Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії icon

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії




НазваВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Сторінка4/25
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.99 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

^ EVERY SOCIETY HAS THE SCIENCE THAT WANTS TO HAVE ...

Svitlana Naumkina

South Ukrainian National K. Ushynsky Pedagogical University

Staroportofrankovskaya st. 26, Odessa, 65020, Ukraine


In this article has been discussed the current problems and a development of humanitarian sciences, particularly the Political Science. We defined the notion of the science. Signs of a new educational paradigm were considered. The views of K. Mursa in science, Political Science and society were highlighted. An analysis of the development of social sciences, including Political Science in Ukraine in recent years was made. Main problems of the formation of the Political Science in connection with the separation from the Soviet methods and principles of teaching was described. New principles of teaching and forming the Political Science in Ukraine were founded.

 Key words: a science, the Political Science, a social science, a subject of science.


^ КАЖДОЕ ОБЩЕСТВО ИМЕЕТ ТУ НАУКУ, КОТОРУЮ ХОЧЕТ ИМЕТЬ ...

Светлана Наумкина

Южноукраинский национальный педагогический університет

им. К. Ушинского

ул. Старопортофранковскя, 26, г .Одесса, 65020, Украина


В статье рассматриваются актуальные проблемы становления и развития гуманитарной науки, в частности политологии. Определяется понятие предмета науки. Рассматриваются признаки новой образовательной парадигмы. Освещаются взгляды К. Мурса на науку, политическую науку и общество. Дается анализ развития общественных наук, в том числе политических, в Украине за последние годы. Рассматриваются основные проблемы становления украинской политической науки в связи с отмежевание от советских способов и принципов преподавания. Обосновываются новые принципы преподавания и формирования политической науки в Украине. 

Ключевые слова: наука, политическая наука, общественные науки, предмет науки.


Стаття надійшла до редколегії 12.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 32:001.12


^ ЧИ МОЖЛИВА ЧИСТА ПОЛІТОЛОГІЯ В УКРАЇНІ ?


Степан Рутар


Львівська комерційна академія

вул. Туган-Барановського 10, м. Львів, 79008 Україна


У статті розглядаються проблеми становлення політології як чистої науки. Особливу увагу приділено аналізові складових предмету політології та чинникам, які позитивно впливають на цей процес. Визначаються відмінні риси теорії державного управління та політології. Формулюється власне бачення складових предмету політології. Розглядається предмет політології в контексті певних наукових напрямів. Пропонується законодавчо закріпити положення для виокремлення політології як чистої науки.

^ Ключові слова: політологія, предмет політології, об’єкт політології, політична сфера, державне управління.


Проблема чистоти гуманітарних наук, за аналогією з природничими науками, була сформульована в рамках соціології позитивізму. Найглибше вона була обґрунтована в праці Г. Кельзена „Чисте правознавство”. Під чистою теорією права визначний німецький правознавець розумів теорію, „очищену від будь-якої політичної ідеології та впливів природничих наук, а ще таку, що усвідомлює власну своєрідність... із притаманною лише їй системою законів, згідно з якими функціонує предмет теорії права” [2, с. 2]. Чистоту правової теорії Г. Кельзен розуміє так: вона має власний своєрідний предмет із притаманною лише їй системою законів; очищена від політичної ідеології; позбавлена впливів природничих наук.

Використовуючи підхід Г. Кельзена як методологічний інструмент у процесі аналізу даної проблеми, слід зазначити, що, по-перше, абсолютно чистої гуманітарної науки (зокрема політології) не може бути, оскільки над її творцями тяжіють цінності епохи та їхні власні оціночні судження; по-друге, чистота гуманітарної науки значною мірою залежить від рівня суспільної свободи, в рамках якої розвивається незалежне громадське експертне середовище.

Для визначення предмету політології необхідно уточнити такі поняття, як „об’єкт” і „предмет” науки, „закономірності”, „тенденції”, „політична сфера”, „політична система”. Без дефініцій цих понять складно з’ясувати суть і основні складові предмету політології, який не перетинається з іншими гуманітарними науками.

Під об’єктом розуміється сукупність процесів і явищ із притаманними лише їм специфічними ознаками, на вивчення яких спрямована наука, а під предметом - з’ясування закономірностей і тенденцій функціонування і розвитку всіх складових даного об’єкту. Відтак об’єктом політології, в найширшому розумінні цього слова, є політична сфера, якісно відмінна від економічної чи правової сфери.

Поняття „політична сфера” є найширшим поняттям політології, оскільки охоплює всю сукупність політичного, тобто інститути, процеси, цінності, ідеї, які мають політичну природу. Близьким поняттям до політичної сфери є поняття „політична система”, яке охоплює впорядковану сукупність функціонально взаємозалежних елементів [3, с. 11]. Однак якщо політична сфера включає в себе все політичне, то політична система - лише типові елементи, характерні саме для даного її типу. Так, якщо надто широкі повноваження глави держави притаманні авторитарній політичній системі, то вони логічно не можуть бути атрибутом ліберально-демократичної системи. Водночас політична сфера включає не лише системні елементи, а й такі, що виразно контрастують із цією системою.

Предмет політології як науки співпадає з її об’єктом, однак не зводиться повністю до нього, адже будь-яка наука досліджує певні закономірності та тенденції функціонування і розвитку власного об’єкту загалом чи окремих його складових зокрема. Під політичними закономірностями слід розуміти сталі, необхідні та причинно-наслідкові зв’язки між змінними політичної сфери або політичної системи. Так, атомізована партійна система є закономірністю функціонування авторитарного режиму, оскільки в ньому формують виконавчу владу не партії, а глава держави. Тому партії не можуть розвиватися як самостійні конкурентноспроможні політичні сили.

Якщо з’ясування певних закономірностей є передусім змістом предмету природничих наук, то для гуманітарних наук суть їх предмету здебільшого виявляється через тенденції. Тенденції, на відміну від закономірностей, не є виявом причинно-наслідкових зв’язків між змінними, вони лише фіксують імовірний сценарій розвитку, який емпірично спостерігається і може відбутися за певних обставин, або ж навпаки. Сучасний політичний розвиток України характеризується, зокрема, як перехід до ліберально-демократичного режиму, хоча не можна переконливо стверджувати про незворотність цього процесу.

Уточнивши зміст базових понять, слід виділити складові предмету політології, які мають власну специфіку і не перетинаються із аналогічними складовими предмету інших суміжних наук. Це, зокрема, такі науки, як теорія держави і права, державне управління, історія політичної думки, які мають, на перший погляд, дуже схожі елементи предмету. Таким спільним об’єктом і предметом для названих наук є держава. Відтак постає проблема виокремлення серед спільного об’єкта специфічних елементів, які мають виняткову політичну природу. Реальна практика функціонування держави у високорозвинених країнах, структура якої передбачає чітке розмежування компетенції між політичними, правовими, адміністративними і військово-силовими органами, передбачає окремо виділити політичні інститути державної влади. Слід зазначити, що лише політичні інститути державної влади можуть бути елементами предмету політології, а не вся держава, як прийнято розглядати в контексті української навчально-політологічної літератури [3, с. 158].

Специфіка політичних інститутів держави, на відміну від інших державних інститутів, полягає в тому, що вони, по-перше, обираються народом або парламентом; по-друге, приймають рішення, необхідні для виконання усім суспільством; по-третє, їхній термін повноважень закріплений в Основному законі; по-четверте, мають монопольне право на легітимний примус.

Крім політичних інститутів держави, предметом політології є аналогічні інститути на рівні регіону та місцевого самоврядування, а також інститути, які забезпечують формування та розподіл політичної влади (такі, як виборча і партійна системи).

Перелік складових предмету політології буде неповним без урахування таких політичних явищ, які мають не лише інституційну основу, а й психологічну (ментально-поведінкову) або проміжну (інституційно-психологічну). До них можна віднести політичну культуру (ідеї, цінності, моделі поведінки) і форми політичної взаємодії (панування, конкуренцію, співпрацю).

Розмежування предмету державного управління і політології полягає в наступному. Державне управління вивчає структуру і функції органів виконавчої державної влади, а політологія лише їх вищий, політичний рівень (глави держави, уряду); державне управління акцентує на юридичних і адміністративних аспектах діяльності державної служби, а політологія – на процесі розробки, прийнятті і реалізації політичних рішень державними органами. Державне управління з’ясовує обсяг і розподіл повноважень між ланками адміністративного апарату, а політологія – специфіку та зміст політико-управлінського процесу, його взаємодію із органами адміністративного управління.

Виведення історії політичної думки за межі предмету політології доцільне з огляду на такі міркування: по-перше, складно виявити відмінності у філософських, соціологічних і власне політологічних концепціях у вивченні політичної сфери; по-друге, за великою кількістю політичних ідей, концепцій, парадигм втрачаються істотні ознаки конкретної політологічної проблематики; по-третє, політологічні концепції слід використовувати в процесі розгляду окремої тематики. Історичний контекст політичної думки дає змогу лише з'ясувати генезис того чи іншого політичного явища, розширити методологічне поле політологічного аналізу через проведення паралелей між подіями минулого та сьогодення, проте не дає відповіді на питання про природу, закономірності та сучасні тенденції розвитку політичних інститутів. Постановка цього питання не означає, що необхідно повністю вивести історію політичної думки за межі предмету політології. Йдеться насамперед про відмову від традиції, згідно з якою історія світової та української політичної думки від найдавніших часів до наших днів розглядається у всіх підручниках та посібниках з політології.

Розглянуті проблеми мають спірний характер, однак без їх аналізу неможливо чітко окреслити предмет політології. Необхідно сформулювати власне бачення (?) складових предмету політологія, а саме: 1) політичні інститути державної влади — глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади — політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; 3) політичні інститути місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування; 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління, – виборча та партійна системи; 5) політична культура - політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки. 6) суб’єкти політичного процесу — громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб’єкти політики (мафії, клани, кліки); 7) форми політичної взаємодії – співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація; 8) міжнародна політика – глобальні, регіональні та національні інститути як суб’єкти міжнародних стосунків, сучасні геополітичні стратегії; 9) взаємодія елементів політичної сфери із різними сферами суспільного життя.

Чистота політології передбачає не лише чітке виокремлення предмету політології, а й очищення її від ідеології, стереотипів масової психології і маніпулятивних політтехнологій. Однак реалізація двох останніх напрямів „очищення” української політології на нинішньому етапі ускладнюється низкою факторів, серед яких переважають посттоталітарна догматична традиція і обмеження інтелектуальної свободи в рамках функціонування чинних політичних та громадських інститутів. Наукове мислення багатьох політологів перебуває в полоні посттоталітарного догматизму, який найпомітніше виражений у формі національного і соціального етатизму. Національний етатизм як ідеологічний принцип передбачає абсолютизацію державотворчих і націотворчих процесів, ролі національної держави як вирішального фактора в захисті національних інтересів. Водночас він нехтує необхідністю розвитку громадянського суспільства на основі розширення і правового закріплення свободи та соціальної справедливості. Соціальний етатизм, який зводиться до абсолютизації ролі держави в регулюванні економіки і забезпеченні високих соціальних стандартів життя, недооцінює роль ринкових стихійних регуляторів і глобальних інтеграційних процесів як необхідної умови набуття вищої інституційної та культурної якості.

Етатистський підхід, крім того, звужує методологічне поле аналізу, оскільки не дає змоги вченому, апріорі орієнтованому на перебільшення ролі держави в суспільних процесах, враховувати вплив на політичні явища усіх чинників (культурно-історичних, геополітичних, економічних, громадсько-політичних). Керуючись таким підходом, представники гуманітарної науки схильні пояснювати залежність змісту і вектора політичного процесу не від цивілізаційного рівня і структури політичних інститутів, а від культурного рівня еліти й лідерів.

Цілком протилежним до посткомуністичного догматизму є вульгарний методологічний плюралізм, суть якого полягає в намаганні вчених використовувати методи, які здебільшого суперечать логічній та концептуальній структурі дослідження. Вульгарний методологічний плюралізм в сучасних українських умовах слід трактувати як своєрідну реакцію на методологічний монізм, який упродовж тривалого періоду функціонував у вигляді марксизму. Проте для утвердження справжнього методологічного плюралізму в Україні необхідні школи, які б спеціалізувалися на дослідженнях у межах тієї чи іншої парадигми (конфліктології, біхевіоризму чи символічного інтеракціонізму). Такі школи формуватимуть власну методологічну й емпіричну базу, а також наукові кадри, спроможні на цій основі розв’язувати різноманітні політологічні проблеми.

Відзначаючи негативний вплив посттоталітарної догматичної традиції в її різних формах, додамо, що вона, поряд з іншими негативними ментальними явищами, нав’язувалася сучасними політичними й громадськими інститутами в рамках олігархічної моделі суспільства. Ця модель обмежує свободу та конкуренцію в усіх сферах суспільного життя (особливо в інтелектуальній). Визначальним принципом такого суспільства є пріоритетність „шапки” (владного статусу) над „головою” (інтелектом).

Після послаблення авторитаризму президентської влади внаслідок політичної реформи 2004 р. (незавершеної й досі) значно розширився діапазон свободи (особливо у ЗМІ) та політичної конкуренції. Однак правові межі цієї свободи не настільки відповідають стандартам країн із розвиненою політичної демократією, щоб стимулювати вільну і чесну конкуренцію в інформаційному просторі. Крім цього, посилення державного контролю над ВНЗ значно послаблює потенціал критичної та інноваційної політичної думки. Тому й надалі політологія залишається під тиском маніпулятивних політтехнологій, які, спотворюючи політичну реальність, оживлюють масові архетипи, міфи та стереотипи.

Маніпулятивні політтехнології використовують політичні експертні середовища, які обслуговують лідерів провідних політичних сил. Сьогодні не треба бути великим аналітиком, щоб легко ідентифікувати позицію експерта з позицією тієї чи іншої політичної сили, оскільки українська політика ґрунтується здебільшого на здобутті і збереженні політичної влади, а не на розв’язанні суспільних проблем. У цьому контексті політика (точніше, політиканство) заохочує спекуляції навколо символічних проблем, аби відвернути увагу від об’єктивного аналізу справжніх причин суспільних негараздів та цивілізаційних алгоритмів їх розв’язання. Тому основна увага приділяється загостренню суперечностей, які мають яскраво виражені регіональні та етнокультурні відмінності. Ці відмінності виражені передусім у ставленні до мовного статусу, церкви, розуміння історії та геополітичного вектору.

Для розвитку політології як чистої науки необхідно створити сприятливі правові умови для розширення політичної, громадянської і інтелектуальної свободи, що має забезпечити чесну і вільну конкуренцію в політиці, громадянському секторі та системі вищої освіти.

З цією метою необхідно законодавчо закріпити:

– збалансований механізм стримувань і противаг у системі державної влади;

– пропорційну виборчу систему із відкритими регіональними списками і 5 % виборчим бар’єром для партій та 8 % бар’єром для партійних блоків;

– жорсткий правовий порядок, в рамках якого буде забезпечено право громадян на отримання об’єктивної інформації про доходи та майно політиків і чиновників, а також про ухвалення політичних, адміністративних та правових рішень;

  • статус незалежної громадської експертизи;

  • легальне громадське лобіювання;

  • законодавчу народну ініціативу, а також законодавче народне вето;

– статус громадського телебачення та радіомовлення, в рамках якого, політики зможуть виступати тільки у форматі дебатів із обов’язковим залученням незалежних громадських експертів;

– автономію університетів, що дасть змогу самостійно формувати навчальні плани підготовки фахівців для потреб ринку праці та присвоювати вчені ступені та звання (доктора філософії та професора);

– широке самоврядування, в рамках якого зросте роль спостережних рад у визначенні та реалізації стратегії розвитку навчального закладу шляхом активного залучення до цього процесу професорсько-викладацького складу, студентів та роботодавців;

– скасування Вищої атестаційної комісії (ВАКу) як органу державного контролю над формуванням наукових кадрів, який обмежує інтелектуальну свободу;

– сучасний механізм мотивації до навчання, який би передбачав для найуспішніших студентів винагороду із фондів підтримки талановитої молоді у вигляді високої стипендії або часткової компенсації оплати за навчання і додаткову оплату для студентів із незадовільними оцінками;

– перехід на два типи вищих навчальних закладів: коледж, який має право присвоювати кваліфікаційний рівень бакалавра, і університет — бакалавра, магістра і доктора філософії;

– вільний вибір студентами варіативних дисциплін як у межах основного закладу навчання, так і за його межами;

– скасування відомчої підпорядкованості ВНЗ, яка сприяє монополізації освітянського процесу і гальмує застосування уніфікованих цивілізованих стандартів у вищій школі;

– новий порядок державного фінансування ВНЗ (в обсязі від 100 до 25 %) за результатами їх місця у загальнонаціональному рейтингу, який визначатиметься кожних чотири роки на підставі критеріїв, передбачених світовою та європейською системою оцінки якості.

Таким чином, створення належних правових умов для забезпечення свободи та чесної конкуренції в зазначених сферах стимулюватиме попит на об’єктивну фахову громадську думку. Це, в свою чергу, надасть додаткових імпульсів розвитку політології як науки, вільної від ідеологічних догм і масових стереотипів, успадкованих як від тоталітарного минулого, так і обумовлених сучасною інституційною природою олігархічного суспільства.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. – К.: МАУП, 2003. – 424 с.

  2. Кельзен Г. Чисте правознавство: З дод.: пробл. справедливості / Пер. з нім. О. Мокровольського. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.

  3. Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / М.І. Панов (кер. авт. кол.), Л.М. Герасіна О. Г. Данильян та ін.; За заг. ред. Л. М. Герасіної, О. Г. Данильяна – Х.: Право, 2008. – 320 с.


^ CAN BE PURE POLITICAL SCIENCE IN UKRAINE?


Stepan Rutar


Lviv Commercial Academy

Tuhan-Baranovsky st., 10, Lviv, 79008 Ukraine


In the article were соncidered the problems of an establishment of the political science as a clean science. The special attention was paid to the analysis of constituents of the object of the political science and factors which positively influence on this process. Features of the theory of public administration and political science were defined. Authors vision of the components of political science was formulated. The subject of the political science in the context of specific scientific areas was studied. Legislation process to define political science as a clean science was proposed. 

Key words: the political science, the subject of political science, the object of political science, a sphere of politics, a public administration.


^ ВОЗМОЖНА ЛИ ЧИСТАЯ ПОЛИТОЛОГИЯ В УКРАИНЕ?


Степан Рутар

Львовская коммерческая академия

ул. Туган-Барановского 10, г. Львов, 79008 Украина


В статье рассматриваются проблемы становления политологии как чистой науки. Особое внимание уделено анализу составляющих предмета политологии и факторам, которые положительно влияют на этот процесс. Определяются отличительные черты теории государственного управления и политологии. Формулируется собственное видение составляющих предмета политологии. Рассматривается предмет политологии в контексте определенных научных направлений. Предлагается законодательно закрепить определенные положения для выделения политологии как чистой науки. 

Ключевые слова: политология, предмет политологии, объект политологии, политическая сфера, государственное управление.


Стаття надійшла до редколегії 19.03. 2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 30.32

^ МЕТОДОЛОГІЯ КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ ДЕВІДА АПТЕРА

Федір Кирилюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

вул. Володимирська, 64, Київ, 01601, Україна


Проаналізовано методологію компаративного аналізу Девіда Аптера. Охарактеризовано основні напрями розвитку компаративної науки, а саме інституціоналізм, девелопменталізм і неоінституціоналізм. Зазначено, що сферу проблематики інституціоналізму, згідно з Д. Аптером визначають дві ключові теми: розмаїтість форм розподілу влади (інститути влади) та механізми дії демократії (інститути демократії). Визначено сильні і слабкі сторони зазначених підходів. Слабкою ланкою інституціоналізму Аптер вважає невідповідність теорії практиці. Післявоєнний період обумовив, за Аптером, ефект політизації компаративної науки як галузі наукових досліджень. Єдину стрижневу основу, що зумовлює подібність і спільність традиційного інституціоналізму, девелопменталізму й нового інституціоналізму, становить, на думку Аптера, проблематика, пов'язана з аналізом плюралістичної демократії.

^ Ключові слова: порівняльна політологія, інституціоналізм, девелопменталізм, неоінституціоналізм.


В сучасній політичній думці панує теза, що порівняльна політологія становить чи не основну частину політичної науки. Вона ґрунтується на поєднанні ідей політичної філософії та політичної теорії з емпіричними подіями і явищами. Первісні акценти робилися на проблемах влади з метою з’ясувати, яке значення мають розходження в устрої влади – влади не загалом, а організованої в політичні системи на національному і субнаціональному рівнях. Пояснення значення розходжень у використанні й розподілі влади в різних політичних системах - спільне завдання, що лежить в основі різноманітних підходів до порівняльної політології.

Сучасні концепції розвитку компаративної (порівняльної) науки не обмежуються феноменологічним описом чи порівнянням окремих напрямів історичного процесу становлення науки. Здебільшого вони йдуть далі простого з’ясування співвідношень прогресу і регресу, а також інших напрямів розвитку. У центрі уваги ставляться питання про внутрішні і зовнішні фактори, що детермінують спрямованість історичного розвитку. Серед цих концепцій належне місце займають дослідження Д. Аптера, викладені в його праці «Comparative Politics, Old and New». Вчений зазначав, що компаративістський аналіз «підвищує чутливість спостерігачів до відмінностей між їхніми власними та іншими суспільствами і до наслідків таких відмінностей. Це спонукає політологію бути сприйнятливішою до складнощів і багатоманітностей норм, цінностей, інститутів і соціальних структур, а також до взаємозв’язку різних форм політичної поведінки, які, якщо й вони видаються схожими на наші, можуть бути іншими для тих, на кого вони поширюються».

Підхід Д. Аптера до аналізу спрямованості розвитку сфери теорії і методології компаративної науки визначається такими особливостями. По-перше, поступальний характер розвитку компаративістики. Теоретик розкриває тенденції руху в напрямі прогресу чи регресу не з позиції визначення, а в контексті виявлення циклічності самого процесу. По-друге, значний акцент Аптер робить не стільки на суб’єктивних, скільки на об’єктивних чинниках розвитку компаративної науки і, насамперед, на впливі конкретно-історичних умов розвитку. По-третє, всебічність аналізу забезпечується через виявлення філософських, теоретичних та історичних коренів провідних компаративних теоретичних підходів, а також їх взаємозв’язку з теоретико-методологічними підходами інших соціальних наук. По-четверте, у фокусі уваги Аптера не стільки сфера теорії і методології компаративної науки, скільки сфера проблематики компаративного аналізу. По-п’яте, глибина аналізу забезпечується за допомогою розкриття наступності в рамках кожного циклу розвитку, пов’язаної з переносом деяких провідних теоретичних і методологічних відкриттів попередніх періодів у нову якість. По-шосте, в узагальненнях Аптера персоніфікація є невід’ємною частиною аналізу і супроводжує типологію шкіл, установлених теоретиком у межах досліджуваних ним компаративних підходів.

Основні напрями розвитку компаративної науки Аптер характеризує спираючись на всебічний аналіз трьох провідних компаративних підходів, до яких він відносить інституціоналізм, девелопменталізм і неоінституціоналізм.

Інституціональний підхід вирізняє концентрація уваги на дослідженні механізмів функціонування політичних систем через вивчення структури і характеру функціонування систем державного керування різних країн. Характерно, що Аптер визначає інституціоналізм як фундамент компаративної політичної науки. Даючи таке визначення інституціоналізму, Аптер зазначає, що його відмінною рисою є акцент на компаративному дослідженні правових баз і конституцій різних країн, механізмів реалізації державної влади, суверенітету, юрисдикції, правових і законодавчих інструментів у всьому розмаїтті їх форм.

Аптер наголошує, що сферу проблематики інституціоналізму визначають дві ключові теми: розмаїтість форм розподілу влади (інститути влади) та механізми дії демократії (інститути демократії). Отже, інституціональний компаративний аналіз містить, з одного боку, дослідження проблем розподілу влади на всіх рівнях взаємин: нація – держава, центральні – місцеві органи влади, адміністрація – бюрократичний апарат і т.д. З іншого боку, в межах інституціонального підходу, детально досліджуються механізми й інструменти демократії. Коло досліджуваних проблем становлять такі ключові питання, як держава й органи державного керування, конституції та їх виправлення, права та їх гарантії, унітарні і федеральні системи, централізація і децентралізація, регіоналізм і легалізм, питання представництва в органах державної влади і керування, механізми і процедури обговорення законопроектів, включаючи процедури голосування та їх прийняття, роль відповідних комітетів, роль суспільної думки і преси тощо.

Домінуючий вплив інституціонального підходу Аптер позначає як окремий період у розвитку компаративної науки. Початкові межі цього періоду розмиті і точно не визначені. Встановлюється лише історичний взаємозв'язок інституціоналізму з політичною філософією, правом і історичною наукою як основними джерелами інституціонального підходу в компаративних дослідженнях. Верхня межа впливу інституціоналізму в історії компаративістики визначена в Аптера часом закінчення Другої світової війни. Взаємозв’язок з політичною філософією, правом та історичною наукою, за Аптером, знайшов свій вияв у формі двох різних підходів у рамках інституціоналізму загалом, а саме: континентальної й англо-саксонської традицій в інституціональному аналізі.

Континентальна традиція вирізнялася тіснішим зв’язком з Римським правом та його традицією природного права. Відповідно до континентальної традиції, демократія трактувалася як результат специфічних конфліктів релігійних і державних інститутів влади.

Водночас, у компаративній політичній науці утвердилася англо-саксонська традиція інституціонального аналізу, заснована на історичному конституціоналізмі. В межах цієї традиції історія демократії і демократичних інститутів влади трактувалася як результат еволюції специфічних форм влади в напрямі утвердження парламентаризму та його конституціонального закріплення. Англо-саксонська традиція інституціонального компаративного аналізу припускала дослідження еволюції демократії, тоді як сама демократія розумілася як інструмент морального вдосконалювання людини.

Таким чином, Аптер дотримується точки зору, що вже в межах інституціонального підходу намітилася тенденція нового розуміння інститутів влади, що увага акцентується не лише на інституціональних, а соціально-політичних аспектах суспільного розвитку. Теоретик уточнює, що інституціоналізм ніколи не був орієнтований на обмеження поля дослідження вивченням лише механізмів державного керування. До сфери інституціонального аналізу органічно входили питання інституціоналізації демократичних принципів, втілення в соціумі цінностей, норм і принципів демократії.

Оцінюючи конкретно-історичні умови та соціально-економічні фактори розвитку компаративної науки в першій половині XX ст., Аптер констатує зростаючий вплив політичної економії на характер інституціональних компаративних досліджень. У цей період сфера інституціональної проблематики доповнюється такими питаннями, як роль уряду у вирішенні проблем безробіття, його взаємодія зі сферою бізнесу в вирішенні соціальних проблем, взаємодія з політичними рухами протесту, тактична лінія уряду у відношенні до неінституціональних методів і принципів таких рухів, роль держави в розробленні фіскальних і монетарних інститутів, визначенні відповідного політичного курсу тощо.

Слабкою ланкою інституціоналізму Аптер вважає невідповідність теорії практиці. Він вбачає в цьому одну з причин неминучого відходу від інституціональних класичних традицій і пошуку інших підходів. У своїх негативних оцінках Аптер опирається на аналіз негативного досвіду встановлення демократичних інститутів і конституційних основ демократії в ряді країн у періоди після Першої і Другої світових воєн, що супроводжувались розпадом світових імперій. Історична практика засвідчила недостатню дієвість інституціонального соціального інжинірингу, що зробило необхідним, зазначає Аптер, посилення уваги до психологічних, економічних, соціальних та організаційних факторів, що перебували здебільшого за рамками традиційного інституціонального компаративного аналізу.

^ Теорія девелопменталізму. Історична логіка, зазначає Аптер, привела компаративну науку до девелопменталізму (Developmentalism) – нового підходу в компаративному аналізі, що утвердився в 50-70-х рр. XX ст. „Нова” компаративна політична наука була зорієнтована на вивчення проблем росту і розвитку. Девелопменталізм містив у собі сукупність основних теорій соціальних змін. Як „нова” компаративна наука, політичний і економічний девелопменталізм робив акцент не стільки на технологіях державного керування, скільки на аналізі процесів соціальних змін (Social Changes), опираючись на цілий ряд інших дисциплін, представлених у сучасній системі соціальних наук.

Післявоєнний період, що характеризувався розгортанням холодної війни, процесами деколонізації в країнах третього світу, обумовив, за Аптером, ефект політизації компаративної науки як галузі наукових досліджень. Однією з важливих політичних проблем цього періоду став пошук способів поєднання процесу деколонізації з передачею влади демократичним шляхом і каналізації націоналізму в конструктивне русло – на створення „нових” націй. Аптер констатує існування двох різних концепцій вирішення цієї проблеми. Відповідно до першого підходу передбачалося, що інструментами створення держави, що розвивається як позитивна девелопментальна держава, могли б стати інститути демократії. Ринок і демократія могли б конституювати збалансований характер рухові держави цим шляхом. З погляду іншого підходу, така фаза розвитку насправді мала неоімперіалістичну, гегемоністську природу, що підмінювала політичний контроль економічним.

Така диференціація в розумінні перспективних шляхів демократизації країн, що розвиваються, відображається в рамках девелопменталізму у двох альтернативних підходах. Один з них – теорія модернізації (Modernization theories). Другий – теорія обумовленості (Dependency theories). У теорії модернізації втілилися традиції Макса Вебера. До цього напряму Аптер відносить таких дослідників, як Габріель Алмонд, Самюель Гантінгтон, Люсіан Пай, Майрон Вайнер, Леонард Біндер, Едвард Шілс, Толкотт Парсонс та ін. Теорія обумовленості, що мала, як вважає Аптер, загальні корені з ідеями К. Маркса, об'єднала теоретиків різного наукового профілю: економістів Поля Бейрона й Андре Ґундара Франка, істориків Перрі Андерсона і Еріка Хобсбаума, представників політичної науки Гейвіна Кітчінга, Коліна Лейса, Бенедікта Андерсона та ін. Для більшості представників першої групи дослідників легітимною формулою незалежності країн, що розвиваються, була схема: „деколонізація + ріст + демократизація”. Представники другої групи кваліфікували її як стратегію гегемонії і тиску.

Ідентифікувавши дві протилежні тенденції в розвитку девелопменталізму як нового компаративного підходу, Аптер визначає суть розходжень їх теоретичної та методологічної бази. Теорія модернізації опиралася на теорію рівноваги й орієнтувала дослідників на розробку всіх питань у контексті ліберального капіталізму як основи демократії. Прихильники теорії модернізації наголошували на вивченні процесу створення інститутів демократії в контексті економічного росту. Опоненти ж дотримувалися теорії конфлікту і свої розробки провадили в контексті ідей соціалізму як основи демократії. Прихильники теорії обумовленості робили особливий акцент на протиріччях соціально-економічного зростання в умовах капіталізму.

Обидві теорії стали основою для розробки і реалізації великих програм компаративних досліджень. Компаративна наука стала менш євроцентричною, орієнтованою на розгляд проблем будівництва демократії в країнах третього світу. Загальним обидва підходи опиралися на девелопментальні принципи політичної економії, особливо при аналізі проблем розвитку індустріальних країн (метрополій) і країн третього світу (периферії). У цьому Аптер вбачає певну однобічність обох підходів. Розходження ж і специфіка кожного підходу виявлялися лише в тому, що розробки в рамках теорії модернізації елімінували, применшували роль держави як агента політики, їхні опоненти, навпаки, бачили державу лише в ролі представника інтересів пануючого класу.

У сфері методології співвідношення двох підходів також було відношенням протилежностей. Саме тут антагонізм обох теорій виявився в розбіжності двох компаративних методологій: функціоналізму як основи теорії модернізації, і діалектичного аналізу як методологічної основи теорії обумовленості.

У рамках девелопментальної теорії, доходить висновку Аптер, пануюче положення займала гіпотеза про те, що рано чи пізно, залежно від конкретних умов та обставин розвитку тих чи інших країн, процес розвитку призводить до реплікації країнами, що розвиваються, тих самих соціально-культурних цінностей і інститутів, що властиві індустріальним суспільствам. Успішний розвиток усуває вади традиційного суспільства і створює пре-кондиції (відповідні передумови) демократії. Демократія, в свою чергу, виконує функцію створення оптимальніших умов для подальшого розвитку. Отже, чим на більшу користь здатна демократична держава, врівноважуючи і контролюючи соціально-економічне зростання, тим більше таке зростання забезпечує створення передумов для подальшого розвитку суспільства в рамках стабільного транзиту до демократичного устрою. Все це актуалізувало проблематику культурно-історичних особливостей розвитку, з одного боку, та цінностей, принципів, норм демократії, а також способів їх інституціоналізації й інтерналізації – з іншого.

Відповідно так само трансформується сфера проблематики компаративного аналізу. Сутність того, що відбувається, Аптер визначає як переміщення акценту з вивчення інституту держави на дослідження соціальних структур і передусім у контексті того, як ці структури можуть щонайкраще забезпечити інституціоналізацію демократичних норм і принципів, соціалізацію і мотивацію людей відповідно до цих цінностей, інтерналізацію демократичних цінностей у суспільстві загалом.

Девелопменталізм базувався на порівняльному аналізі суспільств із широким діапазоном відмінностей. Передбачалося зіставлення як особливостей соціально-політичних інститутів цих суспільств, так і рівнів їхньої культури. Суть „нового” компаративного підходу вкладалася в ідеї про континуїтет цілісності й нерозривності процесу соціальних змін. Вважалося, що трансформації доіндустріальніх суспільств в індустріальні на Заході та їхні аналоги в країнах так званого третього світу мають одну природу і становлять єдиний за своєю суттю процес. Основу компаративних дослідницьких проектів становила переважно проблематика, пов'язана з аналізом соціальних змін, розглянутих з позиції оцінки потенціалу демократичного суспільного устрою (його підвищення чи зниження). Основна роль держави і державної політики розглядалася як засіб підтримки політичної рівноваги і стабільності.

Специфіка девелопменталізму полягала в розширеному трактуванні інституту держави. Під державою стали розуміти суспільство як таке. Суть „нового” компаративного підходу формувалася в орієнтації на пріоритет якісних методів і методу функціонального аналізу в дослідженні цієї проблеми. Прихильники девелопменталізму схилялися до вивчення питання про способи інтерналізації норм демократії у відповідне поводження людей, у спрямуванні процесу соціалізації в бік утвердження демократичних норм і цінностей.

Важливий і ще один якісно новий момент у зміні сфери теорії і методології девелопментальної компаративної науки, встановлений Аптером. Нова компаративна політична наука вирізнялася своєю відкритістю теоріям і методологіям інших соціальних наук. Проблематика соціальних змін у рамках транзиту від традиційного суспільства до сучасного вимагала від компаративістів звертатись до теоретичних викладень цілого пантеону теоретиків і фахівців в галузі соціальної історії, історичної соціології й антропології, зокрема таких, як Макс Вебер, Еміль Дюркгейм, Джордж Сіммел, Вілфредо Парето, Джордж Острогорскі, Роберто Міхелс, Роберт Редфілд, Броніслав Маліновскі, Альфред Редкліф-Браун, Едвард Є. Еванс-Прітчард, Клод Леві-Строс та ін., які розробляли проблеми зв'язку між ціннісними орієнтаціями людей та їхньою соціальною практикою.

Соціологію системного аналізу, зокрема погляди Т. Парсонса, Д. Аптер визначає як джерела, що справили істотний вплив на значну групу компаративних розробок, проведених на засадах теорії модернізації. Не менш значна частина таких компаративних досліджень, проведених вже не в соціологічному, а політичному контексті, так само була заснована на системних порівняльних дослідженнях. До числа останніх Аптер відніс розробки Сеймора Мартіна Ліпсета, Філіпа Селзніка, Даніеля Белла, Артура Корнхаузера, Філіпа Конверса, Ральфа Дарендорфа, Моріса Яновица, Едварда Шілса, Апана Турейна. Девелопменталізм у вигляді теорій модернізації успадковував від інституціоналізму його взаємозв'язок із політичною економією та її концептуальні підходи до розгляду питань, пов'язаних з оцінкою для еволюції демократії ролі фінансових інститутів, центральних банків, ділових кіл, інститутів з вирішення проблем зайнятості.

Політична економія стала тим вододілом, що визначив розходження в основних течіях девелопменталізму. На думку Аптера, саме критичні теорії капіталізму й імперіалізму, які він визначає як теорії „альтернативної” політичної економії, спричинили теоретичні й практичні розбіжності прихильників теорій модернізації та теорій обумовленості. Вчений відніс ці теорії до радикального крила девелопментальних компаративних досліджень, що обґрунтовували як альтернативний шлях соціалізм і політичний устрій на основі однопартійної системи, яка розглядалася як можливість подолання фази буржуазної демократії в розвитку суспільства.

Основний недолік обох течій „нової” компаративної науки Аптер вбачає у редукціонізмі, прагненні звести політику до простого відображення економічних і соціальних процесів, зменшенні ролі держави як політичного інституту.

^ Неоінституціональний підхід до політики. Повернення до компаративного аналізу інститутів політичних систем різних країн у поєднанні з соціально-економічними проблемами розвитку не лише країн «третього світу», а й країн Європи знаменувало нову фазу в розвитку компаративної політичної науки. Аптер визначає цей період як неоінституціоналізм, відповідно до теоретико-методологічного підходу, що вплинув на компаративні дослідження періоду 70-80-х рр. XX ст. 70-ті роки були своєрідним переходом від девелопменталізму до неоінституціоналізму і характеризувалися сполученням дослідницьких пріоритетів традиційного інституціоналізму та девелопменталізму. Неоінституціональні ідеї лежали в основі праць цього періоду Стейна Роккана, Хуана Лінза, Альфреда Степана, Теди Скокпол. Елементи неоінституціонального підходу Аптер вбачає в окремих роботах другої половини 60-х років, авторами яких були Мор, Ліпсет. До групи аналітиків, що провадила розробки на основі неоінституціонального підходу в пізніші періоди, Аптер відносить таких дослідників, як Роберт Дал, Гільєрмо О’Доннелл, Філіпп Шміттер, Уайтхед, Стівенсі, Лестер Турроу, Сеймор Ліпсет,Арендт Лійпхарт, Мансур Олсон, Давід Лейтін, Розенблут, Адам Прзеворскі, Роберт Путнам та ін.

Аптер дав характеристику неоінституціоналізму і з позиції розгляду змін проблематики в рамках неоінституціонального компаративного аналізу, з одного боку, і з погляду зміни сфери теорії і методології компаративних досліджень – з іншого. Характерно, що за основний критерій розвитку сфери компаративної політичної науки обрано аспект наступності, що розуміється як зв'язок нового зі старим, як перенесення окремих аспектів старого в нову якість, що забезпечують інтегральність і цілісність процесу розвитку сфери компаративного аналізу.

Єдину стрижневу основу, що зумовлює подібність і спільність традиційного інституціоналізму, девелопменталізму й нового інституціоналізму, становить, на думку Аптера, проблематика, пов'язана з аналізом плюралістичної демократії. З позиції неоінституціоналізму, ця проблематика включала питання політичної поведінки, аналіз зміни майбутнього політичних партій і значимість цих змін для держави, проблему визначення співвідношення „еліта-демократизація”, питання про державу соціального благоденства за типом демократій скандинавських країн тощо. В центрі компаративного аналізу стало порівняння політичних партій, способів формування коаліцій, зміни суспільних відносин, зміни ролі еліти і бюрократичного апарату, а також політиків в умовах різних політичних режимів.

Аптер встановлює риси подібності й розходження, що існують між девелопменталізмом і неоінституціоналізмом. Розходження полягає в особливостях розуміння ідеї росту й розвитку. Девелопменталізм обґрунтовує необхідність росту й розвитку як способів зміцнення демократії. Неоінституціоналізм вивчає шляхи і способи, які використовує держава для протистояння негативним наслідкам росту, зокрема екологічним проблемам, проблемам імміграції, поляризації соціальних прошарків, росту екстремізму та ін.

Подібність девелопменталізму і неоінституціоналізму Аптер вбачає у сприйнятті останнім девелопментальної ідеї „транзиту” до демократії як стрижневої проблеми дослідження. Проте Аптер зв’язок нового і старого в рамках наступності трактує тут не тільки як перехід окремих елементів старого в нову якість, а, насамперед, як процес виникнення і нагромадження на цій основі нового. Саме з цих позицій Аптер показує, що в неоінституціоналізмі утвердилися стратегії дослідження цієї проблеми, що трохи відрізняються від девелопментальних. Одна з них – більш традиційна стратегія, що припускала широке зіставлення на основі конкретного історичного матеріалу даних про відповідні процеси, що відбувалися в умовах транзиту до демократії в різних країнах світу, коли основний акцент робився на вивченні становлення державності в рамках переходу до демократії. Інша аналітична стратегія робила акцент на зв'язку індустріального капіталізму і парламентської демократії, але при цьому орієнтувалася на вивчення ролі соціального протесту й антидержавної активності загалом у визначенні долі демократії.

Визначаючи нове, що приніс у компаративну науку неоінституціоналізм, та його відмінність від традиційного інституціоналізму, Аптер вказує на його прихильність до застосування методу економічного аналізу при дослідженні фіскальної і монетариської політики держав, банків, ринкових структур у рамках процесу глобалізації. Неоінституціоналізм водночас не позбавлений і локальної проблематики. Неоінституціональні дослідження включають як складову частину аналіз змін процедур законотворчості, трансформацій політичного курсу традиційних політичних партій, впливу нових соціальних структур і різних політичних коаліцій на державну політику різних країн.

Відмінною рисою неоінституціоналізму Аптер вважає також значний, у порівнянні з традиційним інституціоналізмом, зв’язок із соціальною і політичною теорією, а не з політичною філософією, що було властиво останньому. Друга відмінна риса – це тісніший зв’язок нового інституціоналізму з політичною економією. Спільним для старого й нового інституціонального підходів залишалося акцентування на вивченні держави як самостійного інституту зі специфічними потребами і тенденціями розвитку, здатного, залежно від своєї природи, визначати суть і зміст суспільного устрою.

Оцінюючи загалом процес розвитку компаративної науки в другій половині XX ст., Аптер доходить висновку про первинність зміни сфери проблематики і методології компаративного аналізу. Зміна фокуса компаративного аналізу стала основним фактором, що визначив виникнення нових концептуальних підходів. У свою чергу, викликаний цими змінами перехід до інших методологічних підходів обумовлював зміни у використанні методів і операціональних стратегій дослідження. Характерно, що Аптер наголошує на зміні лише стилів компаративного аналізу і, фактично, не аналізує питання про перетворення в сфері теорії компаративної політичної науки, не встановлюючи тут жодних істотних змін, що підтверджували б появу і збереження якісно нового в процесі розвитку компаративної теорії.

Актуальними для всіх стилів компаративного аналізу, доходить висновку Аптер, залишаються такі загальні проблеми: застосування компаративних методів дослідження, визначення відповідних одиниць компаративного аналізу, використання теоретично обґрунтованих принципів та ідей для розробки відповідних гіпотез, пошук технологій дослідження, які б забезпечували достатню базу для обґрунтованих висновків. Усі новітні напрями в розвитку сучасної компаративної науки, зазначає Аптер, вирізняє орієнтація на використання різноманіття емпіричних, функціональних, аналітичних, кількісних, статистичних методів компаративного аналізу на противагу традиційним дескриптивним методам порівняння, які ґрунтуються на компаративних схемах типу: „країна – країна”, „політичний інститут – політичний інститут” та ін.

За всієї специфіки аналітичної стратегії Д. Аптера, його підхід до розуміння спрямованості розвитку компаративної політичної науки засвідчує, що в рамках системного підходу сучасні аналітики досліджують структуру процесу розвитку досліджуваного об’єкта та його субстрат, а також критерії (характеристики), що визначають ступені розвитку системи. Як субстрат виступає сфера теорії, методології й проблематики компаративних досліджень. Перетворення субстрату розглядають як зміну системи. Оцінюються різноманітні зміни: великі чи незначні; стійкі чи зворотні; універсальні чи часткові; такі, що зберігають здатність до подальшого розвитку чи такі, що ведуть до „глухих кутів”; ті, що підвищують чи понижують рівень організації та ін.

У трактуванні еволюції компаративної науки можна виділити три аспекти системного розуміння цього процесу.

^ Перший аспект. Аналізуючи розвиток системи компаративного наукового знання, враховують рівні організації чи системи, ступені прогресивного розвитку. Для визначення структурних рівнів чи ступенів підвищення організації системи зазвичай використовують такі критерії висоти організації: 1) критерії ускладнення, коли враховуються відносини ступенів складності і пластичності організації; 2) критерії прогресу, коли розглядаються відносини старої і нової якості, нижчої і вищої якості; 4) загальний критерій міри цілісності системи, коли властивості цілісності розкриваються через поняття інтеграції.

^ Другий аспект – системні дослідження сфери компаративної науки містять аналіз організації субстрату розвитку, тобто того, що розвивається. Аналіз організації субстрату розвитку означає насамперед визначення передумов (можливостей), що присутні в сформованої організаційної системи для її подальшого розвитку. Головним критерієм тут стає здатність системи нагромаджувати й розгортати нові можливості. Під час аналізу організації субстрату розвитку визначають не лише еволюційну перспективність системи, а й обмеження, заборони розвитку, що дає змогу аналітикам показати, чому розвиток системи йде саме в цьому (прогрес чи регрес), а не в іншому напрямі, і наскільки можлива зміна шляхів розвитку. Ця лінія представлена в аналітичній моделі Аптера, але лише в частині, що стосується визначення еволюційної перспективності аналізованого об’єкта.

^ Третій аспект. Системні дослідження розвитку сфери теорії і методології компаративної науки містять у собі вивчення структури самого процесу розвитку системи – структури процесу. У структурі процесу виокремлюють елементи процесу й існуючі між ними зв'язки й залежності. Під елементами структури процесу розуміють або окремі „русла” процесу, або елементарні зміни, наприклад, елементарні зміни в рамках циклів розвитку в моделі Аптера.

Відмінна риса моделі Аптера – значний акцент на вивченні функціональних зв'язків між встановленими ним елементами процесу, що є, по суті, виділеними моментами історичного розвитку системи.

Підкреслення історичного розвитку системи, поділ історичного процесу розвитку компаративної науки на якісно своєрідні стадії дало Д.Аптеру змогу досліджувати змінюваність факторів у ході історичного розвитку системи, визначити особливість їх дії на різних стадіях і етапах історичного процесу.

При системному аналізі враховують його багаторівневий характер. Як основні рівні організації сфери компаративної науки, що розвивається, аналітики визначають такі: сфера проблематики, сфера методології, область теорії. Д. Аптер, зокрема, розмежовує елементарні зміни й цілісні процеси в межах основних рівнів організації системи, що дає йому змогу не лише показати об’єктивно існуючу ієрархічність аналізованої системи, а й допомагає розкрити взаємозв'язок основних рівнів організації системи в єдиному процесі історичного її розвитку.

Саме така логіка приводить Аптера до висновку про те, що цілісні процеси на рівні методології, пов'язані з виникненням тих чи інших компаративних підходів, будуються з елементарних актів зсуву фокуса компаративного аналізу, що відбувалися на попередньому рівні (у сфері проблематики) під впливом конкретно-історичних умов розвитку компаративної науки. Аптер показує інтегральний характер цього розвитку: він виступає як історичний зв'язок, система змін.

Таким чином, системний підхід дає змогу дослідникам зафіксувати структурність процесу розвитку сфери компаративної науки, а саме його багатоступінчатість, ієрархічність, різноспрямованість. У розглянутому вище трактуванні присутній свій особливий підхід до вибору критеріїв розвитку системи. Проте якою б не була дослідницька стратегія, системний підхід дозволяє прийти до загального розуміння еволюції системи компаративного наукового знання не як просто потоку змін, а, насамперед, як історичного зв’язку, системи змін.

Історичний розвиток в контексті компаративної науки розглядається як складний процес, і за змістом організованої безлічі ступенів, циклів, фаз, сторін, факторів розвитку, і за змістом цілісності змін самої макросистеми, що складається з різноманіття мікро-структурних рівнів. Загальним для всіх трактувань є судження про розгортання в другій половині XX ст. динамічних змін на макро-структурних рівнях: у сфері проблематики і методології компаративної науки. Істотні зміни, які були б пов'язані з появою якісно нового на рівні теорії, жодним аналітиком не фіксуються.

У фокусі системного аналізу проблем розвитку компаративного наукового знання перебуває дослідження проблеми виникнення якісно нового в сфері проблематики, теорії і методології науки. Розгляд серії перетворень у системі компаративної науки включає вивчення не лише аспектів, пов'язаних з виникненням нового, а й зі зміною старого, нагромадженням новотворів з відповідною їх корекцією, що вирізняє дослідницьку стратегію Аптера.

У науковому аналізі виникнення якісно нового в процесі історичного розвитку компаративного знання, заснованого на системному підході, особлива увага звернута на осмислення загальних факторів утворення нової якості, до яких відносяться: 1) організація субстрату розвитку і внутрішні передумови, сховані в існуючій організації системи (структурний аспект); 2) наступність організації як фактор історичного становлення системи компаративного знання; 3) принципи функціональної організації системи (функціональний аспект).

Для Д. Аптера аналіз характеристик субстрату розвитку має істотне значення. Особливість його підходу полягає в тому, що тут досліджуються насамперед зовнішні взаємозв’язки субструктур системи (теорії, методології, проблематики), і вже потому вивчаються можливості, сховані у вже існуючій організації, чи інакше кажучи, впливи попередніх станів системи на хід наступного розвитку.

Дослідження організації субстрату розвитку має важливе методологічне значення для пояснення виникнення якісно нового. Способи впливу структури на процес становлення якісно нового є різноманітні. Це може бути перекомбінація існуючих вихідних елементів у межах субструктур системи. Ще один спосіб – додавання нових компонентів до елементів вихідної структури чи до структури загалом, що означає оснащення системи новими субструктурами з новими функціями. Проте виникнення нових властивостей системи передусім пов'язане зі зміною взаємозв’язків елементів структури, і характеру взаємодії елементарних субструктур.

Неогенез, тобто процес виникнення нових рівнів у результаті взаємодії елементарних субструктур, – загальна основа системного аналізу розвитку компаративного наукового знання. Підхід, заснований на розумінні нового рівня організації системи, що виникає в результаті появи нових взаємозв’язків, у рамках яких реінтерпретуються елементи структури і взаємозв’язку колишнього рівня, послідовно реалізується в дослідницькій стратегії Аптера.

Ще одним найважливішим чинником становлення нового, яке розглядалось у рамках системного аналізу розвитку компаративного наукового знання, виступає наступність структурної організації при переході від одного конкретно-історичного рівня до іншого. Дія цього фактора послідовно досліджується в моделі Аптера. Відповідно до його моделі, новотвір кожного наступного ступеня виникає не за допомогою заміни чи абсолютного руйнування властивостей, що домінують на попередньому ступені розвитку, а на основі їх збереження і перетворення. Поступальний хід розвитку наукового знання розуміється ним як поява в системі нових елементів, що розвиваються, структур і функцій.

Водночас Аптер виходить з того, що входження в нову якість відносин на кожному вищому ступені організації системи супроводжується глибокою зміною старих елементів, властивостей і відносин, їх підпорядкуванням новим взаємозв'язкам та властивостям. Відповідно до такого підходу передбачається, що перехід до нової якості чи нового ступеня розвитку відбувається на основі збереження й істотного перетворення досягнутого на попередньому ступені розвитку.

Не менш важливе місце в системному аналізі проблеми становлення нової якості компаративного наукового знання займає вивчення такого чинника, як зміна принципів функціональної організації системи, що розвивається. Це процес становлення і зміни самих функцій системи, що приводить у підсумку не лише до зміни якості функціонування системи, а й до утворення нових структур системи.

Аптер приділяє велику увагу вивченню цього третього фактора утворення нової якості системи компаративного наукового знання. Він виходить з того, що функціональність є найістотнішою стороною організації системи, оскільки функція організує систему, а становлення функції є головним у збереженні цілого.

Відмінна особливість підходу Аптера полягає в тому, що для нього, поряд із субстратними характеристиками вихідної структури (наприклад, інституціонального компаративного знання), велику роль у виникненні нової системи має функціонування компонентів вихідної системи в різноманітних конкретно-історичних умовах розвитку компаративної політичної науки. Стратегія Аптера заснована на розкритті функціональних способів виникнення нових структур у системі компаративного знання. З виникнення нового змінюються функції субструктур і системи загалом, що викликано зміною конкретно-історичних умов, у яких відбувається розвиток системи.

Таким чином, утворення нового в історичному розвитку в рамках компаративного наукового знання відповідно до системного підходу пов'язується, по-перше, з перебудовою структури системи, нагромадженням нового комплексу елементів і перетворенням субстрату структури. По-друге, істотне каузальне значення для системного розуміння процесу становлення нової якості мають функціональні характеристики системи наукового знання, що розвивається. По-третє, чинником становлення нового є наступність як внутрішня основа, що обумовлює інтегральність, цілісність і спрямованість процесу, який розглядається як певна сукупність змін.


ЛІТЕРАТУРА

      1. Apter David. The Politics of modernization. –Chicago. University of Chicago Press. – E., 1965. – 481 р.

      2. Apter David. Rethiking Development: modernization, dependency and Postmodern Politics. Newbury Park, California: Sage Publications. – E., 1987. – 328 р.

      3. Apter David. Comparative Politics, Old and New // The Handbook of Political Science. – 1996. – р. 374-389.

      4. Чилкот Рональд Х. Теории сравнительной политологии. В поисках парадигмы /Пер. с англ. – М.: ИНФРА – М.: Весь Мир, 2001. – 560 с.

      5. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / Под. Общ. ред. В. С. Бакирова, Н. И. Сазонова.– Х.: ХНУ имени В. Н. Каразина, 2005. – 592 с.



^ METHODOLOGY OF COMPARATIVE ANALYSIS OF POLICY OF DAVID APTER

Fedir Kirilyuk

Taras Shevchenko National University of Kiev

Volodymyrs'ka St., 64, Kyiv, 01601, Ukraine


The methodology of the comparative analysis of David Apter was analysed. Main directions of the comparative science development were described, namely the institutionalism, the developmentalizm and the new institutionalism. It was marked that the sphere of a problem of an institutionalism according to D. Apter determined two themes: the variety of forms of distributing of the power (institutes of power) and mechanisms of an action of the democracy (institutes of the democracy). Strong and weak sides of that approaches were defined. Apter considered a weak link of the institutionalism. It was disparity of theory and practice. In obedience to Apter, the effect of the politicization of a comparative science took place in a post-war period. In opinion of Apter, the analysis of the pluralism in the democracy was the unique problem which predetermines the similarity and unity of the traditional institutionalism, developmentalizm and new institutionalism.

Keywords: a comparative political science, an institutionalism, a developmentalizm, a new institutionalism.


^ МЕТОДОЛОГИЯ КОМПАРАТИВНОГО АНАЛИЗА ПОЛИТИКИ ДЕВИДА АПТЕРА

Федор Кирилюк
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25



Схожі:

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconПравила для
Для публікації в журналі “Вісник лну. Серія: Філософсько-політологічні студії” редколегія приймає раніше неопубліковані статті з...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconТрансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем
Вісник Львівського університету. Серія. Філософські науки. 2008, Вип. 11, с. 160-168
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВитяг з наказ у ректора Львівського державного університету ім І. Франка м. Львів № ­­­
У відповідності з правилами прийому до Львівського державного університету на навчальний рік на основі рішення
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconРозділ І монографії
Горностай О. Б. Високий рівень культури безпеки праці як фактор зменшення виробничого травматизму / О. Б. Горностай, О. Л. Мірус...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВимоги до статей для журналу „вісник бердянського університету менеджменту І бізнесу”
Редакція приймає до друку написані спеціально для журналу „Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу” оригінальні статті....
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Логістика»
Вісник складається з трьох розділів: “ Теорія логістики і маркетингу», «Логістичне і маркетингове управління», «Формування та оптимізація...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВ. о ректора Львівського національного університету
Зобов’язуюся дотримуватись правил внутрішнього розпорядку у гуртожитку і своєчасно вносити оплату за проживання у студентському гуртожитку...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconАктуальні проблеми філології та американські студії
Кафедра іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи