Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет icon

Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет




НазваМіністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет
Сторінка1/7
Дата конвертації12.04.2013
Розмір1.11 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7




МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Юридичний факультет

Кафедра цивільного

та господарського права


ДИПЛОМНА РОБОТА


Адвокат у цивільному процесі


Науковий керівник роботи : Ніконова Н.О. ст.викладач

Виконавець :

студент 5 курсу

групи ЮП-99-5

Омельченко Іван Іванович

Рецензент :

Чистоколяний В.М.

ст. викладач


№___« »______2004р.

«Допускається до захисту»

Зав. кафедри, доцент

Алєксєєнко І.Г.

___________


«___»________2004р.


Дніпропетровськ 2004


ЗМІСТ


ВСТУП ……………………………………………………………………..…….4

Розділ 1.

Представництво у цивільному процесі

    1. Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства) ………...………8

    2. Представництво у цивільному процесі ………………………….……..19

Розділ 2.

Представництво адвоката у цивільному процесі

    1. Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ у суді першої інстанції ………………………………………34

    2. Діяльність адвоката як процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження………….....…………….46

    3. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового

виконання……………………………………………………..……….55

    1. Особливості участі адвоката у цивільному процесі ...............….…….61

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………...……78

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………..…….81


ВСТУП

Розбудова правової держави є неможливою без ство­рення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демокра­тичного інституту, яким є адвокатура.

Важливим кроком у створенні таких умов є Закон «Про адвокатуру», ухвалений Верховною Радою України 19 груд­ня 1992 р. Він проголошує, що адвокатура України здійс­нює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю ін­дивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднувати­ся з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, кон­тори та інші адвокатські об'єднання, які діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності (ст. 4). Цей Закон та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти надають можливість сформувати високо­кваліфікований і впливовий адвокатський корпус, заверши­ти становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення: забезпечити право на за­хист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України).

Адвокатура – це найважливіший правовий інститут будь-якої держави, який стоїть на захисті прав громадян і віддзеркалює стан і рівень демократії в країні. Від того, наскільки вона міцна, організована, законодавчо захищена, у значній мірі залежить впевненість кожного громадянина у своєму добробуті, в успішності підприємництва. В Україні ж при наявності традиційного правового нігілізму відношення до адвоката та адвокатури було й під час залишається у значній мірі негативним. Адвокат часто сприймається як особа, яка захищає злочинця чи протиправну справу підприємця. Але головне предназначення адвокатури, як явища, полягає у здійснені високосоцально значимих юридичних послуг всіму суспільству та його членам у захисті прав та свобод громадянина та юридичних осіб. Адвокат захищає закон від свавілля, а тому діяльність адвоката відповідає як інтересам окремого громадянина чи установи, так і суспільно-правовим інтересам держави та суспільства. В останній час велика частина суспільства збагнула це, і відношення до адвокатури хоч і повільно, але змінюється. Престиж професії адвоката зростає.

В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфі­ковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси. Правосуддя з цивільних справ певною мірою відбиває професіоналізм юридичної практики в цілому та ступінь захищеності суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян. Так, згідно із ст. 55 Конституції Украї­ни права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, посадових і службових осіб. Механізм правово­го регулювання правосуддя з цивільних справ не тільки визначає порядок реалізації конституційного права громадян на судовий захист відповідно до норм внутрішнього національного законодав­ства, а й є передумовою використання міжнародних судових інсти­тутів захисту прав людини. Це особливо важливо у зв'язку із вступом України до Ради Європи та ратифікацією Європейської кон­венції прав людини.

Останнім часом серед фахівців та у засобах масової інформації йде жваве обговорення стану сучасної адвокатури. Дехто висловлює думку про необхідність створення в Україні іншої – сильної і кваліфікованої адвокатури. Лунають заклики до створення єдиної професійної організації і протилежні гасла – створення такої організації посягне на незалежність адвокатів, а тому членство в ній має бути добровільним. До того ж рішення Конституційного Суду у справі Солдатова відкрило шлях до слідства й в суд маси дилетантів та шахраїв. Потребує змін і Закон „Про Адвокатуру”. Недосконалим є й стан цивільного судочинства, на сам перед основного законодавчого акту, який його регулює – Цивільного Процесуального кодексу України, норми якого вже не відповідають дійсності.

Таким чином, цю тему можна визнати актуальною та не вичерпаною, тим більше, що за останні роки відбулися значні зміни в соціальному й економічному житті країни, що привели до появи ряду проблем, що не знаходять цілком свого рішення в законодавстві й у науковій теорії.


МЕТА. Мета дипломної роботи – правове теоретичне обґрунтування представництва адвоката у цивільному процесі.

ЗАДАЧА. Виходячи з мети та для її досягнення ставляться наступні задачи:

1. Дослідити найбільш актуальних питань участі адвоката у цивільному процесі.

2. Проаналізувати окремі стадії цивільного процесу та роль адвоката у кожній з них.

3. Надати юридичний аналіз поняття цивільного процесу, інституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивільному процесі.

4. Узагальнити практику участі адвоката у цивільному процесі.

5. Надати пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі.


ОБ’ЕКТОМ даної дипломної роботи є правовідносини, яки виникають в процесі представництва адвоката у цивільному процесі.


ПРЕДМЕТ дипломної роботи – правовий статус адвоката в цивільному процесі.

Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, які можна підрозділити по наступних змістовних підгрупах :

1. Навчальні видання, що дають загальну характеристику цивільного процесу та адвокатури - Цивільний процес України: Навчальний посібник. /Чорнооченко C.I.; Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. /Святоцький О.Д., Михеєнко М.М.

2. Публікації (в основному періодичні), що висвітлюють окремі питання участі адвоката у цивільному процесі - Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. - 1999. - № 9.; Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5.

3.Законодавчі першоджерела і коментарі до них , що виступають як діючий на практиці матеріал для регулювання питань цивільного судочинства та адвокатури - Закон України „Про адвокатуру” від 19.12.1992; Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963.

При дослідженні цієї теми були використані наступні методи: юридичний, діалектичний, системного аналізу.

Наукова новизна результатів роботи - надання пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства стосовно участі адвоката у цивільному процесі.

Практичне значення – робота може бути використана для вивчення теми „Адвокат у цивільному процесі” студентами, а також корисна для юристів практиків.

Структура роботи складається з двох розділів.

Перший розділ присвячений представництву в цивільному процесі. В цьому розділі детально досліджено поняття цивільного процесу та розкривається інститут представництва у цивільному судочинстві.

Другий розділ досліджує представництво адвоката у цивільному процесі, він включає в себе аналіз процесуального положення адвоката при веденні ним справи на досудовій стадії, під час розгляду справи в суді першої інстанції, в стадії апеляційного та касаційного провадження та під час виконання судових рішень. Також досліджуються особливості участі адвоката в цивільному процесі.


Розділ 1

Представництво у цивільному процесі


^ 1.1. Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства).


Згідно із законодавством про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом шляхом розгляду і вирішення в судо­вих засіданнях цивільних справ, пов'язаних із захистом прав і за­конних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних справ і за­стосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосудця — одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціаль­ним органом державної влади — судом цивільних і криміналь­них справ за правилами, передбаченими цивільним і криміналь­ним процесуальним правом.

Дане визначення дозволяє сформулювати такі основні озна­ки правосуддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом — судом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішен­ня в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) здій­снення його тільки у передбаченому законом порядку (процесу­альна форма); 4) можливість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Ці ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють точно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Наве­дені ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій про­яв і в діяльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист порушених прав. Так, цивільні справи розглядаються в засіданнях не тільки державними судами, усім органам цивільної юрисдикції притаманна так звана процесуальна форма їх діяль­ності та деякі інші ознаки. Виходячи з цих міркувань, потрібні інші підходи до визначення сутності правосуддя.

Поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності з судо­вою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери пра­восуддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Слід звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в кримінальних справах. Згідно із ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК) правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відпо­відно до закону. В цій формулі найбільш важливим є те, що вона зобов'язує законодавця відносити вирішення кримінальних справ тільки до компетенції державного суду.

Цього не можна сказати про правосуддя в цивільних справах. Стаття 6 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) також містить положення про здійснення правосуддя в цивільних справах судом, проте цивільні справи розглядаються не тільки судом, але й іншими органами цивільної юрисдикції.


Таке положення по суті свідчить про наділення несудових органів судовими функціями, що суперечить принципу здійснення пра­восуддя тільки судом.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя і необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада дер­жавна крім як у правосудді втілюватися не може і не повинна. Ви­нятковість як характерна риса судової влади, на нашу думку, і є свого роду ключем до розуміння правосуддя в правовій державі. -

Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право стає центром життя суспільства, коли відносини гро­мадян та держави є відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв'язок між державою і особою.

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, по­літичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий за­хист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод грома­дян, оскільки суд посідає певне становище у системі влади.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім'я загального блага і про захист прав окремих громадян, — ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдив­ляється в життєву правду людських потреб та-можливостей, — і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини»1.

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв'язок між послідовним і демократичним розвитком політичних інститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуд­дя. Історія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємо­зв'язок демократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов здійснення правосуд­дя, що цікавить перш за все юристів, але й відображення різних соціальних умов, надій, прагнень, настроїв людей.

Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у дер­жаві. Звідси зрозуміло, чому зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов'язані з побудовою правової держави, правовою реформою й впровадженням винят­ковості судової влади.

Крім винятковості судової влади в правосудді повинна втілю­ватися і повнота судової влади. Повнота судової влади — не­від'ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що в пра­вовій державі правосуддя повинно бути доступним, інакше кажу­чи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без ви­нятку визнаються рівними перед судом. Це не тільки теоретичне положення, це—аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових до­кументах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках пору­шення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, гене­тична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової вла­ди від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є фун­кціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади.

В громадській свідомості ідея правосуддя пов'язується саме з повнотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її ви­нятковістю, дозволяє називати правосуддя «правосуддям», доз­воляє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації сво­боди і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинно­му законодавстві. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і май­нового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця прожи­вання та інших обставин. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право гро­мадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. В статті 14 Міжна­родного пактупро громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кри­мінального звинувачення, яке пред'явлене йому, чи при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, не­залежним і неупередженим судом, створеним на основі закону.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової вла­ди з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, але й предметної ознаки судової вла­ди, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спря­мованої на певний соціальний об'єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду і обсягу суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків суб'єктів права. Ці права і обов'язки встановлю­ються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Реалізація судової влади, отже, завжди пов'язана з розглядом конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забез­печення реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захи­сту прав громадян — шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом адміністративних велінь, ставить громадяни­на в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з дер­жавною владою, державою. Ось чому саме судова влада природ­но є фактором обмеження втручання кого-небудь у правовий ста­тус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід'ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність складає зміст і функції правосуддя в правовій дер­жаві як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя яв­ляє собою єдину форму забезпечення законності і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, але й безпосереднім захисником їх в суді, він висту­пає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в пев­ному напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом ви­рішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод осо­би в суспільстві, реалізації законності і справедливості в державі.

Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах по­винні зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Хоча норми права застосовують не лише органи правосуд­дя, але й інші державні органи і громадські організації, однак пра­восуддя відрізняється від інших форм правозастосування тим, ці рішення органів правосуддя мають загальнообов'язковий харак­тер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення суду є обов'язковими для всіх органів, підпри­ємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підля­гають виконанню на всій території України. Ця обставина детер­мінована високим соціальним статусом правосуддя.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають за­конну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада, як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення ім'ям України.

Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характе­ризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання визначає законність судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних справах у судах визна­чається процесуальним законодавством. Порушення або непра­вильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою до скасування рішення (ст. 314 ЦПК).

Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судо­ва діяльність, — високозначимий елемент правосуддя, вона кі­нець кінцем і забезпечує суворе дотримання начал законності, захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найваж­ливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Кон­ституції України і процесуальному законодавстві.

У правовій літературі терміни «цивільний процес» і «ци­вільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів по вирішенню спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням ак­тивної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду по здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирі­шення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних пра­вовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного про­цесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виділяти її і в процесу­альній теорії. У суспільних відносинах, врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що одна­ково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про то­тожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом2.

Таким чином, у науці цивільного процесуального права існу­ють досить суперечливі підходи як до самої постановки пробле­ми, так і до змістовної її характеристики.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюва­тися в аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідно­шення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду і вирішенню спорів про право цивільне3. На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності4.

Як видно, Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивіль­ного процесу місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ото­тожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним проце­сом розуміє тільки судову діяльність.

До аналогічних висновків призводять і судження М. А. Гурвича, який відзначав, що цивільне процесуальне право, регламен­туючи діяльність суду по здійсненню правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства5.

Поняття цивільного процесу тісно пов'язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуд­дя і цивільний процес — не тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків персонально певних осіб, у вирішенні конкрет­ної цивільної справи судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно по­винно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і виз­начає необхідність встановлення специфічної форми здійснен­ня правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і ви­рішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судо­вої влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуд­дя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії пра­ва громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і ци­вільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Правосуддя — форма реалізації судової влади, а цивільний про­цес — форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечи­ти і гарантії правосудця, і гарантії особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосудця і права гро­мадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чин­ним цивільним процесуальним законодавством у порядку цивіль­ного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження (ч. 2 ст. 1 ЦПК).

Визначення сфери цивільного процесу важливо, бо вона є по­казником функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розрахований, як видно, на здійснення право­суддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юри­дичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).

В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуд­дя і у справах, що виникають з адміністративно-правових відно­син, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадо­вих осіб у сфері управлінської діяльності), а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб'єктивні пра­ва, а охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб'єк­тивним правом (наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне значення: перебування на утри­манні, родинних відносин тощо).

Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює правосуддя в цивіль­них справах на певну групу суспільних відносин і допускає роз­гляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єди­ного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в ци­вільних справах у судах визначається законом, а справи, що ви­никають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочин­ства, крім винятків, встановлених законодавством.

Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того, яку справу розглядає суд,

Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, авто­ри, як правило, вважають, що цивільне судочинство поділяєть­ся на самостійні види: позовне; по справах, що виникають з адмі­ністративно-правових відносин; окреме. При цьому вони вихо­дять з того, що матеріально-правова природа усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду.

Наведені міркування викликають заперечення. Прагнення обґрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу.

Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивіль­них справ єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес є загальною формою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, а ті або інші особливості розгляду цивіль­них справ не можуть створити самостійного порядку їх розгляду. Єдність цивільного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд і вирішення цивільної справи може відбувати­ся тільки в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Цивільний процес як передбачений законом порядок розгля­ду і вирішення цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес розвивається в певній послідовності, ю стадіях (етапах), які відображають, так би мовити, логіко-ча-;ові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності учасників цивільного процесу.

В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення спра-ж, підготовка справи до судового розгляду та ін.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм специфічним змістом, колом суб'єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням.

У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи; підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що на­брали законної сили (наглядне провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов'язкові стадії — від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротес­товується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обста­винами чи примусово виконується.

Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за само­стійними стадіями. Особливість правового регулювання цивіль­них процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій рег­ламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія учасника цивіль­ного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.). Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб'єктами процесуальної діяльності, а також обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних ак­тах — документах (ухвалах, рішеннях, протоколах тощо).

Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв'язку процесуальних дій суб'єктів процесуальної діяльності та їх доку­ментального оформлення складає цивільний процес (цивільне су­дочинство) як встановлений законом порядок розгляду і вирішен­ня цивільних справ.

  1   2   3   4   5   6   7



Схожі:

Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет
Перелік ключових слів і словосполучень: службові злочини, службова особа, службові обов’язки, влада, хабар, охоронювані законом права,...
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни національний університет “острозька академія” Економічний факультет Кафедра фінансів
Національна економіка”. Програма навчальної дисципліни. – Національний університет “Острозька академія”, 2009 р. 17 с
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни національний університет “острозька академія” Економічний факультет Кафедра фінансів
Фінанси підприємств”. Програма навчальної дисципліни. – Національний університет “Острозька академія”, 2010 р. – 28 с
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни національний університет “острозька академія” Економічний факультет Кафедра фінансів «затверджую»
Соціальне страхування”. Програма навчальної дисципліни. – Національний університет “Острозька академія”, 2010р
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни національний університет “острозька академія” Економічний факультет Кафедра фінансів «затверджую»
Економіка праці та соціально-трудові відносини”. Програма навчальної дисципліни. – Національний університет “Острозька академія”,...
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни донецький національний технічний університет
Вища школа економіки та менеджменту” днвз “Донецький національний технічний університет” 9-10 квітня 2009 р проводить Другу Всеукраїнську...
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти та науки, молоді та спорту України Хмельницький національний університет

Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет кораблебудування

Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти та науки україни південноукраїнський національний педагогічний університет імені к. Д. Ушинського

Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний університет iconМіністерство освіти І науки україни львівський національний університет імені івана франка

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи