Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії icon

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії




НазваВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Сторінка5/25
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.99 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
^

Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко


ул. Владимирская, 64, 01601,Киев, Украина


Проанализирована методология компаративного анализа Дэвида Аптера. Охарактеризованы основные направления развития компаративной науки, а именно институционализм, девелопментализм и неоинституционализм. Отмечено, что сферу проблематики институционализма, согласно Д. Аптера, определяют две ключевые темы: разнообразность форм распределения власти (институты власти) и механизмы действия демократии (институты демократии). Определенно сильные и слабые стороны отмеченных подходов. Слабым звеном институционализма Аптер считает несоответствие теории практике. Послевоенный период обусловил, за Аптером, эффект политизирования компаративной науки как отрасли научных исследований. Единственную основу, которая предопределяет общность традиционного институционализма, девелопментализма и нового институционализма, составляет, по мнению Аптера, проблематика, связанная с анализом плюралистической демократии.

Ключевые слова: сравнительная политология, институционализм, девелопментализм, неоинституционализм.


Стаття надійшла до редколегії 20.03.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


УДК 32:001,8
^

НЕОІНСТИТУЦІАЛІЗМ ТА ЙОГО ПІЗНАВАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ В ПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ


Антоніна Колодій

Львівський регіональний інститут державного управління

^ Національної академії державного управління при Президентові України

Сухомлинського, 16, м. Львів-Брюховичі, 79491, e-mail: akolodii@gmail.com


У статті йдеться про сучасні тенденції в розвитку інституційної теорії, зокрема про евристичний потенціал різноманітних неоінституціалістських підходів. Особлива увага приділена внеску в інституційні студії тих науковців-політологів, які відомі своїми дослідженнями глобального процесу демократизації, а також переходів до демократії та демократичних реформ у відносно стабільних демократичних системах. Крім того, авторка відмічає деякі критичні точки в розвитку політичної системи України, які потребують докладного вивчення з використанням методів неоінституціалізму.

^ Ключові слова: інституції, політичні зміни, демократичний перехід, традиційний інституціалізм, неоінституціалізм, напрями неоінституціалізму, інституціалізм обмеженого раціонального вибору, соціологічний неоінституціалізм, нормативний неоінституціалізм, історичний інституціалізм.
  1. Епоха неоінституціалізму1


Загальновідомим є той факт, що політична наука, зокрема її порівняльна галузь, виникла і тривалий час розвивалась як наука про конституційний лад різних країн, вивчаючи у статиці формально-юридичний бік політичного життя. Це був період панування так званого традиційного інституціалізму в політології, який ґрунтувався радше на здоровому глузді, аніж на якихось теоретичних розробках (економічний інституціалізм цього періоду на політичні дослідження впливав мало або не впливав зовсім). Поняття „політичні інституції” вживалося в значенні, тотожному поняттям державні установи та/або політичні організації, які розглядалися як визначальні чинники політичного процесу, від яких залежала діяльність дійових осіб політики та рівень ефективності і стабільності політичної системи. Індивідуальні політичні актори, потрапляючи в систему правил і норм державних інституцій, мимоволі ставали їх носіями, своєрідними „гвинтиками” системи, а питання про зворотний вплив акторів на політичні інституції у межах цього підходу в той час не виникало.

Вклинення бігейвіоризму (в точній транслітерації – бігейвіоралізму) з його увагою до індивідуальної та колективної поведінки, що досліджувалась емпірично, на певний час підірвало віру в наукову цінність інституціальних досліджень. Проте ще в період найбільшого розквіту бігейвіоризму (50-60-ті роки ХХ ст.) перед політичною наукою постала низка теоретичних проблем, які вимагали ширших і водночас глибших підходів, аніж ті, що їх міг запропонувати бігейвіоризм.

Інтерес до вивчення політичної стабільності і політичних змін усередині розвинених демократичних країн, окремі з яких зазнали катастрофи у першій половині ХХ ст. (фашизм), а також у ширшому світі, який змінювався на очах, привів до виникнення теорій політичних систем, розвитку та модернізації, які, в свою чергу, спонукали дослідників повернутися до інституційного аналізу як інструмента порівняльної політології, особливо в контексті вивчення країн, що стали на шлях незалежності і почали вибудовувати державні інституції при підтримці і за зразками західних держав. Намагання надати їм модерної форми та змісту не завжди були успішними, а пояснення процесів лише на основі функціоналізму, що становив підґрунтя теорій модернізації, не задовольняло багатьох дослідників. Частина з них шукали глибших причин не лише успіхів, а й занепаду держав, що перебували у процесі модернізації (С. Гантінґтон), а також прагнули виявити внутрішні причини демократизації, пояснити її ґенезу (Д. Растоу) [13, 20].

Модернізація та демократизація на перших стадіях стосувалися насамперед інституційних змін. Отож не дивно, що один із найвідоміших дослідників цих процесів Семюєль Гантінґтон був серед тих політологів, які започаткували сучасний інституціалізм (на відміну від традиційного, що існував у довоєнний період), який, втім, ще не був тим явищем, яке нині називають неоінституціалізмом. У своїй праці 1968 р. „Як демократизуються країни” він визначив інституції як „стійкі, поціновувані та регулярно повторювані зразки поведінки” [14, p.12].

За багатоманітності визначень інституцій [див. 3], варіант, що ставить у центр уваги визнані та широко практиковані взірці взаємодій (поведінки, практики), які існують упродовж тривалого часу, разом з правилами та процедурами, на основі яких вони здійснюються (хоч останні можуть згадуватись або ні), є одним із найуживаніших у політичних науках. Так, відомий дослідник демократичних транзитів (зокрема, їх перебігу та результатів в Україні й Росії) О. Мотиль в одній із праць розшифровує зміст поняття інституцій, обмежуючись трьома словами: „поціновувані зразки поведінки” [19].

Низка інших дослідників демократичного транзиту особливо наголошують на повторюваності та стійкості інституцій як зразків поведінки, сподівання політичних акторів на їх застосування у майбутньому. Зокрема, Ґілермо О’Доннел визначає інституції як регулярно повторювані зразки взаємодій, що є відомі, прийнятні (хоч і не обов'язково схвалювані) і практикуються суб'єктами діяльності, котрі сподіваються продовжувати взаємодію згідно правил, санкціонованих і підтримуваних цими зразками, у майбутньому [цит. за: 18]. Відтак, важливий для перехідних суспільств процес інституціалізації інтерпретують як перетворення певних практик чи організацій на добре утверджені та широко відомі. За умов інституціалізованих відносин дійові особи політики виробляють очікування, орієнтації та поведінку, засновані на припущенні, що дана практика чи організація переважатимуть і в передбачуваному майбутньому. Наслідком інституаціалізації є чіткі та стійкі очікування одних політичних акторів щодо поведінки інших [18, p. 360-361].

Ці сучасні визначення інституцій, хоч і не є складовою течії, яку нині називають неоінституціалізмом, істотно відрізняються від традиційного інституціалізму і мають принаймні одну важливу спільну рису з неоінституціалізмом: вони не обмежуються формальними (офіційно встановленими) формами взаємодій і поведінки, а тим більше не ототожнюють інституції з асоціаціями та організаціями, а включають у це поняття також неформальні зразки практики, що виникають спонтанно, в процесі соціальної еволюції. Головною їх відмінністю від власне неоінституціалізму є наголос на практичній поведінці, а не на правилах-обмеженнях, як це роблять неоінституціалісти.
2. Специфіка та джерела неоінституціалізму

Згідно з розумінням представників різних течій неоінституціалізму, інституції – це набори (сукупності) правил (sets of rules), які спрямовують і обмежують поведінку індивідуальних акторів. Неоінституціалізм розглядає інституції не в статиці, а в динаміці, не цілісно, а фрагментарно, не як незалежні, а як системні, „вбудовані” феномени [21, р. 97-106].

Проблеми взаємовпливу інституцій та акторів, а також причин та механізмів руйнування старих, виникнення та закріплення нових інституцій, що виходять на ширшу проблему керованих і спонтанних суспільних змін, є об’єктом особливої уваги неоінституціалізму. Це пов’язано з уявленням неоінституціалістів про те, що не лише інституції впливають на акторів, а й навпаки – функціонування правил-обмежень залежить від дійових осіб політики – політичних акторів. Тому варто говорити не про вплив інституцій на політичних акторів, а про їхній взаємовплив. Відповідно до цих впливів інституції зміцнюються, модифікуються і розвиваються або ж деградують. Вони творяться, руйнуються і трансформуються повсякчас, а їхня усталеність – відносна. Відтак, відносною стає і межа між інституціями і процесами, а також між неформальними інституціями та культурою.

До особливостей неоінституціалізму належить також наголошення на значенні не стільки інституцій як таких, скільки процесу інституціалізації (формальної і неформальної), а також на взаємовідношенні (пропорціях) між розвиненістю та впливом формальних і неформальних інституцій та можливостях їх взаємного заміщення.

Загалом, неоінституціалізм – це нова, але консервативна за своїм змістом теорія, адже вона підтверджує правоту консерваторів у тому, що лише традиція, тяглість та поступовість створюють міцне підґрунтя для стабільного розвитку, а також вказує на наївність революціонерів, які сподіваються, що зусиллям волі, одномоментно можна народити життєздатний новий порядок на основі певного проекту.

Неоінституціалізм зростав на критиці спрощень (або перебільшень), що спостерігались у межах двох популярних в американській політології методологічних підходів: бігейвіоризму, який розглядав індивіда як незалежну особистість, яка певним чином реагує на обставини, та теорії раціонального вибору, яка пояснювала поведінку акторів розрахунком власної вигоди (балансу виграшу та програшу від тих чи інших дій). Заперечуючи крайнощі цих підходів, неоінституціалісти водночас перейняли від них чимало слушних ідей, завдяки чому індивід у теорії неоінституціалізму не лише залежить від інституційних обмежень, а й сам впливає на творення, руйнування, ефективне або неефективне функціонування інституцій. Проте ця особливість різною мірою притаманна основним концептуальним підходам, що існують під єдиним дахом неоінституціалізму.
3. Різновиди неоінституціалізму


Теорія неоінституціалізму не є чимось цілісним і завершеним. Навпаки, вона об’єднує різноманітні течії, що пропонують відмінні, часом суперечливі інтерпретації природи інституцій та їхньої суспільної ролі. Класифікація підвидів неоінституціалізму також здійснюється за різними критеріями, з виділенням, відповідно, їх різної кількості – від трьох до семи [21, p. 95-96]. Причому, в одних випадках до уваги беруть неоінституціалізм у вузькому сенсі, в інших – усі сучасні течії інституціалізму. Американський дослідник Пол ДіМаджіо виділяє три „нових інституціалізми”: раціональної дії, соціального конструювання та опосередкованого конфлікту [1, c. 19]. Відштовхуючись від статей Томаса Колбла „Новий інституціалізм в політичний науці і соціології” [16] та Пітера Холла і Розмарі Тейлор „Політична наука і три неоінституціалізми”[12], ми виділяємо ті напрями неоінституціалізму, які, на наш погляд, є найактуальніші для політичної науки, а саме: соціологічний (зокрема нормативний), історичний та неоінституціалізм обмеженого раціонального вибору.

Початковою формою соціологічного неоінституціалізму вважають так званий нормативний інституціалізм, що сформувався як заперечення теорії раціонального вибору. Його прихильники стверджують, що поведінку акторів в рамках інституцій визначає "логіка відповідності”. Іншими словами, ціннісно забарвлені норми і формальні правила інституцій формують дії акторів [17].

^ Соціологічний неоінституціалізм, представлений, зокрема, роботами Пола ДіМаджіо і Волтера Пауелла [11], виник із розвитком теорії організацій, тому не дивно, що в ньому часто йдеться про речі, дуже близькі до традиційного інституціалізму: про те, що інституції мають значення, що саме вони визначають параметри поведінки акторів та утворених ними організацій. Роблячи акцент на значенні контексту, соціологічний неоінституціалізм стверджує: актори не вільні у своїх діях. У процесі діяльності вони стикаються з різноманітними нормативними обмеженнями, з якими мусять рахуватися. Більш того: індивіди зі своїми цінностями, так само як і створювані ними інституції, „вбудовані” у певний культурний та організаційний контекст. Концепція „вбудованості” (embeddedness) розширює поняття інституцій у соціологічному неоінституціалізмі до такої міри, що в ньому „зникає відмінність між інституціями та культурою” [12].

Підходи соціологічного неоінституціалізму можуть бути протиставлені теорії раціонального вибору, згідно з якою актори діють відповідно до своєї вигоди. Однак слід мати на увазі, що спочатку в економічній науці, а потім і в політології сформувалась впливова течія – інституціалізм обмеженого раціонального вибору, яка поєднує обидва підходи, стверджуючи, що раціональний вибір лежить в основі поведінки соціальних акторів, але лише до певної міри. Водночас цей напрям заперечує, що інституції формують рамки преференцій індивідів, вбачаючи визначальний мотив індивідуального вибору в прагненні людей до максимізації вигоди. Інституції ж „структурують ситуацію”, „дають інформацію” про імовірну поведінку інших акторів. Інституціалізм обмеженого раціонального вибору розглядає інституції як цілеспрямовані конструкції, створені людьми для розв’язання проблем, що виникають у процесі колективних дій.

Одним із основоположників цього різновиду неоінституціалізму є Нобелівський лауреат, американський економіст Даґлас Норт [7]. У його працях чіткіше, аніж деінде, можна знайти підтвердження погляду на новий інституціалізм як концептуальну схему, що пояснює „здійснення-вибору-в-рамках-обмежень”, поєднуючи економічні та соціологічні (а також політологічні) підходи. Цей варіант неоінституціалізму в економічному аналізі привертає увагу до норм і обмеженої раціональності, а в соціологічному – до цілеспрямованої поведінки і раціонального вибору [10, p. XV].

Д. Норт визначає інституції як певні „правила гри в суспільстві”, „придумані людьми обмеження, які спрямовують людську взаємодію в певне річище”. Ці правила виникають спонтанно як неофіційні (неформальні) інституції або створюються людьми з певною метою, шляхом прийняття законів та інших юридичних актів і діють як офіційні (формальні) інституції. І ті, й інші істотно відрізняються від організацій, оскільки організації – це групи людей, „об’єднаних прагненням спільно досягти певної мети”, а інституції – це набори правил-обмежень щодо їхньої поведінки. Правила, зрозуміло, необхідно відокремлювати від гравців. Д. Норт наголошує на великому значенні неформальних інституцій та їх ролі у формальній інституціалізації суспільного життя [7, c. 11-14; 51-55].

Хоч Д. Норт працює як теоретик-економіст, сформульовані ним методологічні положення неоінституціалізму обмеженого раціонального вибору придатні до використання не лише в економічних, а й в інших суспільних науках. Зокрема, стосовно політології їх розвинув правознавець і політолог з університету штату Вашингтон в Сент-Луїсі (в якому викладає і Д. Норт) Джек Найт. Продовжуючи дослідження взаємодії раціонального вибору та інституційних обмежень у їх застосуванні до політики, він сформулював оригінальну концепцію, яку деякі дослідники виділяють у окремий напрям неоінституціалізму – „опосередкованого конфлікту”.

Зазначаючи важливість інституцій у суспільному розвитку, Дж. Найт звертає увагу на такі їх функції: інституції спрощують політичну діяльність і роблять її передбачуваною; вони дають змогу політикам брати на себе зобов’язання, яким можна довіряти (підвищують рівень credibility політичних заяв та обіцянок); зрештою, вони забезпечують стабільність політичної системи. Праці Найта спрямовані не лише на те, щоб показати, яким чином інституції обмежують вибір раціонально мотивованого індивіда. Він досліджує, як виникають і зберігаються самі інституції і яким чином вони впливають на політичну стабільність і зміни – через розв’язання розподільчих конфліктів, що становлять, на думку Дж. Найта, серцевину політики [15].

У політології та соціології використовують ще один варіант неоінституціалізму – так званий історичний інституціалізм. Як випливає з назви, ця версія робить наголос на значенні пройденого історичного шляху утвердження інституцій. Її суть виражена в девізі: „історія має значення” ("history matters") та в ключовому понятті: „стежка залежності” („path dependency”). Шляхи, „протоптані” на ранніх стадіях існування певної інституції чи сукупності інституцій (політичного ладу), мають тенденцію до відтворення, стверджують історичні неоінституціалісти. Кожна інституція ніби внутрішньо запрограмована на певні зразки розвитку, що в деяких випадках призводить до нескінченного ланцюга інституційного самовідтворення, який досить важко розірвати. Та все ж, інституційні повтори не завжди є фатально неминучі. Критичний збіг обставин, кризові ситуації можуть відкрити шлях до інституційних змін нового типу.

Історичний неоінституціалізм добре пояснює проблему співвідношення змін і неперервності: чому, наприклад, стається так, що запровадження офіційних інституцій певного типу в одних випадках дає добрий результат, а в інших – зазнає невдачі; чому в одних країнах (регіонах) інституційні обмеження справляють визначальний вплив на поведінку політичних акторів, а в інших – мінімальний або й не справляють жодного; чому, попри їх запровадження, життя часто повертає в стару, проторену колію.

Роберт Патнем2, автор найсерйознішого емпіричного дослідження даної проблеми, пояснив за допомогою цієї концепції відмінності у наслідках політико-адміністративної реформи Півночі та Півдня Італії, окресливши „стежку залежності” в соцієтальному, економічному та політичному розвитку цих регіонів. Клієнтелістський тип відносин упродовж тривалого періоду історії Півдня зумовив погане приживання тут нових демократичних інституцій. Натомість громадянська традиція Півночі забезпечила швидке їх утвердження і позитивний вплив на ціннісні установки людей [8].

Досвід Італії показує, пише Р. Патнем, що часто намагання запровадити інституційні зміни згори наштовхуються на “майже нездоланні перешкоди” на рівні соціальної організації й культури. Тоді настає період “старого вина у нових міхах”: у межах нових формальних інституцій політичні актори діють не за логікою цих інституцій, а за старою звичкою [8, c. 32]. Разом з тим, на думку Патнема, регіональний експеримент в Італії підтвердив “спроможність інституційних змін перетворювати політичне життя і майже нездоланні обмеження, які історія й соціальне середовище накладають на інституційний успіх”. Цей процес, проте, – повільний і не надто надійний, тому реформатори мають набиратися терпінняі не очікувати швидких результатів [8, c.30, 226].

Про обмежений вплив офіційних інституцій на процеси демократизації та необхідність враховувати впливи культурних чинників (які в працях неоінституціалістів часто трактуються як неформальні інституції) пише також Френсіс Фукуяма. Зиґзаґи й патології цього процесу, за його словами, “схоже, перебувають поза межами впливу інституційних рішень, а отже, поза межами державної політики” [9, c.51 ]. Але, з іншого боку, він зазначає, що культура “доволі пластична і може зазнавати впливу процесів на трьох вищих рівнях” – громадянського суспільства, офіційних політичних інституцій та ідеології [9, c. 49-50].
4 . Пізнавальні можливості неоінституціалізму щодо перехідних суспільств


Через багатоманітність концептуальних підходів та напрямів у межах неоінституціалізму, він виглядає радше як етап у розвитку інституціалізму, що настав з 1980-х років, аніж як єдина концептуальна схема. І все ж, у всіх його відгалуженнях є важливі для політологічних досліджень спільні моменти, відсутні в попередніх концепціях інституціалізму. Вони мають значний евристичний потенціал, особливо для перехідних систем, де творяться, зміцнюються або деградують формальні політичні інституції, де багато залежить від їх співвідношення з неформальними практиками і де зворотні впливи акторів на інституції час від часу набувають критичної ваги.

Стосовно перехідних суспільств неоінституціалізм найкраще пояснює, яким чином, поряд із утвердженням демократичних форм правління і громадянської поведінки, зберігаються або й народжуються недемократичні зразки практики. Якщо формальні й неформальні інституції подібні за змістом, то вони взаємно підсилюють одні одних, і процес політичної інституціалізації відбувається успішно. Якщо ж ні, то неформальні інституції можуть здеформувати чи й повністю зруйнувати формально встановлені правила та процедури. Цю особливість неоінституціального аналізу вдало використали німецькі дослідники В. Меркель і А. Круасан для обґрунтування своєї концепції дефектних демократій, які не змогли стати ліберальними саме через вплив неформальних інституцій [6].

Неоінституціалізм відкриває нові можливості для аналізу „заклинення” демократичних перетворень в Україні, що виявляється в нездатності створити правову, добре інституціалізовану державу і в такий спосіб закріпити здобутки демократизації. Видається перспективною, хоч поки що й не достатньо розвиненою, ідея Віктора Андрусіва про важливість інституційного інтересу та особливості його кристалізації у несформованих, сформованих, зруйнованих та перехідних системах [1, с.20].

Інституційний підхід до трансформації політичного режиму поки що орієнтує наших дослідників і політичних акторів на розгляд процесу творення формальних, закріплених конституцією і законами інституцій, на вибір конституційного дизайну, який якнайкраще відповідає дійсним чи уявним умовам країни. Однак, за твердженням Френсіса Фукуями, „є небагато альтернативних інституційних устроїв, що викликають якийсь ентузіазм”, а „соціальна інженерія на рівні інституцій наштовхнулась на глуху стіну: досвід останнього століття навчив більшість демократій, що амбіційні перебудови існуючих інституцій часто породжують більше непередбачених проблем, аніж вирішують”[9, c.51]. Отже, на цьому полі не надто багато простору для маневру.

Тим часом, теорії неоінституціалізму здатні допомогти в розв’язанні критичних питань демократичної трансформації шляхом переорієнтації уваги з пошуків ідеального інституційного дизайну на вивчення шляхів перетворення формальних інституцій у реальні. Адже саме процес реальної інституціалізації, а не формальне створення офіційних інституцій, є, з точки зору неоінституціалізму, основою політичної стабільності. Інституційна стабілізація потребує: а) часу; б) легітимності; в) усвідомлення невідворотності гри за спільно визнаними правилами та шкоди, якої завдає державі і суспільству намагання їх змінювати чи не щодня.

Заслуговує на увагу тaк само проблема співвідношення формальних і неформальних інституцій, їх конгруентності та відповідності інтересам політичних акторів. Положення неоінституціалізму про визначальну роль неформальних інституцій, сила яких особливо зростає в умовах інституційного вакууму, слабкості або недостатньої легітимності формальних інституцій, дуже влучно характеризує сучасну політичну ситуацію в Україні. Як подолати недемократичні неформальні інституції? Це питання, як нам вже доводилось неодноразово зазначати [4; 5], мало би стояти на одному з перших місць порядку денного політичної теорії і практики після Помаранчевої революції. Однак воно було підмінене загальними розмовами про „систему” та наріканнями на те, що вона залишилась незмінною і після 2004 р.

Крім того, саме в цей час досягло апогею захоплення політичних акторів реформуванням політичної системи „під себе”, наслідком чого стали розхитані як ніколи формально встановлені, хоч і погано збалансовані демократичні інституції (більшою мірою – через їх постійне реформування, аніж через недосконалий дизайн). А при їхній слабкості, як стверджує новий інституціалізм, продовжує діяти тенденція до заміщення їх звичними, у нашому випадку – недемократичними, неформальними зразками політичної поведінки. Якщо і надалі процеси формальної та неформальної інституціалізації йтимуть у протилежних напрямах, причому другі витіснятимуть перші, то демократичний вибір, безумовно, буде спотворений, і країна, замість демократії, прийде до зовсім іншого режиму.

„Українські парламентарі, – писав С. Грабовський у 2006 р., – які щодня міняють правила під одноденні свої інтереси або й зовсім ігнорують їх, слідують не приписам європейського парламентаризму ХХІ ст., а відновлюють практику „української Руїни другої половини XVII століття: сьогодні обираємо гетьмана на великій раді, завтра скидаємо його на "чорній раді", післязавтра знову даємо булаву на малій старшинській раді, і так до несхочу – поки країна не розвалиться на друзки” [2]. Як тут не згадати положення неоінституціалізму про „стежку залежності” від історичного минулого, а згадавши, не задуматись про те, як вчасно з неї звернути – зокрема й за допомогою нових теоретичних розробок.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Андрусів В.В. Інституційний інтерес: виникнення та стратегічне значення // Стратегічні пріоритети. – 2006. – № 1. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Strateg_pr/1/1-3.pdf.

  2. Грабовський С. Попередні підсумки "торжества парламентаризму": 2Х2=5 // Українська правда. – 26.01.2006. – Режим доступу: http://pravda.com.ua/news/2006/1/26/38039.htm.

  3. Зазнаев О.И. Вторая молодость «долгожителя»: концепт «политический институт» в современной науке // Проблемы политической науки – Казань: Центр инновационных технологий, 2005. – 154 с. (электронные публикации). – Режим доступу: www.ksu.ru/infres/politology/zaznaev.doc.

  4. Колодій А. Політична трансформація в Україні: інституції та люди // Ефективність державного управління. Збірник наукових праць. – Вип.12. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2007. – С. 205-211.

  5. Колодій А.Ф. Траєкторія демократичного переходу в Україні (спроба неоінституціального аналізу) // Збірник наукових праць за матеріалами V Міжнародної конференції "Розвиток демократії та демократична освіта в Україні". – Київ. 8 - 10 листоп. 2007 р.

  6. Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях // Полис. – 2002. – № 1. – С. 6–17; № 2. – С. 20-30.

  7. Норт Д. Інститути, процеси та функціонування економіки. – Київ: Основи, 2000. – 230 с.

  8. Патнам Р.Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. – Київ, 2001. – 302 с. (укр. переклад книги: Putnam, Robert D. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy (Princeton: Princeton University Press, 1993. – 258 р.).

  9. Фукуяма Ф. Примат культури. — Ї. – Ч. 21. – С. 49-57.

  10. Brinton, Mary C. аnd Victor Nee, eds. The New Institutionalism in Sociology. – New York: Russell Sage Foundation, 1998. – 332 р.

  11. DiMaggio, Paul J. and Walter W. Powell. Introduction / In: The New Institutionalism in Organizational Analysis, ed. by Walter W. Powell and Paul J. DiMaggio. – Chicago: University of Chicago Press, 1991. – р.1-38.

  12. Hall, Peter A. and Taylor, Rosemary C.R. "Political Science and the Three New Institutionalisms // Political Studies, 1996, № 5. – Р. 938-957.

  13. Huntington S. Political Development and Political Decay // World Politics. – 1965. – Vol. 17. – № 3. – P. 386-430.

  14. Huntington S. Political order in changing societies. – New Haven and London: Yale University Press, 1968. – 480 р.

  15. Knight, Jack. Institutions and Social Conflict – New York: Cambridge University Press, 1992. – 234 р.

  16. Koelble Thomas A. What is New about New Institutionalism // Comparative Politics. – 1995. – January . – P. 231-243.

  17. March J., Olsen J. The Logic of Appropriateness // Arena Working Papers (Center for European Studies, University of Oslo). – 2004. –WP04/09. – Режим доступу: http://www.arena.uio.no/publications/wp04_9.pdf.

  18. Moser, Robert G. "Electoral Systems and the Number of Parties in Postcommunist States // World Politics, Vol. 51. — April 1999. – P. 360-361.

  19. Motyl Alexander. Ukraine and Russia: divergent political paths / analysis & commentary // Open Democracy Online, London, August 17, 2006. – Режим доступу: http://www.opendemocracy.net/home/index.jsp.

  20. Rustow A. D. Transition to Democracy. Toward a Dynamic Model // Comparative Politics. – 1970. – April. – P. 337-365.

  21. Theory and Methods in Political Science / Second ed. Ed. by David marsh and Gerry Stoker. – Houndmills etc.: Palgrave Macmillan, 2002. – 368 р.


    ^ NEW INSTITUTIONALIZM AND ITS COGNITIVE POSSIBILITIES IN POLITICAL STUDIES

    Antonina Kolodii

    Lviv Regional Institute of Public Administration

    Of National Academy of Public Administration under the Office of the President of Ukraine

    Sukhomlynskoho st. 16, Briukhovychi, Lviv 79491, Ukraine,e-mail: akolodii@gmail.com

    The paper deals with some current trends in the institutional theory, particularly with the heuristic potential of different neoinstitutionalist approaches. Special attention is paid to the contribution in the institutional studies of those political scientists who are known by their research in the field of global democratization process, transitions to democracy and democratic reforms in relatively stable democratic systems. Besides, the author designates some critical points in the development of Ukraine’s political system, which, as she sees, need thorough examination with the usage of neoinstitutionalist methods.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25



Схожі:

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconПравила для
Для публікації в журналі “Вісник лну. Серія: Філософсько-політологічні студії” редколегія приймає раніше неопубліковані статті з...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconТрансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем
Вісник Львівського університету. Серія. Філософські науки. 2008, Вип. 11, с. 160-168
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВитяг з наказ у ректора Львівського державного університету ім І. Франка м. Львів № ­­­
У відповідності з правилами прийому до Львівського державного університету на навчальний рік на основі рішення
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconРозділ І монографії
Горностай О. Б. Високий рівень культури безпеки праці як фактор зменшення виробничого травматизму / О. Б. Горностай, О. Л. Мірус...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВимоги до статей для журналу „вісник бердянського університету менеджменту І бізнесу”
Редакція приймає до друку написані спеціально для журналу „Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу” оригінальні статті....
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Логістика»
Вісник складається з трьох розділів: “ Теорія логістики і маркетингу», «Логістичне і маркетингове управління», «Формування та оптимізація...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВ. о ректора Львівського національного університету
Зобов’язуюся дотримуватись правил внутрішнього розпорядку у гуртожитку і своєчасно вносити оплату за проживання у студентському гуртожитку...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconАктуальні проблеми філології та американські студії
Кафедра іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи