Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні icon

Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні




Скачати 253.75 Kb.
НазваМетодичні рекомендації захист прав дітей в Україні
Дата конвертації09.12.2012
Розмір253.75 Kb.
ТипМетодичні рекомендації

ТОМАКІВСЬКЕ РАЙОННЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ




МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ



Захист прав дітей в Україні



смт. Томаківка

2009 рік


Захист прав дітей в Україні


Однією із основних характеристик сучасного суспільного життя є глибокі інтеграційні процеси, які охоплюють різні сфери, у тому числі і правові системи держав. Посилення міграційних процесів, глобалізація породжують виникнення правовідносин, що виходять за межі правової системи однієї держави, але потребують правового регулювання. Кордони внутрішньої юрисдикції держав вже не є незмінними, держави дозволяють міжнародно-правове регулювання питань, які традиційно вважалися такими, що стосуються лише внутрішньодержавних відносин.

В сучасних умовах, коли шлюби як офіційні так і "цивільні" між громадянами різних держав стали звичним явищем, інтереси дітей, народжених у таких шлюбах, мають також захищатися на міждержавному рівні.

Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є удосконалення нормативно-правової бази, у тому числі, імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота заінтересованих органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

Слід відзначити, по-перше, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 року і набула чинності 27 вересня 1991 року.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених в рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дозволяють вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей, як матеріальні, так і особисті. Деякі з цих договорів були підписані Україною ще в 2002 – 2003 роках.

Так, у 2006 році було ратифіковано: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980 р.; Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, 1996 р.; Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, 1996 р.; Конвенцію про контакт з дітьми, 2003 р.; Конвенцію про стягнення аліментів за кордоном, 1956 р. та Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання, 1973 р.

У 2008 році ратифіковано Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми, 1980 р. У січні 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, 1975 р. Готуються пропозиції щодо ратифікації ще низки Конвенцій, а саме: Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, 2007 р., Європейської конвенції про усиновлення (переглянутої), 2008 р., Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення, 1993 р.

Крім того, Україна вже не лише приєднується до чинних Конвенції, але й бере активну участь у розробці нових міжнародних інструментів у сфері сімейного права як, наприклад Європейської конвенції з усиновлення (переглянутої), Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших форм сімейного утримання.

Зазначені Конвенції після надання згоди на їх обов’язковість Верховною Радою України відповідно до статті 9 Конституції України стають частиною національного законодавства України.

Окремо слід зазначити важливість прийняття і набуття чинності новим Сімейним кодексом України, який на національному рівні забезпечує регулювання всіх шлюбних та сімейних правовідносин особистого майнового і особистого характеру 1.

Окремі розділи Сімейного кодексу України (далі – СКУ) присвячені регулюванню відносин між батьками та дітьми. У свою чергу, чинні міжнародні договори дозволяють вирішувати на міждержавному рівні питання, пов’язані з правовідносинами батьків і дітей, батьківською відповідальністю, опікою, піклуванням та аналогічними інститутами, а також питання визнання і виконання судових рішень.

На захист дітей від їх незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Конвенція створює процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Зазначена Конвенція є найпоширенішим міжнародним інструментом у цій сфері адже її учасницями є вже 81 держава світу 2, які співпрацюють у її рамках і використовують її ефективний механізм.

Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 11 січня 2006 року, а чинності Конвенція набула 1 вересня 2006 року 3.

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років, та проживала в Договірній державі безпосередньо перед протиправним вивезенням за кордон.

Стаття 8 Конвенції надає будь-якій особі, установі (іншому органу), які стверджують, що дитина була вивезена або утримується з порушенням прав піклування, право звернутися з заявою про допомогу у забезпеченні повернення дитини.

У Конвенції вживаються поняття "право піклування" і "право доступу", тлумачення яких обмежено цілями Конвенції. Так "право піклування" охоплює права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини, а "право доступу" включає право спілкуватися з дитиною, у тому числі переміщувати дитину на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Отже, переміщення вважається незаконним, коли має місце вивезення за кордон або неповернення з-за кордону дитини, якщо при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу.

Правові підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала, чинного рішення суду або компетентного органу або є наслідком угоди. Важливо також, щоб піклування ефективно здійснювалося.

У будь-якому випадку, положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей застосовуються до випадків, які не містять складу злочину.

Особою, що вивозить дитину може бути один із батьків, інший родич, особа, яка призначена опікуном дитини. З дитячого будинку дитина може бути забрана родичем, який не має права опіки над дитиною. Це може навіть бути людина, яка не перебуває у родинних стосунках з дитиною (наприклад, хрещені батьки).

Отже, по-перше, в будь-якому випадку має місце вилучення дитини з сім’ї та соціального середовища, в якому вона розвивалася як людина. По-друге, особа, яка забирає дитину за кордон, є членом сім’ї дитини: в більшості випадків батьком або матір’ю і, як правило, сподівається отримати відповідне рішення компетентних органів щодо опіки над дитиною, тобто "узаконити" переміщення дитини.

Таким чином, Конвенція встановлює своїм завдання відновлення status quo шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені, оскільки вирішувати будь-які суперечки стосовно місця проживання і опіки над дитиною мають юрисдикцію лише органи за місцем постійного проживання дитини.

Заяви відповідно до Конвенції направляються до Центральних органів, призначених державами-учасницями для виконання функцій, визначених Конвенцією. В Україні ці функції виконує Міністерство юстиції через свої територіальні управління юстиції.

Рішення про повернення дитини, або відмову у поверненні, приймає суд або компетентний орган, тієї Договірної держави, в якій дитина знаходиться внаслідок вивезення. В Україні таке рішення приймається судом. Підстави для відмови у поверненні визначені безпосередньо Конвенцією, проте їх перелік невеликий. Суд може відмовити у поверненні, якщо минуло більше одного року з дати незаконного вивезення; дитина вже прижилася у своєму новому середовищі; заявник фактично не здійснював права піклування стосовно дитини, або дав згоду на вивезення дитини і проживання, або пізніше дав мовчазну згоду; існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, створить для дитини нетерпиму обстановку; виявлено, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

При цьому стаття 16 Конвенції містить вимогу не вирішувати питання щодо визначення місця проживання дитини по суті, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції. Тобто, слід враховувати, що прийняте рішення про повернення дитини до країни її простійного місця проживання не означає автоматичного вирішення питань про постійне місце проживання дитини, способи участі у вихованні та спілкуванні з нею.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей також передбачає можливість звертатися із заявою про ефективне здійснення прав доступу, тобто про надання можливості другому з батьків, або іншому родичу, що проживають за кордоном, реалізовувати своє право на спілкування з дитиною. Фактично Конвенція надає право звертатися і отримувати згоду, у тому числі, на "транскордонний контакт", тобто на виїзд дитини на обмежений проміжок часу за кордон.

Механізм розгляду заяв про здійснення права доступу в цілому не відрізняється від механізму, передбаченого для заяв про повернення дитини. Рішення, у тому разі коли батьки або інші заінтересовані особи не досягають згоди, також приймається судом, з урахування найвищих інтересів дитини.

У сучасному світі розлучення дитини з одним із батьків або іншими родичами може відбутися не просто в наслідок переїзду в інше місто, регіон, а взагалі – в іншу країну. Однак, незважаючи на це дитина має право спілкуватися з батьками, іншими особами, з якими існують сімейні зв’язки або навіть психологічні та духовні, якщо відповідне законодавство передбачає такі можливості (наприклад це можуть бути хрещені, вчителі, тощо). Проте, як бути у тих випадках, коли існує загроза, що у випадку транскордонного контакту (коли матиме місце виїзд дитини за кордон) дитина не повернеться до місця постійного проживання або той із батьків, який проживає окремо, прагне установити контакт на регулярній основі, які гарантії і заходи можуть бути застосовані.

Визначення загальних принципів, що застосовуються до контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дітьми, відповідних запобіжних заходів та гарантій для забезпечення належного здійснення контакту й негайного повернення дітей після закінчення контакту, а також започаткування співробітництва між компетентними органами є предметом Конвенції про контакт з дітьми 4, яка була ратифікована Верховною Радою України 20 вересня 2006 року 5. Конвенція набула чинності для нашої держави 1 квітня 2007 року.

Положення Конвенції дозволяють вирішувати комплекс питань пов’язаних з реалізацією права на контакт.

У зазначеній Конвенції вживається термін "контакт" замість "доступ до дитини". Вжиття терміну "контакт" відповідає сучасним концепціям, які склалися у світі, і стосуються "батьківської відповідальності". Під контактом розуміється перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дитиною і з якою вона зазвичай не проживає, чи зустріч з зазначеними особами, будь-яке спілкування або надання інформації такій особі про дитину або дитині про таку особу.

Отже, фактично врегульовується питання здійснення права дитини на спілкування з одним із батьків, який проживає окремо, з іншими родичами (дідом, бабою, повнолітніми братами і сестрами).

Конвенція про контакт з дітьми визначає запобіжні заходи та гарантії, що повинні вживатися стосовно контакту. Відповідно до положень Конвенції кожна Договірна Держава передбачає запобіжні заходи та гарантії для забезпечення виконання рішення та для забезпечення повернення дитини чи запобігання її неналежному переміщенню й сприяє їх використанню.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення виконання рішення про контакт можуть, зокрема, включати: спостереження за контактом; зобов’язання особи сплатити витрати, пов’язані з переїздом та проживанням дитини, а також, у відповідних випадках, будь-якої іншої особи, яка супроводжує дитину; сплату застави особою, з якою дитина зазвичай проживає, для забезпечення того, щоб особі, яка добивається контакту, не перешкоджали в такому контакті; накладення штрафу на особу, з якою зазвичай проживає дитина, у разі відмови виконати рішення про контакт.

Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення повернення дитини чи запобігання неналежному переміщенню можуть, зокрема, включати: передачу паспортів або документів, що посвідчують особу; фінансові гарантії; майнову відповідальність; взяття зобов’язань або поручительство перед судом; зобов’язання особи, яка має контакт з дитиною, регулярно з’являтися особисто разом з дитиною до компетентного органу у місці, де буде здійснюватися контакт; визначення умов стосовно місця, де повинен відбутися контакт і, якщо це є доцільним, реєстрації в будь-якій інформаційній системі заборони, що запобігає від’їзду дитини з держави, де повинен відбутися контакт, тощо.

На сьогодні деякі з таких запобіжних заходів і гарантій передбачені положеннями ст.153, ч.3,4 статті 157, ч.ч.1,2 ст.159 СКУ. Зокрема, той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов’язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Якщо способи участі одного з батьків у вихованні дитини визначає суд, він може обумовити періодичність чи систематичність побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, а в окремих випадках, присутністю іншої особи.

Важливість Конвенції полягає також в тому, що вона є юридичною підставою для забезпечення визнання та виконання іноземних рішень про контакт, ухвалених в інших Договірних Державах. Для України це важливо, оскільки стаття 390 Цивільного процесуального кодексу України обумовлює визнання чи виконання іноземного рішення існуванням міжнародного договору.

Якщо дитину не повернуто після закінчення періоду транскордонного контакту, то компетентні органи забезпечують негайне повернення дитини, застосовуючи, де це є можливим, відповідні положення міжнародних документів, внутрішнього законодавства та, де це є доцільним, запобіжні заходи й гарантії.

Центральним органом України для виконання функцій, передбачених цією Конвенцією, визначено Міністерство юстиції.

Отже, ефективний механізм, визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, дозволяє вирішувати випадки цивільно-правових "викрадень" міжнародно-правовими засобами і забезпечувати повернення дітей, яких незаконно вивозять і утримують. У той час як Конвенція про контакт з дітьми забезпечує додаткові можливості для реалізації права громадян України на спілкування з дітьми або особами, з якими їх пов’язують родинні стосунки, і які проживають за кордоном.

У зв’язку з цим слід також відзначити Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми 6, яка була розроблена в рамках Ради Європи, ратифікована Законом України від 6 березня 2008 року № 135-VI 7, і дозволяє вирішувати питання пов’язані з піклуванням про дитину. Конвенція набула чинності для України 1 листопада 2008 року.

У Конвенції термін "опіка" вживається для визначення права особи піклуватися про дитину, зокрема обирати їй місце проживання, або стосується права доступу до дитини. При цьому Конвенція застосовується як до фізичних осіб, так й юридичних осіб, установ і організацій. Слід також зауважити, що Конвенція не застосовується до рішень, метою яких є визначення виключно законного представництва або забезпечення представництва інтересів дітей у майнових питаннях. У той же час, такі рішення можуть прийматися до визнання і виконання, у тому разі, коли вони безпосередньо стосуються опіки.

Таким чином, Конвенція надає можливість запровадити заходи, які забезпечують широке визнання та виконання рішень стосовно опіки над дитиною, гарантувати права доступу батьків до дитини, що є нормальним наслідком права на опіку, забезпечувати належне вирішення проблем, що виникають у випадках, коли дітей неправомірно переміщають через державний кордон, а також запровадити механізми для поновлення опіки над дітьми у випадках її свавільного припинення, що сприятиме посиленню захисту дітей, та встановленню правового співробітництва між компетентними органами Договірних Держав.

Рішення щодо опіки приймаються судами, проте, у деяких державах, як наприклад, у Данії, Норвегії та Швейцарії, це право також надано адміністративним органам.

Отже, будь-яка особа, яка отримала на території Договірної Держави рішення стосовно опіки над дитиною, і яка бажає, щоб це рішення було визнане або виконане в іншій Договірній Державі, може подати із цією метою заяву до центрального органу в будь-якій Договірній Державі. В Україні таким Центральним органом є Міністерство юстиції.

Рішення стосовно опіки, ухвалене в одній Договірній Державі, визнається та, якщо воно підлягає виконанню у Державі походження, приймається до виконання в будь-якій іншій Договірній Державі.

Визначає Конвенція й підстави для відмови у визнанні та виконанні рішень стосовно опіки. Зокрема, у визнанні і виконанні може бути відмовлено, коли відповідача не було повідомлено про справу, справа не належить до компетенції відповідного суду (органу) та рішення є несумісним з іншим рішенням компетентного суду (органу). Тобто, зазначені підстави мають процесуальний характер. До підстав відмови по суті можна віднести посилання на те, що рішення суперечить публічному порядку та інтересам дитини.

Таким чином, застосування положень Конвенції при визнанні і виконанні рішень стосовно опіки над дітьми і використання передбачених нею механізмів дозволяє Договірним Державам максимально перешкоджати неправомірному переміщенню дітей через державні кордони та поновлювати порушені права опіки.

Конвенція також є правовою підставою для визнання і виконання іноземних рішень, що стосуються питань здійснення батьківських прав.

Метою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 8 є сприяння застосуванню зазначених вище Конвенцій. Верховна Рада України прийняла Закон України про приєднання до цієї Конвенції 14 вересня 2006 року. Конвенція набула чинності для України 1 лютого 2008 року 9.

Конвенція дозволяє визначити:

обсяг повноважень державних органів стосовно вжиття заходів захисту дитини, які є необхідними у конкретному випадку,

вибір права, яке застосовують держави при вирішенні питань, пов’язаних із захистом особи або майна дитини,

порядок виконання заходів, які було вжито іншою державою з метою захисту особи або майна дитини,

зобов’язання кожної з Договірних держав призначити Центральний орган, функції та обов’язки таких Центральних органів, а також дії держав з метою виконання положень Конвенції.

Конвенція охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності, опіки, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, піклування та аналогічних інститутів, влаштування дитини в прийомну сім’ю або в установи опіки і піклування, нагляду з боку державного органу за дитиною, яка перебуває під опікою, а також вжиття заходів з метою захисту особи або майна дитини 10.

Водночас, Конвенція не застосовується до: встановлення або оспорювання відносин між батьками і дитиною; усиновлення; імені та прізвища дитини; набуття повної дієздатності; зобов’язань щодо утримання; довірчої власності чи спадкування; соціального забезпечення; державних заходів загального характеру з питань освіти чи здоров’я; заходів, ужитих внаслідок караних правопорушень, учинених дітьми; рішень про право притулку та про імміграцію.

За загальним правилом, визначеним у Конвенції, компетентними вживати заходи для захисту дитини чи її майна є судові або адміністративні органи Договірної Держави звичайного місця проживання дитини. Вони зберігають свою юрисдикцію і у тих випадках, коли відбулося неправомірне переміщення або утримування дитини, доти, доки дитина не набуде постійного місця проживання в іншій Державі.

Як виняток, компетентний орган може звернутися з проханням до іншого компетентного органу вжити заходів захисту, якщо вважає, що це сприятиме кращому захисту найвищих інтересів дитини. Таким компетентним органом, до якого звертаються, може бути компетентний орган тієї держави: громадянином якої є дитина; в якій знаходиться майно дитини; до органів якої подано заяву про розірвання шлюбу, окреме проживання або про визнання шлюбу недійсним; або з якою дитина має істотний зв’язок. І навпаки, зазначені органи також можуть ініціювати заходи захисту, якщо вони вважають їх необхідними.

У будь-якому невідкладному випадку органи будь-якої Договірної Держави, на території якої перебуває дитина або майно, яке належить дитині, мають право вжити будь-яких необхідних заходів захисту, які мають тимчасовий характер.

Таким чином, якщо основним критерієм, який покладено у визначення компетентного органу, є звичайне місце проживання дитини, то під час вжиття заходів захисту дитини компетентні органи застосовують своє власне законодавство. Однак, якщо це вимагається для захисту особи чи майна дитини, вони можуть як виняток застосувати або врахувати право іншої Держави, з якою справа має істотний зв’язок.

Набуття, припинення та здійснення батьківської відповідальності визначається правом держави звичайного місця проживання дитини.

Заходи, ужиті органами Договірної Держави, визнаються в усіх інших Договірних Державах.

У визнанні, однак, може бути відмовлено якщо: захід було вжито органом, який не мав на те повноважень; думка дитини не була заслухана; визнання суперечить публічному порядку; захід є несумісним із заходом, ужитим пізніше в не-Договірній Державі звичайного місця проживання дитини.

Будь-які запити повинні надсилатися через Міністерство юстиції України, яке визначено Центральним органом України для виконання обов’язків, що покладаються згідно з Конвенцією та сприяє співпраці між компетентними органами своїх держав для досягнення цілей Конвенції.

Таким чином, Конвенція надає можливість для оперативного прийняття рішення, взаємного визнання таких рішень та сприяє співробітництву компетентних органів. Це має забезпечити ефективне вирішення на міждержавному рівні питань, пов’язаних із забезпеченням та захистом прав дитини на повноцінне життя, всебічне виховання і гармонійний розвиток, а також захист майна, що належить дитині.

При вирішенні усіх питань, невід’ємним є право дитини бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань її сім’ї.

Відповідно до частини другої статті 171 СКУ дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Підтримка прав дітей, забезпечення надання їм процесуальних прав та полегшення застосування ними цих прав шляхом забезпечення того, щоб діти особисто або через інших осіб чи органи були поінформовані та допущені до участі у розгляді судом справ, що їх стосуються, є предметом Європейської конвенції про здійснення прав дітей11.

Європейську конвенцію про здійснення прав дітей ратифіковано Законом України від 3 серпня 2006 року № 69-V 12. Конвенція набула чинності для України 1 квітня 2007 року.

Відповідно до положень Конвенції визначаються процесуальні заходи, що мають вживатися державами для сприяння здійсненню прав дітей при розгляді судом сімейних справ, зокрема тих, що пов’язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, визначення місця проживання дитини і доступу, – з метою найкращого врахування думки та інтересів дитини.

З урахуванням норм СКУ Україна визначила коло справ на розгляд судами яких поширюється дія Конвенції, а саме справи, що стосуються: усиновлення дитини; встановлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім’ї (у тому числі її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном).

Враховуючи те, що чинне законодавство України передбачає різноманітні випадки, коли дитині надається можливість бути поінформованою та висловити свою думку, і така думка береться до уваги з урахуванням ступеню її зрілості, Європейська конвенція про здійснення прав дітей повинна сприяти подальшому розвитку умов для захисту прав та врахування найвищих інтересів дитини при вирішенні судами сімейних справ, що стосуються дитини.

Конвенція підкреслює необхідність підтримки прав дітей, надання їм процесуальних прав та полегшення застосування ними цих прав при розгляді справи, що їх стосується, зокрема, право бути поінформованими та висловлювати свою думку під час розгляду справи.

Дитині надається право самостійно клопотати про призначення їй представника, у тих випадках, коли законні представники не можуть (не мають право) представляти інтереси дитини.

Серед інших можливих процесуальних прав Конвенція передбачає надання дитині права клопотати про одержання допомоги від відповідної обраної ним особи у висловленні своєї думки та про призначення окремого представника, у відповідних випадках - адвоката; призначити свого представника; здійснювати деякі або всі права сторони у процесі.

Процесуальні права здійснюються з урахуванням віку дитини та її рівня розвитку, що має бути достатнім для розуміння, і визначаються згідно національного законодавства.

Крім того, положення Конвенції деталізують роль і розширюють можливості суду при розгляді справ у випадках, коли потрібно захистити права дитини. Під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення суд має визначити, чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і у разі потреби одержати додаткову інформацію. Крім того, суд має упевнитися в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію, у відповідних випадках проконсультувати дитину безпосередньо або через відповідні служби у справах дітей, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини, надати можливість дитині висловити свою думку, і головне приділити належну увагу цій думці.

При розгляді справ, що стосуються дитини, суд має повноваження самостійно вживати заходів у встановлених внутрішнім законодавством випадках, коли благополуччю дитини загрожує серйозна небезпека, самостійно визначити доцільність призначення дитині представника.

Також Конвенція вирішує питання, пов’язані з участю представників у справах щодо дітей. Представник, якщо його дії не суперечать найвищим інтересам дитини надає дитині всіляке сприяння у вигляді відповідної інформації, роз’яснення, а також з’ясовує думку дитини щоб довести її до відома суду.

Держави-учасниці також можуть поширити застосування положень Конвенції на інші категорії справ, що стосуються дітей, а також на ті випадки, коли визначені Конвенцією справи розглядаються не судами, а іншими компетентними державними органами.

Слід враховувати, що важливим є не лише дотримання особистих прав дитини, але й виконання батьками своїх обов’язків по матеріальному утриманню дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що необхідні для її життя та виховання. Законодавче закріплення цих обов’язків спрямоване для забезпечення захисту життя та здоров’я дитини адже самостійно дитина, як правило, нездатна забезпечити собі принаймні мінімальний рівень проживання.

За загальним правилом обов’язок по утриманню дитини виникає у батьків від моменту народження дитини й припиняється у випадку досягнення дитиною повноліття або в разі смерті батьків чи дитини.

Питанню стягнення аліментів на дітей присвячений цілий розділ СКУ, який має назву "Обов’язок матері, батька утримувати дитину та його виконання".

Сьогодні надзвичайно важливим та актуальним для багатьох громадян України та осіб, які постійно проживають в Україні, є вирішення питання про стягнення аліментів за кордоном.

Завдяки існуючій міжнародно-правовій договірній базі України вирішити це питання можливо декількома шляхами.

У разі наявності рішення суду України про стягнення аліментів з громадян, які проживають в державах, з якими Україною укладено двосторонні договори про правову допомогу у цивільних справах 13, заінтересована особа може звернутися з проханням до суду, що постановив рішення про стягнення аліментів, оформити клопотання про визнання та виконання такого рішення на території держави місця проживання боржника.

Водночас, з 19 жовтня 2006 року 14 для України набула чинності Конвенція про стягнення аліментів за кордоном, сторонами якої є 61 держава світу 15.

Метою Конвенції є спрощення стягнення аліментів у випадках, коли позивач і відповідач проживають у різних державах. Конвенція врегульовує механізм передачі прохання про стягнення аліментів з відповідача, передачу судових рішень у договірну державу, в який приймається рішення про виконання.

Питання про стягнення аліментів порушується фізичною особою на своє утримання або на користь іншої особи, а також юридичною особою, що має право порушувати питання про стягнення аліментів на дитину або іншу особу в установлених законодавством випадках, або належним чином уповноваженим представником відповідної особи.

В Україні заінтересована особа може звернутись до Міністерства юстиції України або територіального управління юстиції за місцем проживання для отримання повної інформації щодо пакету документів для вирішення питання про стягнення аліментів на території іноземної держави, яка є учасницею зазначеної Конвенції. Звернення з проханням (клопотанням) про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої Договірної Сторони подається позивачем або уповноваженою на це особою письмово в довільній формі. До звернення додається клопотання за встановленою формою.

Позитивним у Конвенції є також те, що вона дозволяє не звертатися за визнанням і виконанням рішення суду України на території Договірної держави, а на підставі наданих документів прийняти рішення про стягнення аліментів у цій державі.

Особи, які проживають в Україні, за допомогою компетентних органів можуть звертатися з позовами про стягнення аліментів на територіях Договірних Держав Конвенції. При цьому компетентні органи відповідних держав мають забезпечити представлення інтересів позивача у процесі, а також сприяти належному виконанню прийнятих рішень.

Крім того, з 1 серпня 2008 року для України набула чинності Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання 16, відповідний Закон про приєднання до якої Верховна Рада України прийняла 14 вересня 2006 року, і яка також надає змогу визнавати та виконувати судові рішення про стягнення аліментів, винесені в Україні, на території інших Держав-учасниць Конвенції 17.

Конвенція дозволяє визнавати і виконувати рішення про стягнення аліментів, винесених в інших державах, незалежно від того, рішення це суду чи адміністративного органу. Зобов’язання по утриманню можуть виникати з сімейних відносин, материнства, батьківства, шлюбу або родинних зв’язків.

Конвенція застосовується до рішень про утримання між одержувачем аліментів і платником аліментів, або платником аліментів і державним органом, який стягує відшкодування коштів, виплачених одержувачу аліментів.

При приєднанні Україна визначила, що дозволяє визнання і виконання на території України згідно з Конвенцією рішень, які стосуються зобов’язань про утримання між особами, які є непрямими родичами та між особами, які є родичами по чоловіку або дружині, лише у тих випадках, коли відповідні зобов’язання з утримання існували б згідно з національним законодавством України. Це зумовлено особливостями національного законодавства України, оскільки СКУ не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням (стаття 2 СКУ), однак передбачає можливість, за певних умов, стягнення аліментів і на інших родичів (статті 269-271 СКУ).

У той же час, визнанню і виконанню в Україні підлягають як рішення іноземних судів, так і рішення інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд справ про стягнення аліментів, що набрали законної сили.

Таким, чином на підставі Конвенції незалежно від громадянства чи постійного місця проживання особа може звернутися з проханням про визнання чи виконання рішення про стягнення аліментів.

Як і відповідно до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном клопотання відповідно до зазначеної Конвенції направляються до Міністерства юстиції України або територіальних управлінь юстиції за місцем проживання.

Не зважаючи на сучасні тенденції сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Саме вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей наступним поколінням.

Отже, на сьогоднішній день міжнародні договори, учасницею яких є Україна, дозволяють вирішувати питання, пов’язані із здійсненням батьківських прав і виконанням обов’язків як матеріального, так і нематеріального характеру, незалежно від громадянства і місця проживання батьків і дітей.

Слід зазначити, що в Україні основні підходи до осмислення й реалізації прав дітей, визначених міжнародним та вітчизняним законодавством, протягом останнього часу істотно змінилися. Це пов’язано з посиленням уваги з боку держави до інтересів дітей, удосконаленням механізму контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони дитинства, розвитком інституцій соціально-правового захисту дітей та багатьма іншими факторами.



  1. Сімейний кодекс України був ухвалений Верховною Радою України 10 січня 2002р. і набрав чинності з 1 січня 2004 р. Відомості Верховної Ради України, 2002, № 21-22 (31.05.2002), ст. 135.

  2. Це країни ЄС, Латинської Америки, США, деякі країни колишнього СРСР (Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Узбекистан, Туркменістан).

  3. Відомості Верховної Ради України, 2006, № 16 (21.04.2006), ст. 140.
    Відповідно до статті 38 Конвенції, вона застосовується лише у відносинах між державою, що приєдналася і тими Договірними держава, що заявлять про своє визнання цього приєднання. На сьогодні приєднання України до Конвенції визнали вже 47 держав-учасниць цієї Конвенції, а саме: Латвія, Чеська Республіка, Румунія, Болгарія, Люксембург, Словачинна, Греція, Панама, Кіпр, Королівство Нідерланди, Гондурас, Ізраїль, Уругвай, Угорщина, Еквадор, Італія, Перу, Республіка Польща, Естонія, Чилі, Сербія, Мексика, Франція, Аргентина, Фінляндія, Португалія, Колумбія, Монако, Бельгія, Бразилія, Нова Зеландія, Багами, США, Швеція, Хорватія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Туреччина, Чорногорія, Китай, Словенія, Венесуела, Грузія, колишня Югославська Республіка Македонія та Литва, з якою Конвенція набуде чинності з 1 березня 2009 року.

  4. Договірними сторонами Конвенції є: Албанія, Чеська Республіка, Румунія, Сан-Марино. Ще 12 країн підписали Конвенцію, проте поки не ратифікували її, це зокрема, Австрія, Бельгія, Болгарія, Хорватія, Кіпр, Греція, Італія, Мальта, Молдова, Республіка Польща, Португалія та Туреччина.

  5. Відомості Верховної Ради України, 2006, № 45 (10.11.2006), ст. 440.

  6. Учасницями Конвенції, крім України, є ще 35 держав: Австрія, Бельгія, Болгарія, Кіпр, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Угорщина, Ісландія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Молдова, Чорногорія, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Сербія, Словаччина, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, Македонія, Туреччина.

  7. Відомості Верховної Ради України, 2008, № 17 (25.04.2008), ст. 177.

  8. На даний час Конвенція набула чинності для: Албанії, Австралії, Болгарії, Чеської Республіки, Еквадору, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Монако, Марокко, Словацької Республіки, Республіки Словенія та 1 держави, яка не є членом Гаазької конференції з міжнародного приватного права, - Вірменії.

  9. Відомості Верховної Ради України, 2006, № 43 (27.10.2006), ст. 417.

  10. При приєднанні Україна відповідно до статті 55 Конвенції зробила заяву про те, що зберігає юрисдикцію своїх компетентних органів вживати заходів, спрямованих на захист нерухомого майна дитини, яке перебуває на її території, та залишає за собою право не визнавати будь-які батьківські повноваження, а також заходи, якщо вони є несумісними із заходом, вжитим її компетентними органами стосовно нерухомого майна дитини, розташованого на її території. (Зазначену заяву сформульовано, враховуючи положення статей 38 і 42 Закону України "Про міжнародне приватне право").

  11. Договірними Сторонами Конвенції є: Австрія, Кіпр, Чеська Республіка, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Латвія, Польща, Словенія, Туреччина, колишня Югославська Республіка Македонія.

  12. Відомості Верховної Ради України, 2006, № 41 (13.10.2006), ст. 354.

  13. Передбачений двосторонніми договорами з Китаєм, Польщею, Литвою, Молдовою, Естонією, Монголією, Грузією, Латвією, В’єтнамом, Північною Кореєю, Узбекистаном, Македонією, Чехією, Туреччиною, Угорщиною, Румунією, Грецією, Індією, Болгарією та Кіпром.
    Такий самий механізм визнання і виконання рішень про стягнення аліментів застосовується і між державами-учасницями Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993р. (Мінська конвенція), а саме з Білоруссю, Узбекистаном, Казахстаном, Росією, Таджикистаном, Вірменією, Киргизією, Молдовою, Азербайджаном, Грузією, Туркменістаном.

  14. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію 20 липня 2006 року. Відомості Верховної Ради України, 2006, № 39 (29.09.2006), ст. 325.

  15. Австралія, Алжир, Аргентина, Барбадос, Бельгія, Білорусія, Боснія і Герцеговина, Бразилія, Буркіна-Фасо, Ватикан, Великобританія, Гаїті, Гватемала, Греція, Данія, Еквадор, Естонія, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Кабо-Верде, Казахстан, Кіпр, Киргизстан, Колумбія, Німеччина, Ліберія, Люксембург, Македонія, Мексика, Молдова, Монако, Марокко, Нігер, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Пакистан, Польща, Португалія, Румунія, Сейшели, Сербія, Словаччина, Словенія, Суринам, Туніс, Туреччина, Уругвай, Угорщина, Філіппіни, Фінляндія, Франція, Хорватія, Центральноафриканська Республіка, Чехія, Чилі, Швейцарія, Швеція та Шрі-Ланка.

  16. На сьогоднішній день учасницями Конвенції є 22 держави: Австралія, Бельгія, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії, Греція, Данія, Естонська Республіка, Італія, Іспанія, Литовська Республіка, Люксембург, Королівство Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Республіка Польща, Португалія, Словацька Республіка, Туреччина, Фінляндія, Франція, Чеська Республіка, Швеція, Швейцарія.

  17. Відомості Верховної Ради України, 2006, № 43 (27.10.2006), ст. 41.



Методичні рекомендації підготовлені Томаківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області




Схожі:

Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації захист прав дітей на міждержавному рівні
Міжнародного дня захисту дітей прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту...
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації по роботі із дітьми «групи ризику» 2012 Соціально-педагогічний захист прав дітей і молоді в сучасній Україні
Захистити і зберегти фізичне, психічне й соціальне здоров'я підростаючого покоління це завдання не тільки соціально-педагогічне,...
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації на тему: „Захист прав дитини в Україні
Давайте менше говорити про обов'язки дітей, а більше про їхні права. (Ж. Ж. Руссо)
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації щодо проведення тематичних уроків, лекцій, бесід, круглих столів із питань, пов’язаних із захистом прав людини, з роз’ясненням положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року
Оформити у Центрі дитячої дипломатії виставку літератури «Міжнародні документи з прав людини»
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації захист прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна
Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб І безпритульних дітей» від 2 червня 2005 року №2623-iv передбачено,...
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації щодо здійснення експертизи нормативно-правових актів (їх проектів) на відповідність Конвенції про захист прав людини І основоположних свобод
Експертиза здійснюється з метою встановлення відповідності нормативно-правового акта (далі – нормативний акт) чи його проекту вимогам...
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconПлан Природа прав людини та ґенеза їх правового закріплення. Природність та невід’ємність прав людини. Класифікація прав людини. Міжнародна система захисту прав людини.
Захист прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин, прав жінок, дітей та біженців
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconМетодичні рекомендації на тему: «Поняття та класифікація прав дитини в Україні»
України та відповідні державні програми декларують широкі можливості розвитку дитини та гарантії захисту закріплених прав. Водночас...
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconЗахист прав дитини право дитини на захист від усіх форм насильства гарантує стаття 10 Закону України «Про охорону дитинства»
Процес становлення прав дитини в Україні як об’єкта конституційно-правового регулювання – тривалий і складний, а процес визнання...
Методичні рекомендації захист прав дітей в Україні iconПоложення (статті) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яких стосується проект нормативно акта (акт): Стаття 1 першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Захист права власності
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи