Культура епохи Відродження icon

Культура епохи Відродження




Скачати 340.83 Kb.
НазваКультура епохи Відродження
Дата конвертації25.11.2012
Розмір340.83 Kb.
ТипДокументи
1. /_ частина/Антична культура (Грец_я та Рим).doc
2. /_ частина/В_дродження.doc
3. /_ частина/Вступна тема.doc
4. /_ частина/Середньов_ччя.doc
5. /_ частина/Ф_лософськ_ концепц_х культури.doc
Антична культура стародавньої Греції і Риму План
Культура епохи Відродження
Поняття, структура та функції культури
План Поняття «середні віки»
Філософські концепції культури

Тема5

Культура епохи Відродження.

План

  1. Загальна характеристика епохи Відродження.

  2. Світорозуміння людини доби Відродження,

  3. Етапи розвитку художньої культури епохи Відродження:




  1. Проторенесанс в Італії, (дученто, треченто кінець ХІІ-ХІУ ст.)

  2. Раннє Відродження в Італії, (кватроченто XV ст.)

  3. Високе Відродження в Італії. (90-і роки XV ст. - 30-ті роки XVII ст. чинквіченти)

  4. Пізнє Відродження в Італії, (кінець XVI ст.)




  1. Процеси Відродження в Англії, Франції та Іспанії.

  2. Особливості Північного Відродження.

6. Відродження в Нідерландах, Німеччині.

1.Загальна характеристика епохи Відродження

Термін «Відродження» увів до вжитку художник і теоретик мистецтва XVI ст. Джорджо базарі у своєму «Життєписі найзнаменитіших живописців, скульпторів та архітекторів». Дещо пізніше поняття «Відродження» було розширено і стало уживатися для позначення епохи в історії світової культури, яка відобразила початок переходу від феодалізму до капіталізму; часу відходу від середньовічної культури до культури нового типу; періоду повернення до античної і формування світської культури, гуманістичної свідомості, розриву з релігією; етапу переходу від сільської культури до міської; художнього стилю, що ґрунтувався на поверненні до античних традицій.

Початок культури Відродження (італійською — Ринашименто, французькою — Ренесанс) поклали ті країни Європи, котрі, будучи економічно найрозвинутішими, мали передумови переходу до буржуазних відносин. Такими, в першу чергу, були італійські міста, що вже на зламі XIV—XV ст. відійшли від феодальних відносин, а також нідерландські і деякі південно німецькі міста в XV ст. За ними Відродження охопило Францію, Іспанію, Англію, Чехію, Польщу і т. д.

Головною відмінною особливістю культури Відродження, в тому числі і художньої, вважається принцип гуманізму, взятий за основу, який утверджував гідність і красу земної людини, її волі й розуму, творчих основ.

Епоха Відродження, що характеризувалася широким полем діяльності, прагненням пізнати все і всіх, відсутністю кордонів самовираження сприяла розвиткові художньої культури в усіх напрямках, розширювала її межі можливості. Особливого піднесення досяг живопис, здатний зображати величезні життєві явища, людину, довкілля.

Унаслідок розвитку науки, вивчення пропорцій і анатомії людини живопис все більше стверджував реалістичне зображення дійсності, породжував нові види й жанри. Так, XV ст., завдяки нідерландським майстрам, вивело на перший план у образотворчому релігійному мистецтві станкову картину. В епоху Відродження одночасно з існуючими раніше жанрами релігійного і міфологічного живопису, що здобули нове змістовне наповнення, активно розвивався портретний жанр, виник історичний і портретний живопис. Там, де перед живописом стояло завдання швидко й активно відгукуватися на події, що відбулися, бути злободенним (Німеччина, Нідерланди), широко розповсюджувалася гравюра.

У розглядуваний період сталися зміни і в скульптурі: відбувся процес її відокремлення від архітектури. Разом із декоративною пластикою, яка оздоблювала будівлі, право на життя здобула самостійна скульптура — станкова й монументальна.

Якісні зміни сталися й в архітектурі: обрис споруд набув ясності й гармонії, мова форм нагадувала класичну, масштаби і пропорції співставлялися з людиною. Саме орієнтація на людину і надавала архітектурі гуманістичної спрямованості.

Істотні зміни відбулися і в прикладному мистецтві. Відійшовши від церковних законів і орієнтуючись на світські замовлення, воно стало проявляти життєстверджуючий характер, не позбавляючись шляхетних форм і забарвлень.

У музичній культурі тривав прояв готичної лінії, що виражала середньовічні традиції, виникло своєрідне «загальноєвропейське» середовище високого професіоналізму, що об'єднувало майстрів, у першу чергу, поліфоністів, розробляючих в основному масштабні вокальні-жанри.

Головною особливістю літературного життя епохи стало звернення до рідної, національної мови, орієнтація на справді народну форму вираження. Народна основа пронизувала усі літературні твори незалежно від місця їх створення, самобутності автора, жанру.

Якісні зміни характеризували й театральне мистецтво, що визначалося світським змістом, зверненням до античних сюжетів. Театр із цього часу стає літературним, втрачає рухомий характер.

Слід підкреслити, що всі види мистецтва часів Відродження об'єднувалися єдиним стилем, мали єдину змістовну й функціональну спрямованість. Подібні зміни у художній культурі були викликані, перш за все, якісними змінами, котрі відбувалися в людині розглядуваної епохи.

2. Світорозуміння людини доби Відродження

Ренесанс, у порівнянні із середньовіччям, вирізняється тим, що життя змусило людей іншими очима поглянути на землю, небо, на себе, поставити перед собою іншу, аніж досі, мету. Нові уявлення про світ не виникли із нічого: людина дійсно стала іншою, оскільки все в ній якісно Змінилося й їй залишилося взяти усе це до відома.

Проте це було не так просто: ще досить тривалий час людина жила й мислила по-середньовічному. Але від середньовічного мислення намагалися відмовитися. Гада­лося, що досягти такої мети можна було завдяки зверненню до античності. Та все виявилося набагато складнішим: античні ідеї, думки, слова, події інтерпретувалися досвідом середніх віків. Поволі змінювалося людське мислення.

Реальна дійсність змусила людину по-новому придивитися до Неба. До епохи Відродження погляд на Небо визначало геоцентричне уявлення про Всесвіт. Але вже середньовічні астрономи мали сумніви щодо того, що Земля — центр Всесвіту. Нарешті, Коперник висловив думку про обертання усіх небесних світил навколо Сонця — спільного для них центру, заговорив про безконечність Всесвіту. Таке ж положення розвивав і Дж. Бруно.

Якщо люди раніше вважали Небо твердим, то тепер перед ними відкрився безмежний світовий простір. Нове розуміння Всесвіту, Неба, змінило уявлення про Рай і Пекло. Оскільки на Небі для них місця не було, їх перенесли на Землю, у душі людей, завдяки чому Рай мислився як добро й душевна злагода.

Виникла змога вивчення Всесвіту. Особливе місце посіло пізнання зірок, розгадка їх таємниць, їм приділяли особливу увагу, вважаючи їхній вплив визначальним для долі людей і світу. Активного розвитку набула астрологія, складання гороскопів тощо.

Виник новий погляд і на Землю. Зміни в уявленні про Землю багато в чому були пов'язані з розвитком астрології. Завдяки їй з'явилася можливість визначення місцеперебування по зорях, використовуючи астролябію й компас. Саме в період Відродження складаються карти світу, на яких Земля має форму кулі (на картах, природно, ще не існувало Америки).

Завдяки таким картам, технічним вдосконаленням кораблів італійський моряк Колумб, який перебував на службі в Іспанії, в 1492 р. відкрив нову землю. Інший італієць Америго Веспучі довів, що це — невідома частина світу, названа згодом його ім'ям (Америка).

У XVI ст. європейці по-новому уявляли обриси Землі, мали карти світу, котрі, в основному, відповідали істинному її стану. Вони переконалися: Земля населена людьми, відмінними лише за статурою, кольором шкіри, мовою, культурою. Земний світ зробився для людини знайомим, відкрився їй, сприяв реалізації її здібностей, намірів, завдань.

Одночасно з новим баченням Землі, Неба, виникло і нове уявлення про Людину. Воно ґрунтувалося на відродженні атомної теорії античності, згідно з якою атоми вільно рухаються в порожнечі і утворюють земні стихії —землю, воду, вогонь і повітря,— випадково стикаючись і з'єднуючись одні з одним. Але якщо вони (атоми) вільні в своєму русі, зникає розуміння Бога як першого поштовху до руху, знімається твердження про те, що кожен атом наділений частинкою божественної сили, котра змушує його рухатися. Висновок про відсутність божественного закону, який всім керує, приводить до того, що будь-яке тіло, людина, держава рухаються (розвиваються) завдяки власній волі, не узгоджено й непередбачене. І в природі, і в суспільстві, і в людських діях панує не божественне провидіння, а випадок, у неминучих сутичках всього у світі перемагає сильніший і талановитіший.

Природним проявом названих міркувань було розуміння того, що суть людяності людини — свобода в усьому, на кшталт свободи самостверджуючого атома, тому прагнення свободи робиться природним для людей, а оскільки воно природне, то й прекрасне. Прекрасне саме прагнення людини до свободи, прекрасне й людське тіло—носій такого прагнення.

Отже, Ренесанс повернув ідею свободи ціною війн, міжусобиць, вбивств, цілою ланкою випадковостей та ін.

Людина втратила надію на Бога, який нагороджував добрих і карав злих відсунула від свого світу рай і пекло — вони далеко, та й невідомо, що буде по смерті, її більше хвилює реальне життя, проблеми сьогодення, розв'язання яких забезпечує їй добробут, або робить нещасливою. Вона шанує іншого Бога — Фортуну, водночас розуміючи:

її прихильність залежить від власних зусиль. Християнська Свята Тройця в епоху Відродження була замінена іншою «святою тройцею» — Вдачею, Сміливістю, Свободою. Звідси зрозумілий і образ, який уособлював Ренесанс—вольова, інтелектуальна людина, котра створює і себе, і свою долю.

Не можна ідеалізувати цю епоху — вона була аж ніяк не для слабких, оскільки наповнена кастовими війнами, кривавими міжусобицями, жорстокими вчинками тощо. Тут прагнули влади, не зупиняючись ні перед чим, навіть убивствами. Лихварі тут досягали запаморочливих успіхів, політики не гребували жодними засобами для досягнення мети, наслідуючи проголошений Макіавеллі принцип: сила — основа права.

Молодий буржуа — центральна фігура епохи, був наповнений вірою в себе, міцно стояв на реальній землі, збагачувався і дивився на життя тверезо, без зайвих хвилювань. Йому далекі були і трагічність світовідчуття, і пафос страждань, і естетизація злиденності. Він був цінним як земна людина, котра сприймає світ таким, який він є, підкоряючи його своїй меті, користуючись його благами, захмелівши радістю боротьби, не впадаючи в розпуку і не відчуваючи особливого релігійного підйому.

Ця людина наповнювала своє життя не постійним зверненням до Бога, а науковими пошуками, світськими справами —торгівлею, політичною діяльністю, збагаченням насолодою тощо. Характер вона мала енергійний, у ній кипіла ініціативність, котру можна було спрямувати і на зло і на добро, і на великі справи, і на дрібниці. Таке життя й діяльність створювали ілюзію: від вольового зусилля особи залежить буквально все.

Звідси виростав і естетичний ідеал епохи Відродження—людина універсальна, позбавлена будь-яких обмежень. її і втілювали у своїх творах художники — живою, незвичайною, монументальною, більш за все виявляючи її в міфологічних сюжетах.

3.Етапи розвитку художньої культури епохи Відродження

Розвиток художньої культури епохи Відродження мав кілька етапів: раннє Відродження XV ст., високе—90-і роки XV ст.—перша третина XVI ст. і пізнє— друга половина XVI ст. Природно, такий поділ художніх процесів досить умовний, оскільки у різних країнах вони відбувалися не однаково, та й принципи Ренесансу тут реалізовувалися специфічно.

Класичною країною Відродження культури вважається Італія: раніше від будь-кого староіталійські міста захопили посередницьку торгівлю між Західною Європою і Сходом; інтенсивно набирали сили центри ремісничого виробництва — Флоренція, Сієна, Мілан; раніше, ніж в інших країнах політична влада тут перейшла до рук купців і ремісників, об'єднаних у цехи, які активно протиставили себе місцевим феодалам і стали дієвою силою, що сприяла відбиттю натисків завойовників. Саме в Італії народилися нові форми суспільного життя, відбулися зрушення в світогляді й культурі.

Розвиток художньої культури Відродження в Італії пройшов декілька етапів:

започаткував його Проторенесанс (кінець XII ст.— кінець XIV — дученто, треченто); Ранній Ренесанс (XV ст.— кватроченто); Високий Ренесанс (90-і роки XV ст.— 30-і роки XVI ст.— чинквіченто); Пізнє Відродження (кінець XVI ст. у Венеції).


3.1 Проторенесанс в Італії

Отже, зародження художньої культури Відродження пов'язане із Проторенесансом. Цей період близький середньовічному художньому життю, органічно продовжував його. Навіть новатори того часу не були як такі, оскільки в їхній творчості бракувало чіткого розмежування між старим і новим, а тому, природно, що про будь-яке відкриття особистостей не могло бути й мови.

Особливого піднесення Проторенесанс набув у Сієні, що зумовлювалося його пануванням на європейському сукняному і грошовому ринках до середини XIII ст. Другим центром нового життя в Італії була Флоренція, яка до середини ХІП ст. вважалася найбагатшою і найбільш населеною завдяки інтенсивному розвитку текстильної промисловості. Вона вважалася на той час і вітчизною демократії, що було досить відносним. Тут постійно боролися між собою дві сили — папи і світські правителі, причому боротьба ця тривала до цілковитої втрати могутності і однієї, і другої сторін. Перебуваючи за кермом економічного й політичного життя, Флоренція поставила перед собою завдання перемогти суперників і в художній сфері, чого й досягла, перетворившись у джерело культури італійського Відродження.

Творців проторенесансної культури вважають останніми художниками середньовіччя і першими — Нового часу, настільки помітний у їхній творчості сплав цих двох основ.

" Такий Дайте Аліг'єрі, твір якого «Божественна комедія» є відсвітом мислення середньовічної людини, котра прагне полишити земне життя і перейти до кращого світу. Він стверджує, що земне життя не таке вже й страшне й убоге, як говорять монахи і священики. Його роблять потворним і жалюгідним нерозумні люди. Дайте показує:

люди в пеклі шкодують не про те, що не потрапили до раю, а про те, що не можуть жити на землі. Його думка про необхідність жити мудро, бути по-справжньому людяним випереджає уяву про людину часу Відродження.

Близький до Дайте і зачинатель лірики Франческо Петрарка. Його зосередженість на собі, здатність до самопізнання дали змогу бути уважним до зовнішнього світу, земних радощів і спокус. Він любив життя — предмет свого вивчення. Суть його в коханні до оспіваної ним Лаури. Поетичне ставлення до земної жінки і виводило Петрарку із когорти середньовічних поетів, наповнювало його творчість новим змістом.

Ще більшим відходом від традиційної середньовічної художньої основи позначена творчість Джованні Бокаччо. У його «Декамероні» людина посідає перше місце в світі, одночасно величному й трагічному. Чума, що охопила місто, є не що інше як символ розпаду, розкладу старого суспільства, метою ж свободи є насолода життям.

У живопису представником нового часу був Чимабуе, який поєднав у своїй творчості досягнення візантійської (статичні, нерухомі, але чудові фігури, у котрих життєвість, краса обличчя не суттєві) і французької традиції (видовжені людські фігури, безплотні, які символізують, а не зображають тіло людини, проте динамічні й такі, що передають внутрішні почуття). У його творчості застиглі візантійські фігури наповнились життям, почуттям і не втратили зв'язку із землею.

Учень Чимабуе Джотто у живопису зробив те, що Дайте в літературі — утвердив цінність реальної земної людини. Ще дитиною він звершив революцію в образотворчому мистецтві — написав із натури ягня, що паслося. Надалі Джотто був також пройнятий новизною, як і в юності. Він вбачав свою мету в правдивому зображенні руху людського тіла, в утвердженні краси людини. Щодо цього найзначнішими в його надбанні вважаються: епічний цикл фресок на теми євангельських переказів про Христа й Марію в Капеллі дель Арена в Падуї, в котрих релігійні сюжети виповнені новим змістом, а релігійні легенди трактуються як реальні події («Повернення Іоакіма до пастухів», «Поцілунок Іуди», «Оплакування Христа»); фрески церкви Санта Кроче у Флоренції, присвячені Франциску Ассізькому (своєрідна поетична апологія його діянь, просякнута ідеєю відродження і просвітлення людини). У названих витворах сконцентровано те, що дає змогу віднести Джотто до плеяди художників Відродження: уведення до живопису тримірного простору, зображення фігур об'ємними (за допомогою моделювання світлотінню), згідно зі своєю людською природою.

Таким чином. Проторенесанс — час, що визначив утвердження нового типу культури Раннє Відродження. Наступний період італійського Відродження — Раннє Відродження (кватроченто) — пов'язаний із XV ст. Він вражає щедрістю, нібито надлишком художнього життя:

ніколи стільки не писали, не будували, не ліпили скульптур, як тоді. Художня творчість на той час перейшла із рук багатоликого анонімного середньовічного художника до рук художника-професіонала, артиста, стверджуючого себе, свою індивідуальність. І хоч епоха Відродження знала й народжувала честолюбців, користолюбців, вона не продукувала поставщиків художніх сурогатів — їх не було в художньому житті цього періоду.

Виконуючи функцію універсального пізнання, художня діяльність цього часу за своєю шириною й глибиною йшла попереду науки, філософії, техніки та ін. Особливо це притаманне образотворчому мистецтву, покликаному розкрити велич і красу людини.

3.2 Художників Раннього Відродження високо цінували, їх постійно опікували ті, що перебували на вершині суспільства, заохочували меценатство та й самі були меце­натами. Разом із цим художнє життя не обмежувалося придворним побутом, а охоплювало все місто, все населення.

Центральне місце в розвитку художньої культури продовжувала посідати Флоренція. Рід Медічі, що правив нею, активно протегував мистецтву та науці, робив усе можливе для інтенсивного художнього життя.

Саме тоді і встановлюються нові критерії оцінок прекрасного, в основі яких — схожість із природою, почуття співрозмірності. Вивчаються пропорції людського тіла, анатомія, лінійна перспектива, що дає змогу точно передати природу людини. Головним для художника є утвердження краси ідеальної, але земної людини.

Виразниками ідей Раннього Відродження звичайно вважають архітектора Брунеллескі, художника Мазаччо і скульптора Данателло.

Брунеллескі, створивши Виховний будинок, Капеллу Пацці при церкві Санта Кроче у Флоренції та ін., дав своєму часу цілком світську за духом архітектуру, витончено просту, геометричне пропорційну, в котрій нібито зникло відчуття ваги матеріалу.

Скульптор Донателло створив першу в Італії (після середньовіччя)оголену

скульптуру (Давид), першу кінну статую (кінна статуя кондотьєра Гаттамелати). Він утвердив тип круглої скульптури, котра самостійно стоїть, не зв'язана з архітектурою, створив школу майстрів рельєфу, реалізувавши в них уявлення про новий тип особи.

Художник Мазаччо присвятив себе пошукам узагальненого героїчного образу людини, правдивій передачі навколишнього світу. Втіленням його творчої суті стали фрески Капелли Бранкаччі при церкві Санта-Марія дель Карміне у Флоренції («Чудо із статиром», «Вигнаний із Раю» та ін.). Він відійшов від декоративності, посилив увагу до образу людини, зробив перший крок до об'єднання фігур із пейзажем тощо. Ним досягнута майже скульптурна могуть фігур, доведено до кінця засвоєння тримірного простору.

Разом із Мазаччо в період Раннього Відродження творило чимало майстрів, кожен із котрих вносив свій неповторний мазок в утвердження художньої культури нового типу. Серед них: Учелло, Касаньо, Анджеліко, Доменіко Венеціано, Гірландайо та ін.

Безсумнівною перлиною часу був Сандро Боттічеллі, творчість якого була особливо поетичною, витонченою, аристократично вишуканою. Він вважається найемоційнішим і найліричнішим художником, котрий зумів поєднати поетичну чарівність образів, їхню глибоку одухотвореність із деякою трагічною, хворобливою надламаністю. Особливим ліризмом і спокоєм наповнені його ранні твори («Весна», «Народження Венери», «Магніфікат» (Мадонна у славі) та ін.). І навіть у пізніших його творах, крізь журбу і безнадію («Залишена») струменіє світло поезії й краси.

Раннє Відродження поєднало художню творчість із наукою, Причина цього — прагнення ясності, відмова від усього хиткого й аморфного, через що людина активно вимірює, визначає перспективу, осягає механізм руху тіла, пізнає його будову, класифікує рух остраху. Іншими словами, намагається все, що доступне, розчленувати, увести в суворі рамки, міцно поставити на землю. Тверезо спогля­даючи все навколишнє, вона водночас усе романтизує, уявляє його як ідеально красиве.

Підтвердженням цьому є творчість Мантеньі (аналітика, знавця перспективи, романтика), Дж. Белліні, який розкрив значущість морального світу людини, її зв'язку з природою.

Хоч художники Раннього Відродження і створювали релігійні сюжети, наслідуючи середньовічні традиції, боги в них відповідали образу й подобі людей, й взагалі дистанція між Богом і людиною майже зникла. Обговорюючи сучасне, люди того часу бачили його в ореолі найвищої досконалості: жінка в них була найпрекрасніша, апостол — наймудріший. Тому герої художніх творів писалися з сучасників, і навіть прообразами Богоматері були дружини, коханки, куртизанки.

Отже, художнє життя кватроченто було пронизане мирським Духом з акцентом на красу як головну якість людського світу.

3.3 Золотим віком італійської художньої культури вважається Високе Відродження (90-і роки XV ст.—перша третина XVI ст.) — чинквіченто, або Літо Відродження.

Розквіт художнього життя того часу відбувався за умов економічного й політичного ослаблення Італії. Турецькі завоювання на Сході, відкриття Америки, нового морського шляху до Індії позбавили італійські міста їхньої центральної ролі

в торгівлі, а посилення міжусобиць в країні зробили її порівняно легкою здобиччю для інших держав; зміцнення буржуа і утвердження його як землевласника загострили феодальну реакцію. Над Італією нависла загроза рабства, що викликало рух за незалежність, республіканську форму управління. Це суспільне піднесення, загальна активність зумовили інтенсивний розвиток культури. Це привело до кінцевого утвердження особливості художньої системи, яка ґрунтувалася на тім, що її творці володіли надзвичайно широким суспільним кругозором, мали масштабні уявлення про світ і космос;

на типі художника, світогляд котрого, положення в суспільстві зумовили небувалий творчий злет, наповненість і стійкість художніх процесів. У її центрі перебував образ досконалої людини, виповненої реальним життям, внутрішньою силою, значущістю, титанічною жагою самоствердження.

На відміну від Раннього Відродження, яке ознаменувалося постійним пошуком, аналізом, знахідками, золотий вік поставав зрілим і мудрим, зосередивши зусилля на загальному й найголовнішому. Тут уже простежувався момент утоми, а прагнення до ідеальності здавалося навіть прісним. Спеціалісти вважають, що рядові художники періоду кватроченто цікавіші, привабливіші від своїх колег-майстрів чинквіченто.

Три творця уособлюють Високе Відродження — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Хоч і немає в них схожості, долі їхні були близькими — усі вони формувалися у флорентійській школі, працювали при дворах меценатів і ставились один до одного неприязно. Ці три майстри втілювали образ епохи: Інтелект, Гармонія, Міць — із-різними професійними і людськими характерами та яскравою індивідуальністю.

Леонардо да Вінчі — великий експериментатор, котрий цікавився більше принципом, ніж реалізацією задуманого. Можливо, через це так мало відомо його творів: чимало ним не завершено, багато він доручав своїм численним учням, які працювали за його ескізами.

Найвідомішими творами Леонардо да Вінчі вважаються: перша олтарна монументальна композиція Високого Відродження «Мадонна в скелях», оповита легкими світлотінями, з цілковито просторовим рішенням; фреска «Таємна вечеря» в монастирі Санта-Марія делла Грація в Мілані, що є новаторською розв'язкою теми й композиції, яка розкривала людські почуття й переживання; «Мона Ліза (Джоконда)», котра відрізнялася глибиною і значущістю образу, узагальненого й індивідуалізованого, водночас знаменита своїм сфумато (легкою світлотінню) — вершина творчості художника; «Мадонна Бенуа» — злиток інтимності й глибини переживання, світського трактування образу тощо.

Творчість Рафаеля Санті втілила уявлення про велич, ідеал гуманізму епохи. Він дотримувався ідеї ясної розмірності, урівноваженості, чіткості стилю. Будучи різно­бічним у художньому житті, Рафаель набув визнання й слави як творець дивних мадон. Досить згадати «Мадонну Конестабіле», що написана в юності, але вражає рідкісною чистотою, цнотою, спокоєм і величчю; «Сікстинську мадонну», яка, можливо, уже провісниця Пізнього Ренесансу, але вражає одухотвореністю матері й дитини, дитя тут наділене прозорливістю, а мати володіє дитинною чистотою. До відомих полотен Рафаеля входить і «Мадонна зі щиглям», «Автопортрет», а також чотири фрески Станці делла Сеньятура, із котрих кращою вважається «Афінська школа».

Життям Геркулеса, що складалося із низки подвигів, називають життя Мікеланджело Буанаротгі — скульптора, архітектора, художника, поета, котрий вважав вершиною мистецтва скульптуру. Всі його герої—титани: їхні рухи сильні й пристрасні, бугри м'язів перебільшені, як і товщина тіла, стегна важкі й заокруглені. Відчувається монолітність усіх його творів, у тому числі скульптури. Давида, прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта. Творча біографія Мікеланджело концентрувалася на двох задумках: гробниці папи Юлія II і гробниці Медічі. Від першої збереглися статуї Мойсея і полонених, друга об'єднує чотири скульптури: Ніч, День, Ранок, Вечір. Усі вони виражають прагнення художника до могутньої монументальної основи. Своєрідним заповітом Мікеланджело стали розписи Сікстинської капелли, герої котрих міцні духом і тілом, сповнені натхнення, а обожнення їхньої краси наближене до чогось грозового («Створення Адама», «Страшний суд» тощо).

Розглядаючи італійське Відродження, слід особливо сказати про художню культуру Венеції. Тут вироблено свій стиль життя — зовні святковий, насправді — жорсткий і навіть, жорстокий. Венеціанська художня творчість Раннього й Високого Відродження представлена кількома іменами. Серед них Дж. Белліні, який відрізнявся благородством стилю і осяйним колоритом, а також його учень Джорджоне.

Джорджоне відіграв для венеціанського живопису ту ж роль, що й Леонардо да Вінчі для середньоіталійського, використовуючи гармонійний зв'язок людини і природи. Він ліричний, інтимний, чудовий колорист. Найвідоміші його твори— «Юдіф», «Спляча Венера», «Святе сімейство» та ін.

Загальні ж риси венеціанської художньої школи втілив у своїй творчості Тіціан, котрий відрізнявся вірою у волю, розум і можливості людини. Будь-який його образ повнокровний, активний і життєрадісний. Він звертався до жанру портрета, його твори наповнені подихом життя: «Любов земна і небесна», «Динарій кесаря», «Вознесіння Марії», «Венера Урбінська», «Венера перед дзеркалом», «Даная» та ін. Усі полотна відрізняються проникненням у внутрішній світ людини, його осмисленням. Проте в пізній період творчості Тіціана все змінюється: втрачаються риси внутрішньої гармонії, урівноваженості, фарби стають похмурими, сталевими, оливковими («Святий Себастьян» та ін.). Художник зазнав властивої тому часу втрати ілюзії про чарівність світу, гармонійну людину.

3.4 Процес втрати подібних ілюзій особливо характерний для Пізнього Відродження (II половина XVI ст.) і пов'язаний з Венецією. У цей час усвідомлюється залежність людини від навколишнього середовища, розвиваються і утверджуються уявлення про змінність життя, втрачаються ідеали гармонії і цілісності Всесвіту. Образ ідеальної людини змінюється в художній творчості образом юрби.

Два художника найповніше представляють Пізнє Відродження в Італії. Один із них Веронезе (Паоло Кальярі), створивший блискучі за колоритом і грандіозні за розміром олтарні картини і декоративні розписи. Він позбавлений трагічного розладу ідеалу і дійсності. Життя для нього постало у вигляді пишного, дещо театрально піднятого видовища, а людина—індивідуальна, що живе в конкретному середовищі. «Шлюб у Кані», «Банкет у будинку Левія», «Мадонна сім’ї Куччина» тощо—твори, в котрих вже практично немає нічого релігійного, (представлені портрети замовців), панує тема бенкетів і свят.

Творчість ще одного художника — Тінторетто (Якопо Робусті) інша—бунтарська, виповнена дивина, титанічної могуті, фантазії, динаміки та одухотворення. Він відкидав суспільно-ідеальне сприймання світу, відійшов від традиційного трактування релігійних тем, посилив жанрову та психологічну виразність. Його твори «Чудо св. Марка», «Таємна вечеря», «Розп'яття» та ін. наповнені драматизмом, дієвістю, привертають увагу потрясіннями, проникненнями у світ простої людини.

На цю добу припадає в Італії розквіт музичної творчості. Саме тоді, із винаходом друкування нот, з'явилися нотні видання, що дало змогу широкому й швидкому роз­повсюдженню музичних творів. Тоді ж була досконало • пізнана природа вокальної поліфонії (вид багатоголосся, що ґрунтувався на рівноправ'ї голосів).

4. Дещо інший характер у XV—XVI ст. мало Північне Відродження (у країнах, розташованих на північ від Італії). Взагалі для них термін «Відродження» досить умовний. Якщо в Італії відроджувалися традиції античного художнього життя, то тут вони були або зовсім відсутні, або присутні опосередковано. В усіх головних центрах Північного відродження у XV ст. тривав розвиток готики, еволюціонуючої у бік світської. Цей час у країнах Європи ознаменувався великими потрясіннями: релігійні війни, боротьба з пануванням католицької церкви (Реформація), селянська війна у Німеччині, революція у Нідерландах, боротьба гугенотів і католиків у Франції, драматизм Столітньої війни Франції і Англії. Усе це, а також несприятливі кліматичні умови гальмували утвердження чітких, гармонійних форм Високого Ренесансу у художньому житті, зумовили збереження готичної напруженості. Разом із тим тут поширюється гуманістична освіченість, посилюється увага до італійського художнього життя.

Таким чином і відбувається ствердження Північного Відродження, головною особливістю якого є сплав італійських впливів із самобутніми готичними традиціями. Але художня культура Північного Відродження має свої специфічні характеристики. До них можна віднести те, що художники північних країн першими використали олійні фарби, завдяки чому в образотворчому мистецтві виникло небувале раніше кольорове багатство, блиск, взяті потім на озброєння італійцями. Митці півночі не прагнули до передачі у художніх творах життєрадісності, гордості за себе як за людину, як це робили в Італії, а концентрували увагу на глибинних, таємничих сферах людської душі. І якщо італійські майстри звертали погляд зображуваних ними людей на зовнішній світ, змушуючи їх радіти чи сумувати, на красу реального життя, то художники Північного Відродження створюють героїв, котрі дивляться в себе, сповнені самоаналізу, зайняті пошуками смислу життя, істина хвилювала митців півночі більш, ніж краса, хоч вони і не поступалися колегам у бажанні правильно пере­давати дійсність. У них був відсутній острах доводити зображення людських облич до карикатур, таким чином розкриваючи індивідуальні риси людини. Майстри Пів­нічного Відродження робили героями своїх творів представників усіх прошарків населення, в тому числі й тих, хто стояв на нижчих щаблях суспільства (селян, злидарів та ін.) в усіх проявах їхніх радощів, горя, дрібних негараздів і суєти. Вони досліджували дійсність, показуючи всі її сторони, використовуючи для цього широкий арсенал алегорій.

Усе це дає підстави твердити що, хоча Північне і Південне (італійське) Відродження не заперечували одне одного, йшли пліч-о-пліч, шляхи їхні були різними, відносно незалежними. Ренесанс у Нідерландах.

Своєрідним осередком художньої культури Північного Відродження (XV—XVI ст.) були Нідерланди — одна із найбагатших й передових країн Європи, яка успішно змагалася у промисловості і в торгівлі з містами Італії і витісняла їх із світового ринку.

Процес формування нової культури проходив тут повільніше, ніж в Італії, характеризувався постійними компромісами між старим, традиційним і виникаючим новим. Тільки в кінці XVI ст. Нідерланди, які були насильно об'єднані під владою бургундських герцогів незалежною проміжною державою, що включала в себе Фландрію, Голландію, багаточисленні провінції між Маасом і Шельдою, стали переживати економічне піднесення і демократичні перетворення, а звідси і процес становлення культури, багато в чому подібної до італійської. Основними центрами виникнення цієї культури стали багаті міста південних провінцій Фландрії і Брабанта.

Особливості їх історичного розвитку, як і розвитку Нідерландів у цілому, надали своєрідного колориту художньому життю. Тут феодальні традиції зберігалися до кінця XIV ст. і співіснували з новими буржуазними відносинами, що порушили станову замкнутість, а це змусило переглянути і змінити оцінку особистості людини. Через те, що нідерландські міста не мали такої політичної незалежності, як у Італії, а промисловість постійно переміщалася у село, селянство виступало тут вирішальною-силою у визвольному русі (буржуазний розвиток охопив широкі верстви суспільства), взагалі боротьба з феодалізмом набула більш гострих форм, що трансформувалися наприкінці XVI ст. у рух Реформації, який закінчився перемогою буржуазної революції.

Дані процеси обумовили демократичний характер художньої культури цього часу - у ньому яскраво проявляється фольклор, народна фантастика, взагалі народна основа. Національна своєрідність життя, народні форми його існування, соціальні контрасти можна вважати головними особливостями нідерландської культури Відродження. Властиві даному періоду соціальні протиріччя, атмосфера ворожнечі і насильства, що встановилися, протиборство різноманітних сил посилювали усвідомлення дисгармонії життя, а тим самим породжували критичні тенденції в художньому житті, які проявлялися у розквіті експресивного, трагічного гротеску, що часто ховався під маскою жарту. Ще однією відмінною особливістю культури Відродження Нідерландів була стійкість середньовічних традицій, через що нове співвідносилося із старою середньовічною системою поглядів, обмежуючи можливості розвитку нових поглядів і одночасно забезпечуючи асиміляцію цієї системи.

Тут же треба звернути увагу на те, що, незважаючи на інтерес Нідерландів до точних наук, античної спадщини, італійського Відродження, вони ішли своїм шляхом до пізнання світу, в якому інтуїція замінює науковий підхід до зображення природи, а засвоєння пропорцій людського тіла, побудова простору тощо відбувається завдяки безпосереднім спостереженням за конкретними явищами.

Для художників Нідерландів не існувало панування образу досконалої людини-титана, у їх творчості людина виступала як невід'ємна частина всесвіту. Ренесансна основа тут полягає в тому, що людина визнавалася найбільшою цінністю серед великого числа явищ всесвіту.

Взагалі для нідерландської культури доби Відродження властиве реалістичне бачення світу, утвердження як художньої цінності такої дійсності, якою вона була насправді, розуміння органічної єдності людини з навколишнім середовищем, вивчення можливостей, якими природа і життя наділили людину. Майстрів Нідерландів цікавить у людині характерне і особливе, сфера його духовного й повсякденного життя, вони захоплено відтворюють у своїй творчості різноманітність індивідуальностей, багатство їх природи і духу; тонко відчувають поетичність буденності, речей та предметів, серед яких живуть люди. Цілком природна властива їм любов до деталей, конкретність їх зображення, орієнтація та розповідність, витонченість у передачі настроїв, уміння відтворити цілісну картину світотворення з його просторовою безмежністю. Правда, такі прояви нерівномірні для різних видів художньої діяльності: в архітектурі і скульптурі, наприклад, аж до XVI ст. розвиток ішов у межах готичного стилю, а в живопису, в першу чергу станковому, що замінив настінні розписи та вітражі і відділився від іконопису, вже в першій третині XV ст., відбулися якісні зрушення.

Іншими словами, саме живопис започаткував відродження художньої культури Нідерландів. Головним виражальним засобом художників-нідерландців став ко­лорит, за допомогою якого передавалася найтонша різниця між предметами, відтворювалася фактура матеріалу, досягалися різнорідні оптичні ефекти. При цьому насиченість образу передавалася через колір, значимість якого стала очевидною у зв'язку з використанням олійної фарби, що створювала ілюзію повної відповідності матеріальному світу. Тоді ж, з XV ст. у релігійні сюжети і проникли жанрові мотиви, конкретні деталі, а самі вони стали емоційно насиченішими.

Основоположниками Відродження в Нідерландах вважаються брати ван Ейки — Губерт і Ян, для яких світ став носієм вічної краси. В основному до нас дійшла твор­чість Яна ван Ейка - художника філософського розуміння живопису, який уперше побачив та показав життя в цілісності, і, одночасно, в різнобарвності одиничних проявів, у своїх творах він досяг єдності, заснованій на відчутті світла і декоративності.

Створений братами ван Ейк Гентський олтар, виконаний для капели Вейде, пронизувала думка про те, що людська суть полягає у високому етичному покликанні, духовній красі. Гентський олтар, який налічує сотні фігур, об'єднаний сюжетною дією. Потім Ян ван Ейк став об'єднувати героїв своїх полотен загальним настроєм — «Мадонна каноніка ван дер Пале». Він відмовляється від типу героїчного профільного портрета, повертає обличчя на три чверті, підкреслюючи глибинність зображення, наближає його до глядача, оживляє тон грою світлотіні — «Портрет кардинала Альбергаті», «Тимофій», «Людина у червоному тюрбані», «Портрет подружжя Арнольфіні».

Із 40-х років XV ст. від нідерландських майстрів відходить почуття гармонії, єдності світу і людини. Людина залишається центральною дійовою особою художніх творів, але інтелект, аристократія духу поєднані у неї з самотністю, трагізмом, песимізмом. Виникає концепція людини, яка не вірить у міцність земного щастя. Вона відображена у полотнах Рогира ван дер Вейдена, Гуго ван дер Гуса та ін.

Найзагадковішим і незбагненним художником того часу є Ієронимус Босх (Ієронимус ван Акен). Багатозначність, таємність, філософська глибина, а також велике різнобарв'я і багатство джерел, які використовував Босх у творчій діяльності, обумовили створений ним духовний світ. У ньому були об'єднані два протилежних початки — середньовічне і ренесансне: містика і схоластика минаючого часу, гуманізм сучасності, страх перед карою за гріхи і культ почуттєвого у людині, розуміння внутрішнього її світу. Творчість Босха пронизує народна основа, він сміється над людськими слабкостями, хибами, вважаючи матір'ю всіх вад дурість, звертається до сатиричного гротеску, карикатури. У його переломний час загибель старого здавалася крахом світу, а народження нового уявлялося підступами диявола, злом, що не могло не відбитися на світорозумінні художника. Босха характеризує, крім усього іншого, дивна самобутність: живучи далеко від художніх центрів, він формувався та розвивався поза будь-якою школою, поза всякими напрямками. Досить точно згадати хоча б деякі твори художника, щоб уявити собі його світ — «Операція дурості», «Фокусник», «Корабель дурнів», «Сади земних насолод», «Спокуса святого Антонія», «Іоанн Хреститель у пустелі» та ін.

Життя у Нідерландах XVI ст. було знаменне бурхливим піднесенням, викликаним відкриттям Америки і перенесенням центру світової торгівлі саме в Нідерланди. Разом із тим, у другій половині XVI ст. тут загострилися протиріччя між багатими провінціями, реакційною Габсбургською імперією, феодальною Іспанією, яка з кінця XV ст. володіла Нідерландами, що привело до революції 1566—1609 рр. У той час очевидним став факт протиставлення релігійним ідеалам раціоналістичного світосприймання, практицизму, ідей віротерпимості і рівності. У другій половині XVI ст. відбулася криза ідеалів гуманізму, проявилася мізерність особи, яка не здатна змінити життя. Почалося формування нових уявлень про світ та місце у ньому людини, що викликало нові пошуки, руйнування старих традицій.

Художники того часу побачили необхідність безпосереднього відтворення дійсності, у першу чергу сучасності, і звернулися до вивчення знахідок майстрів італійського Відродження. У художніх творах велика увага приділялася життю народних мас, у живописі розвинувся монументальний побутовий жанр, з'явився натюрморт, удосконалювався портретний жанр. Особливого розквіту досягнули у цей час гротесковий реалізм із казково-сміховими сюжетами, фольклорними мотивами.

Значне місце у плеяді діячів культури XVI ст. займає художник Пітер Брейгель Старший (Мужицький), який поширив тематику жанрового живопису, розкрив єдність людини та природи, показав сучасне йому життя. Його творчість визначила новий, завершальний етап еволюції нідерландського живопису.

Художник бачив соціальні протиріччя, контрасти життя, філософськи осмислив їх, прийшовши до розуміння того, що краса життя полягає у трудовій діяльності народу. Село стало для нього основою творчості, у якій він постійно звертався до образної мови фольклору, народної фантастики, користувався алегоріями, притчами, прислів'ями і т. Д. Його полотна є відбитком роздумів про сенс життя, про людину, яка перестала бути центром світотворення, яка розчинилася у суєтному натовпі — «Падіння Ікара», «Битва Масляниці та Посту», «Ігри дітей», «Прислів'я» та ін.

Пітер Брейгель не нав'язував глядачам своїх висновків, його приваблювало життя селян, його багатогранність, взаємодія із природою. Саме в народі бачить він згусток енергії, працелюбства, цільності — цикл «Місяці»:

«Похмурий день», «Жнива», «Мисливці на снігу». У той же час він не відходить від показу у своїх творах жорстоких подій сучасності — «Перепис у Віфліємі», «Биття дітей», «Селянський танок».

Пітер Брейгель, проникнувши у глибини внутрішнього світу людини, створив й художні твори, особливо сильні за своїм психологічним рішенням — «Сліпі», «Буря».

Процеси Відродження охоплювали у Нідерландах не тільки образотворче мистецтво, а й літературу, театральну творчість. Багато в чому літературно-театральне життя концентрувалося тоді навколо так званих камер редерейкерів (риторів), які об'єднували мешканців міста для спільних вправ у мистецтві складання віршів і театральних вистав. Редерейкери — шанувальники літератури й театру, об'єднані у спілки цехового типу (камери) люди, що складали вірші та п'єси, влаштовували свята, забезпечили розвиток національної драматургії і поезії, заклали основи національного театру, зробили внесок у розвиток єдиної літературної національної мови.

Нідерландське Відродження дало світу письменника та мислителя Еразма Роттердамського (богословські, сатиричні твори тощо). Він відстоював ідеї гуманізму, бачив життя у всіх його проявах — «Похвала дурості», «Розмови по-простому», «Про розумне навчання і виховання юнаків» та ін.

Говорячи про музичне життя нідерландського Відродження, треба зазначити, що у XV ст. тут склалася своя поліфонічна школа, творча зрілість якої пов'язана з ім'ям Пйома Дюфаї (творив приблизно водночас із Яном ван Ейком). Він творив мотети (жанр багатоголосої вокальної музики, в основі якої лежав літургічний наспів), пісні, меси. Особливе місце у музичній культурі Нідерландів займав Жоскен Депре, музика якого відзначається виразністю і красою, високим духовним тонусом — ним написано 20 повних мес, 98 мотетів і інших духовних творів, понад 60 пісень з використанням усього арсеналу поліфонічної техніки. Завершення історії нідерландської поліфонічної школи пов'язують з ім'ям Орландо Лассо, який користувався високим авторитетом у музичному світі. Ним створено понад 700 мотетів, десятки мадригалів, 59 мес, пісні тощо. Улюбленим світським жанром цього часу був мадригал. По суті, він підготував новий етап розвитку музичної культури в Нідерландах, пов'язаний уже з мистецтвом ХУПст.

5. До кінця XV — першої третини XVI ст. ідеї художньої культури Відродження почали пов'язуватися з Німеччиною. Це був час творчої наснаги, пристрасного інтересу до індивідуальності, пошуків нових засобів освоєння дійсності.

Уже нагромаджений досвід розвитку художньої культури Італії та Нідерландів не міг не позначитися на творчості художників Німеччини. Проте їхній шлях теж від­значався своєрідністю. Майстрів Німеччини приваблювали інші, ніж італійців, сторони життя — і в цьому вони солідаризувалися з нідерландцями: заповітне духовне життя людини, її переживання, психологічні конфлікти. Але в німецькому Відродженні більше, ніж де інде, проявляється дисгармонічність, трагізм життя.

Причини цього полягають у тому, що Німеччина кінця XV—XVI ст. була ареною глибоких соціальних конфліктів. Уходячи в XVI ст. до імперії Габсбургів, вона залишалася політичне роздрібненою, слабкою економічно, її міста і села перебували на рівні середньовіччя. Перший великий виступ бюргерства на початку XVI ст. переріс тут у Реформацію, а Велика селянська війна була кульмінацією рево­люційного руху.

Художня культура цього часу була втягнена у вир селянської визвольної боротьби, базувалася на нових ідеалах. Німецькі художники — безпосередні

учасники політичної та релігійної боротьби — піддавалися гонінню і переслідуванню. Тому їм було притаманне прагнення швидко реагувати на супровідні події, відображати злободенні проблеми. Звідси зрозуміло, чому такого широкого розвитку набула політична графіка, особливо із винаходом книгодрукування, досягла розквіту книжкова ілюстрація, карикатура, станкова гравюра.

Пошуки німецьких художників узагальнив та вибудував у цілісну систему художнього світогляду, відкривши новий етап розвитку німецького художнього життя Дльбрехт Дюрер.

Як і Леонардо да Вінчі, Дюрер вважав мистецтво засобом пізнання світу, у зв'язку з чим мав інтерес до всього — до природи, людини, світу в цілому. Він першим у Німеччині розпочав писати оголене тіло з натури, заклав основи німецького пейзажу, занадто витончено зображував людей, тварин, квіти тощо. Прагнучи знайти шлях до пізнання раціональних законів природи, споглядаючи дійсність, він розумів невідповідність сучасності класичним ідеалам, усвідомив, що жива натура не може укластися в класичні формули. Художні пошуки Дюрер узагальнив у трактатах «Керівництво до виміру», «Чотири книги про пропорції людини».

Творчість Дюрера пов'язана зі створенням глибоко національних образів, сповнених сили, сумнівів, енергії, роздумів. Особливої уваги він надавав гравюрі: спочатку ксилографії, згодом — офорту. Найвище його досягнення — 16 гравюр на дереві на тему Апокаліпсиса («Чотири вершники», «Битва архангела Михаїла із драконами»). Три гравюри на міді — «Лицар, Смерть та Диявол», «Святий Ієронім», «Меланхолія» — визнані вершиною творчості Дюрера. їхні сюжети наповнені символами й натяками, у них уособлені уявлення гуманістів про духовну сутність людини.

Значне місце у творчості художника посідали полотна («Автопортрет», «Чотири апостоли» та ін.), у яких реалізоване прагнення до розуміння людини, зосередженість на розкритті її самобутності, унікальності, неповторності, бажання зображувати риси людей своєї епохи, борців за правду.

Творчість Дюрера — уособлення німецької епохи Відродження. Його співвітчизники Лукас Кранах Старший, Ганс Гольбейн Молодший працювали в тих же світоглядних рамках, але забарвлювали свою творчість власною індивідуальністю.

Лукас Кранах Старший жив, поєднавши в собі інтерес до навколишнього світу, людини, народу з необхідністю служити господареві. Вочевидь цим можна певною мірою пояснити нерівноцінність створених ним художніх творів; є в нього і жорстокі картини, що нібито виросли із суворої епохи, є й красиві полотна, побудовані на поєднанні людини та природи, але ніде Кранах не відступає від розкриття самобутнього в людині, проникнення в її душу. «Відпочинок на шляху до Єгипту», «Марія з дитям», «Венера», гравюри «Розп'яття» та «Лицарські турніри» дають підставу говорити про нього як про художника, котрий разом із Дюрером стверджував ідеї Відродження у Німеччині.

Останнім художником цього періоду в Німеччині називають Ганса Гольбейна Молодшого. У його творах, особливо портретного жанру,— «Портрет Георга Гісце;», «Портрет Шарля Моретта», «Портрет Еразма Роттердамського» та ін.— досить чітко видно втілення ідеї пошуку в людині її глибинних психологічних особливостей, а також відображена особлива любов художника до відтворення матеріальної краси навколишнього світу.

Літературне життя часів Відродження в Німеччині ознаменувалося реформою німецької мови, здійсненої М. Лютером — творцем сучасної німецької прози. Тут широкого розповсюдження набули «народні книги» (лубкові видання) про Тіля Уленшпігеля «Шільдбрюгери», «Історія про доктора Фауста». В основному література характеризувалася антицерковним змістом, була представлена у вигляді памфлетів та проповідей, пісень.

Німецька музична культура Ренесанса набула свого життєвого виразу, перш за все, в пісні: від любовної лірики до сатири, від мисливських застільних, жартівливих куплетів до духовних наспівів, від календарного циклу бойових гімнів до протестантських хоралів (рід релігійних пісень рідною мовою). Поряд із хоралом у Німеччині поширилися музично-поетичні форми мейстерзангу (прийшов на зміну міннезангу), у якому панувала поезія бюргера-ремісника.

6. Аналогічні процеси відбувалися і в інших країнах Європи в XV—XVI ст. Тут слід зазначити, що чудові зразки мистецтва цього часу дала французька література, живопис, архітектура. Достатньо нагадати ім'я видатного поета XV ст. Франсуа Війона, злет поезії П. Ронсара, а також художні досягнення Ф. Рабле (роман «Гаргантюа і Пантагрюель» — картина сучасної дійсності, представлена в образах народної сміхової культури). У музиці це проявилося у французькій поліфонічній пісні, що особливо заявила про себе у творчості Клемана Жанекена.

Англію епохи Відродження пов'язують з ім'ям У. Шекспіра та з розвитком народного театру. Саме бурхливий розвиток театральної творчості забезпечив виникнення самобутньої англійської драматургії. Поєднання традиції середньовічного народного театру та вченої гуманістичної драми і підготувало грунт для виникнення драматургії у. Шекспіра, привело до появи лондонського театру «Глобус». У. Шекспір цікавий, перш за все, тим, що з небувалою силою показав складний душевний стан людей епохи Відродження. Усвідомлення того, що дійсність і гуманістичні ідеали несумісні, перебувало в основі творчих пошуків великого майстра («Отелло», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.). Цікавими були й інші талановиті драматурги: Б. Джонсон, Т. Хейвуд, Т. Доккер, Ф. Бомонт та Дж. Флетчер.

Уособленням іспанського Відродження можна вважати М. де Сервантеса. Автор драм, комедій, сатиричних інтермедій, Сервантес створив жанр ренесансної новели в Іспанії. Його роман «Дон Кіхот» підбив підсумок розвитку іспанської ренесансної культури. Тут є очевидним конфлікт, при чому трагічний, між благородними ідеалами і реальністю, що, по суті, відбило загальний стан людей у роки Пізнього Відродження.

Отже, художня культура усіх західноєвропейських країн епохи Відродження зробила свій особливий внесок, неповторний і значний, у формування й розвиток наступного типу культури. Разом із тим, світорозуміння, прагнення, властиві епосі Відродження, забезпечили її якісну самобутність, повели світ від середньовічної культури до XVII ст.



































Схожі:

Культура епохи Відродження iconКультура епохи Bідродження
Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема,...
Культура епохи Відродження iconВікторина „Художня культура епохи Відродження” Підготувала вихователь 9-го класу Гаврилюк Н. П. Мета
Обладнання: репродукції картин для конкурсу «Мозаїка»; картки із літерами «А», «Б», «В»; ноутбук з слайдами для конкурсу «Третій...
Культура епохи Відродження iconПолітичні та правові вчення середньовіччя
Загальна характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і...
Культура епохи Відродження icon«Мій рідний край у незалежній Україні»
України. Ця подія ознаменувала початок нової епохи в житті українського народу, законодавчо закріпивши його вікові демократичні прагнення...
Культура епохи Відродження iconМетодичні рекомендації щодо проведення Першого уроку «Мій рідний край у незалежній Україні»
України. Ця подія ознаменувала початок нової епохи в житті українського народу, законодавчо закріпивши його вікові демократичні прагнення...
Культура епохи Відродження iconРеферат з предмету Історія України на тему:"Трипільська культура". Виконав студент групи рпз-221 Дебелюк Руслан план: Енеолітична епоха
На зміну премітивному,мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство з використанням рала і тяглової...
Культура епохи Відродження iconХудожня культура (9—11 класи) пояснювальна записка
Розробка змісту навчальної програми “Художня культура” (9—11 кл.) здійснювалася відповідно до Державного стандарту базової та повної...
Культура епохи Відродження iconСодержание что такое культура? Культура и человечество
В разных науках и различными авторами культура рассматривается: как срез общественной жизни, социальный институт, показатель уровня...
Культура епохи Відродження iconПедагогічна культура вчителя як основний чинник успішності навчальної діяльності на основі співпраці вчителя І учнів
Відродження національної школи, підвищення її статусу вимагають піднесення загальної і професіональної культури педагогічних кадрів....
Культура епохи Відродження iconНаталья Алова (Шуя, Россия) профессионально – педагогическая культура педагога термин «культура»
В дальнейшем слово «культура» стало употребляться в более обобщенном значении. В настоящее время под культурой в общем смысле понимают...
Культура епохи Відродження iconКонспект уроку з художньої культури Тема №1. Художня культура як духовне явище
Загальне уявлення про культура її роль у суспільстві. Матеріальна і духовна культура. Складові духовної культури (наука, техніка,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи