Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини icon

Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини




НазваЦе – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини
Сторінка2/7
Дата конвертації06.02.2013
Розмір0.94 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7


***

Ніч теплом накриє,

Вітер тихо заколише,

Серце, що вовком виє,

Стукає все тихіше.

І відірвавши погляд від мого вікна,

Я вмить зрозумію, що зосталась одна.

Та серце пробачить, воно зрозуміє,

Хоч і на мить все ж таки оніміє.


Вітер коливає віти за вікном,

Це мені одразу здасться дивним сном,

Та все ж таки, отямившись від цього забуття,

Я буду жити з цим усе своє життя.


Меланхолічна пісня зітре все в порох знов:

І злобу, і лукавість, і тиху нелюбов.

Я знову буду жити красою мрій своїх,

Ніколи не забуду я теплих вуст твоїх.


29

^ КРИВУЛЯК АЛЬОНА

11-Б кл., Макарівська ЗОШ 1-111 ст. № 2


МОВА

Ти, як музика, мелодійна,

Ти, мов серце, - щира і сумна,

Ти, як рух, - далека й емоційна,

Наче квітка ти, чарівна.

Мово люба, матінко рідненька,

Ще з колиски знаю тебе я.

Ти для мене, наче друга ненька,

Ти – найкраща мовонька моя!


^ ГІМН ПОЕТУ

Поет народжений творити:

Любов і віру, у віршах

І буде вірш, той, вічно жити

В його написаних рядках.


СЛЬОЗА

Ти – чиста крапелька води,

Прозора, як кришталь.

Ти – виникаєш від біди

І тверда, ніби сталь.

Ти – виникаєш від негод,

Ти – горе, страх, війна.

З тобою не складуть угод.

Бо ти – завжди права.

Ти – виникаєш від жалю,

Від радості, надій,

Від слів: “Я так тебе люблю!”

І від розбитих мрій.


30

ЧОРНОБИЛЬ

Чорнобиль... Чом слово це наводить страх?

Чорнобиль... Хати пусті, сум, біль і жах!

Чорнобиль... Ти вічна дата у серцях.

Чорнобиль... Сльоза завмерла на очах.

Чорнобиль... Ти місце материнських сліз.

Чорнобиль... Ти єдине із фатальних міст.

Чорнобиль... Ти слово смерті і жалю.

Чорнобиль... Чому тебе я не люблю?

Чорнобиль... Ти нам несеш одну біду.

Чорнобиль... Де ж від тебе знайти ліки?

Чорнобиль... Це твоє нещастя, Україно,

Чорнобиль... Терпи, кохана Батьківщино!

Чорнобиль... Навіщо горе це прийшло?

Чорнобиль... Сотні люду в гріб звело.

Чорнобиль... Буду з жахом пам’ятати.

Чорнобиль... Як я хочу не згадати!..


ДІДУСЕВІ

Пам’ятаю, мов зараз, години,

Як збиралися біля хатини,

Щоб почути дідуся розмови

Про далекі часи ті військові.

Мій дідусь воював на війні

І про це розповів він мені.

Наказав мир й свободу любити,

Без війни в світі цьому нам жити!”


Пам’ятаю ці давні слова

Й розумію, бо вже не мала.

Я сказала: “Спасибі дідусю,

Що в цім світі я жить не боюся!”...


31


^ ГОРДИНСЬКА ІВАННА

10 –б клас Макарівської ЗОШ 1-111ст.№2


«ЗГАДУЮ І ЧЕКАЮ…»

(ІЗ ЩОДЕННИКА)


Надворі пройшов дощ. Крізь відчинену кватирку в кімнату надійшло прохолодне повітря, нагадуючи своїм ароматом про прихід весни. Я вийшла на подвір’я і відчула ніжний подих вітру. Раптово над моєю головою пролунав клекіт. Піднявши очі, я побачила у небі ключ журавлів.

Задумалась – і уявила, що колись я так само, як той ключик, полину журавликом у майбутнє.

І справді, вже закінчується десятий рік мого навчання в школі. Проходить той час, коли, сидячи з друзями у класі за партами, поглинаю уроки науки про життя… Згадую наші перші двійки, першу похвалу від учителів… Це саме вони вкладають у душу кожного з нас найкраші почуття, намагаючись виростити справжніх особистостей.

Мене охоплює страх ступити крок і враз опинитись у дорослому світі. Але ж я ще дитина! А вже через кілька років відійде у минуле цей безтурботний етап мого життя – дитинство…

Однак я плекаю надію, що за невідомими горами майбутнього для мене стелиться новий щасливий шлях.

Доля дарує нам достатньо часу, щоб пізнати всі її таємниці, але здається, що час лине так швидко. Тому рветься серце і кричить душа: «Спинись, хвилино! Ти прекрасна!


32

2. ^ «НЕ РОЗЛУЧАЄМОСЬ ЗІ СЛОВОМ!..»

ЗАВАЦЬКА ЛЮДМИЛА

випускниця літстудії «Сузір’я»

с.Червона Слобода


ТРИ КОШИКА ШАСТЯ

(за східною притчею)


Три кошика щастя

було лиш у мене,

Розсипала я їх

на лоно зелене,

Збирати не стала –

хай інші збирають,

Хай щастя беруть

ті, що зовсім не мають.

Від цього, не бійтесь,

я не збіднію:

Створити ж бо щастя

для себе зумію.

Поділене навпіл,

воно не зникає,

Зерниною радості

в душах зростає.

Запалює в серці

вам зорі – вогні,

Руйнує кайдани

воно крижані.

Знаходить до ближніх

гарячу любов,

І зерна їм щастя

несе знов і знов!


33

***

Як зараз бачу: тиха ніч…

Густа омана. Море свіч…

Пуста кімната. Я одна…

Тут тиша і розбите скло…

Холодний вітер загляда в вікно…

Я на осколках цих стою.

Ні, не стою – поволі йду.

Як же це боляче! Мирюсь,

Не плачу… лиш сміюсь.

Моя он кров рікою вже спливає.

Багряне й чорне русло вимагає

Кричати й не іти на герць.

Не здамсь! Не відступлю! Бо я – борець.

Ступаю далі… На прожарені вуглинки,

Що пропікають серце, до глибинки

Душі моєї, босої, кривавої…

Та я ступаю сміло на них раною…

Ось тонкий лід. Холодний. Крижаний.

З’явився білий шрам. Іду за ним.

А холод криги сковує мене…

Я знаку не подам – це все мине.

Випробуванням цим немає меж.

Все – божевілля. І я – теж…

Та я терплю. Не хочу впасти.

Тебе не зву – рятую від напасти.

Я зможу все. Це тихзе щастя.

І, може, схочеш ти мене проклясти,

Тебе піддати я не можу небезпеці.

Ні прикрощам, ні холоду, ні спеці…

А як впаду край шляху я безсила,

То знай: я так тебе любила…

Та я ще дихаю. Ще бачу сонце вдалині…

Це все допомагає йти мені…

На самознищення нажати хоче

Душа ця зранена, і вже регоче…

Це істерія. Що робити?

Ні, я не йог. Я просто хочу жити…


34

^ РОЗМОВА


  • - Тсс! Тихіше… Розбудиш її –

Ту мрію мою у тумані… -

- А раптом не стане її?

Чи втопить хтось у лимані?


- Навіщо?! Не знаю… Не хочу!

Хай солодко спить тут у серці,

Хай вітер її залоскоче,

Та спершу загине у герці!


- Що кажеш?! Ти – з вітром?

Та він же сильніший від тебе.

- За мрію – хоч з вітром,

Бо сонце – вона, і край неба.

- Та глянь-бо: лиш хмарка!

Безглузда, прозора.

То сон, чи примара?

А може й потвора.

- Про мрію мою ти ось так?

Я вірила в тебе, а ти…

Чи бачив – був щойно знак,

Тепер ти можеш піти.

- Піти? Та я хочу бути з тобою!

- Не зумів зрозуміти – іди!

Нехай сяє тобі провідною

Зіркою – клаптик біди.

- Кажеш, біда? Мрія? Зірка?

- Кажу тобі: в небо глянь!

Там полетіла лебідка

Й лебідь моїх чекань…


- Кого ти чекала?Не знаю…

- Чому тоді мрія – страждання?

- Стривай! До чого ці питання –

Я вже сказала: «Бувай!»

35

НОВЕЛА

Сьома година вечора. Місцевий вокзал, як завжди сповнений гомоном, радістю прибулих, гуркотом коліс потягів. Кожного дня цей перон бачить щастя зустрічей, сум розставань, безліч різних доль, історій, подій… Все трапляється тут.

Легкий весняний вітерець нагнав сумні купчасті хмари, які, чи то від побаченої картини розлуки рідних, чи то від того, що нове місце ім не до вподоби, почали пускати маленькі, але густі та швидкі сльозинки…

Ніхто не міг побачити: чи Вона плаче, чи просто дощ цілує її обличчя. Та вона і сама вже не могла того сказати: усе вже виплакала, мабуть… Єдина думка блукала коридорами її свідомості, ніби кулька в більярді, хаотично і водночас цілеспрямовано: «НЕ СПІЗНИТИСЯ!»

Вона бігла, знемагаючи, втрачаючи останні сили, минаючи сірі фігури, нахмурені обличчя, долаючи перешкоди, проти вітру, Вона бігла до Нього…

І ось… поміж заплутаних думок перехожих Вона бачить, як відбуває Його потяг… «Він там!.. Я вже не встигну… ніколи Його не побачу!.. - виринає гірка думка. Вона спускається на лавку. В очах – закляклий погляд, в тілі – оніміле безсилля, навколо – вакуум відчуження, тільки стук коліс - по живому: «Ніколи!.. Ніколи!.. Ніколи!..»

…То була перша тепла ніч. По-справжньому тепла і ніжна. Він і Вона гуляли парком… Це був їх парк – тут познайомились, тут завжди гуляли. Дійшли до їх лавки, де Він Ій освідчився. Це було так по-дитячому незграбно, так романтично і дуже серйозно. Навіть залишились Їх імена, вирізані, коли Він чекав на Неї, обведені сердечком… Так по-дитячому… Вони сиділи і мовчали, а ніч світила тисячами зірок, оберігала тишою темряви. Їм було добре разом… без слів… були лише Він і Вона, це був їх світ. Їхнім девизом був напис графіті, зроблений Ним до дня Її народження біля Її зупинки метро: «For the world you are someone, but for someone you are the wold».

- Я маю поїхати… надовго… можливо, назавжди… - мовив Він якось несміло, розбиваючи тишу на тисячу осколків, які різали душу.

36

- Ти мене кидаєш? – мовила Вона так, ніби Їй було байдуже.

- Я змушений… Я мав сказати раніше, але не хотів тебе травмувати, завдати болю… Я буду навчатись за кордоном… Але я буду писати…

- Ти міг би сказати і раніше, це мене анітрохи не зачепило. Я вже давно вважаю, що пора з цим зав’язувати, - сказало її самолюбство з сарказмом. – Листи?.. Хм! Як наївно! Невже ти хочеш, щоб я вірила у ці казочки про кохання на відстані? Листування! Ти вважаєш мене за дурне дівчисько?!

- Я навіть близько не мав такого на увазі… І чому ти вважаєш це поганою ідеєю? Згадай Олену Ляуфер і Лієвича… - та Вона Його перебила:

- Отямся!.. Це смішно! Ти де живеш, у мріях? На жаль, мені доведеться розбити твої сни. І якщо ти боїшся чи не хочеш визнати, то це зроблю я: ЦЕ КІНЕЦЬ! Більше нічого не буде! НІЧОГО! Прощавай! НАЗАВЖДИ! – Вона підвелась і направилась додому.

- Зажди!.. Ти не можеш так піти!.. Ти все не так зрозуміла!.. Все можливо…

- Можу! Ще як можу! Ніяких «можливо», потрібно визнати правду, подивитись їй у вічі! Не проводжай, я сама піду! – холодно відрізала вона на Його порив наздогнати Її…

Цілий день Вони просиділи біля телефонів, чекаючи на дзвінок один одного. Так і не дочекавшись, так і не наважившись, він взяв речі, пішов до парку… під іменами лишив напис: «Я любитиме тебе завжди»… востаннє обійняв усе поглядом… обійняв думками усі спогади… обійняв Її…

І – вокзал… Ніколи так боляче не було…

Хвилину по тому цією стежкою мандрувала Вона… Вона Його відчула, побачила напис – і автоматично дописала нижче: «Я теж» - і побігла… побігла в нікуди, побігла, оберігаючи жевринку надії в серці, свої почуття, свою свідомість… Бігла, щоб переконати себе і всіх… Бігла всупереч всьому… Бігла…


37

^ ТУНІК КАТЕРИНА

випускниця літстудіі «Сузір’я», с.Червона Слобода

***

Так тихо шепчуть губи –

Я молюсь.

Так ніжно, але грубо –

Я боюсь.

Не чую більше голос –

Тільки дзвін.

Не бачу більш нікого –

Тільки Він.

Чому він бачив все,

Але мовчав?

Для чого Він не зупинив мене,

А лиш навчав?

Дощем малює на вікні

Його гроза

Чи виживеш, чи, може, й ні…

Моя сльоза.

Така прозора – то Його

Весть.

То вверх, то вниз – так починався

Хрест.

Малює день із радості

Й тривог.

То вверх, то вниз – іде серед людей

Бог…

***

… Не маєш права відступити, утекти!

Ти чуєш серце, ти з ним розмовляєш!

А значить – треба, мусиш БУТИ ти,

Далеко ще кінець – і ти це знаєш!

Пробіг через дорогу чорний кіт,

Він не нещастя ніс, а подарунок:

Кожен метелик – то тобі привіт,

А кожен подих вітру – поцілунок.

38

***

Як ти побачиш серце, то мовчи –

Воно відкрилось лиш для тебе.

Як ти заглянеш в душу – не кричи,

Для щастя іноді лиш тільки тишу треба.

Коли побачиш друга, уклонись,

Бо він частиночка тебе самого.

Коли задавить туга – посміхнись,

Під посмішкою зникнуть всі тривоги.

Як ти зустрінеш брата – поділись,

Бо у житті вам поруч завжди бути.

Побачиш свою зірку – ввись лети,

Політ – свобода всіх, землею скутих.

Заглянеш в очі – вони згаснуть в мить.

Почуєш пісню – стихне голос.

Ти мусиш просто знати – серце спить,

Хоч і вирують почуття навколо.


***

Ми часто втрачаєм. Знаходим ще рідше.

Ми путаєм знову шляхи.

Не знаємо як – тихише чи швидче,

Бо люди ми, а не птахи.

Для чого тікать, як немає загрози?

Ховатись, коли урагану нема,

І вже відійшли в небуття тихо грози?

Для чого у серці й без того зима?

Відкинути відчай – нелегке завдання -

Забуть всі тревоги і знов просто буть.

Й не задаватись безглуздим питанням

Про те, чи стоять,

чи збиратися в путь!


39

^ КУЧИНСЬКА ТЕТЯНА

с.Новосілки, випускниц лістудії «Сузір’я»

***

Рідна моя Укріїна,

Мила моя сторона,

Мова твоя солов’їна

Піснею в серці луна.

Стеляться трави шовкові,

Дише в повітрі весна.

Гей ви, луги і діброви,

Рідна моя сторона!

Лине Дніпро сивочолий,

В золоті Лавра стоїть,

Сяючи в ранішніх зорях,

О, неповторна ця мить!

Тут нам у щасті зростати,

Славлячи завтрашній день,

Нове життя будувати,

Гідне Вкраїнських пісень.


МОЄ СЕЛО

Духмяно дише чебрецями

Трава, не скошена в лугах.

Стоїть, заквітчане садами,

Моє село в моїх піснях.

Тут вперше ніжками малими

Ступила я на шовк трави,

Такими стали дорогими
Дитинства мого береги.

Тут рідна пісня колискова,

Любов’ю вишитий рушник,

І українська рідна мова –

Душі нев’янучий квітник.

Село моє Мостище зветься:

Багато тут було мостів,

І пісня, що із серця ллється –

Земля батьків, земля – дідів.

40

^ ОЛЕКСАНДР БОЙКО

с. Новосілки, випускник літстудії «Сузір’я»

ДОБРИЙ ВЕЧІР, ЛАДО!

О, моя Ладо! Ладо, Ладо! Очі твої нагідкові, польові волошки, озерні лілії! Невже не зворушую я твоє серце?

То вже був ранок і день починав свій відчайдушний хід в сірих панчохах з блакитною обшивкою. В його очах грало алюмінієве люмінесцентне сяйво. Ковдра сповзла на підлогу і грала своїм білявим подолом з кішкою жовтої масті. То вже був ранок! А що до ночі, проведеної в сукупності всякої маячні, повертатися не варто б! Пам`ятаю лишень молодий місяць, безліч зіркових вогнів та твої руки, обвиті навколо талії. Очей видно не було. Ти сховала їх від мене, моя Ладо! Моя безцінна Ладо! Що ж ти робиш зі мною? Навіщо так?.. Нащо мотаєш собі на пальці шовкові нитки мого серця? Невже я поганим був? Чи недостойним тебе? О, моя Ладочко! Сонце моє вранішнє! Ти сходиш так сяйливо, так, ніби граючись з небом в схованки! Небо - то мабуть я? Ти спокійно ходиш, топчеш собі шлях, а я стою осторонь,дозволяю пройти тобі мимо! Бо кохаю тебе! До нестями!

То вже близилося до обіду, день вже одягнув на сірі панчохи з блакитною обшивкою золоті, гаптовані сріблом, шафранові черевички і з шандалом в руках почав здиратися на середину неба. Мого неба! Кішку жовтої масті прогнали, а ковдру з білим подолом підняли з підлоги і, обережно склавши, поклали в шафу.

На вулиці грав вітер, доспівував свою ранкову пісню, свою альбу. Мені (чомусь дуже дивно) почалось ввижатися, що то ти дуєш десь з півночі, чи то пак з північного сходу. Подих той був солодким, але таким холодним, яким тільки може бути вночі ранньої весни. О, моя весно! Одні ми, сонячна моя, залишилися з тобою… І моя Ладочка чомусь сховалася, чомусь не йде до мене… А на абрикосі почали з`являтися перші квіти.

Білі, з червоною гаптовкою, вони дивилися на мене

41

маленькими очима весни, просили кохати, просили жити. О, мої маленькі квіточки, залюбки кохав би, кохаю залюбки! Але чомусь вона не хоче!

О, моя Ладо! Ладо, Ладо! Очі твої нагідкові, волосся настурцеве, руки любисткові заворожили мене, закохали в себе!

… А то вже було за південь. День з шандалом, в сірих панчохах з блакитною обшивкою, в золотих, гаптованих сріблом, шафранових черевичках, одягнув зеленуватого кольору френч і, фривольно підстрибуючи, танцював чардаш...


^ ГАЛИНА ГЕРАСИМЕНКО - КРАВЧЕНКО

Випускниця літстудії «Сузір’я», Макарів

***

Маленьке чудо в нас серед зими-

Метелик на холоднім підвіконні.

Мабуть, йому не вистачає сонця

І в даний час його прихисток – ми?

Чому це він прокинувся невчасно?

Мабуть, його зігріло наше щастя,

Яке тепер нікому не піддасться,

Хоч суть його нам і не зрозуміть…


***

Піднятися з колін і слова не сказати

Про той гарячий біль, що в серці клекотить.

Хоч більше всього прагнула літати,

Але все далі бажаний політ.

Бо втрата часу, як життя – найтяжча,

Як рана незагоєна – болить,

Неначе чую голос: “от ледащо,

Отак усе життя своє проспить”.

42


***

Мінлива осінь викликала щем.

На себе барви літа приміряла,

А після золотого карнавалу

Всю розкіш листопаду віддала.

А потім замерзала під кущем

І вже змінити щось не мала сили,

Ховаючись під листом почорнілим,

Вмиваючись туманом і дощем.

Бо листопад вітрам усе роздав,

Що з Півночі холодну зиму мчали,-

І паморозь сріблястої печалі

Вколола пальці пожовтілих трав.

Лишились тільки кетяги калини –

Остання розкіш бідної княгині,

Та ще горіли грона горобині,

Вдивляючись у помутнілу вись.


- І це ота «дбайлива господиня?»,-

Сорока пліткувала по садах. -

А де ж поділось все її надбання?

Розтринькала? На що ж вставала з рання?

Роботу видно тільки по плодах?


Хіба ж їй знати, що усе сама

Давно сховала у людські комори

Сама ж лишилась у простих уборах

Зате тепер їй не страшна зима.


43

* **

Солёные дождинки на губах
1   2   3   4   5   6   7



Схожі:

Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconЧудес поетична збірка юних літераторів Макарівщини Макарів
Макарівський районний Центр творчості дітей та юнацтва ім Данила Туптала Київської області
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconДорогий друже! Перед тобою — збірка юних поетів Макарівщини, присвячена 80-річчю Макарівського району. Тематика віршів різноманітна.
Днуєїхлюбов до рідного краю, України, її народу, роздуми про долю нашої квітучої землі, мину­ле і майбутнє людства, бажання хоч на...
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconУкраїно моя! Україно моя! Ти стала моєю колискою. Україно моя! Тут коріння моє родове. Україно моя! З чистим небом І друзями близькими Ти – моя Батьківщина, ти – мамине слово живе. Приспів

Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconНаказ №16 Про проведення міського (заочного) етапу конкурсу юних літераторів, художників, композиторів «Собори наших душ»
Провести 17 та 18 січня 2012 року з 1100 на базі Міського палацу дитячо-юнацької творчості «Горицвіт» (директор Т. Горбачова) міський...
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconПро проведення Всеукраїнських конкурсів
«Моя Батьківщина. 1025-річчю хрещення Київської Русі присвячується» та Всеукраїнського конкурсу-фестивалю авторської пісні «Моя Батьківщина....
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconФастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата
У кожної людини на землі є маленька батьківщина – місце, в якому вона народилась, виросла, земля, що дала «путівку в життя». І кожне...
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconПлан роботи Миргородської районної станції юних туристів на 2011 2012 навчальний рік
Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна»
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconПлан роботи Миргородської районної станції юних туристів на 2012 2013 навчальний рік
Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна»
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconПро проведення Всеукраїнських конкурсів
Державним історико-культурним заповідником «Межибіж» проводиться Всеукраїнський історико-літературний конкурс «Моя Батьківщина. 1025-річчю...
Це – моя батьківщина! Поетична збірка юних літераторів Макарівщини iconНаказ №319 Про проведення у Київській області Всеукраїнської експедиції учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина Україна»
«Моя Батьківщина – Україна» та з метою патріотичного і громадянського виховання підростаючого покоління на традиціях і звичаях українського...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи