Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист icon

Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист




Скачати 397.41 Kb.
НазваЛекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист
Дата конвертації28.12.2012
Розмір397.41 Kb.
ТипЛекція

Лекція 7 Основи цивільного права

Питання теми





  1. Поняття цивільного права і предмет його регулювання.

  2. Право власності та його конституційний захист.

  3. Зобов'язальне право. Цивільно правові договори.

  4. Спадкування за законом і за заповітом.


Основні терміни теми: цивільне право, фізична особа, ци­вільна правоздатність фізичної особи, цивільна дієздатність фізичної особи, юридич­на особа, правочин, право власності, право інтелектуальної власності, авторське право, право промислової власності, зобов'язальне право, договір купівлі – продажу, договір позички, договір позики, договір дарування, недоговірні зобов'язання, спадкове право, спадкові правовідносини, спадкування, за­повіт.

^

Інформаційний блок


1 Питання цивільного права і предмет його регулювання.

Цивільне право – це система правових норм, які регулюють майнові відносини щодо володіння, користування і розпорядження матеріальними благами, а також особисті немайнові відносини за участю фізичних і юридичних осіб, та держави в цілому.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами:

- майнові відносини між суб’єктами з приводу належності, користування та розпорядження матеріальними благами;

- особисті немайнові відносини, що пов’язані з майновими, які виникають у зв’язку з наданням послуг, виконанням робіт, створенням, використанням, охороною винаходів, творів літератури, мистецтва та інших результатів інтелектуальної діяльності (авторство на твори науки, літератури та мистецтва. Наприклад, право автора на винагороду);

- особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими (право особи на честь, гідність, ділової репутації, на ім’я, власне зображення, особисту недоторканість, особисту свободу, охорону здоров’я і життя, авторство, товарний знак).

Предмет цивільного права







^

Особисті немайнові відносини

Майнові відносини






пов’язані з

майновими

не пов’язані з

майновими

Разом з тим норми цивільного права не застосовується до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових та бюджетних відносин

Методом цивільного права - є сукупність засобів і способів впливу на суспільні відносини, для яких характерні ознаки: - вільне воле­виявленні сторін;

- майнова самостійність сторін;

- юридична рівність сторін, тобто рівність їх правового становища (жодна із сторін цивільних правовідносин не наділена владними пов­новаженнями, не підпорядкована одна одній, а також має сво­боду вибору поведінки в межах, визначених законом);

- особливий спосіб вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський, третейський суд).

- майновий характер цивільно-правової відповідальності.


^

Метод цивільно-правового регулювання






юридична рівність сторін


вільне волевиявлення

майнова самостійність сторін (учасників)

Джерелами цивільного законодавства є Конституція Укра­їни, Господарський, Цивільний, Житловий кодекси України, Закони України "Про власність", "Про захист прав споживачів", "Про приватизацію державного житлового фонду” та ін.

Основу цивільного законодав­ства України становить Консти­туція України, а основним дже­релом цього законодавства є Цивільний кодекс України, який прийнятий 16 січня 2003 року (набрав чинності з 1 січня 2004 року). Він складається із 6 книг загальною кількістю в 1308 статей та Прикінцевих і Перехідних положень. Загальна частина Кодексу включає: основні положення; статті, що стосуються суб’єктів і об’єктів цивільних прав; правочинів; представництва і довіреності; строків та термінів позовної давності.

Особлива частина включає такі інститути права: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов’язальне право; спадкове право.

Книга перша. Загальні поло­ження.

Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

Книга третя. Право власності та інші права.

Книга четверта. Право інте­лектуальної власності.

Книга п'ята. Зобов'язальне право.

Книга шоста. Спадкове пра­во.

Кодексом визначені основні за­сади, на яких базується цивіль­не законодавство, види його джерел, подається характерис­тика цивільних правовідносин, їх учасників, об'єктів, підстав для їх виникнення, зміни тощо. Сферою регулювання Цивільного кодексу є особисті немайнові та майнові відносини. Це, зокрема, права та обов'язки особи, право влас­ності й інші майнові права, до­говори тощо.

Також цивільні відносини можуть бути урегульовані:

- актами Президента Ук­раїни у випадках, встановле­них Конституцією України ;

- постановами Кабінету Міністрів України.

Інші органи державної вла­ди України, органи влади Авто­номної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конститу­цією України та законами .

Міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого на­дана Верховною Радою України, є частиною національного ци­вільного законодавства України

^ Цивільні правовідносини це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права (майнові відносини; відносини власності; особисті немайнові відносини; зобов’язально - договірні відносини, результати духовної творчості; спадкування по закону чи заповіту).

У цивільних правовідносинах розрізняють суб'єкти, зміст і об'єкт. Суб'єктами (учасниками) цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юри­дичні особи.

^ Фізичною особою вва­жається людина як учасник пра­вових відносин. Усі фізичні особи мають ци­вільну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та обов'язки, яка ви­никає з моменту народження і припиняється у момент смерті. Правоздатність по­в'язана з громадянством. Набуваючи громадянства, людина водночас стає суб'єктом права даної держави. Нарівні з гро­мадянами України цивільною правоздатністю користуються громадяни інших держав та особи без громадянства.

Цивільна правоздатність фізичної особи має свій зміст — сукупність ци­вільних прав і обов'язків, що може мати особа відповідно до діючого цивільного законодавства. Зміст цивільної право­здатності громадян полягає в тому, що вони можуть відповідно до закону: - мати майно, землю, житло, техніку тощо в особистій власності;

- мати право користування житловими приміщеннями, які належать державі чи організації;

- успадкувати і заповідати майно;

- обирати рід занять та місце проживання;

- мати права автора твору, науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка;

- мати інші майнові та особисті немайнові права.

До змісту цивільної правоздатності входять і обов'язки. Це обов'язок належного використання права приватної власності, обов'язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, обо­в'язок дотримуватися Конституції, законів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших громадян.

^ Цивільну дієздатність має особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними.. Змістом цивільної дієздатності фізичної особи є її здатність вна­слідок своїх дій набувати ци­вільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми дія­ми створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Основна відмінність цивільної дієздатності від цивільної правоздатності полягає в тому, що цивільна дієздатність озна­чає спроможність особи самостійно брати участь у цивільних правовідносинах, тобто набувати цивільних прав і створюва­ти для себе цивільні обов'язки своїми діями. Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивіль­них прав і обов'язків, однак не своїми діями, а шляхом дій своїх представників: батьків, усиновителів, опікунів. Дієздатна особа завжди правоздатна. Правоздатна особа може бути і не дієздатною.

Цивільним кодексом встановлюється обсяг цивільної дієздатності. Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров’я фізичної особи. Цивільна дієздатність поділяється на види:

- часткова дієздатність;

- неповна дієздатність;

-повна дієздатність

- обмежена дієздатність;

- визнання фізичної особи недієздатною.

Особи, які не досягли 14 років (малолітні) мають часткову цивільну дієздатність. Вони можуть самостійно здійснювати тільки дрібні побутові правочини і мають право здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчості. Інші юридичні дії від їхнього імені вчи­няють їхні батьки, усиновителі, опікуни, що також несуть відповідальність за шкоду, завдану дітьми віком до 14 років. Малолітні не несуть цивільної правової відповідальності за завдану ними шкоду.

Особи від 14 до 18 років володіють неповною цивільною дієздатністю. Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком стипендією або іншими доходами, самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, зробленим на своє ім’я, бути учасником (засновником) юридичних осіб. Зі згоди своїх батьків, уси­новителів або опікунів. вони можуть розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами на їх ім’я . Для здійснення правочинів щодо транспортних засобів або нерухомого майна потрібна письмова нотаріально посвідчена згода батьків. При неповній фізичній дієздатності особа несе відповідальність за порушення договору, укладеного самостійно чи за згодою батьків. У разі відсутності майна заподіяні збитки відшкодовуються у частці або в повному обсязі її батьками. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків може обмежити право неповнолітньої особи розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з 18 років, тобто з настанням повноліття. На таких осіб поширюються всі цивільні права і обов’язки. Вони самостійно несуть цивільну відповідальність у повному обсязі.

У тому разі, коли закон допускає вступ у шлюб до досягнення 18 років, грома­дянин, який не досяг 18 років, набуває дієздатності в повному обсязі з часу вступу в шлюб.

Особами з повною цивільною дієздатністю є неповнолітні, які працюють за трудовим договором з 16 років чи займаються підприємницькою діяльністю, а також неповнолітні особи, які записані батьком або матір’ю.

^ Обмеження цивільної дієздатності допускається у випадках коли фізична особа страждає на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними а також якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і ставить себе чи свою сім’ю в тяжке матеріальне становище. Обмежувати в дієздатності громадянина і встановлювати над ним піклування має право тільки суд. Особа, обмеже­на в дієздатності, самостійно може здійснювати лише дрібні побутові правочини. Правочини, які виходять за межі дрібних побутових вона вчиняє за згодою піклувальника. Отримування заробітної плати, пенсії, інших видів прибутків здійснюється піклувальником. Особа з обмеженою цивільною дієздатністю самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею інший особі.

Громадянин, який внаслідок душев­ної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздат­ним і над ним встановлюється опіка. Така особа не має права здійснювати будь – який правочин. Відповідальність за неї несе опікун. У разі видужання особи, яку визнано недієздатною, суд відновлює її дієздатність.

З метою забезпечення осо­бистих і майнових прав та інте­ресів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки, встановлюються опіка та піклу­вання.

Опіка встановлюється над мало­літніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми, які позбав­лені батьківського піклування, та фізичними особами, які обмежені в своїй дієздатності .

Опіка і піклування встанов­люються судом за місцем про­живання фізичної особи, яка по­требує опіки та піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.

Опікуна чи піклувальника призначає орган опіки та піклу­вання із числа фізичних осіб з повною цивільною дієздатністю (переважно родичів) за його письмовою заявою з урахуван­ням бажання підопічного.

Опікуном чи піклувальни­ком не може бути фізична осо­ба, позбавлена батьківських прав, якщо її права не були по­новлені, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізич­ної особи, що потребує опіки чи піклування.

Опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи бать­кам (усиновлювачам), досягнен­ня підопічним 14 років, понов­лення цивільної дієздатності фізичної особи.

Піклування припиняється у разі досягнення фізичною осо­бою повноліття, надання непов­нолітній особі повної цивільної дієздатності, поновлення цивіль­ної дієздатності фізичної особи, цивільна

До учасників цивільно - правових відносин належать також юридичні особи. ^ Юридич­ною особою є організація, що за­реєстрована у встановленому по­рядку законом, наділена ци­вільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем і відповідачем у суді. Правові ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, можливість виступати в цивільному обороті від власного імені, здатність самостійно нести майнову відповідальність. Цивільна правоздатність виникає для юридичних осіб - з моменту державної реєстрації статуту або документа, що його замінює і припиняється в момент ліквідації юридичної особи.

Види юридичних осіб, залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Вони створюються у формі товариств, установ інших формах встановлених законодавством. Залежно від характеру власності юридичні особи бувають: державні; комунальні; приватні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб’єктів; сімейні та інші.

Юридична особа діє на підставі статуту або установчого договору.

Юридична особа вважається утвореною з моменту її дер­жавної реєстрації. Відмова в реєстрації оскаржується в суді. За рішенням органів, указаних у законі, а також в установчих документах юридичної особи, її діяльність може бути при­пинено, а саму особу реорганізовано або ліквідовано. Реорганізація можлива у формі злиття, приєднання, поді­лу, виокремлення, перетворення юридичної особи.

Ліквідо­вано юридичну особу може бути за рішенням власника май­на, уповноваженого ним органу, а також за рішенням орга­ну, уповноваженого на це установчими документами юри­дичної особи; за рішенням суду, арбітражного суду в разі банкрутства (неспроможності) або в разі систематичного здійснення незаконної діяльності юридичної особи. Юридичну особу може бути також ліквідовано після закін­чення терміну, на який вона утворена, або після досягнення мети, заради якої її було утворено.

Чинне законодавство розрізняє комерційні та некомерційні юридичні особи. В основу цього поділу по­кладено ознаку наявності або не наявності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є головною. Некомерційні юридичні особи можуть утворюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, благодійних та інших фондів, що фінансують­ся власниками установ, а також в інших формах, передбаче­них законодавчими актами. Комерційні юридичні особи можуть утворюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, держав­них та інших підприємств, які засновані на праві повного господарського відання, переданого їм майном засновників, а також об'єднань зазначених юридичних осіб.

^ Об'єктами цивільних прав є конкретні блага з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. Це можуть бути:

1) речі, зокрема гроші та цінні папери;

2) інше майно;

3) майнові права;

4) результати робіт;

5) послуги;

6) результати інтелектуальної, творчої діяльності;

7) інформація;

8) інші матеріальні й нема­теріальні блага .

Ці об'єкти можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї до іншої особи у порядку правонаступництва.

^ Підставами виникнення ци­вільних прав і обов'язків є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуаль­ної й творчої діяльності;

3) завдання майнової (мате­ріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин може бути:

- одностороннім (дія однієї сторони може бути представлена однією або кількома особами; ство­рює обов'язки лише для особи, що його здійснила), дво - чи багатос­тороннім (погоджена дія двох або більше сторін). Правочин здійснюється в усній або письмовій формі.


^ 2 Право власності та його конституційний захист

Право власності слід відрізняти від поняття власність. Власність - це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу належності матеріальних благ суб’єкту, яким можуть бути окремі особи, групи осіб, держава. Право власності, на відміну від власності, є юридичною категорією. Цивільний кодекс України визначає зміст права власності, суб'єкти, їхні права та обов'язки, підста­ви набуття та припинення права власності.

^ Правом власності є пра­во особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користу­вання та розпорядження своїм майном. До змісту права власності належать: право володіння; право користування і право розпорядження річчю. Конституція України (ст. 41) проголошує: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”.

^ Право во­лодіння - це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Право воло­діння річчю може належати і не власнику. Однак право во­лодіння, що належить власнику, відрізняється від права інших володільників тим, що у власника право володіння річчю є в поєднанні з двома іншими правомочностями - користуван­ня і розпорядження річчю. Крім того, власник здійснює всі правомочності на свій розсуд. Інші ж особи можуть здійсню­вати право володіння річчю, спираючись на право власності, що належить не їм. Володіння може бути законним і незаконним. Законним визнається володіння що ґрунтується на певній правовій підставі.

^ Право користування - це право вилучати з речей їхні корисні властивості. Користування неможливе без фактичного володіння відповідними об’єктами. Право користування може належати не лише власни­кові, а й невласникові.

^ Право розпорядження - визначення власником долі речі шляхом її продажу, дарування, знищення тощо.

Конституція України передбачає такі форми власності: власність ук­раїнського народу, приватна, держав­на, комунальна власність . Всі форми власності рівні.

Суб'єктами права влас­ності визначаються україн­ський народ, фізичні осо­би, юридичні особи, держа­ва Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади, іноземні держави.

Об'єк­тами права власності ук­раїнського народу є земля, її надра, атмосферне по­вітря, водні та інші при­родні ресурси її континен­тального шельфу. Від імені українського народу права власника здійснюють орга­ни державної влади та орга­ни місцевого самоврядуван­ня

^ Приватною власністю є власність фізичних та юри­дичних осіб. Об'єктами права приватної власності можуть бути жит­лові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, засоби виробництва, вироблена продук­ція, транспортні засоби, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Об'єктами власності громадян є також твори науки, літератури, мистецтва, вина­ходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці. Склад, кількість та вартість майна, що може перебувати у при­ватній власності, не обме­жуються. Цивільним кодексом закріплено права фізичних та юридич­них осіб на земельну ділян­ку, але законом може бути встановлено обмеження її розміру.

Суб'єктами права приватної власності - є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Різновидами права приватної власності громадян є право спільної (сумісної) власності подружжя, право спільної (суміс­ної) власності членів сім'ї на майно, придбане внаслідок їхньої спільної праці, право спільної власності громадян на майно, придбане внаслідок їхньої спільної праці, право спільної (су­місної) власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) гос­подарство.

До державної власності належить власність Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади в межах, визначених Конституцією. Майно, що є державною власністю, може бути закріплено за державним підприємством, яке є юридичною особою. У цьому разі майно належить підприємству на праві повного господарського ведення. Здійснюючи право повного господар­ського ведення, підприємство володіє, користується і розпо­ряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону і меті діяльності підприєм­ства. До права повного господарського ведення застосову­ються правила про право власності, якщо інше не передбаче­но законом. Майно, що є державною власністю і закріплене за держав­ними установами, які фінансуються з Державного бюджету, належить їм на праві оперативного управління.

^ Комунальною власністю є майно, у тому числі гро­шові кошти, які належать територіальній громаді. Суб'єктом права комуналь­ної власності є територіаль­на громада в особі місцево­го самоврядування..

^ Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокре­ма із правочинів.

Підстави припинення права власності:

- відчуження власни­ком свого майна;

- відмова від права власності;

- знищення майна;

- викуп пам'яток історії та культури;

- реквізиції;

- конфіскації;

- припинення юридич­ної особи або смерть влас­ника.

Одним із видів власності у відповідності з Конституцією України є інтелектуальна власність. Право інтелектуальної власності це право на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт. Воно охоплює дві великі сфери права: авторське і патентне.

^ До об'єктів права інте­лектуальної власності нале­жать:

- літературні та художні твори;

- комп'ютерні програ­ми;

- компіляція даних;

- виконання;

- фонограми, відеогра­ми, програми організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні мо­делі, промислові зв'язки;

- інтегральні мікросхе­ми;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи тварин;

- торговельні марки, географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Загальні правила щодо користування об’єктами інтелектуальної власності містяться у Законах України “Про власність”, “Про авторське право і суміжні права”, “Цивільному кодексі України”.

^ Суб'єктами права інте­лектуальної власності є творці об'єкта (автор, вико­навець, винахідник) та інші особи, яким належать особисті немайнові (право на визнання людини творцем об'єкта інтелектуальної власності) або майнові пра­ва (право на використання об'єкта) інтелектуальної власності.

^ Авторське право – сукупність норм права, що регулюють майнові та немайнові відносини, пов’язані із створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

Законодавством визначається поря­док реалізації авторських прав.

^ Об'єктами авторського права є твори (літературні, художні, драматичні, му­зичні, фотографічні, ілю­страції, карти, переклади, комп'ютерні програми). Акти органів державної влади, державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо не є об'єкта­ми є права. Воно також не поширюється на ідеї, про­цеси, методи, концепції.

^ Суб'єктом авторського права є автор. Його осо­бистими немайновими пра­вами є право вимагати заз­начення свого імені у зв'язку з використанням твору або забороняти таке зазначення, обирати псев­донім. Право ж на вико­ристання твору і виключ­не право дозволяти таке ви­користання або перешкод­жати неправомірному ви­користанню, тобто опубл­ікуванню, перекладу, пере­робці, адаптації, публічно­му виконанню, продажу - це майнові права інтелек­туальної власності на твір. Без згоди автора та безоп­латно можна використову­вати цитату як ілюстрацію у виданнях за умови заз­начення джерела. Авторсь­ке право виникає з момен­ту створення твору. Май­нові права автора на твір припиняються через 70 років після смерті автора чи останнього співавтора. Після закінчення строку чинності майнових прав на твір він може вільно ви­користовуватися будь-якою особою.

Як зазначалося вище, об'єктами права інтелекту­альної власності може бути наукове відкриття, винахід, корисна модель, промисло­вий зразок. Сукупність норм права, що регулюють майнові та немайнові відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, правовою охороною й використанням винаходів, корисних моделей, промислових зразків, визначають систему охорони прав на них видачею патентів, називається правом промислової власності.

Винахід - це пристрій, ре­човина або процес у будь-якій технології, який має винахідницький рівень і придатний для промисло­вого використання. Корис­на модель - це пристрій, речовина або процес у будь-якій технології, який є новим і придатним для промислового використан­ня. Промисловий зразок (форма, малюнок, що виз­начають зовнішній вигляд промислового виробу) вва­жається придатним для на­буття права інтелектуальної власності, якщо він є но­вим. Набуття права інтелек­туальної власності на ви­нахід, корисну модель, про­мисловий зразок засвід­чується патентом.

^ Раціоналізаторська пропозиція - пропозиція, що містить тех­нологічне (технічне) або організаційне рішення. Об'єктом раціоналізаторсь­кої пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес, а суб'єктом — ав­тор та юридична особа, якій пропозиція подана.

^ Правом наукового відкриття є встановлен­ня невідомих раніше, але об'єктивно існуючих зако­номірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень пізнання.

В інтелектуальному праві існують два типа правопорушень: плагіат – привласнення авторства на чужий твір і контрафакція (піратство) – самовільне відтворення, поширення і використання об’єктів інтелектуальної власності без дозволу осіб, яким належать відповідні права.

Держава забезпечує рів­ний захист усім суб'єктам права власності. Право власності захищається кількома галузями права: конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним, аграрним та іншими. Для цивільно-правових засобів захис­ту права власності характерним є майновий, відновний або компенсаційний характер. У цьому разі захист здійснюєть­ся, як правило, в позовному порядку судом, господарським су­дом або третейським судом.

Майновий характер захисту права власності полягає в тому, що він здійснюється шляхом спрямування стягнення на май­но, яке перебуває в особи, котра порушила право власності.

Відновний або компенсаційний характер захисту права власності полягає в тому, що шляхом цивільно-правових за­собів захисту права власності відновлюється майнове стано­вище власника, право якого було порушено.

Власник може зажадати повернення майна, яке належить йому, з чужого незаконного володіння, усунення всяких по­рушень його прав, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням власника володіння річчю, і відшкодування завданих йому збитків. Власник може також вимагати ви­знання недійсним не відповідного законові акта органів дер­жавного управління або місцевого самоврядування, що пору­шують права власника на відшкодування збитків, завданих внаслідок видання такого акта.

Положення про захист права власності поширюється та­кож на захист прав особи, яка, хоча і не є власником майна, володіє майном на законній підставі (право повного госпо­дарського ведення, оперативного управління і на основі за­стави, договору оренди або на іншій підставі). За користування чужими коштами боржник зобов'яза­ний виплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором.

Правочин щодо забезпечен­ня виконання зобов'язання вчи­няється у письмовій формі.

Видами виконання зобо­в'язання є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток.

Неустойка (штраф, пеня) - грошова сума або інше майно, яке боржник по­винен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Порука. За договором поруки поручитель поручаєть­ся перед кредитором боржни­ка за виконання останнім сво­го зобов'язання. Поручите­лем може бути одна або кілька осіб .

Гарантія. Банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'яз­ку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення боржником зобов'язання.

Завдаток - грошова сума або рухоме майно, що ви­дається кредиторові боржни­ком у рахунок належних з ньо­го за договором платежів, на підтвердження і на забезпе­чення його виконання

Застава. Кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одер­жати задоволення за рахунок заставленого майна переваж­но перед іншими кредитора­ми цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) . За­става виникає на підставі до­говору, закону, рішення суду . Види застави:

- іпотека - застава неру­хомого майна , договір такої застави підлягає нотаріальному посвідченню;

- заклад - застава рухо­мого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або за­ставодавця.

Притримання. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вка­заній боржником, у разі не­виконання ним у строк зобо­в'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредито­рові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до вико­нання боржником зобов'я­зання .


^ 3 Зобов'язальне право. Цивільно правові договори

Зобов'язальне право - це частина цивільного права, яка регулює суспільні відносини, що складаються між суб'єкта­ми цивільного права у зв'язку з передачею майна, виконан­ня робіт, надання послуг або сплатою грошей.

Під зобов'язанням розуміють право­відносини, в яких одна сторо­на (боржник) зобов'язана вчи­нити на користь другої сторо­ни (кредитора) певну дію (пе­редати майно, виконати робо­ту, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку на засадах добросовісності, розумності та справедли­вості. Сторона­ми в зобов'язанні є боржник і кредитор, на боці яких мо­жуть бути одна або водночас кілька осіб. У зобов'язанні може бути третя особа, для якої зобов'язання не створює обов'язку, але у випадках, встановлених договором, зо­бов'язання може продовжува­ти для третьої особи права щодо боржника та (або) кре­дитора . Зобов'язання можуть виникати з договору внаслідок од­носторонніх дій, із адміністративних актів, внаслідок ство­рення винаходів, відкриттів, творів літератури та мистецтва, із заподіяння шкоди, із придбання однією особою майна за рахунок іншої особи без достатніх для цього підстав тощо. Важливе практичне значення має поділ зобов'язань на договірні і позадоговірні. Критерієм є врахування тих обста­вин, що породили зобов'язання. Так, якщо зобов'язання виникло на підставі договору (до­мовленості сторін про встановлення цивільних прав та обо­в'язків), то воно йменується договірним. Якщо зобов'язання є наслідком дій одного з його май­бутніх учасників (наприклад, заподіяння шкоди, рятування державного або громадського майна тощо), то воно називається позадоговірним. Договірне зобов'язання може бути як двостороннім, так і одностороннім, у той час як позадоговірні зобов'язання бува­ють тільки односторонніми.

Якщо у зобов'язанні встанов­лений строк (термін) його ви­конання, то воно піддягає ви­конанню у цей строк (термін). Але якщо строк виконання зобов'язання визначено вказів­кою на подію, що неминуче має настати, то воно піддягає виконанню з настанням цієї події. Якщо ж строк (термін) виконання боржни­ком обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його вико­нання у будь-який час. Борж­ник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного ви­конання не випливає із дого­вору або актів цивільного за­конодавства. Та­кож боржник має право вико­нати свій обов'язок достроко­во. Грошове зобов'язання ви­конується у гривнях. Але якщо у зобов'язанні визначено гро­шовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначаєть­ся за офіційним курсом відпо­відної валюти на день плате­жу.

зобов'язання припи­няються:

- за умови виконання;

- у разі передання відступного;

- зарахування ;

- за домовленістю сторін;

- у випадку прощення боргу ;

- у разі поєднання борж­ника і кредитора в одній особі;

- за неможливості вико­нання ;

- зі смертю фізичної осо­би ;

- у зв'язку з ліквідацією юридичної особи

^ Цивільно-правовий договір - домовленість двох або більше сторін, спря­мована на встановлення, зміну або припинення цивіль­них прав та обов'язків.

Види договору: - односторонні та двосторонні. Вони так називаються залежно не від числа учасників, а за розподілом прав і обов’язків між ними. Односторонній - якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою сторо­ною вчинити певні дії або ут­риматися від них, а друга сто­рона наділяється лише пра­вом вимоги, без виникнення зустрічною обов'язку щодо першої сторони( заповіт, видача довіреності, прийняття спадщини). Двосторонній - якщо правами і обов'язками на­ділені обидві сторони догово­ру (купівля-продаж, оренда) ;

- відплатний договір - якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору .

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони ук­ласти договір (оферти) і при­йняття пропозиції (акцепту) другою стороною і вважається укладеним з мо­менту одержання особою, яка направила пропозицію уклас­ти договір, відповіді про при­йняття цієї пропозиції. Форма договору може бути будь-яка, якщо вимоги щодо форми не встановлені законом.

Договори, які є підставою виникнення зобов'я­зань, можуть класифікуватися на різних підставах. Найбільш поширеними видами договорів є договори купівлі-продажу, найму (оренди), позички, позики, міни (бартеру), довічного утримання (дог­ляду) ренти, дарування. Договір купівлі-продажу - один із основних видів цивільних договорів, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати май­но (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а поку­пець приймає або зобов'я­зується прийняти майно (то­вар) і сплатити за нього пев­ну грошову суму . Змістом цього договору є перехід права власності на певну річ від однієї сторони (продавця) до іншої (покупця). Предметом договору є товар, майнові права, право вимоги. Сторонами договору купівлі-продажу можуть бу­ти як фізичні, так і юридичні особи. Договір купівлі-продажу може вчинятись щодо будь-яко­го майна за умови, що воно не вилучене з цивільного обігу, як-от наркотики. Певні предмети можуть бути об'єктом ку­півлі-продажу лише з особливого дозволу (зброя, деякі ліки), а щодо інших установлений спеціальний (нотаріальний) по­рядок оформлення договору. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплек­су, житлового будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна укладається в пись­мовій формі й підлягає нота­ріальному посвідченню та державній реєстрації. Цей договір належить до так званих двосторонніх дого­ворів, за яких права та обов'язки виникають в обох сторін

^ Договір найму (оренди) - це правочин, за яким одна сторона (наймодавець)передає або зобов'язується передати іншій стороні (наймачеві) у користування за плату майно на певний строк. Різновидом договору найму є оренда, лізинг і прокат. Зміст договору найму (оренди) полягає в переданні майна від наймодавця до наймача в тимчасове користу­вання, а не у власність, що і відрізняє його від договору купівлі-продажу. Сторонами договору майнового найму (оренди) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Після припинення строку дії договору наймач зобов'я­заний повернути наймодавцю майно в тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або в стані, який спеціально застерігається в договорі. Тому цей договір може бути спрямований на речі, які не можуть бути знищені або істотно змінені в процесі користування ними (житло, автомобіль тощо).

^ Договір позички - це правочин, за яким одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користува­чеві) річ для користуван­ня протягом встановлено­го строку. До­говір позички речі побуто­вого призначення укладаєть­ся в усній формі, в інших випадках передба­чається письмова форма .

^ Договір позики. За догово­ром позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (по­зичальникові) грошові кош­ти або речі, визначені родо­вими ознаками. Позичальник має повернути таку само суму грошових коштів або таку кількість речей того самого роду і такої самої якості. Форма договору - письмова, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадку, коли позикодав­цем є юридична особа, — незалежно від суми. За дого­вором позики позикодавець має право на одержання про­центів, розмір яких і порядок одержання встановлюються договором. Договір позики вважається укладеним у момент передання грошей або речей. Договір позики є одностороннім, адже обов'язок (повер­нути позикодавцю отриману суму грошей або кількість ре­чей) виникає лише в позичальника.

^ Договір міни (бартеру) - це правочин, за яким кожна зі сторін зобо­в'язується передати другій сто­роні у власність один товар в обмін на інший.

Довічне утримання (дог­ляд) - це правочин, за яким одна сто­рона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або к частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'я­зується забезпечувати відчужу-вача утриманням та (або) дог­лядом довічно. Цей договір укладається у пись­мовій формі й підлягає нотар­іальному посвідченню. Відчужувачем у договорі довічного утримання є фізична особа, набувачем — по­внолітня дієздатна фізич­на особа або юридична особа.

^ Договір ренти - це правочин, за яким одна сторона (одержувач рен­ти) передає другій стороні (платникові ренти) у влас­ність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одер­жувачеві ренту у формі пев­ної грошової суми. Договір ренти укладається в письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір даруванняце правочин за яким одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується пе­редати в майбутньому другій стороні (обдарованому) бе­зоплатно майно (дарунок) у власність. Пред­мет договору дарування - ру­хомі речі, зокрема гроші та цінні папери, а також неру­хомі речі, май­нові права. Договір дарування може бути укладений в усній, простій письмовій або письмовій нотаріально засвідченій формі. До­говір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може укладатися усно. Письмовій формі й нотаріальному посвідченню підлягають договори даруван­ня: нерухомої речі, майнового права , рухомих речей, які мають особливу цінність, валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатко­вуваного мінімуму. Сторонами у договорі є фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, тери­торіальна громада. Дарувальником може бути лише власник майна, яке дарується. Договір дарування вва­жається укладеним з моменту фактичного передання майна з власності однієї сторони у власність іншої сторони. Він може бути вчинений за наявності не тільки волі дарувальника передати майно, а й згоди обдаро­ваного прийняти це майно в подарунок. Коли останній відмовляється від прийняття дарунка у свою власність, до­говір вважається неукладеним.

Договори мають виконуватися в установлені ними стро­ки. Одностороння зміна умов договору або одностороння відмова від його виконання не допускається, крім випадків, що прямо передбачені законом.

^ Недоговірними зобов'язан­нями - є публічна обіцянка винагоро­ди без оголошення конкурсу за передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи та за резуль­татами проведення конкурсу, вчинення дій у майнових інте­ресах особи без її доручення, делікти — зобов'язання, що виникають унаслідок заподі­яння шкоди.

Зобов’язальним правом визначаються підстави, порядок та особливості відшко­дування шкоди.

Майнова шкода, заподіяна неправомір­ними рішеннями, дія­ми чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завда­на майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її подія. Є випадки, коли особа, яка завдала шко­ди, звільняється від відпові­дальності. Зокрема, звіль­няється від відшкодування шкоди особа, якщо вона до­веде, що шкода заподіяна не з її вини, у разі здійснення особою права на самозахист від протиправних посягань, насамперед у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

Відшкодо­вується також моральна шко­да, заподіяна фізичній або юридичній особі неправомір­ними рішеннями, діями чи бездіяльністю за наявності вини. Незалежно від вини органу державної влади, орга­ну влади АРК, органу місце­вого самоврядування, фізич­ної або юридичної особи, яка її завдала, відшкодовується моральна шкода, завдана ка­ліцтвом, іншим ушкоджен­ням здоров'я або смертю внаслідок дії джерела підви­щеної небезпеки, у разі неза­конного засудження, притяг­нення фізичної особи до кри­мінальної відповідальності, незаконного затримання, не­законного накладення адмі­ністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.


^ 4 Спадкування за законом і за заповітом.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщи­на) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - його спадкоємців. Сукупність норм цивільного законодавства, які регулюють дані відносини, називається спадковим правом, а самі відносини спадкоємства, урегульовані нормами цивіль­ного права, спадковими правовідносинами.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що нале­жали спадкодавцеві на мо­мент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спад­щина може містити права власності, інші майнові пра­ва, виключні права на резуль­тати інтелектуальної влас­ності, а також зобов'язання, що обтяжують ці права. Не входять до складу спадщини права і обов'язки, що нерозривно пов'язані з осо­бою спадкодавця, зокрема:

- особисті немайнові права;

- право на участь у това­риствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено зако­ном або їх установчими до­кументами;

- право на відшкодуван­ня шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здо­ров'я;

- право на аліменти, пен­сію, допомогу або інші ви­плати, встановлені законом, тощо.

Не мають права на спад­кування:

- особи, які умисно поз­бавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спад­коємців або вчинили замах на їхнє життя (але якщо спадко­давець, знаючи, що особа вчи­нила такий замах, все ж при­значив її своїм спадкоємцем за заповітом, така особа не усувається від права на спад­кування);

- особи, які умисно пе­решкоджали спадкодавцеві скласти заповіт;

- батьки на спадкування за законом після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на мо­мент відкриття спадщини;

- особи, шлюб між яки­ми є недійсним або визна­ний таким за рішенням суду, не мають права на спадкування за законом одна після одної;

- особа, усунена від пра­ва на спадкування рішенням суду за законом, якщо було встановлено, що вона ухиля­лася від надання допомоги спадкодавцеві, який через по­хилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадщина відкривається після смерті особи або ого­лошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті осо­би або день, з якого вона оголошується померлою. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається од­ночасно і окремо щодо кож­ної з них.

Цивільним кодексом України пе­редбачено, що спадкування майна громадян здійснюється за законом і за заповітом. При цьому пріоритет належить заповіту, бо спадкоємство за законом застосовується тільки тоді, коли його не змінили заповітом.

Кожен дієздатний грома­дянин має можливість вия­вити свою волю щодо май­бутньої долі належного йому майна на випадок смерті, склавши заповіт.

За­повіт особисте розпоря­дження фізичної особи на випадок смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною ци­вільною дієздатністю. За­повіт є одностороннім правочином, має тільки особи­стий характер. Тому вчинен­ня заповіту через представ­ника не допускається.

Заповідач може призначи­ти своїми спадкоємцями одну або кількох фізичних осіб, не­залежно від наявності у нього з ними сімейних, родинних відносин, а також державу або окремих юридичних осіб. Заповідач має право без зазначення причин позбавити спадщини будь-яку особу із числа спадкоємців за законом. Але заповідач не може позба­вити права на спадкування осіб, які мають право на обо­в'язкову частку спадщини. Згідно цивільного законодавства, право на обов'язкову частку неза­лежно від змісту заповіту ма­ють неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодав­ця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Слід зазначити, що за новим цивільним кодексом розширено сво­боду заповіту. З числа обов'язкових спадкоємців виключено утриманців померлого, а розмір обов'язкової частки зменшено з 2/3 до 1/2 від за­конної частки.

Заповідач має право склас­ти заповіт щодо всієї спадщи­ни або її частини. За заповітом спадкуються не лише права, а і обо­в'язки. До спадкоємця пере­ходять обов'язки відшкоду­вати майнові збитки та мо­ральну шкоду, яка була зав­дана спадкодавцем . Спадкоємець відповідає і за борги спадкодавця, але тільки в межах успадковано­го ним майна. Також запові­дач має право пов'язати пе­рехід прав із виконанням певних обов'язків. Заповідачеві надано право зробити заповідальну відмову, тобто покласти на спадкоємця за заповітом ви­конання зобов'язання (на­дати право користування ру­хомим та нерухомим майном іншим особам — відмовоодержувачам.) Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення дій немайнового характеру, зокрема щодо роз­порядження особистими па­перами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

Також заповідач має мож­ливість обумовити виникнен­ня права на спадкування у особи, яка призначена в за­повіті, наявністю певної умо­ви (заповіт за умовою), що як пов'язані, так і не пов'язані з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, прожи­вання в цьому місці, народ­ження дитини, здобуття осві­ти тощо .

Подружжя має право скла­сти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної влас­ності. У разі складення тако­го заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подруж­жя переходить до другого з подружжя, який його пере­жив. У разі смерті останньо­го право на спадкування ма­ють особи, зазначені подруж­жям у заповіті.

Заповідач має право при­значити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоє­мець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщи­ни, не прийме її або відмо­виться від її прийняття чи буде усунутий від права на спадкування тощо (підпризначення спадкоємця).

Заповідач має право у будь-який час скасувати за­повіт і скласти новий. За­повіт, який було складено пізніше, скасовує попередній повністю або в тій частині, яка йому суперечить, і не віднов­лює попереднього Скасування заповіту, внесення до нього змін за­повідач здійснює особисто.

Виконання заповіту по­кладено на призначених у ньому спадкоємців. Але запо­відач може доручити вико­нання заповіту зазначеній у ньому особі (за її згодою), яка не є спадкоємцем (вико­навець заповіту). Виконавець заповіту має право вчиняти дії, необхідні для виконання заповіту, зокрема розшукува­ти спадкоємців, управляти спадковим майном, виявля­ти боржників і кредиторів спадкоємця тощо. Викона­вець заповіту не одержує ви­нагороди за свої дії, але має право на відшкодування за рахунок спадщини понесе­них ним витрат.

^ Дотримання форми заповіту є однією з умов його дійсності. Заповіт складається у пись­мовій формі із зазначенням місця й часу його складання Заповіт має бути нотаріально посвідченим.

Заповіт може бути написа­ний заповідачем власноручно або за допомогою загальноп­рийнятих технічних засобів. Нотаріус має право на прохан­ня особи записати заповіт з її слів власноручно або за допо­могою загальноприйнятих тех­нічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос про­читаний заповідачем і підпи­саний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчен­ня заповіту має відбуватися не менш як при двох свідках.

Заповіт має бути особис­то підписаний заповідачем. Якщо фізична особа у зв'яз­ку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен­ням текст правочину в її при­сутності, із зазначенням при­чин, через які заповідач не зміг підписатися власноруч­но, підписує інша особа. Підпис посвідчується нота­ріально.

Законом передбачено можливість складання секретного запові­ту, який посвідчується нота­ріусом без ознайомлення з його змістом.

Заповіт, крім секретного, може бути посвідчений служ­бовою особою органів місце­вого самоврядування, іншою посадовою, службовою осо­бою, якщо у населеному пункті немає нотаріуса чи особа перебуває на лікуванні, у плаванні, в пошуковій екс­педиції, на військовій службі тощо. У цих випадках при по­свідченні заповіту обов'язко­вою є присутність не менш як двох свідків. Також за бажання за­повідача кожен заповіт може бути посвідчений при свідках. Свідками можуть бути лише особи з по­вною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути:

- нотаріус або інша по­садова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

- спадкоємці за запові­том;

- члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за запові­том;

- особи, які не можуть прочитати або підписати за­повіт.

Свідки, при яких посвідче­но заповіт, зачитують його вголос і ставлять на ньому свої підписи. У текст заповіту вносяться відомості про їх особи.

Заповіт, складений осо­бою, яка не мала на це пра­ва, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Заповіт може бути визнаний судом не­дійсним, якщо буде встанов­лено, що волевиявлення за­повідача не було вільним.

За відсутності заповіту, визнання його недійсним, не­прийняття спадщини або відмови від її прийняття спад­коємцями, а також у разі неохоплення заповітом усієї спад­щини відбувається спадкуван­ня за законом. Спадкування за зако­ном здійснюється спадкоєм­цями у порядку черговості. Наступна черга спадкоємців за законом здобуває право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої чер­ги, усунення їх від спадкуван­ня, неприйняття ними спад­щини. Цивільним кодексом України передба­чено 5 черг спадкоємців.

^ Перша черга. Право на спадкування мають діти спадкоєм­ця, зокрема зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті; той із подружжя, який його пережив, та батьки.

^ Друга черга. Право на спадкування мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба й дід як з боку батька, так і з боку матері.

Третя черга. Право на спадкування мають рідні дядько й тітка спадкодавця.

^ Четверта черга. Право на спадкуван­ня мають особи, які проживали зі спадкодав­цем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

П'ята черга. Право на спадкування мають інші родичі спадкодавця, до шостого сту­пеня споріднення включно, причому родичі ближчого сту­пеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня спорід­нення.

^ За правом представлення внуки та правнуки спадкодав­ця приймають ту частину спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, бать­кові, бабі, дідові, якби вони були живі на час відкриття спадщини. Прабаба, прадід приймають ту частину спадщини, яка нале­жала б за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живі на час відкриття спадщини. Племінники спад­кодавця спадкують ту частку, яка належала б за законом їхнім матері, батькові - сестрі, братові спадкодавця, якби вони були живі на час відкриття спадщини . Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б за законом їхнім матері, бать­кові — тітці, дядькові спадко­давця.

Частки у спадщині кожно­го зі спадкоємців за законом є рівними. Але встановлюється особли­вий порядок спадкування предметів звичайної домаш­ньої обстановки та вжитку. Спад­коємці, які протягом одного року до часу відкриття спад­щини проживали зі спадко­давцем однією сім'єю, мають переважне право перед інши­ми спадкоємцями на спадку­вання предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки спад­щини, що їм належить.

Для прийняття спадщи­ни спадкоємець за запові­том чи за законом повинен протягом 6 місяців від дня відкриття спадщини (тобто від дня смерті спадкодавця) фактично вступити в управ­ління чи володіння спадко­вим майном або подати в нотаріальну контору за місцем її відкриття заяву про прийняття спадщини. Якщо спадкоємець помирає після відкриття спадщини, не встигнувши п прийняти, право прийняття належної йому частки спадщини пе­реходить до його спад­коємців (спадкова транс­місія).

Якщо спадкоємець протя­гом 6 місяців не подав заяви про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За поважних при­чин судом може бути продов­жений строк, установлений для прийняття спадщини.

У разі відсутності спад­коємців за заповітом і за зако­ном, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява по­дається після закінчення одно­го року з часу відкриття спад­щини. Спадщина, визнана віду­мерлою, переходить у власність територіальної гро­мади за місцем відкриття спад­щини.

Цивільним кодексом передбачено укладання спадкового догово­ру. ^ Спадко­вий договір це правочин, у якому однією зі сторін є спад­кодавець, а іншою — одна або кілька осіб, що мають право на отримання певного майна спадкодавця після його смерті. Спадковий договір, на відміну від заповіту, зобов'я­зує сторони з моменту його ук­ладання. За спадковим догово­ром одна сторона (набувач) зобов'язується виковувати розпорядження другої сторо­ни (відчужувача) і в разі його смерті набуває право влас­ності на його майно, а відчужувач зобов'язується не запо­відати й не відчужувати зазна­чене в договорі майно

Предметом спадкового до­говору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подруж­жя. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подруж­жя спадщина переходить до другого, а в разі смерті друго­го з подружжя майно перехо­дить до набувача за договором.

Такий договір укладається тільки у письмовій формі й підлягає нотаріальному по­свідченню.


^ Узагальнюючий блок (висновки з теми)

Цивільне право – основна, профілююча галузь національного права України, що регулює майнові і пов’язані з ними особисті (немайнові відносини). До джерел цивільного законодавства відносяться – Конституція України, цивільний та житлові кодекси, Закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про приватизацію державного житлового фонду” тощо. Основний акт цивільного законодавства – Цивільний кодекс України, що являє собою єдиний законодавчий систематизований акт, в який включені норми цивільного права. Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземці, держава України, територіальні громади. Суб’єкти цивільного права мають правоздатність і дієздатність. Об’єктами цивільних правовідносин є конкретні блага з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені правові відносини. Підставами виникнення таких правовідносин виступають юридичні факти. Право власності – основний інститут цивільного законодавства, усієї правової система. Конституція України передбачає власність Українського народу, державну власність, приватну власність і комунальну власність. Усі форми власності знаходяться під захистом закону. Вони захищаються адміністративною, цивільною, кримінальною та іншими галузями права. Для цивільно - правових засобів захисту права власності характерним майновий, відновний або компенсаційний характер. Регулювання суспільних відносин, що складаються між суб’єктами цивільного права у зв’язку з передачею майна, виконання робіт, надання послуг або сплатою грошей регулюється зобов’язальним правом. Дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків називаються правочинами. Залежно від кількості сторін, які беруть участь в правочині, вони можуть бути односторонніми, дво - або багатосторонніми (договори). Цивільно - правові договори є найпоширенішим видом цивільно-правових угод. Сукупність правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлого громадянина, називаються спадковим правом. Спадкоємство здійснюється за законом і заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли воно не замінене заповітом.


^ Список літератури та нормативних актів:


  1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України – 1996р .№30

  2. Цивільний кодекс України. Затверджений Законом УРСР від 18 липня 1963 р.; Відомості Верховної Ради УРСР – 1963 – №30 із змінами і доповненнями.

  3. Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р.; Відомості Верховної Ради України – 1991 – №20 із змінами та доповненями.

  4. Гражданское право в вопросах и ответах: Учебное пособие / под редакцией Е.О. Харитонова, – Харьков; “Одиссей”, 2001.

  5. Правознавство. Підручник / за редакцією В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002.






Основні терміни теми:

Цивільне право – це система правових норм, які регулюють майнові відносини щодо володіння, користування і розпорядження матеріальними благами, а також особисті немайнові відносини за участю фізичних і юридичних осіб, та держави в цілому

^ Фізична особа - людина як учасник пра­вових відносин.

Ци­вільна правоздатність фізичної особи - здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки,

^ Цивільна дієздатність фізичної особи - здатність фізичної особи вна­слідок своїх дій набувати ци­вільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми дія­ми створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх вико­нувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

^ Юридич­на особа - організація, що за­реєстрована у встановленому по­рядку законом, наділена ци­вільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

^ Право власності - пра­во особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право інтелектуальної власності це право на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт.

^ Авторське право – сукупність норм права, що регулюють майнові та немайнові відносини, пов’язані із створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

^ Право промислової власності - сукупність норм права, що регулюють майнові та немайнові відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, правовою охороною й використанням винаходів, корисних моделей, промислових зразків

^ Зобов'язальне право - це частина цивільного права, яка регулює суспільні відносини, що складаються між суб'єкта­ми цивільного права у зв'язку з передачею майна, виконан­ня робіт, надання послуг або сплатою грошей.

^ Договір купівлі-продажу - договір, в якому одна сто­рона (продавець) передає або зобов'язується передати май­но (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а поку­пець приймає або зобов'я­зується прийняти майно (то­вар) і сплатити за нього пев­ну грошову суму

^ Договір позички - договір в якому одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користува­чеві) річ для користуван­ня протягом встановлено­го строку.

^ Договір позики – договір в якому одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (по­зичальникові) грошові кош­ти або речі, визначені родо­вими ознаками.

Договір даруванняце правочин за яким одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується пе­редати в майбутньому другій стороні (обдарованому) бе­зоплатно майно (дарунок) у власність. Недоговірні зобов'язан­ня - публічна обіцянка винагоро­ди без оголошення конкурсу за передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи та за резуль­татами проведення конкурсу, вчинення дій у майнових інте­ресах особи без її доручення, делікти — зобов'язання, що виникають унаслідок заподі­яння шкоди.

Спадкове право - сукупність норм цивільного законодавства, які регулюють дані відносини

Спадкові правовідносини - відносини спадкоємства, урегульовані нормами цивіль­ного права

Спадкування - перехід прав та обов'язків (спадщи­на) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - його спадкоємців.

За­повіт особисте розпоря­дження фізичної особи на випадок смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною ци­вільною дієздатністю.



Схожі:

Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconЦивільне процесуальне право України § Поняття, завдання цивільного процесу. Поняття цивільного процесуального права, його предмет, система
Ку ст. 55 “Права І свободи людини І громадянина захищаються судом”. Ст. 6 Цк україни – захист прав здійснюється судом, арбітражним...
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconТема: Цивільне право в системі галузей права України
Поняття цивільного права як галузі права. Предмет та метод цивільно – правового регулювання
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconТема 1: Цивільне право в системі галузей права України
Поняття цивільного права як галузі права. Предмет та метод цивільно – правового регулювання
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconАктуальні проблеми цивільного права
Предмет цивільного права. Функції цивільного права в регулюванні майнових і особистих немайнових правовідносин
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconЗахист права власності” План Вступ
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо...
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconТема Регулятори цивільних відносин. Джерела правового регулювання цивільних відносин Поняття та структура цивільного законодавства Дія актів цивільного законодавства Застосування актів цивільного законодавства 1
Під джерелами правового регулювання цивільних відносин розуміються зовнішні форми виразу цивільно-правових норм. В теорії права прийнято...
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconЛекція №1 Тема Поняття, предмет, метод, система кримінально-виконавчого права. Поняття, предмет та методи кримінально-виконавчого права. Завдання кримінально-виконавчого права. Принципи кримінально
Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави у сфері виконання кримінальних покарань
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconРеферат на тему: Предмет та поняття екологічного права План Предмет екологічного права. Поняття екологічного права. Література
Екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, взаємодії суспільства і природи, тобто ті екологічні відносини, які регулюють­ся...
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconПредставництво в цивільному процесі поняття процесуального представництва та його значення
Якщо ж вважати, що представництво у цивільному процесі це матеріальні правовідносини, то можна дійти висновку, що інститут представництва...
Лекція 7 Основи цивільного права Питання теми Поняття цивільного права і предмет його регулювання. Право власності та його конституційний захист iconРеферат на тему: " Основи цивільного права України " Цивільне право України: поняття і система
Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну гру­пу правових відносин за участю фізичних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи