Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми




НазваКурс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми
Сторінка9/16
Дата конвертації27.03.2013
Розмір3.04 Mb.
ТипКурс лекцій
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16
^

Тема 5. Україна в середині ХХ століття
(40-ві – початок 50-х років)

План


1. “Українське питання” в стратегічних планах фашистської Німеччини.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни.

3. Україна в період відбудови зруйнованого війною господарства.
^

1. “Українське питання” в стратегічних планах
фашистської Німеччини


Друга світова війна 1939-1945 рр. була найтрагічнішим періодом в історії людства. Певною мірою це стосується й України. Страждаючи від сталінщини, а в західних регіонах – від гноблення Польщею, Румунією, Угорщиною, українці сподівалися, що будь-які зміни, навіть спричинені війною, приведуть до поліпшення умов їхнього існування. Проте вони помилилися. Опинившись між нацистським і радянським тоталітарними режимами, позбавлені власної держави, яка б захищала їхні інтереси, українці виявилися беззахисними перед спустошенням війни. За підрахунками дослідників, саме Україна зазнала найбільших втрат населення порівняно з іншими країнами, а також Німеччиною, Росією, Польщею, Білорусією.

Слід зауважити, що немає в історії визвольної боротьби українського народу такого періоду, який би так однобічно, тенденційно та необ’єктивно висвітлювався офіційною радянською історією.

Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування Україна потрібна була як постачальник продовольства і сировини.

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в “Майн кампф” здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: “Якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави”. Під останніми нацистський фюрер мав на увазі західні республіки СРСР, зокрема й Україну.

У промові на щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р. він наголошував на необхідності захоплення передусім багатств Уралу, Сибіру та родючих земель України.

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно зауважив: “Політичні цілі: Українська держава, Федерація прибалтійських держав, Білорусія...” Через десять днів перед тією ж аудиторією він говорив зовсім інше: “Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави – нам”.

У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, рейхсфюрер СС Г. Гіммлер говорив, що “головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян”. 2 травня економічний штаб “Схід” затвердив принципи німецької господарчої політики на окупованій радянській території:

1. “Війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії.

2. Коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду”. Коли нацисти писали “Росія”, вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство – Україну.

“В основному, – сказав Гітлер, – перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли, по-перше, опанувати ним; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати”. “Основні принципи: ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин – не чех, не козак або українець”.

Для реалізації злочинних планів Гітлер призначив рейхскомісаром України Е. Коха, гауляйтера Східної Пруссії, який уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки. Своїм підлеглим він постійно наголошував, що доля українців – бути рабами німців, “білими неграми”; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, будуть знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтелігенція. Отже, вона перша підлягала винищенню. І коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що, як виявиться, справу ліквідації української національної інтелігенції вже виконала Москва.

Гітлерівський сатрап не робив таємниці з цього і не приховував своїх планів, бо вони втілювалися в конкретні дії окупаційної влади. Публічні висловлювання Коха перед німцями про те, що немає ніякої України, а є лише німецька колонія, що батіг – це найнеобхідніший атрибут управління нею, про українців як “недолюдей” швидко ставали відомими. Кох рішуче відкидав ідею створення будь-якого, навіть псевдополітичного, органу з місцевих діячів, як це було в райхскомісаріаті “Остланд”, який включав Прибалтику та Білорусь.

Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не вимагала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально ускладнював відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, що треба було Сталіну і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям опір таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.

Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади. Голодомори, каторжна робота в колгоспах, 10-річні ув’язнення за зібрані на стерні “голодні” колоски. Це далеко не повний перелік того, що судилося пережити українському народові. Знав він і те, що німецькі обов’язкові поставки продовольства з селянського двору удвоє менші, ніж за часів радянської влади. За німців українське село жило заможніше, ніж до війни. Дії “народних месників”, які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана Українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки: сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.

Таким чином, Україну по черзі обезлюднювали обидва тоталітарні режими – червоний і коричневий.

Німці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором. Україну було перетворено на німецьку колонію, яка увійшла в німецький “життєвий простір” і стала джерелом продовольства та робочої сили, адже 85 % усього постачання Німеччини продуктами з території СРСР було з України. З 2,8 млн. чол., в основному молоді, примусово відправлених на роботу до Німеччини, 2,4 млн. були з України. Від початку окупації до березня 1944 р. з України було вивезено 9,2 млн. зерна, 622 тис. тонн м’яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було використано 1 418 тис. вагонів.

У жовтні 1941 р. Україна і вся Європа не впізнали свою першу Хатинь: село Обухівку на Полтавщині спалили, а все населення розстріляли. За часів окупації подібні варварські акції фашистами були проведені у 250 населених пунктах республіки.

На території України нацисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів.

Таким чином, агресивна, людиноненависницька політика фашистської Німеччини стосовно України в період Другої світової війни – це суворе застереження нинішньому і прийдешнім поколінням про те, що проти війни потрібно боротися до того часу, поки вона не розпочалася.
^

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни


2.1. Напад Німеччини на СРСР. На світанку 22 червня 1941 р. шквал артилерійського вогню, град бомб впали на прикордонні застави й військові об’єкти, на фабрики і заводи, на мирні міста і села України. Спроби сталінського керівництва відвернути чи принаймні відтягнути криваву бійню шляхом загравання з агресором та поступок йому спричинили протилежні трагічні наслідки.

Плануючи і здійснюючи вторгнення в СРСР, Гітлер поставив собі за мету втілити в життя віковічну мрію пангерманістів – захопити безмежні й багатющі “східні території”, частково знищити їхнє населення, а решту – уярмити. Німецький імперіалізм прагнув до світового панування і мріяв про нові колоніальні володіння.

Відповідно до ретельно розробленого плану завоювання СРСР, так званого плану “Барбаросса”, війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Важливе місце у планах німецького командування відводилося захопленню у найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами й родючими землями. Україну планувалося захопити вже в перші тижні війни. Гітлер та його оточення, поставивши економіку Німеччини на військові рейки, розраховували на швидку перемогу над СРСР і досягнення світового панування.

За планом “Барбаросса” в Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”, їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського округів. Співвідношення у бойовій техніці також було на користь радянських військ. Якщо у групі армій “Південь” нараховувалося 850 танків, 16 000 гармат і 1 300 літаків, то у військах Південно-Західного і Південного фронтів, відповідно, 5 625 танків, 17 000 гармат, 2 700 літаків. Але через непідготовленість до війни і низьку кваліфікацію керівництва вони не змогли відбити нападу, незважаючи на те, що близько 20 % радянської бойової техніки становили новітні зразки.

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті на території України одразу ж набрав несприятливого для Червоної армії характеру. У перший же день війни на Південно-Західному фронті бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. Уже о 6 год. ранку аеродроми військово-повітряних сил мали вигляд кладовищ (понівеченого і розплавленого кольорового металу). Танковими клинами ворог розітнув та знищив частини, розташовані у прикордонній смузі. У полон потрапила велика кількість червоноармійців та командирів, серед яких десятки тисяч беззбройних військових будівельників, які споруджували оборонні укріплення. Було захоплено багато військової техніки, складів з боєприпасами, дефіцитними матеріалами, пальним, продовольством. “Противник відступає, війська завдають ударів, не звертаючи уваги на загони прикордонників, що залишаються в тилу наступаючих військ”, – доповідало командування однієї з німецьких фронтових частин.

Тим часом з місць боїв радянському керівництву надходили бадьоро-оптимістичні рапорти, як, наприклад, той, що його підписав начальник управління політичної пропаганди Київського особливого військового округу бригадний комісар Михайлов: “Моральний дух військ округу високий. Особовий склад сповнений грізної ненависті до німецького фашизму... Всі сили й засоби військ округу обрушені на ворога, знищуючи його там, де він перетнув кордон”. Такого роду інформація не могла не дезорієнтувати вище керівництво країни.

У перші дні війни розгорнулася запекла танкова битва на Південно-Західному фронті, в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно. Виконуючи прийняту без урахування обставин директиву Й. Сталіна, що вимагала оточити і знищити ворожі війська, контрнаступ проти 1-ї німецької танкової групи здійснили вісім механізованих корпусів. Хоч ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня залишилися без танків.

Втративши в перших прикордонних боях більшість літаків і танків, частини Червоної армії не могли вже не тільки наступати, а й успішно оборонятися. Воїни погано озброєних і ще гірше керованих військ потрапляли у численні “котли”. Письменник О. Карпюк, згадуючи перші дні війни, писав: “... нічого на світі не було страшніше, ніж оточення. У результаті юрби ошаленілих бійців гарячково гасали в пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, які були, якось загубилися в загальному натовпі, що виявився раптом майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли у полон до німців”.

Зоставшись уже в липні 1941 р. практично без літаків і танків, радянські війська були приречені на відступ. Німецькі танкові клини, щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині – Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині – Хмельницький), Житомир і підступили до Києва, Одеси та інших життєво важливих центрів республіки.

У цій скрутній обстановці, коли настрої розгубленості та невпевненості переважали в армії, окремі загони бійців і командирів виявили мужність і стійкість в опорі ворогові. Стійко оборонялися воїни на різних ділянках недобудованого укріпленого району на новому кордоні (в районі Леско на р. Сянок, нині ця територія належить Польщі). Частину військ 17-ї німецької армії було затримано тут аж до початку липня 1941 р. Гарнізони майже 100 недобудованих дотів вели безперервний вогонь по ворогу. Щоб подолати їхній відчайдушний опір, противник використав танки з вогнеметами, авіацію, зенітні гармати і снаряди з боєголовками. Німецьке командування через парламентерів із білими прапорами зверталося до захисників дотів з вимогою здатися. Все виявилося марним: близько 6 тис. солдатів продовжували нерівну боротьбу, сподіваючись на швидке повернення радянських військ. В огляді бойових дій у районі Леско, складеному у штабі 17-ї німецької армії, зазначалося, що коли для придушення дота на лінії Маржино (Франція) витрачалося 4-5 снарядів, польського дота в Перемишлі – 15, то в районі Леско для цього потрібно було 150 снарядів.

З іншого документа – звіту начальника військ ОС і поліції начальнику оперативного тилу групи армій “Південь” від 25 липня 1941 р. – дізнаємось, що в лісах, на південь від дороги Рівне – Звягель (нині Новоград-Волинський), “тривалий час трималася 124-та радянська дивізія... Нові дані свідчать, що частини цієї дивізії все ще перебувають у лісах та навколишніх населених пунктах”. У звіті підкреслювалося, що ці “відсталі частини становлять постійну небезпеку для армійського прифронтового тилу”. Оскільки випадків, коли воїнів, які потрапили в оточення, але все-таки не припиняли бойових дій, було надто багато, начальник військ СС Еккельн віддав наказ спеціальним охоронним військам – мотомеханізованій бригаді СС “Герман Герінг” і полку “Південна Росія” – здійснити операцію “прочісування” великих лісових масивів.

Ситуація на фронті ще більше ускладнювалася через розгубленість радянського керівництва. Директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним органам прифронтових районів ухвалено лише на 8-й день війни, а Державний комітет оборони утворено на 9-й. Й. Сталін, який 22 червня не дав згоди на свій виступ зі зверненням до народу (його зробив В. Молотов), виступив перед народом тільки на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися в територію України на 350 км.

Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза його існуванню. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполученні з недооцінкою військового потенціалу Німеччини, що спостерігалося у вищих ешелонах влади країни, позначилися й на настроях населення. Почувши приголомшливу звістку про напад Німеччини, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що “могутня і непереможна” Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий захопить Берлін. Та вже на початку липня дедалі більше людей зрозуміли, що війна – це трагедія катастрофічних масштабів, яка надовго залишиться в їхній пам’яті.

В Україні з середини липня 1941 р. вирішальні бої розгорнулися на київському напрямку. Німці кинули на цю ділянку великі сили. За допомогою народного ополчення Червона армія більше двох місяців тримала оборону Києва. Але наприкінці серпня противник направив з центрального напрямку на південь сильне танкове угруповання, форсував Дніпро на північ і південь від Києва і почав операцію з оточення міста. Захисники Києва опинилися перед загрозою. У цій ситуації командування Південно-Західного фронту звернулося до Ставки Верховного Головнокомандувача за дозволом відтягнути війська з напівоточеного Києва. Однак Сталін, проявивши властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги вагомих, глибоко аргументованих доказів. Він наказав “будь-якою ціною” утримати Київ.

Тільки 17 вересня, коли утворився “котел”, ставка дозволила залишити Київ. Та було вже пізно: вороже кільце замкнулося. У київському оточенні припинили існування чотири армії. Стільки ж армій було втрачено й на Південному фронті (під Уманню в серпні та в районі Мелітополя у жовтні 1941 р.).

Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа (переважно румунська) армія повела широкий наступ на південний схід і південь України. До 16 жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, ворог взяв в облогу Севастополь.

Але стратегічний план гітлерівського керівництва – швидко й безперешкодно захопити Україну – був, по суті справи, зірваний військами Південно-Західного й Південного фронтів. Трагічними наслідками обернулися для них сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців і командирів, погано озброєних і погано навчених, керованих найчастіше недосвідченими й некомпетентними начальниками, потрапили в 1941 р. в оточення на території України, стали в’язнями фашистських таборів смерті.

Здавши 22 липня 1942 р. м. Свердловськ Ворошиловградської області, уся територія України була окупована військами німців та їхніх союзників.

2. ^ Окупаційний режим в Україні. Слідом за передовими частинами німецько-фашистської армії на українські землі вступили загони спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було встановлення “нового порядку”. У планах колонізації України зазначалося: “Україна – найродючіша область Європи, її завдання – постачати продукти харчування та сировину новій Європі”.

За Україною нацисти не визнавали права на державне існування. Окупанти штучно розчленували українську територію, бо розглядали Україну як “життєвий простір”, яким можна розпоряджатися на власний розсуд. Найбільша адміністративна одиниця, відома за назвою “Рейхскомісаріат “Україна”, охоплювала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя. Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області як “дистрикт Галіцієн” (Галичина) були приєднані до генерал-губернії, утвореної на землях Польщі. За назвою “Трансністрія” до складу Румунії увійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Вінниччини, Миколаївщини та Херсонщини. З Чернігівської, Сумської, Харківської та Ворошиловградської областей було утворено прифронтову зону під юрисдикцією німецької армії. Ці дії свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що Україна існує всього-на-всього як географічне поняття.

На пост рейхскомісара України Гітлер призначив Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов’ян. Він ретельно виконував усі вказівки фюрера. У своїй інавгураційній промові у вересні 1941 р. він відверто сформулював власну політику в Україні: “Мене знають як оскаженілого собаку. Саме завдяки цьому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на їхні права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення”.

Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого ґатунку були головними рисами німецької системи управління. “Не будьте м’якими і сентиментальними” – ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного режиму. Військовим чинам, навіть найнижчим, надавалося право розстрілу без суду й слідства. Під час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: “Тільки для німців”, “Українцям вхід заборонено” тощо.

З перших днів окупації розгорнулася на повну потужність нацистська пропаганда. А потенціал її був чималий: майже 190 газет загальним тиражем 1 млн. примірників, 16 радіостанцій, кіномережа, різного роду виставки, потужний пересувний пропагандистський центр – спецбатальйон УЗ – та безліч інших ланок розгалуженого окупаційного апарату.

Окупаційна влада відразу почала провадити політику економічної експлуатації та нещадного гноблення населення. Уцілілі промислові підприємства, які окупанти оголосили власністю Німеччини, увійшли до імперських фірм, їх використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Робітників примушували працювати на нових господарів. Заробітна плата була дуже низькою.

Фашисти не стали знищувати колгоспи та радгоспи, а на їх основі створювали так звані громадські збори, або загальні двори та державні маєтки з головним завданням постачати хліб та інші сільськогосподарські продукти для фашистської армії та вивезення до Німеччини. Праця у цих дворах і маєтках нагадувала справжню панщину, або рабство.

Селян примушували працювати від ранку до смеркання. 85 % постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося за рахунок України.

Гітлерівці запровадили величезну кількість різних поборів з населення. Його змушували платити податки за будинок, садибу, двері, худобу, домашніх тварин (собак, кішок). Незалежно від того, чи мав селянин корови, чи не мав, мусив здати 600-700 л молока (або ж сплатити податок). Вводилося подушне – 120 крб. за чоловіка та 100 крб. за жінку. Крім офіційних податків, окупанти вдавалися до прямого пограбування населення, мародерства. Вони забирали в населення не тільки продукти харчування, а й майно, реквізували годинники, велосипеди тощо.

Суть окупаційного режиму як у місті, так і в селі полягала в тому, щоб жорстокістю і терором залякати людей, зламати їхній опір і перетворити на покірних рабів. Військово-поліцейський апарат проводив організоване пограбування населення, створював нестерпні умови, прирікав на голодне вимирання.

Фашисти використовували Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. Протягом 1942-1944 рр. до Німеччини було насильно вивезено 2,5 млн. українських юнаків і дівчат.

На спеціальних ринках їх як худобу продавали бауерам (багатим селянам) та підприємцям.

Гітлерівські колонізатори визнавали лише один метод управління захопленими територіями – фізичний і моральний терор. Кожен наказ фашистської влади закінчувався погрозами смертної кари. Окупанти стріляли, вішали, катували, закопували живцем у землю. Німецько-фашистські варвари з перших днів окупації з методичною послідовністю руйнували і знищували міста і села України. За роки окупації в Україні було вбито й замучено понад 4 млн. цивільного населення і понад 1,3 млн. військовополонених, а всього вона втратила 17 млн. осіб. 180 концентраційних таборів, які діяли в Україні, перетворилися на страхітливі “фабрики смерті”.

Серед незліченних злочинів нацистів найстрашнішою за жорстокістю, розмахом і наслідками стала кампанія винищення єврейського населення. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п’ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, особливо євреїв. Свій “бабин яр” був у кожному українському місті. Фашисти здійснювали тиск на українське населення, щоб не допустити з їхнього боку допомоги євреям. Однак відомо сотні фактів, коли українці допомагали євреям. Тільки в Галичині, за далеко не повними даними німецьких воєнно-польових судів та преси, за такі “злочини” покарано на смерть близько 100 українців.

Величезну допомогу єврейському населенню було надано з боку уніатської церкви, зокрема, митрополитом А. Шептицьким, який був чи не єдиним католицьким пастирем в Європі, що відкрито виступив на захист євреїв у посланні “Не убий”, а в листі Гітлеру протестував проти використання українців в антиєврейських акціях. Більше того, у згаданому посланні, розповсюдженому в Галичині, Шептицький закликав чесних людей відвернутися від місцевих душогубів, на руках яких була кров невинних жертв. Митрополит особисто надав притулок 150 єврейським дітям і 15 рабинам. Близько 500 віруючих галичан допомагали своєму пастирю. За це Генріх Гіммлер збирався заарештувати Андрія Шептицького, а гестапівці вчинили в соборі Святого Юра обшук тоді, коли там відбувалася відправа. Іншого разу, шукаючи євреїв, вони відкривали навіть гробниці цього славетного храму.

Українське населення, яке було об’єктом нацистського терору, намагалося допомогти євреям. В Ізраїлі гідно відзначено подвижництво таких людей. Принаймні 100 українців – рятівників євреїв – удостоєні почесного звання “Праведник світу”.

Важко перерахувати всі ті жахливі злочини, що їх вчинили гітлерівці в роки окупації на території України. Проте ні масові розстріли, ні тортури не змогли залякати український народ і поставити його на коліна перед завойовниками. Люди всіх національностей, які жили на тимчасово окупованій території, чинили опір окупантам, створювали підпільні організації, йшли в партизанські загони і зі зброєю в руках вели нещадну боротьбу з ворогом.
^

3. Україна в період відбудови
зруйнованого війною господарства


Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Україна багато в чому відрізнялася від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросли політичне й економічне значення в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, Отже, заходи, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України.

1. ^ Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення. Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв’язала війна, стало входження Західної України до складу СРСР. На превеликий жаль поляків, Сталін переконав Великобританію й Сполучені Штати погодитися на приєднання до УРСР земель, де західні українці становили більшість населення. У результаті в 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Польську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом за так званою “лінією Керзона”. Особливо болісно переживали поляки втрату Львова – давнього бастіону польської культури.

Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? Однією із причин було те, що немає нічого природнішого, як возз’єд­нання пригноблених західних українців зі своїми братами в Радянській Україні. Немає сумніву в тому, що Сталін не переймався інтересами українців. Очевидно, певну роль тут відіграли його власні політичні цілі. Поляки неспроможні були протистояти йому у військовому та інших відношеннях, тому Сталін просто не відчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище на Західній Україні.

Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. У період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили переселитися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків (включаючи значну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків). Натомість у Радянську Україну добровільно чи примусово іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинилися на польському боці нового кордону. Цей вихід поляків завершив їхній довготривалий відступ з України, що розпочався ще в 1648 р., коли польська шляхта втратила владу над Лівобережжям. Тривав він протягом XVIII та XIX ст., коли шляхта поступово втрачала політичну, а згодом і економічну владу на Правобережжі. І ось після Другої світової війни радянська влада вигнала поляків із Галичини та Волині – земель, на яких 600 років тому почалася польська експансія. З вигнанням поляків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але нерідко стимулюючі відносини.

Одразу після війни Москва переконала також Чехословаччину й Румунію відмовитися від претензій відповідно на Закарпаття та Буковину. Отже, Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110 тис. км2 території стала складовою СРСР. Наприкінці 1945 р. територія Радянської України розширилася і становила понад 580 тис. км2.

Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої в Україні різко зменшилася внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. німців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть стати на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців до Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар, а їхня батьківщина згодом ввійшла до складу Української республіки. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з німцями, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини татар, яких брутально викинули з їхніх осель, витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистської політики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн. євреїв, що проживали серед українців у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупації не пережив майже ніхто, але у повоєнні роки в Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на схід.

Разючим контрастом на цьому тлі було відчутне зростання російської меншості. Після війни в Україні, й особливо на нещодавно анексованих західних землях, відчувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. З цією метою в Україну, особливо в міста, переселялися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їхню кількість свідчить така статистика: якщо в 1939 р. в Україні проживало 4 млн. росіян, тобто 12 % усього населення, в 1959 р. – майже 7 млн., або 16 %. На Західній Україні, де до війни росіян практично не було, в 1959 р. їхня чисельність становила 330 тис., або 5 % населення.

Унаслідок докорінних змін в етнічному складі України, що сталися після війни, такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу відігравали важливу роль в історії України та збагачували її культуру, втратили своє значення або фактично зникли. Їхнє місце зайняли в основному росіяни. Тим часом приєднання західних територій не призвело до помітного збільшення чисельності українців, оскільки лише компенсувало ті втрати населення, яких зазнала Україна під час війни. У цьому процесі суспільство з багатонаціонального перетворилося переважно на двонаціональне, в якому українська більшість існувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.

Відбудова. Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз повинен був відбудувати у найкоротші строки народне господарство. Так, наприклад, в Україні промислове виробництво в 1945 р. становило лише 26 % рівня 1940 р. Як і слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати своє господарство із складання четвертого п’ятирічного плану (1946-1950). І знову цей план базувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без урахування побажань і потреб людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги: він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість і сільське господарство на довоєнний рівень і навіть перевищити його – і все це менш ніж за п’ять років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів “перетворення природи”, які передбачали будівництво в Україні величезної греблі на Дніпрі, створення в степу великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36 %.

2. ^ Відбудова економіки. Як і в 30-ті роки, четверта п’ятирічка мала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 %.

У 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобутком вугілля майже зрівнялася з Західною Німеччиною. Однак хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу зменшилася, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися більш швидкими темпами.

Зростання промисловості, проте, не призвело до підвищення життєвого рівня. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. У 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової “реформи” 1947 р., що девальвувала карбованець і “з’їла” особисті заощадження.

Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві – цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час війни більшу частину поголів’я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська політика радянських чиновників відчутно перешкоджали покращенню становища на селі. У 1946 р. настала катастрофічна посуха й голод.

У результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. осіб, траплялися випадки людоїдства.

Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено близько 1,7 млн. пудів хліба.

Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й почало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося “приватизувати” під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав в Україні, цій сільськогосподарській лабораторії Радянського Союзу, гучний проект, спрямований на розв’язання аграрних проблем. Він передбачав об’єднання колгоспів у гігантські агроміста, що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право більш суворого контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися від проекту “агроміст”. Породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. У 1950 р. воно досягло близько 60 % рівня 1940 р. Залишалася невирішеною проблема харчування.

3. ^ Політична відбудова. Комуністична партія України (КПУ) пережила війну напрочуд добре, хоч на початку цієї трагедії вона опинилася в скрутній ситуації. На партію покладалася велика відповідальність за перші поразки, помилки і страшні втрати, що призвели до різкого падіння її престижу та авторитету. Внаслідок військової мобілізації і втрат на фронтах чисельність членів КПУ зменшилася від майже 600 тис. у 1940 р. близько до 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакуювалися під час радянського відступу, й лише десь 15 тис. перебували на Україні під час війни. Однак у подальшому перелом у ході подій на користь СРСР означав також і кращі часи для комуністів України.

Особливо помітною рисою членів партії й насамперед її керівників, які протягом війни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрішньої солідарності. Основою його були ті товариські стосунки, що склалися в рядах партизанського руху, організованого й очолюваного комуністами. Це тісно згуртоване товариство високопоставлених членів КПУ (часто його називали “партизанським кланом”), багато учасників якого пізніше стали членами українських мафій, пов’язаних із Хрущовим та Брежнєвим.

Після війни в міру того як демобілізувалися чи поверталися з евакуації комуністи, а також із вступом до партії нового поповнення, її чисельність в Україні знову зросла й у 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порівняно малою: з кожної тисячі населення лише 20 чоловік перебували в партії, в той час як середній показник по Союзу становив 30 комуністів на тисячу населення. Важливі зміни відбулися також в етнічному складі КПУ. Прагнучи стати частиною звитяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше, ніж будь-коли, прагнення до вступу в партію. Якщо в 1920 р. українці становили лише 19 % КПУ, то в 1958 р. – понад 60 %. Щоправда, на росіян і далі припадав непропорційно великий відсоток посад найвищих рівнів, але й тут стала відчуватися згодом присутність українців. Інша особливість післявоєнної Компартії України, як і Союзу, полягала в її схильності залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської інтелектуальної еліти. У 50-х роках кожний п’ятий лікар і кожний третій інженер були членами партії порівняно з кожним тридцять п’ятим робітником і сорок п’ятим колгоспником. Після війни партія з усією очевидністю брала на себе роль глибоко вкоріненого “істеблішменту”.

Українські комуністи були задоволені післявоєнним відродженням, але Сталін чекав більшого. Порівняно з іншими регіонами Радянського Союзу відбудова промисловості в Україні відбувалася повільно, катастрофічним було становище в надзвичайно важливому секторі республіки – сільськогосподарському, а націоналізм, особливо на Західній Україні, лишався ще далеко не викорененим. Тому в березні 1946 р. Сталін знову послав свого “аварійного монтера” Кагановича замінити Хрущова на посаді першого секретаря КПУ. Малопопулярний Каганович не добився великих успіхів, і Микита Хрущов, який попри своє російське походження виявляв ознаки місцевого патріотизму, знову повернувся до Києва.

Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала несподівана, хоч і дуже обмежена, поява України на міжнародній арені. У квітні 1945 р. за наполяганням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн – засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кожній із 16 радянських республік). Однак це свідчення того, що Сталін враховував вирішальну роль українського народу у розгромі нацистської Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно з радянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних організацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна ніколи не відходила від позицій, які займав СРСР. Коли в 1947 р. Великобританія звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні відносини, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли до висновку, що функції українського Міністерства закордонних справ є чисто “церемоніальні, декоративні та символічні”. Оцінюючи потенційне значення виходу України на міжнародну арену, Ярослав Бєлінський пише: “Міжнародне представництво Української РСР разом з її гімном, державним прапором, міністром закордонних справ, без сумніву, належить до категорії радянських конституційних положень. Коли б режиму вдалося послабити український націоналізм, його не змогли б тоді оживити ніякі конституційні положення”.

4. ^ Радянізація західних областей. Паралельно з відбудовчими роботами у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, культурна революція та радянізація. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести відповідно до того, який панував на Наддніпрянській Україні.

За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з’явилися нові галузі виробництва (машино- і приладобудування, металообробна, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід “Дашава – Київ”.

Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, забруднення навколишнього середовища тощо.

На початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.

У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6 разів, а кількість студентів майже у 10 разів, було створено 22 вузи.

Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’яза­но з попереднім способом життєдіяльності. Зі сходу прибуло близько 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили близько 90 %. Це були керівники різних рангів, які становили основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 % становили місцеві активісти.

Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою, численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей.

5. Ідеологічний наступ сталінізму. Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у Другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни, радянська влада підтримувала російський і неросійський патріотизм, послабила обмеження релігійної діяльності. Проте найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. радянських людей – тих, котрі жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили у полон, зазнали впливу західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже чи принаймні скептично. Тому, на думку Сталіна, режим повинен був знову посилити контроль над суспільством, особливо в царині ідеології.

Сталін дав завдання своєму близькому помічникові Андрію Жданову: відновити ідеологічну чистку. Влітку 1946 р. Жданов почав наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Він стверджував, що така позиція означала невдоволеність радянською культурою. А це, на його думку, було недопустимим. “Наше завдання, – проголошував він, – полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду”. Але якщо метою Жданова та його прибічників було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові більш кращу альтернативу. Таким чином, ідеологічна кампанія Жданова стала новим поштовхом для оспівування російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який висунув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора знаходився кращий за нього російський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу російський із значними досягненнями. Поява цієї нової форми російського націоналізму не була несподіванкою: ще у травні 1945 р. Сталін оголосив його в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх націй, що входять до Радянського Союзу.

Як це часто траплялося в минулому, українці були під враженням ініціатив Сталіна. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччини, саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними. Західні українці значною мірою зазнали впливу Заходу. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому в Україні свідчило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони “не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва..., де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія” і “українські націоналістичні концепції”. Це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури.

Через місяць, коли Остап Вишня – надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках, – наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви посипалися звинувачення в “ідеологічній розхлябаності”. Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К.З. Литвин тут же завдали нищівного удару по українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в “українському націоналізмі”. Тим часом Литвин зосередився на конкретних прикладах, зокрема на нещодавно опублікованій “Історії української літератури”. Він стверджував, що вона мала суттєві “недоліки”, бо зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала впливи
заходу й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік подібній критиці було піддано перший том “Історії України”, який вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н. Петровського.

Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачували в зосередженості на “вузьких” українських темах. Особливої жорстокості набуло “полювання” на реальних та удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебування в Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції.

Апогей цього ідеологічного “закручування гайок” настав у 1951 р., коли В. Сосюру за вірш “Любіть Україну!” звинуватили в “націоналізмі”, а автора змусили покаятися публічно. Пошуки ідеологічних відхилень набули ще більш гротескового й смертельного забарвлення, коли об’єктом переслідувань обрали євреїв. Багатьох єврейських письменників, учених, художників репресували за звинуваченням у “космополітизмі”. Таємна поліція навіть сфабрикувала “змову” групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з’явилося сміхотворне твердження, властиве для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР.

В міру того як множилися чутки, що свідчили про підготовку Сталіна до наступної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. Цілком очевидно, що українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Саме тоді, коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.

В українців, котрі до 1939 р. жили під радянською владою, післявоєнні роки викликали відчуття “вже баченого”. Знову вони почали здійснювати величезні виснажливі будівельні проекти, знову переживали гнітючий перехід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, знову перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій.

Проте для західних українців повоєнні роки відкрили нову добу, ввівши їх у цілковито інший світ, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939-1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє відмежування від політичних і культурних цінностей Європи. Його результатом також стала втрата найважливішого набутку західноукраїнського суспільства – його широкої організаційної мережі, найстарішим і найважливішим складником якої була греко-католицька церква, а найновішим – ОУН/УПА, мережі, що протягом поколінь служила основним захистом проти чужої влади й найактивнішим виразником української національної самобутності. Але не всі наслідки радянської анексії були негативними: в результаті сталінського диктату нарешті було розв’язано українсько-польський конфлікт, що довго виснажував обидві держави. Крім того, радянська влада започаткувала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не було, але саме вона нарешті об’єднала всіх українців у єдиній державі.

Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основні напрямки визначалися поетапно: боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства
перед Заходом. Головним ідеологом у СРСР був А. Жданов, а в Україні – Л.М. Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М. Рильський, Ю. Яновський, І.Сенченко, Ю. Смолич, В. Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К. Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Крім загальносоюзних, масових ідеологічних ударів в республіці завдали такі постанови, як “Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у “Нарисі історії української літератури; “Про журнал сатири й гумору “Перець”; “Про журнал “Вітчизна”; “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії
наук УРСР” та ін.

Розгорнуті наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. всесоюзні дискусії із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію в науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкоди біологічній науці та сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М. Гришко, С. Гершензон, Л. Делонс, І. Поляков та інші.

У цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, намагалися акліматизувати субтропічні культури тощо.

У більш сприятливих умовах розвивалися природничо-математичні й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження в галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання чавуну. У 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварювальний міст через Дніпро у Києві та ін.

^ Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу радянської влади греко-католиками були близько 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А. Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й. Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася ініціативна група, заарештовувалися й переслідувалися священики.

У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний собор. Ініціативну групу очолив Г. Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.

Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором “радянізації” західних областей УРСР. Наприкінці війни та в перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА.

Чисельність УПА на час вигнання фашистів із Західної України становила близько 100 тис. чоловік, ще стільки ж нараховувало бандерівське підпілля. З 1946 р. УПА реорганізувалася у невеликі підпільні загони.

За офіційними даними протягом 1944-1945 рр. було проведено близько 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій та терористичних акцій, у ході яких загинуло близько 30 тис. осіб.

Втрати ОУН-УПА були значними. Тільки протягом 1944-1946 рр. вбито 56,6 тис. та 108,5 тис. взято в полон. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю.

Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи та виконавці.

Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші “націоналістичні” і “контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 р. за офіційними даними із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.

Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабшати, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з НКВД загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16



Схожі:

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНавчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом
Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій з дисципліни „Релігієзнавство (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)
Курс лекцій з дисципліни “Релігієзнавство” (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії) // Укл. Толстенко С. М. – Харків...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми icon«Затверджую» проректор з науково-педагогічної роботи М. О. Зубрицька « 200 р. Програма практик освітньо-кваліфікаційного рівня
Щорічні навчальні та педагогічна практики студентів університету є важливою сполучною ланкою між теоретичною та практичною підготовкою...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКонспект лекцій з дисципліни «безпека життєдіяльності» для студентів 3 курсу денної та заочної форм навчання спеціальностей
Конспект лекцій з дисципліни „Безпека життєдіяльності” для студентів 3курсів денної та заочної форм навчання спеціальностей
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ № Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "Бакалавр" технологічного факультету денної форми навчання спеціальності 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до Положення про організацію навчального процесу, навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconНаказ №1754 ст Про затвердження тем дипломних робіт студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» технологічного факультету заочної форми навчання напряму 090102 "Технологія виробництва та переробки продукції тваринництва"
Відповідно до «Положення про організацію навчального процесу», навчального плану та освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів...
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 070101 «Транспортні технології» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconПрограма фахового вступного випробування для вступу на навчання для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за напрямом 170203 «Пожежна безпека» на основі здобутого освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста

Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій Для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів
Рекомендовано до видання вченою радою Державного вищого навчального закладу “Українська академія банківської справи
Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня \"бакалавр\" економічних спеціальностей усіх форм навчання Суми iconКурс лекцій для студентів всіх форм навчання. Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Мікроекономіка: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. – Дніпропетровськ, ддфа, 2007. 143с
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи