«Подільські вишиванки» icon

«Подільські вишиванки»




Скачати 142.7 Kb.
Назва«Подільські вишиванки»
Дата конвертації30.11.2012
Розмір142.7 Kb.
ТипДокументи

« Подільські вишиванки»


Україна – край смутку і краси, радості і печалі, розкішний вінок рути і барвінку, над яким сяють ясні зорі. Україна – віковічна боротьба нашого народу за незалежність, волю, за щастя. Україна – це милосердна рідна мова, вишитий рушник і задушевна лірична пісня.

Вишивка – це унікальне народне мистецтво, що розкриває невичерпне багатство людської творчості, хисту, фантазії.

Сучасний стан нашого суспільства характеризується зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної історії та культури, до усвідомлення необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності, втрата якого загрожує існуванню самого народу.

Витоки народного мистецтва сягають сивої давнини. Про це свідчать дані археологічних розкопок та записи давніх мандрівників, істориків – літописців. Зокрема, древньогрецький історик Геродот, в своїх записах про Скіфію згадував, що скіфи прикрашали свій одяг вишивкою.

Важливими свідками про вишивку на території південно – українських земель є скіфські «кам’яні баби», на яких чітко позначена вишивка на вставках, подолах, манжетах одягу. На Херсонщині були знайдені бляшки з фігурками чоловіків, датовані VІ ст., на яких теж чітко прослідковується вишивка.

Українська народна вишивка як багате культурне надбання і важлива художня діяльність має багатовікову традицію. Щоб одержати найповніше уявлення про специфіку традиційної подільської вишивки, необхідно проаналізувати всю сукупність її компонентів і деталізувати кожен з них. Особливе місце серед факторів, що впливали на розвиток вишивки, займають матеріали і техніки вишивання. Усі інші чинники (місце розміщення на виробі, колорит, композиція тощо) обумовлювали символічне значення окремих мотивів вишитих узорів, віковий ценз носіїв вишитих виробів, обрядове призначення вишитого текстилю. Матеріали і техніки впливали на саму можливість створення заданих форм, конфігурацій графем, елементів, мотивів та композицій з них. Окрім того матеріали відображали господарсько – економічні та культурні умови розвитку населення краю, зв’язки із сусідніми та іншими народами світу. Техніки вишивання були показниками майстерності та багатої культурної традиції виконавців.

Вишивка не існувала б сама по собі без тканини, ниток різної природи та багато чисельних швів. За їх допомогою виконували не тільки узори, а й впливали на характер декору. Технологією вишивання передбачалося оздоблення гладенького еластичного матеріалу, внаслідок чого створювалася різна фактура поверхні. Для цього в українській вишивці застосовували безліч прийомів. Вони виникали в різні історичні періоди і були взаємопов’язані із сировиною, з якої виготовляли тканину чи нитки.

Яскраві традиційні ознаки подільської вишивки можна знайти, зокрема, в місцевих вишивальних техніках, широкому понятійному апараті та багатій термінології, що має тісний зв’язок з найдавнішими слов’янськими культурами і дозволяє простежити їх генетичні корені.

Матеріал, на якому вишивають, є одним із компонентів, що визначає характер вишивки. Від його морфологічних ознак залежить вибір техніки, а також пошиття того чи іншого виду вбрання, що зумовлює специфіку народної вишивки. В українців, як і в усіх слов’янських народів, найдавнішими були тканини з овечої вовни, льону та конопель. На мій погляд, в етнографічному дослідженні важливим є той факт, у який спосіб чи в якій господарській сфері тканини, на яких вишивали, були виготовлені.

Плин часу, хід історії постійно змінюють світ речі у ньому. Цей процес не оминув і вишивку. Хоча крізь віки збереглися лише фрагменти вишитих речей часів Київської Русі, але і вони доносять до нас тепло та гордість людей, що працювали над ними.

Вишивка в Україні - світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки й почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.

Вишивкою захоплюються всюди. Кожний район, навіть кожне село різниться місцевою самобутністю. В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були і залишились своєрідним оберегом від злих сил.

Вишивка – не тільки художнє оформлення речей а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості – в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.

Щира і мальовнича шепетівська природа. Світ яскравих кольорів, золото безмежних ланів, буйна зелень садів і лісів на фоні блакитного неба, розмаїття квітів, соковитість барв фруктів і овочів, що оточують подолян змалечку, формують їхні естетичні смаки. Захоплення красою навколишньої природи люди намагаються перенести в побут, прикрашаючи тим самим своє життя, надаючи витворам своєї праці певних естетично – художніх ознак.

В Шепетівському районі вишивати вміють скрізь. Для вишивання не потрібно складних пристосовувань та особливих умов праці. Голки, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі або навчання вчителем на уроках праці.

В усіх селах району існують різноманітні техніки вишивки. Що ж характерне для шепетівського краю? В нашій вишивці досить поширена гладь, яка в кожній місцевості має свої відмінності. В нашій місцевості поширена як двохстороння, так і одностороння гладь. Рослинні візерунки з відтінками вишивають художньою гладдю. Прямою гладдю вишивають геометричні орнаменти. Відомий в нашому районі і «хрестик», який занесений в Україну з Китаю. Хрестиком виконують як геометричні так і рослинні візерунки.

Орнаментальні композиції вишивок нашого краю, як і в цілому української, створені не тільки для того, щоб тішити око, а й щоб роздумувати, «читаючи» їх. У цих геометричних, рослинних і фауністичних орнаментах прихована давня і багата символіка: пряма горизонтальна лінія означає землю, хвиляста – воду. У квадраті, розділеному на чотири частини з кружечками або крапками у кожній, вбачають символ засіяного поля або нового двору, що будується; ромб з видовженими сторонами – зруб дерев’яного будинку. Хрестоподібні фігури, коло, розетка – символ вогню, сонячного божества. Птахи – теж дуже поширений мотив в народному мистецтві вишивальниць шепетівського краю. Парні птахи уособлюють символ кохання, щастя а півень – охоронця домашнього вогнища, миру, добробуту, родинного щастя.

Розглядаючи орнаменти вишивок учнів Хролинської зош І-ІІ ступенів, відчуваю в гармонії кольорових сполучень, у ритмі ліній візерунку їхню глибоку змістовність, відображення заповітних мрій на краще майбутнє, прагнення до краси.

У візерунках вишивок дівчата, жінки розповідають про свої думки, почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні й замріяні, а є й радісні й веселі, в яких барви, узори бринять, як жартівлива співаночка.

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Коли і хто йог видумав – це таїться в глибині віків.

Рушники – це символи України, відбиття культурної пам’яті народу. В їх візерунках збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються, як традиційна окраса житла.

У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі, це народна пам’ять про життєдайні сили землі та сонця.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя – і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності – на ньому підносили дорогим гостям хліб – сіль. Він був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові, як пам’ять про дім, бажання щасливого майбутнього в новому житті. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Рушник – дорога життя: початок – народження, кінець – завершення життєвого шляху. Особливу роль відігравав рушник в весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12 – 14 рушників, що було ознакою її працелюбності. Рушники необхідні були старостам, коли сватали наречену, сватам, молодим під час вінчання (ставали на рушники, пов’язували руки, коли заносили «гільце» - невелике деревце, прикрашене стрічками, квітами, ставили на рушник).

Український рушник пройшов крізь віки і зараз символізує чистоту почуттів глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею.

От і оздоблюють Хролинські дівчата рушники, які після дотику срібної голочки стають чарівними у повному розумінні цього слова. Адже наші пращури вважали, що вишиті рушники – оберіг душі і долі свого господаря. Так воно й є! Вишиті рушники, як і люди, мають свою долю, свою історію. Різні вони за призначенням, композицією, за кольоровою гамою, технікою виконання… Але кожен несе добро і щастя в родину. І краще, коли вишиті мешканцями цієї домівки, - тоді більша їх сила, покликана оберігати, допомагати. Кожна з нас, дівчаток, мріє мати вдома український оберіг вишитий рушник. І вишиваємо для себе це неповторне диво. Неповторне, бо якщо навіть взяти готовий орнамент зі старовинного рушника, то полотно, відтінок ниток, розрахунок, і найголовніше – настрій, з яким ми беремося до роботи, відіб’ються на рушникові, й він буде зовсім інший.

Кожна з нас мріє бути нареченою, вийти заміж, мати добру родину. Колись за першим рушником вгадували дівочу долю, от і ми намагаємося «вишити» собі гарне майбуття. А якщо вишито перший рушник, хочеться ще і ще. Бо ж це пречудово – душа співає! Так і народжуються в нашій школі колекції, створені талановитими руками учениць.

Український рушник… Його можна порівняти з піснею, витканою та вишитою на полотні. Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата: вишиті рушники. А тому на Україні не було жодної оселі, де б не полум’яніли рушники.

Треба зазначити, що останнім часом активно відроджується роль рушників. Вони продовжують своє життя в обрядах, залишаються неодмінною окрасою сільського життя. Сучасні майстрині збагачують свої орнаменти, вводячи свої мотиви – колосся пшениці, грона винограду, квіти соняшника, плоди, ягоди. Адже основне їх завдання – створити емоційний образ, символ врожаю, родючості, гімн праці незалежної Української держави.

До таких майстринь належать сестри Махонюк Світлана та Галина з Волині, з якими ми підтримуємо зв’язок листуванням, які нам надають ще більше творчого натхнення для здійснення задуманого. Будучи прикутими до інвалідного візка, вони вишивають рушники, серветки і, здається, не існує того, чого б не зуміли зробити сестри. Дивлячись на вишиті рушники сестер, які були на виставці в Шепетівському музеї ім.. Миколи Островського, я згадала про мужню жінку – українську поетесу Ірину Сеник, що провела в засланні близько 32 років за правду та ідею незалежності України, де вона весь час вишивала, тому що вишивання було її потребою, її життям. Такої ж вдачі і сестри Махонюк. Шматок полотна в умілих руках Світлани та Галини перетворюється на чудові витвори, які формують естетичний смак, створюють святковий настрій, є взірцем людської працьовитості. Кропітке заняття вишиванням вони перетворили для себе в творчість.

…Ці нитки, ці голки, не заручені пальці в наперстках.

Все життя у шитті і шиття, як життя.

Рушники Галини та Світлани Махонюк – високомистецький, надзвичайно цілісний доробок. Їх понад вісім десятків. Кожен із них по – своєму вражає композиційною вишуканістю, особливістю вирішення теми. Всі загалом – своєрідний екскурс у царину вишивання. Хрестик, занизування, вирізання, низинка, зерновий вивід, панама, штапівка… Пильний пластичний аналіз дозволяє проникнути у внутрішню суть кожного технічного прийому, змушуючи його звучати на повну силу, розгортає перед нами цілий світ, справжній калейдоскоп вражень, невичерпність зображальних можливостей.


Наше село Хролин теж славиться майстринями, які отримують величезне моральне задоволення, займаючись цим видом творчості.

Швець Віра Дмитрівна почала вишивати з 14 років. Заробляючи на прожиття, вишила понад 60 рушників. Навчила вишивати свою внучку Наталію, яка закінчила нашу школу.

Рушники Віри Дмитрівни полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композиції, витонченістю кольорів. На її рушниках розквітають барви нашого краю, багатство його кольорів. Майстриня вишиває рушники художньою гладдю.


Мабуть, наша місцевість надихає майстринь на творчість, бо саме Танасова Наталія Миколаївна, яка народилася в Дніпропетровській області, навчилася вишивати по приїзду в наше село. За процесом вишивання вона спостерігала ще змалечку, тому що в родині вишивали: мама, сестра і, навіть, дядько. На даний час свої уміння Наталія Миколаївна передає доньці Ользі. Основними засобами художньої виразності вишивок майстрині є чітка лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і доповнюються іншими кольорами. Наталія Миколаївна застосовує у своїй творчості найпоширенішу техніку «хрестик».


Різною технікою вишиває ще одна майстриня в селі – це Віра Миколаївна Гуменюк. Хрестиком, гладдю вишиває рушники, серветки, подушки, скатертини. Придумуючи візерунки, майстриня відображає розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи. Різнокольорові вишивки вражають багатство народної фантазії, яке проходить крізь внутрішнє сприйняття Віри Миколаївни, перевтілюючись відповідно до її розуміння краси.

Вишиває і співає, і ніхто того не зна,

Де узор вона кінчає, де ту пісню почина.

Світу б цілому співала,

Вишивала б всій землі!

Цими рядками, які написав М. Рильський, можна охарактеризувати наполегливість Хролинських вишивальниць

Скільки поетичних рядків присвячено рушникові, скільки слів пошани промовлено! Ми теж пишемо вірші. Це означає, що вишивання пробуджує потаємні куточки нашої душі, відкриває кращі її риси, а це так важливо у наш непростий час.

Давні слов’яни, наші предки, носили полотняні сорочки – це був єдиний одяг жінок, дівчат і чоловіків. По різному називають їх: вишиванка, страчеця, кошуля, стільниця, станка. Чоловіки носили сорочку поверх штанів. Ще за княжих часів дівчата підперезувалися поясом. Біля шиї, як у чоловіків, так у жінок, сорочки мали багато дрібних складок. Розріз посередині грудей існує й понині.

Мені відомо, яку силу має сорочка – вишиванка, особливо для жінки. Вона захистить від усього лихого, бо саме на грудях і рукавах особливо густо прикрашена вишивкою, збереже жіноче здоров’я і материнські витоки.

Краса сорочки була у вишивці. Вишивка примножувала магічну силу сорочки. Нею рясно прикрашали рукава, вставки, манжети, стоячий комірець, поділ сорочки, бо вважалося, що саме ті місця, де кінець тканини, найменше захищені від злих сил.


Саме такі сорочки ми зберігаємо в нашому шкільному музеї вишивки. Для нас вони безцінні, тому що їх вишивали понад 120 – 150 років тому. До речі, одна з них вишита на домотканому полотні. Сорочки вишивали жительки села Судилків: Дудар Марія та її донька Ольга. Модна вона завжди. Рідна українська вишиваночка має бути в гардеробі і юної дівчини, і пані поважного віку.


Ми добре знаємо історію свого народу і можемо підтвердити: серед простих людей одвічно жила тяга до красивого, привабливого, естетично доцільного й етично вивершеного. З давніх – давен, як тільки в родинах підростали дівчатка, бабусі і матері вчили їх вишивати. Пошана до праці, до краси були не модою, а життєвою потребою.

Моя бабуся розповідала, як виготовляли нитки для тканин. Українці вміли виробляти їх з льону та конопель. Сіяли льон та коноплі за народним календарем від Благовіщення

(7 квітня) і до середини червня. Сіяли на повний місяць, після рясного дощу. У конопель є чоловічі й жіночі стебла. Чоловічі називаються «плоскінь» і дозрівають раніше, а волокно з них ніжніше. Чоловічі стебла треба вибрати, просушити й вимочити два тижні у воді. Жіночі стебла (матірка) значно грубіші, їх виривають восени, в’яжуть у невеличкі пучки, обмолочують і мочать три тижні. Вимочують коноплі у ставках, копанках, ямах і річках, після чого сушать і б’ють. Бити треба пряником, а льон – ціпом. Після биття знову треба вимочити, пом’яти й тіпати, щоб відділити кострицю від волокна. Далі треба розчесати кожну прядку волокна на гребені або залізній круглій щітці з набитих цвяхів. Готове прядиво складають в повісма і сортують за якістю. Найтонше й найдовше називається «кукла» і використовується для тканин високої якості. Для буденних тканин – «миканка» - залишки, які збирають з чесальної щітки.

Після народження сина мати завжди вишивала сорочку. Бо мала вона берегти дитину від меча гострого, від стріли ворожої. Вибирала жінка найміцніші конопляні волокна, пряла місячними ночами, тому й нитки були срібними, блискучими. Полотно з таких ниток було легке, але міцне.

Цікаві повір’я, пов’язані з сорочкою, побутували в народі. Так, щоб зваби до суперниці не було та зле до тіла і до душі не приставало, першу сорочку з нового полотна одягали на збитій з двох кілків хрест. Зі своїх сорочок дівчата не давали знімати узорів, щоб не пішла за тим узором доля. Сорочку, яка сушилася, знімали після заходу сонця, щоб в неї не вселився злий дух. Люди вірили, що рано одягнена сорочка – для Бога, в полудень – для людей, а ввечері – для нечистої сили.

Люблять хролинські дівчата, жінки життя, милуються його красою і цю красу вишивають. Сіють на полотні і цвіт землі, і життєдайне тепло сонця, і добрі сили Берегині. Невтомні жіночі руки творять дива на полотні різнокольоровими нитками, вишиваючи собі талан і долю. Любимо ми вишивати технікою «хрестик». Цією надзвичайно популярною технікою, що віддавна побутує в українців, болгар, поляків, греків та багатьох інших народів світу. Універсальний за своєю природою знак – хрест традиційно прочитується як перетин божественних горизонталі та вертикалі – простий, лаконічний і всеохопний малюнок всесвіту, в якому – безмежність земного простору, його необ’ємна ширина, міцно скріплена стрімкою лінією злету до небесних висот. Кожна з нас, користуючись виражальною мовою цієї техніки, наповнює її своїм осмисленням, своїм змістом.

Вчимося ми вишивати та оздоблювати вироби бісером. Вишивка бісером була поширена на початку ХХ ст. у селах Бережанського, Густинського, Монастирського, Під волочиського районів для оформлення святкових костюмів жінок. Ми хочемо відновити цей вид вишивки в нашому селі, щоб оздоблювати сорочки – вишиванки ь та створювати прекрасні картини. Та головне, навіть, не те, що ми хочемо стати справжніми майстринями, а те, що мистецтво вишивки буде жити, зберігаючи народні, історичні корені, передаватиметься з покоління в покоління.

Зберігаючи тісний зв’язок з традиціями народної творчості минулого, народне мистецтво набуває нового змісту, нових якостей і рис сьогодення. Вічнозелене дерево народної творчості збагачується новими паростками і в наш час.

Вишивка сьогодні живе повнокровним життям, прикрашає сучасний інтер’єр, одяг, надаючи йому своєрідності і неповторності. До невичерпних джерел народного вбрання постійно звертаються й черпають у ньому наснагу модельєри, конструктори, художники.

Зараз - особливий час. Ми звертаємось до джерел народної творчості, до народних традицій. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, то можливо, життя наше буде більш радіснішим, духовно багатшим.






Коли вечір спустився на землю,

Мама голку у руки взяла,

Бо ж училась вона недаремно,

Так щоб доля у квітах цвіла.


Узяла полотно біле – біле

І поклала свій перший стібок.

Я ж тихенько край столу сиділа

Й дуже пильно дивилась в куток.


А в кутку образи всі висіли

І на кожному мамин рушник,

Тут і ружі, і маки горіли

Й виноград головою поник.


І волошки синіють, як в полі,

Й незабудки очиці звели.

Вони тут, ніби мамина доля,

Бо і чорні нитки пролягли.


А думки в голові все снували,

І сказала матусеньці я:

«Хочу, щоб ти мене теж навчила

Вишивать, бо я ж доня твоя».


Кондратюк Олена 9 клас

Українська вишивка чудова,

Бо на ній у квітах струменить

Найрідніша стежка світанкова,

Що не гасне, а усе горить.


Квіти українські всі барвисті

На рушник попадали й мовчать.

І від них тепло струмує чисте,

Ніби квіти подають нам знак.


Кожна квітка – як царівна з поля,

Все милується на білім полотні

Й тут лишається назавжди, ніби доля

В кожної людини на землі.


Войтюк Едуард

8 клас




Вишивала дівчина, вишивала,

Ниточку до ниточки клала.

І ожив рушничок біленький

І зраділо в дівчини серденько.


Розцвіли в рушничку і маки, і ружі

І листки розпустились зелені та дужі.

А волошки синіють, як чистеє небо.

Що ж іще для душі нам треба?

Кондратюк Олена

9 клас



На столі – скатертина чудова.

Вона давня, звичайно, не нова.

Але віє від неї тепло та любов

І ми слухаєм оповідь знову і знов.


Скатертина ось ця – прабабусина доля,

Бо ж була молодою й вона.

Працювала від ранку до ночі у полі,

А вночі вишивала сумна.


І вкладала у кожную квітку

Свою щиру любов та тепло.

Й оживала дівчина – сирітка,

Коли квітів багато цвіло.


Квіти свіжі, рожеві, червоні,

Ніби з саду прибігли сюди

І замріялись на скатертині

Й залишились назавжди вони.


Скатертину у квітах казкових

Раз побачив юнак молодий

Й зрозумів, що це ось його доля

І забрав рукодільницю він.


А тепер той юнак – прадідусь мій старенький

Рукодільниця - бабця моя.

Скатертина – це скарб неоціненний,

Бо з’єднав він навіки серця.

Аврамчук Марина

8 клас



Схожі:

«Подільські вишиванки» iconВолочиська районна державна адміністрація
«Подільські Вісті» №108 від 15. 05. 2013року просимо посприяти передплаті обласної газети та надіслати до 10 червня 2013 року управлінню...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи