Проблеми конституційної реформи icon

Проблеми конституційної реформи




Скачати 426.67 Kb.
НазваПроблеми конституційної реформи
Сторінка1/2
Дата конвертації13.09.2013
Розмір426.67 Kb.
ТипДокументи
  1   2
1. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/1.doc
2. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/2.doc
3. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/3.doc
4. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/4.doc
5. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/5.doc
6. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/6.doc
7. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/7.doc
8. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/8.doc
9. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/9.doc
10. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/Zmist.doc
11. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/tityl.doc
12. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/1/виноски.doc
13. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/1-Glava.doc
14. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/10-Glava.doc
15. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/11-Glava.doc
16. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/2-Glava.doc
17. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/3-Glava.doc
18. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/4-Glava.doc
19. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/5-Glava.doc
20. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/6-Glava.doc
21. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/7-Glava.doc
22. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/8-Glava.doc
23. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/9-Glava.doc
24. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/ris.doc
25. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/titul.doc
26. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/2/zmist.doc
27. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/_нновац_йно-_нвестиц_йна модель розвитуц укра_ни.doc
28. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/_ноземне _нвестування 2.doc
29. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/_ноземне _нвестування.doc
30. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/referat.txt
31. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/spori.doc
32. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Гал_лео.doc
33. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/З-н Регуляторна пол_тика.rtf
34. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/З-н про захист екон. конкуренц__.rtf
35. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/З-н регляторна пол_тика.rtf
36. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Органи держ управл_ння.rtf
37. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Политическая структура Чехии.doc
38. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Польщ_ та Укра_н_.doc
39. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Регуляторна пол_тика.doc
40. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/СОТ та Укра_на.doc
41. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Св_това орган_зац_я торг_вл_.doc
42. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/Система орган_в управл_ння транспортом та _х компетенц_я.doc
43. /КНЕУ_Правов_ осн. упр. у сф.ек/технолог_чн_ парки.doc
Проблеми конституційної реформи
Нівів, що необхідною умовою інтенсифікації зовнішньоторговельної діяльності країни на сучасному етапі економічного розвитку стає насамперед вступ до Світової організації торгівлі (сот)
Закон СРСР 1989 року «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Згодом, 23 листопада 1995 року, у Російській Федерації було прийнято Закон «Про порядок ви- рішення колективних трудових спорів»
Систематизації законодавства
Пошуку нового і активного застосування наявних форм організації і діяльності
Отже, для об’єктивного вивчення фінансового контролю
Так, тлумачний словник української мови ототожнює поняття «охорона» і «захист»
Сьогодні актуальні питання правової реформи потребують нау­кового аналізу
Кратичних принципів діяльності українського суспільства як частини загальносвітової спільноти може залишитися виключно гаслами
Опришко В. Ф. Проблеми конституційної реформи 4 Коцюба О. П., Король В. І
Міністерство освіти І науки україни київський національний економічний університет
Виноски До статті В. Ф. Опришка
Як метод управління економікою вади ринкового саморегулювання
Розділ 10
Розділ 11
Економічного розвитку країни сутність соціально-економічної стратегії
Розділ 3 фінансово-бюджетна та грошово-кредитна політика
1. Структура та структурні зрушення в розвитку економіки. Структурний ефект та його вимірювання
1. Науково-технічний прогрес та економічне зростання. Необхідність та сутність науково-технічної політики
Розділ 6
Розділ 7
Розділ 8 державне регулювання цін та інфляції
Розділ 9 регіональна економічна політика
Навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
Державне регулювання як метод управління економікою
Науково-технічний прогрес і машинне виробництво є основою суспільного розвитку будь-якої країни
1. Загальні засади іноземного інвестування Основні напрями інвестиційної політики в Україні
Законі України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції визначаються як цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності
Учебный материал российской коллекции рефератов (с) 1996
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії
Закон україни про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу ( Відомості Верховної Ради (ввр), 2003, n 3, ст. 12 )
Закон україни про захист економічної конкуренції ( Відомості Верховної Ради України (ввр), 2001, n 12, ст. 64 )
Закон україни про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності ( Відомості Верховної Ради (ввр), 2004, n 9, ст. 79 )
Органи державного управління економікою: їхня роль у розробці стратегії соціально-економічного розвитку України та реалізації державної економічної політики
Политическая структура Чехии
Вання в Польщі та Україні
Стеченко. Державне регулювання економіки. Концептуальні положення державної регуляторної політики
Сот та Україна по-перше, нас цікавить скасування квот на наш експорт цукор, спирт, труби великого діаметра. Воно заплановане на 2011 рік, але це нас не влаштовує
Світова організація торгівлі (сот)
Положення про цей орган затверджено Кабінетом Міністрів України. Завдання Мінтрансу: здійснення державного управління транспортним комплексом України
Сьогодні в більшості розвинених країн світу технопарки є основними елементами інфраструктури, що забезпечує функціонування інноваційної моделі національної економіки

В. Ф. Опришко
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАН України,
декан юридичного факультету КНЕУ


ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ



Протягом березня—травня 2003 року найбільш актуальним гострим питанням, яке стало предметом обговорення та дискусії окремих політиків, політичних партій, народних депутатів, ряду трудових колективів, було питання так званої конституційної реформи, яка повинна базуватися на двох проектах законів про внесення змін та доповнень до Конституції України, внесених 167 народними депутатами України (реєстраційний № 0999) і Президентом України (реєстраційний № 3207).

Розгляд цих законопроектів, реформа політичної системи, розробка концептуальних засад конституційних змін, пов’язаних з нею, в нинішніх умовах функціонування держави і життя суспіль­ства є безперечно важливими. Вирішення цих проблем вимагає розробки відповідних законопроектів, якими насамперед повинні вноситися зміни до Конституції України.

У зв’язку з цим Інститутом законодавства Верховної Ради України було підготовлено законопроект про внесення змін до Конституції України, який увійшов до Плану законодавчих робіт на 1997 рік. Слід зазначити, що не всі зрозуміли цей крок. Більше того, окремі політики визначили його як підготовку до так званого конституційного перевороту. У зв’язку з цим 28 серпня 1997 ро­ку мною була опублікована в газеті «Голос України» відповідна стаття, в якій пояснювалися необхідність і обґрунтованість внесення змін до Основного Закону1. Хотілось би коротко зупинитися на змінах, пропонованих на той час.

Ми всі добре розуміємо, що рівень розвитку законодавства, його якість значною мірою залежать від його відповідності положенням Конституції України як Основного Закону. Чим досконалішою вона буде, тим досконалішим буде вітчизняне законодавство. Це аксіома, яку можна застосувати до будь-якої держави. Одночасно варто зазначити, що зміст конституцій багатьох держав удосконалюється відповідно з потребами соціального, економічного і політичного життя, інтересів громадян. Взагалі зауважимо, що практично не існує держав, які не вносили б змін до своїх конституцій. Це звичайне явище для розвитку конституціоналізму в країнах світу. Так, за чотири десятиріччя дії Конституції Федеративної Республіки Німеччина було прийнято 35 законів, якими до неї вносилося майже 100 поправок. У результаті із 146 статей даної Конституції майже половину повністю змінено, з’явилося 30 нових. Або взяти Францію. Невдовзі після прий­няття у 1958 р. Конституції цієї держави до неї було внесено ряд змін щодо організації державної влади і політичної системи. Як наслідок — змінився зміст 14 її статей, з’явилося шість нових. Можна згадати і про Сполучені Штати Америки, історія яких налічує понад 200 років. За цей період було внесено майже
5 тис. пропозицій щодо змін до Конституції США. Проте складність і жорсткість процедур внесення таких змін дозволили реалізувати лише 27 поправок, останню з яких було ратифіковано
у 1992 р.

І рік, який пройшов на той час після прийняття Конституції України, і її глибокий аналіз дали змогу зробити висновок, що вона теж потребує певних змін та уточнень. У своїй доповіді на Урочистих зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції України 27 червня 1997 р. Президент України Л. Д. Кучма зазначив, що в «Основному Законі є й певні неузгодження, нечіткі положення, не скрізь вивірено баланс сил». На необхідність внесення змін до Основного Закону України звертав увагу і І. С. Плющ як Голова Верховної Ради України. В цьому дійсно є потреба. Адже багатьом відомо, що наша Конституція — результат політичного компромісу, якого було досягнуто в досить суперечливих на той час умовах, за складних відносин між більшістю політичних сил не лише у Верховній Раді, а й за її межами. А це значить, що при прийнятті Основного Закону окремі його положення були не досить досконалими. І це всі розуміли. Але державі й суспільству вкрай потрібна була Конституція, за допомогою якої необхідно було закріпити загальні засади організації суспіль­ного життя та державної влади, визначити систему прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, правовий статус державних органів та вирішити інші важливі питання. Вже тоді, на час прийняття Основного Закону, було цілком ясно, що до нього найближчим часом вноситимуться зміни. І справді, не так уже й багато минуло часу, як в першу чергу від народних депутатів України як суб’єктів законодавчої ініціативи, державних органів, вчених, інших осіб та організацій почали надходити пропозиції щодо вдосконалення окремих норм Конституції, тих, доцільність застосування яких не підтверджується практикою. Враховуючи це, як вже зазначалося, і була розпочата робота в Інституті законодавства Верховної Ради України з підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України.

Варто зазначити, що безпосередньо у самій Конституції України передбачено порядок внесення змін до неї, іншими словами, закріплено конституційний процес своєрідного її самовдос­коналення. Розділ XIII Основного Закону так і називається — «Внесення змін до Конституції України» (статті 154—159). Крім того, ст. 85 цього розділу визначає перелік повноважень Верховної Ради України. В п. 1 зазначеної статті записано, що до її повноважень належить «внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції». Тому не лише уважний політик, а й пересічний громадянин за умови його неупередженості нічого неконституційного в діях народних депутатів і Верховної Ради України в цілому помітити не зможе.

Декілька слів про розділ XIII, який визначає порядок внесення змін до Конституції України. Насамперед у ст. 154 цього розділу говориться, що законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 150 народними депутатами України. А у ст. 155 закріплено, що законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Якщо говорити про законопроект стосовно внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», то згідно зі ст. 156 Основного Закону він подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змін до розді-
лів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Водночас у ст. 157 Основного Закону міститься застереження, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Крім того, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливо зазначити також, що відповідно до ст. 158 Основного Закону законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо нього. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Досить суттєвою є норма ст. 159 Основного Закону, в якій встановлено, що законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції, зміст яких нами вже аналізувався.

Таким чином, будь-який законопроект про внесення змін до Конституції України повинен подаватися у тому порядку, який нею передбачений. Це гарантує його розгляд в межах конституційних вимог.

Якщо казати про конкретні зміни до Конституції України, запропоновані на основі опрацювання пропозицій в першу чергу народних депутатів України щодо вдосконалення Конституції України, які і було закладено у відповідному проекті закону, поданому на розгляд керівництва Верховної Ради України на початку липня 1997 р., та відразу слід відзначити, жодна з пропозицій законопроекту, розробленого Інститутом законодавства, не посягала ні на основи демократичної, правової держави, ні на ідею поділу державної влади, ні на ідею верховенства права. Навпаки, пропозиції законопроекту відстоювали положення,
що держава існує для людини, для захисту її прав, виходили з необхідності передусім посилення конституційних гарантій народовладдя. Відповідно до цього законопроект пропонував більш доцільне в умовах України, в межах вимог до демокра-
тичної, правової держави визначення ролі парламенту та уряду, Президента, створення механізму ефективного їх співробітництва та узгодженості дій. В ньому розглядалися також інші питання.

Взяти, наприклад, таке начебто просте питання, як тлумачення законів. Відповідно до ст. 147 Основного Закону його повинен здійснювати Конституційний Суд України. Відсутність у законодавця — Верховної Ради України — конституційного права офіційно роз’яснювати зміст прийнятих нею ж Конституції та законів не може позитивно впливати на правозастосовну практику. Тим паче, що сама Верховна Рада як законодавчий орган, як «колективний автор» офіційно закріплює результати законотворчого процесу. Саме вона як законодавець має можливість краще за будь-кого ґрунтовно і всебічно розтлумачити зміст, закладений у ту чи іншу норму закону. Це не є щось нове. Ще у римському праві (а воно до цього часу є зразком для багатьох країн світу) наголошувалося на тому, що право тлумачити закон має лише той, хто має право його затверджувати. Тому і вносилася пропозиція про надання Верховній Раді України права тлумачити закони. Конституційний Суд України, як пропонувалось у законопроекті і що є характерним для багатьох держав, повинен вирі­шувати питання щодо відповідності законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, давати офіційне тлумачення Конституції України, а також висновки у випадках, передбачених нею. Саме такі повноваження закріплено, наприк­лад, за Конституційним Судом Російської Федерації (ст. 125 Конституції Російської Федерації). Проте Конституційний Суд України дотримується дещо іншої позиції, яку офіційно оприлюднив у своєму висновку від 14 березня 2001 р. у справі про внесення змін до статей 84 і 85 та інших Конституції України (йшлося про вдосконалення порядку голосування у Верховній Раді України та розширення деяких її повноважень). Конституційний Суд України, зокрема, зазначив, що в Конституції України не вказані суб’єкти звернення до нього з питань тлумачення конституційних норм і законів. Ці суб’єкти (включаючи громадян України) названі у статтях Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. На основі цього Суд зробив висновок, що вилучення у нього повноваження тлумачити закони «призведе до скасування існуючого права громадян звертатись до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення законів». Як нам здається, це не аргумент, адже встановлення і зміни меж повноважень Конституційного Суду України, як і деяких інших державних органів, — установчі повноваження Верховної Ради України, як і її право вносити зміни до Конституції України стосовно власних повноважень.

Надзвичайно важливою гарантією зміцнення конституційних основ владної діяльності Верховної Ради України щодо розвитку законодавства є визначене у законопроекті право парламенту звертатися до народу і призначати всеукраїнський референдум з питань прийняття законів у кожному випадку, крім передбачених ст. 106 Конституції (призначення всеукраїнського референдуму Президентом України та проголошення ним всеукраїнського референдуму за народною ініціативою). Природно, що референдум як форма розв’язання питань законотворчості має певні межі. Так, мабуть, недоцільно виносити на нього великі за обсягом і складні за змістом проекти законодавчих актів, що регулюють відносини, розуміння та оцінка яких потребують спеціальних знань (наприклад кодекси та інші важливі специфічні закони).

Практика впровадження Конституції в життя, як вже було сказано, виявила очевидні недоліки у вирішенні кадрових питань, пов’язаних, зокрема, із звільненням Прем’єр-міністра України (за дванадцять років незалежності нашої держави змінено 11 прем’єр-міністрів, а значить, і урядів). Самоочевидно, що звільнення залежить тільки від Президента, а парламент не має достат­ньої можливості здійснювати передбачений Конституцією контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ч. 1 ст. 85). Парадоксальна ситуація: право контролю є, а реальні умови для його реалізації відсутні. Саме тому та виходячи з особливостей сучасного перехідного етапу, на якому перебуває Україна, прагнучи створити демократичну, соціальну, правову державу, законопроектом пропонувалося змінити або доповнити статті Основного Закону, які регулюють установчі та контрольні функції Верховної Ради стосовно виконавчої влади. Зокрема, передбачалося розширити установчі функції парламенту шляхом віднесення до його компетенції надання згоди не лише на призначення Прем’єр-міністра України (п. 12 ч. 1 ст. 85), а й на його звільнення з посади Президентом України. В проекті було дещо збільшено коло посадових осіб, які призначаються і звільняються з посади за згодою парламенту.

Законопроектом пропонувалося внести доповнення і до ст. 87 Конституції України, яке дозволяло б Верховній Раді України не тільки розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів України чи недовіру йому, а й аналізувати діяльність окремих його членів, що тягне за собою припинення їх повноважень. Метою визначених проектом змін було підвищення відповідальності уряду та його членів за результати їх діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною Радою. Водночас надання згоди парламентом на звільнення з посади Прем’єр-міністра України та членів уряду сприяло б стабільності складу Кабінету Міністрів України, усувало б можливість суб’єктивних оцінок їх діяльності. А це, в свою чергу, відкривало б шлях до підвищення законності й ефективності діяльності уряду та сприяло б зростанню його ролі як вищого органу виконавчої влади. Не випадково установчі функції парламенту щодо припинення та звільнення Прем’єр-міністра України та інших посадових осіб, а також його контрольні функції щодо уряду є в конституціях багатьох держав світу.

Проектом також конкретизовано право здійснення парламентського контролю комітетами Верховної Ради України в межах і порядку, встановлених законами України. В цьому плані запропоновано внести відповідні зміни до ч. 2 ст. 89 Основного Закону. До речі, нині готується проект закону про комітети Верховної Ради України, в якому їх контрольні функції будуть регламентовані більш детально.

Практика реалізації Конституції нашої держави зумовлює необхідність вирішення низки питань у сфері функціонування системи правосуддя. У законопроекті, зокрема, пропонувалося перш за все надати право законодавчої ініціативи Верховному Суду України, який, як відомо, має надзвичайно широкі можливості для узагальнення судової практики щодо застосування законодавства і на цій основі формулювання та внесення пропозицій стосовно його вдосконалення. Це дозволило б, з нашої точки зору, своєчасно вирішувати через законодавство назрілі питання поліпшення правового регулювання відповідних суспільних відносин, виявлені судовою практикою. Важливим, на нашу думку, є також питання, пов’язане зі звуженням можливостей, які сприяють зловживанню посадою судді та впливу на суддю органів та осіб, що його рекомендують, призначають або обирають. У зв’яз­ку з тим і пропонувалося відмовитися від визначеного Конституцією (ст. 128) безстрокового обрання суддів Верховною Радою України, передбачивши 10-річний строк обрання на посаду.

У законопроекті містилися й інші пропозиції, спрямовані на усунення прогалин чи неоднозначного тлумачення окремих положень чинної Конституції. До них, наприклад, можна віднести передусім доповнення до ст. 81 про дострокове відкликання народного депутата України виборцями виборчого округу, в якому його було обрано, на підставах і в порядку, встановлених законом. Як нам здається, в умовах сучасного складного перехідного періоду в житті України ця норма цілком доречна. Адже вона не лише не суперечить Конституції, вона посилює відповідальність народних депутатів України перед їх виборцями.

Законопроект заповнює також прогалину, яка є у ст. 94 Основ­ного Закону щодо визначення порядку оприлюднення закону. Регламентуються умови, за яких виникає необхідність офіційного оприлюднення закону Верховною Радою України. Як відомо, не всі закони, що приймає Верховна Рада і направляє Президенту України, підписуються та офіційно ним оприлюднюються. Відповідно до ст. 94 Конституції України Президент має право повернути закон із своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, тобто застосувати вето. Слід зауважити, що на кожний третій-четвертий закон, який приймає Верховна Рада і який подається Президенту на підпис, він накладає вето. Президент України застосовує надане йому право вето з різних причин і тоді, коли вважає за потрібне. Але виникають ситуації, коли під час повторного розгляду Верховна Рада України закон знову приймає не менш як двома третинами від свого конституційного складу, як цього вимагає Конституція, тобто вето Президента долається. Президент України в такому разі зобов’язаний підписати закон та офіційно оприлюднити його протягом десяти днів. Але інколи цього не відбувається. Так сталося і з Законом України «Про місцеві державні адміністрації», який Президент декілька разів повертав на повторний розгляд парламенту. Верховна Рада двічі (18 червня та 24 червня 1997 р.) долала вето Президента, але Закон, незважаючи на те, що це суперечить вимогам Конституції, не був ним підписаний. Верховна Рада України вимушена була 15 серпня 1997 р. прийняти Постанову, якою направила своє звернення главі держави, в якому привернула його увагу до того, що невиконання вимог ст. 94 Конституції України створює небезпечний прецедент невиконання Президентом України вимог Основного Закону, штучно загострює відносини в суспільстві, зокрема між гілками влади, та негативно позначається на авторитеті самого Президента як гаранта додержання Конституції України. Не аналізуючи глибоко підстави для вето, інші сторони цієї ситуації, слід знайти на конституційному рівні вихід із неї. Що робити, якщо вето подолане, але Президент не підписав закон? Враховуючи наведене, у законопроекті пропонувалося доповнити ч. 4 ст. 94 таким чином: «У разі, якщо повторно прийнятий Верховною Радою України закон не буде підписаний і оприлюднений Президентом України, Верховна Рада України має право офіційно його опублікувати».

З огляду на викладене ці та інші визначені законопроектом зміни, з нашої точки зору, не лише вдосконалили б функціонування конституційно-правового механізму, а й сприяли б процесу формування України як демократичної, правової держави. Запропоновані зміни відповідають Конституції України й цілком узгоджуються з практикою світового конституціоналізму, яка поки що не знає єдиного стандарту організації влади у правовій державі. Вони віддзеркалюють світовий досвід. Проте цей законопроект у зв’язку із ситуацією, що склалася в державі і безпосе­редньо у Верховній Раді України, на розгляд до сесійної зали не потрапив.

Слід зазначити, що групи народних депутатів неодноразово подавали пропозиції щодо внесення змін до Конституції України. Останній законопроект за підписом 167 народних депутатів було зареєстровано 14 травня 2002 року за № 0999. До речі, на нього є позитивний висновок Конституційного Суду. Зокрема, цим законопроектом вносилися пропозиції щодо змін до статей 81, 82, 85, 87, 90, 94, 97, 98, 106, 111, 112, 113, 115 та деяких інших. За багатьма позиціями вони збігалися з пропозиціями, сформульованими у законопроекті 1997 року, який було розроблено Інститутом законодавства Верховної Ради України. В цілому пропозиції, які містяться в законопроекті за реєстраційним № 0999, виважені і об’єктивно обґрунтовані. Взяти, наприклад, доповнення до ст. 81 Конституції України, в якій говориться про підстави припинення повноважень народного депутата України. Цю статтю доповнює положення про те, що у разі виходу або виключення народного депутата України, обраного за виборчим списком політичної партії (блоком партії), його повноваження припиняються достроково відповідно до закону. Необхідність внесення такого доповнення до зазначеної статті зумовлена тим, що чимало народних депутатів, обраних за виборчим списком політичної партії (блоком партії), переходять з однієї фракції до іншої. Наприклад, лише народними депутатами третього скли­кання було здійснено понад 500 переходів з фракції до фракції. Це питання досить болюче не лише з моральної точки зору, а й для подальшої «долі» фракцій, особливо нечисленних, коли у зв’язку з подібними вчинками народних депутатів виникає загроза їх існуванню. Така ситуація, наприклад, склалася в лютому 2001 року у фракції Прогресивної Соціалістичної партії та фракції Селянської партії України, які внаслідок виходу окремих народних депутатів із зазначених фракцій були на межі припинення свого існування.

Аналізуючи проект закону «Про внесення змін до Конституції України», який було внесено Президентом України (реєстраційний № 3207 від 6 березня 2003 року), не можна погодитися з багатьма його положеннями. І сьогодні дивує позиція окремих вчених, які не бачать серйозних вад цього проекту, погоджуються з далеко не виваженими та обґрунтованими пропозиціями щодо внесення змін до Основного Закону України. Передбачалося, що цей законопроект перш за все сприятиме перетворенню України з президентсько-парламентської республіки (якою на сьогодні вона вважається) у парламентсько-президентську республіку, де, як відомо, ключова роль у вирішенні багатьох питань належить парламенту. Але, якщо розглянути систему повноважень, які пропонується залишити за Президентом (а їх навіть більше ніж було раніше), то можна взяти під сумнів ідею парламентсько-президентської республіки. Візьмемо, наприклад, питання, що стосується організації виконавчої влади і, зокрема, формування Кабінету Міністрів України. За даним законопроектом Президент призначає 8 ключових посадових осіб: 4 міністрів (Міністра внутрішніх справ, Міністра оборони, Міністра закордонних справ, Міністра з надзвичайних ситуацій), а також 4 керівників досить важливих відомств (Голову Державної податкової адміністрації України, Голову Державної митної служби України, Голову Служби безпеки України, Голову Державного комітету у справах охорони державного кордону) і самостійно звільняє їх з цих посад. Інші члени уряду призначаються парламентом України. Таким чином, спостерігається подвійний підхід до формування уряду, який, з нашої точки зору, позитивно не позначатиметься на ефективності його діяльності і стабільності. Ми вже є свідками того, що практично одноособове з боку Президента України формування уряду не є достатньо ефективним, коли врахувати, що за 12 років незалежності змінено у державі 11 урядів. Про яку стабільність і ефективність діяльності уряду у такій надзвичайно важливій сфері, як виконавча влада, за таких умов може йтися.

Не є вдалим, з нашої точки зору, положення законопроекту про залишення за Президентом права призначати голів міс-
цевих державних адміністрацій. Ми вважаємо, це повинен робити Кабінет Міністрів України. Інакше, за такого підходу до
формування як уряду, так і складу керівників місцевих державних адміністрацій, розглядати Кабінет Міністрів як вищий
орган в системі органів виконавчої влади немає достатніх підстав.

Якщо за нині чинною Конституцією України Кабінет Міністрів України відповідальний перед Верховною Радою України і підзвітний їй у межах, передбачених Конституцією України, то в президентському законопроекті міститься положення про те, що Кабінет Міністрів України відповідальний не лише перед Верхов­ною Радою України, а й перед Президентом України. Безперечно, такий підхід, знову ж, призводить до посилення президентської влади, і він не властивий для парламентсько-президентської республіки.

Немало дискусій викликає пропозиція щодо утворення в Україні двопалатного парламенту, який мав би складатися з Палати регіонів і Державних зборів. Така ідея не нова. Ще під час розгляду проекту Конституції України 1996 року виникало питання про структуру парламенту. Народні депутати, вивчивши причини створення дво- і однопалатних парламентів країн світу, досвід їх діяльності, дійшли висновку, що в Україні має бути однопалатний парламент, це і закріплено у чинний Конституції нашої держави. Загальновідомо, що однією з умов створення двопалатного парламенту в першу чергу є федеративний устрій певної держави, а створення такого парламенту, наприклад, в Англії було викликано усуненням соціальних суперечностей і віддзеркаленням в законодавчому органі цієї держави інтересів різних соціальних верств населення. Як аргумент на користь двопалатного парламенту нам наводять приклади структур парламентів не лише Західної Європи (Бельгії, Іспанії, Італії, Ірландії, Нідерландів, Німеччини, Франції), а й Східної Європи (Польщі, Чехії, Румунії, Словенії, Хорватії). Навіть дійшло до того, що в багатьох населених пунктах було розміщено рекламні щити з написом: «Бажаєш жити як в Європі, підтримуй двопалат­ний парламент». Проте ми всі розуміємо, що не від структури парламенту залежить рівень розвитку держави і життя народу. Адже такі теж європейські країни, як Греція, Данія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Швеція, хоч і мають однопалатні парламенти, але досить економічно і соціально розвинені. Не можна не враховувати і те, що всі держави, які утворилися на пострадянському просторі як унітарні держави (крім Російської Федерації, і це цілком зрозуміло), мають однопалатні парламенти. Тому можна стверджувати, що достатніх підстав об’єк­тивного характеру для утворення двопалатного парламенту в нашій державі не існує. Крім того, як нам здається, двопалатний парламент ускладнить і загальмує законодавчий процес, викличе протистояння палат і блокування процесу прийняття законодавчих актів. Проблематичним є і скликання так званих спільних засідань двох палат парламенту (Державних зборів та Палати регіонів), які, як передбачається, на своїх засіданнях повинні вирішувати надзвичайно важливі питання (внесення змін до Конституції України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, прийняття закону про державний бюджет та внесення змін до нього, прийняття закону про регламент Верховної Ради України, надання законом згоди на обов’язковість для нашої держави міжнародних договорів України та ін.). Адже проведення спільних засідань стає можливим лише за тієї умови, що згоду на це дадуть обидві палати. А якщо не дадуть? Тоді зазначені вище і надзвичайно важливі для держави та суспільства питання не розглядатимуться і, безперечно, відповідні рішення не будуть прийняті.

На сьогодні проблема створення в нашій державі двопалатного парламенту знята. Президент України Л. Кучма у своєму телезверненні у зв’язку з поданням ним у парламент проекту закону «Про внесення змін до Конституції України» 19 черв-
ня 2003 року зокрема зазначив: «У новому проекті я знімаю пропозицію про запровадження в Україні двопалатного парламенту»2.

Деяким чином хотілося б зупинитися і на питаннях, пов’я­заних із функціонуванням судової влади. Насамперед, пропонується без достатніх на те підстав, щоб Президент призначав не третину складу Конституційного Суду, як цього вимагає чинна Конституція України (6 суддів призначає Президент України, 6 — обирається від Верховної Ради України і 6 — від судової влади), а половину, тобто 9 суддів. Знову ж, розширюються повноваження Президента і його вплив на Конституційний Суд. Не інакше як своєрідним політичним хабарем оцінено пропозиції, викладені у президентському законопроекті, що на посадах членів Верховного Суду України, суддів Конституційного Суду України можна працювати до 75 років.

Не можна погодитися і з пропозиціями щодо зміни змісту ст. 71 Конституції України, яка регламентує вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Пропонується чергові вибори Президента України, народних депутатів України, вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, сільського, селищного, міського голови, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим проводити протягом одного року. Якщо прийняти цю пропозицію, то потрібно або скоротити термін повноважень парламенту 4-го скликання, а також органів місцевого самоврядування на 2—2,5 роки, або ж продовжити строк перебування на посаді нинішнього Президента України до 2006 року, тобто на два роки. Таким чином, він перебуватиме на посаді не 5, а 7 років.

Потрібно з обережністю ставитися й до питання прийняття законів України всеукраїнським референдумом. Пропонується, щоб закони та інші рішення, прийняті на всеукраїнському референдумі, мали вищу юридичну силу і не потребували затвердження органами державної влади, посадовими особами. Це, мабуть, зумовлено тим, що свого часу результати так званого референдуму щодо реформи державної влади, який було проведено 16 квітня 2002 року, до цього часу не реалізовані Верховною Радою України шляхом внесення відповідних змін до Конституції України (нагадаємо, йшлося про довіру парламенту, скорочення кількості народних депутатів України, запровадження двопалатного парламенту та ін.). Як відомо, відповідно до ст. 74 Конституції України референдум не допускається з питань податків, бюджетів та амністії. Ми вважаємо, що ця стаття теж не досить досконала, оскільки коло питань, які не можна виносити на референдум, треба дещо розширити. Наприклад, чи може сьогодні пересічний громадянин, який не має достатніх знань, правильно визначитися в ході референдуму щодо того, який нам потрібен парламент: одно- чи двопалатний.

Сьогодні, як ми спостерігаємо, навіть відомі вчені в галузі конституційного права та парламентаризму не можуть дійти однозначного висновку. Або інше питання. Уявіть собі, коли б ми винесли на референдум питання прийняття змісту Цивільного, Господарського або ж Кримінального кодексів. Хіба можна ці специфічні кодекси, які вимагають глибоких не лише
загальноюридичних, а й галузевих знань, виносити на обго-
ворення широкого загалу? Як нам здається, відповідь одноз-
начна. Ні.

Можна казати і про інші положення законопроектів, але і цих міркувань достатньо для того, щоб зробити висновок, що конституційну або, як її ще називають, політичну реформу потрібно здійснювати надзвичайно зважено. Адже від її результатів залежить не лише реформування інститутів влади, а й подальший рівень розвитку держави, суспільства і навіть значною мірою доля кожного громадянина.


О. П. Коцюба
член-кореспондент Академії правових наук України

В. І. Король
старший науковий співробітник
Науково-дослідного інституту приватного права
і підприємництва Академії правових наук України



ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ
ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ
РЕСПУБЛІКИ ЯК ПОЗИТИВНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ


В умовах глобалізації світового ринку та існуючого міжнарод­ного розподілу праці будь-яка національна економічна система не може підтримувати належну динаміку розвитку виключно за рахунок власних резервів. Такий розвиток об’єктивно зумовлює залучення суб’єктами публічного і приватного права зовнішніх майнових та інтелектуальних ресурсів, що стало закономірністю сучасного економіко-правового розвитку.

Недостатня динаміка внутрішнього інвестування з боку фізич­них та юридичних осіб є однією з найбільш гострих проблем в Україні, що змушує її застосовувати класичні механізми вирішення даної проблеми — зовнішні джерела фінансування: кредит­ні та інвестиційні ресурси. Але програючи в конкуренції на ринку вільних інвестиційних ресурсів, який функціонує за перманентної тенденції перевищення попиту над пропозицією, наша держава змушена звертатися до іноземних та міжнародних кредитних інституцій, перебираючи ризики ефективного використання ресурсів від інвестора на себе.

Усвідомлення негативних тенденцій в процесі реалізації націо­нальної інвестиційної політики обумовлює постановку комплексної проблеми, яка полягає в необхідності створення привабливого інвестиційного клімату та розвитку інфраструктури інвестиційної діяльності для забезпечення сталого економічного зростання країни.

Системність зазначеної проблеми обумовлює побудову алгоритму дій органів державної влади України, який органічно поєднував би тактичні та стратегічні задачі, сформульовані в контексті глобальних процесів. Зокрема, аналіз тенденцій на світо­вому рівні дозволив Організації Об’єднаних Націй в особі Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) зробити аргументований висновок, що одним з визначальних чинників розвитку економіки будь-якої країни виступає ефективне залучення прямих іноземних інвестицій.

В даному контексті необхідно зазначити, що тактичною задачею перед Кабінетом Міністрів України у 2001 році було забезпечення умов, «які гарантували б збільшення загального обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) до 25,9 млрд доларів США, у т.ч. як мінімум 900 млн доларів США прямих іноземних інвестицій»1. Проте реальна динаміка залучення прямих інвестицій протягом року не підтвердила перспектив щодо ефективної реалізації цього напряму.

В короткостроковій перспективі — Уряд України. Як зазначено в розділі «Очікувані результати виконання» Програми його діяльності, одним із основних досягнень вважатиметься забезпечення «чистого приросту прямих іноземних інвестицій у 2003—2004 році… на рівні 1 млрд доларів США щороку», що вбача­ється досить проблематичним.

До стратегічних заходів правового характеру можна віднести прийняття на виконання ст. 1 Указу Президента «Про заходи щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні» від 12.07.2001 р. відповідної Постанови «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002—2010 роки» від 28.12.2001 р.,
в якій актуальним завданням держави визначено активізацію інвестиційної діяльності та значне нарощування обсягів інвестицій.

Питанням правового режиму здійснення іноземних інвестицій, заходів стимулювання іноземних інвестицій, правового статусу підприємств з іноземними інвестиціями, особливостям здійснення іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах та іншим аспектам в літературі приділяють значну увагу як вітчизняні фахівці В. М. Коссак, В. Н. Денисов, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць, В. І. Муравйов, О. М. Вінник, В. Д. Чернадчук, В. В. Су­хонос, так і іноземні, зокрема з Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Однак аналіз правового регулювання іноземних інвестицій здійснюється локально — на підставі лише норм національного законодавства України або у порівняльній площині з країнами СНД, які самі знаходяться в процесі пошуку ефективних механіз­мів, чи розвиненими країнами, рецепція досвіду яких є проблемною з точки зору рівнів економіко-правового розвитку.

Враховуючи зазначене вище, метою даної статті є розкриття певних аспектів реалізації інвестиційної політики Китайської Народної Республіки в процесі здійснення послідовної трансформації соціалістичної економіко-правової системи, а також в контексті набуття нею у листопаді 2001 р. повноправного членства у Світовій організації торгівлі.

Політичною передумовою здіснення економічних реформ у Китаї стало проголошення «open door policy» — «політики відкритих дверей», яка була підкріплена системою взаємоузгоджених економіко-правових заходів.

Державна доктрина контрольованої відкритості міжнародному бізнес-середовищу продовжує відігравати визначальну роль у забезпеченні потужної динаміки економічного зростання Китаю. При цьому доцільно зазначити, що КНР виступає успішним оператором ринку інвестиційних ресурсів, обіймаючи друге, після Сполучених Штатів Америки, місце в системі реципієнт—експор­тер капіталу.

Залучаючи зовнішні ресурси у формі кредитів іноземних урядів, міжнародних фінансових організацій, іноземних комерційних банків, через розміщення за кордоном облігацій та акцій, домінан­тним вектором інвестиційної політики КНР є залучення найбільш рентабельних прямих іноземних інвестицій, щорічний обсяг яких перевищує 40 млрд доларів США.

Виступаючи на IV міжнародному інвестиційному форумі, Державний Радник КНР Ву І підкреслила, що одним з «найважливіших компонентів фундаментальної державної політики є залучення прямих іноземних інвестицій»2.

Дану позицію поділяють також іноземні експерти. Зокрема, лауреат Нобелівської премії з економіки американець Лоуренс Р. Клейн відзначив, що «протягом 90-х років досягнуто визначних результатів по залученню прямих іноземних інвестицій, що зумовило статус Китаю як головного бенефіціару даного важливого джерела фінансових потоків»3.

Причому між темпами економічного зростання та динамікою надходження іноземних інвестицій в КНР існує безпосередній зв’язок, який може бути ідентифікований як «економіко-інвестиційне резонансне коло» — надходження інвестицій зумов­лює прискорення економічного зростання, яке, в свою чергу, стає новим імпульсом для прискорення темпів приросту іноземних інвестиційних ресурсів.

Головними стимул-факторами для іноземних інвесторів можна вважати значну місткість внутрішнього споживчого ринку, великі природні ресурси, порівняно низьку вартість робочої
сили, прогнозовану валютну політику, політичну стабільність тощо.

У доповіді Ву І було зазначено, що на поточному етапі в Китаї створено та функціонує більше 350 тисяч підприємств з іноземними інвестиціями із загальним обсягом власного капіталу 641,7 млрд доларів США, які успішно функціонують та отримали доходи від інвестування в обсязі 327,7 млрд доларів США.

Але, з об’єктивної точки зору, інвестиційний процес не є абсолютним уособленням позитивних рис, оскільки він може супроводжуватися також і негативними наслідками (перенесення екологічно небезпечних виробництв на територію приймаючої держави, дисонанс цілей іноземного інвестора з національними інтересами, ризик масового відпливу капіталу з дестабілізацією внутрішнього фінансового та фондових ринків тощо).

Усвідомлюючи як позитивні, так і негативні причинно-наслідкові зв’язки даного процесу, органи державної влади Китаю ефективно поєднують економічні стимули та елементи адміністративно-державного контролю шляхом застосування сукупності заохочувальних та обмежувальних заходів, чим впливають на територіально-галузевий вектор інвестиційних потоків.

Першим позитивно-результуючим експериментом в КНР по залученню іноземних інвестицій стало створення на початку 80-х років чотирьох спеціальних економічних зон в узбережних районах Шеньчжень, Шаньтоу, Чжухай в провінції Гуандун та дещо пізніше — Сямень в провінції Фуцзянь. За станом на 2002 рік кількість зон різних типів, які продовжують відігравати роль найбільш динамічних центрів економічного розвитку, дорівнює більше ста.

Розглядаючи інвестиційний процес як двосторонній рух, Китай визначає як один з пріоритетних напрямів власної інвестиційної політики не тільки залучення, а й активний експорт капіталу з дозволу та за сприяння держави, намагаючись досягти економічних вигід від законної діяльності на ринках інших держав: видобутку природних ресурсів (Австралія, Бразилія), готової продукції, виробленої на внутрішніх ринках країн (Канада, Малайзія), високих технологій (Японія, США) тощо.

Правовою основою співробітництва з іншими державами є двосторонні міжнародні угоди про заохочення та взаємний захист інвестицій, які укладено з 24 країнами.

Аналогічна угода укладена також у 1992 р. між урядами України та Китайської Народної Республіки, яка надає інвесторам договірних сторін режим найбільшого сприяння (п. 2 ст. 3
цієї угоди).

Економічна складова інвестиційного процесу в КНР ґрунтується на адекватній правовій основі — державою зафіксовано пріоритетні сегменти економіки, в яких дозволена та стимулюється участь іноземного капіталу:

  • виробництво експортно-орієнтованої продукції;

  • виробництво продукції, стратегічно важливої для внутрішнього ринку;

  • інвестування в енергетику, технології, транспорт, комунікації тощо.

Даний процес в Китаї регулюється системою нормативно-правових актів, прийнятих в розвиток положень Конституції КНР, у статтях 11 та 18 якої зафіксовано можливість здійснення підприємницької діяльності, ускладненої іноземним елементом, та державні гарантії захисту законних прав суб’єктів приватного сектора економіки.

Враховуючи домінуючу роль прямих іноземних інвестицій в загальній структурі надходжень, вбачається за доцільне відзначити, що цей процес відбувається шляхом правового визначення кола суб’єктів підприємництва за участю іноземного капіталу та меж їх спеціальної правосуб’єктності.

Правовим підґрунтям в даному контексті є три закони КНР:

  1. «Про спільні підприємства китайсько-іноземного капіталу» (Sino-Foreign Equity Joint Venture Law) (далі — Закон 1).

  2. «Про спільні контрактні китайсько-іноземні підприємства» (Law of The People’s Republic of China on Chinese-Foreign Contractual Joint Venture) (далі — Закон 2).

  3. «Про підприємства повного іноземного володіння» (Law of The People’s Republic of China on Wholly Foreign Owned Enterprise) (далі — Закон 3).

Розкриваючи основні організаційно-правові аспекти вищенаведених видів суб’єктів підприємництва, доцільно відзначити, що відповідно до ст. 1 та 4 Закону 1 спільне підприємство китайсько-іноземного капіталу утворюється «іноземними економічними організаціями або фізичними особами» та «китайськими іноземними економічними організаціями» як компанія з обмеженою відповідальністю (limited liability company) із часткою іноземного інвестора не менше 25 % зареєстрованого капіталу. Причому у разі здіснення внеску до статутного фонду в негрошовій формі відповідно до ст. 5 «техніка та технології повинні відповідати передовим світовим стандартам та потребам Китаю»4.

Створення спільних контрактних китайсько-іноземних підприємств, відповідно до ст. 1 Закону 2, здійснюється аналогічною сукупністю суб’єктів за скороченими вдвічі строками реєстрації — 45 днів — та з обов’язковим одержанням протягом наступних 30 днів бізнес-ліцензії. Важливим у цьому контексті є той факт, що офіційною датою створення вважається не дата державної реєстрації, а дата видачі ліцензії.

Загальнодержавною метою створення підприємств, повністю контрольованих іноземними інвесторами, відповідно до ст. 3 Закону 3, є «сприяння у розвитку національної економіки
Китаю; використання новітньої техніки і технології, реаліза-
ція всієї чи більшої частки власної продукції на зовнішніх ринках»5.

Набуваючи статусу юридичної особи, всі зазначені вище суб’єкти підприємництва мають китайську «національність» за теорією «інкорпорації» міжнародного приватного права.

В даному контексті важливо відзначити принципову організаційно-правову різницю між вищенаведеними двома видами спільних підприємств. Так, якщо спільні підприємства китайсько-іноземного капіталу створюються та функціонують виключно за статусом юридичної особи, то спільним контрактним китайсько-іноземним підприємствам надано право здійснювати підприємницьку діяльність і без створення правової фікції — юридичної особи з відповідними економіко-правовими наслідками.

Враховуючи характер інвестиційної складової як невід’ємної частини державної економічної політики, можна зазначити,
що всебічне дослідження та адаптивне використання позитивного досвіду КНР реально сприятиме інтенсифікації економічного співробітництва з найбільшим торговельним партнером України в Азіатсько-тихоокеанському регіоні за напрямами, визначеними як стратегічні під час офіційного візиту до Києва в липні 2001 року Голови Китайської Народної Республіки Цзян Цземіня.

При цьому одним з найбільш перспективних векторів подальших науково-практичних досліджень є здійснення порівняльного аналізу концепцій регіонального розвитку двох країн, надання детальної економіко-правової характеристики кожного виду спеціальних (вільних) економічних зон в Україні та Китаї, а також моніторинг динаміки розвитку спільного проекту — Парку високотехнологічного науково-технічного співробітництва Украї­ни та Китаю, який функціонує на підставі Угоди між Міністерством освіти і науки України та Народним Урядом міста Цзінань 2001 р. і розташований на території району розвитку високих технологій Цзінань.

  1   2



Схожі:

Проблеми конституційної реформи iconПояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України»
Оцінка експертами перспектив проведення конституційної реформи в Україні
Проблеми конституційної реформи iconМіністерство доходів і зборів України запрошує громадськість долучитися до обговорення концепції реформи декларування доходів громадян
В основу концептуальних засад реформи, покладені найкращі світові практики декларування доходів і адміністрування податку на доходи...
Проблеми конституційної реформи icon«Вплив церковної та освітньої реформ Габсбургів на подальший розвиток Галичини»
Світову історіографію, як реформи «освіченого абсолютизму». Реформи «освіченого абсолютизму» збігалися з настроєм українського суспільства,...
Проблеми конституційної реформи iconМіндоходів виносить на публічне обговорення Концепцію реформи декларування доходів громадян
...
Проблеми конституційної реформи iconМіндоходів виносить на публічне обговорення Концепцію реформи декларування доходів громадян
...
Проблеми конституційної реформи iconОбговорення Концепції реформи декларування доходів громадян триває
Гу міндоходів у Донецькій області нагадує про можливість для громадськості долучитися до обговорення концепції реформи декларування...
Проблеми конституційної реформи iconМіндоходів виносить на публічне обговорення Концепцію реформи декларування доходів громадян
Міндоходів України запрошує громадськість долучитися до обговорення концепції реформи декларування доходів громадян
Проблеми конституційної реформи iconРеферат на тему: Глобальні проблеми людства. Міжнародні соціальні проблеми
Глобальні проблеми вимагають і глобальних рішень. Для цього необхідне широке міжнародне співробітництво і координація зусиль усього...
Проблеми конституційної реформи iconВоловецьким відділенням Свалявської одпі гу міндоходів у Закарпатській області розпочато адміністрування єдиного внеску
України від 4 липня 2013 року №404-vii «Про внесення змін до Податкового кодексу України у зв’язку з проведенням адміністративної...
Проблеми конституційної реформи iconКартка 1 Позначте варіант відповіді. Зміст адміністративної реформи Володимира Святославича полягав у наступному: а були чітко встановлені час, кількість І місце збору данини
Позначте варіант відповіді. Зміст адміністративної реформи Володимира Святославича полягав у наступному
Проблеми конституційної реформи iconУдк 37(09) Валентина Кушнір ідеологія ставлення педагогів до проблеми поділу гімназійної освіти на класичну та реальну протягом другої половини ХІХ століття
У статті аналізуються погляди прогресивних педагогів ХІХ століття на проблему поділу середньої освіти на класичну та реальну в ході...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи