1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову icon

1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову




Назва1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову
Сторінка1/3
Дата конвертації19.09.2013
Розмір0.51 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3

1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді

Поняття позову

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантуєть­ся їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компе­тентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяль­ність по розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст. 6 ЦК, статті 4, 5 ЦПК). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя в справах, що виникають по спорах з цивільних, сімейних, трудових, коопе­ративних, авторських та інших правовідносин (статті 1, 4 ЦПК), виступає позов^позовна вимога — асіїо — лат.).

В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначне1. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що та­кий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернен­ня до суду. А в суді порушується не спір, а цивільна справа. Автори, які виз­начають позов, як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд, про захист права, відводять суду не властиву для нього роль посередника та не враховують, що позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуаль­ного засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом за­хисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду — його рішення. Позов виступає тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про за­хист права, що являє собою юридичну дію в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК, які проводять від­мінність між поняттям «позов» і «пред'явлення позову» (назва розділів 11, 16, статті 125-130,140-145 ЦПКтаін.). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражають­ся в процесуальних формах — вимогах, клопотаннях, заявах.

При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої в суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб (п. 2 ст. 136 ЦПК). Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на пору­шення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення за­хисту права, тобто не тому, що вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою порушення судової діяльності на захист її прав. Ця властивість позо­ву відображена в ст. 4 ЦПК, за якою кожна заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом поруше­ного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, перелік яких наведено у ст. 5 ЦПК. Отже, необхідність в позові виникає тоді, коли настає потреба в розгляді і вирішенні правового спору між заінтересовани­ми особами з метою захисту порушеного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоро­нюваного інтересу в справах позовного провадження в ЦПК названа позо­вом або позовною вимогою (статті 136-145 ЦПК).

Порушена позовом судова діяльність по розгляду і вирішенню конкрет­ної цивільної справи спрямована як на захист суб'єктивного права і охоро­нюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку та правове виховання громадян, а також на захист державного і громадського інтересу.

Таким чином, позов втілює в собі право заінтересованої особи на пору­шення цивільної справи в суді і судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і гро­мадських інтересів. Сам позов в цивільному судочинстві — це вимога до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. В такій вимозі до суду вмішується також вимога позивача до відповідача, то Я в теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине понят­тя для матеріального і процесуального права, що позов має дві сторони, — матеріально-правову і процесуально-правову; тільки як інститут процесу­ального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріаль­ному і процесуальному праву.

Суть позову може бути визначена правильно лише з врахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці сторони позову врегу­льовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова сторона по­зову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до порушення ци­вільного процесу, але тільки з порушенням цивільного процесу в справі в суді набуває цивільно-процесуального характеру як складова частина позо­ву. Це свідчить про те, що позов виступає цивільною процесуальною фор­мою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі його органу, яким є суд. Проце­суально-правова сторона позову — це вміщена в ньому вимога до суду про захист права з спірних правовідносин.


^ Елементи позову. Його складові частини: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постано­вити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносина­ми — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову буде спірна мате­ріально-правова вимога позивача до відповідача. В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин його предмет складають такі право­відносини — визнання наявності їх чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-право­вих відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в бага­тьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або ма­теріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле примі­щення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК). Ними будуть: юридичні факти матеріально-пра­вового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які вре­гульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; до­казові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення суміс­ного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які стверджують наявність обставин, необхідних для реалізації пра­ва на пред'явлення позову, заходів по забезпеченню позову, зупинення про­вадження у справі, тощо.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позива­чу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних ма­теріальних правовідносин.

^ Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відпо­відач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утверд­ження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обгрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загро­за в його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами право­відносин.

Змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій з зазначенням способу судового захисту. Наприклад, в по­зові про виселення за неможливістю сумісного проживання предметом по­зову будуть спірні правовідносини — право дострокового припинення дого­вору житлового найму; підставою позову — факти поведінки відповідача, що створюють неможливість сумісного проживання; зміст — вимога про постановлення рішення про виселення відповідача.

Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову в теорії цивільного процесу спірне3. Окремі автори, виділяючи в позові два елемен­ти, стверджують, що предметом будуть певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою — фактичні обставини і суб'єктивне право, що по­роджує вимогу позивача до відповідача. Разом з цим, на їх думку, позов має дві сторони — вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову — вимога до суду про захист права — не відображена ними в складових частинах позову. А це означає, що вимога позивача до суду про захист права складає третій елемент позову — його зміст.

Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцін­ним. Зміст позову має практичне значення — за ним провадиться класифі­кація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи в судово­му засіданні, постановлення конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.

Спірність змісту позову обумовило в теорії цивільного процесу різний 'ідхід до визначення поняття решти двох елементів — предмета і підстави. Стверджується, що предмет позову складають дії і бездіяльність відповіда­ча, яких домагається позивач шляхом винесення судового рішення, а також і матеріальний предмет4. Останній не властивий для всіх позовів (захист честі і гідності), а якщо є, то виступає об'єктом спору, а не позову. Була висловлена думка, що предметом позову є вимога позивача до суду про~за-доволення матеріально-правового домагання до відповідача5. За цією кон­цепцією всі позови про присудження мають один і той же предмет, що су­перечить дійсності. За іншою думкою, предмет позову складає захист пору­шеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, дії суду по захисту шляхом визнання права, поновлення становища, яке існу­вало до порушення права тощо6. Але захист порушеного чи оспорюваного права — це функція суду. Тому визначений так предмет позову має спрямо­вуватися до суду, в дійсності ж він характеризується спрямованістю до від­повідача. Ним буде матеріально-правова вимога, яка пред'являється пози­вачем до відповідача і з приводу якої суду належить постановити рішення у справі. Однак не спірне суб'єктивне право і обов'язок, правовідношення7, які внаслідок неординарного розвитку правовідносин, складають тільки ба­зу для виникнення матеріально-правової вимоги.

Стосовно підстави позову була висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу8. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами ци­вільного й інших галузей права. Дійсно, наявність у особи конкретного суб'єктивного цивільного права, на якому грунтується позор, може бути встановлена з певних фактичних обставин і норм права, що передбачають такі обставини і пов'язують з ними виникнення конкретного права. Але ци­вільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон (ст. 137 ЦПК). Позива­чі мають тільки зробити посилання на фактичні обставини справи, підвес­ти ж їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права і обов'язку, який кореспондує такому праву, — завдання суду. Ось чому під­ставу позову складають лише фактичні обставини, з яких виводиться вимо­га позивача. Норми права виступають базою, з якої визначається сукупність належних фактичних обставин.

Значна увага, що приділяється в юридичній літературі елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони мають значення для всіх стадій процесу, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судово­го рішення. Елементи індивідуалізують позов, допомагають встановити його тотожність з іншим, що має вирішальне значення для порушення ци­вільної справи в суді і розвитку цивільного процесу (п. З ст. 136 ЦПК). Во­ни визначають зміст процесуальної діяльності по захисту цивільного права. Виділення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру по­зовних вимог (ст. 103 ЦПК).

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між,сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необхідного способу для захисту права, а підстава — визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження на­явності в них конкретного цивільного права і обов'язку. На їх основі виз­начається обсяг і напрямок дослідження справи в судовому засіданні, під­стави і способи забезпечення позову (ст. 149 ЦПК). Предмет і зміст позову надають можливість вирішувати питання про оголошення розшуку відпо­відача (ст. 97 ЦПК). В стадії розгляду і вирішення справи елементи позову виступають основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяль­ність осіб, які беруть участь у справі. Визначення елементів позову необхід­не для пред'явлення вимоги і постановлення додаткового рішення з під­став пп. 1, 2 ст. 214 ЦПК; з'ясування змісту рішення шляхом його роз'яс­нення (ст. 215 ЦПК). Без них неможливе вирішення питань про негайне виконання рішення (статті 217-220 ЦПК), закриття провадження у справі (пп. 1-3, 6, 7 ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК) та інші. Необхідність визначення елементів позову виникає при перевірці існуючими апеляційним і касаційним порядками обгрунтованості та за­конності судового рішення. Його повнота може бути правильно встановле­на при зіставленні з предметом і змістом, а обгрунтованість — з підставою позову.

Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою для виконав­чого документа і виконання, елементи позову дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалі­зацію захисту права. Неуважне ставлення до виділення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до постановлення незаконного і необгрунтованого рішення. Так, у справі за позовом О. до М. і ЖБК про поділ паю суд виніс рішення про стягнення на користь позивач­ки 46 850 гривень. Це рішення було скасовано в порядку нагляду тому, що в даному випадку йдеться про виділення в користування кожному з подруж­жя жилої площі в кооперативному будинку, оскільки тільки для цього вони вносили гроші. Суд же фактично поділив лише грошові кошти, не вирішив­ши спір між сторонами. Помилка суду стала можливою тому, що він не з'ясував предмет і зміст позову у цій справі. Предметом позову буде матері­ально-правова вимога про поділ майна подружжя, а не тільки грошових сум. Змістом — винесення рішення про виділ на користь позивача частини жилої площі кооперативної квартири.

Елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Певні юри­дичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовід­носин, що складають предмет позову. В той же час правова вимога і право­відносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний засіб та­кого захисту — зміст позову.

Види позовів. У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються: на позови про присудження (виконавчі), (асііопеа сит сопйетпаііопе), визнання (установчі) (асііопез сопіїетпаііопе), перетворювальні (про конститутивне рішення)9.

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, алімен­тів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконан­ня обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених за­коном або договором, штрафу, пені тощо (ст. 6 ЦК).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде пози­тивним, а про визнання відсутності їх — негативним.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення право­вих відносин (ст. 6 ЦК). Це позови про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу включаються: перетворювальні, які спрямовуються на здій­снення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; позо­ви, в яких конститутивні дії виступають як елементи рішення10. Заперечу­ючи наявність перетворювальних позовів, оскільки закон не наділяє суд нормотворчою діяльністю, одні автори допускають їх існування не як са­мостійного виду, а складової частини (підвиду) позовів про визнання. На думку інших, вони можуть бути також підвидом позовів про присудження, наприклад, позови про зміну періодичних платежів (ч. 4 ст. 231 ЦПК). По­зови про виключення майна з опису спрямовані не на перетворення пра­вовідносин, а на визнання за особою права на певне майно і виключення його з опису. А поділяючи спільне майно, суд не виконує перетворюваль­них дій, а визнає право за конкретною особою на певне майно і присуджує відповідача передати його позивачу. Отже, позови, які в юридичній літера­турі називаються перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження і тому немає потреби виділяти їх в са­мостійний вид. Питання це суто теоретичне і для практики не має значен­ня. Але деякі позови, що відносяться до цієї групи, мають істотну вагу для порушення судової діяльності на захист прав громадян і організацій. До них відносяться позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу та інші.

Класифікацією позовів за змістом на види не завжди досягається мож­ливість розкриття особливостей всіх позовів, в зв'язку з чим позови мо­жуть бути класифіковані залежно від характеру спірних відносин та в складі окремих правовідносин. Така систематизація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечення правового регулювання в ок­ремих галузях суспільних відносин, необхідність його зміни і вдоскона­лення.


^ 2. Право на позов. Право на пред'явлення позову і процесуальний порядок його реалізації

Поняття права на позов. Право громадян на захист прав і свобод від пору­шень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному су­дочинстві у справах позовного провадження трансформовано в право на по­зову За своєю структурою право на позов як право на судовий захист скла­дається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. При цьому в юридичній літературі ці повноваження розглядаються неоднозначне: як нерозривна, органічна єдність права на позов11; як два самостійні понят­тя — право на позов в матеріальному і процесуальному розумінні12; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'явлення позову13.

Концепція права на позов, як нерозривна єдність двох повноважень, — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлен­ня і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на по­рушення його діяльності по здійсненню правосуддя в цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов в процесуальному розу­мінні відрізняється від права на позов в матеріальному розумінні за підста­вами виникнення і реалізації зазначених повноважень. Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обставин процесуально-правового харак­теру, право на задоволення позову обумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовими обставинами. Наявність права на пред'явлення позову встановлюється одноособове суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов в матеріально-правовому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи в судово­му засіданні в процесі постановлення рішення.

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови в прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду, — закриття провадження у справі або залишення позову без розглядуаТакі дії суду оформлюються ухвалою.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні веде до постанов­лення рішення про відмову в задоволенні позову. Тлумачення права на по­зов тільки в процесуальному розумінні — права на пред'явлення позову — знецінює значення позову і права на позов. Право на звернення до суду самостино не спроможне гарантувати одержання захисту, якщо у позивача відсутнє суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес чи відсутні обставини, які свідчать про їх порушення. Право на позов в ма­теріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинен­ня, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, тру­дового, сімейно-шлюбного та інших галузей матеріального права. Право на пред'явлення позову, на позов в процесуальному розумінні виступає інсти­тутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред 'явлення позо­ву — це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернути­ся до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на по­зов в процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні по­няття. Право на пред'явлення позову включається в зміст права на позов в процесуальному розумінні. Стверджується, що це — право обґрунтовувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позо­ву, право активно вести процес, право на рішення суду по суті позову, пра­во домагатися скасування постановлених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність в стадії судового виконання з метою своєчасно­го і реального захисту порушеного права14. Таке розкриття змісту права на позов в процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами по­зивача в процесі, тоді, коли воно є тільки елементом його цивільної проце­суальної правосуб'єктності.

Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 100 ЦПК), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 423,424 ЦПК). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та дер­жавних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділе­ні органи державного управління, підприємства, установи, організації і гро­мадяни (статті 5, 121 ЦПК). Всі вони відповідно до статей 4, 5 ЦПК є заін­тересованими особами.

Юридична природа права на пред'явлення позову, права на позов в про­цесуальному розумінні в теорії процесу розглядається по-різному: як суб'єктивне право громадян і юридичних осіб, яке безпосередньо випливає з закону'5; як правоздатність або її елемент16; як правомочність, що виникла на основі правосуб'єктності, але ще не суб'єктивне право, яке з'являєть­ся у сторін тільки з порушення справи в суді17; як елемент процесуальної правоздатності і одночасно як суб'єктивне право18. Така неоднозначність у визначенні юридичної природи права на пред'явлення позову є наслідком різного підходу у розкритті змісту правоздатності і суб'єктивного права та їх співвідношення.

Суб'єктивне цивільне процесуальне право характеризується нерозрив­ною єдністю таких можливостей: вид і межі можливої поведінки для суб'єк­та права; можливість вимагати певної поведінки від іншої особи, необхідної для реалізації права; можливість включити в дію примусову силу державно­го апарату для їх здійснення19.

Право на пред'явлення позову є складовою частиною передбаченого ст. 4 ЦПК права кожної заінтересованої особи на звернення до суду за захи­стом. Цьому праву відповідає обов'язок суду прийняти до свого розгляду звернену до нього заяву (ст. 5 ЦПК). Право особи на звернення (на пред'яв­лення позову) до суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування судом другої інстанції та покладання обо­в'язку на суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого проваджен­ня. Отже, аналіз прав на звернення до суду за захистом і на пред'явлення позову, які виникають безпосередньо з закону, дає можливість зробити вис­новки, що такі права є також суб'єктивними.

Щодо положення, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є правоздатністю, або її елементом, необхідно заува­жити, що в теорії прав правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження прав20, прав і обов'язків21, загальних прав22, специфіч­них суб'єктивних прав, сукупність потенційних прав і обов'язків23.

Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої розкривається через здатність (право) мати цивільні процесуальні права та обов'язки (ст. 100 ЦПК), виступає не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їх складу. Отже, поняття «суб'єктивне право» більш широке і складається з права бу­ти суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права на звернення до суду за захистом і права бути позивачем у конкретній справі) та права су­б'єкта правовідносин (позивача у конкретній справі).

Реалізація права на пред'явлення позову

Для того щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізовано у конкретній справі, необхідні в наявності (відсутності) певні обставини, які б свідчили про те, що особа, яка звертається до суду за захи­стом власних майнових прав, може бути у такій справі позивачем, а друга, яка покликається до відповіді, — відповідачем] В теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше — для наявності (набуття) права на пред'яв­лення позову необхідні певні умови24. Такі умови визначаються з ст. 136 ЦПК, але аналіз даної норми свідчить про те, що вони носять інший право­вий характер, — є умовами, необхідними для реалізації права на пред'яв­лення позову.

Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 100 ЦПК правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності будь-яких умов не потрібно, Якщо право на пред'явлення позову є суб'єк­тивним правом, що виникає безпосередньо з закону, то ним наділені всі за­інтересовані особи (статті 4,5 ЦПК): громадяни і юридичні особи для захи­сту свого права, органи державного управління, прокуратури, підприємст­ва, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів в передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК не вста­новлює ніяких умов.

Інший правовий режим необхідний для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 136 ЦПК для реалізації права на пред'явлення по­зову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передба­чені в цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого за­коном (статті 4, 137, 138, 64, 124-131 ЦПК). Отже, для реалізації права на пред'явлення позову необхідно: а) наявність чи відсутність певних обставин (умов); б) додержання встановленого законом порядку пред'явлення позову.

Наявність відповідних умов пов'язувалася дореволюційними процесуа­лістами не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією. Так, Є. В. Васьковський вважав, для того щоб розпочався процес, необхідні в наявності деякі умови або припущення процесу. А. Гольмстен називав їх при­водами та умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин25.

Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, класифі­куються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються, — на абсо­лютні або загальні (для всіх справ позовного провадження) та відносні або спеціальні (для деяких справ). Загальні, в свою чергу, залежно від їх зміс­ту—на позитивні і негативні, а залежно від їх відношення до спірних сторін і предмета спору — на суб'єктивні і об'єктивні.

^ До умов реалізації права на пред'явлення позову відносяться:

а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права — наяв­ність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами (ст. 100 ЦПК), та відповідно до ст. 102 ЦПК вони мо­жуть бути сторонами у справі.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності необхідна (універ­сальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуаль­них правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; представни­ків, свідків, експертів, перекладачів. Стосовно участі в процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захища­ють в процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони на­діляються компетенцією (правами і обов'язками), в якій закріплені держав­ні функції, а не правоздатність. Це відноситься і до суду. Але для них не­обхідна наявність права і обов'язку брати участь в процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріпле­ну за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто правосу-б'єктності26.


Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, тру­довою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивіль­ної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності су­дом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову, є недійсною (ст. 4 ЦПК). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третей­ського суду (ст. 25 ЦПК, ст. 1 Положення про третейські суди). Статті 423, 425 ЦПК допускають можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздат­ність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не мо­жуть бути представниками в цивільному процесі (ст. 16 ЦПК); окремих гро­мадян бути експертом, свідком (статті 57, 42 ЦПК).

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздат­ності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шля­хом встановлення наявності в них статусу юридичної особи. При його від­сутності суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК.

б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 1, 24 ЦПК). Заперечуючи необхід­ність цієї умови, окремі автори на обгрунтування цього стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити в прийнятті за­яви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача27. Такий висновок грунтується на енциклопедичному, а не на юридичному розумінні спору про право, яке в теорії процесу має дискусійний характер28.

Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечнос­тей) між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків та немож­ливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення осо­бою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Особливість спору про право у деяких справах виявляється в можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернен­ня до КТС та ін.). Такою рисою характеризуються справи по спорах, пере­лік яких встановлено п. 2 ст. 136 ЦПК. Але додержання попереднього поза­судового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду Украї­ни, суд відповідно до ст. 124 Конституції не вправі відмовити особі в прий­нятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розгля­нуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Плену­му Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»);

в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ст. 136 ЦПК), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, і кооперативних правовідносин (ст. 24 ЦПК) і відповідно до ст. 124 Конституції поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним по­ложенням підвідомчість справ суду носить безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у ви­падках, передбачених ст. 25 ЦПК, сторони можуть відмовитися від неї і пе­редати справу на розгляд третейського суду.

У юридичній літературі на підставі розширеного тлумачення п. 1 ст. 136 ЦПК називається така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру2'. Але вирішення питання, чи є пред'явлена вимога правовою, виступає складовою частиною правосуддя і встановлюється в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наяв­ність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, яка виступає самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК підлягають розглядові в судах. Наведені на обгрунтування нор­мативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про ро­зірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народжен­ня дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про виз­нання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст непідвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями в юридичній літературі обґрунтовується також як самостійна вимога відсут­ність в законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду30, які також охоплюються змістом підвідомчості;

г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у тотожній справі, тобто по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провад­женні суду тотожної справи (пп. З, 4 ст. 136, ч. З ст. 231 ЦПК);

д) відсутність рішення товариського суду в межах його компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). В даному випадку на можливість порушення справи в суді має прею­диціальне значення рішення товариського суду у тотожній справі;

е) відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на рі­шення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК). Але оскільки укладення угоди носить диспозитивний характер, то сторони за взаємною угодою можуть від неї відмовитися. Але відповідно до ст. 6 Положення про третейські суди сто­рона вправі відмовитися від договору, якщо доведе, що будь-хто з суддів заінтересований в наслідках справи і що про ці обставини їй не було відомо при укладенні договору. Отже, порушення цивільного процесу за наявності угоди між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейсько­го суду можливе, якщо друга сторона не наполягає на її дотриманні і не за­перечує, щоб спір був розглянутий судом, оскільки її поведінка в даному ви­падку буде свідчити про відмову від третейського договору.

Відсутність однієї з зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви та порушенні цивільної справи в суді або до закриття порушеної справи в суді (статті 136, 227 ЦПК). Але якщо за одних умов особа не може взагалі реалізувати право на пред'явлення позову (непідвідомчість справи суду), то відсутність других може бути усунена, а справа прийнята і розгля­нута судом (сторони розірвали угоду про передачу спору на вирішення тре­тейського суду).

Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захис­том31. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на за­хист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інте­ресів інших осіб, обумовлена наявністю спірних матеріальних правовідно­син сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.

Реалізація права на пред'явлення позову здійснюється з додержанням встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, в ре­зультаті чого порушується цивільна справа в суді.

^ До встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову входить:

а) додержання процесуальної форми вираження позову, якою є позовна за­ява. За змістом в позовній заяві мають бути зазначені всі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 137 ЦПК: назва суду, до якого подається заява; точна назва позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назва представника позивача, коли позовна заява подається представником; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що стверджують позов; зазначення ціни позову; підпис позивача або його пред­ставника з зазначенням часу подання заяви.

Позовна заява про розірвання шлюбу повинна містити в собі також відо­мості про рік народження кожного з подружжя, про наявність неповноліт­ніх дітей, їх прізвище, ім'я та по батькові, при кому з батьків вони знахо­дяться і пропозиції щодо участі подружжя в утриманні і вихованні дітей піс­ля розірвання шлюбу. В позовну заяву може бути також включено вимогу про поділ спільного майна подружжя.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо вона подається представником позивача, — також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і до­пустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх процесуальній діяльності.

Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ст. 137 ЦПК, який зобов'язує зазначити в позовній заяві назву сторін і представни­ка позивача, а також їх місце проживання чи знаходження. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 125,126 ЦПК) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і по­відомлення (ст. 90 ЦПК), які містять інформацію про зміст, місце і час про­ведення процесуальних дій, а, отже, забезпечують можливість участі сторін та інших осіб в їх виконанні.

Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладен­ня змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) з зазначенням способу судово­го захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шко­ди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, не­своєчасним поверненням з тимчасового користування землі, її розмір ви­значається на підставі статей 88-92 Земельного кодексу, статей 203,440,453 ЦК з врахуванням при цьому, зокрема, всіх необхідних витрат по віднов­ленню родючих чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержаних прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначен­ням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одер­жано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на ко­ристь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одер­жані прибутки32.

Вказівка в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до про­вадження суду. На думку окремих авторів, позов, обгрунтований неюридич-ними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Але матеріально-правове обгрунтування позову не відноситься до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бу­ти включено до підстав для відмови в прийнятті заяви, які мають лише про­цесуальний характер. Обгрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно до п. 5 ст. 137 ЦПК в заяві належить зазначити докази, що стверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. ЗО ЦПК) і сприяє суду в установленні у справі об'єктивної істини, як необхідної умови для захис­ту спірних прав. ЦПК не зобов'язує посилатися в позовній заяві на юридич­ні норми, що стверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом в силу їх посадового становища, повинні бути кваліфікованими з правової сторони. Для забезпечення дока­зової діяльності позивачу надається можливість в цій частині позовної заяви викласти окремі клопотання, як-то: про виклик свідків, витребування пись­мових і речових доказів, забезпечення доказів тощо.

Для захисту прав позивача має значення відбиття в позовній заяві ціни позову (п. 6 ст. 137 ЦПК), яка обумовлює розмір сплати державного мита (ст. 64 ЦПК), розподіл судових витрат між сторонами (статті 75, 78, 80 ЦПК) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи в суді. Ціна позову, відображена в судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення — на майно чи заробітну плату, інші доходи борж­ника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна позову визначається за правилами ст. 65 ЦПК.

Завершальним реквізитом позовної заяви (п. 7 ст. 137 ЦПК) є підпис по­зивача або іншої уповноваженої особи з зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'яв­лення позову в межах строків давності і забезпечує додержання в судочин­стві принципу швидкості.

Позовна заява подається з копіями відповідно до кількості відповідачів. Залежно від складності і характеру справи, коли суддя визнає за необхідне, він може витребувати від позивача чи особи, яка пред'являє позовну заяву в його інтересах, копії всіх доданих до заяви документів для того, щоб відпо­відач мав можливість краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ст. 138 ЦПК зазначене правило не поширюється на позовні заяви в тру­дових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника;

б) оплата позовної заяви державним митом згідно зі статтями 65-69 ЦПК, Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», з наступними змінами, зокрема, внесеними Законом України від 20 квітня 2000 р. «Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Позовна заява, подана без додержання вимог статей 137, 138 ЦПК, або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні в зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судці вважається неподаною і повертається позива­чеві (ст. 139 ЦПК);

в) дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п. 8 ст. 136 ЦПК). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюва-ного законом інтересу, прокурор і суб'єкт захисту прав інших осіб (ст. 5 ЦПК). В інтересах недієздатних осіб заява може бути подана батьками, уси­новителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а та­кож органами опіки і піклування (статті 101,111 ЦПК, статті 66,129 КпШС та ін.). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушен­ня справи в суді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;

г) наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно стверджується документами, пе­редбаченими ст. 113 ЦПК. При відсутності належно оформленого повнова­ження суддя на підставі п. 9 ст. 136 ЦПК зобов'язаний відмовити в прий­нятті позовної заяви;

д) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, встанов­лених статтями 124-131 ЦПК (п. 7 ст. 136 ЦПК). У випадках, коли позовна заява даному суду непідсудна, останній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи про це ухвалу, в якій зазначає, до якого суду йому слід звер­нутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провад­ження суду, то вона передається судом за належною підсудністю (ст. 132 ЦПК).

Процесуальним діям по здійсненню права на пред'явлення позову ко­респондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до сво­го провадження і здійснити в ній правосуддя. Процесуально-правовою га­рантією законності і обгрунтованості дій суду є встановлення статтею 136 ЦПК вичерпного переліку підстав відмови в прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на ос­карження ухвали судді про відмову в прийнятті заяви.

Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові на­слідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — ви­никнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, порушення цивільної справи в суді (ст. 5 ЦПК). Громадяни і юридичні осо­би стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають про­цесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовую­чи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, ко­ли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є пе­реривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову алі­ментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом власника про повернення майна.

  1   2   3



Схожі:

1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconВступ. 3 Поняття і значення стадії порушення кримінальної справи. 5 Порядок порушення кримінальної справи. 8
До зазначеного числа, у першу чергу, варто віднести питання, пов'язані зі стадіями кримінального процесу, центральне місце, у якому,...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconЛекція №7 досудове розслідування: поняття, зміст, форми та загальні положення поняття І форми досудового розслідування досудове розслідування це здійснювана
Юридичною підставою для здійснення досудового розслідування є постанова про порушення кримінальної справи. Досудове розслідування...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconДіти з порушенням слуху. Поняття «порушення слуху»
Поняття «порушення слуху» часто використовується для опису широкого діапазону розладів,пов’язаних зі зниженням слуху,що включає і...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconЛекція №12 підсудність. Попередній розгляд справи суддею
У науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи,...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconЗаочний розгляд справи поняття І значення заочного розгляду справи
Нового цпк україни "Заочний розгляд справи" розділу „Позовне провадження" встановлює умови І порядок розгляду справи в порядку заочного...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconЗавдання, зміст та процесуальний порядок підготовки цивільних справ до судового розгляду
Підготовка справи до судового розгляду є самостійною та обов'язковою стадією цивільного процесу. Метою зазначеної стадії цивільного...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconКп всжкг «Волівчик» у Воловецькому районному суді Закарпатської області виграно справи по 30 (тридцяти) позовних заявах на загальну суму 49 374,49 грн

1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconПорушення слуху Визначення
Порушення слуху у дітей передбачає, що вони мають отримувати спеціальне навчання та відповідні супутні послуги. Поняття «порушення...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconВитрати та санкції цивільного процесу поняття витрат у цивільному процесі Витрати по провадженню справи
Витрати по провадженню справи в цивільному судо­чинстві складаються з двох видів державного мита І витрат, пов'язаних з розглядом...
1. Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді Поняття позову iconЛекція №13. Судовий розгляд кримінальної справи > Загальні положення судового розгляду
Участь присяжних у здійсненні правосуддя в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ у першій інстанції
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи