Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу icon

Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу




Скачати 257.14 Kb.
НазваВзаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу
Дата конвертації01.06.2013
Розмір257.14 Kb.
ТипКонцепція

ВЗАЄМИНИ ВИБОРЦІВ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО АНАЛІЗУ

Ю. Шведа - кандидат політичних наук,

доцент Львівського національного університету імені ІванаФранка, shveda@ukr.net

Політичний менеджмент, 2008, № 2(29), с. 19-33.

Останнім часом, у зв’язку з поширенням виборчої демократії в Україні, помічається відчутне зростання інтересу до проблем пов’язаних з виборами, виборчими системами та виборчою поведінкою. Виборча поведінка виступає однією із сфер наукових досліджень, яка дає можливість з’ясувати стосунки, що виникають між виборцями та політичними партіями, що виражаються в акті голосування. Виборці та політичні партії відіграють суттєву роль в процесі виборчого змагання, де “результат виборів не є винятково процесом діяльності політичних партій, як і не є результатом виключно рішення самих виборців… є він продуктом взаємовпливів між партіями та виборцями” [16, 7]. Трудно уявити собі виборче змагання без котрогось із зазначених учасників. Партії впливають на настрої електорату, пропонуючи конкретних кандидатів, а також відповідні програми, а виборці створюють їм можливість впливати на рішення, що приймаються парламентом та урядом. Іншими словами партії структуризують вибір електорату, виборці ж впливають на партійну структуру парламенту.


Серед науковців виділяють кілька основних концепцій аналізу електоральної поведінки. ^ Концепція географії виборів пояснює результати волевиявлення виборців впливом на них географічних факторів. Її засновник А. Зігфрид, аналізуючи виборчі кампанії у Франції, звернув увагу на існування таких районів країни, де достатньо тривалий час характер політичних симпатій виборців залишається незмінним. При цьому структури політичних партій та політичних систем, а також політична ситуація в країні зазнавали суттєвих змін. Висновок, який зробив А. Зігфрид, полягав у тому, що стабільність політичних поглядів виборців в цих районах пояснюється своєрідністю їх природних та соціальних умов. Це й визначило його підхід до аналізу виборчого процесу. Концепція багатофакторної оцінки виборів пояснює результати волевиявлення виборців впливом не одного, а множини (багатьох) факторів. Ця концепція розроблена вченими Наффілдського коледжу (США). Суть її заключається в тому, що поряд із статистичними даними про результати виборів, при аналізі слід враховувати роль поточної політики до виборів і особливо в період перебігу виборчої кампанії, відбір кандидатів, взаємозв’язок між партійною та виборчою кампаніями, становище політичних партій та інші. Концепція оцінки виборів на основі соціальних опитувань пояснює результати волевиявлення виборців на основі їх соціологічних опитувань. Даний метод означає перехід від аналізу загальних підходів про підсумки голосування до вивчення індивідуальних даних, отриманих в результаті вивчення громадської думки шляхом проведення різного роду соціологічних опитувань. В основі даної концепції лежить соціально-психологічний напрям досліджень електоральної поведінки, започаткований вченими Мічиганського університету. Даний метод отримав загальне визнання і широке поширення. І нарешті, концепція впливу виборців із змінними преференціями на результати виборів, яка пояснює результати виборів впливом на них позиції виборців із змінними настроями. Під останніми розуміють таку категорію виборців, які, приймаючи послідовну участь у виборчих кампаніях, голосують за різні партії. Це ті виборці, які не мають чіткої політичної орієнтації й роблять свій вибір напередодні самих виборів часто під впливом випадкових мотивів. У відповідності з дослідженнями німецьких вчених чисельність таких виборців коливається у межах 10-15 %. Така їх кількість здатна здійснювати суттєвий вплив на результати виборів, а відтак і на стабільність політичних інститутів та політичної системи загалом. Важливе місце в даній концепції займає проблема з’ясування передумов і причин цього явища. З цього приводу існує кілька різних точок зору. Так, представники Мічиганської школи вважають, що передумови нестабільних виборчих симпатій є неоднорідний характер інформації. При цьому вказується на наступну закономірність: чим різноманітнішою є інформація тим вищою є імовірність зміни політичних симпатій (преференцій) виборцями. Більшість вчених, що вивчають дану проблему, роблять висновок, що рішення, які приймаються виборцями визначаються: а) певною економічною та політичною ситуацією в державі; б) можливостями особистої самореалізації в процесі виборів. В рамках даної концепції аналізується також питання про причини зміни симпатій (преференцій) виборців. При цьому основний висновок полягає в наступному: якщо раніше такий виборці характеризувалися як аполітичні та непоінформовані, то сьогодні вони є незалежними і при своєму виборі виходять з позицій власної політичної та економічної доцільності. Така трактова непостійності виборців пояснюється теорією “економічних основ політики”, яка розглядає виборця як людину, яка в умовах ринкової економіки діє за законами ринку. Виборець обирає між програмами, запропонованими різними партіями, ту, яка найбільшою мірою відповідає його політичним та економічним інтересам. Відповідно він стає “непостійним” виборцем. Останнім часом дослідники схиляються до висновку, що виборці із змінними преференціями – це мобільні в соціальному та політичному сенсі громадяни. Вони належать, зазвичай, до середнього міського класу. І ще один висновок: сільське населення голосує більш традиційно. Відсоток виборців із змінними преференціями серед них є значно нижчим ніж серед міського населення [7, 249].

Процес взаємодії партій та виборців особливо залежить від характеру електорату. Загалом вирізняють два його типи: структурований та неструкторований. Структурований електорат – це такий, виборче рішення якого є результатом тривалої партійної ідентифікації, яка зумовлена структурою існуючих в країні соціо-політичних поділів. Іншими словами – виборче рішення є відображенням соціальних та політичних чинників, які впливають на характер голосування. Такий тип виборчих голосів носить назву “голосів приналежності” й зумовлений фактом появи сильних зв’язків між партією та певною соціальною групою. Неструкторований електорат, віддаючи свої голоси реагує на політичні проблеми, які є важливими для нього в даний час, а тому має нестабільний характер. Дані виборці мають слабкий зв’язок з політичними партіями й часто змінюють свої партійні преференції. Цей тип електорату характеризується також відсутністю зв’язків між соціальною (чи партійною) приналежністю і характером голосування.

Виборча поведінка виступає предметом наукового аналізу для того, щоб скласти уявлення про сам електорат та його еволюцію. Це загалом допомагає політичним партіям в розробці оптимальної стратегії як на виборчому так і парламентському рівнях. Наявність інформації про виборців дозволяє політичним партіям сформувати особливі програмні рішення націлені на інтереси конкретної соціальної групи. Результатом ефективної стратегії політичних партій є, на виборчому рівні, перемога у виборах, а в парламенті – вплив на процес прийняття політичних рішень.

Виборчу поведінку зазвичай прийнято аналізувати на рівні: індивідуальному, щоб зрозуміти мотиви, якими керуються окремі виборці під час голосування; груповому (інтегрованому), щоб зрозуміти характер соціальних зв’язків, які виникають на виборчому рівні.

^ Виборча поведінка на індивідуальному рівні

Загалом серед дослідників виборчої поведінки існує досить поширене переконання, що маємо зараз справу з дуже самодіяльним і підготовленим електоратом. Характеризується він досить високим рівнем освіти і достатньо широким доступом до різних джерел інформації. Це зумовлює той факт, що виборець є більш схильним до індивідуальної оцінки інформації аніж керується передумовами, що виникають з його приналежності до відповідної соціальної групи. У такій ситуації мова йде про появу т.зв. “голосів думки” (Vote of opinion), а так звані “голоси приналежності” (Vote of belonging) відходять на задній план. А. Парізі та Г. Пасквіно (1980) вирізнили три типи виборчих голосів на індивідуальному рівні.

^ Голос думки (Vote of opinion). Цей тип голосів є виразом рішення виборця, прийнятого на підставі багатьох пропозицій та програмних рішень представлених політичними партіями. “Голос думки” притаманний виборцям, які належать до середнього класу і частково до груп робітничого класу зайнятого у великій промисловості. Поява цього типу голосів пов’язана з виникненням комунікаційних та організаційних структур, які об’єднують виборця з тими кого обирають. Істотну роль в цьому укладі посідають два наступні чинники. Перший – це мас-медіа, які будучи каналом політичної інформації, окреслюють коло даних, які уможливлюють прийняття остаточного рішення. Другим чинником є зростання рівня освіти, що спричиняє можливість отримання виборцем більшої інформації, яка дозволяє йому прийняти самостійне рішення. Завдяки цим чинникам наступає формування орієнтації, яка становить базу голосів думки. Наслідками такого способу формування виборчої поведінки є:

а) високий ступінь непевності щодо підсумків виборів – цей тип голосу формує дуже широку та відкриту виборчу конкуренцію,

б) сильна вразливість партій до зміни громадської думки,

в) нестабільність і змінність виборчої поведінки, що значно узалежнює цей тип голосу від різного роду консультацій (наприклад регіональних, національних) [13, 14-15].

Симптомом домінування “голосу думки” є зростання певних політичних питань для рішення індивідуального виборця. І. Бадж і Д. Фарле називають це явище раціональним вибором (rational choice). Це означає, що виборець оцінює здобутки та втрати пов’язані з власною лінією поведінки, і якщо цей баланс є позитивним, приймає остаточне рішення [3, 7].

Загалом, процес прийняття виборчого рішення стає домінуючим через необхідність спрощення вибору, а відтак зменшення реального політичного укладу до такого пункту, в якому стає можливим його раціональне впровадження. Іншими словами, виборець спрощує комплекс політичних проблем, орієнтуючись на ті питання, які є для нього найістотнішими. Найчастіше спричиняє це до обрахунку аргументів “за” та “проти” стосовно конкретної партії і в результаті голосує за ту партію, яка отримує найвищу позитивну оцінку.

І. Бадж і Д. Фарле, спираючися на результати виборчих досліджень в 23 демократіях (в тому числі 15 європейських), зауважили, що у виборах особливо домінували чотири групи програмних питань [3, 36]. З-поміж 140 проаналізованих європейських виборів у 120 істотну роль відіграла оцінка попередньої діяльності уряду (пов’язана з думкою виборців щодо потенційної здатності конкретної партійної команди ефективно керувати політикою держави), в 60 - оцінка конкретного кандидата, в 54 – проблема розподілу національного доходу, а в 50 - проблеми міжнародної політики. У Данії, Фінляндії, Голландії, Норвегії та Великобританії у всіх виборах важливу роль відіграє оцінка попередньої політики уряду. Натомість оцінка особистих якостей кандидата є основним мотивом виборчого рішення у Великобританії, Німеччині та Ірландії. Проблема розподілу національного доходу особливо проявляється у парламентських виборах Великобританії, Данії та Італії, а питання пов’язані з міжнародною політикою у Фінляндії, Норвегії, Німеччині та Великобританії. У деяких державах з’являються одночасно й інші політичні питання, загальні впливи яких на виборчу поведінку не можна недооцінювати. Наприклад, у Франції та Німеччині значну роль відіграє проблема громадської безпеки і спокою, у Бельгії – етнічні проблеми і проблема зміни конституції, в Фінляндії – сільськогосподарські проблеми та конфлікт центр-периферія, в скандинавських державах і Голландії – проблематика прав і громадянських свобод, а в Італії та Голландії – релігійні проблеми.

Дж. Гофріхтер, аналізуючи результати соціологічних досліджень здійснених в 1986-1989 рр. зауважує, що в 12 державах Західної Європи дві групи політичних респондентів оцінили як особливо важливі проблеми: пов’язані з проблемою охорони навколишнього середовища та економічні, такі як безробіття, стабільні ціни, соціальне забезпечення [8, 124-128]. У другій половині 1989 р. проблема безробіття вийшла на перший план. В середньому 95,3 % респондентів визнало власне цю проблему за найістотнішу, а близько 94 % - проблему охорони навколишнього середовища. В Греції, Іспанії, Ірландії, Італії, Франції та Португалії домінували економічні питання. Натомість в Німеччині, Данії та Голландії переважали проблеми охорони навколишнього середовища [7, 97].

Повертаючись однак до досліджень, які здійснювали I. Бадж та Д. Фарле, виділяють конкретні політичні проблеми (issues), істотні у виборах в 14 тематичних групах. Політичними проблемами, які найчастіше піддавалися оцінці виборців були:

а) раціональне сприйняття партії, яка здійснює державну владу – ефективність управління, економічна стабільність, поширення корупції тощо. Виборці зобов’язані виділити урядову команду, а підставою її оцінки електоратом є ефективність змагання партій у здійсненні функції управління в минулому і в очікуваному майбутньому,

б) особисті риси кандидатів – відігравали істотну роль більш ніж в половині аналізованих виборів. Менше значення мали вони в скандинавських державах і Швейцарії, а домінували в англо-саксонських парламентських системах, які спиралися на двопартійні системи та у ФРН,

в) міжнародні відносини – істотна проблематика для виборчих рішень. Так наприклад у Великобританії була вона істотною в 6 із 10 виборів, а у ФРН в 5 з 7.,

г) соціоекономічний розподіл національного доходу, пов’язаний насамперед з політикою дежржави добробуту (наприклад у скандинавських країнах та в Австрії).

Решта 10 політичних проблем, виступали як істотні в 8-20 % досліджуваних виборах. Прикладом тут може слугувати проблема конституційних змін у Бельгії (виступає вона в 6 з 10 виборів), чи проблема суспільного устрою та громадського порядку у Франції та в ФРН (3 з 7) [3, 34-37]. Певні політичні проблеми представлені політичними партіями можуть збільшити кількість голосів виборців. Кореспондує це із типом “голосів думки”, коли виборець голосує за партії, які на його думку, найкраще відображають його погляди і політичний темперамент. Це означає, що добір політичних питань політичними партіями може впливати на модифікацію виборчої поведінки електорату, схильного до “голосу думки”. Показово, що соціалістичні партії, намагаючись поправити свою виборчу позицію, як правило, наголошують на соціоекономічних проблемах. У той час як буржуазні партії акцентують увагу виборців на проблемах суспільного устрою і громадського порядку, моральних і релігійних проблемах, а також на проблемах зменшення державного контролю та регламентації політичного процесу.

Не слід однак переоцінювати значення конкретних політичних проблем як чинника, який сприяє здобуттю додаткових голосів. І. Бадж і Д. Фарле вважають, що у виняткових ситуаціях партія може розраховувати на здобуття 10-12 % голосів, що може бути результатом ефективної акцептації актуальних політичних проблем. Близько 30-50 % виборчих голосів повинно бути результатом інших чинників.

^ Голос приналежності (Vote of Belonging). Наскільки “голос думки” стосується процесу змін, настільки “голос приналежності” стосується тяглості, чи сильної залежності від існуючої соціальної структури. Даний тип виборчої поведінки є підтвердженням суб’єктивної ідентифікації виборця з політичною силою, яка розглядається як така, що має органічний зв’язок з соціальною групою, до якої належить виборець. “Голос приналежності” є сумою соціальної та партійної ідентифікації виборців. Пов’язаний він з існуючим соціально-політичним поділом. Цей тип голосів, не пов’язаний з прискіпливою оцінкою програми партії - на перший план виборець висуває групову (партійну) ідентифікацію. “Голос приналежності” віддається в рамках т.зв. обмеженої автономії, коли голосування за дану партію виникає з почуття ідентифікації, а не апробації програми. Такий голос є сильно пов’язаний із соціальною базою виборця (наприклад в Італії фермери репрезентують тип католицької приналежності й голосують насамперед за християнських демократів, в той час як робітничий клас підтримує лівих). “Голос приналежності” пов’язаний з партійною орієнтацією виборця, натомість у дуже вузькому вигляді він відображає: зміни в політичному середовищі (події на політичній арені), результати індивідуальних виборчих консультацій. Творив він стабільну базу виборчої підтримки у фазі існування традиційних соціальних поділів і “замороження” партійної системи [9, 236]. П. Конверт вводить поняття нормального голосу (Normal Vote). Це поняття акцентує увагу на існуванні серед більшості виборців тривалого зв’язку з політичними партіями [4, 27]. Є це певною аналітичною конструкцією, яка спирається на факті існування сильної партійної ідентифікації. Нагадує він згадуваний вже раніше “голос приналежності”. Оцінка величини “нормального голосу” є результатом співвідношення загальної кількості голосів, отриманих політичною партією, і голосами тієї частини партійного електорату, яка керується конкретною політичною проблемою.

^ Голос змін (Vote of Exchange). Не є він простим вираженням думки про політичну програму чи підтвердженням групової приналежності. Закладає він існування зв’язку між виборцем і тими кого вибирають. У цьому випадку предметом вибору є завжди конкретна структура, оскільки саме такий актор може безпосередньо реагувати на очікування виборця і пожертвувати йому раціональну, індивідуальну користь. “Голос змін” є чимось на зразок торгів, скерованих на забезпечення визначених потреб або зміцнення певних інтересів виборців. У випадку цього типу голосів (на противагу до “голосу думки”) зв’язок між рішенням виборця і вгамуванням інтересів є миттєвим і персоніфікованим. Існує безпосередній, особистий контакт між виборцем і тими, кого вибирають. Очікується від кандидата, що принесе він користь виборцю або групі, яку він репрезентує. Часто підкреслюється, що “голос змін” є характерним для тої частини суспільства, яка знаходиться поза політичною системою або на її периферії. Цей тип зв’язку виключає зайняття виборцем становища більш програмного ніж у випадку “голосу думки”. Якщо цей тип голосу не може знайти безпосереднього виразу в стосунках між двома зацікавленими сторонами, тоді, як правило, переходить він у “голос протесту”. Це може набирати також характеру абсцесії під час акту голосування. У італійському випадку “голос змін” асоціюється з міською та сільською малою буржуазією, або ж старим середнім класом. Як правило такий голос пов’язується з відсутністю тяглості. Найчастіше він детермінується економічною ситуацією в регіоні, яка й визначає кількість і характер індивідуальних потреб, а також можливість їх реалізації та силу цього голосу [13, 235-236].

^ Виборча поведінка на інтегрованому рівні

У характері виборчої поведінки на інтегрованому рівні може виступати елемент сталості чи зміни. Про те, котрий з них домінує в конкретній, національній партійній системі, зумовлюючи виборчу поведінку, можна судити на основі аналізу кількох виборів. Природно, що можливі зміни у поведінці виборців у двох послідовних виборах (т.зв. критичні зміни) – але це відбувається рідко.

На виборчу поведінку впливають соціально-політичні поділи (посилення старих чи формування нових) та здатність політичних партій до швидкого реагування на зміни. Якщо політична партія буде здатною до швидкої “відповіді” на нові проблеми, наприклад, шляхом зміни своєї програми то може розраховувати на підтримку попереднього електорату. Якщо ж вона не шукає шляхів розв’язання відповідних соціальних проблем, які хвилюють виборців, тоді може вона втратити свою попередню виборчу базу, яка “перенесе” свої голоси на інші угруповання.

Структура соціально-політичних поділів в сучасних суспільствах, набираючи відмінних форм і творячи різні конфігурації, вплинула на формування партійних систем. Формувалися вони зазвичай в час поширення загального виборчого права на початку ХХ ст. (процес цей завершився в перших декадах ХХ ст.) Власне цей факт діяв як “каталізатор”, який зумовлював процес “замороження” структури соціально-політичних поділів. Цей термін запровадив у науковий обіг С. Роккан. Як засадничу причину “замороження” подав він факт певної мобілізації електорату в державах Західної Європи в рамках тривало існуючих соціально-політичних поділів [15]. Запровадження загального виборчого права було останнім політичним явищем, яке привело до мобілізації, в такому великому масштабі, нових виборців. З цього часу процес формування стабільної виборчої лояльності вважається завершеним. Можна це назвати терміном “загосподарювання” електорату політичними партіями.

Це припущення С. Роккана в 70-х рр. емпіричними дослідженнями підтвердили Р. Роуз та Д. Урвін, які вивчали нові тенденції в процесі надання політичним партіям підтримки електорату в 1945-1970 рр. [17, 296].

Так в 60-х рр. і на початку 70-х рр. більшість політологів була переконана в існуванні тривалих та сталих зв’язків між електоратом та політичними партіями. Основним проявом цього стану речей було явище виборчої стабільності. Однак вже в 70-х рр. з’являються симптоми, які свідчили про часткове “розмерзання” партійних систем та про очевидні зміни в політиці партій. Так у Бельгії відродились конфлікти на етнічній основі, що зумовило поділ трьох основних бельгійських партій (соціалістичної, ліберальної та християнсько-демократичної) на дві окремі частини, які представляли інтереси валонців та фламандців. З’являються нові партії виразно етнічного спрямування. У Норвегії в результаті проведення в 1972 р. референдуму стосовно вступу держави в Євросоюз відновився конфлікт “центр-периферія”, який зумовив тимчасовий розпад традиційних виборчих коаліцій. У Голландії релігійні партії (католицька та протестантська), намагаючись зупинити ерозію власного електорату, створили в 1980 р. єдину християнську партію, що безперечно не могло не вплинути на характер виборчої поведінки. У Італії в кінці 70-х на поч. 80-х рр. рівень підтримки комуністичних партій наблизився до рівня підтримки християнських партій. У виборах 1983 р. ця різниця становила всього 3 %. У Данії у 1973 р. відбувся справжній “виборчий землетрус”. Кількість партій, репрезентованих в парламенті зросла з 5 до 10. Рівень виборчої підтримки традиційних партій (соціал-демократичної, соціально-ліберальної, ліберальної та консервативної) знизився з 84 до 58 %. Прогресивна партія, яка лише виникла, отримує несподівано високу підтримку виборців (15,9 %) і стає другою за популярністю партією Данії.

Згодом виникає питання про те чи в контексті змін, які відбуваються з початку 70-х рр. в політичних системах справджується гіпотеза про “замерзання систем”. М. Маге здійснив дослідження подібні до тих, що їх здійснювали Р. Роуз та Д. Урвін, лише на 10 років пізніше, і прийшла до висновку, що партійні системи Західної Європи не можна трактувати як стабільні за своєю природою [12, 92]. До подібного висновку дійшов і М. Шамір [18, 70]. Аналізуючи процес еволюції європейських партійних систем (від кінця ХІХ ст.), він зауважив, що домінуючою рисою їх є не стабільність, а власне зміна. Він стверджував, що “… більшість партійних систем не можна сприймати як стабільні, і тим паче як “заморожені”. Гіпотеза “замерзання” повинна відійти” [18, 70]. Так само Дж. Лане та С. Ерссон оцінюють домінуючі виборчі тенденції, починаючи з 20-х рр. ставлять під сумнів засадничий характер гіпотези С. Ліпсета та С. Роккана [11, 94-132]. М. Маге, М. Шамір як і Дж. Лане та С. Ерссон оцінюють процес зміни/тривалості через примат виборчої підтримки окремих політичних партій. Якщо навіть ця підтримка змінюється, то однаково загальний електорат сучасних сімей політичних партій залишається стабільним.

З 1945 р. до кінця 70-х рр. середня виборча підтримка соціалістичних партій становила близько 31 % (в 70-х рр. зменшилась на 2, 7% порівняно з 50-ми рр.), християнсько-демократичних – 22 % (падіння на 3, 3%), консервативних – 15 % (зростання на 2, 1%), ліберальних – 11 % (зростання на 1,9 %). Одночасно підтримка партій нового типу є відносно помірною (наприклад для партій зелених становила вона в 70-х рр. – 2,3 %, а нових лівих партій – 2,9 %). Таким чином гіпотеза про “замерзання партійних систем” видається достатньо обґрунтованою, принаймні в рамках виборчої підтримки серед основних політичних партій. Партійні системи залишилися досить стабільними, хоча б у тій частині, коли мова йде про домінуючий уклад соціо-політичних поділів [6]. “Старі” поділи можливо втратили свою гостроту, однак і далі становлять вони досить сильну основу виборчої поведінки. Загалом “нові” соціальні поділи (наприклад постматеріалізм проти матеріалізму) не досягли ще такого значення, щоб можна було б говорити про їх домінування в процесі структурування міжпартійної конкуренції.

Проблема полягає в необхідності відокремлення індивідуальної та інтегрованої (партійної) виборчої поведінки. Занепадає груповий стиль голосування, а зростає явище індивідуалізації виборчого рішення. Мотиви, якими керується індивідуальний виборець, загалом не є детерміновані його становищем в рамках соціальної структури. З’явилося багато нових політичних проблем (наприклад охорона навколишнього середовища, ставлення до держави загального благоденства, проблеми емігрантів), які займають значно поважніше місце в ієрархії цінностей виборця ніж ті, що зумовлені його соціально-демографічним становищем. В політиці однак відбувається так, що ці нові проблеми вмонтовуються в традиційний уклад ліві-праві, додатково посилюючи його. В 90-х рр. цей уклад значно відрізняється від того, що існував раніше, однак продовжує він детермінувати біполярний характер ідеологічного змагання, який спирається на конкуренції лівих та правих цінностей.

^ Типологія виборчої поведінки на інтегрованому рівні

Встановлення домінуючого в даній партійній системі типу виборчої поведінки може бути підставою для самостійної політичної типології. Проблема ця широко описана в американській літературі. Загалом виділяють три домінуючих типи виборчої поведінки: стабільна виборча поведінка; зміна виборчої поведінки (перенесення виборчих преференцій); втрата партійної лояльності.

^ Стабільна виборча поведінка. До 60-х рр. ХХ ст. виборча поведінка в Західній Європі характеризувалася стабільністю. Стабільна виборча поведінка означає, що виборець регулярно голосує за ту саму партію і таким чином підтверджує сильний зв’язок з даним угрупованням. Виникаючу в такий спосіб виборчу лояльність визначали на основі партійної та соціально-культурної ідентифікації.

Партійна ідентифікація означає, що спосіб голосування залежить від лояльності до певної політичної партії, а не до певної соціальної групи, звідси досить часто вона іменується психологічною ідентифікацією. Соціально-культурна ідентифікація базується на тому, що головним мотивом голосування є причетність до визначеної соціальної групи. Цей тип ідентифікації розвивався в основному в Європі, де партійна лояльність невіддільна від соціальної структури та домінуючих у ньому соціальних поділів. Тут електорат представляє собою не окрему групу, а лише спільноту інтересів, які зумовлені соціальним становищем і однаковим сприйняттям тих самих цінностей [5, 2].

Дослідники, які займаються проблемою політичної лояльності та шукають підстави для пояснення стабільних схем виборчої поведінки, звертають увагу на існуючі відмінності в процесі формування зв’язків між політичними партіями і соціополітичною структурою регіону. У США обидві великі партії стабілізувалися в рамках суспільства значно раніше ніж релігійні, професійні чи класові спільноти, а в додатку домінуюча двопартійна схема змагання спричинила до агрегації інтересів, а також груп в широкі, досить нетривкі виборчі коаліції. Не репрезентують вони окремих соціальних груп. Ідеологічні конфлікти в США набрали фрагментаризованого характеру, що означає появу асиметричного укладу політичної лояльності стосовно обох великих партій [14, 752-753].

Сформовані в такий спосіб тривалі партійні лояльності визначаються поняттям психологічної ідентифікації з конкретною політичною партією. Більшість виборців сформували стабільні форми партійної орієнтації, які є відображенням позицій, успадкованих від попередніх генерацій, що спираються на узагальненні попереднього досвіду сприйняття політичних партій та їх лідерів. У такому укладі психологічна ідентифікація з політичною партією стає незалежним джерелом мотивації політичної позиції, а також виборчого рішення громадян, а здійснювана виборцем оцінка конкретної політичної проблеми, кандидата чи події узалежнена від характеру його партійної лояльності. В дослідженнях, проведених на території США, помічено, що досить часто існування стабільної партійної лояльності не обов’язково знаходить відображення в акті голосування виборця. Означає це появу зовсім “неєвропейських” процедур, які полягають в тому, що партійна лояльність та акт прийняття рішення виборцем не мають причинно-наслідкового зв’язку. Загалом непоодинокою є ситуація, коли виборець ідентифікується з однією партією, але віддає свій голос за іншу. Пов’язано це очевидно насамперед з характером суспільно-політичного середовища. Порівняно з європейським є воно слабше структурованим (наприклад партійна лояльність часто розвивається незалежно від соціального контексту, а характер ідеологічних конфліктів залишається дуже складним), придатнішим до впливу функціональних та кон’юнктурних чинників, а також відкритішим до індивідуалізації політичного заклику.

Довший час вважалося, що партійна лояльність є відображенням специфічних рис політичних партій, партійної системи та домінуючого типу партійної конкуренції. Через те передбачалося, що політичний контекст може спричинити формування особливих форм партійної лояльності. Однак потрібно звернути увагу на один специфічний аспект, що виникає з прийняття такого підходу. Без огляду на те чи виборець самоідентифікується з конкретною формальною організацією (партією), чи вирішальним є почуття групової ідентичності, лояльність до партії, а в підсумку її здатність до контролю електорату залишається узалежненою в обох випадках від процесу значною мірою незалежного від неї самої. Можна очевидно роздумувати, чи процес безпосереднього (психологічного) чи опосередкованого (через ідентифікацію з соціальною групою чи організаційними репрезентантами її інтересів) зв’язку виборців з партіями є більш ефективним з погляду бачення її інтересів. Спробуємо однак подивитися на цю проблему з дещо іншого боку, роблячи предметом аналізу лише приклад виборчої лояльності в державах Західної Європи.

Чи справді явище стабілізації виборчої поведінки в цьому регіоні належить розглядати лише і виключно в категоріях соціально-структурної парадигми? Очевидно, щоб це стверджувати, було б необхідно звернутися до результатів досліджень індивідуальної виборчої поведінки. Показово, що К. Бакер, аналізуючи приклад німецької партійної системи, дійшов висновку, що соціально-структурна ідентифікація застосовується тут через ідентифікацію психологічну і власне ця остання може слугувати найкращим способом передбачення, особливо серед молоді, індивідуальних виборчих рішень. Б. Річардсон, підсумовуючи результати своїх соціологічних досліджень, здійснених в 80-х рр. в Німеччині, Великобританії та Голландії, зауважив, що в середньому від 50 до 70 % респондентів виражали сильний психологічний зв’язок з партіями. Б. Річардсон на відміну від К. Бакера, не вважає що маємо ми справу з явищем заміни однієї моделі іншою. Обидва джерела стабільності виборчої поведінки виступають одночасно і в результаті індивідуальна виборча поведінка часто проявляється як результат різних мотивів, не обов’язково пов’язаних з однією із згадуваних раніше теоретичних моделей інтерпретації механізму партійної ідентифікації. Цей автор пропонує трактовку ставлення виборців до партії як щільного укладу принципів та поведінки, яка є відображенням рівною мірою: а) його соціальної (групової) позиції, б) досвіду, що накопичувався роками, і збагаченому можливістю здійснення більш зрілої і суб’єктивної оцінки політики, що може бути результатом наприклад зростання рівня освіти пересічного виборця, в) прив’язка до певних цінностей, які безпосередньо поєднуються з політикою певної політичної партії та її виборчими гаслами [7, 82-83].

^ Зміна виборчої поведінки (перенесення виборчих преференцій). На початку 70-х рр. в Західній Європі наступила зміна виборчої поведінки. Це означало, що виборці перестали голосувати за партії, з якими вони себе ідентифікували довший час (наприклад протягом однієї, двох виборчих кампаній), і почали переносити свої виборчі симпатії на інші політичні угруповання.

Зміна виборчої лояльності може бути результатом змін у соціальній базі підтримки, традиційно пов’язаній з конкретною політичною партією. У результаті спостерігаємо зміну розподілу голосів між конкуруючими у виборах політичними партіями. Успіх наприклад політики Нового курсу в США був пов’язаний із зростаючою підтримкою Демократичної партії серед робітничого класу, католиків та чорношкірих. Незначний спад підтримки соціалістичних партій в Європі в 70-х рр. (з 30,5 до 29,5 %) пов’язаний із зменшенням частки робітничого класу, зайнятого на великих промислових підприємствах. Є це період, протягом якого змінюється характер виборчих коаліцій (може це бути результатом наприклад участі у виборах нових соціальних груп, які раніше утримувалися від голосування чи теж приєднання до партії частини виборців, які голосували за інші партії).

Перенесення виборчих преференцій базується на двох чинниках: зміні джерел підтримки політичних партій; зміні в розподілі виборчих голосів.

Зміна бази партійної підтримки може привести до зміни напрямку партійної політики та її програми. Темпи цих змін залежать від характеру проблем, які поділяють конкуруючі партії, значення нових політичних питань і реакції партійних еліт на факт їх появи. Різновиди змін виборчої лояльності можна представити у вигляді критичних та часткових змін. Останні в свою чергу поділяються на секторальні та середовищні [10, 24].

Критичні зміни виступають рідко. Прикладом тут можуть бути вибори у Данії в 1973 р. в результаті яких парламентське представництво здобули 10 політичних партій. До 1973 р. в датському парламенті було представлено в середньому 6 партій. У наступних 8 виборах кількість партій коливалася між 8 та 11. У 1973 р. з’явилося 3 нові буржуазні угруповання: Прогресивна партія, Центристські демократи та Християнсько-демократична партія. Здобули вони разом 27 % голосів виборців. Цікавим був випадок Прогресивної партії, створеної в 1972 р. Здобула вона 16 % голосів і стала другою парламентською фракцією в Данії. Усі стабілізовані партії зафіксували натомість досить значні втрати. Найбільших втрат зазнали Соціал-демократична партія (здобула 25 % голосів порівняно з 37,3 % у 1971 р.) та Консервативна партія (відповідно 16,7 % і 9,2 %). У 1973 р. рівень перенесення виборчої підтримки був найвищим в історії Данії і становив 29,1 %.

Після 1973 р. наступила стабілізація новосфрагментаризованої партійної системи. У чергових парламентських виборах приймало участь 11 партій, хоч одна або дві з них час від часу втрачали представництво у парламенті (не перевищуючи 2 % виборчого бар’єру). Прикладом можуть слугувати комуністи, які від 1979 р. не є представленими в парламенті. Від 1973 р. тут не з’явилася жодна нова істотна політична партія. Фрагментаризації партійної системи в 1973 р. сприяв період зміни виборчої лояльності (realignment), який також охоплював вибори в 1975 і 1977 рр. З 70-х рр. вибори супроводжуються певною зміною виборчих голосів, однак у рамках (того, що з’явився після 1973 р.) політичного укладу.

У Європі значно частіше зустрічається (і справді становить основу) часткові зміни виборчої лояльності, в рамках яких вирізняють два відмінні уклади: секторальні та середовищні.

У Німеччині та США мали місце зміни секторального характеру, пов’язані з переформуванням підтримки однієї чи кількох партій. У 70-х рр. СДПН здобула підтримку значної частини середнього класу, при збереженні сильних впливів серед робітничого класу. Ефектом секторальних змін стало зміцнення виборчої підтримки ХДС, що, при одночасній ерозії лояльності робітничого класу стосовно СДПН, привело до численних виборчих поразок соціал-демократів.

У США конкретна політична проблема - гарантування громадянських прав “чорної меншини” – стала причиною реорієнтації політичних еліт стосовно цієї проблеми. Прихильники поширення громадянських прав для чорношкірих переорієнтували свою підтримку на Демократичну партію, а консервативні противники реформ – на Республіканську партію.

Сутність секторальних змін проявляється у своєрідному обміні підтримкою між партіями. Одна партія, втрачаючи підтримку частини електорату, знаходить її, здобуваючи підтримку іншої групи виборців. У США так відбувається з обома партіями, зміна виборчої лояльності не впливає загалом на глобальний розподіл голосів. Зміна виборчої лояльності не обов’язково повинна означати послаблення виборчої позиції конкретної партії.

У Італії зміна підтримки виборцями політичних партій є відображенням процесу середовищних змін (переформувань), які розуміються як зміни соціального оточення політичної системи. Можемо ми бути свідками зменшення динамічної експансії визначеної соціальної групи, особливо фахової. Кількісні (демографічні) зміни пов’язані, як правило, з якісними (відмінні політичні принципи електорату). У підсумку можуть вони впливати на поразку чи успіх політичної партії (чи коаліції). У Італії після 1945 р. фермерський сектор зменшився, в той час як збільшилися групи крупного бізнесу та сфери послуг. Це зумовило зменшення електорату традиційно зорієнтованого консервативно. Тим самим послабилась підтримка консервативних партій (насамперед християнсько-демократичної партії).

Середовищна зміна виборчої орієнтації є продуктом змін у соціальній структурі й не підлягає контролю еліт. Може це найбільше спровокувати їх реакцію. Секторальні зміни виборчої лояльності натомість є часто результатом попередніх змін на рівні еліт, а нерідко результатом модифікації, здійсненої самими партіями, зорієнтованих на поширення бази підтримки через: зміцнення виборчої платформи через додаткові програмні пропозиції (відмінне або модифіковане політичне звернення скероване на залучення тих груп, що знаходяться поза традиційною базою підтримки партії); перегляд свого ставлення щодо певних вимог, навіть колись фундаментальних для партії.

Процес секторальних змін спирається на формування ефективних зв’язків між свідомістю мас та діяльністю еліт.

У Західній Європі спостерігаємо явище перенесення виборчих преференцій між політичними партіями, яке в основному має місце в рамках існуючих сімей політичних партій. У період після 1945 р. виборча підтримка лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних та екологічних) не зазнала жодних змін і коливається між 40,5 % (від 40,2 до 40,6 %). Підтримка центристських партій (аграрних та ліберальних) в середньому становила 8,5 % (від 8,2 % до 8,9 % виборчих голосів), а правих партій – 39 % (від 39 до 38,4 %).

Останнім часом в постіндустріальних державах спостерігається також процес падіння партійної лояльності, який характеризується тим, що слабшає зв’язок між соціальною верствою та конкретною партією, яка була її політичним представником. Згадувана вище модель зміни виборчої поведінки (realignment) вважає, що нестабільність і плинність виборчої поведінки в рамках партійної системи є феноменом перехідним. Появляються вона в період переходу від одного стабільного виборчого періоду до іншого. Модель падіння партійної лояльності відноситься швидше до змін більш фундаментальних і тривалих, особливо якщо йдеться про їх наслідки. Політичні партії перестають виконувати традиційні функції (наприклад інтеграції чи мобілізації) і в результаті втрачають контроль над виборчою поведінкою електорату. Ця модель інтерпретації виборчої поведінки приводить до послаблення ролі політичних партій і в результаті заміну їх іншими інститутами, більш ефективними в творенні зв’язків між громадянами та владою. Спочатку цей процес трактувався як вступна фаза зміни виборчої лояльності. Виборці втрачали симпатію до конкретної партії і підтверджували це своїм голосуванням. У результаті з’являлася нова партійна лояльність. В 70-х рр. почали трактувати цей процес як окремий феномен, пов’язаний з кризою партій, і визнано його як тривалу рису виборчої поведінки [2, 233-239].

Однак при цьому виникає питання чи падіння партійної лояльності слід трактувати як окрему категорію в процесі дослідження виборчої поведінки. Може стосовно США має вона певне підтвердження, однак ситуація змінюється коли предметом дослідження стають партійні системи Західної Європи. З’являється питання, коли зміна виборчої поведінки переростає в процес падіння партійної лояльності та які індикатори вказують на явище кризи партій? Чи справді в Західній Європі маємо справу з цим феноменом? Може однак виявитись, що падіння лояльності стосовно однієї партії є загалом явищем тимчасовим. Тим паче, що факт виникнення партії нового типу дає можливість прихилитися до неї частині незадоволеного електорату. Однак теза про кризу “стабілізованих” партій загалом не свідчить про кризу партій як форми організації сучасного електорату.

_____________

  1. Bartolini S., Mair P. Policy Competition, Spatial Distance and Electoral Instability // West Europe Politics, 1990, vol.13(4).

  2. Beck P. Dealignment // Electoral Changes in Advanced Industrial Democracies / Ed. by R. Dalton, S. Flanagan, P. Beck, Princeton: Princeton UP, 1984.

  3. Budge I., Farlie D. Explaining and Predicting Elections, Issue Effect and Party Strategies in 23 Democracies.- London: Allen and Urwin, 1983.

  4. Converse P. The Concept of a Normal Vote // Elections and the Political Order / Ed by. A.Campbell, P.Converse, W.Miller, D.Stokes.- New York: Wiley, 1986.

  5. Electoral Change in Western Democracies. Patterns and Sources of Electoral Volatility / Ed by. Crewe I., Denver D.- London: Croom Helm, 1985.

  6. Gallagher M., Laver M., Mair P. Representative Government in Western Europe.- New York: Mc Graw-Hill, Inc., 1992, Part III.

  7. Herbut R. Systemy partyjne w Europie Zachodniej – ciaglosc i zmiana. Studium porownawcze.- Wroclaw: Wyd.UWr., Politologia XIX, 1996.

  8. Hofrichter J. Evolution of Enviroumental Attitudes in the European Community // Scandinavian Political Studies, 1990, vol.13(2).

  9. Кatz R. Preference Voting in Italy: Votes of Opinion, Belonging and Exchange // Comparative Political Studies, 1985, vol. 18(2).

  10. Key V. A Theory of Critical Elections // Journal of Politics, 1955, vol.17.

  11. Lane J., Ersson S. Politics and Society in Western Europe.- London: Sage, 1987.

  12. Maguire M. Is There Still Persistence? Electoral Change in Western Europe, 1948-1979. – In: Western European Party Systems: Continuity and Change / Ed.by H.Daalder, P.Mair.- London: Sage, 1983.

  13. Parizi A., Pasguino G. Changes in Italian Electoral Behaviour: The Relationships Between Parties and Voters // Italy in Transition / Ed by. P. Lange, S.Tarrow.- London: Frank Cass, 1980.

  14. Richardson B. European Party Loyalities Revisited // American Political Science Review, 1991, vol. 85(3).

  15. Rokkan S. Citizens, Elections, Parties.- New York: Mc Kay, 1970.

  16. Rose R., Mc Allister I. Voters Begin to Choose. From closed-class to open elections in Britain.- London: Sage, 1986.

  17. Rose R., Urwin D. Persistence and Change in Western Party Systems Since 1945 // Political Studies, 1970, vol. 18(3).

  18. Shamir M. Are Western European Party Systems Frozen? // Comparative Political Studies, 1984, vol. 17(1).









Схожі:

Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconСписок Зареєстрованих Кам янка-Бузьким районним управліннями юстиції структурних утворень політичних партій Районні організації політичних партій
Зареєстрованих Кам янка-Бузьким районним управліннями юстиції структурних утворень політичних партій
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconЮ. шведа “історія та теорія політичних партій ” Навчально-методичний посібник львів – 2010
Курс “Історія та теорія політичних партій” є обов’язковим навчальним курсом, який вивчається студентами ІІІ курсу Філософського факультету...
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconТематична структура та література до курсу
Багатопартійність в сучасному світі. Місце політичних партій в політичних системах сучасних країн
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconСписок зареєстрованих Стрийським міськрайонним управлінням юстиції структурних утворень політичних партій
Стрийським міськрайонним управлінням юстиції структурних утворень політичних партій
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconСписок зареєстрованих Городоцьким районним управлінням юстиції міських, районних та інших структурних утворень політичних партій
Городоцьким районним управлінням юстиції міських, районних та інших структурних утворень політичних партій
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconВідомості щодо зареєстрованих структурних утворень політичних партій

Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconРозпорядження 30 вересня 2011 року №525 Про створення Координаційної ради представників районних осередків політичних партій при голові районної державної адміністрації
Керуючись ст ст. 6, 41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09. 04. 1999 року (зі змінами) та в зв’язку з кадровими...
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconАнкета для батьків «Взаємини в сім’ї» піп ви оцінюєте взаємини І вашій сім’ї як : Дуже гарні; Погані

Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconСписок зареєстрованих структурних утворень політичних партій Реєстраційною службою Томаківського районного управління юстиції станом 22. 11. 2012
Список зареєстрованих структурних утворень політичних партій Реєстраційною службою Томаківського районного управління юстиції
Взаємини виборців та політичних партій як предмет наукового аналізу iconКнига обліку первинних осередків політичних партій легалізованих шляхом письмового повідомлення про утворення (станом на 28. 12. 2011) № п/п
Книга обліку первинних осередків політичних партій легалізованих шляхом письмового повідомлення про утворення
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи