Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії icon

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії




НазваВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Сторінка9/25
Дата конвертації31.05.2013
Розмір4.99 Mb.
ТипДокументи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25

ЛІТЕРАТУРА


  1. ^ Алескеров Ф.Т., Платонов В.В. Системы пропорционального представительства и индексы представительности парламента. Препринт WP7/2003/05. – М.: ГУ ВШЭ, 2003. – 44 с.

  2. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. Н.А. Шматко / Сост., общ. ред. и предисл. Н.А.Шматко.– М.: Socio-Logos, 1993. – 453 с.

  3. Гантер Р., Даймонд Л. Виды политических партий: Новая типология // Политическая наука: Политические партии и партийные системы в современном мире. – М.: ИНИОН РАН, 2006. – С. 54 – 61.

  4. Голосов Г. Форматы партийных систем в новых демократиях; Институциональные факторы неустойчивости и фрагментации // Полис. – 1998. – № 1. – С. 106-129.

  5. Дюверже М. Политические партии. – М.: Академический Проект, 2002. – 560 с.

  6. Елисеев С. Социальные и политические размежевания, институциональные предпосылки и условия консолидации партийных систем в демократическом транзите // Политическая наука: Социально-политические размеживания и консолидация партийных систем/ Ред. и сост. Мелешкина Е.Ю., Кулик А.Н. – М.: ИНИОН, 2004. – С. 64 – 89.

  7. Кац Р., Мэир П. Изменение моделей партийной организации и партийной демократии: Возникновение картельных партий // Политическая наука: Политические партии и партийные системы в современном мире. – М.: ИНИОН РАН, 2006. – С. 27 – 45.

  8. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей. Предварительные замечания // Политическая наука: Социально-политические размежевания и консолидация партийных систем/ Ред. и сост. Мелешкина Е.Ю., Кулик А.Н. – М.: ИНИОН, 2004. – С. 204 – 235.

  9. Меркотан К. Багатопартійність як чинник трансформації політичної еліти в Центрально-Східній Європі // Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. – 2007. – С. 117 – 125.

  10. Подгорна В.В. Формування партійної системи в Україні //Режим доступу: http://www.niisp.gov. ua/vydanna/panorama

  11. Примуш М. В. Політичні партії: історія та теорія. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2008. – 416 с.

  12. Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. – 1996. – № 5. – С. 5 – 15.

  13. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституціональний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

  14. Сморгунов Л. Современная сравнительная политология. Учебник. – М.; РОССПЭН, 2002. – 472 с.

  15. Теория партий и партийных систем // Теория политики: Учебное пособие / Под редакцией С.Исаева. – СПб.: Питер, 2008. – С.206 – 238.

  16. Теория партий и партийных систем: Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев. – М.: Аспект Пресс, 2008. – 400 с.


^ RESEARCH METHODOLOGY OF EVOLUTION AND FUNCTIONING PARTY SYSTEMS IN A SOCIETY, WHICH TRANSFORMED

Yuri Ostapets



Uzhgorod National University

Pidhirna str. 46, Uzhhorod, Trascarpathia , 88000, Ukraine, tel. (312) 64-37-69


The article outlined the methodology of the research of political parties and party systems in the conditions of social transformations (transit to democracy). The author pointed that main factors influencing the party systems’ formation are following: the logic of the transformation process; the choice of the government form; the electoral system; the social and political cleavages. The author analysed the impact of those factors on the party systems’ formation. The list of numerical indicators to analyze the functioning and development of party systems was described.

Key words: a party system, indicators of political systems, the evolution of party system; a transformation period; an institutionalization of party systems.


^ МЕТОДОЛОГИЯ ИССЛЕДОВАНИЯ ЭВОЛЮЦИИ И ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ ПАРТИЙНЫХ СИСТЕМ В ОБЩЕСТВАХ, КОТОРЫЕ ТРАНСФОРМИРУЮТСЯ

Юрий Остапец


Ужгородский национальный университет

ул. Пидгирна, 46, Закарпатская обл., г. Ужгород, 88000, Украина, тел. (312) 64-37-69


Рассматривается методика исследований политических партий и партийных систем в условиях социальных трансформаций (транзит к демократии). Автор указывает на основные факторы, которые влияют на формирование партийной системы, среди которых - логика процесса преобразований; выбор формы управления; избирательная система; социальные и политические различия. Осуществляется анализ влияния данных факторов на формирование партийной системы. Подается перечень числовых индикаторов для анализа функционирования и развития партийных систем. Рассматриваются методологические основы исследования партийных систем. 

^ Ключевые слова: партийная система, индикаторы развития партийных систем, эволюция партийной системы, трансформационный период, институционализация партийных систем.


Стаття надійшла до редколегії 12.03. 2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009


^ МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ


УДК 327:001.12


СУЧАСНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ ЛОКАЛЬНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ (НА ПРИКЛАДІ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ)


^ Мирослава Лендьел


Національний університет «Києво-Могилянська Академія»

вул. Г. Сковороди, 2, м. Київ, 04070,Україна, e-mail: mlendel@bagel.com.ua


Розглядається найпопулярніший в сучасній політології методологічний інструментарій для вивчення локального політичного процесу. Наголошується, що поєднання неоінституціонального та політико-культурного підходів, а також врахування національних політико-інституційного контекстів є оптимальним методологічним вибором для дослідників-локалістів. Обґрунтовується, що контекстуальний аналіз політико-інституційних взаємодій дає змогу побачити картину взаємодії та вплив різних факторів на політичну поведінку. Складовими цього аналізу є визначення об’єктивних характеристик контексту; індивідуальних характеристик акторів та інституцій; інформаційної складової контексту. Роз’яснюється важливість з’ясування специфіки національного політико-інституційного контексту.

^ Ключові слова: локальний політичний процес, неоінституціоналізм, контекстуальний аналіз, методологія.


Упродовж останніх двох десятиліть дослідження політичних процесів на регіональному та місцевому рівнях набули великого поширення і в західній науці, і серед науковців Російської Федерації. Вітчизняна політологія утримує локальну політичну сферу на периферії дослідницьких пріоритетів, надаючи перевагу національному вимірові політичних явищ та процесів. Українські науковці, аналізуючи теорію і західний досвід інституалізації місцевого самоврядування й регіональної політики, започаткували традицію локальних і регіональних політичних студій. Це, зокрема, праці О. Яцунської [18], Ю. Продан (Крестєвої) [11].

Дослідницька ефективність політичної регіоналістики і локальних політичних досліджень безпосередньо залежить від розробки й використання спеціальної методології, яка враховує специфіку політичного життя на субнаціональних рівнях. Серед цих досліджень заслуговує на увагу розробка С. Саханенка. Досліджуючи проблему управління сучасним містом, вчений проаналізував існуючі методологічні підходи до вивчення соціально-політичних процесів на місцевому рівні і запропонував власний варіант інструментарію [12; 13].

У другій половині 1970-х років в політології виокремився новий сегмент – «локальні політичні дослідження», в основі якого американські та європейські витоки. Вчені США здебільшого опиралися на емпіричні дослідження, які проводилися в рамках соціології міста, тому мали прикладний характер. Європейці ж займалися передусім теоретичними розробками.

Локальні політичні дослідження дистанціюються від вивчення інституту місцевого самоврядування, уникаючи використовувати цей термін, оскільки він асоціюються лише з правовими аспектами функціонування влади. Політичний характер рішень, що приймають на локальному рівні, вивчається в рамках «комунальної (муніципальної) політики».

У межах цього підходу громада розглядається як політична одиниця, яка діє в рамках загальнодержавної політичної системи. Відтак місцеве самоврядування можна визначити як політичне управління, оскільки його сутність полягає в узгодженні інтересів різних груп спільноти [6, c. 74-76].

Однак починаючи з 1990-х років у країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) соціально-політичні процеси аналізують загалом у межах транзитологічної парадигми, з вибором методологічних підходів, доцільних для дослідження «переходів» [5, c. 8].

У сучасній політичній науці досягнуто консенсусу стосовно комплементарності культурологічного та інституційного підходів до розуміння політичних змін, становлення та консолідації політичних режимів, зокрема демократичного, й передусім в регіоні ЦСЄ (Г. Алмонд та С. Верба, Л. Даймонд) [1, c. 122-135; 4, c. 882-942], оскільки вибірковий методологічний «рецепт» аналізу не формує вірогідного пояснення процесів на різних рівнях політики.

Методологічні проблеми, які виникають перед дослідниками національних політичних процесів у країнах, що демократизуються, зазнають ефекту мультиплікації під час аналізу локальних політичних процесів.

Місцева політика в «західному світі» аналізується загалом у двох взаємопов’язаних вимірах: і як дослідження інституційних рамок для локальних політичних процесів, сформованих діючою в певному національному середовищі правовою системою місцевого самоврядування, і як аналіз розвитку місцевої демократії – як соціально-політичного феномену.

За Дж. Стокером, сучасні порівняльні дослідження місцевого самоврядування розвиваються в трьох напрямах. ^ Перший зосереджується на визначенні загальних відмінностей між системами місцевого самоврядування, другий робить наголос на поясненні встановлених розбіжностей, представники третього приділяють увагу пошукові спільних тенденцій у розвитку, що наприкінці ХХ ст. привели до формування складних систем врядування замість формальних інститутів місцевого управління.

Різноманітність в інституційних формах і практиці функціонування місцевого самоврядування навіть всередині однієї країни, що сформувалися в результаті національного інституційного устрою, через об’єктивні місцеві умови або ж унаслідок локального інституційного вибору, становить для дослідників головну трудність при проведенні порівняльних досліджень. Так, федеративна побудова Росії зумовлює розмаїття формально-інституційних характеристик систем місцевого самоврядування, а також інші аспекти, важливі для функціонування місцевої демократії, зокрема неформальні інституційні практики.

Ці виклики зумовлюють вибір чітко визначених аспектів для порівняння, правових (інституційних) рамок систем місцевого самоврядування, складовими яких є статус та обсяг компетенції місцевого самоврядування, система формування місцевих органів влади та правове поле функціонування прямих форм місцевого самоврядування [21].

Порівняння стану функціонування місцевої демократії як соціально-політичної системи, в рамках якої на рівні громад відбувається взаємодія різних політико-владних суб’єктів – держави, регіональних владних інститутів, наднаціональних структур, і місцевих соціально-політичних акторів – інститутів місцевого самоврядування, громадянського суспільства, груп інтересів з метою вироблення спільних політичних рішень, у різних національних середовищах, зокрема тих, які знаходяться в «перехідному» стані, так само викликає ряд методологічних проблем для дослідника. Це, зокрема, питання, який саме методологічний підхід слід використовувати для аналізу взаємозв’язку між місцевою демократією та станом цього феномену на національному та інших субнаціональних рівнях політичного процесу. Вважаємо, що вивчення казуальних зв’язків між різними просторовими рівнями доцільно здійснювати на основі неоінституціоналізму.

Під інститутами, відповідо до визначення Д. Норта, слід розуміти «створені людиною обмежувальні рамки, які організовують відносини між людьми» [8, c. 11-12]. Окрім формалізованих у праві інститутів, дієвими є так само неформальні інститути. Це обмеження людської діяльності, зокрема й політичної, традиціями, усталеними масовими взірцями поведінки, змістовними кодами, які містяться в цих поведінкових взірцях. Такими рамками є й неформальні правила політики. Термін «неформальні правила», запроваджений у 1998 р. Г. О’Доннеллом, згодом був доповнений тезою про витіснення формальних інститутів цими «невстановленими» нормами. Різниця між пануванням формальних інститутів над неформальними правилами полягає в домінуванні принципу верховенства права у першому випадку, та дефіциті права – у другому.

Домінування неформальних інститутів пов’язане із структурними чинниками, тобто причинами, які не можуть бути змінені учасниками політичного процесу. Такими причинами є культурні особливості, а також адміністративний потенціал держави (англ. state capacity).

Пануванню неформальних практик також сприяє зменшення ролі держави в процесі демократизації в окремих суспільствах, коли функції держави виконують інші агенти (наприклад, великі корпорації) [3, c. 6, 10]. Відповідно функціонування інституту місцевого самоврядування, а також місцевих еліт, громадянського суспільства можуть визначатимся не лише узаконеними (правовими) нормами, а й неформальними правилами, які теж є інститутами.

Для порівняльних досліджень місцевого самоврядування і місцевої демократії, з точки зору неоінституціонального підходу, важливо знайти відповіді на ряд запитань. Які обставини зумовлюють відмінності в інституційному оформленні систем? Який вплив мають різні інституційні рамки на політичний процес на рівні громад? Які інститути найдоцільніші для функціонування місцевої демократії?

Російські дослідники, зокрема А. Чірікова, вважають неоінституціоналізм найефективнішим теоретичним підходом до дослідження субнаціональної політики в Росії, оскільки в країні політичний процес визначається не стільки формально-правовими нормами, як неформальними практиками використання влади елітами [15, c. 180-181]. Тому неоінституціональний підхід, є часто єдиним підходом, за допомогою якого можна зрозуміти, що відбувається в середовищі субнаціональної влади. Так, піраміда неформальних практик, на думку автора, допомагає зрозуміти канали рекрутування еліти і взаємодію з громадянським суспільством [14, c. 124-126].

Інститутами й заразом реальними акторами місцевої політики, без з’ясування ролі яких не можна виокремити всі важелі розвитку місцевої демократії, є політичні партії. Польський учений П. Свянцевич пропонує оцінювати роль партій у місцевій політиці за такими критеріями: 1) членство у місцевих партійних осередках, зокрема представників місцевої політичної еліти (мерів та радників); 2) роль партій у місцевих виборах; 3) сприйняття впливу партій на прийняття публічних рішень (опитаними радниками, мерами, громадянами) [22].

Партії відіграють суттєву роль у місцевій політиці лише у великих і середніх за розміром громадах (розмір вимірюється за показником кількості населення), на відміну від місцевих політичних еліт, які існують у будь-якому муніципалітеті.

Для аналізу функціонування місцевих еліт необхідно зібрати дані про природні, інші просторові, соціально-економічні аспекти розвитку громад; перелік формальних та неформальних інститутів та соціальних структур, які існують в громаді; характеристики соціального життя у родинах, мікрорайонах, між сусідами та в інших структурах, які формують повсякденне життя людини в невеликому територіальному колективі; особливості місцевої культури й побуту [19, c. 37].

Політико-культурні орієнтації еліт, а також вивчення шляхів їх рекрутування та артикуляції вимагають окремих емпіричних досліджень, оскільки загальні соціологічні дослідження не дають необхідних даних через малий відсоток представників еліти, які потрапляють у вибірку. Це припущення було використане експертами Дослідницького центру імені Алексіса де Токвіля (м. Будапешт), які пропонують для дослідження місцевих еліт використати різні характеристики: 1) партійну структуризацію місцевого представницького органу; 2) рівень ротації у середовищі місцевого представницького органу; 3) орієнтації політичної культури депутатів місцевих представницьких органів, що вимагає застосування методів аналізу даних офіційної виборчої статистики, опитування представників еліти [23, c. 27-45].

Ще складнішим для науковців є завдання обрати методологію оцінки громадянського суспільства.

Досліджуючи стан громадянського суспільства в постсоціалістичних суспільствах, слід брати до уваги не кількісні показники існування об’єднань, а насамперед їх здатність брати реальну участь у рекрутації еліти та прийнятті політичних рішень [10, c. 307-308].

Важливим для розуміння рівня демократичності місцевого політичного процесу є визначення рівня демократичності, тобто, за термінологією Г. Алмонда та С. Верби, громадянськості політичної культури. Це вимагає використання іншого теоретико-методологічного підходу до дослідження місцевої політики.

В останній чверті ХХ ст. окремі політологи стали сприймати культурологічний підхід як такий, що “відтісняє” неоінституціональну парадигму, а також пов’язані з нею теоретичні конструкції. Концепт політичної культури посилює роль суб’єктності пересічних громадян для аналізу сутності політичного процесу, які через політико-культурні орієнтації визначають його спрямування [20].

Виникає логічне запитання, який методологічний інструментарій можна використати для оцінки стану політичної культури, зокрема локальної.

У західній політології запроваджено підхід “демократичного аудиту”, згідно з яким демократія як політичний режим має певні засадничі принципи функціонування, кількісний вимір яких сприяє загальній оцінці її стану. Зокрема, найпопулярнішим є “аудиторський” підхід, запропонований британський вченим Д. Бітемом. На думку цього автора, “демократія – це політичне поняття, що стосується загальнообов’язкових рішень про правила і політику для певної групи, об’єднання чи суспільства [2, c. 46]. Д. Бітем зазначає, що в невеликих і простих об’єднаннях громадяни можуть безпосередньо контролювати колективне прийняття рішень, відтак ідеал демократії стає досяжнішим. Тип (характер) політичної культури сприймається як один із критеріїв, за яким можна оцінити рівень демократії.

Розробляючи теоретико-методологічну основу для оцінки політичної культури, виникає проблема диференціації політичної культури громадян і політиків, які їх представляють, зокрема локального виміру політичної культури, що склалася в громадах та якою володіють представники місцевих урядів.

Упродовж 1950-1980-х років дослідження місцевої політики в політичній науці сприймалося як аналіз політичної діяльності еліти, представленої у владі чи в групах інтересів, які взаємодіють з цією владою задля досягнення спільних прийнятних рішень.

Науковці Дослідницького центру імені А. де Токвіля, узагальнивши теоретичні розробки західної та центральноєвропейської політичної науки, запропонували методологію виміру локальної політичної культури. Згідно з нею, політична культура на рівні громад має декілька змістовних сфер, які необхідно вимірювати задля її узагальненої оцінки: 1) участь громадян у політиці на місцевому рівні; 2) політична культура громадян; 3) політична культура обраних місцевих політиків [23, 38-45].

Методологічним викликом є також завдання вибору національних «випадків» для вироблення узагальнюючих висновків про стан та тенденції розвитку локальних політичних процесів на постсоціалістичному просторі Європи. Найоптимальнішим є підхід, коли добираються країни з «класичного центральноєвропейського» регіону і з пострадянського європейського анклаву країн. Диференціація необхідна також за критерієм територіального устрою держави (унітарні та федеративні), а також «історичної спадщини» національної державності.

Чеський дослідник Я. Шимов підсумовує, що в гуманітарних науках 1990-х років стало прийнятим виділяти в межах Центральної та Східної Європи три субрегіони: класичний центральноєвропейський (Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія, Словенія), балканський (інші республіки колишньої Югославії, Болгарія, Румунія, Албанія) та пострадянський [16, 149]. До Росії можна віднести концепцію “незахідного політичного процесу”, сформульовану в 1957 р. Л. Паєм. До характерних ознак незахідних суспільств належать невідокремленість політичної сфери від суспільних та особистих взаємовідносин; особливістю політичного процесу є існування великої кількості різних угруповань [9, c. 66-86].

Кольорові революції в Грузії та Україні змусили російських політологів у 2006 р. визнати кінець ери існування так званого пострадянського простору. А. Нікітін назвав цей термін «фіговим листком», який приховував відсутність у транзитології змістовних характеристик для країн, які виникли на уламках радянської системи, однак ще не визначилися із вектором свого подальшого розвитку [7, c. 13-14].

Контекстуальний аналіз політико-інституційних взаємодій дає змогу побачити ширшу картину взаємодії та впливу різних чинників на політичну поведінку, оскільки сприяє виробленню багаторівневих пояснень, які поєднують причинно-наслідкові фактори з відповідними соціальними та структурними атрибутами.

Складовими цього аналізу є визначення об’єктивних характеристик контексту; індивідуальних характеристик акторів та інституцій, що впливають як на сприйняття ними контекстуальної інформації, так і на їх поведінку; інформаційної складової контексту [17, c. 118].

Отже, для сучасних дослідників-локалістів є доцільним поєднання в наукових розвідках методологічних рецептів неоінституціоналізму, а також методів, що враховують політико-культурні конструкції. При цьому важливим є з’ясування специфіки національного політико-інституційного контексту, вплив якого може суттєво визначати зміст місцевої політики.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25



Схожі:

Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconПравила для
Для публікації в журналі “Вісник лну. Серія: Філософсько-політологічні студії” редколегія приймає раніше неопубліковані статті з...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconТрансформація організаційної структури політичних партій як чинник трансформації сучасних партійних систем
Вісник Львівського університету. Серія. Філософські науки. 2008, Вип. 11, с. 160-168
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВитяг з наказ у ректора Львівського державного університету ім І. Франка м. Львів № ­­­
У відповідності з правилами прийому до Львівського державного університету на навчальний рік на основі рішення
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconРозділ І монографії
Горностай О. Б. Високий рівень культури безпеки праці як фактор зменшення виробничого травматизму / О. Б. Горностай, О. Л. Мірус...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка»
...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВимоги до статей для журналу „вісник бердянського університету менеджменту І бізнесу”
Редакція приймає до друку написані спеціально для журналу „Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу” оригінальні статті....
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconДо відома авторів ! Вимоги до статей, що подаються у Вісник Національного університету «Львівська політехніка» «Логістика»
Вісник складається з трьох розділів: “ Теорія логістики і маркетингу», «Логістичне і маркетингове управління», «Формування та оптимізація...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconВ. о ректора Львівського національного університету
Зобов’язуюся дотримуватись правил внутрішнього розпорядку у гуртожитку і своєчасно вносити оплату за проживання у студентському гуртожитку...
Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії iconАктуальні проблеми філології та американські студії
Кафедра іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи