Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського icon

Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського




Скачати 333.42 Kb.
НазваУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Дата конвертації16.11.2013
Розмір333.42 Kb.
ТипДокументи

Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації

Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

імені К.Д. Ушинського


1025 річчя Хрещення Київської Русі-визначна подія в історії українського народу

Інформаційно-методичні матеріали


Чернігів 2013

Автор:

Волинець А.А., ст. викладач кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К. Д. Ушинського


Рецензенти:

^ Мащенко С. Т., к. ф. н., доцент кафедри менеджменту освіти ЧОІППО

імені К. Д. Ушинського

Коропатник М. М., завідувач кафедри суспільних дисциплін та методики їх викладання^ ЧОІППО імені К. Д. Ушинського, к. і. н., доцен


Рекомендовано Вченою радою ЧОІППО імені К.Д. Ушинського (протокол № 2 від 7 червня 2013р.)


ЗМІСТ


ВСТУП ……………………………………………………………………….

4

Хрещення Київської Русі і становлення християнської церкви…………..

5

Головні події в житті православної церкви в Україні XIV-XIX ст………..

9

Боротьба за автокефалію української православної церкви у ХХ ст………

11

Архітектурні пам’ятки християнства доби Київської Русі у Чернігові ...

15

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...

19

Список використаної літератури……………………………………………...

20



ВСТУП

У 2013 році Україна на державному рівні відзначає історичну дату – 1025-річчя хрещення Київської Русі. Утвердження християнства на Русі – тривалий і складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши у своєму розвитку певні стадії: від спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей у язичницьке середовище до проголошення християнства державною релігією Київської Русі. Становлення християнства пройшло нелегкий у культурно-історичному контексті шлях, на якому була і золота для православної церкви доба часів Російської імперії, і гоніння та репресії на релігію і релігійність у колишньому Радянському Союзі. З крахом комуністичної ідеології і тоталітарного режиму цю тенденцію було подолано. В Україні розпочався новий етап розвитку християнства. Діяльність держави спрямована на подолання міжконфесійних конфліктів, базуючись на конституційних положеннях принципу свободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання релігійних питань. Завдяки нормалізації державно-церковних стосунків, створення реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається процес відродження православного релігійно-церковного життя, реалії якого наочно засвідчують зростаючу роль та авторитет церкви у суспільному житті України.

Подих християнства відчувається в кожному куточку України і цілому світі – відлік років йде від Різдва Христового, високими є моральні принципи християнства, які стверджують у людині Людське. З приходом християнства людство отримало велику культурну спадщину у вигляді архітектурних, художніх та літературних пам’яток. Усім відомо, що навіть найпереконаніші атеїсти відпочивають у святковий для християн день – неділю, не кажучи вже про Великдень, Трійцю чи Різдво (в Україні ці дні на законодавчому рівні оголошені святковими).

З метою вшанування багатовікової історії християнства на українській землі доцільно було б спрямувати роботу педагогічних колективів загальноосвітніх навчальних закладів на виховання в учнів толерантності у питаннях віросповідання, поваги до прав людини та свободи думки, совісті, релігії, передбачивши проведення у 2013 році:

- оглядових та тематичних екскурсій до історичних і краєзнавчих музеїв;

- виставок малюнків, вікторин на християнську тематику;

- виховних годин «Історичні аспекти розвитку та поширення християнства в Україні»;

- семінарів, тематичних читань, конференцій для педагогів з метою поглиблення їх обізнаності з історією поширення та значення християнства для українського суспільства;

- оформлення в бібліотеках книжкових виставок, пов’язаних з історією християнства в Україні.

Дані методичні рекомендації містять інформаційно-теоретичний матеріал для практичного використання у навчально-виховному процесі загальноосвітніх навчальних закладів.

^ Хрещення Київської Русі і становлення християнської церкви

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу, яка має до 1,5 млрд. послідовників. Це друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями: православ’я, католицизм, протестантизм. Неможливо уявити історію та культуру людства, не рахуючись із внеском християнства.

До кінця X ст. головною релігією Київської Русі було язичництво. Народи, що проживали на території сучасної України, знали про християнство задовго до його прийняття великим князем Київським Володимиром Святославовичем 988 року. Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра, Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель у VI-VII ст. пов'язують з геополітичними інтересами до них візантійських імператорів. Але не тільки у Причорномор'ї знали його в ті часи. Під час археологічних розкопок поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IVст. Це дало можливість припустити, що уже тоді там жили християни.

Першим з князів охрестився у VII ст. князь Бравін у Сурожі (нині Судак). А перший офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся за часів Аскольда у 860 р. Тоді ж Візантійський патріарх поставив на Русь митрополита Михайла. Руська митрополія не припиняла свого існування й після загибелі Аскольда, значилась у візантійському реєстрі під номером 61.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. Але церковна організація все ж збереглася, а після смерті Олега значно зміцніла. Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі співіснували язичництво і християнство. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою і багато зусиль доклала для християнізації Київської Русі. Державною релігією християнство стало за князювання онука Ольги - Володимира.

Прийняття християнства у 988 р. для Київської Русі було історичною подією особливої важливості, що принесла з Візантії на слов'янські землі писемність, кам'яне зодчество, мистецтво й мораль, які відрізнялись від тих, що існували в середовищі язичників. Причинами прийняття християнства у Київській Русі були : криза родинно-племінного ладу і розвиток феодальних відносин, потреби розвивати економічні, політичні, культурні зв'язки з європейськими християнськими державами.

Володимир прийняв християнство, у першу чергу, з політичних міркувань. Не прийнявши хрещення, Володимир не міг одружитися з візантійською принцесою Анною, а такий союз високо підносив політичний статус київських князів. З-поміж причин, що визначили саме Візантію як зразок державної побудови, можливо, важливу роль зіграла пишнота православного священнодійства. Відносини великого київського князя з Візантією були дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Василій ІІ, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю. Попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки сестри імператора, грецької царівни Анни. Василій ІІ йому відмовив.

Улітку 988 р. проти Василія ІІ виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим, тодішню візантійську колонію, і облогою взяв місто Херсонес (тепер це околиця Севастополя). Василій ІІ змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною за умови, що він прийме християнську віру. Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещенний у церкві св. Якова й одружився з Анною.

Отже, завдяки мудрій політиці Володимира було продемонстровано військову могутність Русі і примушено візантійського імператора Василія ІІ розмовляти з ним на рівних, не допускаючи претензій Візантії перетворити Київську Русь у васальну державу.

Наприкінці літа 988 р. Володимир зібрав усіх киян на березі Дніпра, у водах якого їх хрестили візантійські священики. Ця подія ввійшла в історію як хрещення Русі, ставши початком тривалого процесу затвердження християнства на східнослов'янських землях. Князь Володимир звелів рубати церкви на місцях розорених язичницьких святилищ. Слово «рубати» означало, що перші церкви на Русі були дерев'яними, а кам'яні культові споруди, що змінили їх, з'явились пізніше. У цей час населення Києва нараховувало близько 50 тис. городян (населення Лондона в ті роки дорівнювало близько 20 тис. осіб), за часів Володимира в місті було зведено приблизно чотириста церков і влаштовано вісім ринків.

У Х-ХІ ст. єпархії були засновані, крім Києва, у Юр'єві (наразі — м.Біла Церква Київської обл.), Чернігові, Володимир-Волинському. Вони підпорядковувались Київській митрополії. Хрещення людей відбувалось і в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Населення активно противилося християнізації у Новгороді, Ярославі, Чернігові й інших містах. Але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство, як державна релігія Київської Русі, остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр.

Хрещення Київської Русі мало велике історичне значення:

- відбулось зміцнення централізованої феодальної держави, на стороні якої, крім права, стала розвинена світова релігія;

- значного розвитку набули економіка і культура;

- у міжнародному плані Київська Русь стала рівною з усіма іншими європейськими державами, про що свідчать, зокрема, династичні шлюби.

За князювання Ярослава Мудрого (1019-1054), сина Володимира, Київ став одним з найважливіших культурних центрів Європи. У 1051 p. було засновано Печерську Лавру — центр християнства, церковного мистецтва й літописної традиції в Київській Русі. Найдавніший з руських літописів, що дійшов до нас — це «Повість минулих літ» (початок XII ст.), Її укладачем вважають преподобного Нестора, ченця Києво-Печерського монастиря.

Печеробудівництво, або, як його ще називають, троглодитизм (від грецьк. трогле— «дірка», дунеїн—«пролазити»), — це явище, що набуло значного поширення в багатьох країнах світу ще в сиву давнину. Римські каменоломні, що стали свого часу притулком для переслідуваних владою перших християн, були однією з причин появи традиції культового печеробудівництва на Русі та в інших країнах християнського світу. Крім підземних лабіринтів Києва, серед яких найбільш відомими є Далекі та Ближні печери Києво-Печерської лаври, відомі також рукотворні підземелля Слов'яногорська (Донецька обл.), Криму й Чернігова. Це цілі підземні монастирі з храмами-некрополями, окремі печерні церкви й чернечі келії. Деякі з них «одягнені» у цегельну кладку, інші позбавлені будь-яких додаткових кріпильних конструкцій. «Батьком» руського печерного чернецтва вважають преподобного Антонія Печерського. До сьогодні на Святій Горі в м. Афон (Греція) збереглася печера, в якій жив преподобний і звідки переніс на Русь багато чернечих уставів, звичаїв.

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054 р.) на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торгівельні, родинні відносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ, де за настоянням Візантії було збудовано храм Святої Софії. На межі X - XI ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, у межах удільних князівств з центрами у Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переяславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З XI ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні храми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква стала привласнювати особливу данину — десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники — десятники. Хоч у X—XI ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двоє з них були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх, Київська митрополія фактично була автономною, а митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення культури, оскільки разом з єпископами туди прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі. Активно поширювалися переклади Біблії, твори отців Церкви, тестодневи (коло тижневих богослужінь), історичні праці.

Тоді сформувався один з релігійних феноменів — київське християнство, яке, запозичивши візантійські обрядові та культові форми, не сприймало її теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаропапизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, до компетенції якого належало і призначення ієрархів). Київське християнство виступало за розмежування функцій церкви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, визнавало принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу. Ці основні його засади були обґрунтовані у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона.

Під час монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, багато храмів було зруйновано, пограбовано, церковні книги знищено, священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який ще перед тим втратив значення загальноруського церковного центру.

Усі ці руйнації здебільшого відбувалися після битв, коли захоплені міста піддавалися пограбуванню. Цілеспрямованого релігійного переслідування з боку татаро-монголів, які спершу були язичниками, не було, оскільки для язичників не такою гострою є проблема, хто якому богу поклоняється. Релігійна нетерпимість до християн з'явилася після прийняття ординською владою мусульманства. А до того, митрополити, як і князі, щоб приступити до реалізації своїх повноважень, повинні були отримати ярлик (дозвіл) у ханській столиці. Ярлик гарантував особисті і майнові права духовенства, звільняв його від данини.

І все-таки, монголо-татарська навала спричинилася до того, що кафедра митрополитів київських, формально перебуваючи в Києві, фактично діяла у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.).


^ Головні події в житті православної церкви в Україні XIV-XIXст.

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством, яке перебрало від Київської Русі державотворчу традицію, постала необхідність створити свою митрополію. Це вдалося здійснити у 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича — внука Данила Галицького. Вона поширювала свій вплив на південно-західні руські землі, непідвладні Золотій Орді, але її неодноразово скасовували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович відправив на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і Всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще селища Москви, як майбутнього центру, П. Ратенський без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира-на-Клязьмі митрополичу кафедру (1325 р.) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Москви було надано значно пізніше — у 1354 р. тільки за умови, що Київ буде «першим її престолом і першою кафедрою».

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Словосполучення «Руська церква» і «Київська митрополія» на тоді ще виражали різні назви однієї й тієї ж релігійної організації. Але в 1448 р. Руська церква фактично, хоч і без канонічного оформлення, стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя. Митрополит Іон останнім носив титул «Київський і Всієї Русі». Наступний уже звався митрополитом Московським і Всієї Русі.

Тим часом, (на початку XIV ст.) українські землі, як відомо, опинилися під владою литовських князів, а за вплив на Руську православну церкву змагалися московські і литовські влади, прагнучи мати на київській митрополичій кафедрі свого ставленика. Оскільки кожна сторона у 1354 р. надіслала на висвячення свого претендента, Константинопольський партріарх висвятив двох митрополитів: Алексія — Митрополитом Київським і Всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Романові не вдалося утвердитися в Києві, а московсько-литовське протистояння спричинило розкол Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без митрополита.

Лише у 1458 р. Константинополь, не без допомоги Папи Римського, висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний Великим князем Литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинопольського патріарха. Насправді, українське православ'я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч і називалися київськими, фактично перебували у Вільно.

Важливе значення у становленні православної віри в Україні мали братства і визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Одним із завдань визвольної війни був захист православ'я, а православна церква, у свою чергу, підтримувала козаків. Визначальна роль у духовній боротьбі належала такій громадській спілці, як братські школи, які протистояли національним утискам, політиці полонізації українських земель та приймали участь у православній апологетиці з католицизмом, займалися просвітницькою та меценатською діяльністю. У 1615-1616 рр. на кошти київського братства було побудовано школу та Богоявленський монастир - основу майбутньої Києво-Могилянської академії, заснованої Петром Могилою (митрополит, реформатор та видатний церковний діяч, палкий православний апологет).

12 грудня 1996 р. П. Могила за заслуги перед українською православною церквою був канонізований (визнаний святим). Українська православна церква протягом 65 років, від 1620 до 1685 рр., вела самостійне духовне життя.

Після укладення у 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. У 1685р. на православному соборі в Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість, зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.


^ Боротьба за автокефалію УПЦ у ХХст.

Рух за автокефалію розпочався ще за часів Київської Русі.

Автокефалія (грец.аутос — сам, кефалія — голова) — самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Зрощення верхівки Руської православної церкви із самодержавством загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духовенства, інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії неодноразово наштовхувалася на опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодієвського братства, знову почала порушувати питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905— 1907 рр., коли в Руській православній церкві зароджувалася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, байдужість до нього церковного керівництва. Непоодинокими були заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте, рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р., коли на пастирських зібраннях у березні було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Центральну Раду. До Центральної Ради були делеговані протоієрей Нестор Шараївський, три священики. Мали вони свого представника і у виконкомі Центральної Ради.

Однак, не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість становили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). Рішуче виступили за відокремлення української церкви Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масовими. Робітництво церковним перетворенням не надавало великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг дати тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради (яка особливого інтересу до цієї проблеми не виявила), у листопаді 1917 р. створили комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору, що невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники єдності з РПЦ намагалися дати відсіч автокефалістам. Назрівав реальний конфлікт. Запобігаючи йому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена у компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920 р.) було записано, що «богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську». Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, у проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком — одним з майбутніх єпископів УАПЦ — вимагала «звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)».

Реальні можливості для здобуття автокефалії з'явилися лише після краху Гетьманату. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: Володимир Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — Іван Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозиційними діями ієрархів Руської православної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала «Закон про Українську автокефальну православну церкву», в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах «Богохраниму Державу Російську, її верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство». Було ліквідовано автокефальні парафії, відібрано храми, у тому числі храм св. Софії у Києві.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Уже 5 травня вони відмовились від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосили себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність «Закону про Українську автокефальну православну церкву». Єпископів, які виступали проти автокефалії, оголосили такими, які відкололися від української церкви.

З метою визнання канонічності автокефальної церкви розпочалися енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради було надіслано прохання до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для неї. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея. У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ до архієрейського сану був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас, відбулася спроба канонізувати УАПЦ в обхід церковних канонів.

14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор у складі до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Та оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували противники автокефалії, і без узгодженння з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не брав. А екзарх України, митрополит Київський Михаїл, хоч і прибув на зібрання, заявив, що він собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В. Чехівський закликав подолати залежність від Московської церкви, тому що вона здійснює русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях. 21 жовтня собор обрав протоієрея Василя Липківського на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України. Після собору відбувається активний процес утворення церковних структур майже в усіх областях України. УАПЦ приваблювала віруючих демократичними засадами внутрішньоцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені перешкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви, митрополита Василя Липківського, а також благовісника Володимира Чехівського, стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої Спілки визволення України у 1929 р. за ґрати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин, у січні 1930 р. третій Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.

Новий імпульс отримала ідея відродження УАПЦ зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. З огляду на прагнення православних українців до самостійності в церковному житті, Архієрейський собор у жовтні 1990 р. надав Українській православній церкві незалежність, тобто українські єпископи отримали право самоврядування. Але цей крок також мав неоднозначні наслідки: одна частина вірян, близько 7,5. тис. громад, залишились під священновладдям Московського патріархату, а друга, близько 1 тис. громад, об’єднались у складі самопроголошеної Української автокефальної православної церкви. Третя у 1991 р. під керівництвом єпископа Філарета заснувала Київський патріархат, до якого приєднались близько 2 тис. громад.

У листопаді 1991 року Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись канону, УПЦ звернулась до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ.

Прихильники автокефалії цілком визнають православне віровчення, його етичні засади: християнську совість, внутрішню віру, намагання збудити в людині живу творчу любов. Суперечність полягає лише в тому, хто очолюватиме церкву, де бути її центру, якою мовою проводити богослужіння.

Головною рисою релігійного життя в Україні на початку ХХІ ст. є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає більше ста. Між православними церквами триває змагання за лідерство, віруючих, майно. Українці і надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на українських теренах християнський плюралізм. Багато в чому йому перешкоджає політизація церковного життя, різноманітні зовнішні впливи. І надалі складною залишається проблема екуменізації (об'єднання) українських християнських церков.

З точки зору інтересів держави і суспільства, об'єднання православних України мало б позитивне значення, але церковні розколи, як свідчить історичний досвід, довготривалі, і тому в сучасних умовах мова може йти лише про нейтралізацію їх екстремістсько-руйнівного впливу на суспільні процеси.


^ Архітектурні пам'ятки християнства часів Київської Русі у Чернігові

Православна релігія в Україні є важливою складовою культури народу. Особливої уваги заслуговує храмова архітектура доби Київської Русі.

Під час проведення заходів історико-культурного спрямування необхідно звернути увагу на одну досить важливу обставину: поряд з Києвом, одним з найдавніших і найвпливовіших центрів становлення православного християнства на Русі був Чернігів. Свідченням цього є його архітектурні пам’ятники – храми, що були споруджені в ХІ-ХІІІ ст., звідки вже понад тисячу років сяє світло християнських ідей. Так багато історичних перемог і трагедій пережили ці храми, стільки поколінь наших предків молились у них Богу, що тепер вони стають життєдайним джерелом відродження народу, складають величезну цінність для нас і наших нащадків.

У всій Україні зараз існує тільки дев’ятнадцять будівель, що відносяться до часів Київської Русі. Кожна з них є безцінним культурним і релігійним надбанням нашого народу. Це дев’ять храмів у Києві, по одному у Каневі, Острозі, Овручі, Володимир-Волинському і біля Галича, п’ять у Чернігові (Спаський, Борисоглібський, Успенський собори, Іллінська і П’ятницька церкви).

Архітектурний ансамбль Єлецького Успенського монастиря розташовано на підвищеному правому березі річки Десна, між давнім Чернігівським дитинцем (територія сучасного Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Разом з пам'ятками архітектури, які там збереглися, він утворює історичну панораму Чернігова.

У 1239 році монголо-татари штурмом взяли Чернігів. Місто було спалено і пограбовано. Не минув цієї долі і Єлецький монастир. Він довгий час знаходився в запустінні. Про це свідчить той факт, що до кінця XV століття і сам Чернігів перебував у занепаді.

У 1649 році Чернігів було визволено від поляків і Єлецький монастир невдовзі знову стає православним.

У кінці 1921 року Єлецький монастир було закрито, і тільки на початку 90-х років XX століття релігійне життя відновилось у ньому. Тут заснували жіночий монастир.

Сьогодні підземелля Єлецького монастиря являють комплекс закладених цеглою підземних камер і переходів, що розміщуються кількома ярусами. До них додається підземна галерея довжиною 70 метрів, яка з'єднує Успенський собор і Петропавлівську церкву.

Однією з найвизначніших пам’яток є Спасо-Преображенський собор, який стояв у центрі палацових будов княжого стольного града і був також усипальницею князів. Собор був закладений до 1036 року сином Володимира Великого Чернігівським князем Мстиславом Володимировичем. Після смерті князя стіни було зведено на висоту вершника, що стоїть на коні з піднятою рукою. Будівництво було завершене за князя Святослава Ярославовича. Спаський собор зазнав багато перебудов. 1239 року, під час навали Батия, частково зруйновано склепіння храму. У ході відновлення у ХVІІ ст. були добудовані барокові бані. Перебудовувався він також після пожежі 1750 року, а наприкінці ХVІІІ ст. зроблено нові верхи, у 1818 р. за проектом А. Карташевського було зведено просторі тамбури, а у ХІХ ст. позолотили куполи і собор набув сучасного вигляду.

Частина багатого колись золотого і срібного церковного майна зберігається в Черніговському історичному музеї. З 1967 року Спасо-Преображенський собор входить до складу Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів Стародавній». Відноситься до Української православної церкви Московського патріархату.

Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові розташований на терасах Болдиних гір. Складається з двох частин: Іллінського та Троїцького монастирів, об'єднаних ландшафтом та архітектурою в єдиний ансамбль. Початок за літописом було покладено ченцем Антонієм Печерським у 1069 році. Викопані ним та його послідовниками печери поступово розширювалися й перетворилися на багатоярусний підземний комплекс, так звані Антонієві печери.

Антонієві печери Троїцького монастиря в Чернігові - пам'ятка підземної культової архітектури ХІ-ХІХ століть. Засновані вони в 1069 році як печерний християнський монастир князем Святославом Ярославовичем і відомим церковним діячем давноруської доби - святим Антонієм Печерським, який народився на Чернігівщині у місті Любечі. Згідно з літописом, монастир спочатку мав назву Богородичний (монастир Божої Матері). Літописець стверджує, що Антоній втік до Чернігова, рятуючись від гніву князя київського Ізяслава. Він полюбив Болдині гори, викопав печеру, і з того часу до наших днів на Болдиних горах зберігся недіючий печерний монастирський комплекс. Заснування монастиря було тісно пов'язане з гострим суперництвом між двома найбільшими культурними та політичними центрами держави - Києвом та Черніговом.

Зараз Антонієві печери є комплексом підземних переходів і приміщень загальною довжиною близько 350 м, котрі розміщуються у товщі Болдиних гір (у межах сучасного міста). Глибина залягання печер коливається від 2 до 12 метрів відносно поверхні гори.

Церква Феодосія Тотемського є головним храмом підземного комплексу і найбільшою підземною церквою на Лівобережній Україні. Її розміри вражають: висота - 8,5 м, довжина -15,5 м. Церква має хори, влаштовані позаду цегляного склепіння у північній частині.

У 1967 році пам'ятка була включена до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.

На території Троїцько-Іллінського монастиря знаходиться Іллінська церква. Вона збудована у ХІІ ст. на схилі Болдиних гір як хрещальня біля південного входу до Антонієвих печер, разом з якими поклала початок Іллінському монастирю. Належала до рідкісного для придніпровського типу архітектури однонерфних, безстовпних однобанних споруд. Після заподіяних під час навали орд Батия пошкоджень, відновлена і добудована в ХVІ ст. Іллінська церква – це єдиний із збережених на Україні однонерфних храмів епохи Київської Русі. Реставрована у 1969-82 роках.

Борисоглібський монастир на території князівського дитинця був заснований у першій половині XII ст. під час правління князя Давида-Гліба Святославича (1097-1123 рр.). Правда, деякі дослідники вважають, що монастир тут існував ще в середині XI ст. У 1239 р. монастир, як і все місто, був пограбований і зруйнований монгольским військом, відновлений у середині XVI ст., а в 1628 р. був переданий польською адміністрацією монахам-домініканцям. Під час визвольної війни під проводом Хмельницького монастир знову став православним, а в кінці XVIII ст. указом імператриці Всеросійської Катерини II був закритий разом із багатьма іншими монастирями країни. З будівель монастиря до нашого часу збереглися Борисоглібський собор, колегіум та будинок архієпископів. Вважається, що Борисоглібський собор був закладений у 1120 р. чернігівським князем Давидом, проте прямих вказівок на це у літописах немає, і деякі дослідники відносять будівництво собору до другої половини XI ст. (М. В. Холостенко), або до середини XII ст. (Ю. С. Асєєв), беручи до уваги те, що князем Давидом тут був побудований тільки маленький храмик-усипальниця, залишки якого були знайдені під підлогою собору . При цьому зважали на те, що дуже схожі на Борисоглібський собор храми в інших містах Київської Русі були збудовані в середині XII ст.

Борисоглібський собор створює враження міці, нерухомості, спокою, що притаманне всім спорудам романського стилю - у пластично-художніх образах відбивалось прагнення людей того страшного часу захиститися, коли практично кожне місто воювало з усіма іншими, єдина надія могла бути тільки на Бога. Такі храми й справді під час оборони були останніми фортифікаційними спорудами, тому й робили в них вікна-бійниці, а храми будували схожими на оборонні вежі. Споруди цього стилю французький живописець Е. Мане охарактеризував як „важке мовчання”.

У притворі (або бабинці) були зроблені сходи до підвалу, де стояли у відкритому гробі мощі архієпископа Феодосія Углицького. Це приміщення називалось печерою святителя Феодосія.

З Борисоглібського собору походить шедевр ювелірного мистецтва -срібні з позолотою царські врата вагою 56 кг.

Величною пам’яткою є П'ятницька (св. Параскеви) церква в Чернігові — православний храм УПЦ КП, побудований у кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. Від інших церков Чернігова відрізнялася завершеним оздобленням фасаду усіма видами архітектурної орнаментики та композицією склепінь під барабаном.

Доля цієї пам'ятки незвичайна. Стояла на торговельній площі Чернігова невелика П'ятницька церква. (Параскева П'ятниця здавна вважалася покровителькою торгівлі). Висока баня, численні ліпні окраси, ошатні пропорції церкви — усі ці риси без сумніву давали підставу віднести споруду до стилю українського бароко XVII—XVIII ст. Незвичайною була лише її центрична уступчаста композиція. Дослідники твердили, що під барочним одягом заховалися форми давньоруської будівлі.

У 1941 р. у споруду влучила фашистська бомба. У грудні 1943 р. до Чернігова приїхав видатний радянський дослідник давньоруського зодчества П. Д. Барановський. Дослідження пам'ятки дало несподівані результати. Церква зовсім не була схожа на всі відомі нам давньоруські споруди. Усе свідчило про те, що це пам'ятка нового архітектурного стилю, який сформувався на Русі наприкінці XII ст., за часів «Слова о полку Ігоревім».

Протягом 10 років П. Д. Барановський реставрував П'ятницьку церкву, ретельно складаючи цеглину до цеглини. Внаслідок цього, досліднику вдалося з великою достовірністю відтворити всі форми споруди, однієї з найвизначніших пам'яток давньоруської архітектури. Наступні дослідження відкрили багато інших споруд цього архітектурного стилю.

Усередині церква нагадує башту. Художній ефект фрескового розпису підсилюється різнобарвною підлогою з жовтих, зелених і темно-вишневих полив'яних плиток. На відміну від Київської Софії, де композиційну тему розвинуто у цілу симфонію, у П'ятницькій церкві все побудовано на одній, так би мовити, мелодії. Це радісна пісня про красу, де інженерний геній будівничого поєднався з поезією народної творчості. П'ятницьку церкву в Чернігові іноді називають «Словом о полку Ігоревім» в архітектурі. І справді, визначна пам'ятка давньоруської архітектури є не тільки сучасницею геніальної поеми, а й близькою до «Слова» за характером своєї поетики, за досконалістю форми, за народним духом та ідейною спрямованістю.

Монастирі, собори стародавнього Чернігова свідчать про те, що з часу хрещення Київської Русі Чернігів стає великим релігійним центром держави. Ця обставина є серйозним аргументом на користь давніх історичних коренів України, її європейських традицій, може і повинна бути використана для утвердження міжнародного авторитету нашої держави, подальшого розвитку туристичної галузі на теренах Чернігова і Чернігівщини.


ВИСНОВКИ

Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свобод своїх громадян, законодавчо зобов’язалася подолати негативні наслідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков і віруючих. Вона є багатоконфесійною державою (офіційно функціонують 82 конфесії, які об’єднують понад 30 тис. релігійних громад з переважно християнською традицією). Найбільш чисельними та впливовими є Українська православна церква Московського патріархату на чолі з митрополитом Володимиром (у миру В. Сабодан), Українська православна церква Київського патріархату, яку очолює патріарх Філарет (у миру М. Денисенко), Українська автокефальна православна церква, яку очолює патріарх Мефодій (у миру Кудряков). Понад 97% зареєстрованих сьогодні в Україні релігійних громад є християнськими, 50% з них – православними. Вірянами вважають себе 68% жінок і 46% чоловіків, невірянами - 8% жінок і 17% чоловіків. Решта вагається між вірою і невір’ям. Відсутність єдиної православної церкви в Україні зумовила також популяризацію в нашій країні сектантства.

До сучасних проблем релігії в Україні відноситься об’єднання православних церков, за яке висловлюються як управління Московського, так і Київського патріархату, але кожна з цих конфесій бачить об’єднання православних лише під своїм крилом. Складною проблемою у відносинах держави й церкви є майнові питання, адже багато культових споруд використовують не за призначенням. Це також і заполітизованість церкви в Україні, священнослужителі дозволяють собі активно агітувати за певного кандидата під час виборів, навіть влаштовують для його підтримки хресні ходи й молебні.

Відзначення 1025-річчя прийняття християнства на державному рівні у 2013 році свідчить про те, що тема української православної церкви, рівноправної з іншими, шанованої в усьому православному світі, є актуальною для сучасного етапу розвитку України.


Список рекомендованої літератури

  1. Адруг А. Про перебудови та реставрацію Борисоглібського собору"/ Сіверянський літопис. - 1997, №5.

  2. Асеев Ю. С.Джерела: Мистецтво Київської Русі. - К.:.Мистецтво, 1980.

  3. Бондаренко В. Вселенське православ’я // Політика і час. – 1993. - №10, 11

  4. Булгаков С. Православие. – К., 1991

  5. Білецъкий П. О.Українське мистецтво другої половини ХУІІ-ХVIII ст. - К.: Мистецтво. - 1980. - 159 с.

  6. Доценко А. До історії Євецького монастиря//Сіверянський літопис 1995. - №5.

  7. Донини А. У истоков християнства. – М. – 1989.

  8. Історія українського мистецтва: В 6 т. - К.: Вид-во АН УPСР- УРЕ 1968.

  9. Карташев А. Вселенские соборы. – М., 1994.

  10. Каширина Т. Энциклопедия для детей. Религии мира. – М., 2007.

  11. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. - У 2 ч. - К.: HAH України, 1995.

  12. Поснов М. История Християнской церкви – К., 1994

  13. Ренан Э. Второе поколение христианства – М., 1991

  14. Руденок В.Я. Чернигов из века в век. Чернишов. - 2004

  15. Свенцицкая И. Ранннее христианство: страницы истории. – М., 1987

  16. Харьковщенко Є. Релігієзнавство. - К., Наукова думка. – 2007.

  17. Черній A. Релігієзнавство. - К., Академвидав. – 2005.

Інтернет-сайти:

http: //www.miqnews.com.ua/ Актуальные новости

http: // vselfplav.org/his/opisan.html/Схематическая история




Схожі:

Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського Оцінювання навчальних досягнень молодших школярів з іноземної мови
Соронович О. Ю. – начальник відділу розвитку дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти управління освіти і науки Чернігівської...
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського

Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти І науки чернігівської облдержадміністрації
Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського II районний (міський) етап Всеукраїнської...
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти І науки Чернігівської обласної державної адміністрації Обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського тези науково-дослідницьких робіт чернігівського територіального відділення малої академії наук україни
Вошкіна І. А., завідувач відділу роботи з обдарованою учнівською молоддю оіппо імені К. Д. Ушинського
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені
К. Д. Ушинського вул. Слобідська, 83, м. Чернігів, 14021, тел/факс (0462) 653-988 e-mail
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconЗадача Розсіяний робітник
Управління освіти І науки Чернігівської облдержадміністрації Чернігівський інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д....
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconВошкіна І. А., завідувач відділу роботи з обдарованою учнівською молоддю оіппо імені К. Д. Ушинського; Ахмедова Л. В
Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського
Управління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського iconУправління освіти і науки Чернігівської обласної державної адміністрації Обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Підготовка та написання науково-дослідницьких робіт у системі Малої академії наук України (Методичні рекомендації)
Вошкіна І. А. – завідувач відділу роботи з обдарованою учнівською молоддю Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи