Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії icon

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії




НазваВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Сторінка6/25
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.99 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Key words: institute, political changes, democratic transition, traditional institutionalism, new institutionalism, directions of new institutionalism, institutionalism of the limited rational choice, sociological new institutionalism, normative new institutionalism, historical institutionalism.



^ НЕОИНСТИТУЦИАЛИЗМ И ЕГО ПОЗНАВАТЕЛЬНЫЕ ВОЗМОЖНОСТИ В ПОЛИТИЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЯХ

Антонина Колодий

Львовский региональный институт государственного управления

^ Национальной академии управления при Президенте Украины

Сухомлинского, 16, г. Львов-Брюховичи, 79491, e-mail: akolodii@gmail.com


В статье идет речь о современных тенденциях в развитии институционной теории, в частности об эвристическом потенциале разнообразных неоинституциалистских подходов. Особенное внимание уделено разроботкам тех ученых-политологов, которые известны своими исследованиями глобального процесса демократизации, а также переходов к демократии и демократических реформ в относительно стабильных демократических системах. Кроме того, автор отмечает некоторые критические точки в развитии политической системы Украины, которые нуждаются в подробном изучении с использованием методов неоинституциализма.

    ^ Ключевые слова: институции, политические изменения, демократический переход, традиционный институциализм, неоинституциализм, направления неоинституциализма, институциализм ограниченного рационального выбора, социологический неоинституциализм, нормативный неоинституциализм, исторический институциализм.

    Стаття надійшла до редколегії 02 .04.2009

    Стаття прийнята до друку 24.09.2009


УДК 30.321


^ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ: АНАЛІЗ ФЕНОМЕНУ «ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТИТУТ»


Леонід Бунецький


Київський національний університет імені Тараса Шевченка

вул. Володимирська, 64, 01601 Київ, Україна, e-mail: bunetsky@mail.ru


У статті проаналізовано поняття «політичний інститут» з точки зору інституціонального, синергетичного та системного підходів, характеру й особливостей його розвитку як феномену в контексті сучасного науково-теоретичного та емпіричного досвіду. Досліджено два механізми інституціональних змін: 1) самоорганізація неформальних інституціональних процесів, політичних інститутів зокрема, визначення їхнього правового стану; 2) біфуркаційний, конструктивно спрямований процес трансформації самоорганізаційної сторони формальних політичних інститутів та відносин. Визначено, що трансформація політичних інститутів можлива за умови якісної реструктуризації внутрішнього мотиваційного середовища політичних інститутів, їх переорієнтації (або створення) не «згори», з «вершин» державних інтересів, політичної влади, а «знизу», в результаті самоорганізованих внутрішньомотиваційних процесів і механізмів.

^ Ключові слова: політичний інститут, неоінституціоналізм, синергетичний підхід, системний аналіз.


З теоретико-методологічної точки зору тематика дослідження актуальна з ряду причин. По-перше, у вітчизняній політичній науці недостатньо спеціалізованих інституціональних досліджень, незважаючи на те, що інституціоналізм починаючи із часів античності був одним із головних напрямів дослідження політики. Методологія інституціонального аналізу (застосовуючи сучасну термінологію) недостатньою мірою використовується в українській політологічній думці, зокрема в науково-навчальній літературі не розрізняються традиційний (класичний) та новий інституціоналізм (неоінституціоналізм). По-друге, категорії «інститут», «політичний інститут», «інститути політики» зазвичай або асоціюються виключно з формальними організаціями, установами (формально-організаційний підхід, який нівелює потенціальний ресурс даного феномену), або порівнюються з відповідною нормативно-юридичною константою, тобто системою норм та правил поведінки (формально-юридичний підхід), або ж під ним розуміються різнорідні політичні процеси, явища й факти (буденний підхід), що також «розмиває» й популяризує змістовну якість цього поняття й утруднює його наукове визначення та практичне застосування. По-третє, залишається відкритим питання про співвідношення інституційного передбачення та свободи поведінки й можливостей вибору в межах таких інституцій. Відповідь на це питання перебуває в площині передусім антропологічно-психологічного виміру політики, якому на сучасному етапі так само приділено недостатньо уваги. Відтак виникає нагальна необхідність наукової діагностики стану розробки феномену «політичний інститут» як об’єктно-суб’єктної системи, так і розробки алгоритмів подолання амбівалентності українського політичного процесу, вираженої в поєднанні, принаймні, двох основних станів: зовні – демократичного та внутрішньо – авторитарного. Дане дослідницьке завдання зумовлює потребу вивчення еволюції політичних інститутів, пошуку їх універсальних і специфічних особливостей в просторових і тимчасових (транзитивних) межах. У цьому контексті важливим є дослідження динаміки трансформаційних змін основних інститутів політичної влади саме в умовах сьогоднішньої системної кризи, політичної нестабільності та невизначеності, тобто в стані політичного транзиту. Виявлення й дослідження цих та інших тенденцій і процесів дасть змогу відповідати передовим демократичним зразкам інституційного дизайну.

Традиціям інституціональних досліджень, основи яких були закладені ще в часи античності, вже понад два століття. Вони пов’язані з працями таких класиків, як Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Дж. Лок, Ш. Монтеск’є, М. Вебер, Д. Істон, Т. Парсонс, Д. Норт, Т. Веблен, Ю. Хабермас та ін. За цей час інституціоналізм сформувався як один із найбільш продуктивних та актуальних напрямів політичної науки, який умовно прийнято поділяти на дві основні частини: класичний (традиційний) та «новий» інституціоналізм (неоінституціоналізм). Поняття «інститут» вводиться в науковий обіг і набуває широкого вжитку в період становлення соціологічної, політологічної думки наприкінці XIX - поч. XX ст. Проте стосовно цього поняття точаться серйозні дискусії, які здебільшого позначаються ракурсом нормативно-інституціонального підходу до соціально-політичних процесів. Місце й роль такого феномену показав відомий англійський соціолог Г. Спенсер, який визначав «інститут» як регулятивну самовідтворюючу форму взаємодії індивідів, що робить їх життєдіяльність раціональнішою та продуктивнішою. У своїй головній праці «Основи соціології» одне із вихідних положень він сформулював у термінах механіки: речовина, рух та сила. Саме із закону сталості речовини й сили виводиться закон еволюції (зокрема соціальної) - це перехід від незвۥязності до звۥязності, від однорідності до різнорідності, від невизначеності до визначеності. Головними структурними елементами такої еволюції, суспільства загалом є соціальні інститути. Вживаючи термін «інститут» разом із таким поняттям, як «організація», він розглядав його як механізм самоорганізації сумісного життя людей. Тобто саме суспільство є системою взаємодіючих соціальних інститутів, функціонування яких залежить від багатьох факторів і зокрема від чіткого розподілення сфер впливу та їх відповідальності [14, с. 27]. Німецький соціолог М. Вебер розділяв поняття «інститут» та «цільовий союз», проводячи відмінність між ними згідно з такими критеріями, як добровільність участі, наявність раціональних установлень та апарат примусу. Він наголошував, що інститут - це «…суспільні дії з визначенням змісту й засобів суспільних дій, що цілераціонально прийняті всіма учасниками на основі загальної згоди» [2, с.536-537]. Інститут, у розумінні М. Вебера, це раціонально впорядкована частина «союзних дій», частково, проте раціонально впорядкований союз. Французький соціолог Е. Дюркгейм услід за Г. Спенсером розглядав складні типи суспільств як комбінацію простих. Генетично суспільство як домінуюча, вища реальність виникає у результаті взаємодії «соціалізованих індивідів» через складні механізми інтеріоризації, ціннісні орієнтації індивідів і діє за своїми власними законами. Саме поняття «інститут» Е. Дюркгейм визначав і трактував як стійкі норми, які регулюють поведінку людей та реалізуються у формах організації суспільних взаємовідносин, тобто як якісно ідеальне утворення у вигляді відповідних нормативів та вірувань, їх матеріалізація в практичній діяльності конкретних організацій [6, с.413,545]. Т. Веблен уявляв інститут як "стереотип думки" (habit of thought), який за своєю природою є звичним способом реагування на стимули, які створюються змінними обставинами. Це поширене уявлення на окремі відносини між суспільством та особистістю, що виконують відповідні функції [3, с.200-201].

Еволюція інституціонального підходу дає змогу виділити декілька основних підходів щодо трактування субстанції «політичний інститут». Так, в рамках першого підходу інститути розуміються як формальні об'єднання людей, організації, установи (від державних органів та партій до громадянських організацій). Проте залишається дискусійною теза про можливість ідентифікації понять «інститут» – «організація». Так, один з класиків інституційної теорії Д. Норт розмежовує ці поняття. «Інститути, – зазначає вчений, – це «правила гри» в суспільстві, або, висловлюючись формальніше, створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми» [9, с. 17]. Організацію він визначає як «групу людей, об’єднаних прагненням спільно досягти якої-небудь мети» [9, с. 20]. Взаємодія між такими феноменами, як «інститут» та «організація» має органічно-діалектичну природу. Інститути створюють рамкові можливості для відповідної діяльності своїх членів, організації створюються задля досягнення їх мети і виступають агентами інституціональних змін [9, с.20]. У рамках другого підходу політичні інститути визначаються як сукупність відповідних норм і правил, які регламентують позиції й індивідуальну поведінку громадян, що повністю детермінують вплив організаційних структур та норм на політичний процес. За такого розуміння політичного інституту виникає необхідність з'ясувати принаймні два питання, які коректують його сутність. Перше: як співвідносяться поняття «інститут» і «норма»? Друге: які можливості вміщення в поняття інституту неформальних норм та правил поведінки, що можуть бути прийнятні для політичного процесу?

Отже, в зазначених підходах класичного інституціоналізму можна виділити певні розбіжності стосовно розуміння природи, сутності, функцій та місця політичних інститутів в суспільному житті. Однак більшість дослідників інституційної проблематики вважали, що змістовна сторона поняття «політичний інститут» повинна включати в себе передусім такі головні компоненти, як формалізована організаційна структура (об'єднання), що здійснює свої функції в системі політичної практики відповідно до вимог, цінностей, легітимності її існування; нормативна система (модель) політичних взаємовідносин, що оптимальним способом пов'язують та регламентують позиції й поведінку громадян. Таким чином, традиційний інституціоналізм недостатньо приділяє уваги саме неформальним нормам і правилам, ціннісним і соціокультурним аспектам політичних процесів та інститутів. Відтак головною характеристикою традиційного інституціоналізму було вивчення формально-юридичної сторони інститутів, їх внутрішньої структури з позицій описово-індуктивного підходу. Саме через це частково неможливо було зрозуміти й пояснити розрив між формальною і реальною політикою, особливо в країнах «постсоціалістичного» простору, проаналізувати їх специфіку. Хоча слід визнати, що дана методологія була багато в чому продуктивна. Практично більшість дослідників інституціональної проблематики вважали, що змістовна сторона політичного інституту містить у собі два головні компоненти. З одного боку, це певна модель самої системи соціальних відносин, що становить собою оптимальний образ матриці сполучених позицій, з іншого - безпосередньо організаційні структури, за допомогою яких інститут здійснює свої головні функції в політичній практиці, а також ті, які відтворюються відповідно до цінностей, стереотипів, що легітимізують його існування.

Дослідники неоінституційного підходу, в рамках якого відбувається «ренесанс» інститутів, зокрема, Г. О'Доннелл, С. Гантінгтон, Т. Парсонс, М. Дюверже, Дж. Найт, М. Оріу, Дж. Марч, Й. Олсен, П. Холл, Р. Тейлор, П. Мер, Т. Лукман, П. Бергер, Х. Балзер, С. Ерссон, С. Кроуфорд, Г. Хелмке, А. Дегтярьов, А. Рибаков, В. Сергєєв, В. Лапкін, Є. Головаха, Н. Паніна та ін., у своїх працях сформували і розвинули інноваційність розуміння сутності й змісту політичних інститутів, які визначаються як складні комплекси, що містять у собі формальні та неформальні правила, систему норм, символів, моральних шаблонів, які формують «сенсові рамки» позицій та дій індивідів. Крім того, неоінституційний підхід віддав належне новим недержавним (неформальним) утворенням – групам тиску, недержавним формуванням, відносинам тощо, які впливають на політичні процеси. Зокрема, Т. Парсонс запропонував таку інтерпретацію поняття інститутів: це «…всезагальні моделі норм, які окреслюють категорії визначеної, дозволеної і забороненої поведінки в соціальних відносинах для людей у їхніх стосунках одне з одним як членів суспільства та його різних підсистем і груп» [11, с.177]. Для Т. Парсонса інститути – це більше ніж комплекс рольових інтеграторів стратегічно-структурного значення. В свою чергу, Г. О'Доннелл визначав інститути як «колективну дію з управління, лібералізації (liberalition) і розширення поля індивідуальних дій, що упорядковують зразки взаємодії» [16, с. 57]. У цьому контексті, на думку М. Дюверже, «термін «інститути» можна було б зарезервувати на позначення сукупності ідей, вірувань, звичаїв, які становлять впорядковане й організоване ціле (наприклад, шлюб, родина, вибори, уряд, власність тощо)» [5,с.644]. «Усі інститути, – зазначає він, – є водночас структурною моделлю й сукупністю колективних уявлень, що мають більший чи менший зв’язок із цінностями. Таким чином, всі інститути більшою чи меншою мірою безпосередньо співвідносяться із «системою цінностей» [17, с.103-104]. Тобто для М. Дюверже інститути є певними ідеальними установами у вигляді відповідних традицій і вірувань, системою цінностей, тоді як їх реалізація відбувається в практичній діяльності конкретних організацій. В деяких дослідників (С. Гантінгтон, С. Ліпсет та ін.) зберігається інтерпретація політичного інституту як нормативно-правової основи політичних явищ і процесів, для забезпечення ефективного управління сучасним суспільством [15, 19]. Б. Ротстайн вважає, що «термін «політичні інститути» можна вживати лише стосовно формальних правил, які прийняті для політичного процесу» [13,с.161]. Дж. Лєйн та С. Ерссон вважали, що інститути є такими організаціями, що включають в себе як відповідні норми, так і елементи соціально-політичної практики, оскільки поняття «інститут-організація» об’ємніше за поняття «інститут-норма» [18, с. 24]. Представники неоінституціоналізму П. Бергер, Т. Лукман оцінювали політичні інститути «як такі, що мають свою реальність (в розумінні формують останню), з якою індивід зіштовхується як із зовнішнім примусовим актом» [1, с. 98-99]. П. Мер визначав політичні інститути «…як повноправних акторів політики, що мають свої власні, особливі інтереси, а відтак є частиною реальної політики» [9, с.374-375].

Сучасні російські дослідники В. Пантін і В. Лапкін так само надають політичним інститутам особливого значення, які формують «правила гри» в політичних процесах [8, с. 32-33]. Отже, в рамках неоінституціоналізму можна виділити кілька точок зору. Перша включає в поняття «політичний інститут» формальні соціокультурні чинники. В такому разі це може призвести до часткової невизначеності чи широкого розуміння предмета даного поняття. В рамках другої точки зору в поняття «політичний інститут» включено деіндивідуалізовані професійні вимоги та деперсоніфіковані обов'язки і права, що зумовлюють поведінку громадян у різних сферах їхньої життєдіяльності, роблячи індивідуальну політичну поведінку, політичний процес загалом передбачуванішими та стабільнішими. А. Лейпхарт та Ф. Шарпф наголошують саме на тому, що інститути слід розглядати як основну детермінанту, що визначає результативність політики і здатність акторів усвідомлювати свою мету, яка частково визначається інституціональною константою, в якій вони діють [9, с.374]. Тобто згідно з неоінституціональним підходом, на відміну від структурного функціоналізму, біхевіоризму, марксизму та інших концепцій, політичні інститути як самостійні суб'єкти відіграють визначну роль у суспільстві, зокрема політичному житті, формують та реалізують інтереси соціальних груп (еліт-контреліт), безпосередньо впливають на ефективність та якість їх життєдіяльності. На це вказують Дж. Марч, Й. Олсен, Б. Вейнгаст та інші автори, вважаючи, що інститути – це «шлях, яким політична поведінка глибоко вкорінюється в інституціональну структуру правил, норм, очікувань і традицій» [20, с.734-745], тобто саме інститути справляють головний та визначальний вплив на індивідуальну поведінку особистості, встановлюють межі індивідуального вибору через формування їх переваг. Така позиція надає особливого статусу політичним інститутам як феномену, що розширює розуміння його значимості й сутності. Зокрема, Б.Г. Пітерс зазначає, що «…новий інституціоналізм наполягає на існуванні автономнішої ролі політичних інститутів. Держава не лише зазнає впливу з боку суспільства, вона так само впливає на нього. Політична демократія залежить не лише від економічних та соціальних умов, а й від дизайну політичних інститутів. Бюрократичне агентство, законодавчий комітет і апеляційний суд є аренами для суперництва соціальних сил, але вони становлять собою й сукупність стандартних робочих процедур і структур, що визначають і захищають інтереси. Вони є політичними акторами по праву» [ 12, с.219-220].

Інституціональним процесам у пострадянських державах і в Україні зокрема присвячена низка теоретичних досліджень. Вітчизняні соціологи Є. Головаха та Н. Паніна, оперуючи для опису реальної інституціональної ситуації терміном "подвійна інституціоналізація", вважають за необхідне розглянути "кілька типів інституціональних утворень, що мають різний вплив на соціальну стабільність у суспільстві" [4, с.3-26]. Вказуючи на неадекватність як класичних, так і неоінституціональних пояснювальних стратегій, автори шукають власне пояснення феномену подвійної інституціоналізації. Це пояснення близьке до розуміння, яке може запропонувати самоорганізаційний підхід. Є. Головаха і Н. Паніна наполягають на необхідності розгляду ряду векторів генезису нових інституціональних форм, що діють одночасно і не перебувають у логічній згоді. Це, з одного боку, запроваджені згори законодавчим шляхом нові інституціональні установи (організаційна складова нових інститутів), а з іншого - старі радянські інститути, що продовжують існувати на рівні традиційної легітимності (самоорганізаційний рівень), а також "тіньові" інститути, що перейшли з радянських часів і продовжують своє життя як у легальному, узаконеному, так і в нелегальному вигляді. Часта розбіжність легальності і легітимності призводить до того, що "більшість громадян України перебувають у стані амбівалентності щодо інституціональних утворень" [4, с.16].

Задля уточнення поняття «політичний інститут» слід відповісти на два важливих питання: 1) чи будь-яка формальна норма або правило може визначати основу діяльності такого інституту і тим самим набувати інституціоналізованого характеру; 2) чи повинен такий інститут містити в собі двоїсте (дуалістичне) змістовне значення, тобто представляти систему норм, правил, інтересів, так і механізми, процедури (технології) їх вираження і реалізації? Зокрема, в понятті «політичний інститут» необхідно відобразити своєрідний звۥязок, з одного боку, розширення поля «меж» волі, тобто лібералізації волі дій такого інституту, а з іншого - певної зумовленості, тобто обмеження вибору (спектра) дій, до якого приводить інститут. «У політичній науці під інститутом, - зазначає С.В. Патрушев, – у загальному виді розуміються: 1) політичне встановлення – комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, що обумовлюють і регулюють діяльність людини в політичній області; 2) політичне утворення, або установа, організація – певним чином організоване об'єднання людей, та чи інша політична структура; 3) стійкий тип політичної поведінки, що виражається у певній системі колективних дій, процедурі, механізмі» [7, с.10]. Іншими словами, політичні інститути є реакцією на соціальну потребу, певну організацію (самоорганізацію) її задоволення через спільну діяльність їх суб'єктів. З цієї точки зору політичні інститути – це досить складна структурно-самофункціональна система, що містить у собі статусно-рольовий компонент, ціннісно-нормативну систему, стандарти поведінки, ресурсний потенціал, систему санкцій і контролю та ін., що забезпечують виконання своїх функцій, пов'язаних передусім із досягненням, здійсненням і розподілом політичної влади.

Ключова проблема інституційного підходу щодо політичних інститутів полягає не стільки в їх резервах та можливостях, скільки в їх здатності до самоорганізаційних (синергетичних) процесів. Саме зміщення дослідницького акценту в площину самоорганізації політичних інститутів припускає інваріантість, тобто різноспрямованість векторів організаційних і самоорганізаційних інституціональних змін, дослідження яких можливе лише за допомогою методології системного аналізу і моделювання. Відповідно можна визначити два основні механізми реалізації їх сутності. Перший полягає в самоорганізації неформальних інституціональних процесів, політичних інститутів зокрема, визначення їхнього правового стану. Другий - у біфуркаційному, конструктивно спрямованому процесі трансформації самоорганізаційної сторони формальних політичних інститутів та відносин. Це означає перспективу появи нової спільної впорядкованості й нових комунікаційних зв'язків, коли субۥєкти інституціональних систем - політичні інститути – стали взаємно "чути" і "розуміти" необхідність спільних трансформаційних дій задля функціональної впорядкованості всієї соцієтальної системи. Тому завдання трансформації полягає передусім у якісній реструктуризації внутрішнього мотиваційного середовища політичних інститутів, їх переорієнтації (або створення) не «зверху», з вершин державних інтересів, політичної влади, а саме «знизу», в результаті самоорганізуючих внутрішньомотиваційних процесів і механізмів. Іншими словами, у трансформаційних процесах політичних інститутів, в політичній системі загалом необхідні зміни саме з таких позицій. Такі вимоги мають бути враховані під час проведення реформ передусім у державах транзитивного типу і в Україні також.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. - М.: Медиум, 1995. – 303 с.

  2. Вебер М. Избранные произведения. Пер. с нем./Сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; Предисл П. П. Гайденко.—М.: Прогресс, 1990.—808 с.

  3. Веблен Т. Теория праздного класса / Пер. с англ., вступит, статья С.Т. Сорокиной. Общая ред. В.В. Мотылева. – М; Прогресс, 1984 – 265 с.

  4. Головаха Е., Панина Н. Социальные изменения в Украине: постсоветская деинституализация и особенности новых социальных институтов // Социология: теория, методы, маркетинг - 2001.- № 4. – С.5-22.

  5. Дюверже М. Политические институты и конституционное право // Антология политической мысли. В 5 т. Т. 2 : Зарубежная политическая мысль: XX в. / Нац. общественно-научный фонд; отв. ред. Т.А. Алексеева. – М.: Мысль, 1997. – Т.2. - М., 1997. – 830 с.

  6. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии / Пер. с франц. - М.: Наука, 1991.– 572 с.

  7. Институциональная политология: Современный институционализм и проблемы политической трансформации России / ред. С.В. Патрушев. М.: ИСПРАН, 2006. - 590 с.

  8. Лапкин В., Пантин В. Политические ориентации и политические институты в современной России: проблемы коэволюции // Полис. - 1999. - № 6. – с.70-80.

  9. Мэр П. Сравнительная политология: общие проблемы. /Политическая наука: новые направления/ Под ред. Гудин Р. и Х.-Д. Клингеманна. – М.: Вече, 1999. – с. 309-329.

  10. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - М .: Фонд экономической книги «Начала», 1997. - 180 с.

  11. Парсонс Т. Система современных обществ. / Перевод с англ. Седова Л.А., Ковалева А .Д.- М.: Аспект Пресс, 1997.- 271 с.

  12. Питерс Б.Г. Политические институты: вчера и сегодня// Политическая наука: новые направления/ Под ред. Р. Гудина и Х.-Д. Клингеманна.– М.: Вече, 1999. – С. 218-232.

  13. Ротстайн Б. Политические институты: общие проблемы // Политическая наука: новые направления / Под ред. Р. Гудина и Х.-Д. Клингеманна. – М.: Вече, 1999. – С.149-180.

  14. Спенсер Г. Основания социологии// Сочинения в семи томах. – СПб.: Т-во И. Д. Сытина, 1898. Т.1-2.

  15. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. – М.: Прогресс- Традиция, 2004. –480 с..

  16. O’Donnall G. Delegative Democracy // Journal of Democracy. – Vol.5. – No.1. January.– pp. 56-69.

  17. Duverger M.. Sociologie politique.– Paris, 1968. –506 p.

  18. Lane J.-E., Ersson S. The New Institutional Politics: Performance and Outcomes. - London and New York: Routledge, 2000. – 329 p.

  19. Lipset S.M. Political man: The social bases of politics. - Garden City (N.Y): Doubleday, 1960. - 432 p.

  20. March J.G., Olsen J.P. The New Institutionalism: Organisational Factors in Political Life// American Political Science Review. – Vol. 78. –1984. – р. 738-749



^ INSTITUTIONAL PROBLEMS IN MODERN POLITICAL SCIENCE:

ANALYSIS OF PHENOMENON OF «POLITICAL INSTITUTE»


Leonid Bunetskiy


Taras Shevchenko National University of Kiev

Volodymyrs'ka St., 64, 0103, Kyiv, Ukraine, e-mail: bunetsky@mail.ru

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25



Схожі:

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconПравила для
Для публікації в журналі “Вісник лну. Серія: Філософсько-політологічні студії” редколегія приймає раніше неопубліковані статті з...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconТрансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем
Вісник Львівського університету. Серія. Філософські науки. 2008, Вип. 11, с. 160-168
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВитяг з наказ у ректора Львівського державного університету ім І. Франка м. Львів № ­­­
У відповідності з правилами прийому до Львівського державного університету на навчальний рік на основі рішення
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconРозділ І монографії
Горностай О. Б. Високий рівень культури безпеки праці як фактор зменшення виробничого травматизму / О. Б. Горностай, О. Л. Мірус...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВимоги до статей для журналу „вісник бердянського університету менеджменту І бізнесу”
Редакція приймає до друку написані спеціально для журналу „Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу” оригінальні статті....
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Логістика»
Вісник складається з трьох розділів: “ Теорія логістики і маркетингу», «Логістичне і маркетингове управління», «Формування та оптимізація...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВ. о ректора Львівського національного університету
Зобов’язуюся дотримуватись правил внутрішнього розпорядку у гуртожитку і своєчасно вносити оплату за проживання у студентському гуртожитку...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconАктуальні проблеми філології та американські студії
Кафедра іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи