Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес icon

Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес




Скачати 458.04 Kb.
НазваРішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес
Сторінка1/2
Дата конвертації05.12.2012
Розмір458.04 Kb.
ТипРішення
  1   2

Тема 8. ДИНАМІКА СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ.

Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства. У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес.
ФОРМАЦІЙНИЙ ПІДХІД вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів.
ФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Згідно К.Маркса, який вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ – це конкретно-історичний тип суспільства, послідовна “сходинка” історичного розвитку, обумовлена певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин, перш за все – формою відносин власності.
Згідно з формаційним підходом, СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.
Отже, суспільно-історична формація виступає загальною характеристикою основних типів суспільства: первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство – такі “сходинки” розвитку людства.
У свій час формаційний підхід, розроблений К.Марксом, був історично виправданим, сьогодні ж він є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Перш за все, неправомірним є твердження, що на кожному етапі історії соціально-економічні відносини визначають суспільне життя в цілому. Далі, уявлення про лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людей, до вибору багатоваріантних шляхів подальшого розвитку. Накінець, реальна історія народів, суспільств не вкладається в рамки формаційного розвитку по висхідній, втрачається своєрідність розвитку кожного суспільства.
В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним став поділ історії на ТРАДИЦІЙНУ, тобто АГРАРНУ, ІНДУСТРІАЛЬНУ (техногенну), ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ цивілізації, а також на нову, що формується, – ІНФОРМАЦІЙНУ.
Але термін “ЦИВІЛІЗАЦІЯ” є багатогранним, він не має однозначного і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з поняттям “культура”, про що буде мова в наступному розділі; часто під цим поняттям розуміють більш високий відносно варварства рівень розвитку суспільства, пов’язаний з високим рівнем розвитку техніки і технології. Але у всіх розуміння це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей, під цивілізацією розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність суспільств та культур, об’єднаних спільними ознаками.
Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, культурній, політичній, моральній. Звідси – кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку. Звідси й поділ цивілізацій на ТРАДИЦІЙНІ, які охоплюють стародавній та середньовічний періоди, з їх аграрною спрямованістю економіки, високим рівнем залежності від природних умов (перш за все від географічного положення), консерватизм у соціальних відносинах і способі життя, негативним ставленням до будь-яких нововведень, обмеженістю індивідуальної свободи тощо; та ТЕХНОГЕННІ, в яких виникає система цінностей, основу яких складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу стає провідною в культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється становище людини в суспільстві: утверджується цінність СВОБОДИ, Рівності людей, тобто цінності демократії.
Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна. Вона суперечлива: її вища мета – збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем – перетворює людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, вона стає предметом маніпуляції з боку масової культури, засобів масової інформації, з одного боку, і водночас орієнтується на свободу людини, мобілізує людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства.

^ ДЖЕРЕЛА САМОРОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Про джерела розвитку людського суспільства роздумували античні філософи, зокрема ПЛАТОН і АРИСТОТЕЛЬ, потім – Б.СПІНОЗА (“природа причина самої себе”), представники німецької класичної філософії – І.Кант, Г.Гегель, Л.Фейєрбах, які бачили їх у суперечностях. Отже, для соціальної філософії завжди було актуальним питання про джерела саморозвитку суспільства. Таким воно залишається і сьогодні.
Виходячи з сучасного стану соціальної філософії, автор вважає доцільним розділити точку зору деяких дослідників, що ці джерела можна віднайти у взаємодії, суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.
Це, по-перше, світ природи, речей і явищ, які існують незалежно від свідомості людей, тобто об’єктивно, і підпорядковані законам. Адже природа, про що йшлось раніше, є основою існування суспільства, з нею постійно взаємодіє людина. Згадаймо вчення Ш.Монтеск’є, який прямо пов’язував політичну організацію суспільства з кліматом та ґрунтами; Л.Мечникова про річкові, морські та океанічні цивілізації і їх історичне обґрунтування – виникнення древніх цивілізацій в долинах великих рік; той історичний факт, що найінтенсивніший розвиток капіталізму відбувався в країнах з помірним кліматом. І, звичайно, у даному аспекті не можна не акцентувати увагу на сучасній екологічній кризі, основою якої стала націленість людської діяльності на “підкорення природи”, “панування” над нею тощо. Наслідком цього стала руйнація біосфери планети, природного середовища людини як виду. Звідси відоме і поки що не трагічне “або – або”: зміна людської свідомості і поведінки, або – загроза існуванню.
Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології, процес розподілу праці, тобто те, що має у літературі назву “Технологічного детермінізму” як наслідку раціоналістичного європейського мислення. Це стає особливо актуальним у зв’язку з розвитком постіндустріального, інформаційно-технічного бездушного суспільства, тобто це суперечності між гуманними цілями людського існування і світом інформаційної техніки, яка становить потенційну (а, значною мірою, вже і реальну) загрозу для людства.
Накінець, ще одне джерело саморозвитку суспільства знаходиться у ДУХОВНІЙ СФЕРІ, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація волі Бога – у релігійному світогляді; або основне значення надається морально-релігійному, духовному вдосконаленню суспільства – як у А.ТОЙНБІ, П.СОРОКІНА; або ж її, історію, бачать у комуністичному ідеалі, який мобілізує людей на боротьбу за справедливе суспільство – як у марксистській філософії).
Безумовно, у реальному саморозвитку суспільства необхідно враховувати всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо суперечлива, а пріоритет кожного з них залежить від конкретного етапу розвитку суспільства.

Поняття “рушійні сили розвитку суспільства”
Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов’язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об’єктивними та суб’єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Але рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім’ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?
Відповідь, мабуть, може бути однозначною – інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.
Тому К.Гельвецій назвав інтерес “всесильним чарівником”, який змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов’язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія.
Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно “нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби “вбудовує” систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.
На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно “вплетені” в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз’єднує їх.
Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб’єкти суспільного розвитку
Поняття “суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме що з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт.
Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як “переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії – в її нерозривному зв’язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.
Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань – від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об’єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка “надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це мав на увазі “залізний канцлер” Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: “Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться”.
Питання про роль видатних історичних особистостей, “героїв” у філософській теорії розглядається досить ґрунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості – з іншого.
Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас.
Поняття “народ” багатозначне, тому з’ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.
Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать.
У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб’єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.
Народ – вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці “каштани з вогню”? І тут згадуються гегелівська “іронія історії” та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє “втілення” у період сталінізму тощо).
Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ – творець усіх духовних цінностей. Її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”, сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.
Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її “живому русі” беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи “вибраних”, впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з’являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.
Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.
Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями.
У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб’єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже “естафета поколінь” є реальною історією кожного народу і всього людства.
У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття “покоління” в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити “конфлікт поколінь” як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійну силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі “Зіткнення з майбутнім”, яка у 60 – 70-х роках була бестселером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення “провели своє життя у печерах”. Це 800-е покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і “різкий розрив з усім минулим досвідом людства” – з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний “внесок” у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.
Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства. Такими суб’єктами є і етносоціальні спільності людей, про що мова була раніше.

^ ФЕНОМЕН МАСИ І НАТОВПУ. НАТОВП І НАРОД
Для більш чіткого уявлення про сутність народу як основного суб’єкта саморозвитку суспільства розглянемо такі поняття, як “МАСА”, “НАТОВП” і “НАРОД”.
СОЦІОЛОГІЧНЕ ПОНЯТТЯ МАСИ (маса – від латин. – шматок, брила, – безліч, велика кількість кого-небудь) – зводиться до того, що це група людей, всередині якої індивіди певною мірою втрачають свою індивідуальність і завдяки взаємному впливу набувають подібних почуттів, інстинктів, побуджень вольових рухів тощо. Маси утворюються під тиском економічної чи духовної необхідності, так званого процесу “омасовлення індивіда” і діють у відповідності із закономірністю, вивчення якої є завданням психології маси.
Західні суспільства з середини ХІХ ст. почали вважати себе СУСПІЛЬСТВАМИ МАС внаслідок все більш зростаючої кількості населення.
Для таких суспільств характерними є: масова потреба в матеріальних та культурних благах (“масове споживання”, “масова культура”) і відповідне споживання, нівелювання потреб і засобів їх задоволення, спустошеність потреб і інтересів, ціннісний нейтралітет тощо.
У сучасній соціальній філософії МАСИ протиставляються ЕЛІТІ (від франц. – еліте – краще, вибране) – вищим, привілейованим прошаркам суспільства, які здійснюють функції управління, розвитку науки і культури. Причиною виникнення еліт вважають природну обдарованість людей, а кількість еліт, як правило, зводять до п’яти: політичної, економічної, адміністративної, військової та ідеологічної.
У західній соціальній філософії історично склалися три “концепції маси”.
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився це у ХІХ ст. Маса, тобто народ, – це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. “Масове суспільство”, за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ – це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб’яра. Уява Ніцше змальовувала образ “надлюдини”, героя, який стоїть “поза добром і злом”, зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.
2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ледерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого класу займе аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.
Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за “вождем”.
3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси – уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.
Еліта, – робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, – розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. (Зауважимо, що різноманітні теорії еліт, їх типи, шляхи формування та функції розглядаються у курсі політології).
Інколи поняття “маси” ототожнюється з поняттям “натовп”, але вони мають різне філософське “зафарбування”.
НАТОВП є випадковим чи майже випадковим зборищем людей, об’єднаних у певному просторі тимчасовим і перехідливим інтересом; він є множинністю розрізнених людей, позбавлених органічного зв’язку і єдності; це, таким чином, хаотичне ціле, або позбавлене чіткої внутрішньої організації, або ж ця організація має розмито-сумбурний характер. З психологічної точки зору НАТОВП характеризується послабленням або навіть відсутністю розумного контролю за своєю поведінкою, внаслідок чого у натовпі проявляється в основному емоційно-вольове боріння пристрастей, невиразних і нестійких інтересів.
Отже, натовп можна охарактеризувати такими рисами, як легка збудливість, здатність розвивати відносно велику енергію (щоправда, на короткий проміжок часу), нестійкість і мобільність у поєднанні з непередбачуваністю дій і “киданням” з боку в бік.
Разом з тим для натовпу типовими є й такі оцінки, як сплячі, апатичні, зашкарублі маси.
Чим викликані такі протилежні характеристики натовпу? Тим, що мова йде про різні етапи у розвитку самого натовпу, адже апатичність, рутинність тощо відносяться до НЕПРОБУДЖЕНИХ МАС. Пробуджуючись маси не відразу перестають бути натовпом. Ось тоді й народжуються “МАЛІ НАТОВПИ” – стихійні бунтівники і заколотники (можливо, це і є “пасіонарії” Л.Гумільова?). 
“Виповзання” із стану натовпу є далеко не прямолінійним процесом, його рухає перш за все САМОВИХОВАННЯ МАС на власному соціальному досвіді, далеко не однозначному і не завжди позитивному. Тому перетворення мас з натовпу в народ є одним з найбільш значущих результатів цивілізаційного процесу.
Сьогодні перед нами логічно виникає питання: хто ми є за своїм соціально-психологічним станом – натовп чи народ; чи здатні ми робити визначальний вплив на ВИБІР ШЛЯХУ нашого подальшого розвитку? Якщо відкинути наші ментальні амбіції, самолюбство, то можна дати відповідь, що знаходимося ми, у кращому випадку, десь на початковому етапі перетворення із натовпу в народ, здатний на прогресивні перетворення, на європейський шлях розвитку. Саме цей стан гальмує значною мірою проведення реформ, формування єдиного українського народу, процеси державотворення.
Повернемося тепер на новій основі до розуміння поняття “НАРОД”, хоч воно і на сьогодні є найменш розробленим у вітчизняному і зарубіжному соціально-філософському знанні.
Доцільно виділити такі ознаки НАРОДУ, як:
- спільність історичної долі як передумови формування єдиного народу, має своїми витоками єдину територію і єдину державу;
- спільну ВІРУ, загальнонародну ІДЕЮ, які духовно цементують народ у цілісність;
- спільну історичну ПЕРСПЕКТИВУ, сподівання на майбутнє, адже втрата такої перспективи руйнує єдність народу;
- історичну ПАМ’ЯТЬ як збереження минулого у сучасному, поважливе чи нігілістичне.
Виходячи з цього, можливе таке соціально-філософське визначення НАРОДУ як соціальної цілісної системи: НАРОД – ЦЕ СПІЛЬНІСТЬ, ЯКІЙ ПРИТАМАННА ІСТОРИЧНА ДОЛЯ, ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ, СПІЛЬНА ВІРА І ЄДИНА ІДЕЯ, а також СПІЛЬНА ІСТОРИЧНА ПЕРСПЕКТИВА.

^ ТИПИ СОЦІАЛЬНОЇ ДИНАМІКИ
Поняття “СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА” вживається як у вітчизняній, так і в зарубіжній літератури неоднозначно. Більш того, у довідкових виданнях донедавна підкреслювалося, що цей термін має сенс лише в історії та соціології. Тому сучасна соціальна філософія лише “намацує” основні закономірності ритмів суспільного розвитку.
Водночас поняття “соціальна динаміка” відображає суттєву сторону суспільного розвитку в цілому, оскільки вбирає в себе і концентрує увагу на проблемі СПРЯМОВАНОСТІ суспільних змін. У зв’язку з цим доцільно виділять циклічні, лінійні та спіралеподібні типи соціальної динаміки.
Відображенням ЦИКЛІЧНОГО ТИПУ динаміки суспільства є відомі з попередніх розділів ТЕОРІЇ ІСТОРИЧНОГО КОЛОВОРОТУ, надзвичайно різноманітні за формою викладу, методами аргументації, баченням історичних перспектив тощо. Досить порівняти, наприклад, концепції Д.ВІКО і М.ДАНИЛЕВСЬКОГО: ідея єдності світової історії у Віко і її повне заперечення у Данилевського, який розглядав історію як сукупність різних культурно-історичних типів. Спільним для них є те, що внутрішньо суперечлива взаємодія джерел саморозвитку суспільства підпорядкована певним ритмам, тобто – все повторюється через певний період часу.
У інших істориків можна віднайти виділення різних форм циклічності: МАЯТНИКОПОДІБНИЙ РУХ, КОЛОВОРОТ та ХВИЛЬОВІ, або СИНУСОЇДНІ. Інколи сюди включають і СПІРАЛЕПОДІБНІ, але автор вважає їх окремим специфічним типом соціальної динаміки. Цікавою у цьому аспекті є концепція П.СОРОКІНА, в якій обґрунтовується думка про три фундаментальних культур в історії людства: РЕЛІГІЙНИЙ, ПРОМІЖНИЙ і МАТЕРІАЛІСТИЧНИЙ. У першому рух історії, її ритм визначається взаємодією трьох воль: Божественної, бісівської та людської, у третьому, тобто матеріалістичному, типі історія розвивається на основі чуттєво-сприйнятої реальності, зміна якої є головним чинником історії; перехід від культури одного типу до іншого здійснюється через проміжний тип, який на думку П.Сорокіна, має послідовні стадії: Криза – крах – очищення – переоцінка цінностей – відродження (спробуємо з цієї точки зору дати оцінку сучасного періоду розвитку України).
Аналіз цих теорій донедавна страждав спрощеністю й однобічністю. Вони протиставлялися ідеї суспільного прогресу, співвідносилися з політичними та ідеологічними установками їх авторів.
В історії значне місце належить лінійним процесам. Але цей тип соціальної динаміки не можна ототожнювати лише з лінійним ПРОГРЕСОМ, оскільки іншою історичною формою його реалізації є лінійний РЕГРЕС як низхідна лінія у розвитку суспільства (згадаймо відому формулу: “без прогресу немає регресу, без регресу немає прогресу”).
З давніх часів одні мислителі вважали, що людство підіймається по сходинкам прогресу вверх, інші – спускається вниз, тобто регресує. Так, ще античні автори вважали, що у людства спочатку був золотий вік, потім – срібний, залізний, і з кожним віком люди та їх справи дрібнішали. Такі погляди можна віднайти у ГЕСІОДА у його “ТЕОГОНІЇ” (“Походження богів”), у МІФАХ майже всіх стародавніх народів, у творах мислителів різних епох і народів.
ІДЕОЛОГІЯ ПРОГРЕСУ почала зароджуватися лише у XVI ст., склалася вже в XVIII ст., в епоху Просвітництва. Згідно таких поглядів, все в житті покращується, йде від нижчого до вищого. Їх у свій час їдко висміяв ВОЛЬТЕР у своєму знаменитому афоризмі “Все до найкращого у цьому найкращому світі”.
ХХ ст. підтвердило, що прогрес і регрес злиті воєдино, що кожен крок людства складається з гігантського півкроку вверх і такого ж гігантського півкроку вниз. Цей “ПАРАДОКС ПРОГРЕСУ” нечувано загострився наприкінці ХХ ст. Сучасний рух людства є подібним до “ПРОРЕГРЕСУ” чи “РЕПРОГРЕСУ”, тобто сплаву прогресу з регресом, спуск по сходинках, які ведуть наверх. (Так, мабуть, могла б рухатися фантастична істота – гібрид КРОТА, який риє вперед, КРАБА, що повзе вбік і РАКА, який тягне назад).
З реалізацією лінійного типу соціальної динаміки пов’язане й таке історичне явище, як БАГАТОВАРІАНТНІСТЬ суспільного розвитку, яка особливо проявляється у переломні періоди, коли у суспільства виникає проблема ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ (яскравим прикладом є пострадянські суспільства, у тому числі й українське). Вивчення світової історії дозволяє побачити у ній і СПІРАЛЕПОДІБНИЙ ТИП динаміки, який відображає спрямованість процесів, що охоплюють різні якісні стани суспільства. Але це лише відносно самостійний тип соціальних змін, за якого відображається сукупність генетично пов’язаних процесів, які заперечують один одного і виявляються лише на порівняно довгих етапах розвитку історії. (Для розуміння цього типу соціальної динаміки варто ще раз звернутися до одного з попередніх розділів, де мова йде про заперечення заперечення).
Існують й інші спроби пояснити динаміку суспільного саморозвитку. Так, наприкінці ХХ ст. Ф.ФУКУЯМА висунув ідею “КІНЦЯ ІСТОРІЇ” як наслідок сходження з історичної арени потужних ідеологій і засновані на них держави. Інші дослідники вважають, що світова історія знаходиться зараз у точці БІФУРКАЦІЇ (“поділу надвоє”), де співвідношення порядку і хаосу змінюється і настає ситуація НЕПЕРЕДБАЧЕНОСТІ. Представники СИНЕРГЕТИКИ (І.ПРИГОЖИН та ін.) надають основного значення фактору ВИПАДКОВОСТІ у реалізації самоорганізації суспільства за нелінійного характеру цього процесу.
Насамкінець зауважимо, що у соціальній реальності перелічені типи соціальної динаміки є взаємопов’язаними, взаємообумовленими і взаємопроникливими: діалектика суспільного розвитку така, що у ній одночасно існують і циклічність, і лінійність, і спіралеподібність у різних формах свого прояву. Особливо чітко це видно на прикладі суспільств перехідного типу.

^ ХАРАКТЕР І ФОРМИ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН
Якщо розглянуте раніше поняття “ТИП СОЦІАЛЬНОЇ ДИНАМІКИ” відображає НАПРЯМОК суспільного розвитку, то в поняттях “ЕВОЛЮЦІЯ” і “РЕВОЛЮЦІЯ” відбивається ХАРАКТЕР цих змін.
У широкому розумінні слова поняття ЕВОЛЮЦІЯ (від латин. еволюціо – розгортання) є синонімом поняття “РОЗВИТОК”. У цьому смислі ми говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні ЕВОЛЮЦІЯ є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних якостей, тобто соціально-економічного стану.
РЕВОЛЮЦІЯ (від латин. револютіо – переворот, різка зміна) являє собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів. Отже, на відміну від еволюції поняття революції має більш вузьке, спеціальне застосування, воно пов’язане з суспільним життям, означає докорінні якісні зміни як суспільства в цілому (маємо на увазі СОЦІАЛЬНІ РЕВОЛЮЦІЇ), так і окремих його сторін – НАУКИ (мова йде про наукові революції), ТЕХНІКИ (звідси – технічні революції), КУЛЬТУРИ (культурні революції) тощо.
Будь-яка революція є стрибком, але далеко не кожний стрибок можна вважати революцією. У процесі революційного стрибка вирішується основна суперечність суспільства як системи, поступове загострення якого на еволюційній стадії розвитку й призводить до стрибка як оновлення. Стрибкоподібні зміни у розвитку суспільства супроводжуються запереченням старого новим, внаслідок чого ліквідується все те, що віджило у старій системі, і водночас збереженням окремих елементів старого у новому, тобто відбуваються спадкоємність у розвитку, а також породженням таких елементів суспільного життя, яких не було у старому суспільстві.
Накінець, революція співвідноситься лише з ПРОГРЕСИВНИМ РОЗВИТКОМ, тобто з переходом від нижчого до вищого стану. Отже, революція і розвиток по низхідній лінії несумісні (для визначення регресивного стрибка вживається поняття “контрреволюція”).
У літературі часто для позначення дій, протилежних революційним, вживається поняття РЕФОРМІСТСЬКИХ ДІЙ, що не має нічого спільного з реформізмом як політичною течією, адже у ході революції завжди використовувалися і реформістські методи боротьби.
Розуміння суті революційних і еволюційних процесів у саморозвитку суспільства, їх ролі діаметрально протилежні: від “локомотивів історії”, які завершують класову боротьбу (Ф.Енгельс) – а певною мірою це відображало історичне минуле людства XVIII – початку ХХ ст., – до повного заперечення революції, абсолютизації лише еволюційного шляху суспільного розвитку.
Виходячи з сучасних реалій розвитку людства, можна зробити висновок, що воно не може собі дозволити “великих соціальних революцій”, які здатні привести його до передчасної загибелі.
Отже, всі процеси, що відбуваються у сучасному світі, приводять до суттєвих змін у співвідношенні революційного й еволюційного, революційного і реформаторського. Це має особливе значення для українського суспільства, для розуміння так званої “оксамитової революції”, внаслідок якої України стала стала суверенною державою, а також для аналізу сутності сучасного українського перехідного суспільства, його трансформації.
І революція, і еволюція є засобом вирішення соціальних КОНФЛІКТІВ, адже процес саморозвитку суспільства дає безліч прикладів дисгармонії. Історичний процес є процесом постійного виникнення й вирішення різноманітних суперечностей, зіткнення інтересів, цінностей, відносин. Завершальним же етапом процесу виникнення суперечностей у суспільних відносинах є КОНФЛІКТ, який виступає як форма встановлення або зміни приорітетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин в цілому.
Попри наявність різних підходів до розуміння суті і причин конфліктів, можна сказати, що кожен із них має специфічні причини і витоки і, водночас, дещо спільне, повторювальне на кожному етапі розвитку історії. Італійський мислитель Н.Макіавеллі основу соціального конфлікту вбачав у матеріальному, майновому, тобто економічному інтересі людини. Англійський економіст А.Сміт вказував на економічне суперництво класів як основне джерело соціального конфлікту. К.Маркс також обґрунтовував теорію соціального конфлікту (класової боротьби, революцій, війн) як породженими економічними чинниками. У той же час у середні віки, наприклад, джерелом хрестових походів та релігійних війн були розбіжності у вірі, а не матеріальні чи соціальні інтереси.
Світова історія свідчить, що в ОСНОВІ КОНФЛІКТУ може бути територія, майнові претензії, духовно-релігійні пріоритети, соціально-політичні прагнення, етносоціальні відмінності народів та інші чинники. Е.Тейлор головну причину зіткнення культур бачить, наприклад, у розбіжності таких пріоритетів, як знання, традиції, вірування, правові і моральні норми, мистецтво тощо.
Отже, соціальна філософія і наука виявили і обґрунтували основну причину та джерела соціального конфлікту – розбіжність суспільного, групового та індивідуального інтересів людей та соціальних груп, що охоплюють усі сфери людських відносин і, насамперед, економічних, соціально-політичних, духовних, культурно-побутових особистих.
Від типізації соціальних конфліктів автор свідомо ухиляється, тому що в політології існує спеціальний розділ вчення про конфлікти – конфліктологія.
До умов вирішення конфліктів відносяться насамперед глибоке розуміння їх суті, причин виникнення, визначення учасників та можливих їх наслідків.
Отже, аналіз суспільних відносин як конфліктних дозволяє зробити висновок про їх процесуальний характер, адже суспільні відносини – це і є динаміка суспільства, його рух, процес постійних змін одного соціального стану іншим. Яскравим свідченням цього є людство на межі тисячоліть.

^ НЕОБХІДНЕ І ВИПАДКОВЕ, СВІДОМЕ І СТИХІЙНЕ СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ
Для розкриття сутності суспільного розвитку, його закономірностей, принципів відносин між людьми у суспільстві виникає потреба спеціального розгляду сутності законів розвитку суспільства, а також випадкового і стихійного у саморозвитку суспільства.
Відома теза, що історія суспільства відрізняється від історії природи тим, що першу творять люди, друга відбувається сама. Отже, виникає питання, на яке немає однозначної відповіді: чи існує логіка історії? Чи можна у чергуванні подій знайти порядок і спрямованість? Чи, може, суспільне життя є недосяжним для нашого розуміння хаосом? Чи є, тобто, в історії закономірності, без яких неможливе життя людей?
Люди творять свою історію, про що йшла мова раніше; суспільні відносини є таким же продуктом людей, як і вся культура, техніка тощо. Історія є діяльністю людей, їх спільнот, які переслідують свої цілі. Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об’єктивними, як і закони природи, тобто це об’єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв’язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства.
Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із виникненням суспільства і тому є відносно НЕДОВГОВІЧНИМИ (адже закони природи вічні); закони природи відбуваються, у той час як суспільні закони “РОБЛЯТЬСЯ”; вони мають більш складний характер, пов’язаний за високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; далі, люди мають справу з тим, що вже РЕАЛІЗУВАЛОСЯ, стало дійсністю, тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних МОЖЛИВОСТЕЙ, відмовляють в існування ВИПАДКОВОСТІ; накінець, у формуванні й розвитку суспільства значну роль відіграють СТАТИСТИЧНІ ЗАКОНИ, або ТЕНДЕНЦІЇ.
Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове.
Отже, в історичному процесі діє НЕОБХІДНІСТЬ у формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також “ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВИПАДОК”, адже діяльність людей визначається не лише їх ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому ВИПАДКОВОСТІ відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є більш-менш відповідною формою прояву необхідності, сприяють виявленню певної закономірності (адже випадковість – це форма вияву і доповнення необхідності, а необхідність проявляється через випадковості), а, з другого, – коли випадковості є чимось стороннім для суспільного процесу, вторгаються в нього немов би “з боку”, і вносять інколи у цей процес серйозні і навіть фатальні корективи, адже навіть найнезначніші випадковості можуть мати наслідки, і навіть значущі.
Таке розуміння співвідношення НЕОБХІДНОСТІ і ВИПАДКОВОСТІ нічого спільного не має ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.
ФАТАЛІЗМ (від фатум – “наперед визначений долею”) має різні відтінки, між якими існують навіть суттєві розбіжності: наприклад, релігійний фаталізм, географічний детермінізм, технократичні концепції, філософія історії Гегеля тощо. Але він завжди акцентує увагу на повній визначеності чи передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об’єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність, свободу, не може бути й мови, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично втіляться в дійсність.
Протилежність фаталізму є ВОЛЮНТАРИЗМ (від латин. волюнтарис – залежний від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Абсолютизуючи волю суб’єкта історичної дії, СВОБОДУ цього суб’єкта й відкидаючи роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність людської діяльності та її результатів від об’єктивних умов, Ф.Ніцше, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Вебер, А.Тойнбі та інші мислителі знаходились на позиціях волюнтаризму.
Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як ІМОВІРНІСНИЙ ПРОЦЕС, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб’єктів тощо.
Вже не раз говорилося про те, що в історії активно діють люди, наділені свідомістю, волею, пристрастями й які керуються своїми інтересами, переконаннями, вірою тощо. Отже, розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій – СВІДОМОГО і СТИХІЙНОГО. Тобто. Мається на увазі відносно свідоме використання закономірностей розвитку суспільства та їх стихійну реалізацію.
СВІДОМОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ в історії можна вважати таку, яка базується на відповідності особистих цілей людей, які беруть у ній участь, загальним цілям всіх членів соціальної групи чи спільноти. Така діяльність можлива лише на основі пізнання суспільних законів, узгодженості цілей діяльності та їх засобів цим законам, передбаченні наслідків дій.
Але чи можна завжди стверджувати, що у масштабах суспільства сукупна діяльність людей призводить до усвідомлених ними результатів? Історія свідчить, що далеко не завжди, що результат може бути таким, про який ніхто навіть не мріяв; і справа, таким чином, робиться свідомо, але її результати, особливо віддалені, не співпадають із передбачуваними. У такому випадку мова йде про СТИХІЙНІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.
Інколи навіть і свідомо організовані дії приводять до протилежних результатів: ідеологи Французької революції 1789 р., наприклад, мріяли про царство РОЗУМУ, СВОБОДИ і СПРАВЕДЛИВОСТІ, а закінчили... гільйотиною. Як відмічав Гегель, у всесвітній історії завдяки діяльності людей отримуються дещо інші результати порівняно з тими, до яких вони прагнули, в чому і суть “ХИТРОЩІВ РОЗУМУ ІСТОРІЇ”. Тобто, люди досягають задоволення своїх потреб і інтересів, але водночас здійснюється й те, що приховане у їх інтересах і діях, але не усвідомлене ними, не входить у їх наміри.
Зауважимо також, що в історії СТИХІЙНЕ проявляється нерідко у боротьбі не “за”, а “проти”, у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати віри в існуючі порядки і бунт проти них, виражаючи немов би обурення ірраціональних глибин духу (згадується з цього приводу пушкінське “немає нічого страшнішого і безглуздішого за народний бунт”).
  1   2



Схожі:

Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconОцінка точності кольоровідтворення 2 Стадії репродукування кольорового зображення оригіналу 4
Дуже важливо представляти поліграфічне відтворення як єдиний технологічний процес, що складається зі зв'язаних між собою основних...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconРішення 25. 01. 20 1 1 №52 м. Чернівці Про затвердження Положення про комісію з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою, та утворення комісії з цього питання
Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та постанови Кабінету Міністрів України від 23. 12....
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconТема: Тарас Шевченко. Послання «І мертвим, і живим…». Викриття конформізму значної частини української еліти. Мета
Мета: виявити культурні й політичні чинники щодо написання програмового твору, з’ясувати його ідейнотематичну спрямованість, пов’язуючи...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconП/п Дата
Бурхливий, суперечливий суспільно-історичний розвиток світу в першій половині XX ст. Зміна світоглядних та естетичних систем. Складність...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconПитання для підготовки та складання іспиту
Виникнення і розвиток Арабського Халіфату. Суспільний і державний лад Арабського Халіфату
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconРеферат фінансове право в системі права. Наука фінансового права План Фінансове право в системі права. Наука фінансового права. Регулювання
Регулювання відносин, пов'язаних з рухом публічних гро­шових фондів, передбачає певний фінансово-правовий аспект цього процесу. Він...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconРішення від 18. 01. 2012 року №5/1 м. Чернівці Про затвердження складу районної комісії з розгляду питань, пов’язаних
Україні», відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та на виконання Постанови Кабінету...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconРішення від 20. 07. 2011 №57/7 м. Чернівці Про затвердження Положення та складу районної комісії з розгляду питань, пов’язаних із встановленням
Україні», відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та на виконання Постанови Кабінету...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconНаказ №53 Про план заходів пов’язаних із 25-ю річницею Чорнобильської катастрофи в загальноосвітніх навчальних закладах Богуславського району
Відповідно до розпорядження Богуславської районної адміністрації від 31 січня 2011 року №49 «Про план заходів у Богуславському районі,...
Рішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес iconРішення №579 від 12 вересня 2012 року Про внесення змін до Програми фінансування робіт, пов’язаних з будівництвом
Львівської обласної ради від 15. 05. 2012 №506 "Про внесення змін до Програми фінансування робіт, пов’язаних із будівництвом, реконструкцією,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи