Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії icon

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії




НазваВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Сторінка14/25
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.99 Mb.
ТипДокументи
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

ЛІТЕРАТУРА


  1. Антонюк О. Ментальність етносу // Політологічний словник: Навч. посіб. / За ред. М.Ф. Головатого, О.В. Антонюка. – К.: МАУП, 2005.– 792 с.

  2. ^ Бойко О.Д. Менталітет (ментальність) // Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. − К.: Ґенеза, 2004. − 736 с.

  3. Варзар І.М. Політична етнологія як наука: історіологія, теорія, методологія, праксеологія. – К.: Школяр, 1994. – 224 с.

  4. Варзар І. Історіологізм політолого-етнологічного мислення // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Відп. ред. Ю.І. Римаренко. – К., 1996.

  5. Варзар І., Романюк О. Державна етнічна політика в політолого-етнологічних аспектах: історіологічний аналіз // Курасівські читання – 2005. – Книга 1. – Наукові записки ІПіЕНД. – Вип. 30. – К., 2006. – С.107-116.

  6. Варзарь И.М. К генезису политолого-этнологической теории и науки… // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України: Матеріали Всеукр. наук.-теорет. конф., м. Київ, 28 лют. 2006 р. / Редкол.: М.Ф. Головатий (голова) та ін.; За наук.ред. І.М. Варзаря. – К.: МАУП, 2007.

  7. ^ Варзар Р.І. Політолого-етнологічна аксіологія історичного менталітету багатонародної країни // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України: Матеріали Всеукр. наук.-теорет. конф., м. Київ, 28 лют. 2006 р. / Редкол.: М.Ф. Головатий (голова) та ін.; За наук. ред. І.М. Варзаря. – К.: МАУП, 2007.

  8. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

  9. Вовель М. Ментальность // 50/50. Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. М. Ферро и Ю. Афанасьева. – М.: Прогресс, 1989. –С. 456-457.

  10. ГегельГ. Философская пропедевтика / Пер. с нем. – М.: Моск. Тимирязевский научно-исслед. ин-т, 1927. – 258 с.

  11. Гегель Г. Политические произведения / Пер. с нем. – М.: Наука, 1978. – 438 с.

  12. Головатий М. Ментальність етнічна // Малий етнополітологічний словник: Навч. посіб. / Гол. редкол. Г.В. Щокін. – К., 2005.

  13. Гумилев Л. Чтобы свеча не угасла. Сборник эссе, интервью, стихотворений, переводов. – М.: Айрис-пресс, 2002. — 560 с.

  14. Захарченко М.В. Ментальність // Соціальна філософія: Короткий енциклопед. словн. / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. – К.: Х., 1997.

  15. Кареев Н. Историология (Теория исторического процесса). – Пг.: тип. М.М. Стасюлевича, 1915 г. – 320 с.

  16. Козлова О.М. Політолого-етнологічні виміри феномену генерування та функціонування народного менталітету // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України. – К., 2007.

  17. Лінц Х. Дж. Небезпеки президентства // Глобальне відродження демократії / Пер. з англ. / За ред. Л. Даймонда, М.Ф. Платтнера. – Львів: Ахілл, 2004. – С.178-206.

  18. Міль Дж. Ст. Про підстави та межі laisser-faire, або принципу невтручання // Лібералізм: Антологія / Упорядн. Олег Проценко та Василь Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002.

  19. Перотті Антоніо. Виступ на захист полікультурності / Пер. з франц. – Л.: Кальварія, 2001. – 128 с.

  20. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами/ Інститут регіональних та євро інтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна» – К.: К.І.С., 2004. – 360 с.

  21. Урок нинішньому і майбутньому поколінням // Урядовий кур’єр. – 2008. – 20 листоп.



^ THEORETICAL AND KNOWLEDGE ASPECTS OF CONSTITUTING

ETHNOPOLITICAL MENTALITY OF MULTIFOLK COUNTRY


Roman Varzar


The Interregional Academy of Personnel Management (IAPM)

Frometivska str., 2, Kyiv-39, 03039, Ukraine


The author concentrated his attention on an ethnopolitical mentality as a particular manifestation of the national mentality. The genesis, source and structure of the mentality were indicated by author in the ethnopolitical history of an abstract multifolk country. In our opinion, the phenomenon of EPM can be measured by factors such as: a) the concept of an objective historical sovereignty of individuals, groups and people studied by J. S. Mill, b) the concrete-situational dimension 3) the subjective “cold eye” described by M. Weber. The author suggested that the national minorities in the framework of a country were the main bearers of the mentality. The problem of forms of a political socialization of national minorities was inspected in details that included the process of the creation of elite, the state’s autonomy, parties and nations building and forming of ideas. According to the authors opinion all the aforementioned components were stages of the development of an ethnopolitical mentality of the multifolk country.

Key words: a mentality, the ethnopolitics, a folk, an ethnos, a nation, the multifolk country.


^ ТЕОРЕТИКО-ПОЗНАВАТЕЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ СТАНОВЛЕНИЯ ЭТНОПОЛИТИЧЕСКОГО МЕНТАЛИТЕТА В МНОГОНАРОДНОЙ СТРАНЕ 

Роман Варзар

Межрегиональная Академия управления персоналом (МАУП)

Фрометовская, 2, Киев-39, 03039, Украина


Внимание в статье акцентировано на этнополитическом менталитете как отдельном выражении народного менталитета. Выявлено его генезис, источники и структуру в этнополитической истории абстрактно взятой многонародной страны. По мнению автора явление ЭПМ можно измерять по следующим признакам: а) концепции объективного исторического суверенитета личности, группы и народа Дж. С. Милля, б) конкретно-ситуационного измерения и 3) субъективном "холодном глазомере" М. Вебера. Основным носителем данного среза менталитета автор считает меншинные народы-этносы. Подробно изложены вопросы о формах политической социализации меншинних народов-этносов: елитоформирование, автономистское государствостроительство, партиенациостроительство, идееформироание. Последние являются своеобразными стадиями становления этнополитические менталитета в многонародной стране. 

Ключевые слова: менталитет, этнополитика, народ, этнос, нация, многонародная страна.


Стаття надійшла до редколегії 27.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 30.93

ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ 20-30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Ігор Вдовичин

Львівська комерційна академія

вул. І.Франка, 68, м. Львів, 79011, e-mail: vdovychyn.i@gmail.com

Проаналізовано націоналістичний, консервативний, націонал-демократичний, соціалістичний (лівий) напрями української політичної думки 20-30 рр. ХХ ст. В рамках цих напрямів розглянуто такі поняття як свобода, плюралізм, особа, індивідуальність. З’ясовано питання семантики термінів «націоналізм» та «інтегральний націоналізм». Проаналізовано основні стереотипи, поширені в літературі про українську політичну думку 20-30-х років ХХ століття, а також запропоновано можливі шляхи нової інтерпретації доктрин основних ідеологічних напрямів.

^ Ключові слова: українська політична думка, націоналізм, консерватизм, свобода, особа.


Більшість дослідників виокремлюють такі напрями тогочасної політичної думки – націоналістичний, консервативний, націонал-демократичний, соціалістичний (лівий) [7; 9; 17; 18]. Певні розбіжності в класифікації спостерігаються вже в самому середовищі цих ідеологічних напрямів. Радянське суспільствознавство загалом визнавало такий поділ при певному ідеологічному забарвленні [19, c. 43-44].

Найдискусійнішою залишається проблема відношення до тогочасного націоналістичного напряму. Його роль була настільки вагома, що радянська суспільно-політична думка увесь спектр опозиційних до неї політичних думок окреслювала як «націоналістичні», хоча усвідомлювала існування ідеологічних відмінностей між ними. Для об’єктивного аналізу передусім необхідно з’ясувати питання семантики терміна «націоналізм». В Оксфордському політичному словнику під націоналізмом розуміється «перетворення відданості своїй нації у тверді принципи та програми... Загальною рисою універсальних принципів націоналізму є утвердження пріоритету національної ідентичності над вимогами класу, релігії та людства загалом» [5, c.432-433].

І. Лисяк-Рудницький пропонує вживати стосовно українського організованого націоналізму термін «інтегральний націоналізм» [9, Т. 2, с. 76]. Такої ж точки зору дотримується і О. Зайцев: «щоб уникнути термінологічної плутанини, на означення цієї форми націоналізму я вживатиму термін «інтегральний націоналізм», запозичений українськими дослідниками з англо-американської історіографії» [4, с.103]. У свою чергу, Я. Дашкевич застерігає: «Наступний метод — це фальшиве інтерпретування текстів, деколи з міною, що не розуміють їхнього справжнього змісту. Тому підсовують власне неграмотне або замовне розуміння. Яскравим прикладом цього стало перекручення терміну «чинний націоналізм», тобто «активний», «дійовий» на «інтегральний» («всюди проникаючий», «єдинодопустимий» — семантика даного прикметника в цьому конкретному випадку не є ясна, що й використовують автори, які ним хизуються, ще й через його нібито високонаукове, бо чужоземне звучання). Дехто знайшов у Д. Донцова ще й «тоталітарну спрямованість» і подає це як велике відкриття. Відкриття, без сумніву, бо й сам Донцов не знав про таку спрямованість своїх поглядів» [2, с.8].

Проте доречнішим видається інший підхід: «Націоналізм (від лат. nation – народ) – теорія і практика етнічних і соціально-політ. відносин у сус-ві, які ґрунтуються на самоідентифікації нації у розв’язанні політ., держ., екон., соціокультурних проблем сусп. розвитку і які реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених рівнем рівнем соціально-екон., політ. і духовно-культурного розвитку країни, традиціями, станом сусп. психології та специфікою довколишнього соціосередовища” [15, с.384]. Цілком обгрунтованою була позиція націоналістичного напряму, спрямована на забезпечення духовно-культурної ідентичності. «Він же (ритуал – І. В.) є «інструментом» постійного підтримування цього буття, світотворчою акцією, без якої світ людини зникне, без якої згасають очі людські, без якої закрито шлях до транценденції» [11, с.189].

Критики радикального напряму в українському національно-визвольному русі не звертали уваги на чіткі заяви Д. Донцова стосовно зловживання «прогресивною» термінологією. «Фразою є для нас розмова про «реакцію», бо коли обстоювання нашим селянством своїх етичних, родинних і соціальних ідеалів проти руйнуючої моралі комунізму, є реакціонерство, то з гордістю повинні ми носити це ім'я» [13, c.2].

Розповсюджений закид стосовно організованого націоналістичного руху – його ксенофобія, національна обмеженість і тому подібні непривабливі риси. Ця міфологема не має під собою жодних підстав. Радше навпаки - свідомий, нехай і доброзичливий, критицизм щодо українців. Немає жодного приписування їм надзвичайних чеснот, а критика тих рис характеру, які не дозволяють здійснювати свободу, не дають бути людиною, власне людині притаманна здатність керувати своєю долею, визначати мету і діяти, спираючись на самоусвідомлену волю. Саме таких рис бракує українцям. «Чи Вам не впало в око, що всюди там, де бачимо в нас незвичні для нашої національної вдачі явища, отже – скорість рухів і думання, політичну активність, активний спротив, революційні чини, агресивність – там майже з правила потрапите в проводі на – расово нечистих українців, кровних мішанців із іншими расами, а то й зовсім чужої крови» [10, c.125]. В. Мартинець наводить приклади: Б. Хмельницький, М. Драгоманов, Л. Українка, І. Франко, В. Липинський, Д. Донцов, … в т. ч. і в проводі ОУН [10, c.127-130]. Отже, жодних підстав для обвинувачень у ксенофобії чи расизмі немає, радше є критика пасивності українського народу. Тому необґрунтованими є такі закиди: «Буржуазний націоналізм увібрав в себе, зокрема, ксенофобію, тобто почуття племінної та расової упередженості до людей іншої раси» [19, c. 40].

На принциповій важливості внутрішнього усамостійнення для європейської людини наголошує український дослідник В. Денисенко: «Ця особистість не має обов’язків окрім тих, які сама пропонує та якими координує власні дії. Рівність її з іншими особами втримується лише на нерівності, єдиною формою існування якої є визнання та повага унікальності іншого. Така система рівності відтворює себе лише в єдиному виді діяльності – спілкуванні. І ніякі норми, ні авторитети, ні інституції над таким спілкуванням не владні – воно настільки ж унікальне та індивідуальне, як і самі особи» [3, c. 16]. Відтак основне завдання українського націоналізму полягало в наданні якомога виразнішої індивідуальності як спільноті, так і особі, оскільки лише в такому разі можлива наповненість внутрішнього і зовнішнього життя. «Завдяки знаходженню сенсу власного буття особистість вивільняє свій суб’єктивний потенціал і може виступати повноцінним творцем свого життя» [14, c. 77].

Беззаперечний захисник ліберальної моделі К. Поппер так само наголошував на небезпеці чіпляння за слова, терміни. На його думку, жодної «науковості» чи «об’єктивності» в гонитві за максимальною точністю немає. «У науці ми дбаємо про те, щоб твердження, які ми висловлюємо, по суті, не залежали від значення наших термінів. Навіть там, те терміни визначені, ми не прагнемо виводити яку-небудь інформацію з визначення чи вибудовувати на ньому докази. Через те наші терміни майже не завдають нам клопоту. Ми не переобтяжуємо їх. Намагаємося прив’язати до них якнайменше ваги. Не сприймаємо їх «значення» надто серйозно. Ми завжди усвідомлюємо, що наші терміни трохи розпливчасті (оскільки ми навчилися застосовувати їх лише на практиці), й досягаємо точності не шляхом розвіювання півмороку їхньої розпливчастості, а скоріше дотримуючись його, старанно вибудовуючи наші фрази так, щоб можливі відтінки значення наших термінів не мали ваги. У такий спосіб ми уникаємо суперечки про слова» [16, Т.2. c.26]. Відсутня «науковість» і в посиланнях на ті чи інші цитати, вирвані з конкретно-історичного та змістовного контексту.

Усі ці довгі цитати наводять на невтішні висновки. Впродовж років незалежності інтелектуального стрибка не відбулося, спостерігається певний анти-поступ, який викликаний розповсюдженням нігілізму (надто в колах, які претендують на інтелектуальну вищість). «Нігілізм — це заперечення особливого ґатунку, він відкидає наявні цінності, не визначаючи натомість ніяких інших, із чого він постає? Зі злості, ненависті, відчаю, розчарування, покори, байдужости, нудьги. Це позиція того, хто відкидає все суще, хоча водночас неспроможен бодай припустити, ніби щось може змінитися на краще, — й тому неминуче приходить до зни­щення або самознищення» [6, c. 9.]. Страх окреслити власну позицію неминуче робить інтелектуальні зусилля безплідними.

Українська дослідниця А. Носова зазначає, що для сучасного, нового стилю «наукового» мислення характерним є зростання популярності герменевтики, феноменології, екзистенціоналізму, психоаналізу, що зумовлено прагненням вийти за рамки абсолютизації раціональних методів пояснення світу, які не дають адекватного уявлення навіть щодо природничих знань. Відбувається їх доповнення гуманістичними концепціями із притаманною їм принциповою нечіткістю й описовістю, застосуванням культурних вимірів історичного і суспільного процесів [14, c.4].

Для гуманітарного знання головним є інтерес, передусім до людської індивідуальності. Його завдання - зрозуміти причини появи конкретного розмаїття, яке є системною основою людського буття.

Не менше стереотипів заважають об’єктивному аналізові української політичної думки консервативного спрямування. У «Політичному енциклопедичному словнику» зазначено: «Консерватизм – політ. ідеологія і практика сусп-політ. життя, що орієнтуються на збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традицій, цінностей і морально правових засад» [15, c.271]. Український консерватизм не повністю підпадає під такі ознаки. Він орієнтував на зміни – соціально-політичні, ідеологічні, ціннісні. Без радикальних змін в усіх сферах тогочасного життя українського суспільства його ідеї не могли бути реалізовані. Найбільш революційною, радикальною була ідея незалежності, яка повинна була спричинити глобальні зрушення в усіх інших сферах життя суспільства. Здобуття незалежності, на думку представників українського консерватизму, вимагало глибоких змін суспільної свідомості, системи управління, системи господарювання. Суспільство закликали не до консервації, а до змін, і передусім до зміни пасивного сприйняття дійсності на активну, свідому діяльність, перетворення із об’єкта в суб’єкт. Розглядаючи українську спільноту як цілісність, консерватизм насамперед наголошував на усвідомленому праві на свободу людини, на закріплені за особою прав політичних, економічних, особистих. Українська консервативна концепція не просто державотворча чи модернізаційна, а найголовніше – цивілізаційно-формуюча.

Стосовно українського консерватизму можна погодитись з твердженням І. Лисяка-Рудницького: «Однією з несподіванок у недавній історії України був раптовий розквіт консервативної думки у міжвоєнний період. Такий розвиток проходив на західноукраїнських землях поза межами СРСР і серед української діаспори в Західній Європі та Північній Америці» [9, Т. с.72]. На його думку, такий інтелектуальний прорив українського консерватизму значною мірою зумовлений впливом В’ячеслава Липинського (1882-1931).

В. Липинський наголошував на визначальній ролі самодіяльності громадян у процесі забезпечення функціональності суспільства. Він не визнавав погляду, в основі якого визнання патерналістського обов’язку держави. Держава лише в тому випадку життєздатна, якщо має за основу ініціативу особи.

«Тільки на місцях: по селах і волостях, тільки в продукуючих класах: в селянстві, в робітництві, в культурнім працюючім помі­щицтві, в технічно творчім міщанстві — виробляться й найдуться організатори держави. Забезпечити цю природню й єдине раціональну людську селекцію якнайширшою децентралізацією й як­найбільшим збереженням чистоти класового принципу — ось велике завдання будучої Української Держави» [8, c.45].

В. Липинський був центральною постаттю серед видатних інтелектуалів, які заслуговують персональної згадки: історик Д. Дорошенко (1882-1951), С. Томашівський (1875-1930) та В. Кучабський (1895-1945).

Український консерватизм міжвоєнного періоду в багатьох виявах є ще недостатньо дослідженою політичною доктриною. Це передусім питання про погляди українського консерватизму на політичні й особисті права та свободи. Поширена хибна думка, що консервативний напрям обстоював насамперед збереження існуючих соціальних переваг задля пануючого стану чи навіть повернення до станового поділу, характерного для минулих століть.

Насправді погляди консерваторів були набагато глибшими, вони наголошували на поступові шляхом посилення вимог до еліти суспільства як стану, що продукує інтелектуально-духовні цінності. В. Липинський окреслює ряд проблем – руйнівний характер більшовицького режиму, здатність демократії зберігати стійкість без опертя на духовні чинники, а відтак формувати нові соціальні й політичні відносини.

Захист свободи можливий лише за поєднання багатьох факторів, серед яких визначальними є функціонування певного інституційного механізму, що дає змогу втілювати індивідуальне прагнення до свободи, та наявність свідомих своїх прав і обов’язків громадян. Характеризуючи першу загрозу свободі, Арістотель так само окреслював цю проблему: «А ще демагоги, притягаючи до суду посадових осіб, наголошують на тому, нібито судити їх повинен народ (демос). Останній охоче вислуховує їхні пропозиції, через що роль державних інституцій зводиться нанівець» [1, c. 107]. Відтак декларативно максимально “вільний” громадянин в будь-який момент може виявитись беззахисним перед лицем емоційної стихії, нерідко вміло підігрітої. Свобода особи вимагає відповідальності. Вона можлива за умови, коли громадянин має інституційно закріплене, з певною процедурою, право на владні повноваження, і він ці права і свободи не бажає втратити, він прагне нести тягар відповідальності свободи. Спільнота, чий політичний механізм вже “інфікований” демократичними процедурами, повинна виходити з таких засад: «Нас створила природа, і створюючи, наділила владою змінювати світ, передбачати і планувати майбутнє. Ухвалювати далекосяжні рішення, за які ми несемо моральну відповідальність. Таки відповідальність, бо рішення потрапляють у світ природи тільки з нами» [16, Т.1. c.77]. У політичній сфері інший підхід заводить у глухий кут, оскільки поза прийняттям індивідом рішень він не може існувати. Ті політичні доктрини, які прямо чи опосередковано заперечують свободу особи, неминуче призводять до деградації спільноти, що вимушено чи добровільно взяла їх собі як засадничі.

У країнах із західною політичною культурою плюралізм сприймають як річ самозрозумілу. Однак в українській думці наголошування В. Липинським на плюралізмі було радикальним нововведенням. Народники XIX ст. бачили українське суспільство моністичним, у дусі Руссо, не усвідомлюючи, що «наслідком рівноваги є співвідношення різного, інформаційний обмін між різностями (у фізичному світі він, нагадує, завжди такий, що водночас має форму силової, речовинно-енергетичної взаємодії), який результується в інформаційному збагаченні обох контрагентів взаємодії. А останнє, в свою чергу, через “вкарбованість” інформації в речовинно-енергетичні носії, матеріалізується як ускладнення структури того, що взаємодіє» [11, c.108].

Український консерватизм гостро критикував моністичні, редукціоністські ідеології, які визначали великі частини населення України як «класових ворогів» або ж «етнічно чужі елементи», тим самим узаконюючи неповноту нації, а відтак її постійну бездержавність. Тому він висунув концепцію територіального патріотизму, дотримуючись європейської традиції його розуміння.

Не менш складним є дослідження української політичної думки лівого спрямування, яка була представлена широким спектром політичних партій, в межах яких існували певні відмінності. Попри те домінуючими для них були стереотипи марксизму, які змушували їх підпорядковувати окрему особу ідеї майбутнього досконалого суспільства, перетворювати її у гвинтик механізму, керований ззовні, обмежували здатність до незаідеологізованого аналізу буття: «Наші фашисти заключили в 1936 році пакт з ундовцями і клерикалами, щоб не зачіпати бундівської політики, а за те мати попертя від бундівських політиків. Ті фальшиві націоналісти (105%) разом з тим пропагують фашизм, виступаючи проти всякої демократичної думки і відбираючи таким чином свіжий воздух українському народові» [20, c. 37].

Основна полеміка спрямована на формування емоційно-негативного сприйняття українських політичних сил, що стоять на виразно державницьких позиціях і послідовно піддають критиці радянський тоталітаризм. Водночас жодних аргументів щодо помилковості позиції українських партій національно-визвольного характеру не запропоновано, а лише емоційні звинувачення, прикрашені епітетами.

Автор статті в часописі «Живе слово», офіційному органі УСРП, критикує спроби пропаганди культу М.Міхновського і робить виключно політично умотивоване твердження: «З того всього ясне, що наші фашисти неправдиво звуть себе націоналістами, бо їх правдиве ім’я повинно бути фашисти. Зрештою вони в українській історії не можуть покликатись на ніяку традицію. Так як нинішній демократичний рух має своїх духовних попередників – Шевченка. Драгоманова, Івана Франка, Павлика, Грушевського. Наші фашисти в українській історії є без традиції, бо вони є плодом чужих рухів і чужих ідеологій» [12, c. 36]. Продовження тієї ж практики - приниження постатей, чия безкомпромісна позиція в питанні незалежності України очевидна. Ті постаті й політичні сили, як повставали проти масових репресій, ігнорувань прав і свобод, були оголошені фашистами. В Україні, через її бездержавний характер, соціальна боротьба перетворювалась у свою протилежність, що підтверджувало, хоча і занадто дорогою ціною, підпорядкованість соціальних вимог ширшим політичним проблемам, втілення яких набуває реальних обрисів і стає ефективним лише в умовах політичної незалежності.

Аналізуючи народно-демократичний, зорієнтований на ліберальні цінності напрям, виникає проблема недостатнього ідеологічного, теоретико-світоглядного забезпечення своєї позиції. Представник українського консерватизму С. Томашівський звернув на це увагу, розглядаючи програмні засади УНДО. Він критично оцінював як практичну діяльність УНДО, так і її практичні зусилля, завважуючи: «Отже, нас не дивує, що брошура (ІІІ. Народний з’їзд Українського Народно Демократичного Об’єднання 24-25 грудня 1928. – І.В.) густо посипана такими само похвальними солодощами, яких поза Італією, ні одна партія в Европі не вживає: приміром, що “УНДП, найбільша українська партія на всіх українських землях під Польщею … нетілько національна, але й незалежна, соборна і загальнонародна… інтереси всіх кляс і станів пічинює найвищому ідеалові нації … всі клясові чи станові суперечності розв’язує демократичним способом і зі становища доцільності тієї розвязки для реалізації найвищого національного ідеалу» [21, c.13]. Томашівський звертає увагу на застосування загальних фраз, формально “прогресивних”, а при ближчому розгляді банальних і навіть небезпечних для самореалізації свободи особи, оскільки вони можуть створити передумови для маніпуляцій свідомістю суспільства. “Зокрема, що можна сказати про таке впевнювання: “всі клясові чи станові суперечності (партія) розв’язує демократичним способом”? Хіба те, що в нього можна вложити все до вподоби: і “граб награблене” і “бий інтелегентів”, і вибір, приміром, епископів на вічу в салі Лисенка, і багато инших “демократичних ідеалів”» [22, c. 20].

Отже, значна частина досліджень тогочасної політичної думки засновувалась на шаблонах і упередженнях, а не на вивченні текстів та історико-політичного контексту епохи, а тому потребує сучасного осмислення.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюча.- К.: Основи, 2000. – 239 с.

  2. Дашкевич Я. Передмова //Донцов Д. Твори. Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів: Кальварія, 2001. – С. 6-17.

  3. Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. – Львів: ПАІС, 1997. – 274 c.

  4. Зайцев О. Український націоналізм і фашизм (1920-30-ті роки)// Українські варіанти, 1998. №1. - С.102-109.

  5. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; За ред. І. Макліна, А. Макмілана. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи". - 2005. – 789 c

  6. Краус В. Нігілізм сьогодні, або терплячість світової історії. - К.: Основи, 1994. – 24 с.

  7. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: навчальний посібник .]. - К.: Ґенеза, 1994. – 368с.

  8. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Відень, 1926. – 540 с.

  9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - К.: Основи, 1994. - Т.1 - 531с.; Т.2 - 571с.

  10. Мартинець В. За зуби й пазурі нації. – Париж: Видання «Українського слова», 1937. – 144 с.

  11. Метельова Т.О. Людина в історії: пошук системних закономірностей. К.: Укр. книга, 2002. – 447 с.

  12. М.С. Як творять фальшиві легенди // Живе слово, 1939.– Ч.2. – С.36 – 46.

  13. Наші цілі // Заграва. – 1923. – Ч. 1. – С. 2-3.

  14. Носова А. Людина у цивілізації: Захід і Схід. - К.: Візант, 1998. – 96 с.

  15. Політологічний енциклопедичний словник/ Упоряд. В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

  16. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К.: Основи, 1994. - Т.1 – 44c.; Т.2. – 494 c.

  17. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній істотко-політичній науці). – К.: Либідь, 1992. – 232с.

  18. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1993. – 192с.

  19. Римаренко Ю.І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. - К.: Наукова думка, 1974. – 384с.

  20. Стахів М. Демократія, соціалізм та національна справа. - Львів, 1936. – 88 с.

  21. Томашівський С. Наша чільна партія у власному зеркалі. – Львів, 1929. – 64с.

  22. Хазратова Н.В. Психологія відносин особистості й держави: Монографія. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2004. – 276 с.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25



Схожі:

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconПравила для
Для публікації в журналі “Вісник лну. Серія: Філософсько-політологічні студії” редколегія приймає раніше неопубліковані статті з...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconТрансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем
Вісник Львівського університету. Серія. Філософські науки. 2008, Вип. 11, с. 160-168
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВитяг з наказ у ректора Львівського державного університету ім І. Франка м. Львів № ­­­
У відповідності з правилами прийому до Львівського державного університету на навчальний рік на основі рішення
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconРозділ І монографії
Горностай О. Б. Високий рівень культури безпеки праці як фактор зменшення виробничого травматизму / О. Б. Горностай, О. Л. Мірус...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВимоги до статей для журналу „вісник бердянського університету менеджменту І бізнесу”
Редакція приймає до друку написані спеціально для журналу „Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу” оригінальні статті....
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Логістика»
Вісник складається з трьох розділів: “ Теорія логістики і маркетингу», «Логістичне і маркетингове управління», «Формування та оптимізація...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВ. о ректора Львівського національного університету
Зобов’язуюся дотримуватись правил внутрішнього розпорядку у гуртожитку і своєчасно вносити оплату за проживання у студентському гуртожитку...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconАктуальні проблеми філології та американські студії
Кафедра іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи