Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії icon

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії




НазваВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Сторінка16/25
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.99 Mb.
ТипДокументи
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25

^ ANTHROPOLOGICAL VALUES OF CONSERVATISM IN FORMING

OF METHODOLOGICAL PRINCIPLES OF POLITICAL SCIENCE

Mykhailo Gordienko


National university of State tax service of Ukraine

K. Marx str., 31, Irpin, Kyiv region, Ukraine, 08201, tеl.: (044297)62767


The problems of a development of man, forming the civil position, an education of a patriotic consciousness are explored through the prism of conservative values. The author considered that the political personality, own national traditions, domestic culture, spirituality and religion must form the citizen of the opened society in a combination with democratic values. Conclusion was drawn that the fundamental ideas of conservatism determined national prospects, provided the comprehensive development of man and a construction of the civil society. A study of conservative constituents of the nature of man was useful to an optimization of social relations in the practical plane of politics.

Key words: conservatism, anthropological values, pragmatism, identity.

.


^ АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ЦЕННОСТИ КОНСЕРВАТИЗМА В ФОРМИРОВАНИИ МЕТОДОЛОГИЧЕСКИХ ПРИНЦИПОВ ПОЛИТИЧЕСКОЙ НАУКИ

Михаил Гордиенко

Национальный университет государственной налоговой службы Украины

ул. К. Маркса, 31, г.Ирпинь, Киевская обл.,Украина, 08201, тел. (044297)62767


Исследуются проблемы развития человека, формирования его гражданской позиции, воспитание патриотического сознания сквозь призму консервативных ценностей. Автор считает, что политическую личность, гражданина открытого общества должны формировать собственные национальные традиции, отечественная культура, духовность, религия в сочетании с демократическими ценностями. Делается вывод, что фундаментальные идеи консерватизма определяют национальные перспективы, обеспечивают всестороннее развитие человека и построение гражданского общества. Изучение консервативных составляющих природы человека является полезным для оптимизации социальных отношений в практической плоскости политики.

Ключевые слова: консерватизм, антропологические ценности, прагматизм, идентичность.


Стаття надійшла до редколегії 26.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 322

^ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ І ЦЕРКВИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТОЛОГІЇ

Іванна Ломака

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

вул. Шевченка, 57, м. Івано-Франківськ, 76025,Україна, тел. 0342-596146

Досліджено вплив церкви і релігійної свідомості на політику й політичну свідомість в умовах розбудови української державності, коли інтенсивність політичних та релігійних процесів значно прискорилась і їх взаємодія посилюється. Висвітлено також проблему дослідження релігії та церкви в сучасній українській політології. Обґрунтовано хибність думки, сформованої у суспільстві, що релігія й церква перебувають поза політикою. Зазначено, що церква виступає активним учасником політичного процесу в сучасному суспільстві і, виконуючи свої головні функції, змушена вступати з інститутами суспільства в політичні відносини.

^ Ключові слова: релігія, церква, релігійна свідомість, політична свідомість.


Під впливом історичних змін, що сталися в 1991 році після проголошення незалежності України, відбуваються глибокі процеси переосмислення суспільної ролі релігійно-церковних установ. Після проголошення незалежності та започаткування демократичних перетворень роль церкви та релігії набула принципово нових рис за всю історію існування християнства на території України. Найістотнішими кроками влади незалежної України було визнання на законодавчому рівні церкви як вагомого інституту суспільства. Це, зокрема, прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", який забезпечив соціальну справедливість, захист прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії, визначив обов'язки держави стосовно релігійних організацій, а також обов'язки релігійних організацій перед державою і суспільством.

Прийняттям цього Закону держава поставила перед собою мету подолати негативні наслідки державної політики минулих років стосовно релігії й церкви. Правове регулювання як суспільних відносин загалом, так і якоїсь їх частини має ґрунтуватися на чіткій, добре продуманій загальній концепції, якою визначено мету, пріоритети й сферу цього регулювання. Як наголошує релігієзнавець Віктор Єленський, в Україні "при кардинальній зміні державної політики щодо Церкви порівняно з комуністичними часами мало змінилося розуміння самої філософії взаємин цих двох інституцій" [3,с.13]. Якщо зміну ставлення держави можна досить точно датувати за конкретними державними актами і подіями (зокрема, прийом у квітні 1988 р. М.С. Горбачовим патріарха Пимона й членів Св. Синоду РПЦ під час підготовки до святкування 1000-річчя Водохрещення Русі), то зміна ставлення суспільства до релігії й церкви – процес триваліший у часі й не однаковий у різних регіонах [2, с.39]. Цей процес розпочався зі зростанням в людей інтересу до релігії, спершу боязкого й епізодичного, а згодом усе ширшого висвітлення цієї проблематики в засобах масової інформації, що стали активніше формувати суспільну думку в цьому напрямі. Можна виділити позиції, що характеризують зміну ставлення суспільства до релігії й релігійних організацій.

По-перше, зміна в суспільній свідомості оцінки історичної й сучасної ролі релігії та релігійних організацій, передусім традиційних в Україні конфесій, підвищення їх престижу, індексу довіри до релігійних організацій в очах суспільної думки. Це породило певні суспільні очікування, які частково виправдалися, а частково були перебільшені, про здатність церкви (релігійних організацій) сприяти подоланню кризи українського суспільства.

По-друге, зміна ставлення суспільства до релігії й церкви набувала вираження у зверненні до релігії, у прийнятті віри значними масами населення і зростанні рівня релігійності, тобто частки віруючих у загальному складі населення, та підвищенні ступеня релігійності, тобто глибини віри, інтенсивності релігійних переживань та культових дій.

Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідницької праці. Особливу увагу фахівців привертають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви. Зокрема, помітну зацікавле­ність викликає церковно-релігійний ренесанс та його вплив на націо­нальну свідомість, державотворчі процеси. Саме в цей період як окремий напрям політико-релігієзнавчих та церковно-правових студій започатковано дослідження суспільно-церковних відносин з урахуванням релігійної ситуації, що ви­ник­ла в Україні впродовж 90-х років ХХ ст. Відповідна тематика дістає висвітлення у працях О. Білоуса, М. Головатого, В. Єленського, Е. Кардоша, Ф. Кирилюка, М. Ко­лодного, І. Кураса, В. Марчука, М. Ми­хальченка, М. Москалюка, В. Панібудьласки, В. Пащенка, В. Реб­кала, М. Рибачука, О. Руб­люк, Ф. Рудича, Д. Степовика, Л. Филиповича, А. Юраша, О. Шуби та інших вітчизняних дослідників.

На сучасному етапі історичного розвитку Української держави, коли попередня державна ідеологія зазнала краху, а нові ідеології не завоювали довіри в людей, великого значення на шляху духовного відродження України набувають релігія як форма суспільної свідомості й Церква як важливий інститут громадянського суспільства, його політичної системи. Досліджуючи політичне співвідношення релігії та громадянського суспільства, варто звернути увагу передусім на світоглядну, нормативно-оцінювальну, регулятивну функції релігії та політичну функцію церкви.

Процеси формування і розвитку громадянського суспільства в Україні мають риси, які роблять їх в чомусь схожими на процеси, що відбувались в інших країнах та відбуваються в усьому цивілізованому світі, Водночас українське громадянське суспільство індивідуальне, неповторне, специфічне саме для України, що обумовлено особливостями її історичного розвитку, конфесійним різноманіттям, етнічним складом населення, процесами змін її соціального й політичного ладу за останнє двадцятиріччя.

Оцінюючи релігійно-церковну складову формування і розвитку громадянського суспільства в Україні, слід брати до уваги наявність в країні різних релігій, конфесій, релігійних напрямків, їх кількісне співвідношення й взаємини між собою, їх історичну вписаність у суспільство або регіон та їх взаємини з суспільством і його групами. Зазначені характерні риси конфесійного простору України констатують факти, підтверджувані даними Держкомітету в справах релігій про реєстрацію релігійних об'єднань, матеріалами соціологічних досліджень та простими повсякденними спостереженнями. На 1 січня 2008 р., Держкомітет у справах релігій визначив статистичні підсумки минулого року в Україні та з’ясував, що в Україні зареєстровано 32081 релігійних громади, крім того, існують ще 1832 незареєстрованих релігійних організацій, що становить 33913 організацій, які представляють понад сто різних релігійних течій, церков, деномінацій. Ця цифра включає, 421 монастир (6598 насельників), 192 духовних навчальних закладів (19 365 слухачів), 333 місії, 74 братств. У різних конфесіях було 29 441 священнослужитель (із них 773 – іноземці). Працювало в 2007 р. при громадах 12 689 недільних шкіл, виходило друком понад 383 часописи і газети [4, с.14].

Загалом конфесійний простір сучасної України надзвичайно насичений, багатобарвний і різнорідний. Однак збільшення насиченості й різнорідності конфесійного простору в Україні не є лише питомою особливістю, а являє собою об'єктивно обумовлену світову тенденцію. Цей процес не лише в Україні, а й в інших країнах дістає неоднозначну оцінку з боку громадськості, урядів, представників традиційних релігій, зокрема спостерігаються спроби адміністративними, а подекуди й законодавчими заходами стримати його розвиток, закрити доступ у свої країни тим чи іншим нетрадиційним релігіям і культам.

Церква в демократичному суспільстві не втручається в політику, проте вона є вагомим суспільним інститутом, що поряд з іншими суспільними утвореннями бере участь у суспільно-політичному житті. Розглядаючи роль та місце церкви в системі інститутів громадянського суспільства, не можна оминути функціональний аспект участі церкви та сповідуваних нею релігій в суспільному житті. У вітчизняній літературі визначилося два підходи до розуміння функцій церкви та релігії. Перший з них полягає в тому, що дослідники намагаються визначити, виділити "специфічно релігійну" функцію, функцію "фіктивного регулювання", пов'язану з помилковим тлумаченням і ілюзорним заповненням дійсності. Д. Угринович вважає, що "специфічною для релігії" є функція ілюзорно-компенсаторна. При цьому зазначається, що певний тип суспільства, певні соціальні системи мають потребу в "фіктивному регулюванні" або ж в "ілюзорному заповненні". А. Сухов вважає, що всі функції релігії мають характер "специфічно релігійний". Зокрема, "ілюзорно-компенсаторна" функція, яку релігія реалізує як ілюзорний засіб, полягає у зм'якшенні реального безсилля людей перед природою й суспільними силами. Однак, як відомо, таку ж функцію можуть виконувати твори мистецтва. Ця функція притаманна й нерелігійним помилковим ("фіктивним") ідеям, цінностям, нормам. Подібна "неспецифічність" притаманна й іншим функціям релігії, зокрема світоглядній.

Достовірніше виглядає другий підхід, суть якого полягає не в "специфічних для релігії" функціях, а в специфічності виконання релігією тих чи інших соціальних функцій, які обумовлені потребами суспільства, соціальних груп та індивідів. Дотримуючись методики другого підходу, розглянемо сутнісні характеристики основних функцій церкви та релігії, зокрема такої важливої, як світоглядна функція. Релігія містить у собі певне світорозуміння (пояснення світу, місця людини в ньому, природи людини тощо), світовідчуття (емоційне відбиття зовнішнього світу й самовідчування людини), оцінку світу, світовідношення. Релігійний світогляд реалізується в поведінці й відносинах віруючих, у структурі релігійних організацій. Особливість релігійного світогляду випливає із самого функціонального підходу до релігії, покликаного визначити ті завдання, які вирішує релігія в суспільній системі.

Стабільність забезпечується на основі інтеграції, об'єднання й погодженості зусиль людей, соціальних груп, інститутів та організацій. Функцію інтегратора суспільного організму і його стабілізатора, з погляду функціоналістів, виконує саме релігія. Однак інтегративна функція не реалізується в суспільстві автоматично. Вона вимагає наявності в суспільстві соціальних сил і умов, що сприяють його інтеграції. Так, В. Гараджі вважає, що труднощі, з якими зіштовхується функціоналізм, інтерпретуючи релігію як фактор інтеграції суспільства, полягають в тому незручному для інтегративних теорій і все-таки очевидному факті, що релігія може викликати конфлікти й сприяти дезінтеграції суспільства, на макросоціологічному рівні включно. Йдеться передусім про міжрелігійні конфлікти, релігійну ворожнечу й нетерпимість. Боги стародавніх греків постійно ворогували й воювали між собою. Вже в цій елементарній боротьбі богів М. Вебер вбачав "одну із цінностей" [1, с. 98].

Історичні процеси, що відбуваються в Україні на початку XXІ століття, дають змогу констатувати глибоку трансформацію всіх сторін суспільного життя: культурної, політичної, економічної, соціальної. Безсумнівну важливість становить проблема церковно-державних відносин у сучасному суспільстві, звідси така увага з боку як політичної влади, так і громадськості до взаємовідносин даних інституцій, зокрема й до відповідного законодавства, що регулює ці відносини. Піддаючи концептуальному аналізу відносини церква-суспільство-держава, необхідно дослідити основні законодавчі акти, які регламентують та легітимізують існування релігії й церкви в суспільстві, зокрема забезпечення ступеня свободи совісті й віросповідання окремих індивідуумів та діяльність релігійних організацій. Із законодавчих актів можна вивести, що державно-церковні відносини – це відносини влади з: а) релігійними організаціями; б) релігійними громадами; в) управліннями та центрами релігійних об’єднань.

Механізми взаємодії держави, суспільства та церкви в науці розглядають в культурологічному, історичному, соціальному, юридичному аспектах. З позиції політичної науки, громадянське суспільство, як складова держави, є такою моделлю суспільного розвитку, яка пропонує збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних органів та недержавних утворень (інститутів громадянського суспільства) для того, щоб діяльність державних органів завжди перебувала в полі зору недержавних структур, які, в свою чергу, мають співвідносити власні дії із законами та враховувати об’єктивні потреби держави. У політологічних дослідженнях (зокрема, О. Онищенко) вирізняються три моделі взаємодії держави з інститутами громадянського суспільства: конфронтаційна, патерналістська та консенсусна. [5, с. 12-15].Очевидно, що найоптимальнішою є остання.

Серед наукових підходів до вивчення питань, пов’язаних з суспільно-церковними відносинами, виділяють три:

1. Конфесійний (від лат. Confessio - церковний, віросповідний), тобто релігійний. Цей підхід з точки зору конкретних конфесій (церков, релігій) відображає картину розвитку релігії, відносин церкви з суспільними інститутами. Порівнюючи й зіставляючи різні релігійні вчення, зазначимо, що діяльність та політичний вплив різних церков мають кінцевою метою затвердити істинність своєї релігії, довести перевагу своєї церкви над іншими. Проте спостерігається й інше: розглядаючи історію релігії як історичний процес, вони взагалі не включають у загальний огляд відомості про "свої" релігії, вважаючи, що вона повинна розглядатися окремо, поза загальним плином історії, за особливою методологією. Такий підхід іще можна назвати апологетичним (від гр. apoiogetes – захисний).

2. Атеїстичний, або натуралістичний підхід. Цей підхід розглядає віру людей в Бога як помилку, тимчасове, але певне явище, що займає в історії своє місце. Дотримуючись такого підходу, дослідники розглядають церкву виключно як установу, покликану підкоряти людей діючій владі. Для цього підходу важливішим є не так сама релігія чи церква, як історія її виникнення в людській свідомості. Як правило, дослідники, що перебувають на атеїстичних позиціях, приділяють велику увагу соціальній, економічній, політичній стороні релігійного життя, тонкощі ж віровчення їх цікавлять набагато меншою мірою, або ж вони їх повністю ігнорують.

3. Феноменологічний (від гр. phainomenon – явище, даність) підхід, з погляду якого релігія й церква описується і вивчається поза зв'язком із проблемою буття або небуття Бога. Велика роль у феноменологічному вивченні релігії належить історикам культури, археологам, етнографам, мистецтвознавцям, тобто дослідникам, сфери інтересів яких природно стикалися з релігійним життям як у стародавні часи, так і сьогодні. Історична роль церкви в суспільстві, яку вони вважають на певних етапах реакційною, може розглядатися і як така, що заважає людському прогресу, і як позитивна й прогресивна, або ж нейтральна до суспільства.

Усі ці підходи мають свої слабкі й сильні сторони, проте їх не можна вважати абсолютно непримиренними. Історики, етнографи, культурологи, соціологи, що належать до всіх трьох груп, створили змістовні й важливі праці, які допомагають при вивченні поставленої проблеми.

Порівняльний аналіз релігієзнавчого та політологічного підходів до вивчення проблем суспільно-церковних відносин дає змогу зробити висновок про те, що перший підхід зазвичай зосереджується на питаннях віровизнання та культової практики, тоді як другий – на вивченні законодавства щодо функціонування церковних інститутів, їх відносин із центральними та місцевими органами влади, політичними партіями та рухами, участі у виборчих кампаніях тощо.

Політологічні дослідження, на відміну від природничих чи математичних, не можуть уникати ціннісних аспектів, а отже, певних упередженостей. Проте це не знімає потреби в науковій об’єктивності та пізнавальній вимогливості. Торкаючись безпосередньо наукового аспекту поняття “суспільно-церковні відносини”, зазначимо, що наявні правові, соціологічні та релігієзнавчі підходи зазвичай виокремлюють специфічну ознаку явища, характерну для тієї чи іншої галузі науки. Проте на сьогодні бракує політологічного визначення цього поняття. Серед найвдаліших слід виділити визначення поняття “суспільно-церковних відносин” П. Фещенка, який розглядає суспільно-церковні відносини як сукупність форм суспільно-політичних, правових, економічних і морально-етичних норм і зв’язків, які регламентують стосунки між інститутами громадянського суспільства та церквою, в основі яких усталені традиції і звичаї, характерні для кожного народу, а також сучасна міжнародна практика, яка справляє вплив на процеси лібералізації та гуманізації цих відносин.

Нині в суспільстві сформувалась думка, що релігія й церква перебувають поза політикою. Більшість церковних ієрархів старанно підтримують цю думку. Однак історичний досвід та політологічні дослідження засвідчують, що це судження далеке від істини. Насамперед церква як ієрархічна структура, і як будь-яка інша організація, має свою внутрішню й зовнішню політику. Церква виступає активним учасником політичного процесу в сучасному суспільстві. Сутність політизації церкви полягає в самій природі феноменів “суспільство” й “церква” та неідеальності реального суспільства. Виконуючи свої головні функції, церква змушена вступати з інститутами суспільства в політичні відносини. Постійна боротьба за думки та душі віруючих змушує церкву вступати в політичну боротьбу не лише з іншими конфесіями, але й з політичними силами. Тому сьогодні релігійно-церковна складова життя сучасного українського суспільства активно досліджується в українській політології.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Вебер М. Избранные сочинения. – М.: Наука, 1990. – 764 с.

  2. Войтенко Т. О., Гончарук О. С., Привалов Ю. О. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. Наукова збірка / Відп. ред.: Ю. Саєнко. – К.: Стилос, 2002. – 210 с.

  3. Єленський В. Конституцію пpийнято. Що далі?: Пpо напpями pозвитку укpаїнської системи цеpковно-деpжавних відносин // Людина і світ. – 1996. – № 9. – С. 10-13.

  4. Колодний А., Саган О. Церкви України: цифри, факти, тенденції// Режим доступу: http://proua.com/ 13.12.2008. 

  5. Онищенко О. Громадянське суспільство: тенденції становлення // Наука і суспільство. – 2002. – № 1,2 – С. 12-15.


^ RESEARCHES INTO RELIGION AND CHURCH IN MODERN UKRAINIAN POLITOLOGY

Ivanna Lomaka

Vasyl Stefanyk PreCarpathian National University

Shevchenko st., 57, Ivano-Frankivsk, 76025, Ukraine,tеl. 0342-596146


This article deals with the influence of church and the religious consciousness on the politics and political consciousness under the condition of developing of the Ukrainian state. The intensions of the political and religious process grow higher and their cooperation improved. The paper cover the problem of investigations of the religion and church in modern Ukrainian politology. Fallaciousness of idea, formed in society, that religion and church are out of policy was described. It was marked that a church comes forward as the active participant of political process in modern society and, executing the main functions, forced to enter with the institutes of society in political relations.

Keywords: religion, church, religious consciousness, political consciousness.


^ ИССЛЕДОВАНИЕ РЕЛИГИИ И ЦЕРКВИ В СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНСКОЙ ПОЛИТОЛОГИИ

Иванна Ломака

Прикарпатский национальный университет имени Василия Стефаника

ул. Шевченко, 57, г. Ивано-Франковск, 76025,Украина, тел. 0342-596146

Исследовано влияние церкви и религиозного сознания на политику и политическое сознание в условиях перестройки украинской государственности, когда интенсивность политических и религиозных процессов значительно ускорилась и их взаимодействие усиливается. Отражена также проблема исследования религии и церкви в современной украинской политологии. Обосновано ошибочность мысли, сформированной в обществе, что религия и церковь находятся вне политики. Отмечено, что церковь выступает активным участником политического процесса в современном обществе и, выполняя свои главные функции, вынуждена вступать с институтами общества в политические отношения.

Ключевые слова: религия, церковь, религиозное сознание, политическое сознание.


Стаття надійшла до редколегії 12.06.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 321

^ ПОЛІТИЧНИЙ ТЕМПЕРАМЕНТ” ЯК ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

Сергій Дорошенко

Національний університет „Львівська політехніка”

вул. Ст. Бандери 12, Львів, 79013, Україна, тел. 032 258-21-89


Розкриваються психологічні та соціологічні детермінанти, які у нових обставинах, що склалися на межі другого і третього тисячоліть, спричинили зміну деяких принципових показників політичного темпераменту, притаманного французьким парламентарям. Нові виклики, об’єктивно визначені розвитком політичного плюралізму, а також швидкоплинністю трансформаційних процесів в економічній, соціальній, культурній сферах, які в умовах демократичного розвитку суспільства визначають і відповідно скеровують інтереси його політичної еліти, спричинили суттєве порушення деяких якісних показників відомої біполярної конструкції (праві-ліві). Зроблено висновок, що політичний темперамент – це змінна величина.

Ключові слова: політичний темперамент, французькі парламентарі, політологічне мислення, типи темпераменту.


„Соціальним обличчям” політики є особистість, якій притаманне прагнення бути залученою до сфери управління суспільними процесами. Постійний розвиток природної здатності пізнавати дає змогу такій особистості адекватно оцінювати мінливі обставини життя й впливати на навколишню дійсність. Проте людина – це не лише концентрований вияв розмаїття політичної участі. Це також суб’єкт історичного процесу, відзначений особисто-емоційними демонстраціями ініціативності, творчості, які притаманні кожному цілеспрямованому організаторові, пройнятому вагомістю справи суспільного управління. Успішність виявлення специфічних за змістом і масштабних за наслідками індивідуально-психологічних властивостей такої особи також зумовлюється поєднанням результатів освоєних в процесі соціалізації теоретичних і практичних напрацювань різних наук, використання яких забезпечує перспективу прагматичного втілення доступного і раціонально осмисленого політичного знання.

Українські суспільні реалії відзначають суперечливістю механізмів політичного впливу, в основі якої протиріччя інтересів представників різних груп еліт і на центральному, і на місцевому рівнях. Політичний плюралізм – це радше плюралізм заперечення чужих поглядів і позицій замість щоденного використання мистецтва утвердження оптимального способу вирішення актуальної проблеми, мотивованого доброю волею, скерованою на досягнення консенсусу. Соціально-психологічну основу утвердження влади народу, демократії повинна визначати стійка традиція політичного діалогу, практичним виявом якої є раціонально вмотивоване бажання не лише слухати, а й почути опонента, сприйняти аргументацію іншого, забезпечити взаєморозуміння, обрати ефективні й цілеспрямовані способи вирішення нагальних суспільних завдань.

Активне використання досягнень теоретичної науки зумовило впровадження зазначеного механізму в країнах сталої демократії. Щоденне застосування цих досягнень розглядається як умова оптимального функціонування сфери політичних відносин. Звернення до випробуваних часом і, значною мірою, теоретично обґрунтованих здобутків соціогуманітарної науки сприятиме виходу української політології на вищий рівень розвитку.

Метою цієї статті є уточнити змістовне наповнення наукової категорії „політичний темперамент”, розглянути антропологічний вимір політичних мислення і дії, який забезпечує політологам перспективність використання аналітичних даних соціології і психології.

Як відомо, Франція належить до числа небагатьох країн, які дали життя ідеям політичної свободи. Революція ХVІІІ століття відкрила дорогу для їх втілення у відповідні доктрини. Символізуючи на рівні законодавчого органу „розрив з попереднім ієрархічним соціальним порядком, збудованим по вертикалі, згори вниз”, і приймаючи горизонтальний вимір конструктивної опозиційності, поляризованої між правою та лівою сторонами парламенту [4, с. 296], ці доктрини покликані обґрунтувати реальні форми життя нації, визначені з огляду на зростання рівня усвідомлення громадянами демократичних ідеалів облаштування свого колективного існування.

Системне дослідження головних політичних ідеологій у Франції започаткували Жорж Вейль, Андре Зігфрід, Альбер Тібоде, Франсуа Гогель. Принципову складову методу, покладеного ними в основу наукових пошуків, що припали на першу половину ХХ століття, становить антропологічний підхід. Одним із його важливих наслідків стало введення в обіг категорії „темперамент”, який відносився до апарату науки про закономірності виникнення і діяльності психіки людини. Активне використання згаданої категорії збагатило й урізноманітнило результати висвітлення історико-політичної проблематики. Та лише у 1992 році побачило світ об’ємне дослідження групи авторів під керівництвом політолога Жана-Франсуа Сірінеллі, в якому на основі комплексного поєднання історії політичної думки з політичною культурою і політичною психологією [Див.: 9] зокрема, розглядалася проблема бінарної шкали політичних ідеологій. Виходячи з того, що опрацювання фундаментальних категорій політичної антропології висвітлює прогалини в теоретичному обґрунтуванні методу термінологічного аналізу і що можливості зазначеного методу висвітлення політики „використовуються далеко не повністю” [7, с. 20], французькі фахівці дійшли таких принципових висновків. По-перше, феномен ідеологічного протистояння правих і лівих суб’єктів політичного мислення відомий з кінця ХVІІІ ст. По-друге, зміст феномену бінарної, або двополюсної, шкали політичних ідеологій, обґрунтований на основі традиційної схильності громадян конституційної Франції до вирішення назрілих суспільних проблем політичними методами, а не на барикадах, залишається актуальним впродовж наступних двохсот років. По-третє, вводячи в науковий обіг поняття „політичний темперамент”, політолог Ален-Жерар Слама скористався антропологічним виміром політичного мислення, поляризованого в межах традиційної, як для французьких парламентарів, бінарності [11, с. 795, 797, 798, 806].

Історичні, культурні, а також політичні засади висновків французьких фахівців представлено українській науковій громадськості у 2002 році [1, с. 45-46, 50]. В словнику-довіднику політологічних термінів (Львів, 2006) зміст нової, як для української політології, термінологічної конструкції ширше викладено таким чином. Політичний темперамент – це прагматично зорієнтована людська думка, різновид раціональної діяльності, який полягає у спонуканні індивідуального володаря темпераменту, його носія до специфічної дії і специфічної пам’яті, які відображають здатність суб’єкта свідомо й водночас пасіонарно формулювати головні пріоритети, з допомогою яких член політичного суспільства забезпечує власну свободу. Політичний темперамент тісно пов’язаний з історичною епохою і залежить від функціональності політичних відносин у суспільстві, а також від рівня освіти політичного лідера; місце такого темпераменту – на межі людської природи та культури. Зазначений темперамент притаманний суб’єкту раціонального мислення, громадянину, який з’явився в Західній Європі в епоху Великої французької революції і був носієм ціннісних характеристик, представлених різноманітними політичними ідеологіями, котрі формулюють пріоритетні цінності для широких верств населення країни. Політичний темперамент – це незмінна величина, яка опосередковано впливає на спосіб висловлення раціонально обґрунтованих прагнень представників „правих” і „лівих” ідеологій на найвищому рівні влади у Франції. Характерною рисою політичного темпераменту „правих” сил визначено ухиляння від насильницьких дій, тоді як для „лівих” – це активізація таких дій [5, с. 157-158]. При цьому обидві сторони єдині в головному: понад усе ставити завдання забезпечення процвітання французького народу.

На нашу думку, така інтерпретація не враховує аспектів тлумачення проблеми політичною наукою, актуальність яких зумовлена, по-перше, новітніми досягненнями соціології та психології, а, по-друге, неадекватністю ідеологічно обґрунтованих політичних цінностей викликам третього тисячоліття.

Сучасна соціологічна думка помітне місце відводить теорії соціальної установки, обґрунтованої понад півстоліття тому. В ній особистість становить результат впливу установок, що їх формує суспільство унаслідок постійного тиску на індивіда. За вказаних обставин структура особи представлена як чотирирівнева ієрархія диспозицій діяти певним чином. Зокрема, третій рівень такої ієрархії визначається диспозиціями, в яких фіксується загальна спрямованість інтересів особи відносно визначеної сфери соціальної активності (в нашому випадку – політичної). Найвищий, четвертий рівень диспозицій створено системою ціннісних орієнтацій особистості. Серед таких орієнтацій: ставлення особи до цілей життєдіяльності, а також засобів задоволення цих цілей. При цьому життєва позиція особи визначається як стала схильність індивідів до певної поведінки в багатовимірних соціальних умовах, тоді як соціальна установка – це емоційно-психологічне переживання індивідом цінності, значення й сенсу того чи того соціального об’єкта, яким (переживанням) також характеризується рівень усвідомлення індивідом суспільної вартості певної цінності [6, с. 236, 238].

Отже, в середині ХХ ст. соціологія обґрунтувала фактичне зростання впливу психологічних факторів на розвиток соціально-політичних процесів. Специфічність такої оцінки конкретизують наслідки процесу соціалізації, участь у якому забезпечує розширення спектру взаємодій особистості та соціального середовища. Для психології емоційний вимір природно супроводжує кожну взаємодію індивіда і соціального середовища. Перше й друге важливо враховувати політичній науці, яка повинна уважніше оцінювати різноманітні виміри поведінкової активності представника влади, позначені певною емоційною насиченістю, забезпеченою, насамперед, властивостями темпераменту.

Темперамент (від лат. tempero – належне співвідношення частин, співвимірність) – це індивідуально своєрідна сукупність динамічних проявів психіки. Темперамент впливає не лише на виявлення почуттів чи швидкість переключення уваги, а й на інші психічні процеси, а також на виявлення рис характеру, на поведінку представників різних соціальних верств (зокрема політичної еліти), на їх реакцію в складних ситуаціях, на перебіг і результати різних видів діяльності.

Згідно поглядів фізіологів і психологів, основні нервові процеси головного мозку – це збудження і гальмування. У різних людей вони відмінні за силою, врівноваженістю і рухливістю. Поєднання зазначених особливостей нервових процесів зумовлює формування відмінних типів нервових систем, виразом яких і є темперамент. Сильний, збудливий, неврівноважений тип – це фізіологічна основа холеричного темпераменту; сильний, рухливий, врівноважений – сангвінічного; сильний, малорухливий, інертний тип лежить в основі флегматичного; слабкий тип – в основі меланхолічного темпераменту. Попри те, що властивості типу нервової системи справляють помітний вплив на динаміку поведінки, високий рівень досягнень у різних видах людської діяльності можливий на різному типологічному фоні. При цьому рівноцінні досягнення виявляються лише тоді, коли система впливу на особу в процесі навчання індивідуалізована відповідно до типологічних характеристик її темпераменту.

Проте практика засвідчує, що люди, не однакові у співвідношенні темпераментів, по-різному пристосовуються до умов практичної діяльності. При цьому педагогічний вплив, раціональна організація діяльності можуть вплинути на виявлення того чи іншого темпераменту [2, с. 425-426].

Зазначені вище спроби дослідників політики обґрунтувати категорію „темперамент” засновуються на: а) бінарному розмежуванні ідеологічного комплексу французької політики, б) незмінності політичного темпераменту. Водночас новітні оцінки темпераменту психологією відкидають більш ранні його трактування, обґрунтовані понад півстоліття тому назад, які пояснювали зазначене явище таким, яке не підлягає зміні ані внаслідок вікових показників, ані впливу набутого досвіду, ані трансформації суспільних обставин. Наголошується на принципово іншій обставині: незмінні або постійні характеристики темпераменту необхідно шукати в його „безумовній орієнтованості на зміни”. Такі зміни насамперед зумовлюють вікові показники людини, нові об’єктивні (економічні, соціально-політичні) обставини її життя [8, c. 776-777].

Другою характерною особливістю темпераменту, на якій наголошує сучасна психологія, є зростання значення емоційної складової. Насправді, не виробляючи енергії (її постачають процеси травлення і метаболізму), емоції, які не залежать від національності, культури і соціально-економічних обставин життя, рівня освіти, „організують і скеровують вироблену енергію, створюють специфічні і достатньо визначені тенденції, що скеровують на дію, і саме тому ми набуваємо права розглядати емоції в якості джерела енергії для поведінки. […] Так, наприклад, одні емоції краще за інші забезпечують приплив крові в мускули, задіяні в інструментальній активності”. Цьому також сприяє поміркований рівень такої важливої емоції як інтерес, „необхідний для енергетичного забезпечення поведінки, більш довготривалої діяльності” [3, с. 126, 132, 134].

Висновки соціології і психології так само корисні й для політологів, які на їх основі можуть адекватно коригувати оцінку змістовного наповнення політичного темпераменту. Адже емоції, які виконують надзвичайно важливу мотиваційну функцію і не залежать від національності, культури і соціально-економічних обставин життя, рівня освіти особи, справляють дуже своєрідний вплив на політичних діячів. Новизну ж і зміни в кожному суспільстві необхідно розцінювати як універсальні активізатори всіх емоцій, зокрема емоції інтересу, спрямованої на забезпечення когнітивної активності політика. Серед факторів, які впливають на соціалізацію емоції інтересу, тобто на процес, завдяки якому емоційна експресія суспільного діяча мотивує поведінку його, а також людей, котрі з ним взаємодіють, особливу роль відіграє багатство навколишнього середовища; тоді як бідність, яка залишає менше місця для інтелектуальних, творчих та інших форм активності, не пов’язаних із задоволенням основних потреб людини, навпаки – цьому не сприяє.

Таким чином, після того, як у другій половині ХІХ ст. психологія відділилася від філософії і приступила до практичних експериментів, було визначено, що темперамент – це індивідуально-типологічна характеристика людини, що виявляється в силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу психологічних процесів і накладає відбиток на всі сторони її психічного життя та практичної діяльності. До середини ХХ ст. зміст темпераменту загалом визнавався незмінним. Лише світогляд, характер, освіта, виховання, напружений ритм професійної діяльності людини могли спричинити деякі зміни її темпераменту. Це дало змогу представникам політичної науки у Франції теоретично обґрунтувати зміст поняття політичного темпераменту, специфічного для ідеологічно визначених правих та лівих сил у парламенті країни. Ален-Жерар Слама довів, що такий темперамент не можна вважати вродженим, оскільки він є психічним твором; лише специфічність умов діяльності у вищому законодавчому органі нації (дотримання ідеологічно визначених політичних пріоритетів, солідарність у колі однодумців, раціоналізм прийняття рішень, прагматична скерованість на перемогу) вимагала його (темпераменту) суттєвої вольової регуляції. Впродовж двох століть основу незмінності такого темпераменту визначала обов’язкова умова: засвоєння парламентарями комплексу гуманітарних, а також демократично-політичних здобутків французької нації. Тому таке знання, покладене в основу щоденної діяльності політиків, давало змогу законодавцям, коли цього вимагали інтереси нації, обирати шлях досягнення консенсусу.

На межі ХХ - ХХІ століть спадок Революції, який раніше забезпечував силу й незмінність політичних, соціальних, культурних зв’язків, поширених у середовищі правих і лівих Франції, нівелюється. Нові виклики, об’єктивно визначені розвитком політичного плюралізму, а також швидкоплинністю трансформаційних процесів в економічній, соціальній, культурній сферах, які в умовах демократичного розвитку суспільства визначають і відповідно скеровують інтереси його політичної еліти, спричинили суттєве порушення деяких якісних показників відомої біполярної конструкції. Сучасний історик політичної думки Жан-Жак Рейналь пояснює значення нових обставин функціонування політичної сфери кризою ідеологічного обґрунтування діяльності як французьких правих, так і лівих сил. Якщо французькі праві виявили особливе зацікавлення політичним забезпеченням такого рівня свободи приватного підприємництва, який давніше асоціювався з періодом „дикого” капіталізму, то ліві, починаючи з 1983 року, навпаки, відмовилися від продовження політики активних соціальних реформ, обравши шлях конформізму [10, с. 150, 151, 152, 153, 154]. Це можна класифікувати, по-перше, як активізацію (праві), або, навпаки, „затухання” (ліві) рівня пасіонарності, раніше традиційного для кожного з відомих суб’єктів – носіїв політичного темпераменту; по-друге, як зміну якісних показників політичного темпераменту французьких парламентарів; по-третє, як незмінність основної емоційної складової темпераменту, визначену як прагматична зацікавленість збереженням суспільного спокою і процвітання Франції.

Подальші дослідження політичного темпераменту як проблеми політичної науки варто проводити з урахуванням емоційних складових. Вони надають своєрідних значень діяльності представників політичних еліт різних демократичних країн і, зокрема, України.


ЛІТЕРАТУРА


  1. ^ Денисенко В.М., Дорошенко С.І. Особа та ідеї свободи в бінарній шкалі політичних ідеологій Франції Третьої республіки // Вісник СевГТУ: Вип. 42: Політологія: Зб. наук. пр. / Редкол.: Ю.А. Бабінов (відп. ред.) та ін.; Севастоп. нац. техн. ун-т. – Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2002. – С. 41-50.

  2. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психологический словарь-справочник. – Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2001. – 576 с.

  3. Изард К.Э. Психология эмоций / Перев. с англ. – СПб.: Питер, 2002. – 464 с.

  4. Сапиро Ж. О применении категорий „правые” и „левые” в литературном поле // Республика словесности. Франция в мировой интеллектуальной культуре / Пер. с фр. – М.: Новое литературное обозрение, 2005. – С. 294-336.

  5. Словник-довідник політологічних термінів / Бучин М.А., Волинець О.О., Волощук С.М., Гетьманчук М.П., Гулай В.В., Дорошенко С.І. і ін. – Львів: Військовий інститут Національного університету „Львівська політехніка”, 2006. – 228 с.

  6. Соціологія (Навчальний посібник) / Упорядник Марчук П.П. – Тернопіль: Астон, 1998. – 300 с.

  7. Balandier G. Anthropologie politique. – 2-e éd. – Paris: Quadrige; Presses Universitaires de France, 1991. – 240 p.

  8. Grand dictionnaire de la psychologie / Sous la dir. de Henriette Bloch, Roland Chermama, Alain Gallo, Pierre Leconte, Jean-François Le Ny, Jacques Postel, Serge Moscovici, Maurice Reuchlin et Éliane Vulpillot. – Paris: Larousse, 1992. – 862 p.

  9. Histoire des droites en France / Sous la direction de Jean-François Sirinelli. En 3t. – Paris: Gaillimard, 1992.

  10. Raynal J-J. Histoire des grands courants de la pensée politique. 2-éd. – Paris: Hachette, 2006. – 159 p.

  11. Slama A.-G. Portrait de l”homme de droite. Littérature et politique // Histoire des droites en France / Sous la direction de Jean-François Sirinelli. En 3t. T3: Sensibilités. – Paris: Gaillimard, 1992. – Р. 787-835.

^ „THE POLITICAL TEMPERAMENT” IS HOW PROBLEM OF POLITICAL SCIENCE

Sеrgij Doroshenko


Lviv Polytechnic National University

St. Bandera St., 12, Lviv, Ukraine, 79013, tel. 032 258-21-89


Psychological and sociological determinants, which were formed in the new circumstances folded on the verge of the second and third millenniums and entailed the change of some of principal indicators of the political temperament inherent to the French members of parliament, were highlighted. New challenges objectively caused by the development of political pluralism and by the transience of transformation processes in economic, social and cultural spheres which in the conditions of democratic development of society were determined and accordingly directed interests of its political elite and entailed the substantial violation of some qualitative indicators of the well-known bipolar construction (left-right). The conclusion was that political temperament had been a variable quantity.

Key words: political temperament, members of parliament of France, political science thought, types of temperament.


^ ПОЛИТИЧЕСКИЙ ТЕМПЕРАМЕНТ” КАК ПРОБЛЕМА ПОЛИТИЧЕСКОЙ НАУКИ

Сергей Дорошенко

Национальный университет „Львовская политехника”

ул. Ст.Бандери,12, Львов, Украина, 79013, тел. 032 258-21-89


Раскрываются психологические и социологические детерминанты, которые сложились в новых обстоятельствах на грани второго и третьего тысячелетий, и повлекли изменение некоторых принципиальных показателей политического темперамента, присущего французским парламентариям. Новые вызовы, объективно определенные развитием политического плюрализма, а также быстротечностью трансформационных процессов в экономической, социальной, культурной сферах, в условиях демократического развития общества определяют и соответственно направляют интересы его политической элиты, повлекли существенное нарушение некоторых качественных показателей известной биполярной конструкции (правые-левые). Сделан вывод, что политический темперамент – это переменная величина.

Ключевые слова: политический темперамент, французские парламентарии, политологическое мышление, типы темперамента.


Стаття надійшла до редколегії 20.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 321.01


^ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ «АНАЛІТИКИ ВЛАДИ» М.ФУКО


Руслан Дробот


Київський національний університет імені Тараса Шевченка

вул. Володимирська, 64, 01601 Київ, Україна ,e-mail: drobot_ryslan@ukr.net


Проаналізована методологія дослідження політичної влади, розроблена представником постструктуралістської науки - М. Фуко. Розглядається принципи аналізу влади, сформульовані філософом. Автор зазначає, що М. Фуко пропонує аналізувати владу спираючись не на суверенність, державний апарат й ідеології, а ґрунтуючи дослідження на основних рисах влади. Значна увага приділяється різним проявам влади, які формуються за різними технологіями. Наголошується, що юридичне поняття влади досить привабливе для дослідників, але воно не пояснює розмаїтості влади. Роз’яснюється поняття дисциплінарної влади та її здатність розкрити різноманітність, що перебуває за межами правового дискурсу.

^ Ключові слова: влада, дисциплінарна влада, дискурс влади, М. Фуко, постструктуралізм.


На сьогоднішній день в науковій літературі існує понад 300 визначень поняття влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням, з одного боку, постійних творчих пошуків дослідників, а з іншого – методологічної неузгодженості у дослідженні цієї проблеми. Досі точаться дискусії не лише щодо визначення поняття, а й щодо якісних та функціональних характеристик, притаманних феномену влади.

У межах модерних політичних теорій існує низка принципів, пов’язаних з методологічним аналізом влади в її різних формах та виявах. Кожен з цих підходів дає власне тлумачення поняття влади, відповідно до якого пропонується набір методологічних практик для його вивчення. Однак більшість модерних теорій виявили свою суперечність і вже непридатні для аналізу владних процесів, що пов’язано зі зміною самої сутності та джерел влади упродовж останньої половини минулого століття.

Однак усі ці дослідження, присвячені розгляду феномену влади, зазвичай передують концепції влади М. Фуко. Безпосередньо проблемами аналізу теорії влади М. Фуко в західній політичній науці займалися передусім Юрген Габермас та Жан Бoдріяр.

Серед російських дослідників цю проблему розглядали такі вчені, як В.П. Візгін, І.П Ільїн, Д.Є. Гаспарян, В.М Каплун, А.Ю. Мамічев та ін. Більшість цих досліджень присвячені висвітленню поглядів М. Фуко на історичні моделі влади, вони розглядають проблеми покарання та принцип «паноптикуму» й пропонують власне тлумачення поглядів М.Фуко на проблеми взаємодії держави та влади, влади та ідеології тощо. Однак у їхніх працях не акцентується увага на проблемах систематизації та виокремлення методологічного підходу М. Фуко до аналізу влади.

Тому в даній статті ми ставимо завдання розглянути теорію влади М. Фуко як, з одного боку, методологічну спробу реанімації теорій аналізу політичної влади, а з іншого – подолання деяких з них загалом, а також систематизувати методологічні принципи дослідження влади, запропоновані французьким ученим.

Інтерпретацію феномена «влади» в концепції М.Фуко в західній політичній науці прийнято називати дискурсом влади. Важливість такого дискурсу виявляється в домінуванні конкретного поняття покарання в певний історичний період. Так можна зауважити, що сучасність М. Фуко пов'язує із природним зародженням дисциплінарного дискурсу. Останній збігається з розповсюдженням карного ув’язнення як найпоширенішої форми покарання. Час до сучасності, тобто періоди Середньовіччя й Реформації, для нього пов'язані з юридичним дискурсом влади. У зв’язку з цим М. Фуко ставить собі за мету розробити тлумачення сучасного дискурсу влади та сучасного покарання за допомогою дисциплінарного, а не юридичного дискурсу. Для виконання цього завдання Фуко пропонує такі методологічні принципи аналізу влади: 1) аналізувати не централізовану форму влади, а техніки її реалізації та функціонування; 2) аналізувати не мотиви влади, а конструкцію суб'єктів соціального та політичного поля, що її реалізують; 3) аналізувати владу як розповсюджену по всьому соціальному тілу, а не сконцентровану в руках володаря; 4) аналізувати владу не на макро- (державному), а на мікрорівні; 5) аналізувати співвідношення влади й знання [див.: 8, с. 95-102].

На основі цих методологічних принципів Фуко критикує юридичну інтерпретацію влади, називаючи її негативною, і пропонує альтернативу існуючим технічній та стратегічній владі. Він постулює, що дослідники, відповідно до юридичної моделі, залишають поза увагою велику кількість мереж владних відносин, що перебувають поза сферою впливу держави. Тому одним з перших та основних завдань Фуко є заперечення юридичного пояснення влади, що все ще переважає в нашому мисленні. Натомість він пропонує своє, дисциплінарне пояснення цієї проблеми, яке виключає використання юридичних термінів: “Ми повинні піти від обмеженого поля юридичної суверенності й державних інституцій, і замість нього, аналізуючи владу, опиратися на техніки й тактики домінування” [6, с. 102].

Аналізуючи трансформацію покарання від Середньовіччя до зачатків сучасності, зокрема до XVIII ст., Фуко приділяє велику увагу проявам влади, які формуються за різними технологіями. Він виокремлює три історичні періоди, яким відповідають різні типи влади: Середньовіччя – монархічна влада, доба Просвітництва – суверенна влада, модерний період –дисциплінарна влада.

Монархічний і суверенний типи влади Фуко називає юридичною концепцією влади. Це означає, що обидва втілення влади перебувають у рамах юридичного дискурсу. Володар сприймається як монарх або встановлений за громадською згодою суверен.

Згідно Фуко, у юридичному дискурсі владу описували негативними термінами – вона вважалася основним юридичним механізмом, що мав обмежуючий, заборонний характер і виступав у ролі цензури. Така влада постає як репресивна та монотонна, що не має альтернативних джерел свого існування і перебуває під постійною загрозою. Єдина сила, якою вона володіє, має негативний характер, встановлює межі. При цьому суспільний договір також має негативний юридичний характер: індивід може діяти лише в рамках, не заборонених законом. Така влада є централізованою.

Монархічна форма суверенності, за Фуко, надавала володареві “приголомшливу, необмежену, особисту, норовливу й нерівномірну” владу. При цьому важливого значення набуває питання володіння та розпорядження владою. Право карати опирається на суверенну владу. Влада карати сконцентрована лише в особі правителя: вона не втілюється в сутності знаряддя здійснення влади. Так, наприклад, кат, будучи лише знаряддям правителя, не мав влади правителя, або ж правитель передав владу осуду судам, проте “сам від неї не відмовився”.

Така централізація влади підкреслює її симетричність. Очевидно, що влада діє через симетрично розташовані поля – „суверен - суб'єкт” – або, у випадку злочину, – „суверен - злочинець”. Така однобічність напрямку впливу влади виникає через її концентрацію лише в руках одного правителя.

Суверенна влада, конституйована в юридичному полі, формально визначається великим рівнем стабільності. Як наслідок, підкреслюється аспект слухняності підлеглих. Влада належить найвищим прошаркам суспільства, які найменш зацікавленні в будь-яких змінах існуючого стану речей. Така консервативна позиція безпосередньо пов'язана з розумінням влади як власності, через що можновладці прагнуть до найбільшого придбання влади та подальшого її утримання. Іншим важливим аспектом розуміння юридичної влади, за Фуко, є її ірраціональний характер.

Влада вирізняється нераціональним розрахунком: суверенна влада змогла “схопити малу пропорцію злочинців”, і така “форма влади була занадто дорога порівняно з її результатами” [8, с. 155]. І хоча в добу Просвітництва покарання стає раціональнішим, однак Фуко не називає її абсолютно раціональною. У цьому контексті влада визначена як юридична, оскільки на її форму діє лише юридичний дискурс. Тому влада такого роду підкреслює проблеми обґрунтованості легітимації влади. Фуко вважає, що концептуалізація юридичної влади є недостатньою системою пояснення, оскільки вона розкрита як вузька модальність влади, сконцентрована у владі.

Фуко хоч і зазначає, що юридичне трактування влади переважало довгий час, однак його погляд стосовно такої системи пояснення є критичним. Зокрема, він трактує владу за допомогою негативних термінів, що акцентують її неспроможність охопити всі проблеми влади. Як альтернативний Фуко пропонує дисциплінарний дискурс влади.

Дисципліна існувала ще в античні часи, однак дисциплінарний дискурс став поширеним у західному суспільстві на межі XVIII - XIX ст., тобто, згідно Фуко, від зародження Сучасності. Водночас дисциплінарна інтерпретація влади не узгоджується зі зв'язками суверенності. Влада, обумовлена дисциплінарними термінами, є “антитезою механізму теорії суверенності”.

Фуко пропонує аналізувати владу опираючись не на суверенність, державний апарат й ідеології, а ґрунтуючи дослідження на основних рисах влади, виокремлених в його працях.

По-перше, владу можна визначити як позитивну. Вона діє не за допомогою заборони чи заперечення, а за допомогою технологій контролю, впорядкування, догляду, які є продуктами нових дискурсів. У теорії Фуко влада намагається прищепити індивідові навички, необхідні йому для самоконтролю та «нормальної», прийнятої поведінки в межах тієї чи іншої політичної спільноти. Іншими словами, влада виконує добре відому в сучасній політичній науці соціалізаторську функцію, включаючи індивіда в контекст суспільства. Водночас, попри репресивні елементи влади, Фуко стверджує, що її не слід вважати репресивною чи негативною. Така влада намагається не лише обмежити своїх громадян, а й розширити можливості їхньої діяльності, наділивши їх знанням про правила гри в «соціальному» та «політичному» полях.

Наприкінці XVII – поч. XVIII сторіччя з формуванням буржуазного суспільства відбувається докорінна зміна у ставленні до механізмів влади. Останні зміщуються зі сфери контролю законом та сувереном за власністю і життям громадян до неінституціональної сфери. На противагу традиційним механізмам починають розвиватися механізми вигнання, апарат спостереження, засоби впливу на сексуальність та злочинність. Усе це Фуко назвав „мікрофізикою влади”, яка становить значний інтерес для буржуазії [див.: 6, с. 82-84]. Саме тому нові механізми влади почали активно застосовуватися з того моменту, як була усвідомлена їх політична й економічна користь для буржуазії.

По-друге, влада за Фуко є дисперсна. Він заперечує локалізацію влади в центрі структури або інституції. Навпаки, вона поширена в соціальному тілі: “влада локалізується не в державному апараті; у суспільстві нічого не зміниться, якщо механізми влади, що перебувають ближче до рівня буденності й функціонують зовні, знизу й поруч із державним апаратом, також не будуть змінені”[8, с. 60]. Звідси влада, в сучасному суспільстві, на думку Фуко, перебуває не понад соціальними відносинами, а розчинена всередині них.

По-третє, пропонована Фуко модель водночас асиметрична. Фуко заміняє юридичну концепцію влади на стратегічну модель відносин протиставлених асиметричних сил. Відносини влади переплітаються з іншими відносинами - родинними, відносинами знання, сексуальністю тощо. Влада перебуває всюди не тому, що вона всеохоплююча, а тому, що вона виникає з різноманітних джерел.

По-четверте, постійна поява нових осередків влади означає, що вона нестабільна. Одним із джерел нестабільності влади в теорії Фуко є трактування влади в неекономічних термінах: влада – це не власність або здатність, яку можна придбати або захопити. Влада діє у відносинах, які “визначають безліч незліченних точок зіткнення, джерел нестабільності, кожне з яких є по-своєму конфліктне, бунтарське і може хоча б тимчасово змінити співвідношення сил” [8, с. 34]. В іншій роботі Фуко зазначає, що “ні в тому випадку, коли хтось інший почне контролювати державні апарати, ні при створенні нових (або усуненні старих) інституцій, ніщо не вкорінюється навіки”[10, с. 17]. Аналіз цих положень, дає змогу дійти висновку, що оскільки сучасна політична влада не може існувати без протистояння, вона постійно змінюватиметься.

Індивідів, що опираються впливу влади, Фуко називає вільними. Звідси виникає ще один принциповий момент, важливий для подальших методологічних досліджень феномену влади в сучасній політичній науці, зокрема і на вітчизняних реаліях. Він полягає в такому: позиція, згідно з якою використання влади вимагає волі її суб'єктів, означає, що ефективність використання влади не вимагає усунення волі. Навпаки, якби не було можливості протистояти існуючому державному та політичному режиму, не було б зв'язків влади. Суб'єкти влади можуть вплинути на дії один одного, тому влада є нестабільною і має змінний характер. З огляду на це, у Фуко влада визначається як аналог воєнного стану. Проте це не героїчна війна. Учасниками цієї війни є місцеві технократи, бюрократи та олігархи, локалізовані в різних інституціях, їхньою зброєю стали різноманітні проекти, стратегічні програмки розвитку та інші документи, що насправді не відстоюють інтереси жодної з груп.

По-п’яте, Фуко вважає, що влада, з’явившись разом із Сучасністю, а отже, з індустріальними, демографічними й іншими змінами, стає раціональною. Трактована таким чином влада стає доцільною, втрачає свій суб'єктивний характер. Така влада ґрунтується на розрахунку. При цьому вона, з одного боку, залишається анонімною, а з іншого – проникає в кожного індивіда за допомогою контролю. Завдяки цьому сучасна політична влада діє постійно та з найменшими витратами.

Фуко, характеризуючи владу як раціональну, передусім мав на увазі заперечення її ідеологічного характеру. На його думку, влада впливає на нас радше безпосереднім і конкретним чином, аніж за допомогою нераціональних переконань. Фуко стверджує, що раціональні схеми в'язниць, лікарень, психіатричних лікувальних закладів або інших дисциплінарних установ не можуть бути показані лише з точки зору історичної ретроспективи. Він постулює, що намагався “показати, що раціональність висновку не була результатом прямого розрахунку інтересів, але вона виникла із тотального контролю над поведінкою і формуванням людини, технологій індивідуалізації елементів соціального тіла” [9].

По-шосте, Фуко вважає, що дія влади не може бути пояснена за допомогою юридичного дискурсу – його заміняє “нормалізація”, тобто влада пояснюється за допомогою інших дисциплінарних дискурсів, таких як соціологія, кримінологія тощо.

Попри те, що Фуко критикує юридичний і дисциплінарний дискурси влади, виходячи з його методологічного підходу не можна стверджувати, що в сучасному західному суспільстві домінує лише один з них. Таким чином, юридичне поняття влади, обґрунтоване юридичними аргументами, все ще привабливе, хоча й не пояснює розмаїтості влади. Натомість дисциплінарна влада здатна розкрити цю різноманітність, що перебуває за межами правового дискурсу. Тому можна стверджувати, що сучасне суспільство визначається, з одного боку, правовим дискурсом, а з іншого – дисциплінарним насильством, мета якого – гарантувати “зчеплення” та збереження соціального тіла. Ґрунтуючись на цьому поясненні, владу не можна відокремити від знання й правди. Це діючі одночасно, взаємозалежні процеси.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Гаспарян Д.Э. Эффект диверсификации имманентного в «микрофизике власти» Мишеля Фуко // Режим доступу: http://anthropology.ru/ru/texts/gasparyan/effect.html

  2. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа//Режим доступу: http://www.lib.ru/CULTURE/ILIN/postmodern.txt

  3. Ильин И.П. Постмодернизм. Словарь терминов // Режим доступу: http://www.zipsites.ru/books/postmodernizm_slovar_terminov/

  4. Рыклин М. Сексуальность и власть: Антирепрессивная гипотеза Мишеля Фуко // Логос. — 1994. – № 5. – С. 197-206.

  5. Фуко М. Археологія знання/ Пер. з фр. В. Шовкун. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – 326 с.

  6. Фуко М. Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. / Пер. с фр. С. Табачниковой под ред. А. Пузырея. — М.: Магистериум—Касталь, 1996. – 448 с.

  7. Фуко М. Интеллектуалы и власть: статьи и интервью, 1970—1984: В 3 ч.: Избранные политические статьи, выступления и интервью. Часть 2 / Пер. с фр. И. Окуневой под общ. ред. Б. М. Скуратова. — М.: Праксис, 2005. — 318 с.

  8. Фуко M. Надзирать и наказывать / Пер. с фр. В. Наумова под ред. И. Борисовой. — M.: Ad Marginem, 1999. – 478 с.

  9. Фуко М. Ницше, генеалогия, история // Ступени. — 2000. — № 1 (11). – С. 103-123.

  10. Фуко М. Правительственность (идея государственного интереса и ее генезис) / Пер. И. Окуневой // Логос. – 2003. – № 4/5. – С. 4-22.

  11. Фурс В. Полемика Хабермаса и Фуко и идея критической социальной теории // Логос. — 2002. –№ 2. – С. 120-152.



^ METHODOLOGICAL CRITERIA «ANALYSTS OF POWER» M. FUKO


Ruslan Drobot


Taras Shevchenko National University of Kiev

Volodymyrs'ka St., 64, 0103, Kyiv, Ukraine, e-mail: drobot_ryslan@ukr.net


The research methodology of political power, developed by the representative of the poststrukturalist science M. Fuko was analyzed. The principles of the power analysis that were formulated by the philosopher had been described. The author noted that M. Fuko offered analysis of power based not upon a sovereignty, a state apparatus and an ideology but upon study of basic features of power. The attention was paid to the various manifestations of power, which were formed by different technologies. It was stated that the legal concept of power had been very attractive to researchers, but it did not explain the diversity of the power. It was explained concepts of the disciplinary power and its ability to discover the diversity that was outside the legal discourse. 

Key words: the power, the disciplinary power, the discourse of power, M. Fuko, the poststrukturalizm.


^ МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПРИНЦИПЫ «АНАЛИТИКИ ВЛАСТИ» М. ФУКО

Руслан Дробот

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25



Схожі:

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconПравила для
Для публікації в журналі “Вісник лну. Серія: Філософсько-політологічні студії” редколегія приймає раніше неопубліковані статті з...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconТрансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем
Вісник Львівського університету. Серія. Філософські науки. 2008, Вип. 11, с. 160-168
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВитяг з наказ у ректора Львівського державного університету ім І. Франка м. Львів № ­­­
У відповідності з правилами прийому до Львівського державного університету на навчальний рік на основі рішення
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconРозділ І монографії
Горностай О. Б. Високий рівень культури безпеки праці як фактор зменшення виробничого травматизму / О. Б. Горностай, О. Л. Мірус...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВимоги до статей для журналу „вісник бердянського університету менеджменту І бізнесу”
Редакція приймає до друку написані спеціально для журналу „Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу” оригінальні статті....
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Логістика»
Вісник складається з трьох розділів: “ Теорія логістики і маркетингу», «Логістичне і маркетингове управління», «Формування та оптимізація...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВ. о ректора Львівського національного університету
Зобов’язуюся дотримуватись правил внутрішнього розпорядку у гуртожитку і своєчасно вносити оплату за проживання у студентському гуртожитку...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconАктуальні проблеми філології та американські студії
Кафедра іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи