Твори поради плани доповіді твори реферати icon

Твори поради плани доповіді твори реферати

Реклама:



Скачати 13.22 Mb.
НазваТвори поради плани доповіді твори реферати
Сторінка48/53
Дата конвертації12.02.2013
Розмір13.22 Mb.
ТипДокументи
джерело
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   53
1. /2009 сочинений(укр) в_дпр.pdf
2. /2009 сочинений(укр).doc
3. /Биографии укр писателей(укр).doc
Твори поради плани доповіді твори реферати
П. Сподарець біографії українських письменників
«ВІН ТАК І ЗАЛИШИВСЯ ХОЛОДНИМ УЛАМКОМ БІЛЯ ГАРЯЧОГО СЕРЦЯ ДІВЧИНИ...»

(За п'єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)

П'єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було даро­ване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насоло­джувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну див­ну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така пре­красна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігма-ліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Аф-родіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.

Шоу назвав свою п'єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щас­ливу казкову кінцівку п'єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.

Ми знайомимося із творцем — професором фонетики. Він нагадує Пігмаліона: у нього захоплення — фонетика, за допомогою якої він може змінити людину. Він бере природний необроблений матеріал, «грудку бруду» і витворює довершеність, може з квіткарки зробити герцоги­ню. До того ж професор не любить жінок — недарма він самотній. Спо­чатку події розвиваються відповідно до міфу: із бідної вуличної квіткарки, доньки сміттяра, професор береться «виробити» справжню герцогиню, навчити її розмовляти правильною англійською мовою. Еліза виявляється здібною ученицею, і за якихось там півроку профе­сор «продемонстрував» своє творіння у високому світському това­ристві. Еліза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор звик до цієї дівчини і йому важко без неї обходитися. Як бачимо про­фесор Хіґґінс — фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, він витворив чудову Галатею. Можливо, він і покохав Елізу, але старанно це приховує? Остання сцена п'єси переконує нас у тому, як необхідні одне одному наші герої: вони хоч і сваряться, сперечаються, але за цим проглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий подих кохання кружляє над Елізою і Хіґґінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: «Залиште мені вашу душу..». Саме її душа, при­сутність дівчини, її голос так нобхідні цьому чоловікові. ЗдаєтьАле Шоу зовсім не збирається тішити наше серце. Не за Хіґґінса, та й не за Піке-рінґа зможе вийти заміж Еліза — драматург подарує їй жениха Фредді. Сяйво Елізиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню твор­ця, а дім простакуватого буржуа.

Із чим же залишився Пігмаліон, який так і не зігрівся біля гарячого серця Галатеї? Він залишився архіПігмаліоном — тим, якого не чарують дівчата, не вражає краса, не зваблює кохання. Для аристократа містера Хіґґінса Еліза залишилася простою квіткаркою, здібною дівчинкою, людиною з іншого соціального кола. Можливо, якби вона була не донькою сміттяра, а ученицею-аристократкою, професор зумів би розправити стиснуті крила свого кохання. Але Еліза — нерівня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть «герцо­гинею», але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає «стату­су», «блакитної крові». Для когось це не має значення і цей «хтось» може коха­ти тому, що серце його не може інакше. А для Хіґґінса, певно, все це має значення. Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пігмаліо-на це не розчулює, він залишається «холодним» уламком». Бернард Шоу зма­лював не міфічну, казкову ситуацію. На мій погляд, це реальність. Уявимо собі міфічний фінал п'єси: Хіґґінс одружується з Елізою. Ми радо дочитали остан­ню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але я стою на позиції автора. Бо уявімо тепер реальне життя. Чи буде «комфорт­но» молодятам удвох? Хіґґінс завжди буде пам'ятати «сміттярське» минуле своєї дружини і при своїй грубості не раз їй нагадає, що вона не що інше, як «самовпевнена комаха» або «гнилий качан капусти». У вищому світі швидко дізнаються про походження «герцогині» — дорога туди теж буде закрита.

Та й Елізі я б не радила виходити заміж за Хіґґінса. Це закопмлексований, егоїстичний цинік, який не помічає краси, добра поряд із собою. Він закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експе­римент і результат експерименту, він не хоче задуматися над подальшою долею Елізи, вважаючи, що після науки можна буде «викинути її назад у канаву». Професор Хіґґінс — це «автобус»: усі розбігаються перед ним, а йому начхати на всіх. Еліза називає свого учителя грубіяном, дияволом, без­душною людиною... То чи варто шкодувати, що така «чудова пара» не склалася?

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У ко­го він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв'ячками (як в опо­віданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім'я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.

Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гаря­чого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати по­гані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».

МОВНЕ ПИТАННЯ — ПРОБЛЕМА АНГЛІЇ... І УКРАЇНИ

Свого часу Бернард Шоу сказав про те, що він знає три англійські мови: однією він пише свої твори, другою говорить офіційно, а третьою спілкуєть­ся з друзями. Виявляється не так давно, на початку ХХ століття, для англійців чужою була рідна мова. У п'єсі «Пігмаліон» Шоу говорить про це прямо: «Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід англійською? Тільки чужоземці. розмовляють нею добре».

Шоу, сам за походженням ірландець, хоча й був палким патріотом своєї країни, життя присвятив очищенню, становленню англійської мови — «мови Шекспіра і Мільтона».

Однією з головних проблем п'єси Шоу «Пігмаліон» є питання функ­ціонування мови в державі, більше того — становлення, нормування англійської мови. Шоу ніби звертається до співвітчизників: «Прислухай­тесь і придивіться до рідної мови, навчіться нею користуватися, бо ж ко­жен народ за честь уважає мати мову власну, а не чужу».

У період написання «Пігмаліона» Шоу захоплювався фонетикою. Він уважав, що ідеальна англійська мова, вивільнена від різних діалектів, може змінити мислення людини, зробити її вольовою, розумною, гуманною і благородною.

«Англійці не поважають рідну мову й не хочуть навчати своїх дітей говорити нею. Жоден англієць рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті або презирства з боку іншого англійця. Німець­кою та іспанською мовами може оволодіти будь-який іноземець, а анг­лійською не може оволодіти навіть англієць». У чому ж причина такого ста­новища мови, яка тепер визнана в усьому світі і вважається однією з основних мов міжнаціонального та міжнародного спілкування? Той, хто вивчає англійську, певно, може здогадатися, адже, як казав Шоу, «написання слів настільки жахливе, що людині ні за що самій не навчитися вимовляти їх». Англії був потрібен енергійний ентузіаст-фонетик, який би міг стати мовним реформатором, вивів би цю давню мову хоча б на рівень усенародного спілку­вання в межах однієї країни. Саме таким реформатором і виводить Бернард Шоу у своїй п'єсі професора фонетики Хіґґінса.

Професор чудово знає різні діалекти, безпомилково може визначити, де народилася, жила людина: «...я визначаю місце кожної людини в ме­жах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць». Професор щасливий з того, що його захоплення фонетикою — це не про­сто хобі, це дає й прожиток. «Наш вік,— уважає професор,— це вік ви­скочнів. Скоробагатьки хочуть позбутися свого діалекту», бути справж­німи діловими людьми, але видають себе кожним словом. Отож допомога фахівця-мовника їм конче наобхідна. (Знали б наші депутати! Але вони Шоу, напевне, не читають...)

Боротьба Хіґґінса за чистоту мови, його експеримент доводить, що кожна людина — «homo sapiens», а гарна мова робить її високоінтелекту-альною особою, збагачує духовно. Усі ми наділені «душею і божественим даром ясного, виразного слова», потрібно тільки знати свою мову, шану­вати її і вміло використовувати.

Я пишу про проблеми англійської мови і відчуваю, як це актуально і для нашої української. Словами Шоу можна сказати і про нас — кожен укра­їнець «рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті і пре­зирства» з боку іншого українця. Не знаю як для Англії, а для України про­блема рідної мови й досі стоїть гостро. Ми навчаємося в українській школі, маємо державу Україну, пишаємось її культурою і традиціями, але здебіль­шого користуємося мовою російською. Мені дуже кортить часом у транс­порті, на вулиці, в театрі відповісти або щось запитати українською мовою, як усі. І мені соромно, і мій внутрішній професор фонетики, а може, профе­сор совісті, вигукує: «Затям: ти — людина, і твоя рідна мова — це мова Шев­ченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Будь гідним їх». Але я «кур-нюкаю, наче хвора голубиця...». Не дуже хочеться бути білою вороною і важко бути чорним круком. У зв'язку з цим згадується міф про одного з першо-богів — Кроноса. Йому передвістили, що хтось із його дітей забере в нього владу, тому Кронос ковтав усіх дітей, яких народжувала богиня Рея. Але прийде час і замість дитини Кронос проковтне сповиту каменюку, думаючи, що то дитина. І виросте Зевс, і звільнить своїх братів і сестер.

Англія дочекалася свого Зевса — реформатора, який розкрив для наро­ду значення власної мови.

Україна має свою мову, і вона не «жахлива», а «солов'їна», вона одна з кращих у світі.

Професор Хіґґінс розумів, що мова робить людину духовно звеличе­ною, благородоною. Еліза — проста дівчина, донька сміттяра — за корот­кий час опанувала рідну мову, стала справжньою герцогинею. Хотілося б сподіватися, що і ми підведемо голови зі своїх «смітників», усвідомимо значення нашої багатої чудової мови, й наша українська не буде друго­рядною, «сільською» в рідній державі, а посяде почесне місце в серцях і ду­шах своїх співвітчизників. .Тільки де ж наш професор Хіґґінс?

ВИКРИТТЯ ІНДИВІДУАЛІСТИЧНОГО СВАВІЛЛЯ В РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

Російська література XIX століття мала особливу місію: вона була голосом усіх прогресивних людей країни, єдиною можливістю говорити про протиріччя і трагізм сучасності, відбивала напружене шукання громадської й особистої правди. Федір Михайлович Достоєвський усві­домлював цю місію повною мірою, його особиста доля і творчість — це напружений пошук шляхів удосконалення людства. За його власним визнанням, він був літератором-пролетарем. Бажання допомогти тися­чам таких самих знедолених, як він, привело 25-річного Достоєвського в гурток петрашевців, учасники якого ставили за мету здійснити політич­ний заколот. Через два роки разом з іншими гуртківцями його заарешту­вали і винесли вирок про страту. Про заміну цього вироку на каторжні роботи письменнику і його товаришам оголосили лише після того, як вивели на плац і кілька хвилин, які здавалися неймовірно довгими, вони простояли із зав'язаними очима, чекаючи страти. Це психологічне кату­вання, навмисне використане царем, щоб зламати петрашевців, глибоко вразило письменника, викликало ненависть і огиду до будь-якої жорсто­кості, насильства. Лише через десять років письменник має змогу повер­нутися до Петербурга, де і розгорнулася його літературна діяльність.

Достоєвський вважав, що російська література його часу потребувала «нового слова», яке б належало російській людині більшості, яке б здатне було передати і хаос її існування, і складність її інтелектуальних, моральних переживань. Це «нове слово» стало орієнтиром у його художній творчості.

Одне з найвидатніших творінь Достоєвського, яке справило великий вплив на світову літературу,— роман «Злочин і кара». Герой його — Рас­кольников — живе в тісній комірчині, його відрахували з університету через неспроможність сплачувати за навчання. Як людина смілива, чес­на, гарячої думки і внутрішньої сили, що не терпить ніякої фальші, він не бажає підкорятися моральним засадам світу, де багатий та сильний зну­щається над слабким та знедоленим, де гине молоде, здорове життя, за­давлене злиднями. Вбивство жадібної, огидної лихварки здається йому викликом тій моралі, якій люди підкорялися споконвіку, моралі, яка ствер­джує, що людина — це безсила «воша». Та мало того, що перше вбивство веде за собою друге: одна і та ж сокира вбиває і грішника, і праведника (під час вбивства випадково повертається сестра лихварки, бідна забита Ліза-вета). Страшніше інше: вбивство лихварки виявляє, що в самому Расколь-никові (хоча він не усвідомлює цього) заховалась горда, самолюбна мрія про панування над «тварью дрожащей» і над «всем людским муравейни­ком». Таким чином, коло роздумів і дій Раскольникова трагічно замикаєть­ся. Автор примушує героя зректися своїх наполеонівських планів, індиві­дуалістичного свавілля, трагічно пережити їх наслідки і знайти нове життя, яке єднає його з іншими знедоленими і страдниками. Його любов до Соні стає символом цього нового життя.

Раскольников — трагічна фігура, в його душі розгортається боротьба добра і зла. Геній Достоєвського полягає в тому, що він художньо пе­реконливо показав не тільки причини індивідуалістичного свавілля, а й розкрив його психологію. У романі багато героїв, які на перший погляд безпосередньо не пов'язані ні зі злочином, ні з долею Раскольникова, але без них сюжет твору не набув би того грандіозного філософського звучан­ня, яке він має. Кожен із персонажів роману відповідно до своєї філософії тлумачить вчинок Раскольникова. Теорія головного героя (більшість лю­дей — «твари дрожащие», які не спроможні на боротьбу за щастя, тому силь­на людина має взяти на себе право, хоча б і силоміць, привести їх до щастя, такій людині дозволено все, навіть кров і насильство) зрозуміла Лужину і Свидригайлову, вони її не заперечують, навіть використовують, але для досягнення власної мети. Порфирій Петрович розглядає цю теорію з точ­ки зору закону, Разуміхін — як обиватель зі здоровим глуздом і вірністю існуючим моральним нормам. Соня засуджує не теорію, а вчинки Расколь-никова з точки зору християнської етики. Ці образи показують, що теорія Раскольникова виникає невипадково, вона в окремих своїх елементах пред­ставлена у свідомості і життєвій позиції інших героїв.

Одним із перших Достоєвський відчув, що бунт проти старої буржу­азної моралі лише шляхом вивертання її на другий бік може призвести до страшних наслідків. Об'єктивно гасло Раскольникова «все дозволено» являє собою зло з більш агресивним і страшним обличчям.

ТЕОРІЯ РАСКОЛЬНИКОВА, ЇЇ АНТИГУМАНІСТИЧНИЙ СМИСЛ

(За романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара») Роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» — один із найскладніших творів в історії світової літератури. Навіть виходячи з того, як роман сприймається читачем, він чи не єдиний твір такого плану. Особисто на мене твір спочатку справив враження цілковито зрозумілого: ніяких на­тяків, ніяких загадок, ніяких таємничих подій. Насправді ж, злочин Рас-кольникова щільно пов'язаний із його теорією, а ця теорія — злочинна.

Вже з перших сторінок роману «Злочин і кара» головний герой пригнічений власною філософією, яка дозволяє «кров по совісті».

Спостерігаючи за життям своєї країни, замислюючись над світовою істо­рією, Раскольников прийшов до думки, що не лише історичний прогрес, а і будь-який інший розвиток здійснюється за рахунок чиїхось страждань, жертв і крові. Герой розподілив людство на дві категорії: є люди, які сми­ренно сприймають свою долю, а є такі, що порушують моральні норми і громадський порядок. Визначні особистості — Лікург, Магомет, Напо­леон — не зупиняються перед жертвами, насиллям, кров'ю заради своїх ідей. Світ влаштований так, що розвиток суспільства відбувається в про­цесі знищення «тварин, що здригаються» «сильними світу цього»: «И не деньги, главное, нужны мне были, Соня, когда я убил; не столько деньги нужны были, как другое... Мне другое надо было узнать, другое толкало меня под руки: мне надо было узнать тогда, и поскорей узнать, вошь я, как все, или человек? Смогу ли я переступить, или не смогу? Осмелюсь ли нагнуться и взять, или нет? Тварь ли я дрожащая, или право имею.».

Справа в тому, що життєві ситуації, в які потрапляє Раскольников, не лише не відводять його від ідеї вбивства, а неначе наштовхують на неї.

Але мені здається, що ідея Раскольникова нерозривно пов'язана з жит­тєвими умовами бідного студента. Задушлива атмосфера його житла пе­регукується із задушливою атмосферою петербурзьких вулиць.

Хоча злочин Раскольникова — це виклик нелюдським законам світу, проте виправдати його неможливо. Адже, скоївши вбивство, Раскольни­ков зарахував себе до розряду надлюдей, до якого не належать навіть близькі йому люди: мати, сестра, Соня, Разуміхін. Він відтяв себе від цих людей: «Мать, сестра, как любил я их! Отчего теперь я их ненавижу? Да, я их ненавижу, физически ненавижу, подле себя не могу выносить.»

Згадуючи злочин, Родіон згадує і випадково вбиту ним Лізавету: «Бед­ная Лизавета! Зачем она тут подвернулась!.. Странно, однако ж, почему я об ней почти и не думаю, точно и не убивал?.. Лизавета! Соня! Бедные, кроткие, с глазами кроткими... Милые!.. Зачем они не плачут? Зачем они не стонут?.. Они все отдают. глядят кротко и тихо.».

Цей монолог доводить увесь жах скоєного, адже людська натура зіткнулась із нелюдською теорією. Ще один доказ жахливої теорії — третій сон Раскольникова, де він знову вбиває лихварку, а вона над ним сміється. І тут герой підсвідомо починає розуміти підступність своєї теорії, яку можна вважати не поштовхом до злочину, а злочином.

Сама злочинна ідея штовхнула його на самоперевірку власної значи­мості: «Я просто убил; для себя убил, для себя одного; а там стал ли бы я чьим-нибудь благодетелем или всю жизнь, как паук, ловил бы всех в па­утину и из всех живые соки высасывал, мне, в ту минуту, все равно долж­но было быть!»

Значить, вражений ідеєю «надлюдини», він міг би вбити і друга, і се­стру, і матір, і Соню.

Здається, що Раскольников може реагувати лише на ті враження, які підтверджують правоту його теорії. Він сприймає світ деспотично, вихоплюючи з оточення лише ті враження, які підтверджують його фана­тичну теорію.

Отже, теорія Раскольникова про можливість стояти над людьми, з презирством ставитися до їх законів не знайшла свого підкріплення у його власній долі. Повністю вбити в собі совість і піднятися у гордій са­мотності над «людським мурашником» не може навіть найвишуканіший злодій, не те що людина з роздвоєною особистістю. Можливо тому автор і прирік Раскольникова на самотність. Достоєвський усією образною сис­темою роману переконливо довів, що не можна виправдати теорію насиль­ства, вбивства, якою б благородною метою її не аргументували.

ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС, ЕТИКА ДОБРА

І ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ У РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

Пошуки добра і справедливості... Вони бентежать уми, розпалюють пристрасті. У зіткненні різних ідей і переконань митці намагаються знай­ти найвищу правду, ту єдино правильну ідею, яка може стати спільною для всіх людей.

Пошуки справедливості інколи заводили Федора Михайловича Достоєвського в скруту, змушували виступати проти власних більш ранніх переконань. Але в найбільш складні для письменника і всього на­роду роки він продовжував шукати шляхи визволення людства від страж­дань, котрі несе з собою антигуманний лад.

У романі «Злочин і кара» відображено два світи. Один світ — місто бага­те, другий — бідне, про яке і піде мова у творі. Саме там страждають люди.

Достоєвський показує, що задушливе місто, бруд і тіснота сприяють відчуттю духовної самотності людей. І тому люди ставляться одне до од­ного з недовірою, заздрістю і ненавистю.

Герої твору потрапляють в ситуації, які не підлягають ніяким правилам. Якщо б Соня Мармеладова не пішла на вулицю — померли б з голоду її рідні. Сестра Раскольникова, Дуня, погоджується на шлюб із циніком Лужиним, щоб дати змогу братові Родіону закінчити університет. Для обох героїнь добро у ставленні до ближніх стає злом у ставленні до себе. Проте обидві вони здатні на самопожертву. Недаремно Сонечка дарує Раскольникову «про­стонародний» хрестик. Адже шлях оновлення героя — визнання народної віри, носієм якої є Соня Мармеладова. Судити героя може тільки вона. Су­дитиме любов'ю, чутливістю і взаєморозумінням. Підтекстом автор висло­вив ідею, що людей врятує братерське ставлення одне до одного.

А щодо Дуні, то вона і Разуміхін майже не згадують про Бога, їх гу­манізм суто земний, а до «наполеонівської теорії» вони ставляться так само негативно, як і Соня.

Навіть страж суспільного ладу Порфирій Петрович є людиною гу­манною, бо намагається врятувати суспільство не стільки від злочинців, скільки від теорій.

Набагато поряднішим, ніж Раскольников, виступає Свидригайлов, бо в ньому пробудилася совість. Тому він врятував від голодної смерті дітей Катерини Іва­нівни, витяг із бруду і сорому Соню, залишив гроші для своєї нареченої, щоб захистити її від можливого падіння. Своїм самогубством Свидригайлов дово­дить Раскольникову неможливість іншого шляху для людини, яка порушила моральні принципи суспільства: «Понимаю, какие вопросы у вас в ходу: нрав­ственные, что ли? Вопросы гражданина и человека? А вы их побоку: зачем они вам теперь-то? Хе, хе! Затем, что все еще гражданин и человек? А коли так, то и соваться не надобно: нечего не за свое дело браться».

Прояви доброти властиві навіть дурнуватому Лебезятникову, який вступився за Соню без найменшої особистої зацікавленості, навіть ризи­куючи перед господинею і сусідами своєю репутацією тихого мешканця, бо цьому персонажу не властиві ні підлість, ні брехня, ні ницість.

Більше дев'яноста персонажів у романі Достоєвського. У рисах кож­ного з них, головних чи епізодичних, можна знайти безліч позитивних рис, понівечених суспільством.

Але в боротьбі з цим суспільством формуються постаті Разуміхіна і Дуні, до яких можна цілковито віднести слова Федора Достоєвського: «Уже под­растает поколение, которое будет гуманно, человечно и великодушно».

ДУХОВНІ ПОШУКИ ГОЛОВНИХ

ГЕРОЇВ РОМАНУ Л. М. ТОЛСТОГО «ВІЙНА І МИР»

Смисл духовних пошуків героїв роману «Війна і мир» полягає в то­му, що герої здатні до духовної еволюції, що, за Толстим, є важливішим критерієм моральної оцінки особистості. Герої шукають сенс життя, ду­ховні зв'язки з іншими людьми, особисте щастя. Толстой показує цей процес в діалектичному протиріччі (розчарування, пошук щастя і його втрата). Головне, що об'єднує героїв Толстого в їх духовних пошуках, це те, що вони наближаються до народу.

На початку роману князь Андрій орієнтується на ідеї Наполеона й мріє про славу, яка дасть йому любов усіх людей. Із цією метою він іде на війну 1805—1807 років. Але його чекають розчарування: у бою під Шенграбеном він бачить справжній героїзм капітана Тушина і його батареї, але подвиг солдатів залишився непоміченим; князь Андрій переконується у простоті, скромності справжнього героїзму. Коли він лежить на бойовищі Аустерлі-цу з прапором у руках, він бачить вічне небо, яке байдуже до того, що роб­лять ці люди, і герой розуміє, що всі його прагнення помилкові, що єдина цінність, яку має людина,— життя. Андрій після поранення і тяжкої хворо­би повертається додому, щоб жити заради сім'ї. Але помирає його дружи­на, і герой відчуває свою відповідальність за цю смерть. Єдине, заради чого він хоче жити, це його син, батько, сестра. Зустріч із П'єром пробудила в Андрієві жагу діяльності, він робить суттєві зміни у своєму маєтку, поліпшуючи життя селян, та для такої сильної особистості, як князь Андрій, цього замало. Зустріч із Наташею, її жага життя і щастя допомагають йому відродитися. Це відродження Толстой змальовує в алегоричному образі ста­рого дуба. Князь Волконський повертається до Петербурга, займається громадськими справами, вбачаючи в цьому сенс життя. Любов до Наташі допомагає герою побачити штучність багатьох громадських діячів, зокре­ма, Сперанського, їхнє прагнення домогтися в першу чергу особистої, а не громадської мети. Ця любов дає новий поштовх життю героя, тому так тяж­ко він сприймає зраду Наташі. Йому здається, що життя приготувало для нього лише розчарування, у глибокій духовній кризі князем Андрієм керує лише жага помсти, та Вітчизняна війна розкриває марність його ненависті до Анатоля Курагіна (в лазареті тяжко поранений князь Андрій бачить покаліченого війною Анатоля Курагіна, якого кілька років він прагнув вби­ти, але тепер він не знаходить у своїй душі ненависті, а лише співчуття). Вітчизняна війна відкрила перед князем Андрієм величезні можливості його народу. Він сам відчуває себе його часткою (невипадково солдати на­зивають свого полкового командира князя Андрія Волконського просто «наш князь»). Перед смертю князю Андрію відкриваються й інші геніальні у своїй простоті речі: любов до всіх людей, яка нічого не прагне для себе, вміння прощати ворогам, гармонія життя. Та Толстой розуміє, що людина з такими ідеальними поглядами не може жити в реальному житті. Образ князя Андрія — це образ людини, яка у своєму житті керується не серцем, а розумом, через це більшість його життєвих помилок, через це неможливе його щастя з Наташею. Прозріння героя перед смертю — це нагорода його ясному розуму і перемога його серця.

Не менш складний шлях проходить у духовному розвитку і П'єр Везу-хов. Головна риса його особистості — це жага життя і пошук правди. Захоп­лення ідеями Руссо, Наполеоном, масонство відбивають лише частку вели­чезної внутрішньої роботи П'єра. Це герой, який краще розуміє серцем, його кохання до Наташі, його вміння прощати, його неупередженість роблять П'єра одним із найкращих чоловічих образів літератури XIX століття.

Як і князь Андрій, під час Вітчизняної війни П'єр наближається до народу, але його єднає з народом не лише спільність поглядів, а й сама доля, навіть умови існування (П'єр у полоні). Ця спільність долі дає П'єру нове відродження.

Свою улюблену героїню Наташу Ростову Толстой з'єднує з П'єром Везуховим і нагороджує їх великим особистим щастям, яке для П'єра не­можливе без активного суспільного життя.

У духовних пошуках героїв відбиваються головні проблеми роману: життя і смерті, страждання і радості, особистого і громадського, щастя і нещастя, свободи і необхідності, війни і миру.

Л. ТОЛСТОЙ— МАЙСТЕР ЗОБРАЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО СТАНУ ГЕРОЇВ

Що в світі є прекрасніше за людину? Адже вона — найдоско­наліше творіння цього світу. Можливо, тому саме людина є об'єктом дослідження інших людей. Кожна епоха по-своєму представляє ідеал лю­дини. На творення цього ідеалу впливають різні фактори, більшою мірою соціальні. І найвидатніші постаті світу людського намагаються вдихну­ти життя в ідеал своєї епохи.

Так, Лев Миколайович Толстой, хоча і вірив у людську простоту і правду, зображував велику людську єдність і людину на фоні цієї єдності, проте людина ця була представником панівного класу.

Але всі твори Толстого — зрілого майстра — розкривали проблеми лю­дини. Тому найбільш вагомі постаті, зображені автором, проходять через своєрідний психологічний злом.

У П'єра Безухова, одного з героїв роману-епопеї «Війна і мир», таких персонажів кілька. Викликані вони розладом із самим собою, неприйнят­тям середовища, до якого він належав.

Але кінець кінцем переважили об'єктивні фактори: життєвий уклад Росії змінився під впливом війни 1812 року. Саме цей факт відродив П'єра у той момент, коли він остаточно переконався у марності своїх внутрішніх зусиль. І перед нами з'являється зовсім новий герой, загартований усві­домленням близькості до народу і сповнений власної величі, як людини, причетної до цього народу.

Андрій Болконський значно раніше переглядає свої колишні ідеали. На це наштовхнули його й аустерліцькі події, і смерть дружини, і пов'язане з цією смертю почуття відповідальності за долю близької людини, і спроби знайти себе у залученні до реформаторської діяльності Сперанського, і невірність Наташі. Але він збагатився дуже вагомим, це — інтерес до простої людини, до такої, як капітан Тушин. Моральну опору Андрій Болконський знайшов в усвідомленні себе як частки великого цілого, ім'я якому — народ.

Отже, в епопеї «Війна і мир» внутрішній стан героїв залежить від усві­домлення своєї значимості і єдності з народом. В «Анні Кареніній» межа між добром і злом лежить у середині духовного світу героїв. Тому герої цього твору більш складні, психологічно місткі, суперечливі і багатозначніші, ніж герої «Війни і миру». Риси характеру Анни Кареніної, такі як сила волі, ви­соко розвинене почуття людської гідності, сміливість і відвертість, зумов­люють психологічний стан, в якому повсякчас перебуває героїня. У задуш­ливій атмосфері аристократичного світу, в оточенні моральних потвор, таких як Каренін і Бетсі, вона не може не покохати Вронського, наділеного без­ліччю позитивних якостей. Але Вронський не зміг подолати суперечливість між своїми благородними вчинками і мораллю свого кола. Отже, внутрішній стан героїв «Анни Кареніної» зумовлений не лише станом суспільства, а їх особистими якостями. Якою глибиною вражають сцени перегонів, таємно­го побачення Анни з дитиною та передсмертних годин Анни. Ці сцени — вершина психологічного аналізу людини.

Глибокий психологічний аналіз стану героїв Толстого пов'язаний із почуттями внутрішнього демократизму самого автора, релігійно-моралістичним ставленням до людини та її вчинків.

Через внутрішній стан людини Л. М. Толстой показує суспільство. Його героїв не можна засуджувати, вони самі і судять себе, і прирікають на муки, і карають. Саме в цьому і полягає найвищий геній Л. М. Толстого як майст­ра художнього слова.

НАРОД І ВЛАДА В РОМАНІ Л. М. ТОЛСТОГО «ВІЙНА І МИР»

Якщо довіритись вислову, що історію творять видатні особистості, то варто сказати, що все величне в світі вершиться саме ними. Це стосуєть­ся і літератури, і мистецтва, і науки, і, певно, всіх інших галузей життя. Але видатні особистості не падають із неба, а виховуються тут, на Землі.

А серед титанів XIX століття постать Льва Миколайовича Толстого виділяється особливо яскраво. Можливо тому, що сам Толстой усе життя прагнув бути корисним людству, його творчість теж суттєво відрізняєть­ся від його попередників і сучасників, бо він показав процес протистоян­ня людини обставинам, розрив особистості з усім брехливим і соціально несправедливим.

Це особливо відчутно у романі-епопеї «Війна і мир». Не тільки тому, що це монументальний твір, а і тому, що самі поняття війни і миру — це не просто сцени з твору, це щоденна боротьба людини в людському по­буті, що ніколи не затихає і рухає життя вперед. А історично конкретне зображення війн, зіткнення армій, поетичні картини природи, сцени з життя поміщицьких маєтків і великосвітських салонів, невдоволення кріпаків своїм становищем, патріотизм народу — все це створює в романі широкий фон епохи, де як вічне протистояння війни і миру виступає ще одне протистояння — народу і влади.

Влада... Її уособлюють і постійні відвідувачі салону Анни Павлівни Ше-рер, і приватні особи, і російський самодержець, і Наполеон, які вершать долі підлеглих їм людей. А основна тема роману — тема Наполеона — народжуєть­ся уже на перших сторінках твору, в салоні Анни Павлівни. Там же велико­світська знать показана в ореолі зовнішньої величі і внутрішньої неприваб­ливості. Варто згадати прядильну майстерню, володарці якої було важливо чути шум веретена, а не бачити зміст самої роботи. Це щодо ставлення лю­дей влади до людей безправних. А якщо подивитись на кілька щаблів вище і простежити за стосунками Олександра І і Кутузова? Якою смішною виглядає нагорода царя Кутузову — народному полководцю. На яких тере­зах можна виміряти те, що зробив Кутузов для своєї держави, для свого на­роду? І кинуте вслід йому «старий комедіант» звучить обурливо для люди­ни, яка рятувала вітчизну, не думаючи про нагороди. А якою виглядає чиновницька каста верхівки? І це тоді, коли ворог вступив на територію Росії: «Все люди этой партии ловили рубли, чины и в том ловлении следили толь­ко за направлением флюгера царской милости».

Можливо, саме тому, що твору Л. Толстого властиві широкий план зобра­ження історичної дійсності і глибоке розкриття безупинного процесу життя, головним героєм виступає народ і основна ідея роману — утвердження непере­можної сили народу, коли «миром,— все вместе, без различия сословий, без вражды, а соединенные братской любовью.» люди виступали проти ворога.

Усі події і герої роману «Війна і мир» розглядаються у ставленні до війни 1812 року. Вони одержують моральну оцінку письменника залежно від того, наскільки кожний із них здатний проникнутись єдиним з наро­дом чуттям. Народ у романі «Війна і мир» — це категорія не стільки со­ціальна, скільки моральна, адже це все те найкраще, що є в російській нації. Народ — це і солдати, і Тихін Щербатий, і старостиха Василиса, і купець Ферапонтов, і Наташа, і князь Андрій, і П'єр Безухов, і Кутузов. Народ — це творча сила. Саме тому народне патріотичне почуття вплинуло не лише на П'єра, Наташу, Андрія Болконського, Денисова, Петю Ростова, а й на Долохова, який перебував серед партизан, і на Жулі Курагіну, княжну Катіш, які впевнились у тому, що не можна залишатись на окупованій території.

Не зрозуміли цих благородних поривів патріотизму представники влади — Олександр І, князь Василь, фрейлина Шерер, графиня Безухо-ва. У подоланні їх егоїзму були певні труднощі для народу.

Ще одним представником влади в романі є Наполеон. На початку війни з Росією ми бачимо його французьким національним героєм, хоча деякі портретні деталі підкреслюють певне позерство. Письменник же побачив у ньому ворога російського народу, а згодом ми побачили, що він є воро­гом і власному народові: «И наконец, последний отъезд великого импера­тора от героической армии представляется нам историками как что-то ве­ликое и гениальное. Даже этот последний поступок бегства, на языке человеческом называемый последней степенью подлости, которой учится стыдиться каждый ребенок, и этот поступок на языке историков получает оправдание». Л. Толстой не показує інтимного життя Наполеона, а нама­гається представити його людиною державною. Письменник заперечує вирішальну роль історичних особистостей в історії взагалі.

Проте він показує ще одну рису народного характеру — бити ворога, але нагодувати полонених, бо навіть у роки війни людяність залишалася ще однією визначальною рисою національного характеру.

Саме тому народ — головна сила, яка визначила хід війни. Адже саме поняття «народ» складають люди, здатні на найвищу відповідальність за свої вчинки, за свою долю і долю близьких людей, за долю вітчизни.

ТРАГІЗМ ПРОТИСТОЯННЯ ОСОБИСТОСТІ СУСПІЛЬСТВУ В РОМАНІ Л. М. ТОЛСТОГО «АННА КАРЕНІНА»

«Анна Кареніна» — одна з трьох чудових вершин у творчості Льва Толстого. Роман цей є природним переходом від «Війни і миру» до «Вос­кресіння».

Толстого дуже хвилювали питання сучасної дійсності. Життя Росії 70-х років відбивається в «Анні Кареніній» у всьому своєму розмаїтті, від імпера­торського двору до селянської хатини. В основі соціального роману «Анна

Кареніна» лежить історичне явище, що торкається життя усього народу. Але у творі відсутні історичні постаті, прославлені герої, батальні сцени. Життя відбивається в усій своїй повсякденності, у створенні типових образів сучас­ності, у процесі становлення нового життєвого устрою.

Побут пореформеного часу видався нетривким. Зубожіння, сімейні драми, крахи банків, катастрофи на залізницях — такими були ознаки часу 70-х років XIX століття.

У романі «Анна Кареніна» Толстому перш за все імпонувала головна думка твору — роль сім'ї. Адже всі найважливіші суспільні зміни почина­ються або завершуються в сімейному колі, в особистому світі, в повсяк­денному житті. Значення соціальних змін у житті людини виміряються, певно, ступенем їх впливу на сімейні розпорядки.

У чому ж полягає трагедія Анни Кареніної? Вона має соціальний зміст. Навіть до кохання Вронського Анна була самотньою в світі і самотньою в своїй сім'ї. Погляд на сім'ю у світському суспільстві був досить дивним: діти виховувались окремо від батьків. Можливо, тому так жорстоко вирі­шує Каренін долю Анни, розлучивши її з сином, що сам не відчував бать­ківської любові до своєї дитини? До того ж у суспільстві панує брехня: кня­гиня Бетсі постійно зраджує чоловікові, а княгиня Мягкая так розцінює вчинок Анни: «Она сделала то, что все, кроме меня, делают, но скрывают».

Якби Анна дотримувалася зовнішньої благопристойності у сімейних стосунках, то суспільство не відвернулось би від неї. А чи могла б така натура, як Анна, жити в брехні? Безумовно, ні. Це мали б зрозуміти люди, які жили поруч із нею, але в стосунках панівного класу байдуже стави­лись до духовного життя людини. Отже, основними перешкодами, до щастя Анни Кареніної з Вронським стояли Каренін і світське суспільство. Згадуючи сцену в театрі, розумієш, що Анна боролась із суспільством, але не мала підтримки навіть із боку коханого: «Ему жалко было ее и все-таки досадно. Он уверял ее в своей любви, потому что видел, что только одно это может теперь успокоить ее, и не упрекал ее словами, но в душе своей он упрекал ее».

Пошуки виходу із становища протистояння людини і суспільства про­стежуються в бажанні Анни стати письменницею, поборницею жіночої освіти, в її суперечках щодо жіночих гімназій. Проте штучність її станови­ща і занять призводить до пошуків забуття за допомогою наркотиків. Сили надломлено. Але спочатку Анні вдавалося все. Каренін із болем помічав, що вона одержувала тріумф над усіма: не схотіла залишатись в його долі — не залишилась, вирішила поїхати з Вронським — і поїхала. Те, чого вона зреклася, мов би умерло для неї і перестало існувати. І тут вже продовжу­валася боротьба за існування, долались усі перешкоди. І не було такої жер­тви, яку б Анна Кареніна принесла в ім'я здійснення своєї мрії щастя.

«Світ» не вибачив Анні відкритого і чесного кохання. І Вронський, як типовий представник цього «світу», опинився по другий бік від неї, бо в ньому теж немає духовного начала, він байдужий.

Лише Лєвін оцінив розум, освіченість, простоту Анни Кареніної, зро­зумів, що її життя сповнене великої напруги.

Навіть кохання не зменшило протистояння суспільства й особистості, а підштовхнуло до чвар і суперечок зі світом, із людьми, із життям.

Драма Анни Кареніної полягає в тому, що вона, маючи найчистіші моральні почуття і помисли, вступила у протиріччя з узагальненим сте­реотипом відносин свого середовища і своєї епохи.

СУПЕРЕЧЛИВИЙ ОБРАЗ АННИ КАРЕНІНОЇ

Чи є в світі людина, яка залишилась би байдужою, читаючи роман «Анна Кареніна»? Думаю, що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки. Мова йде про історію країни, бо роман Л. М. Толстого є відбитком цілої епохи російського життя. Тут і мораль світського суспільства, і життя низів, блиск салонів і занепад села. І на цьому фоні — яскрава, неорди­нарна особистість, яка прагне щастя.

Класики минулого не раз зверталися до образу жінки в літературі. Не можна не згадати Катерину з «Грози» і Ларису з «Безприданниці» Островського, Ніну з чехівської «Чайки». Усі вони боряться за своє щастя і протистоять суспільству. Але образ Анни Кареніної — особли­вий. Жінка, яка за соціальним становищем стоїть на вищому суспіль­ному щаблі. Здавалось би, чого не вистачало їй? Вона освічена, врод­лива, багата, має вагу в світі, нею захоплюються, до її порад прислухаються. Але вона нещасна в подружньому житті, вона самот­ня у своїй сім'ї. Можливо, що доля Анни Кареніної склалась би по-іншому, якби її сім'я була щасливою.

Безумовно, перші рядки роману «Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему» можна цілком віднести до сім'ї Кареніних. А хіба можна бути щасливою з чоло­віком, який не живе, а грає роль, що живе, адже: «Переноситься мыслью и чувством в другое существо было душевное действие, чуждое Алексею Александровичу. Он считал это душевное действие вредным и опасным». Саме цей стан душі Кареніна став причиною багатьох драматичних ви­падків. А навколо буяло життя, якого так прагла Анна. Можливо, тому, що Анна не любила Кареніна, вона всю свою любов перенесла на сина, а доньку від коханого Вронського не любила. Єдиною опорою Анни є її кохання до Вронського, але згодом це кохання змінюється: «Моя любовь... все делается страстнее и себялюбивее, а его все гаснет, и гаснет, и вот от­чего мы расходимся. И помочь этому нельзя».

На початку твору Анна говорить Доллі про потребу прощення в ім'я збереження сім'ї, а у власному житті вона руйнує свою сім'ю.

Але доля Анни звершується у пориві щирих, правдивих і справжніх почуттів, де немає ні найменшої брехні.

Справжній характер Анни першою зрозуміла Кіті. Адже Анна «не по­хожа была на светскую даму». У ній не було нічого напускного. Лєвін також бачить її справжній характер: «Левин все время любовался ею — и красотой ее, и умом, образованностью, и вместе простотой и задушев­ностью». А внутрішнє життя Анни Кареніної було сповнене величезної напруги. У неї були свої затаєні мрії і бажання про незалежність і про те, де можна докласти своїх сил.

Анна шукає в собі причину того, що Вронський змінився у ставленні до неї. І в той же час в хвилини розпачу звинувачує його в усьому, що відбулося.

Навіть її кохання перетворюється на жорстокість, призводить до су­перечки з усіма, зі світом, із життям: «.и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя».

Суперечливість образу Анни Кареніної полягала вже в тому, що життя її розгорталось у двох напрямках: те, що було в сім'ї, і те, що було поза сім'єю. Анна відчувала, що «счастье возможно только при строгом исполнении закона добра», а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких їй людей. Проте бунтарський характер її не визнавав нічого смиренного: «...она знала вперед, что помощь религии возможна только под условием отрече­ния от того, что составляло для нее весь смысл жизни».

Анна зреклася свого звичного способу життя. «Все ложь, все обман, все зло»,— говорить вона напередодні загибелі. Усі питання було вирішено не­гативно, і це вбило її волю до життя. Вона втратила моральну опору.

Безумовно, навіть смерть героїні можна розглядати по-різному: і як душевну силу, і як слабкість. Але головним залишається те, що Анна Ка-реніна з усіма її високими моральними поривами вступила в протиріччя із загальновизнаним стереотипом свого середовища і своєї епохи. А за звичайними формами людських стосунків Л. М. Толстой розкрив цілісну натуру і завжди злободенні проблеми людських відносин, які вражають своєю глибиною і таємничістю.

НОВАТОРСТВО ЧЕХОВА-ДРАМАТУРГА

(За п'єсою «Чайка») 17 жовтня 1896 року на сцені імператорського Олександрійського театру в Петербурзі відбулася прем'єра вистави «Чайка» за п'єсою А. Че­хова. У головних ролях були зайняті провідні актори, а Ніну грала сама В. Коміссаржевська. А. П. Чехов, на той час уже відомий і визнаний про­заїк, був незадоволений тим, що він бачив на репетиціях, і не дуже очіку­вав успіху. Але дійсність перевершила його найгірші очікування. Прем'єра «Чайки» увійшла в історію театру як нечуваний провал. Чехов вирішив більше ніколи не ставити цю п'єсу і не звертатись до драматургії. Але лише через два роки і ця сама «Чайка» стане чи не найбільшим успіхом Чехо­ва, а його драматургічний талант знайде таких палких шанувальників, що виникне навіть поняття «театр» Чехова. Чому ж так склалася сценіч­на доля «Чайки»? Відповідь проста: п'єсу не зрозуміли. Не зрозуміли глядачі, які звикли до напруженого драматичного сюжету. Не зрозуміли актори і постановники, тому що п'єса вимагала нових принципів акторсь­кої гри, нових форм організації сценічної дії.

«Чайка» Чехова була надто новаторська, а традиційний театр ХІХ століття не мав засобів, щоб донести до глядача художні відкриття Чехова-драматурга. Це зрозуміли засновники нового художнього театру К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Саме вони розкрили одну з таємниць цієї п'єси: за побутовими подробицями, за випадковими, не­сподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили небачений до цього у драматургічному творі ліризм.

Новаторство «Чайки» виявилося у першу чергу в тому, що вона бу­дувалася не на гостросюжетній драматичній дії, а на глибокому психоло­гічному аналізі характерів. Чехов-письменник відкрив трагедію буден­ності. Чехов-драматург показав цю трагедію в сценічних образах, художньо вірогідних, психологічно точних. Він зображує не події, а людей, чия поведінка, життєва позиція стає чинником певних подій. Про сценічну дію Чехов говорив так: «Хай на сцені все буде так само склад­но і разом з тим так просто, як і в житті. Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя та розбивається їхнє життя».

Зовнішньо яскраві сценічні дії не приваблюють Чехова. Наприклад, у п'єсі є щонайменше два епізоди, які в традиційній драматургії були б обіграні. Перший — спроба Треплева покінчити життя самогубством після провалу його вистави і «зради» Ніни. Другий — самогубство Треплева у фіналі п'єси.

Чехов же виносить ці сценічно «вигідні» епізоди за сцену. Така відмо­ва від ефектних сцен була підкорена авторському задуму: показати ха­рактери людей, їхні стосунки, проблеми, що виникають через непорозу­міння між людьми.

Усіх без винятку героїв Чехов об'єднує в єдину систему, де кожен має своє завдання у творчому задумі автора. Тому він уникає зовнішніх ефектів, а примушує уважно слідкувати за всіма героями. Мова кожного персонажа має «підтекст», який надає всій п'єсі багатство змісту, худож­ню правдивість і переконливість. Особливу роль у чеховських п'єсах відіграють паузи. Вони ніби доповнюють підтекст і виникають тоді, коли герої не можуть і не хочуть говорити про найпотаємніше. У третій дії, наприклад, Ніна і Тригорін прощаються перед від'їздом. Ніна дарує йому медальйон на згадку. Тригорін обіцяє пам'ятати дівчину такою, якою по­бачив її вперше. «Ми розмовляли . ще тоді на лаві лежала біла чайка». Ніна задумливо повторює: «Да, чайка». Пауза. «Більше нам говорити не можна, сюди ідуть». Пауза допомагає зосередитись на образі чайки. Гля­дач під час паузи пригадує попередню розмову героїв, коли Тригорін за­нотував у записник «сюжет для невеликого оповідання» про дівчину, що походом згубив «один чоловік». Але весь багатомірний зміст розмови ге­роїв з'ясовується значно пізніше. Пауза створює певну емоційну напругу, глядач ніби очікує, що герої пояснять, розкриють щось дуже важливе, а цього не відбувається. І глядач сам повинен домислити, що приховується за цим мовчанням.

Читачі п'єс Чехова особливу увагу приділяють авторським ремаркам, бо вони теж відіграють важливу роль у розумінні всього, що відбувається у п'єсі, створюють особливу атмосферу. Ось сцена Треплева і Ніни. Ре­марка: входить без капелюха, з рушницею і вбитою чайкою. Він кладе чайку біля ніг Ніни. Чому Чехову важливо, що Треплев без капелюха? Подальша розмова пояснює це. «Я мав підлість вбити сьогодні цю чай­ку», «Скоро так само я вб'ю самого себе». Читач розуміє, що щось дуже важливе для Треплева гине, можливо, гине його мрія. Можливо, гине чи­ста і довірлива Ніна. Тут не можна стояти в капелюсі.

У цьому теж виявилося чеховське новаторство. Герої не говорять про найпотаємніше, але читач розуміє їх.

«Чайка», як і всі великі п'єси Чехова, за жанром, визначеним авто­ром,— комедія. За традиційним визначенням це швидше трагедія або дра­ма, тобто драматургічний твір, де розкриваються нерозв'язані моральні проблеми, що призводять до загибелі персонажів. Називаючи свій твір комедією, Чехов ніби підкреслює, що «головна героїня» його п'єси — бу­денність, яка марнує кращі людські почуття і стосунки, яка руйнує осо­бистість і робить характери дріб'язковими, майже комічними. Таким по­стає перед нами відомий письменник Тригорін. Він не сприймає життя серцем з усіма його радощами і трагедіями, а робиться лише стороннім спостерігачем, і все, що відбувається навколо і з ним, для нього лише «сю­жет для невеликого оповідання». Така Аркадіна, талановита актриса, що може передати на сцені будь-які високі почуття, а в буденному житті їй шкода грошей навіть для сина і брата, вона байдужа до всього, крім влас­ного успіху. Невипадково Треплев у своїй останній репліці, коли вже ви­рішив покінчити життя самогубством, говорить про те, що маму може засмутити зустріч із Ніною. Він ніби не вірить, що його смерть мати сприй­ме трагічно. Такими жертвами буденності є й інші персонажі п'єси.

Сценічна доля «Чайки» не дуже багата. Її не часто, порівняно з інши­ми п'єсами Чехова, ставили у театрах. Новаторські пошуки Чехова-дра­матурга більш завершено втілились у таких п'єсах: «Три сестри», «Виш­невий сад», «Дядя Ваня». І все ж не випадково на кулісі Московського художнього театру, який відкрив Чехова-драматурга, зображена чайка. Ця п'єса була тим самим «першим птахом», що приніс оновлення, весну російської драматургії.

ПРОБЛЕМА ЖИТТЄВОЇ МЕТИ І ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ У П'ЄСІ А. П. ЧЕХОВА «ЧАЙКА»

Антон Павлович Чехов у світовому літературному процесі займає од­наково визначне місце і як прозаїк, і як драматург. Але як драматург він визначився раніше. У вісімнадцятирічному віці Чехов розпочав роботу над своєю першою п'єсою, яка не вийшла в світ за життя автора.

Але велика робота Чехова-драматурга розпочалася значно пізніше, че­рез вісімнадцять років, з «Чайки», яку було завершено у 1896 році. Сам автор визначав її як роботу незвичну, работу всупереч усім правилам дра­матургії. «Чайка» — найтрагічніша комедія, сюжет якої складається з ла­біринту захоплень і пристрастей, виходу з нього немає, адже немає вихо­ду з низки суперечливих людських почуттів.

Кохання у творі — це сумні факти людських взаємин, які не мають розвитку: учитель Медведенко кохає Машу, Маша палко закохана в Треп-лева, Треплев безнадійно страждає за Ніною, яка, в свою чергу, кохає Три-горіна. Події рухаються повз героїв п'єси. Безумовно, Треплев і Ніна мог­ли б скластися в чудову пару і бути щасливими. Але вона кохає Тригоріна, який після нетривалого роману з нею повернеться до Аркадіної. Усі ці нелогічні взаємини створюють дисгармонію п'єси, що з унікальної комедії-трагедії перетворюється на звичайнісіньку драму.

Драма «Чайка» наскрізно пройнята атмосферою неблагополуччя. У ній немає щасливих людей. Героям твору не таланить ні в великому, ні в найменшому, всі вони неудачники. Атмосфера самотності переслідує кожного з героїв.

Учитель Медведенко не може говорити ні про що, крім матеріально­го достатку, адже це проблема всіх учителів того часу: «Я получаю всего двадцать три рубля в месяц, да еще вычитают с меня в эмеритуру, а все же я не ношу траура».

Маша відверто розповідає всім, що вона нещасна: «А у меня такое чув­ство, как будто я родилась уже давным-давно; жизнь свою я тащу волок­ном, как бесконечный шлейф... И часто не бывает никакой охоты жить».

Отже з перших актів п'єси зрозуміло, що в її атмосфері панує загаль­не невдоволення життям. Люди надто поглинуті власними бідами, і тому вони не чують одне одного. Атмосфера твору — це атмосфера суцільної психологічної глухоти.

І на фоні цієї атмосфери — чайка-символ, який набуває різних зна­чень, по-різному живе в душі молодих героїв п'єси — Треплева і Ніни.

Ніна після усіх своїх нещасть почала відчувати себе чайкою, яку від нудьги підстрелила людина. Словом чайка вона підписувала свої листи, коли зневірилась у житті. Але Ніна — людина сильна, людина, яка вміє боротись і мріяти: «Я уже настоящая актриса, я играю с наслаждением, с восторгом, пьянею на сцене и чувствую себя прекрасной. А теперь, пока я живу здесь, я все хожу пешком, все хожу и думаю, думаю и чувствую, как с каждым днем растут мои душевные силы.».

Для Треплева чайка — це теж символ, але символ того, що не збулось. І хоча для нього, відомого письменника, пошуки сенсу життя так і не скінчились, але його, як і Ніну, можна віднести до одного табору, Триго-ріна і Аркадіну — до іншого.

Якщо Треплев до останньої миті в розпачі: «.я все еще ношусь в хао­се грез и образов, не зная, для чего и кому это нужно. Я не верую и не знаю, в чем мое призвание», то для Тригоріна і Аркадіної образ чайки — це «не помню» або «не знаю».

Герої «Чайки» не можуть пробитись одне до одного, бо розмовляють лише для себе:

«Аркадина. Как меня в Харькове принимали, батюшки мои, до сих пор голова кружится!

Маша. Тридцать четыре.

Аркадина. Студенты овацию устроили... Три корзины, два венка и вот... (Снимает с груди брошь и бросает на стол.) Шамраев. Да, это вещь... Маша. Пятьдесят!.. Дори. Ровно пятьдесят?

Аркадина. На мне был удивительный туалет... Что-что, а уж одеть­ся я не дура.

Полина Андреевна. Костя играет. Тоскует, бедный».

Долі героїв, незважаючи на їх зовнішні і внутрішні розбіжності, пере­гукуються, зливаються в єдиному звучанні, із багатьох відголосків і відлунь виростає єдина доля і єдиний для всіх настрій. Можливо, саме цей настрій призвів до загибелі Треплева.

У п'єсах Чехова приглушені конфлікти, відсутній чіткий розподіл героїв на позитивних і негативних. Зло у п'єсі «Чайка» розчинилось у бу­денному житті героїв, тому винуватця усіх невдач не знайти.

Але найголовніше, що в «Чайці» А. П. Чехов відкрив нові можливості зображення характеру. Він розкривається не в боротьбі за досягнення мети, а в переживанні життєвих протиріч. У творі з'явився «підтекст». Автор кидає свій зір у майбутнє, а розв'язки, як і завершення людських доль, у нього немає... У цьому полягає вся суть чеховської драми «Чайка».

ЛЮДИНА І ПРИРОДА У ПОЕЗІЇ Ф. ТЮТЧЕВА

Із поезією Федора Івановича Тютчева у кожного покоління читачів по­в'язані свої згадки. Але я не знаю людини, якій була б не знайома ця лірика. У дитинстві ми читаємо вірш на дитячих святах:

Зима недаром злится, Прошла ее пора — Весна в окно стучится И гонит со двора. А згодом нас починають вабити інші тютчевські рядки:

О, как убийственно мы любим,

Как в буйной слепоте страстей

Мы то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей! І тут ми бачимо іншого Тютчева, виразника людських почуттів і співця природи, лірика, мислителя, чий талант направлений на оспівування високої краси і духовності.

Від самого початку своєї творчості Федір Тютчев визначився як пред­ставник філософської поезії, в якій осмислюється життя всесвіту і таїн­ство буття. Порівняно з вічним оновленням природи людина являє со­бою «злак земной»:

Смотри, как на речном просторе, По склону вновь оживших вод, Во всеобъемлющее море За льдиной льдина вслед плывет.

Для вираження складного світу людської душі поету часто доводить­ся використовувати образи природи: сонце, голубе небо, спів дерев, ко­льори веселки і всеоб'ємлючий океан:

Как океан объемлет шар земной, Земная жизнь кругом объята снами; Настанет ночь — и звучными волнами Стихия бьет о берег свой. То глас ее: он нудит нас и просит. Уж в пристани волшебный ожил челн; Прилив растет и быстро нас уносит В неизмеримость темных волн.

У своїх рядках автор неначе досліджує людину і природу, стан люд­ської душі і стан природи, спостерігає кожний порух внутрішнього життя, биття сердець — природи і людини. Хочеться проникнути у ці таємничі порухи, спостерігати за дивними, піднесеними і трепетними явищами. І ми­мохіть прислухаєшся до свого внутрішнього стану, до биття власного сер­ця, і, в той же час, до життєєвих сил природи за вікном оселі.

Хоча ідея зіставлення внутрішнього стану людини явищами приро­ди у поезії не нова, вона існувала до Тютчева, проте саме він простежив і відтворив таємничі порухи душі через зримий розвиток явищ природи.

Лірика Ф. І. Тютчева являє собою надзвичайне поєднання зримих прикмет зовнішнього світу і того суб'єктивного враження, яке справляє на поета світ:

Есть в осени первоначальной Короткая, но дивная пора — Весь день стоит как бы хрустальный, И лучезарны вечера.

Прихід весни поет вбачає у першому зеленіючому листочкові, роз­пал серпня відчуває у медовому подихові гречки.

Найголовніше, що Тютчев умів не просто передати красу навколиш­нього світу, а дав змогу читачеві відчути цю красу.

Федір Іванович Тютчев ніколи навмисне не вдавався до звукової сто­рони вірша, проте мова звуків була йому близькою і зрозумілою.

Певучесть есть в морских волнах, Гармония в стихийных спорах,

И стройный мусикийский шорох Струится в зыбких камышах.

Ці рядки є своєрідним відбитком не лише зовнішнього боку природніх явищ, але і власне єство людини, і власні відчуття. Але є ще один аспект творчості Тютчева: читаючи його рядки, відчуваєш єдність барв і звуків у відображенні певного явища. Лірика Федора Івановича Тютчева допо­магає побачити зовнішній світ очима художника, де пейзажі, написані з натури, містять і думку, і почуття, і настрій, і роздуми.

НОВАТОРСТВО ПОЕЗІЇ ВОЛТА ВІТМЕНА

У 1855 році 36-річний Волт Вітмен у бруклінській друкарні сам на­брав і сам надрукував невелику книжку у дев'яносто п'ять сторінок. Мала вона назву «Листя трави» і містила 12 поем і віршів. Ні сам автор, ні чи­тачі, ні критики не знали, що судилося цій збірці закласти підвалини нової американської поезії, що витримає вона випробування роками, що і в ХХ столітті вона матиме значний вплив на творчість багатьох поетів у різних країнах. А тоді, у 1855 році, збірка не мала широкого розголосу, не зрозу­міли її ні знавці мистецтва, ні читачі. Вірші Вітмена здивували й збенте­жили, бо дуже не були схожі на традиційні, класичні. Навіть одного погля­ду на сторінку було достатньо, щоб помітити новітність їхньої форми: нічого схожого на звичну будову з чотирьох або восьми рядків, бо інколи ці ряд­ки такі довгі, що автор змушений переносити їх. Якщо, зацікавившись зов­нішньою формою, починаєш читати вірші, то дивуєшся ще більше: автор зовсім не дотримувався традиційного віршування. Слова у вірш ніби ляга­ють вільно і невимушено, а ритм створюється не одним рядком, а накрес­люється поступово від рядка до рядка, іноді змінюючись, перериваючись. Такий розкутий, вільний вірш був народжений новим змістом, таким са­мим вільним і розкутим. Поезія Вітмена змінювала існуюче на той час уяв­лення про «поетичне» «непоетичне». Своє поетичне гасло поет висловив так: «Все приймаю, нікого не кидаю, нікому не дам переваги».

Вірші Вітмена напрочуд сповідальні, відверті, поет ніби прагне подо­лати відстань між реальністю і її відображенням у поезії. Усе, що спосте­рігає поет, має право бути Поезією, бо все це прояви Життя.

Вірші Вітмена звернені до кожного, поет відчуває себе часткою люд­ської спільноти, її самобутнім голосом:

Перший, хто зустрінеться на моєму шляху,

Якщо ти, проходячи повз мене,

захочеш заговорити до мене,

то чого б тобі не заговорити до мене?

Чому б і мені не розпочати розмову з тобою?

Минуло чимало років, перш ніж «Листя трави» знайшло своїх шану­вальників, перш ніж новаторські пошуки Волта Вітмена зрозуміли чи­тачі. Визнання прийшло до поета не відразу тому, що його погляди на мистецтво поезії значно відрізнялись від поглядів його сучасників.

Найбільш повно ці риси вимальовуються у поемі «Пісня про себе». Найменше ця поема схожа на автобіографію, оскільки «я» Вітмена роз­ростається до розмірів усього людства і всесвіту. Недаремно цей твір називають найдемократичнішою поемою у світовій літературі.

Я славлю себе і оспівую себе, І що я приймаю, приймете й ви, Бо кожен атом, який належить мені, належить і вам,—

так починається поема, в якій поет ставить вічні питання про людину, її сутність, надії і прагнення, про радість буття і свободу духу. Ці питання завжди хвилюють людство. Талант Вітмена полягає і в тому, що він зна­ходить яскраву форму вислову цих питань, зрозумілу кожному, і в тому, що знаходить свої Вітменівські відповіді на них.

Волт Вітмен називав своїм учителем філософа і поета, безумовного лідера трансценденталістів Ралфа Емерсона, який виголосив найваж­ливіші для розуміння творчості Вітмена тези: «Природа — це символ духу», «Творення краси є мистецтво».

Волт Вітмен творить свій поетичний всесвіт, в якому перемагає гар­монія. Його поетичні образи прості, як сама природа, і разом із тим багатовимірні і таємничі, як прояви духу. Саме такі образи переважа­ють у «Поемі про себе». У простих і звичних речах Вітмен побачив про­яви вічного і прекрасного, всесвітнього і дуже особистого. Поет ніби закликає подивитися на світ новими очима, очима дитини, безпосе­редньої і чистої. Згадаймо, дитина принесла повні пригорщі трави й за­питала: «Що таке трава?» Що може відповісти поет? Це прапор моїх почуттів, кольору надії. Це хусточка, яку подарував людині на згадку Бог. А можливо, трава сама є дитина, немовля землі. Можливо, це таємний знак єдності усіх людей, бо трава росте скрізь, всіх приймає однаково, бідних і багатих, білих і темношкірих людей, робітника і політика. А можливо, вона прекрасне волосся могил і росте з грудей померлих, нагадуючи про смерть і безсмертя, і кожен її пагін свідчить про те, що смерті насправді немає.

Новаторство Вітмена полягає в тому, що він створює низку конкрет­них, яскравих образів, які поступово розкривають сутність життя. Ці особ­ливості вітменівської поезії потребували від читача розмірковувати, співчувати, розуміти поета. Це залучення читача до творчої співпраці — ще одна з новаторських ідей поезії Вітмена.

Новаторські пошуки Волта Вітмена відкрили нові можливості поезії. Його вільний вірш, верлібр, дав поштовх для розвитку нових прийомів віршування. Новітність його тематики змінила уявлення про сутність поезії, про «поетичне» і «непоетичне». Емоційна, духов­на наснага його образів дала читачеві можливість творчої співпраці з поетом.

«Я БЛУКАЮ І КЛИЧУ ДУШУ СВОЮ...» (В. ВІТМЕН)

Творчість великого американського поета-новатора В. Вітмена стала своєрідною поетичною Біблією. Вітмен вірив у пророче покликання по­ета, який приходить на землю оновити її, «коли втрачають зміст слова і предмети». Своє нове поетичне світобачення поет утілив у збірці поезій «Листя трави», над якою працював протягом усього життя. Цей твір — свідчення космічності, епічної всеосяжності поетичного світобачення Вітмена. Водночас це виклад програми радикальної перебудови Всесвіту, відкриття і обожнювання Людини і Природи. Все це вимагало якісно нової образності та поетичної мови. Головним героєм є сам Поет, який стає втіленням нового, вільного Людства.

Осторонь метушні стоїть моє Я, Стоїть раде, привітне, співчутливе, єдине. Звідки ж береться внутрішня досконалість поета? Я блукаю і кличу душу свою,

Нахиляюсь, блукаючи навмання, розглядаю літню травинку. Образ «літньої травинки» символізує новий Всесвіт, в основі яко­го не далеке холодне Небо, а теплий, живий рідний зелений світ. «Бру­натні мурахи», «незліченні стебла», «чоловіки та жінки» — все живе у ньому за одним законом («Я бачу в них і в собі один і той самий вічний закон»).

Вітмен використовує художній прийом «каталогу», об'єднуючи чис­ленні образи людей, тварин, комах, й утверджує гармонію всього живого.

І всі вони вливаються в мене, і я вливаюсь в них, І сутність моя десь така, як у всіх них. Із них усіх та з кожного з них я тчу пісню про себе. Поет веде діалог зі своєю душою, і саме вона підказує йому, «що осно­ва творіння — це любов». А джерелом любові поета є Земля:

Тільки торкнуся землі ступнею. Звідти так і зринуть сто любовей. Саме тому і співає поет свій гімн Землі: Усміхнися і ти, млосна із диханням свіжим, о земле. .Усміхнися, бо йде твій коханець. А «небесні закони ще треба доробляти і виправляти» — вважає поет.

Зухвале сонячне світло, Ти освітлюєш тільки поверхні, а я виявляю і поверхні і глибини. Поет пропонує відкинути старих богів («Стільки ж божеського, а мо­же й більше я відкриваю в теслі, що зводить будинок. Я віддаю йому вищу, ніж Богові, шану») і робить висновок:

Надприроднє — то все пусть,

Я сам на свій час чекаю, щоб стати одним з богів.

Отже, найвища цінність — це Людина. З чого ж складається її «Я»? З дійсності і часу, які приймає поет, із землі і моря («Я частинка твоя не­віддільна, я одна твоя хвиля і всі твої хвилі одразу»), з усіх живих істот, з душ усіх людей («Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів розлуки, безвір'я), з невідомості («це не хаос, не смерть — це форма, єдність, це план. це вічне життя, це Щастя»). Поет вірить у своє Безсмертя, бо він заповідає себе землі, «щоб прорости травою, яку люблю».

Отже, тільки досконале, духовно повне і гармонійне. Я-травинка може бути основою нового Всесвіту, а не далекі небесні закони — вважає Вітмен.

1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   53



Реклама:

Схожі:

Твори поради плани доповіді твори реферати iconКонкурс по 2 різнохарактерні твори (українські народні, сучасні популярні пісні, твори вітчизняних, зарубіжних авторів, авторська пісня) із супроводом, без супроводу, або фонограма (-)
Загальна тривалість виступу колективу до 10 хв., виступ солістів і ансамблів малих форм – 8 хв

Твори поради плани доповіді твори реферати iconІнформація хзош №131
В фонді шкільної бібліотеки хзош №131 є у наявності програмні твори 5-9 класі з інтегрованого курсу «Література» та твори з української...

Твори поради плани доповіді твори реферати icon1. Твори класиків української літератури
Твори класиків української літератури (в тому числі лауреатів Національної премії ім. Т. Г. Шевченка)

Твори поради плани доповіді твори реферати iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» передмова
Укладач низки антологій, деякі його твори перекладалися угорською та іншими мовами. З 1971-го до 1985-рр його твори не видавалися,...

Твори поради плани доповіді твори реферати iconДокументи
1. /Реферати по ЗВ/Iсторiя збройних сил Украхни. фх участь у ВВВ.doc
2. /Реферати...

Твори поради плани доповіді твори реферати iconДокументи
1. /Literatura10/_.Франко/franko.doc
2. /Literatura10/_.Франко/franko1.doc

Твори поради плани доповіді твори реферати iconДокументи
1. /Реферати(doc)/Ankylosis.rtf
2. /Реферати(doc)/Compomers_Hohnk_DP_sm.doc

Твори поради плани доповіді твори реферати icon"Знавці творчості Т. Г. Шевченка"
Як в Україні називали мандрівних співців, що в супроводі музичних інструментів виконували народопісенні твори? (кобзарі)

Твори поради плани доповіді твори реферати iconТема: «Як ведмідь зимує» Дидактична мета
Закріпити вміння дітей уважно слухати літературні твори, сприймати та аналізувати їх зміст

Твори поради плани доповіді твори реферати iconІv всеукраїнський вокальний конкурс «Весняні наспіви 2013»
Виступ учасників конкурсу номінації «Народний спів»- 2 твори (ІІ корпус університету, актова зала)

Твори поради плани доповіді твори реферати iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»
Издание: Стельмах М. Вибрані твори. Передмова М. Ткачука. –К.: Сакцент Плюс, 2005

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи