряд заборонив вживання слів “українець” і “український”. Замість них нав’язувалися терміни “русин”, “руський”. Уживання української мови було заборонено в усіх державних установах. З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського “прометеїзму”, яка означала, що історична місія Польщі – допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви і об’єднати їх із Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

Економічне життя значно пожвавлював кооперативний рух, розвиток якого відбувався на досить високому рівні. Керував роботою кооперативів Ревізійний союз кооперативів. Кожне село обов’язково створювало в себе кооператив – крамницю, касу, молочарню. Створювалися пов’язані з кооперацією банки. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.

Під час “великої депресії” 1929-1933 рр. українсько-польські відносини значно погіршилися. У цих умовах посилилося невдоволення серед українців краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій. З вересня 1930 р. було розпочато масові репресії щодо українського населення, які отримали назву “пацифікація” (утихомирення):

  • закривалися українські громади;

  • конфісковували майно селян;

  • переслідувалися і заарештовувалися лідери українського руху;

  • утримувалися під домашнім арештом українські депутати;

  • було зруйновано близько 800 сіл;

  • у 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому тримали 2 тис. політв’язнів, переважно українців.

Українці краю звернулися до Ліги Націй з протестом на дії уряду Польщі, внаслідок чого кампанія пацифікації набула характеру міжнародного скандалу.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТІІІ). У ньому працювало понад 200 науковців. У Львові існував таємний Український університет (1921-1925 рр.), в якому навчалося до 1 500 студентів. Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася із політичною. Письменники, відповідно до своїх ідеологічних уподобань, розділялись на три напрямки:

  • націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга);

  • пролетарський, або прорадянський (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор);

  • ліберальний (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева).

Суспільно-політичний рух теж розділявся на три течії:

  • партії з легальними засобами боротьби;

  • націоналістичне підпілля;

  • комуністичний рух.

У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найбільшою та найвпливовішою легальною партією було ^ Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО з 1925 р.). Його лідери – Дмитро Левицький, Василь Мудрий. Програма передбачала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами. Партія виступала за автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин. Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об’єднання в 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух.

Неп і українізація у Східній Україні призвели до зростання прорадянських симпатій у Західній Україні. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною Компартії Польщі. Програма передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УСРР. КПЗУ діяла в підпіллі. Голод 1932-1933 рр. і масові репресії в СРСР зменшили прорадянські настрої. Керівники КПЗУ були розстріляні в СРСР. У 1938 р. Комінтерн (об’єднання комуністичних партій) розпустило КПП і КПЗУ, затаврувавши керівництво партій як фашистську агентуру.

Серед інших партій у Східній Галичині також діяли ^ Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.

Найбільшою та найвпливовішою організацією західних українців залишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн. віруючих та 3 тис. парафій. Греко-католицька церква мала власну політичну Українську католицьку національну партію на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. Менш помітну роль у суспільно-політичному житті краю відігравала православна церква (налічувала 2 млн. віруючих).

Молодь більше тягнулася до організатора саботажних акцій – ^ Української військової організації (УВО, створеної в Празі 1920 р. колишніми командирами січових стрільців і Української Галицької армії). Її лідер Євген Коновалець надавав великого значення розробці ідеології революційного руху. Цією ідеологією став розвинутий Дмитром Донцовим український інтегральний націоналізм. Д. Донцов стверджував, що нація – це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Заради цієї мети мають об’єднатися всі класи й політичні партії, необхідно діяти будь-якими засобами, припинивши суперечки й дискусії. Майбутню незалежну Українську державу має очолити вождь з необмеженою владою.

У 1926-1929 рр. у Західній Україні відбувалося об’єднання націоналістичних груп. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. представники УВО, української націоналістичної молоді, Легіону українських націоналістів, Асоціації української націоналістичної молоді зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка мала на меті створити Українську самостійну соборну державу. Напередодні Другої світової війни в ОУН налічувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяльності був політичний терор проти представників польської влади. На початку 1930-х рр., крім сотень актів саботажу та десятків експропріацій державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. У середині 1930-х рр. польська влада розпочала широкомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, унаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою та Миколою Лебедем та сотні рядових членів організації. У цих умовах в ОУН стався розкол на два крила: помірковане та революційне (радикальне). До першого належали представники старшого покоління: Є. Коновалець, О. Сеник, М. Сціборський, а також ті, що вважали за необхідне добитися допомоги рухові з боку Німеччини. До другого – такі представники молодшого покоління, як С. Бандера (лідер), М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич та інші. Вони відстоювали методи терористичної діяльності. У 1938 р. Євген Коновалець був убитий радянським агентом, а його наступником став Андрій Мельник, який почав орієнтуватися на гітлерівську Німеччину, сподіваючись, що вона допоможе здобути незалежність Україні.

Отже, у міжвоєнний період Східна Галичина залишилася аграрно-сировинним придатком Польщі. У суспільно-політичному житті краю посилювалася конфронтація між корінним українським населенням та польською владою, що проводила жорстку політику колонізації.

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, частину українських земель (Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину) окупувала Румунія, режим тут був жорстокіший, ніж у Польщі. У краї були закриті всі українські школи. Замість українських учителів призначалися румунські. У Чернівецькому університеті закрили всі українські кафедри, заборонили друкувати наукові праці українською мовою. За румунським зразком змінювалися українські прізвища. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. Українців (500 тис. осіб) проголосили “українізованими румунами” і намагалися насильно їх асимілювати.

Як і в Польщі, тут діяли три напрямки в суспільно-політичному русі:

  • легальний;

  • комуністичний;

  • націоналістичний.

Найважливішою серед легальних була Українська національна партія (УНП) на чолі з Володимиром Залозецьким. Завдяки її діяльності українці дістали кілька місць у парламенті, в уряді створили відомство у справах національних меншин. Комуністи Буковини приєдналися у 1926 р. до Компартії Румунії і діяли нелегально. Вони закликали до приєднання Буковини до УСРР. Націоналісти не були організаційно оформлені, використовуючи для своєї діяльності спортивне товариство “Мазепа” і студентське “Залізняк”. У 1927 р. розпочалася деяка лібералізація окупаційного режиму. Відновлювалися культурні товариства, театральні студії, хори. Почала виходити українська преса – щоденна газета “Час”, тижневик “Рідний край”.

Гальмувався розвиток сільського господарства. Великим землевласникам належало майже 55 % загальних земельних площ, у ході аграрної реформи селяни одержали земельні наділи, але, як правило, малопридатні для обробітку. Румуни руйнували господарства місцевих селян, занепад призвів до зниження врожайності, падіння поголів’я худоби, зубожіння сел. Зазнаючи економічних ускладнень, румуни прагнули розв’язати їх за рахунок загарбаних територій. Важливі для Чернівців підприємства закривалися, а їхнє обладнання вивозилося до Бухареста.

У 1938 р. румунський король Кароль II встановив у країні військову диктатуру, політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині завдяки конспірації продовжували діяльність націоналісти.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехословаччині. Закарпаття в чехословацькій державі мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (з 1928 р. Підкарпатський край). Українське населення регіону під владою Чехословаччини не відчувало такого утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії. У Чехословаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й початкові школи. У кінці 30-х років на Закарпатті існувало 483 початкові школи. Проте через відсутність вищих навчальних закладів українська культура не могла повністю розвиватись. Поряд з цим Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам платили у півтора-два рази менше порівняно з центральними районами країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що дві третини державних земель призначалися чеським колоністам.

Суспільно-політичні течії в Закарпатті мали національне забарвлення і відрізнялися своєю зовнішньополітичною орієнтацією:

  • русофіли (“общество Духновича”) розглядали русинів як частину єдиного російського народу;

  • “мадярони” доводили, що карпатороси – це окрема національність, і прагнули приєднати край до Угорщини;

  • народовці (українофіли) на чолі з Августином Волошиним пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і “мадяронами”. Вимагали автономії Закарпаття, але уряд Чехословаччини відмовлявся;

  • комуністи, які входили до легальної Компартії Чехословаччини, визнавали український характер Закарпаття, підтримували ідею приєднання до УСРР.

Наприкінці 30-х років центр західноукраїнського національного життя тимчасово перемістився до Закарпатської України. Українське закарпатське питання стало епіцентром європейської політики, за альтернативи його вирішення змагалися впливові зовнішньополітичні сили. Варіантів було три:

1) чехословацький;

2) угорський;

3) український – створення окремої держави (Карпатська Україна).

Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, уряд Чехословаччини 11 жовтня 1938 р. надав автономію Карпаторуській державі, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став А. Волошин. Претензії до Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве, Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України переносилася з Ужгорода до Хуста. Проводилася українізація освіти і державних установ, заборонялися всі партії, крім урядової – Українського національного об’єднання (УНО). 12 лютого 1939 р. були проведені вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобула близько 90 % голосів. 15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України, вона стала республікою на чолі з президентом, державною мовою визнавалась українська, кольори державного прапора – блакитний та жовтий. Президентом обрали А. Волошина. Була створена організація національної оборони – Карпатська Січ. Волошин звернувся до Німеччини з проханням взяти Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, порадивши не опи­ратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україну. 40-тисячна угорська армія тиждень воювала із вдесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям удалося окупувати все Закарпаття.

Отже, протягом 1920-1930 рр. сподівання національно свідомих українців на побудову суверенної демократичної республіки не виправдалися, але драматичні історичні події цього періоду сприяли накопиченню корисного досвіду для подальшої боротьби за незалежність. Українські етнічні території лишалися розділеними між кількома державами з різними політичними режимами. Більшість українських земель (Українська Радянська Соціалістична Республіка) перебували в радянській державі з тоталітарним комуністичним режимом та безмежною владою Сталіна. Модернізація України, яку здійснювали комуністи, супроводжувалася придушенням національно-визвольного руху, примусовою колективізацією, голодомором, масовими репресіями. Західноукраїнські землі були об’єктом соціально-економічного, національного гноблення з боку Польщі, Чехословаччини, Румунії. Колонізаторська політика викликала національно-визвольний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16



Схожі:

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНавчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом
Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій з дисципліни „Релігієзнавство (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)
Курс лекцій з дисципліни “Релігієзнавство” (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії) // Укл. Толстенко С. М. – Харків...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon«Затверджую» проректор з науково-педагогічної роботи М. О. Зубрицька « 200 р. Програма практик освітньо-кваліфікаційного рівня
Щорічні навчальні та педагогічна практики студентів університету є важливою сполучною ланкою між теоретичною та практичною підготовкою...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКонспект лекцій з дисципліни «безпека життєдіяльності» для студентів 3 курсу денної та заочної форм навчання спеціальностей
Конспект лекцій з дисципліни „Безпека життєдіяльності” для студентів 3курсів денної та заочної форм навчання спеціальностей
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ № Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "Бакалавр" технологічного факультету денної форми навчання спеціальності 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до Положення про організацію навчального процесу, навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ №1754 ст Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» технологічного факультету заочної форми навчання напряму 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до «Положення про організацію навчального процесу», навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 070101 «Транспортні технології» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 170203 «Пожежна безпека» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій Для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів
Рекомендовано до видання вченою радою Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Мікроекономіка: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. – Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи