Відкрила справжнього поета icon

Відкрила справжнього поета




Скачати 209.41 Kb.
НазваВідкрила справжнього поета
Дата конвертації13.12.2013
Розмір209.41 Kb.
ТипДокументи

Відкрила справжнього поета


Дивина, наче вже читано-перечитано тієї поезії: і талановитої, і геніальної, і буденної, яка швидко забувається, тож і подумалося, — що я для себе нового знайду у тих книжечках, які подарував Яків Ковалець, маловідомий мені своєю творчістю? А тут тобі з першої сторінки: Занімів, чекаючи тебе,

Хіба знав, що буде так між нами.

Або ж: Мені зосталась лише станція,

Перон, вагони і сніги… — Рядки, що беруть душу в полон з перших сторінок і не відпускають своєю щирістю аж до щему, ніби твої власні почуття заблукали у самотині на отій станції, заметеній снігами часу. І біжиш очима далі по сторінках, щоб пересилити оте, у тобі стривожене. Де там…

А я з тобою до останнього,

До крапелиночки живу. — З тобою чи тобою — яка різниця, бо у кожного своє. Але вихоплене поетом, здається, із самого серця розмовляє мовою твоєї пам’яті, отієї, що озивається удавленим болем і не гоїть його ні час, ні нові болі.

І тебе не вирву з серця,

Днів барвисте муліне

Сповива цей темний вечір

В усе чорне і сумне.

Звичайно ж не кожен вірш, видрукуваний у збірці «Не розлучаються двоє» — саморозпинання душі чи туга за втраченим. Якою людина буває щасливою, коли нарешті дочекалася жаданого власного житла і двічі щаслива, що нова домівка освячена любов’ю двох сердець: І ми на все це не надивимось,

Усе минуле спало з пліч.

Таке просте людське щастя, і виписане воно на перший погляд просто, зі словами «квартира», «балкон», буденними, навіть побутовими, що здавалося мало б нівелювати поезію, коли б все це не було написане чутливим пером знавця мови, її особливих тонів і напівтонів, як у музиці. Мова, звичайно, лише інструмент для самовизначення у творчості, але який то інструмент, коли він у руках майстра — «Хай березень уже водицю п’є…», бо той березень у душі поета веснує почуттями. Але б і це не зазвучало б особливою тональністю, коли б не оте лагідне, чуте ще від прабаби, з любов ю і побожністю мовлене — «водиця». В гонитві за модернізмом, крученим цинізмом у літературі забувається джерельність материної мови, її особлива співучість і лагідність. І через це втрачається українська справжність та самобутність авторів. А тут: І я бачив, як знову качечки

Піднімалися із води, —

стрепехнуло в пам’яті розгублене роками перше відчуття радості від усвідомлення краси ще не світу, не землі, на якій народився, ні — берега, за городами, де у прибувній воді втопилася тінь старезної верби.

Але вже зовсім інші мотиви, інші тони читаються одній з останніх збірок поезії Якова Феофановича «Покаяння меча». Одна за одною гортаються сторінки давньої історії, але не просто хронологія подій, а час, де й зароджувалося наше сьогодення: мінливе, скупе на радість, зрадливе і трагедійне втратою надії і віри цілого народу:

Було таке — спочатку йшли на «ви»,

А потім піднімались брат на брата.

Історична правда в Україні в усі часи переписується ідеологами та різними попихачами сильних світу цього. Так допереписувалася, доприкрашалася та доперебріхувалася, що вже хіба насниться істина, оголена правда нашої землі. Але її, напевно, й сьогодні не всі дошукуються, а як і вчора, трактують кожен на свій копил. Одне лише не приховане, бо виписане не у книгах, а у пам’яті народній пролитою кров’ю і посіяним горем. І ті криваві посіви все родять і родять свої страшні врожаї: Земля моя ніколи не виходила

З війни з яких іще часів

І кликала, чужинцями розпродана,

Богдана і Богданових синів.

І сьогодні кличе. А хіба ні? Тільки й того, що нерозпродана чужинцями, а розорена доморощеними яничарами. Такі рядки поезії Якова Ковальця уже переростають ту межу, де читання відсторонене від дійсності, заглиблене у відчуття свого духовного світу. Така поезія — громадянська позиція, пропущена не тільки через свідомість:

На наших душах світова скорбота,

Усіх би пом’янути у цей час.

Усіх, і тих, від кого народилися ми, сьогоднішні. Дехто, правда зрікся, піддавшись чужинському бажанню знищити у нас пам’ять про свій рід, що згорів у роки Великої Вітчизняної. Правда, вже її перейменували на Другу світову, але то, мабуть, нащадки тих, хто катував наших дідів і вів на розстріл патріотів, не отих, що стріляли у спини радянським солдатам, а справжніх, які заступили нашу землю від фашизму. І оббріхування великої Перемоги мине, а вороги її розточаться по світу, бо земля, що просякла солдатською кров’ю, не прийме цих дітей Іуди. «Я ж всупереч неправді і гниллю — Так Перемогу батькову люблю!» —

Кричить з болем сьогодні син радянського солдата, що пройшов з боями пів Європи до самого Берліна поет Яків Ковалець.

«Мені болять всі болі України

Минулі й сущі з чорної руки».

Ще б пак, тільки незрячий і глухий може хизуватися сьогоднішньою «свободою» і «незалежністю». Українці, як ніколи, потребують захисту від тотальної ідеологічної брехні та економічної залежності. Обкрадений і загнаний у злидні, духовно задавлений і після фактичної втрати надії на зміни в кращий бік, наш народ вимирає фізично. І цього вже ніхто не заперечує, правда і ніхто не б’є у набат і не називає нинішню ситуацію геноцидом українців, хоча населення українців за останні роки і зменшилося на 5 мільйонів, вірніше б сказати — вимерло. І треба мати неабияку мужність, щоб не просто не підспівувати за нинішніми «народними» лжеповодирями, а ще й казати правду. У Якова Ковальця кожний рядок поезії названої збірки — часточка справжнього про минувшину і про день сьогоднішній.

«Історія — не мачуха й не ненька,

У неї є своє і не своє». І вже не дивно, що «Між іншим каже, що війну// Все ж виграли союзники» (вірш «Музика від Білла Клінтона»). Та варто перегорнути сторінку збірки віршів далі і перед нами ціла галерея героїв, визволителів Європи від фашистської чуми, відомих і мало відомих, і… забутих: Попудренко, Юрій Збанацький, Яків Батюк, Катя Дрозд, Олексій Логінов, чуваш, що загинув, звільняючи від фашистів Чернігівщину. Поезія про них і присвячена їм, їхньому подвигу, слава про який житиме вовіки. І нікому ніколи не вдасться накинути на очі нащадків паранджу забуття і брехні. Бо земля українська родить не тільки великі хліба, вона ще й народжує синів, які своєю любов’ю і ненавистю здатні спопелити зло «в непрощенні катам» (вірш «Етерсберг») і на весь світ сказати:

«Історики всю правду на столи

Хай покладуть без зайвих інкрустацій».


Валентина МАСТЄРОВА


^ МОЯ РОДИНА В ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОМУ


КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ СТЕП


Село. Сніги. Як вижить до весни?

На ніч ще теплу гулька дітвора.

Та цілі сім’ї гонять владуни

Із кожного десятого двора.

Куди? За що їх, Господи, прости,

Он тягнуть із дверей Протащука

За те, що людям яблуньки ростив,

З ним десять діток — як один рукав.

Куди їх на мороз? Невже було

Таке сплетіння і знущань і мук?

Їх гнали, як худобу за село

В концентраційний степ біля Прилук.

Кричали: тут будуйте шалаші,

Поки вагони в Галку подадуть.

І не одній згорьованій душі

Тим яничари обірвали путь.

О українці, у яких світах

Шукати ваші душі і жалі?

В вагонах, у Печорі, в болотах

Вмирали і тонули «куркулі».

Де їх сліди, де їх останній крок?

Йду в рідний степ, в непрохідну тайгу…

Протащукових згаслих діточок

Лисиці розтерзали на снігу.

^ ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОД


Ми так платили дорого

За шум дерев і трав.

Я — голод сорок сьомого,

Тоді я помирав.

Спасибі батьку й матері —

Останнє хлібеня

Ловив я рученятами…

Хай Бог вас сохраня.

Ви запаслися досвідом

П’ятнадцять літ назад,

Коли смертельним голодом

Морив вас супостат.

Забрав останню рісочку

І все зерно з колось,

На конюшині й листячку

Вам вижити вдалось.

Бабуся ту непрошену

Теж перейшла біду,

Перебирала пошепки,

Хто ще лишивсь в роду.

І перший — наче золото

Бабуся хліб пекла,

Шматочок з’їла з голоду

І вмерла край стола.

Бабусенько Агафіє,

І в тиші, і в громах

Немає епітафії

Й могилоньки нема.

О Україно зранена,

Твій день і небозвід,

Твоя земля із травами —

Це пам’ять про мій рід.


^ ДВІ НИТКИ


Ця трава конопляна — не трава,

Полотно замріяне — не рушник…

Де ж ти, ниточка більова?

А у відповідь — тихий скрик…

Мамо, ти вибілила такий білий рушник,

Ти вишила на ньому такий небесний узір,

Та чому тільки червоними та чорними…

Ой, уже вимочені останні коноплі на

рушник.

Уже потіпані, потерті і пов’язані

Волоконця на повісмо,

Уже підібрані снопи-одноручки

І вже мички попряли дочки —

Хто на веретено, хто на прядку

І терниця стоїть під кущем,

Як розчахнута вклякла корова,

Уже навіть і кіт не хоче гратись

З веретеном, од якого

Одірвалась ниточка на рушник…

Мамо, ти вибілила такий білий рушник,

Ти вишила на ньому такий небесний узір,

Та тільки червоними і чорними…

Та червона ниточка, може, з зірки,

А, може, з гребеня когута,

Чи з пучечок білих, білих,

Від роботи й землі почорнілих,

А чи з смертного голоду,

З ран, що батька знайшли

На війні Вітчизняній,

Чи з вишневої гілки-ягоди,

З української злагоди,

З відчаю вечора-ночі,

З неземного сяйва при місяці…

А що чорна ниточка, точно знаю,

Із обмоток була солдатських,

Із печальних думок селянських.

Походила ниточка

По всім світочку

І зимою зимньою

Й білим літечком

І зустріла ниточку ту, червону,

Ніби вирвалась із полону.

… Лиш дві ниточки, як скорбота,

Не спинялося ремесло,

Голод, холод, перевороти…

Більше ниточок не було.


^ ДЯДЬКО САШКО


Ну чому ви, дядьку Сашко,

Так хотіли на смертному ложе,

Щоб у галстуку вас на вічний покой

Понесли як якогось вельможу.

Ви ж ні разу в житті не вдягли отой

галстук,

При волах у колгоспі і при конях були,

Ви ж не дуже любили отого начальства,

Що у галстуках все. Ваше діло воли.

І сміялися ви, коли раптом дружина,

Як збиралися разом на храм,

Одягати хотіла вам на шию дротину,

Себто галстук отой. Дуже нітилось вам

Вам — розлогу сорочку і комір як крила,

Щоб співати і дихать, бушувать, як

Дунай.

Увесь вік у колгоспі — батожище і вила.

Тільки й світу, що храм — серця чистого

май.

Розумію вас, дядьку, що на смерть як

на свято

Ви збирались. Пробачте, що так

проказав ,

Вам хотілось багато безмовно сказати,

Спочивайте, за вас моя скаже сльоза.


^ СПОГАД ПРО КОЛГОСП


Як записали матір у колгосп,

Я часто їй ходив допомагати,

І той дитячий хліборобський пост

Був першим трудовим моїм мандатом.

І не питав, для чого і куди

Веде мене матуся вранці-рано.

Спочатку жниварям возив води…

І називався час отой ударним.

Романтика малому — не питай,

А те, що у колгоспі коні дохли,

І те, що тут не заповітний рай,

Ще не вкладалось в оптимізм епохи.

До ночі в клуні вибивав зерно.

Ковтав ячменю остюки різливі

І буряки, що вмерзли у багно,

Під рік новий довбав на спільній ниві.

Романтика линяла, як туман.

А бригадир щоранку торгав клямку,

Загадував роботу для селян

І вимагав у них похмільну чарку.

Текли, як сльози, людські трудодні,

Їх виглядала пенсії отризна.

Колгоспники — знеможені, сумні…

Отарою брели до комунізму.


^ БАТЬКОВІ РУКИ

фрагмент


Було ж таке: у батьковій Карпилівці

Ходили активісти буйних мрій…

І мало, що натури їх розбійницькі

Хапалися на жито самостійницьке —

А ще й агітували на розбій.

Казали, щоб до них приходив батько,

Щоб разом мордувать односельчан,

А він хоч мав і років небагацько,

Збагнув, що то політика хижацька

І не пішов у той хижацький клан.

Грабали в батька хліб і квасолину,

Ой круто активіст за руку брав.

Крутнув зап’ястям батько в ту хвилину —

Аж шкіра злізла на цупкий рукав,

Кривавилась в руках у здоровила

Невикручена батькова рука,

Яка потому сіяла, косила

І землю від фашистів захистила,

А активіст нові хліба шука.


^ БАЛАДА ПРО СКРИНЮ


Розказать тобі, дочко,

Розказать тобі, сину,

Як співала в куточку

Тиха мамина скриня.

Молода і квітчата,

З чистим світом краси,

В хаті — друга нам хата,

В ній — святі голоси.

Лиш відкрий і послухай,

В голубах рушники…

Добрі праведні душі —

Мої любі батьки.

Наша скриня із липи,

Не по віку пругка.

Припасована кріпко,

Як рука кріпака.

Я про цяточку кожну

У цій скрині скажу

Від дашка до підошви,

Коліщатка внизу.

Хай милуються нею

Спадкоємців ряди.

Але де це я, де я?

Заступи й одведи.

Хлопа дідова хвіртка,

А он там під кущем

Наша скриня, як липка,

Розіп’ята дощем.

Виганяли із хати

І старих, і малих,

Що в колгосп мамин тато

Записатись не міг.

Повели його в місто…

Де бідняцькі сліди?!

Не взяли активісти

Тільки скрині й біди.

Цілий рік як билина

На дощах і вітрах

Жила мамина скриня,

Не зотліла на прах.

А дружина і діти

(Скільки сліз горьових)

Научалася жити

На дорозі, в чужих.

Це єдине в нас віно

На усіх, на усіх —

Обікрадена скриня —

Розкуркульників сміх.

Хіба й зараз не видно —

Активісти нові

Розкуркулюють бідних

На синцях і крові.

Он виламують двері.

Кажуть, ордер в них є,

Топчуть, нищать, як стерви,

Що зосталось моє.

В груди б’ють, як скотину,

Пережити б цю мить.

Порятуй мене, скрине,

Я не хочу їм мстить.


МІЙ ХЛІБ


Мій перший хліб іще був не зароблений,

Але то був уже мій перший хліб,

Як поле молоде бомбили бомбами

І житній колосок чорнів і сліп.

Мій перший хліб до потойсвітніх коренів

Косили голод і лиха війна.

Ми з батьком ще жили. Під осокорами

Стрічала вирва нас — не борозна.

Мій перший хліб світа із полум’яності —

Обпаленим зернятком на війні.

В ньому — життя, воно гарячим

паростком

Росте в мені.


^ НЕОПАЛИМІ ІМЕНА

Запорозький марш

Дмитру Іванову


Це було у Ромнах

По дорозі із Сум

В Талалаївку,

Куди їхав я

На теплі вакації

З лав інституцьких,

Студентських.

Стрів Кобзаря

Із бабусею —

Йшли вони вдвох

По травиці

Засульській…

— Здрастуйте, —

скрикнув раптово

(і не знав, що такий я

сміливий).

Випорснув з рук

Чемоданчик з конспектами —

так я тоді розгубився.

Від зухвалля свого.

— Хто ти такий?

питає сліпий Адамцевич.

— Студент я і родом

із місць цих засульських.

— Що ж бо ти хочеш, студенте, від мене?

— Ну, хоч би трішки заграли…

А він іще й заспівав.

А на прощання

погладив рукою травицю

І вдарив марша

Свого запорозького…

Все! Я цим маршем сполонений,

Я до нього ішов крізь облуду і щем.

Все! Я цим маршем озорений,

Заспівайте, заграйте іще…


Із книги «Олава», 1990


^ Під криленятком журавля

На 50-річчя Дмитру Іванову


Так би хотілось бути вільним,

Щоб не торкаючись країв.

Іти, летіть під небом синім,

Свій закарбовувать мотив.


Але ми пагони суспільні,

Усе в роботі, у ділах…

Та й навіть птахи самостійні

Стирають крила на вітрах.


І ми, виконуючи норми,

Тремо троянди і шипи.

Життя столике, неповторне —

Нуртує, грає і кипить.


І ось тобі уже піввіку…

Троянди є і колючки

Є вірність друзів, книги віршів,

Любов дружини і дочки.


В життєвім морі треба сили

І роботящого весла

І хай тобі курличуть хвилі

Під криленятком журавля.


22 жовтня, 1996


^ Пребудь на сторожі

Непозбудній пам’яті Великого Тараса Шевченка


Той вирок рядили і духові, й тлінному тілові,

Писали зухвало на дальню дорогу:

— Міцною будовою тіла наділений…

За дух волелюбний везли до острогу


Заслали Тараса за слово кріпацьке,

Що так розкріпачено рвалось на волю

Зневага злодійська і муштра солдатська…

О доле… Як схилена вітром тополя


Із нею навручки вступати не сікайсь,

Але й покаяння просити не гоже.

Хай доля-цариця вкорочує віку,

Та слово провісне пребудь на сторожі.


О дух невмирущий, від болю німіючи,

Він біль України сповідує світу,

Рука вже німіє, а душу не нівечать,

Не гнуть, як тополю, вітри-перецвіти


Від того не легше. Качанівка мариться,

Ромни і Чернігів видзвонюють стрічно…

Хоча б іще раз Україну-порадницю

Побачить, обняти степи предковічні.


Прощайте дороги, тополі і птиці…

Та я ще зустрінусь, побачуся з вами.

Він болем прозорював волі зірницю,

Зорю України несе над світами.


^ Пантелеймон Куліш


У Куліша — душа без кунтуша,

Мов пташка над розореним гніздом.

Кружля і в невідомість вируша,

А Україна ось же за вікном.


Яким він був, крізь суди-пересуди

Чи нам збагнуть глибини верховин…

Дивлюся на його робочі будні,

А він один… І мерхає полин


Ви можете зневіритись в сусіді,

А він в зневірі проти всіх піднявсь,

На свій народ в затьмареній обиді

Він кидав звинувачення не раз.


У тім, що він повільний і лінивий,

Не хоче заповіти передать

І що козацтво дике і дражливе

Знов принесе неспокою печать.


Але ж і світу нашу міць покаже

І він же Україні лиш добра

Завжди хотів. І світ козацький важив…

Ну як він без козацького Дніпра.


Без кошового, гетьмана при війську,

Якому завтра у похід іти,

Безперестанно долю українську

Минулу і сучасну берегти.


Світа Куліш. З ним побратим Шевченко —

Козацького розвою ковалі,

За ними засвіт встали козаченьки

І розбудили волю на землі.


^ ТРАГІЧНИЙ РЕЙС

Володимиру Сапону


Дав мені свою повістку

На військовий той реєстр —

Я за тебе на повірці

Говорю три рази — єсть.

А тебе автобус теплий

Забира в пекельний рейс.

На повістці ставлять штемпель:

На заняттях такий єсть.

Та аварія в дорозі…

Вже кермо — неначе хрест,

Ти стоїш, крізь дим і сльози

Не збагнеш, де був і єсть.

Вуглиться автобус повен,

Догоря останній жест.

Я тебе рятую словом,

Як молитвою. Ти — єсть.


^ НАДІЙНИЙ ПОЕТ

Станіславу Реп’яху


Розсіває промені Макіївка —

Твоє тихе зелен-гай-село,

А весна замріялась диви яка,

Саме сонце вишні розцвіло.


І приходять із дитинства спогади…

Майськими пелюстками — літа…

Вірші в гості, на душі так молодо

І до слова — справа молода.


Лебедять шкільні, студентські парти,

Батька й матір вчительське добро…

Перші вірші у «Деснянській правді»,

У журналах «Жовтень» і «Дніпро».


Вже й Тичина слухає макіївця,

Це надійний, відзнача, поет

Глухів, Київ і Полтава, й Вінниця

Гранили поетів портрет.


А найвищі сходинки в Чернігові

Здобувати випало йому,

З року в рік збагачувався книгами,

Їх писав і пробивав пітьму.


В Україну вірував і вірує

У часи негоди і звитяг,

А літа роботою вимірює

На мистецьких голосних полях.

^ БУЗОК НА ВУЛИЦІ ЙОГО


Йдучи по Сіверянській, з глибини

Чернігівських світанків, з див століть,

Вдихни бузково-чистої весни,

Де домик Коцюбинського стоїть.


Де сад його, альтанка і бузок,

Супутник ніжний, променем світа,

Роня осінній молодий листок

І з кожним роком вгору підроста.


Ця вулиця вже з іменем його

Бузками солов’їно зайнялась,

І в них горить негаснучий вогонь,

І я сюди прийду іще не раз.


^ ГУЦАЛІВ ВЕЛОСИПЕД

сюрреалістичний диптих


Махнувши хвостом, повіяв

Якийсь там опель-кадет,

А у Євгена мрія —

Купити велосипед.


З дитинства іще в Тичини

Просив запомоги в цім,

Щоб прямо усю Україну

Узять і проїхати на нім.


І це не заради утіхи —
А вчити письма землі.

Котились життєві віхи

Самі, без отих коліс.


^ НА КОЛЕСІ, ЯК НА КРИЛІ


Дивовижне, романтичне

Геніальний цей дивак.

Разом з тим — напрочуд звичне,

Велік — руху добрий знак.


І писав новели, вірші

В яблуневому саду,

Хотів грому, хотів тиші.

Краяв душу молоду.


Копав-копав криниченьку —

І вдарило джерело,

А купить велосипеда

В Жені часу не було.


І сама Вкраїна-ненька

Віднайшла до нього слід

Засвистали козаченьки

І взяли його в похід.


^ ТАНЕЦЬ НА ПУАНТАХ

Посвята «Гарту»


Танцювати можна як завгодно,

В кого яка хіть і яка стать…

А у «Гарті» завжди було модно

На пуантах пута розривать.


Підкажу секретно поміж нами,

Що пуанти — тільки стременуй —

Туфлі з металічними носками,

На носки спинайся і танцюй.


І отак у вихорі, у танці

В спробах перевершити себе,

На носки зривалися гартянці,

Аж летіли в небо голубе.


І писали відчайдушно гостро

Про діла далекі і близькі,

І тираж найбільший — то не просто,

У пуантах всі такі прудкі.


Та й босоніж вміють танцювати

І косити, і збирати льон,

Гартуни і молоді гартята,

Ім’я їм — гартянський легіон.


І танцюють не під чиїсь трелі,

В хороводі дружному ідуть,

Слово їх до кожної оселі

Проклада державнотворчу путь.


Живемо в часи інфінітиву

«Гарт» одначе не інфінітив,

Виживає він у спеку й зливу,

Ведучи завжди лиш свій мотив.


СИБЕРЕЖАНИ

Пам’яті Володимира Кезлі


Не від шоколадної фольги

Забіліли, заблищали грані —

Засипали Сибереж сніги

На давньослов’янському кургані.


Тут іще до Древньої Русі,

Що вже потім Київською звалась,

Сіверські лунали голоси,

Вузлувалась українська зав’язь.


Хай були вже потім ті і ті,

Що на мову клали свої змани,

Лиш своїм в щоденному житті

Думали, жили сибережани.


І у світу брали всю снагу

І своє уміли віддавати…

На сибережанському снігу

Тінь ялин і віковічні дати.


Ось дерева тихо гомонять.

Ремигає дядькова корова…

В цьому все життя і вічність — мить —

І про нього скаже його слово.


^ О. П. ДОВЖЕНКУ


… І знов йому не спиться,

Бо в дорозі

Ще стільки див непізнаних навкруг.

Гей, зупиніться коні!

Ні, не в змозі…

Від бігу й вітру забиває дух.

А вслід нащадкам

Ярим смолоскипом, —

Як заповіт і як наказ, — горить:

«Життя таке коротке і столике…

Людино, поспішай добро творить!»


Вік пролетів,

А сонях сяє сонячно,

Мов серця скарб лишився для людей…

У полум’ї

Довженкового соняха

Світ молодіє…

Знову ранок. День…

^ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ А. ДІМАРОВА

експромт


Як це просто: уже травень

Обіймає плечі просто

І бреде років отара

В золотий Ваш — дев’яностий.


А отаві треба хижку

І травицю, і кошару,

Вам — нову створити книжку,

Підписатися — Дімаров.


А вже можна й Гарасюти,

Де родились під Хоролом, —

Українським словом кутим

На Полтавському роздоллі.


^ ЦВІТЕ ВЕРБА

Заслуженому артисту України, поету Леоніду Отрюху


Серед верб високих,

Серед усіх нас

Ходить Льоня Отрюх —

Гордо, наче птах.


Руку піднімає

Сановито так,

Жести підбирає —

Режисерський знак.


І шукає друга

Для духовних уз.

Любить буйні фуги

І мінорний блюз.


Щедрість поля й лісу,

З часником — гриби,

А над усе — пісню

З рідної верби.


Ритор і романтик,

Чистих муз рушій,

Всі високі гранти

Має у душі.


Б’ють вітри у скроні,

Давній сніг мете,

Але ж бачиш, Льоню,

Вже верба цвіте.


^ ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА


Він ішов, а за ним пустеля

Замітала самотній слід,

Тільки сонце веселим хмелем

Перед ним простеляло світ.


Йому так хотілося сонця

Не для власних розкішних втіх,

А на те, що навкруг велося

Людське щастя — добро для всіх.


Він ішов і питав у себе:

— Гей людино, що ти єси?

Ти — вогонь, ти — земля, ти — небо,

Ти для радості і краси.


Йому так хотілося сонця

На той день, у якому жив.

А воно неслухняно-змовницьки

Відійшло до грядущих жнив.


Не спіймав його світ облудний,

Сяйво чистих його прозрінь

Проростало крізь пересуди

До народів, до поколінь.


^ ЖОРЖИНИ ПАВЛА ГРАБОВСЬКОГО


Він так любив село своє Пушкарне,

Він посадив жоржини край вікна

Своєї хати… Перший і останній

Букет жоржин він вчительці віддав.


Бо іншої не відав він любові,

Як сонця, знань, що вчителька несла,

Й тоді не раз здавалося Павлові,

Що він найщасливіший на весь клас.


Нехай сміються паничі із того,

Що він до школи бігав без чобіт.

Ясніє на Охтирку вже дорога,

А там і Харків посила привіт.


Там зустрічі із друзями такими,

Що проти рабства, як проти чуми,

Його душі жоржини неспалимі

Світали із сибірської тюрми.


Йому пісень чудовної природи

Не принесли печальні солов’ї.

З ума не йшли знедолені народи,

Він їм віддав усі чуття свої.


Там, у Сибіру, марив Чернишевським,

З ним однодумцем непохитним був,

Перовської портрет мав біля серця,

А в серці не стихав священний бунт.


А як чекав він слова з України

І був від того устократ сильніш,

Не в’яли… у тюрмі… його жоржини,

Палав борнею кожен його вірш.


Він так любив село своє Пушкарне

І солов’їв далеких рідний світ,

Не закуєш натхнення у кайдани,

Хоч каторга йому до скону літ.


ПОЕЗІЯ


Коли читаю думно Блока,

Здається, ніби пізнаю

Я вас, знайома незнайомка,

І заворожений стою.


Уже туман отам,

під вікнами.

Схиляється до ваших ніг.

Який туман — жаркою

квіткою

Ви з серця струшуєте сніг.


А я подумав: закликаєте

На порятунок чи жагу

І роздоріжжя гострий

маятник

Спиняєте під свист і гул.


Бо як же бути незнайомкою,

Коли освідчень — не

скажи.

Вам так пасує плаття

шовкове,

А більше — полум’я душі

Я не боюсь, що буду

спалений

Зухвалим блиском тих очей,

Та незнайомка знов туманами

Укрила зоряне плече.

І норовить рукою світлою

Із ночі скинути вуаль

І знов грядою ледь помітною

Втікає й кличе в нову даль.


^ ЧИТАЮЧИ «ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

Івана Кочерги


Далекі, та століттями

не стерті,

Читаю-наслухаю імена —

Великий Ярослав та

Інгігерда,

Сильвестр, Слав’ята… Часу

таїна

Розгадується пам’яттю і

словом,

Гаряча пристрасть всюди

ожива:

Друкуються книжки,

складаються основи

Соборів думних… і Русі

права…

У кожнім жесті — авторська

розрада,

Захоплення пракоренем

своїм.

Звитяга в кожнім русичі і

правда,

І полудневий Київ —

світоч всім.

До Ярослава Мудрого

доконче

Крізь товщу літ шукають

знов доріг

Країни, президенти, всяк,

хто хоче,

Бо він — скарбниця

мудрості для всіх.

Читаю… і домислюю цей

образ…

Яка наснага благородних

рис!

Близьким стає весь

предковіччя обрис,

В строю й сьогодні

Ярослава спис.

Як і тоді, — за мир його

напруга.

Музейним, але доблесним

трудом

Він розвидняє наші

виднокруги,

Вартує ниву й мирний

космодром.

На пишних учтах і на

браннім лугу

Прозоро-ясно бачиться

мені

Туге сплетіння боротьби і

духу

В натхненнім драматичнім

полотні.

І крізь віки нуртує

первокорінь…

Замисленість слов’янського

чола

Озорює прабатьківські

простори,

Схиляється билинно ковила…


ПОГОВІР

Олександру Олійнику


Чи це мана, чи плетиво наруг,

Чи діло це серйозне, чи смішне?

Щось на перелюб захворів

мій друг,

Його дружина в тім винить

мене.

Чи захворів, чи просто

кажуть так,

Та лікарів не підпускає він.

Він сам од себе навіть утіка,

Ховаючись в ілюзії таїн.


А хто ж ота обраниця-краса,

Що для мойого друга на порі?

Він покохав і в тім

признався сам

Єдиній незрадливиці — зорі.

Аж молодів, коли до неї йшов,

Душа дзвеніла радістю до дна,

І шепотів в її пречистий шовк:

— Ну здрастуй, незаможнице

Десна…

А інше все — то справді таїна,

Скажу одне лиш, вийшовши

з намов:

— Коли у серце проситься

Десна,

То, може, ще й не вичахла

любов.


^ БУДІВНИК СЛОВА

Михасю Ткачу


Спочатку був Михась будівником.

… Та перша зустріч, котрий вже піввіку,

І його книга — діловим рядком —

Писала, як возводити будинки.


А потім він возвів, узолотив

Вразливу душу у художнім слові,

Оповідань і повістей мотив

Узорився в скрижалі паперові.


Вливався у серця, в епохи грім,

Сахнівка рідна вказувала стезі.

У виживанні грозозахиснім

Ішов у світ в сполоханій бентезі.


Пізнав війну стрімчатим дітваком.

Ти пишеш про побачене й прожите,

Ведеш журнал, де душ людський огром

Під калиновим словом оповитий.


Твоїх рядків широкий гобелен

Мов дзеркало, мов сонячна діброва.

Говориш тихо, коротко, але

Далеко чути чисте твоє слово.


Яків КОВАЛЕЦЬ








Схожі:

Відкрила справжнього поета iconГодина спілкування на тему
Обладнання. Портрет Т. Г. Шевченка, малюнки учнів, виставка книг про життя і творчість Т. Г. Шевченка. Диск із аудіозаписами віршів...
Відкрила справжнього поета iconОголошення теми і мети уроку Як ви здогадалися, діти, мова піде про геніального українського поета, нашого земляка. Підкажіть, хто це?(Т. Шевченко)
Розвивати навички виразного читання, збагачувати словниковий запас учнів, вчити давати характеристику дійовим особам, робити висновки...
Відкрила справжнього поета iconВ. герасим’ЮК. Сповідь душі у віршах сучасного поета («чоловічий танець», «перший сніг», «жива ватра»)
Мета: ознайомити учнів з основними віхами життя В. Герасим’юка,здійснити художній аналіз його поезій,визначити,яким чином у них відтворені...
Відкрила справжнього поета iconАбетка майстерності допоможе тобі в роботі під час створення справжнього чарівного світу

Відкрила справжнього поета icon«Світ уяви О. Гріна. Грін і Україна. Віра в силу надії та справжнього кохання у повісті-казці «Пурпурові вітрила»

Відкрила справжнього поета iconКалендарно-тематичне планування з української мови 11 клас
Мовна культура – надійна опора у вираженні незалежності, думки розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього...
Відкрила справжнього поета iconПротокол №1 установчих зборів Громадської ради при районній державній адміністрації смт Каланчак "28" лютого 2011 р. 10. 00 Присутні: 9 осіб
...
Відкрила справжнього поета iconУкраїнська мова 2 клас Розділ «Речення»
Мудра тітонька Сова стільки таємничок для своїх учнів та, звичайно, і для вас відкрила. Ось і сьогодні (ви вже, напевно, помітили)...
Відкрила справжнього поета iconЗміст. Вступ. …2 розділ I. …5 Передумови І формування
Разом з тим потреба виходу з справжнього кризового стану викликає необхідність становлення особливої форми єдності людини і природи,...
Відкрила справжнього поета iconМетодичні рекомендації щодо проведення тематичних уроків, лекцій, виховних заходів з приводу «Дня Соборності України»
Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи