Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом icon

Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом




НазваНавчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни "Політична економія" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом
Сторінка1/10
Дата конвертації12.04.2013
Розмір1.87 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

економічний факультет

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ


ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ


Курс лекцій для студентів економічних спеціальностей всіх форм навчання з напряму 0501 “Економіка і підприємництво”


Дніпропетровськ – 2005

Політична економія: Курс лекцій для студентів всіх форм навчання. -Дніпропетровськ, - ДДФА, 2005.- 210 с.


Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни “Політична економія” розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом.

Посібник містить в собі стислий курс лекцій; які доповнюються наочними схемами. У ньому комплексно розкриті загальні закономірності розвитку економічних систем, їх рушійні сили і суперечності, показана роль продуктивних сил і економічних відносин у процесі розвитку суспільного виробництва.

Навчальний - посібник призначений допомогти студентам у засвоєнні програмного матеріалу дисципліни.



Автори:

^ П.С. Козелецький – старший викладач кафедри економічної теорії ДДФА

Т. В.Корягіна –викладач кафедри економічної теорії ДДФА.


Рецензенти:
^

О.В.Батура – д.е.н., професор завідувач кафедри гуманітарних та соціально-економічних дисциплін ДДМА


С.І. Пампуха – к.е.н., доцент кафедри економічної безпеки юридичної академії МВС


Відповідальний

за випуск:

^ В.А. Табінський - к.е.н., завідувач кафедри економічної теорії ДДФА




Обговорено та схвалено

Вченою радою

економічного факультету

Протокол №5 від 30.05.2005 р.


Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

економічної теорії

Протокол № 9 від 11.04.2005 р.

  1. ВСТУП


Дисципліна «Політична економія» є базовою навчальною дисципліною економічної теорії і відіграє важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економіки і підприємництва.

Головною метою вивчення дисципліни є формування системи знань про економічні відносини, як суспільну форму виробництва, проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів і шляхи забезпечення суспільних потреб у різних соціально-економічних системах, формування у студентів наукового світогляду, сучасного економічного мислення.

Завдання дисципліни полягає у вивченні загальних засад економічного життя суспільства, розкриття закономірностей розвитку економічної системи та діалектики взаємозв’язку її структурних елементів, з’ясування механізму дії економічних законів і механізму використання їх людьми у процесі господарської діяльності, визначення принципових рис основних соціально-економічних систем та напрямів їх еволюції, ролі політичної економії в розробці шляхів планомірної трансформації постсоціалістичної економіки в соціально-орієнтовану економічну систему.

Мета посібника – надати студентам глибокі теоретичні знання з питань закономірностей розвитку суспільного виробництва, та ефективного використання економічних законів людьми для найбільш повного задоволення їхніх матеріальних і соціально – економічних потреб.

У посібнику надається велика увага вивченню сучасних інструментів економічного аналізу, знання яких дозволяє кожному, хто вивчає дану науку, самостійно аналізувати складні економічні явища та процеси і робити правильні висновки.


Тема 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ


1.1. Предмет політичної економії

Політична економія поряд із правознавством, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

Суспільство — це найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов'язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей.

Об'єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Назва «економіка» виникла з поєднання двох слів грецького походження «ойкос» — будинок, господарство і «номос» — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (III ст. до н. е.).

Політична економія має свій предмет вивчення. При цьому слід пам'ятати, що слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі “Закони суспільного господарства” (Трактат з політичної економії)

^ Предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства.

Слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці «Дослідження про при­роду та причину багатства народів»

Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається

Закони і категорії політичної економії. Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо.

У результаті цього формується понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон. Економічна категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших. Економічний закон виявляє суттєві, стійкі і необхідні причинно-наслідкові зв'язки і взаємозалежності даного економічного процесу. Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами:

усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об'єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо;

особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку;

специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного. У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи. Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства країни, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, вважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів^ Адама Сміт і Давида Рікардо. Основним об'єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ.

У середині XIX ст. сформувався у політичній економії пролетарський напрям , який розробив Карл Маркс. Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв'язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

У другій половині XIX ст. було сформульовано теорію граничної корисності — маржиналізм, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру і Євгенію Бем-Баверку . Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком . Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла , який започаткував новий напрям у політекономії — неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс , опублікувавши у 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст ^ Пол Самуельсон . У його визначенні нова політекономічна школа трактується як «.неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс».

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці XIX—на початку XX ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел , Джон Гелбрейт , Рональд Коуз критикують неокласичні теорії і виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х рр. в політичній економії з’явилась монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «назад до Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Засновник школи Мелтон Фрідмен доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя.


^ 1.2. Методи політичної економії

Щоб політична економія повною мірою могла виконувати свої завдання як наукова дисципліна, вона має застосовувати такі методи досліджень, які дають їй можливість розкривати сутність економічних явищ і процесів.

Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки. Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальні (загальнонаукові) та специфічні для політичної економії методи. Серед загальнонаукових методів пізнання чільне місце у вітчизняній політекономії належить діалектичному і структурно-функціональному методам.

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне явище:

- перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і відмирає;

- має притаманні йому тотожність, відмінність, протилежність і суперечність, конфліктність;

- розвивається, що означає відмирання старого і зародження нового, боротьбу між ними, спосіб розв'язання суперечностей та повне утвердження нового.

Джерело розвитку економіки, всіх її складових діалектика "вбачає в єдності і боротьбі протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне з обов'язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів.

Цей метод зосереджує свою увагу на функціональних зв'язках між структурними елементами системи та кількісних їх характеристиках.

Західними економістами активно використовується емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через відомі факти або певні явища..

При дослідженні розвитку виробничих відносин застосовується формаційний метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер рабовласницького, феодального, капіталістичного, соціалістичного суспільств.

Спеціальні наукові методи пізнання. Наука розробила і застосовує різні конкретні способи і прийоми пізнання дійсності. До них належать: метод наукової абстракції, індукції і дедукції, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання процесів, економіко-математичні методи. Ці способи і прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних науках.


^ 1.3. Функції політичної економії

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Політична економія виконує також ідеологічну функцію.

Ідеологічна функція полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика

Позитивна політекономія. Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або оцінні судження).

Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити, щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв'язуються за допомогою певної сукупності фактів

Нормативна політекономія. На противагу позитивній політекономії нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах.

Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. .

Економікс і політекономія. На рубежі XX ст. виник напрям у політичній економіці, який одержав назву «економікс» і став популярним у другій половині минулого сторіччя. У чому полягає різниця між політекономією і економікс як суспільними науками?

«Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини»

Визначений авторами предмет економікс є дуже важливим, це не викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж традиційно досліджує з початку свого ви­никнення. Водночас політична економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх системного функціонування.


^ ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ


2.1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання — закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор — підприємницькі здібності.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг.

Засоби виробництва — це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці —це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці.

Предмети праці — це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок і предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва — верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, — називати капіталом.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, — це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність — особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг.

Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються і в результаті створюється матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція.


^ 2.2. Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей

На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі чи окремого підприємства.

^ Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якост.У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору ведуть виробництво до такої ситуації, що якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. Це і є обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей.


^ 2.3 Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб

Кінцевою метою всякого виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості і як споживача і виробника.

^ Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.

^ За суб'єктами потреби поділяють на:

• індивідуальні, колективні та суспільні;

• домогосподарств, підприємств і держави;

• суспільно-економічних класів і соціальних груп.

^ За об'єктами потреби поділяють:

• породжені існуванням людини як біологічної істоти;

• матеріальні і духовні;

Безмежність потреб. Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, — обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва.

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

^ Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку ви­робництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відпо­відно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби це такі потреби в матеріальних бла­гах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Закон зростання потреб. Потреби людей не є постійними. Вони — продукт розвитку суспільства. У кожному суспільстві діє закон зростання потреб. Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб.


^ 2.4. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності

Загальна властивість усіх матеріальних благ і послуг полягає в тому, що вони так чи інакше стосуються людського добробуту. Отже, корисність — це здатність речі чи послуги задовольняти будь-яку потребу людини. Потреби людини є індивідуальними і суб'єктивними. Те, що може бути корисним одній особі, може не бути корисним іншій.

Гранична корисність та її сутність. Австрійські економісти Карл Менгер, Евгеній Бем-Баверк і Фрідріх фон Візер довели, що в обмежений термін певна потреба може бути задоволена одиницями (порціями) продуктів, що йдуть одна за одною, відповідно до закону спадної граничної корисності.

Під граничною корисністю розуміють додаткову корисність, або задоволення, одержуване людиною з однієї додаткової одиниці конкретної продукції. У міру того як людина споживає все нові порції одного й того самого продукту, зростає загальна (психологічна) корисність, яку отримує людина, а потреби людини поступово насичуючись ведуть до зниження граничної корисності продукту.

Закон спадної корисності. Падіння граничної корисності в міру споживання людиною додаткових одиниць певного продукту прийнято називати законом спадної корисності.


^ 2.5. Економічні інтереси, їх взаємозв'язок з потребами, споживанням і виробництвом

Люди, домогосподарства, підприємства та інші структури суспільства, вступаючи між собою у зв'язки, переслідують певні економічні інтереси. Варто мати на увазі, що інтерес, по-перше, є похідним від категорії потреба і, по-друге, виступає як форма прояву економічних відносин людей.

^ Економічний інтерес — це реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій людей щодо задоволення потреб.

Економічний інтерес є перш за все породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням. Але реалізуються інтереси через трудову, господарську діяльність людей, їхні економічні відносини.

Тому в системі економічних інтересів слід виділяти індивідуальні і класові, а також інтереси трудових колективів та економічні інтереси держави.

Економічні суперечності, їх характер і типи. Реалізація економічних інтересів пов'язана з розв'язанням характерних для них суперечностей. Там де відсутня тотожність інтересів існує їх відмінність, тобто існує суперечність або конфлікт. Німецький філософ Г. Гегель обгрунтував думку про суперечність як принцип “усякого саморуху”, як внутрішнє джерело дійсного розвитку. Отже суперечність- це боротьба взаємопротилежних сторін любого економічного явища.

^ Неантагоністичні суперечності характеризуються наявністю протилежних інтересів суб'єктів суспільного виробництва, проте, ці суперечності діють в умовах, за яких корінні інтереси членів і соціальних верств населення даного суспільства своєчасно розв'язуються. Неантагоністичні економічні суперечності передбачають їх своєчасне вирішення такими соціально-економічними заходами, як реформи, перебудови, прискорення темпів розвитку, зміна пріоритетів та акцентів у економічній політиці держави, подолання корупції в системі державного управління.

Природною основою та рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. Потреби породжують ідеальний образ продукту і в цьому сенсі стимулюють його створення. А це рухає виробництво до створення продукту, який задовольняє дану потребу і є способом розв'язання суперечностей між споживанням і потребами, з одного боку, і виробництвом — з іншого.

Економічні суперечності джерело соціально-економічного прогресу. Потреби, як ми з'ясували, є безмежними. У той самий час виробничі ресурси, які необхідні для виробництва продукції та послуг з метою повного задоволення потреб, завжди відносно обмежені. Отже, існує об'єктивно-суб'єктивна суперечність між безмежністю людських потреб і дійсними можливостями виробництва, які є відносно обмеженими.

^ Споживання — кінцева мета виробництва. Економічні потреби та інтереси реалізуються у споживанні, яке є завершальним моментом і кінцевою метою виробництва. Люди виробляють продукти для того, щоб задовольняти свої потреби, тобто споживати. Без виробництва не може бути споживання, оскільки саме виробництво створює блага для споживання. Звідси випливає: призначення виробництва — служити споживанню, задовольняючи при цьому економічні потреби та інтереси людей.

Таким чином, потреби суспільства, його економічні інтереси та економічні суперечності спонукають виробництво до розвитку, з тим щоб все повніше і краще задовольняти різноманітні особисті і виробничі потреби, підвищувати рівень народного споживання та якість життя людей.

^ ТЕМА З. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА


3.1. Економічна система: сутність і структурні елементи.

Економічна система включає такі елементи: провідний тип власності на ресурси; основні групи суб'єктів суспільного виробництва і відносини між ними; економічну форму результатів виробництва; принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; загальні економічні закони.

^ Класифікація економічних систем та її критерії. На сьогодні існують два основні підходи до класифікацій економічних систем: формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід обґрунтовано в працях К. Маркса. Згідно з цим підходом виробничі відносини у взаємозв’язку з продуктивними силами складають основу суспільно-економічної формації. В історії розвитку людства виділяються: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична формації.

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Згідно з цим підходом виділяють аграрну (традиційну), індустріальну та постіндустріальну цивілізації.

Широко розповсюджена на сьогодні класифікація економічних систем за багатокритеріальним підходом. Виокремлюють традиційну, капіталістичну, командно-адміністративну (планову), змішану економічні системи.


^ 3.2. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи

Продуктивні силице система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці.

Розглядаючи місце людини в системі виробництва, перш за все треба мати на увазі, що вона є фактором виробництва і його основною продуктивною силою. Без людини, людського фактора виробництво неможливе.

Суспільний поділ праці і структура продуктивних сил. Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці. Структура продуктивних сил не обмежується структурою факторів виробництва, основними з яких є людський ресурс, земля і створювані людиною різноманітні засоби виробництва. Структуру продуктивних сил слід розглядати за сферами, галузями, первинними ланками виробництва тощо.

Поділ праці являє собою процес відособлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці — розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.

Виділяють також територіальний поділ праці, який являє собою поділ праці всередині країни між окремими регіонами. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.

^ 3.3. Економічні відносини як спосіб організації економічної системи

Економічні відносини — відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва.

Виробничі відносини і спосіб виробництва. При аналізі структури економічної системи історично на перше місце ставились виробничі відносини, а не економічні відносини. В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини.

Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків).

Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою.

У сфері споживання економічні відносини виникають і зав'язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами. У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам.

^ Техніко- організаційні- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини.

^ Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов'язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами.

^ Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага.

^ 3.4. Типи економічних систем та критерії їх класифікації

Діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За цим законом виробничі відносини повинні відповідати характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході при вивченні типів економічних систем, закономірностей їх розвитку.

К. Маркс розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична.

За цивілізаційним підходом виділяються три типи економічних систем: аграрна, або традиційна, індустріальна, постіндустріальна.


^ ТЕМА 4. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ


4.1. Власність як економічна категорія

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Власність з часів римської епохи розглядалась у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Власність існує також там, де існує й сукупна праця -— суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці.

Суб'єкти та об'єкти власності. Відносини власності виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були суб’єкти та об’єкти відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення.

^ Суб'єкти власності— це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства.

^ Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці.

Економічний зміст і юридична форма власності. Категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми

Відносини власності виступають і у юридичній формі, яка реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і спо­живання корисних властивостей об'єкта власності.


^ 4.2. Структура власності

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох типів власності слід розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність. Приватна власністьце такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави. .

^ Суспільна власність — така, де три її функції — володіння, розпорядження, користування — належать не одному приватному суб'єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Суспільна власність протистоїть приватній.

^ Еволюція форм власності. Усю багатогранність первісних відносин власності можна звести до трьох основних форм: азіатська (східна), антична (греко-римська) і германо-слов 'янська форми земельної власності. За азіатської форми вся земля розподілялась між общинами, а індивіди (окремі сім'ї) продуктивно користувались земельним наділом.

Інший характер мала антична власність. Передумовою для присвоєння земель тут залишається членство в общині, а кожен окремий індивід виступає приватним власником. Тобто одна частина землі перебувала в розпорядженні общини, друга поділялась на дрібні ділянки, парцели, які оброблялись окремими сім'ями і були приватною власністю.

Більш високий ступінь відокремлення землі від общини мала германо-слов'янська форма земельної власності. Тут община існує тільки у взаємних відносинах індивідуальних земельних власників. Загальна общинна власність існувала лише на пасовиська та ліси і служила простим доповненням приватної власності

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства , де обмін товарами був відсутнім.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем. Для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; реалізація системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робіт.

Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності сьогодні. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором.

Форми власності в Україні. За радянських часів в Україні панувала суспільна (державна) власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній (державній) власності і кооперативній (колгоспній) власності.

Сьогодні, згідно закону в Україні власність виступає в таких формах: приватна (індивідуальна особиста і приватна трудова), колективна, державна і змішана. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Індивідуальна власність громадян. Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування.

Колективна власність:

а) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

б) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

в) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

д) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

е) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

  1. загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; Національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

Інтелектуальна власність. Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10



Схожі:

Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconНавчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. Протокол №12 від 12. 2003 р. Заповідна справа в Україні: Навчальний посібник. / За загальною редакцією М. Д. Гродзинського, М. П. Стеценка. К.: 2003. 306 с
Рекомендовано Міністерством освіти та науки України як навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconМетодичні рекомендації щодо їх розв’язання Тестові завдання
Кучеренко Р. А. Політична економія. Методичний посібник. Для студентів денної, заочної та динстанційної форм навчання спеціальностей...
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconКонспект лекцій з дисципліни "Політична економія" для студентів денної, заочної та дистанційної
Середньовічча (остання третина хy ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу....
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconНавчальний посібник для дистанційного навчання рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для вищих навчальних закладів
Передрук і посилання без дозволу Університету "Україна" забороняються. Усі права застережені
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconМетодичні вказівки до організації І проведення самостійної роботи з навчальної дисципліни «вступ до спеціальності» для студентів іі-го курсу
Навчальний матеріал дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом у процесі самостійної роботи, виноситься...
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconМетодичні вказівки до організації І проведення самостійної роботи з навчальної дисципліни «вступ до філології» для студентів і-го курсу
Навчальний матеріал дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом у процесі самостійної роботи, виноситься...
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconНавчальний посібник для студентів київ-2005 вищих навчальних закладів
Гриф надано Міністерством освіти і науки України (Лист№14/18. 2-1250 від 14. 07. 03)
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconМетодичні вказівки до організації І проведення самостійної роботи з навчальної дисципліни «практика перекладу» для студентів ііі-го курсу
Навчальний матеріал дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом у процесі самостійної роботи, виноситься...
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconМетодичні вказівки до організації І проведення самостійної роботи з навчальної дисципліни «теорія перекладу» для студентів ііі-го курсу
Навчальний матеріал дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом у процесі самостійної роботи, виноситься...
Навчальний посібник для студентів всіх форм навчання з дисципліни \"Політична економія\" розроблений згідно з освітньо-професійною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки України у 2002 р. і навчальним планом iconМетодичні вказівки до організації І проведення самостійної роботи з навчальної дисципліни «стилістика німецької мови» для студентів ііі-го курсу
Навчальний матеріал дисципліни, передбачений робочим навчальним планом для засвоєння студентом у процесі самостійної роботи, виноситься...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи