День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 icon

День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17




Скачати 20.68 Mb.
НазваДень Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17
Сторінка1/116
Дата конвертації21.12.2012
Розмір20.68 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   116

ЗМІСТ


День Сторінки Розділи

1. Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17

2. Діти і Родичі 15 1-36

3. Світ і Його Таїна 24 1-27

4. Людина і Безмежність 28 1-35

5. Людина і її Свідомість 33 1-43

6. Совість Історичної Науки, 1 45 1-33

7. Совість Історичної Науки, 2 51 34-78

8. Совість Історичної Науки, 3 57 79-121

9. Діяманти з Храму Світової Історії 65 1-54

10. «Пощо украв єси боги мої?» (1 кн. Мойсея, 31, 30) 74 1-50

11. «Дай мені ще два місяці пожити» (Кн. Суддів, 11,37) 81 1-47

12. Від Дніпра до Медиї. Заратустра, Бог і Біблія, 1 89 1-49

13. Заратустра, Бог і Біблія, 2 97 50-118

14. Заратустра, Бог і Біблія, 3 109 119-180

15. Від Дніпра до Ґангесу. Будда, Бог і Євангелії, 1 119 1-97

16. Будда, Бог і Євангелії, 2 136 98-248

17. Рим і Візантія — Вони хреститимуть Україну (Русь)? 163 1-154

18. Перед хрещенням України (Руси), 1 188 1-95

19. Перед хрещенням України (Руси), 2 205 96-170

20. Перед хрещенням України (Руси), 3 220 171-242

21. «Поруйнуйте жертовники їхні», 1 (5 кн. Мойсея, 12,3) 233 1-71

22. «Поруйнуйте жертовники їхні», 2 (5 кн. Мойсея, 12,3) 247 72-168

23. Після хрещення України (Руси), 1 269 1-105

24. Після хрещення України (Руси), 2 298 106-276

25. Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії

і Татаро-Монгольська орда, 1 347 1-114

26. Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії

і Татаро-Монгольська орда, 2 381 115-722

27. Українська Духовна Революція, 1 555 1-44

28. Українська Духовна Революція, 2 564 45-98

29. Українська Духовна Революція, 3 573 99-152

30. Ми РУНВірою озброєні 584 1-26

31. ОСІДУ — Сила Українська 590 1-29

32. Мудрість Оріянської Волі 596 1-51

33. Чому потрібний культ провідника? Що вище розуму? 605 1-40

34. Різдво Світла Дажбожого 616 1-54

35. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, 1 629 1-17

36. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, 2 636 18-32

37. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, З 644 33-51

38. Де ти, наша рідна знать? 651 1-30

39. Титули і їхня історія, 1 658 1-33

40. Титули і їхня історія, 2 665 34-74

41. Про обряди поховання 673 1-47

42. Питання і Відповіді, 1 682 1-15

43. Великдень Світла Дажбожого 687 1-64

44. Питання і Відповіді, 2 699 1-20

45. Рунвісти, самовдосконалюйте своє єство 708 І, 1-18

711 II, 1-15

46. Питання і Відповіді, 3 715 1-17

47. Питання і Відповіді, 4 723 1-14

48. Сім Законів Правильного Життя: 730 1-21

1. Правильне Мислення має Волю, Мету, Відвагу.

2. Правильне Хотіння має Любов, Справедливість, Послідовність.

3. Правильне Виконання має Відповідальність, Точність, Дисципліну.

4. Правильне Ставлення до Себе й Оточення властиве повноцінному «Я»:

повноцінне «Я» Незалежне, Небайдуже, Узгоджене.

5. Правильне Харчування має якісну Поживу,

національне Вариво, Обрядність.

6. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність,

Співпереживання і Жертовність, Душевну Красу і Вірність.

7. Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне Розуміння

і Правильне Призначення

49. Питання і Відповіді, 5 772 1-63

50. Як Двоєвір\'я пригноблює духовні сили народу? ... 787 1-62

51. Питання і Відповіді, 6 805 1-90

52. Молитви


ДЕНЬ 1


1. — І я, і дружина моя просимо Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини і ждемо третьої, хо­чемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здо­ровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Ро­дина Рідної Ук­раїнської Національної Віри.

— Дорогі мої, істинно кажу Вам: здо­ров’я дитини починається у сер­ці чоло­ві­ка і жінки. Мати прикріплює зачатіє ди­тини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також за­лежить здоров’я її дитини. Жін­ка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, ди­тину виношує у смутках і гірких сльо­зах, і дитина її може на світ народитися кволою.

Побратиме, ждучи дитини, даруй сво­їй жінці ніжну любов. З любови родить­ся ду­ховне й тілесне здоров’я.

^ 2. Що ж відповісти на ваші пи­тан­ня? Ма­ючи дванадцять років, я вже знав, що та­ке гірка чаша життя (голод, холод, прита­ювання переко­нань), та я ніколи на життя не нарі­кав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жи­ти хо­четься: жити — зна­чить боротися за життя.

Родичі вчили мене: “Не нарікай на пого­ду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було кра­ще, вір у себе, і, пря­муючи до мети, пе­ре­магай усі труд­нощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на жит­тя, на маму, на тата, звуться недолітками.

Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гор­дитися тобою. Не дозво­ляємо тобі люби­ти тих, які є воро­гами наши­ми. Не ста­рай­ся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зне­навидже­ний. Ти маєш ти­ху дитячу вда­чу — зна­чить будеш або вів­цею, або — ле­вом. Не бійся ко­лючої стерні; тим, що вмі­ють по ній ходити, вона м’яка, як подушка.

Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вмі­ють цими силами володіти, тим вони не страш­ні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами свої­ми. Живи, сам ду­маю­чи про себе: як по­стелиш, так і спа­тимеш.

Знаєш, ми позбавлені “права голо­су”, ми викинуті на “смітник жит­тя” — ми на­звані “ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися го­ворити, бо він ска­зав: “Сталін є госпо­дарем у Кремлі, а я на рідній землі”.

^ 3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого ди­тин­ства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати ка­за­ли: весь мій рід ждав мене. Ко­ли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася най­щасливішою в світі жін­кою. Їй дуже хоті­лося бути матір’ю, її ди­тячі роки були за­по­лонені любов’ю до ді­тей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки лю­би­ли її. Її свек­ру­ха була відомою в селі пови­ту­хою, зна­ла, які поради давати невістці.

Мій батько любив пісню. Паруб­кую­чи, ка­зав “Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хо­тіли з нього легко покепкувати, казали “хлоп­­ці, заспіває­мо”. Він не гні­вав­ся. Він, стоячи ве­чо­ром з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Бого­яв­лен­ське), співав свою улюблену пісню: “Я сьо­годні щось дуже сумую, про козацькую до­лю згадав. І про славу свою не забуду, що ко­лись я, мов сокіл літав. Вда­рять дзвони у слуш­ну годину і підемо в ос­тан­ній ми бій! Ти вос­креснеш, моя Україно, в пов­нім блиску і славі своїй!” З піснею він жив.

І з радости, що скоро буде бать­ком, він піснями розважав свою любу дружину Сві­танну (Оленку), яка була тихою спо­кійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла са­ма виду­мувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селян­сь­кій хаті білій, критій со­ло­мою, в якій було ба­гато сонця, веселих кольорів, радости і лю­бови, усі були залюблені в життя.

^ 4. Ранком село Богоявленське роз­бу­дили дзвони: піп Афанасій скликає лю­дей до цер­к­ви на велике свято хрис­тиянське, а біля ха­ти Терентія Полікар­повича Силенка пов­но лю­дей, ніхто до церк­ви не поспішає. І Те­рентій Полікар­пович не йде до церкви від­­значати Воз­движення Чес­ного Хреста. Сьо­­годні, 27 ве­ресня (ранком, в неділю на Воз­дви­жен­ня Чес­ного Хреста) він став бать­ком, воз­двиг­нувся на світ син-первісток. І прия­телі при­несли дари (квіти, виш­нівку, па­ляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і каву­ни, та, почувши, що в побратима Терен­тія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажу­чи: “Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!”

^ 5. — Учителю, і в селі Богояв­ленське Ви були охрещені?

— Я був освячений за скитським (коза­ць­ким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі за­мер­зла, лід мако­гоном потовкли і мене голого зану­рили з головою в крижану воду. Вихо­пив­ши з води, поклали на теп­лий кожух, весь я від такого освячен­ня ніби пробу­дився, зару­м’я­нився. Мати казала: “Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у спо­виточку, і кидали гро­ші, “щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.

^ 6. І оповідали мати, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гу­то­рили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під колі­на, піднімав руки до неба, і сам (своєю ду­шею створену молитву) промовляв. Потім свят­ковим тоном обіцянку складав: “Пред­ки, до Ва­шої землиці святої, з якої Ви ви­йшли і до якої на вічний спочинок відій­шли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьо­годні торкають­ся п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясно­видюща обачність ста­нуть світлом у храмі його світорозуміння і світовід­чу­вання! Обіцяю зігріти його сер­це добром і любов’ю до Вас, о Пред­ки!”

^ 7. Дід Трохим умів розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що по­ро­дили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я ба­чив свій образ. І лю­ди села Богояв­лен­ське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усміш­ці бачив моє щастя. Мене тішило ото­чення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій гру­ші кує зо­зу­ля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Ве­чором у став­ку скидаються коропи, на вгороді кум­ка­ють жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вече­рю; і все мені подо­балося, і я завжди мав усміхне­не обличчя.

О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю со­лод­кий був цей перший труд. І хоч задуш­ливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяж­ко його забути. Тяжко забути біль, після яко­го при­хо­дила радість і виси­хали сльо­зи. Тяжко забути та­та, якого че­кіс­ти на ріллі біля плу­га рево­ль­верами побили (він не хотів від­мовитися від рідної зем­лі) і закривавленого зв’я­зали на возі. І він, від’їз­джаючи, про­щаль­но дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не пла­кав, а я в його усмішці бачив біль, гли­боку ду­шевну гіркоту і любов до мене. І сьо­годні мені тяжко вирвати з ду­ші пер­ші дитячі вра­жіння, вболівання, ра­дощі. Зда­ється я ні­ко­ли не був дити­ною — рано в моїй душі наро­дилася любов до рід­ного і не­нависть до тих, які катували мого родителя.

^ 8. Пам’ятаю, дід Трохим будив мене на світанку. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: “Вже починає благосло­витися”. Він умивав моє обличчя кри­ничною водою. І краплями освіжав по­ти­лицю собі і мені. І ми, ніби на якусь вро­чис­тість, ішли попід жи­тами на могилу Пред­ків. Дід усмі­хався. Він був міцний, як дуб і доб­рий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльо­зи появлялися на очах. І дід говорив: “Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода ви­гля­дала кращою, як у святого Миколи Чудо­твор­ця на порепаному об­разі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висі­ли у дідовій хаті, обкутані виши­тими руш­никами від жертки до мисни­ка, але рідному дідові моя душа віри­ла більше. Ікони були мов­чазні. І люди на них намальовані суворі, чу­жі, не наші, і всі в убраннях інозем­них. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пах­нули хлібом і корою сухого дуба.

Коли баба (моя баба Марія) го­дина­ми про­стоювала на колінах перед “чу­дотвор­ни­ми іконами” св. Варвари, св. Ґеор­ґа, св. Ми­колая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тіши­лася бо­гами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З по­чуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою пока­зу­вав у сто­рону святого Ґеорґа і повторяв сло­ва відо­мого пись­менника: “Хто не пізнає са­мих таки гре­ків у цих гре­цьких богах?”

^ 9. Я з дідом уже на скитській мо­гилі. Схо­дить вогненне сонце. Небо, ніби на по­мах ма­гічної палич­ки, починає спі­вати. Свят­кує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умива­ти­ся, го­рить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — най­славніші бога­тирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова іс­торія людства почнеться.

І сонце горіло на дідовій бороді, він заду­мано дивився вдаль, він ніби старав­ся про­никнути в душу восходящого сон­ця, ні­би там щось бачив таке, що лише йо­му дано право ба­чити, він ніби роз­гля­дав якісь ве­лич­ні обрії тієї “нової істо­рії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.

^ 10. Дід сидів непорушно, як орел на скалі. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Ме­лодії мабуть черпав із дав­нозабутих народних джерел, із відго­монілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здава­лося, що і зеле­ні хвилі, і небо, і я тво­рили ритм одного дихання, од­ну пісню жит­тя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: “Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток вели­кий, як Дніпро і широкий, як світ — зайшлаки з пере­вертнями топ­лять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пли­ве по ріці рідній перевертнями огань­блений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ наш тоне, воля наша тоне, слава на­ша тоне, ой, видибай Боже, видибай Бо­же, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чу­жини привезений бог чу­жий на престол Руси сідає і пере­вертнів благословляє. Нерід­ний бог, як не­рід­на мати, ой, сиротами будемо ми, сиро­тами світу, чужинцями бу­демо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею”.

^ 11. І котилися сльози по глибоких дідо­вих зморшках, перлинами коти­лися по боро­ді і падали на могилу Предків, і го­рювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зро­­зуміти його душев­ного горя, та ба­чачи йо­го сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім’я і говорив: “Сльози уми­вають душу, і вона ро­биться чи­ста, як небо святе. Ти ніколи не за­будь, що твій рідний Дажбог утоп­лений. Не забудеш?” “Ні”. “Отож. Нерозумні втопили рід­ного Бога. Бо­­га признали Небогом, і вто­пили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда па­м’ятку мати, бережеш. А вони втопили кра­су ду­ші своєї, образ свій споганили.

Мій покійний прадід був волх­вом — він жив більше, як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕН­СЬКЕ. Я то­бі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи при­йшли. І мають вони не хрести, а зірки на голо­вах, і також мене обми­нають. Вісімде­сят мені минуло і роки старі мене ря­тують від кайданів. Дай мені свою ніжку?” І дід поцілував мою п’яту, і сказав: “Твоя, вну­че, п’ята для мене рідніша за всі чужі свя­тощі, які воцарилися на вистражданій ду­ші на­роду нашого. Твоя п’ята від моєї п’я­ти по­ходить, значить і хода буде одна!”

^ 12. Не було в селі людини, яка б про­йш­ла мимо мого діда, не скинув­ши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: “З Даж­богом, іду­чи”. І люди хотіли від нього по­чу­ти це дивне, древ­нє, незвичне слово, від якого ніби дихало люд­ським довго­літтям і тайнами життя. І діди (йо­го ровесники) зва­ли його “віщуном древніх вре­­мен”. І це розвивало в душі моїй почуття гор­дости, пошани і довір’я до діда, який був моїм муд­рочолим учителем. І хоч дід усім лю­дям на землі бажав щастя і спо­кою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини.

Весь його рід вивезли з Богоявлен­ського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потріб­ний... Він, одягнувши білу по­лот­няну со­роч­ку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили ді­дів своїх по­чати уми­рати. Стривожилася місцева влада, його вночі ви­везли, як неба­жану в селі лю­дину, на станцію Олексан­дрія. Комуніст Сура сказав: “Діду, на кла­­довищі немає міс­ця для живих, іди геть!”

^ 13. І мій дід поїхав на Кавказ. Дові­дав­шись, що його син Іван (Півняк) заму­чений опричниками Ста­ліна в станиці Ку­щівка (на Кубані), він попрощався з не­вісткою Марією і пішов, спираючись на ці­пок, у гори... туди, де орел карає Про­метея. Як тільки згадую діда, в думці моїй по­ста­ють такі слова: “Діду-Учите­лю мій, Ти на­віки лишився у горах Кав­казу.

Не можу покласти степових во­лошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світ­лу твою науку, я в день мого наро­дження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє, і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї та­єм­ної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Тво­єю духов­ною печаттю утверджую і голошу науку Рід­ної Української Націо­нальної Віри.

Ти, пам’ятаю, оповідав, що в моло­ді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти у Гре­ції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр по­вернувся в рідне се­ло, ти перш за все відвідав могилу пра­дідів, ти по­цілував землю, яка при­криває серця їхні, і сказав: “Немає на світі, Пред­ки мої, нічого для мене дорожчого і свя­тішого, як ця святиня, в якій Ви спо­чиваєте. Ман­друючи, я носив біля гру­дей у шкіряній торбиночці на мо­тузочці крихти землі з мо­гили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Пред­ки мої, я бачив образ Ваш і відчував убо­лівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і ос­ві­жали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлі­бом рідним, і бачив я, як моя ру­со­коса дів­чина по росі йде на город огір­ки по­лоти. І коли в Стамбулі при­мусили мене пока­за­ти, що таємне зашите у тор­бин­ці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поці­лу­вав її, і турки похилили го­лови, оторо­піли, і довго мов­ча­ли, по­тім дали мені сма­же­ної бара­нини, і старший між ними ска­зав: “Той, хто так вірно любить рідну зем­лю, не бу­де оскверняти нашу. Ти будь на­шим гостем, і ми тебе пока­жемо біля ме­четі”.

І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-пат­рі­яр­хів народних? Чо­му не має літопису родо­відного? Чо­му внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться ти­ми, які його родили, виколи­хали у колисці своїх чарівних мрій? Чо­му праправнук со­ро­ми­ться свого поход­жен­­ня? Чому прапра­внук не бачить у тих, які його народили, нічого рід­ного, доро­гого, мудрого, священ­ного, славного? Тому, що в правнука шля­хи мислення неправильні, духовість спотво­ре­на, родові почуття збід­ніли.

^ 14. Усі діти (і особливо хлоп­чики) люб­лять воювати, навики далеких пред­ків влас­тиві їм. І я пригадую: десять хлоп­чиків (і всі вони до­шкільнята) ста­ють вершни­ками: вони сідають верхи на сухі со­няшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, під­ні­маючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на них маха­ють кулаками, звуть їх “шибени­ками”, кажуть, що “пред­по­ложено війні бути, діти у війну бавля­ть­ся”. Армія влі­тає на подвір’я, біжить стежкою між кар­топ­линням, кукуру­дзою, і вибігає у степ, прямує до “скитської мо­гили”, яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю, чому було так, приходжу до пере­конання: я був так пристрасно за­хоплений “війною”, що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли пе­ремагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами мас­лини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаюва­ли­ся у пше­ни­ці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг поміти­ти. Ми мали роз­бити ар­мію колючих бу­дя­ків, яка стояла над доро­гою прибита пилом. На мій крик “Впе­ред, ура!”, армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, за­плутав­шись у бур’яні, падали, дехто сідав і пла­кав: колючка в ногу залізла. Ні­хто на “ра­нених” не звертав ува­ги. Летіли воро­жі голови будяків, дерев’яні шаблюки шу­міли, коні “іржали”, ламаючись під нога­ми.

^ 15. Після бою всі стомлені, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі ма­ли і по­коряли “безодню”, яка нам сягала по пупа. Після освячення водою, я за­прошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого “вторгнення” ста­вилися не вороже. Нічо­го не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім вої­нам (ма­ючи на увазі ріст кожного) давав обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ “вперед”, всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу “хлі­бо-вишневу” трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикрива­ю­чи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фарту­шиною при­хована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: “Спо­кійно злазь­те, щоб гілля не поламати. Тут сі­дайте коло “півників”, вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Па­лажки заїхав, там і обідатиме. Доб­ре жуй­те, шлунок зубів не має. Не спішіть”.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   116



Схожі:

День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconВиховний захід Спасибі Вам любі батьки
...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconДень учителя
Ми, учні гімназії, багато років спостерігаємо за вешею працею, наші любі вчителі. І в цей святковий день ми хочемо подарувати вам...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconІвано – Франківська обласна бібліотека для дітей Письменники краю ювіляри
Ольги Стрілець (1923-1974), поетеси, яка довший час жила і похована в Івано – Франківську. Авторка книг «Дороги» (1960), «Мої» (1963),...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconСценарій спортивного свята: «Тато, мама, я спортивна сім’я»
Добрий день, дорогі гості. Сьогодні ми зібралися на свято «Тато, мама, я – спортивна сім'я.» Щоб позмагатися у силі, спритності,...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconСценарій спортивного свята: «Тато, мама, я спортивна сім’я»
Добрий день, дорогі гості. Сьогодні ми зібралися на свято «Тато, мама, я – разом спортивна сім'я.» Щоб позмагатися у силі, спритності,...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconДень учителя
Мы очень рады тому, что нам предоставили возможность от лица всех студентов нашего колледжа выразить вам свою благодарность за вашу...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconСценарий «День именинника»
Здравствуйте, дорогие ребята. Я пришла к вам,на Ваш День Именинника, чтобы поздравить с днем рождения тех ребят, которые родились...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconСценарій свята до дня вчителя «За наших знань багаття- уклін вам до землі» Вступне слово. Звучить гімн України Вітальне слово. Хор виконує пісню…
Ведучий: у найпрекраснішу пору, коли шелестить падолистом осінь,у лузі снує мереживо бабиного літа, а над землею пломеніють різнобарвні...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconМамо, мамо, вічна і кохана Родинно-сімейне свято
Поглибити знання учнів про історію виникнення свята Матері. Виховувати повагу до найдорожчої в світі людини матері; бути вдячними...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17 icon1 Чи бувало так, що Ви вирішували не пити тиждень або більше, але Вас вистачало тільки на день-два?
Тільки Ви можете вирішити, чи варто Вам приходити в аа – чи може це допомогти Вам
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи