Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата icon

Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата




НазваФастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата
Сторінка1/5
Дата конвертації05.01.2013
Розмір0.88 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5


ФАСТІВЩИНОЮ – РАЗОМ

Мій дім, моя хатина, моя хата,

Стежина в двір – під ноги, як рушник.

Там сни дитинства ходять по кімнатах,

Мій дім їх, як святі скарби, зберіг.

О. Кононенко

У кожної людини на землі є маленька батьківщина – місце, в якому вона народилась, виросла, земля, що дала «путівку в життя». І кожне таке місце є унікальним, неповторним. Для багатьох українців батьківщина – Фастівщина.

Фастівщина розташована на заході Київської області. На півночі вона межує із Макарівським районом, на сході – із Васильківським, на південному сході – із Білоцерківським, на півдні – із Сквирським, на заході - із Житомирською областю. До складу району входять 2 селища (Борова, Кожанка), 46 сіл та невеликих населених пунктів. Адміністративним центром району є місто Фастів (розташоване за 64 км від Києва). Загальна площа району – 896, 25 км2. Населення становить близько 33, 5 тис. чол.

Фастівський район розташований у межах Придніпровської височини, в західній частині Київської області. Рельєф району являє собою слабосхилясте плато, яке поділяється долинами річок Ірпінь, Унава, Кам’янка, Стугна. Фастівщина має густу річкову мережу (площа водойм – 1346 га). Загальна довжина річок 261 км. Клімат регіону помірно-континентальний, м’який, з достатнім зволоженням. Район розташований в межах двох природніх зон: змішаних лісів (площа лісів – 20318 га) і лісостепової.

Офіційно Фастівський район утворений 1923 року, але люди населяли цю територію дуже давно. В дослідників навіть існує окрема назва – Фастівщина.

Фастівщина – земля, яка ніби спеціально створена для людей. А майбутнє залежить від золотих рук та щирого серця тих, хто називає цей край своєю батьківщиною.

«О, Фастівська земле, наш зоряний краю…». Ці слова належать поетесі Світлані Жук. І ось ви ступили на фастівську землю. Всі ваші вчорашні турботи і проблеми залишились позаду, вдома. На вас чекають прогулянки, подорожі, знайомства з фастівською землею.

Подорожужуємо разом. Путівник, який ви тримаєте в руках, може стати вашим супутником, порадником, гідом. Він короткий і, звичайно, може дати лише загальне уявлення про Фастівщину, її визначні місця. А попереду багато цікавого. Решту ви зможете побачити самі. Своїми очима.

Якщо ви вирішили ближче познайомитись із Фастівщиною та більше дізнатись про цей чудовий край, його природу, історію, села і пам’ятні місця, вирушайте в дорогу. Але перш ніж відправитись в подорож, коротко познайомтесь із районом, його природнім і історичним різноманіттям.

Путівник складено не за алфавітним порядком назв населених пунктів, а починаючи від селища Борова і далі – за автомобільними дорогами.

У дану збірку входять нариси, які можна віднести до категорії «науково-популярних», написані працівниками закладів освіти і учнями. Усіх їх об’єднує велика любов до свого краю, повага до людей, які тут проживали і проживають. І нехай багатьом нарисам бракує чіткої структури, логіки викладу, аргументованості фактичного матеріалу, я певна того, що всі вони написані щиро, з великим бажанням розповісти всім про свій населений пункт.

Специфікою цього видання є й те, що в основу багатьох нарисів покладено спогади старожилів. Брак архівних матеріалів, інших джерел, умови, за яких розвивались населені пункти, а також війни, повені, пожежі та інші руйнації спричинили можливо неповні, часом неточні відомості про села чи події, які відбувалися в них. Водночас редакційна колегія взяла на себе право вносити в текст матеріалів корективи і правки відповідно до загального спрямування збірки. Але все це не применшує цінності видання, надаючи йому певної своєрідності.

Зазначу також, що книга не є довідковим виданням. У ній немає нарисів про всі населені пункти, що є на території району.

Наголошу ще одне. Виданням цієї збірки не завершується велика справа вивчення історії рідного краю, прокладання туристичних маршрутів. Видання збірки «Фастівщина туристична» є лише часткою величезної роботи, до якої залучено багато людей.

Їхні зусилля, як і праця авторів нарисів про історію й сьогодення населених пунктів району, не залишаться марними. Я певна цього.

Валентина Халюк, завідуюча РМК відділу освіти Фастівської РДА


^ СЕЛИЩЕ БОРОВА

Селище міського типу Борова розкинулось на обох берегах р. Стугна серед лісу. Назва – за характером рослинності: бір – сосновий або інший шпильковий ліс, а також змішаний ліс з переважанням сосни. Селище розташоване у південно-західній частині Київської області, на кордоні Фастівського і Васильківського районів, на залізничній магістралі Київ – Фастів, у 46 км від Києва і 18 км від Фастова.

Борова – одне з найбільших селищ Фастівщини. Колись це був хутір села Казенна Мотовилівка, землі та угіддя сучасного селища належали Мотовилівці. У 1868 році через хутір пролягла Південно-Західна залізниця. Це сприяло розбудові населеного пункту. Станцію назвали Мотовилівка. Після побудови залізниці хутір Борова став привабливим дачним місцем.

Населення селища налічує 8 тисяч жителів.

Біля Борової виявлено поселення доби бронзи (ІІ тисячоліття до н.е.)

Перші згадки про Борову знаходяться в «Описі Київського намісництва» (1781), де зазначається, що в той час село налічувало 10 хат, в яких проживало 82 казенні душі. З покоління в покоління передається думка, що першими поселенцями в такому глухому місці були втікачі з інших сіл. Вони займались виробництвом смоли, дьогтю, деревного вугілля.


^ Пам’ятний знак смт. Борова на честь 10-ї річниі незалежності України
Комерсанти, підприємці в прекрасній природній місцевості почали будувати дачні будинки. Завдяки побудові залізниці біля ст. Мотовилівка було створено ставок на двох річках, Стугні та її притоці Білці, для забезпечення паропотягів водою.

У 1900 році в хуторі проживало 273 особи і налічувалось 118 дачних будинків. Будується літній театр, встановлюється кінематограф, організовується парк, кумисний завод, відкриваються магазини. Всім цим опікується Товариство благоустрою хутора. З 1896 року починає діяти «вольно-пожарное общество».

На початку ХХ ст. землями навколо Борової володіли поміщики Тарнавські, а на самому хуторі розташувалось помістя поміщиці Старикової (територія сучасного масиву Київської дослідної станції).

З 1924 року хутір Борова набуває статусу села, а з 1932 – селища міського типу.

У 1916 році на території хутора в лісі збудували лісопильний завод, який з 1920 р. взяла під опіку Південно-Західна залізниця. Пізніше завод став деревообробним комбінатом, а на початку ХХ ст. назвивався лісопильний тартак Барабаша. На сьогодні провідне місце в економіці селища посідає Мотовилівська філія ТОВ «Меркс-Трейд». Колишній Мотовилівський ДОК став сучасним європейським виробником офісних меблів.


^ ДОК – філія ТОВ «Меркс – Трейд»
Працює в селищі лікарня на 40 місць, поліклініка, медпункт «Швидкої допомоги», відділ внутрішніх справ. Борова має газове господарство, комбінат комунальної служби, будинок побуту, комбінат по виготовленню пам’ятників, лісництво, пункт ветеринарної служби. Нещодавно борівчани отримали в користування новий сучасний ринок. Активну роботу проводить будинок культури, стали традиційними свята Різдва, Проводи зими, День Перемоги, Івана Купала, дитячий фестиваль «Крапелька дитинства».

Понад двадцять борівчан занесені до «Книги золотого фонду» Фастівського району.

Селище Борова одне з перших у Фастівському районі створило свою символіку: герб, прапор, пам’ятний знак. Автором символіки став місцевий художник, член Спілки художників України, Вуколов В.І.

У селищі протікає річка Стугна. Початок вона бере за 8-9 км від Борової, недалеко від села Мотовилівська Слобідка біля Сорочого Броду, з невеликих джерел, а тому, «худую струю имея», живиться побічними джерелами.

Довжина Стугни – 68 км; площа басейну 783 км2. Впадає вона в Дніпро поблизу містечка Трипілля.

У народі ходять розмови, що р. Стугна була колись судоходною. Місцевий краєзнавець поміщик Е.Руліковський на річці Стугні в заплаві Куряче (біля Отаманського) викопав човен із шкіряними мішками з борошном, який, як можна гадати, потонув за певних невідомих обставин. Це свідчить, що Стугну використовували як транспортний шлях.

Археологічні розкопки підтвердили, що Стугна була місцем кривавих побоїщ у давнину. На це вказує велика кількість поховань над нею.

Будучи межею лісу й степу, Стугна внаслідок географічного положення якийсь час розграничувала володіння кочових скіфів і наших предків – осілих праслов’ян. Оборонні вали, які тягнулись вздовж річки від Дніпра до Василькова і далі на захід, разом з заболоченою долиною служили праслов’янам значним укріпленням в прикордонній зоні, захистом від войовничих скіфів.

У скіфський період історії нашого краю річка Стугна була місцем кривавих побоїщ. Про це свідчить велика кількість дрібних курганних поховань над Стугною у Васильківському й Обухівському районах. На Стугні в кривавій боротьбі було подолано скіфів. Води Стугни, можливо, не раз забарвлювались кров’ю праслов’ян і скіфів. Назва річки Стугни утворена з основи – стуг, яка на давньоіранській мові означає «кров». Отже, в перекладі на нашу мову назва річки Стугна було б «Окривавлена».

Деякі краєзнавчі походження назви річки Стугна пов’язують із словом стогнати. Руліковський в історичній праці «Опис повіту Васильківського» повідомляє: «Про назву Стугни каже такий переказ, який засвідчує літопис під 1095 роком. Коли князь Ростислав, б’ючись з половцями, втопився в Стугні, мати його ходила вздовж тієї річки і в розпачі стогнала. З тих пір від слова стогнати річка Стугною називатись стала».

Не менш цікава легенда записана Пантелеймоном Кулішем в минулому столітті. У ній розповідається, що у переказах про Кожум’яку саме тут, біля Стугни, руські богатирі впрягли переможеного змія в плуг, проорали великі борозни і насипали вали. Після великої роботи змій випив річку і, стогнучи, здох. Наші предки ототожнювали войовничих степовиків із змієм. Виходить, ніби річка дістала назву після 1095 року. Але це не відповідає дійсності.

Можливо, Стугна походить від давньоруського слова стигнуть (холонути), в розумінні: річка з холодною водою. М.Фасмер в «Этимологическом словаре русского языка» подає інше міркування: назва пов’язана зі словом «стугнуть», «стынуть», «стыгнуть», тобто холонути, річка з холодною водою.

Стугна в районі Борової мала дві притоки: ^ Самарку і Білку. Вони брали свій початок у лісі і, коли їхні русла перерізала залізниця, поступово припинили існування.

Білки – це район селища, який знаходиться в західній частині Борової. Цю місцину в давнину називали Обірки. Це вказує на значення «навколо, по обидві сторони», тобто територія, яка знаходиться біля бору.

У 1914 році в районі Обірок почали вирубувати ліс, викорчовувати пні і розподіляти ділянки під забудову. Назва свідчить про особливості еволюції землеустрою та землевпорядкування, а також відображає основні принципи господарювання.

У південній частині селища на пагорбах знаходиться територія Науково-дослідного центру інституту овочівництва і баштанництва УАН, раніше Київська овочево-картопляна дослідна станція (російською мовою абревіатура КОКОС) . У народі цей куток зберіг назву російської абревіатури.

А от, цікаво знати, що на початку ХХ століття ця територія називалась «Детинець». Дав їй таку назву генерал-лейтенант Ратник К.К. Свого часу він був начальником Балтійського суднобудівного заводу.

Однак, після поразки російського флоту в Цусимській битві, Ратника відправили у відставку «за сімейними обставинами». Він збудував трьохповерховий будинок у вигляді корабля, балкони нагадували

капітанський місток. Ратник займався сільським господарством, організував притулок для бездомних.





Детинцем називали в Стародавній Русі центральну укріплену частину міста. Їх зводили, як правило, на пагорбах, обкопували ровами.

Що мав на увазі Ратник К.К., чи те, що виховував трьох прийомних дітей, чи хотів підкреслити місце розташування будинку – пагорб і внизу протікає річка Стугна, невідомо.





Випускник Борівської ЗОШ І-ІІІ ст. Герой Радянського Союзу Соколов А.М. уславив себе в перші місяці війни, захищаючи небо Москви. Меморіальна дошка на школі і вулиця, названа в його честь, зберігають пам’ять про Анатолія Михайловича.

Не обминули жителів Борової і події афганської війни – Віктор Іванков і В’ячеслав Бойко повернулись до селища у цинкових трунах.

^ Це варто відвідати

Окрасою селища є пам’ятники історії та культури: приміщення двох шкіл, будинок Ратника К.К., начальника Балтійського суднобудівного заводу (1907), хрест, присвячений Січовим стрільцям (1918), церква Успіння Пресвятої Богородиці (1942), обеліск на честь воїнів-визволителів Борової (1966), меморіал пам’яті партизанського руху опору (1988).

Саме під такою гучною назвою – «український маратон» - увійшов у нашу вітчизняну історію бій, що відбувся в листопаді 1918 року під Мотовилівкою між частинами українського національного війська Директорії та військовими силами гетьмана Скоропадського.

18 листопада 1918 року біля ст. Мотовилівка Січові стрільці завдали нищівної поразки гетьманським силам, набагато чисельнішим за січовиків. Ця перемога стала початком антигетьманського повстання. Широкого розголосу по всій Україні набуло повстання майже 30 тисяч селян.

17 листопада до Фастова прибув головний отаман Петлюра, рештки Січових стрільців та Директорія.

Того ж дня, 17 листопада, Січові стрільці на чолі з сотником Федором Черником рушили з Фастова в напрямку Києва і зайняли ст. Мотовилівку. У складі цього стрілецького авангарду була третя сотня Січових стрільців, сотня скорострілів, кінна розвідка та імпровізований бронепотяг з однією гарматою. Бойовиків налічувалося до 300 осіб.

Гетьманське командуання вислало з Києва назустріч їм найдобірніші свої частини: батальйон офіцерів (1 тис. чоловік), Сердюцький полк, одну батарею, бронепотяг і кінну сотню. Командував цими силами генерал князь Святополк Мирський. Бойовиків тут налічувалося щонайменше 3 тисячі.

Вранці 18 листопада між залізничними станціями Мотовилівкою й Васильковом розгорівся бій, у якому перемогу здобули стрільці.

Стрілецтво окупило цю перемогу смертю двох найкращих своїх старшин – сотників Ф.Черника і Миколи Загаєвича та 17 стрільців. Ймовірно їх поховано у с. Дідівщина.

У роки Другої світової війни на території Борової діяв Васильківський партизанський загін, штаб якого знаходився у Мотовилівському лісі в кварталі №163.

Командиром загону був осетин Шмел Мукагов. Активно йому допомагали Дмитро Соколов, Віктор Головко, Круківська Марія, Дідівська Лариса. Юні партизанки загинули смертю хоробрих. На честь Дідівської Лариси відкрито меморіальну дошку на приміщені середньої школи, а на честь Круківської Марії встановлено пам’ятний знак і названо вулицю її іменем. З

гордістю носить середня школа ім’я славетного земляка Героя Радянського Союзу льотчика-винищувача Соколова Анатолія Михайловича. За вісім місяців війни він у повітряних боях провів 37 бойових операцій і особисто збив 8 ворожих літаків. Загинув Анатолій Михайлович, захищаючи небо Москви. У 1980 році на школі встановлено меморіальну дошку, присвячену славному льотчику.

У період тимчасової німецько-фашистської окупації в Боровій з червня 1942 року до визволення діяла підпільна антифашистська група, якою керували М.Н.Панасик і В.В.Головко. багато жителів села входили до партизанського загону, що діяв у навколишніх лісах.

6 листопада 1943 року радянські танки увійшли в Борову. Бої покотилися далі, але канонаду все ще було чути – на початку грудня фронт зупинився десь за Фастовом. Мотовилівка набула стратегічного значення, стала станцією постачання військ І Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф.Ватутіна. На вулиці Соколова (колишній Солтанівській) знаходився штаб Ватутіна. Зараз у центрі селища височить пам’ятник-обеліск на братській могилі воїнів, які загинули, звільняючи селище. Вдячні борівчани спорудили його за власні кошти і відкрили в 1966 році. До 45-річчя Перемоги у Великій

Вітчизняній війні в парку збудовано меморіальний комплекс «Захисникам Жовтня», де викарбувано імена загиблих учасників партизанського з’єднання Київської області (командир Ю.Хитриченко, комісар І.Ф.Чепурний).

273 борівчанина не повернулися з війни.

^ Церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована в 1942 році.

У роки Великої Вітчизняної війни професор П.М. Буйко працював у Фастові головним лікарем Фастівської біржі праці. Його квартира по вулиці Леніна навпроти жандармерії стала штабом підпільної боротьби в місті. Одночасно професор був також і головою підпільної організації села Томашівка, підтримував зв’язок з підпільниками інших сіл, з Васильківським партизанським загоном, який діяв у Мотовилівському лісі. Однією з активісток цього загону була борівчанка Марія Круківська.

Марія Миколаївна Круківська народилася в 1918 році в Ленінграді. Росла і виховувалась у багатодітній сім’ї. В 1934 році захворів батько і родина переїхала жити в Борову. Марія

пішла праюцювати на трикотажну фабрику ім. Р. Люксембург.

Настав 1941 рік… Марія стала на захист своєї батьківщини. Вона була зв’язківцем між підпільниками і партизанами Київщини. Дівчина носила медикаменти,

передавала інформацію. Остання поїздка була в Тетерів. Серед партизан з’явився зрадник, який передав німцям інформацію про розташування загону.

Ворог несподівано напав на загін і розбив його. У цьому бою загинула і Марія Круківська. Борівчани в знак глибокої пошани і пам’яті поставили пам’ятник мужній дівчині-партизанці.


^ СЕЛА ВЕЛИКА МОТОВИЛІВКА, ЧЕРВОНА МОТОВИЛІВКА

ТА МОТОВИЛІВСЬКА СЛОБІДКА

Прорізуючи очерети та осоки, то звиваючись, то випростовуючись срібною стрічкою, дзюркотить у широкій долині річка Стугна. А по обидва боки від неї, наче крила могутнього птаха, лягли два сусідні села – Червона та Велика Мотовилівка. Село Велика Мотовилівка дало початок, як пише відомий дослідник та історик Фастівщини Едвард Руліковський, Мотовилівському ключу, до якого належать Мотовилівка Казенна, Мотовилівська Слобідка, Гемнівка, Солтанівка Велика та Мала, Порадів, Руликів та хутір Борова.

Біля с. Червоної Мотовилівка виявлено поховання доби пізньої бронзи (ІХ – VІІІ ст. до н.е.), знайдено пряслиця з червоного шиферу часів Київської Русі. На околицях села розташовано кілька стародавніх городищ та 5 курганів.

Перша згадка про поселення є в повідомленні папського посла, нунція Бруно Стефано 1018 р., який, повертаючись з Києва, зробив запис, що на березі річки Стугна знаходиться місто Міна. Тут жили переважно греки, тільки одних грецьких будинків було більше 600. У місті був укріплений замок і церква. Ці споруди оточували вали і рови, які частково збереглися донині. Це описує Едвард Руліковський. Похилевич подає відомості, що на місці маєтку Руліковського знайдено велику кількість трупів і металічні хрести, які носили грецькі священнослужителі. Міна - від мінас (з перської – торжество, свято, гулянка).

Під час нападу печенігів та половців город був повністю винищений і з цього часу город називали Пусті Городища. Пізніше вони заселилися і в 1159 р. вже називали Гуляниками. Саме тут підписувались перемир’я між слов’янськими племенами і кочівниками, які закінчувалися бенкетами, гулянками.

Н.Яковенко висуває свою версію про Гуляники. На пустирі селилися люди і за ім’ям – давньослов’янське ім'я Гуляник (інакше Гуль, Гулько, Гулян) одержало свою назву. У 1240 р. Гуляники були зруйновані монголо-татарами. Після відродження цей населений пункт у 1483 р., після нападу Манглі-гір’я, був повністю спустошений і надовго перетворений в пустище. І половці від нього відмовились.

У першій половині ХV ст. Олександр (Олелько) Володимирович, князь Київський подарував Гуляники князю Михайлу Івановичу Сквирка Рожновському. Відомо також, що в часи Олександра, князя Литовського, Гуляники були вже власністю Пилипа Івашкевича, які надані йому королівською владою за заслуги.

У 1560 р. князь Костянтин Острозький, воєвода Київський, пустелю як королівську власність віддає якомусь Івану Мотовилівцю, після чого Гуляники дістали назву Мотовилівка. Невідома доля як цього нового володаря Мотовила, так і його нащадків.

Н.Яковенко пише, що Мотовило був слугою Київського воєводи К.Острозького. Він виявився чоловіком хазяйновитим і господарював так до ладу, що зумів придбати на небезпечне місце поселенців – селян, а невдовзі селище стало навіть називатись Мотовилівкою.

Документи засвідчують, що у 1595 році володарем Мотовилівки став київський земський суддя Ян Аксак, якому король Жигмунд III надав поселення в пожиттєву власність і доручив визначити відповідні місця на Правобережній Україні під будівництво фортець для охорони кордонів Речі Посполитої. Михайло Радзиминський, нащадок Івашкевича, позивався до Яна Акскака, домагаючись маєтку. До них також оголосив претензію Юрій Рожновський, який називав себе нащадком Сквирка-Половців Рожновських, давніх володарів Гуляник. Але скоро один за одним померли всі три володарі маєтку.

Чотирьохбастіонна фортеця з шестикутним містечком на другому боці загаченої річки Стугни - була побудована на початку XVII століття у Мотовилівці.

Назва села Червона Мотовилівка увібрала події початку ХVІІІ ст. У 1711 році, після невдалого походу проти турків, російський Цар Петро І змушений був підписати принизливий Прутський трактат, за яким Росія зобов’язувалась вивести свої війська з Правобережної України, в тому числі і з Фастівщини. Частина мотовилівських козаків переселились за річку Стугну (по ній проходив кордон між Росією і Польщею), заснувавши друге село, яке почало називатись Отаманським. У 1720 році за розпорядженням гетьмана Лівобережної України Скоропадського воно відійшло до Києво-Братського монастиря і стало називатись Чернечою Мотовилівкою. З 1786 року за указом Катерини ІІ ці землі вилучаються у монастиря і передаються до казни. Лівобережна Мотовилівка починає називатись Казьонна Мотовилівка, а правобережна – Велика або Польська Мотовилівка. Після поділу Польщі відійшла остаточно до Росії і почала називатись Панською або Великою.

Села мають давнє історичне минуле. Про це свідчать залишки городищ, валів, курганів, підземних ходів. На жаль, більшість історичних пам’яток було знищено: маєток Тарнавських, церква, фамільний склеп Руліковських та інше.

Відомі такі факти про Мотовилівку: вона була фортецею, яку збудував Ян Аксак, підвоєвода київський, суддя; та Марк Аксак, володар Мотовилівки – шляхтич, католик, у молоді роки був на Січі, учився воювати в козаків запорозьких, був кошовим. Вони ходили з гетьманом Сагайдачним на татар, Москву та Хотин. Мотовилівська фортеця була зруйнована 18 листопада 1665 року росіянами. Тут були полковники Д. Децик та С. Палій, гетьман Брюховецький. З 31 грудня 1825 р. до 2 січня 1825 року в Мотовилівці перебував повсталий Чернігівський полк на чолі з декабристом Муравйовим-Апостолом. Володарями Мотовилівки з 1887 року були відомі меценати Тарнавські. У 1887 році до них приїжджав відомий художник М. Врубель, який писав ікони для церкви. У Мотовилівці народився та працював Е. Руліковський – відомий вчений, краєзнавець Київщини, наш земляк, похований в родинному склепі Руліковських в Мотовилівці.

1665 рік приніс на українські землі, як нові надії, так і нові розчарування. Відсутність єдності дій, боротьба за владу між

гетьманами, політичні амбіції, орієнтація панівної еліти на різні зовнішні сили і постійне втручання цих сил - все це причини поразки козацьких виступів. Саме про це свідчать події, що розгорнулися на Фастівщині у 1665 році, і перш за все трагедія, що сталася у Мотовилівці.

Опис Мотовилівки 1725 р.: "У Мотовилівському місті та передмістях садиб було близько тисячі. Ставок під самою Мотовилі вкою спільний з Москвою, а млин Мотовилівці належить. Став нижній на Стугні (на Таманському) спільний з Москвою, а млин Москва тримає. Містечко Мотовилівка навколо валом великим обнесене та ровом окопане, також замок кілками обставлений. Будинків у тому замку мало, тільки комора, льохи та хліви. У тому ж замку корчма. Селяни

не робили панщини, тільки отсип давали, усі ґрунти були в руках підданих".

На мотовилівські слободи стікався з усіх сторін збіднілий люд. У першу чергу заселяли ним містечко. Територію цю згодом стали називати Платонівкою. До передмість належали Базар та Куряче - місцевість на низькому правому березі Стугни під містечком і замком. На Базарі була заснована єврейська колонія, яка пожвавила торгівлю в окрузі. Євреї орендували в панів корчми, ґуральню, млини.

У 1749 р., скупивши землі, став повним господарем Мотовилівки Юзеф Руліковський, підчаший белзький із Холмщини (королівський придворний).

У давні часи в Мотовилівці було дві церкви: в казенній частині села Покровська, а в поміщичій – Богородицька, яка була дуже давня і описана в документах Фастівського

деканату ще в 1746 році, що вона "деревянная с тремя куполами. Колокольня при ней пристойна, имевшая 5 колоколов, погост огорожен дубовыми палями".

Церква з цвинтарем розташовувалась тоді на виїзді з села (Платонівки) на Шкляриху. У 1837 році вона була

перенесена Руліковським за вал. Старий цвинтар закрили і поховання стали робити на новому, діючому сьогодні цвинтарі.

У 1800 р. було споруджено кам’яний латинський костел.

Земля навколо села належала поміщикам Берті Тарнавській, Старикову, Станкевичам та громаді Казьонної Мотовилівки.

На правому березі річки Стугни розташоване село, яких багато в Україні. Сьогодні воно носить назву Мотовилівська Слобідка, а переповідають, що на цьому місці ще в ІХ-Х століттях було містечко Міна. Має своє пояснення й назва села Мотовилівська Слобідка. У тлумачному словнику Володимира Даля читаємо: слобода від слова "свобода", а вже потім так стали називатися села вільних селян або приміські села чи навіть вулиці. На початку XVIII століття давні власники мотовилівських земель Аксаки, які були вигнані з них Семеном Палієм, знову повернулися на них і поставили на меті швидко заселити ці землі людьми зі своїх маєтків - з Галичини та Волині, а також з Польщі. Тож під Мотовилівкою з'явилося невелике поселення-слобідка, яке з часом переросло в село - Мотовилівська Слобода.

На початку ХVІІІ ст. по річці Стугні проходив кордон між Росією і Польщею. Часто люди тікали з Правобережної України під захист Російської держави. Тікали великими групами, іноді цілими селами. Осідали на вільних землях великими оселями – слободами. А так, як поряд було поселення Мотовилівка, то сусіднє почали називати Мотовилівська Слобідка.

Та чи було воно вільним? На жаль, ні, а переходило з рук у руки: в 1827 році воно було продане поміщиком Руликівським дворянину Феліціану Хаєцькому, а через 30 років село знову продається - тепер вже полковнику Богушу. У цей час у селі проживало 540 мешканців. Нелегкими були часи для селян Мотслобідки й після їхнього розкріпачення: за землю вимагали грабіжницький викуп, а за свій же громадський ліс селяни судилися з поміщиком Торпатовським аж 30 років: з 1873 до 1903 року, але суд той програли. Про безправ'я й злиденність селян свідчить й інший факт. На початку XX століття у Мотслобідці жило вже 826 осіб, так ось вони мали у власному володінні 644 десятини землі, в той час, як поміщиця Марія Моткова володіла одноосібно 550 десятинами.

У 1922 році було створено першу комуну "Бджілка", а в 1929 році - колгосп "Перемога". У 1958 році на загальних зборах колгоспів сіл Червона Мотовилівка, Велика Мотовилівка та Мотовилівська Слободідка було вирішено об'єднатися в одну артіль під назвою "Рассвет".

Щорічно 6 листопада Мотовилівська Слобідка відзначає День села. Цей день обрано як данину пам'яті про визволення села від німецькщ-фашистських загарбників у 1943 році.


Під час німецько-фашистської окупації Д.Й.Прилипко (до 1941 р. – голова колгоспу в с. Великій Мотовилівці) разом з іншими патріотами врятували багато поранених радянських

бійців, допомогли їм перейти лінію фронту, збирали зброю для партизанського загону. В січні 1942 року Прилипко загинув у катівні гестапо.

У 2003 році рішенням сільської ради затверджено символіку громади села Мотовилівська Слобідка: прапор та герб.

На початок 2008 року в Мотслобідці мешкало 630 жителів – 400 дворів. Село розташоване на 207 гектарах землі, а загальна площа Мотслобідської сільської ради становить 1937, 2 га землі.

У 2006 році мотслобідською територіальною громадою розпочато будівництво церкви, що носитиме ім’я Івана Богослова.

У селі функціонує фельдшерський пункт, відділення зв’язку та бібліотека.

Нині ведуться роботи щодо реконструкції приміщення молодіжного культурно-виховного навчального центру.

У 70-х роках минулого століття при спорудженні силосних траншей біля колгоспних ферм над Назаріським ставком були випадково виявлені декілька могил давнього, забутого вже цвинтаря. У могилах в хорошій цілості збереглися скелети, виявлена монета 1730 року та пляшка горілки.

^ Це варто відвідати

Недалеко від сіл Мотовилівка, Велика та Мала Снітинка є залізнична зупинка Сорочий Брід. Дехто каже, що це пам'ять про полковника Сороку, який із своїм військом колись діяв тут. Інша здогадка: влітку тутешня річка пересихає – сорока брід може перейти.

^ Пам’ятник загиблим воїнам знаходиться на станції Сорочий Брід. На меморіальній плиті надпис: «1941-1945. От коллектива Киевского отделения юго-западной железной дороги.

Подвига павших будем достойны». Далі прізвища 40 воїнів, які загинули в 1943 році в боях за визволення Києва.

Пам’ятник встановлено у 1985 році з нагоди 40-річчя Перемоги.

За словами старожилів, на станції стояв поїзд з пораненими та воїнами. Несподіваний наліт німецьких літаків забрав багато молодих життів. Солдати оборонялися до останнього патрона. Їх подвиг і увічнено вдячними нащадками.

^ Пам’ятник “Братська могила воїнів Радянської армії” знаходиться в селі Червона Мотовилівка поблизу церкви. Він встановлений у 1954 році на честь звільнення села від німецько-фашистських загарбників. Село звільнили у листопаді 1943 року.

Загальний вигляд пам’ятника: воїн з автоматом на лівому плечі та прапором в правій руці. Загальна висота пам’ятника: 4 метри 70 сантиметрів. Висота фігури воїна 2 метри 90 сантиметрів , висота постаменту 1 метр 80 сантиметрів. Пам’ятник виготовлений із гіпсу, а постамент із цегли.

Біля підніжжя пам’ятника – меморіальна дошка.


^ СЕЛО ОЛЕНІВКА

Село Оленівка за переказами виникло у ХVІІ столітті. У цей час на його території проживали хлібороби, які належали пану Едуарду Руліковському, у володінні якого була і Мотовилівка. Коли дочка Руліковського Гелена вийшла заміж, батько подарував їй маєток, що був на території сучасної Оленівки, і тому село почало називатись Геленівкою. Після революції 1917 року село перейменовано на Оленівку. За іншою легендою – цей хутірець в часи гайдамаччини Богдан хмельницький подарував своїй дружині Гелені.

Біля Оленівки досліджено кургани доби бронзи (ІІ тисячоліття до н.е.) і періоду Київської Русі. В урочищі Лагері є два городища. На околицях знайдено багато пряслицьз червоного шиферу часів Київської Русі.

Цікаве село не тільки структурою місцевості, бо однією стороною лежить на прекрасних чорноземах, а друга обривається глибокими глиняними ярами, утворюючи фортечну споруду, що береже і охороняє село, а можливо це колишнє річище. Цікаве воно і прекрасним парком на зразок знаменитої Софіївки, і джерелом, що вже більш як 100 років дарує людям кришталево чисту воду. Чимало є переказів про Оленівські яри, багаті на чисті джерела, цілющі енергетичні виходи, і, як доказ – існування енергетичного полігону по вулиці 1 – го Травня. Існує в селі „центр” - ­селянська садиба, де виходить цілюща сила землі і куди приїздять, щоб оздоровитись люди з усієї України та ближнього зарубіжжя.

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. село належало поміщиці Варварі

Ханенко, яка, використавши природній ландшафт, започаткувала парк на зразок уманської Софії. Від станції Мотовилівка і до будинку пані Варвари було викладено кам’яну бруківку. Збереглася ця унікальна дорога при в’їзді до садиби.

Маєток сім’ї Ханенків знаходився на окраїні села, біля нього розкинувся дендропарк з екзотичними деревами. На вершині високої гори над яром було влаштовано альтанку, з якої можна було охопити поглядом водну поверхню найстарішого ставка Вінницького.


^ Ставок Вінницький
За часів Варвари Ханенко були висаджені в парку нові дерева (корабельні сосни, ялини, дуби), на жаль майже всі вони були знищені німецькими окупантами на дорогу для танків до Фастівця. Залишились

лише довгожителі – дуби, до яких ведуть серпантинові стежки. Три дуби – діаметром 3 м,

інші два – по 3,3 м, а найстаріший – 3,7 м, висота дерев – 15-20 метрів.

Ставки були обсаджені плакучими вербами, які з часом розрослися до гігантських розмірів, закінчували свій шлях теж у воді. Залишилась одна, яку

називають верба – громовиця, обгоріла, знівечана людьми, але жива.

У парку є підземне джерело, яке люди називають “Амурчик”. У

місці, де джерело виходило з-під землі, стояла скульптура хлопчика Амурчика з глеком, через який наливалась вода. З часом скульптура розбилась, а джерело існує і досі.

Парк має велике значення не тільки для жителів села.

Варвара Николівна Ханенко народилася 9 серпня 1852 року в м. Глухові у родовому маєтку козаків Терещенків, була старшою донькою відомого підприємця, ­«цукрового короля», і не менш відомого мецената та колекціонера Николи Артемійовича Терещенка.

У 1907 р. в Оленівці розпочинається діяльність Київського кустарного товариства на підтримку українського гончарства, ткацтва, вишивки тощо. 3 опублікованих матеріалів дізнаємося, що «з метою розширення збуту та пропагування художньої культури українського народу В.Н.Ханенко вiдкpилa спеціальний магазин у Лондоні, де збувалucя килими і тканини Оленівської майстерні, а також з інших місцевостей». На початку 1909 р. у Києві була влаштована друга кустарна виставка. І знову роботи Оленівської майстерні Варвари Николівни були нагороджені великою срібною медаллю.

Маючи на меті перетворити Оленівськuй навчально - реміснuцький заклад на майстерню мистецького промислу, Варвара Николівна у 1912 р. запрошує до співпраці професійного художника Василя Григоровича Кричевського. Це був видатний і своєрідний маляр, педагог і мистевознавець. За ескізами В.Кри­чевського в Оленівськїй майстерні були виконані килими та декоративні тканини, що з успіхом експонувалися на виставці 1913 р. у Петербурзі. Більшість експонатів

цієї виставки потрапили до пpиватних осіб, частину направлено на продаж до

Берліна, Парижа, США. Вироби Оленівської майстepнi були відзначені у Петербурзі золотою медаллю.

В.Н.Ханенко утримувала сирітський приют, який був відкритий в селі на початку ХІХ ст. Дітей було багато, вихователями та обслyгою були місцеві жителі, а вихованці - діти з Київської області. Сиротинець функціонував і після бурхливих революційних подій 1917 р.

У 1965 р. дитячий будинок було розформовано, більшість працівників перейшли працювати у дитячий садок.

З 1903 р. в Оленівці існувала агрошкола, започаткована

В.Ханенко, яка повинна була вчити селян господарювати грамотно, застосовуючи життєвий досвід і агротехнічні досягнення. Ця школа випустила багато досвідчених агрономів: Ємця Опанаса Танасійовича, Дубового Івана Максимовича, який в 50-х рр. ХХ ст. був головою колгоспу в Оленівці. На основі досвіду aгpoшколи у 1939 р. було створено нayково-дослідну станцію, яка існує і досі. Через рік станція мала вже декілька лабораторій зі своїми напрямками в роботі та бібліотеку на 2 тис. книг.

По закінченню Великої Вітчизняної війни станція запрацювала знову. Особливо пожвавилась наукова робота з приходом у 1947 р. відомого селекціонера Крайового Івана Митрофановича, заслуженого агронома України, кандидата сільськогосподарських наук, автора багатьох сортів помідорів, динь, кавунів, гарбузів, капусти. До 1953 р. зі станцією співпрацювали знамениті вчені- ­селекціонери України: академік В.П.Бушинський, професори Чирков, Владимиров. У 1954 р. до станції прибуло багато молодих селекціонерів, серед яких Гуща Микола Андрійович, що працює понині, тільки тепер на базі селища Борова, яке до 1975 р. було філіалом Оленівської селекційної станції.

Все далі відходять у минуле події, що відбувалися у нашому селі за часів

знаменитих меценатів, (останніх власників села) родини Ханенків Варвари і Богдана.




^ Це варто відвідати

В Оленівці поряд із історичними стоїть сучасний пам’ятник людської скорботи – меморіал загиблим воїнам Великої Вітчизняної війни . Не тільки жителі Оленівки та громадяни України і Росії знайшли тут останній прихисток, а й син далекої Осетії ласкаво посміхається до своїх майбутніх потомків. Щорічно його вже дорослий син приїздить на свято Перемоги, щоб вклонитись могилі батька в далекому селі Оленівка.

За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни 77 жителів села нагороджено орденами й медалями.


^ СЕЛО ФАСТІВЕЦЬ

Село Фастівець розміщено за 7 км від м. Фастова.

Біля села розташовані 26 високих могил. Одна з них називається Забродня, а дві – Черняковські.

Вчені стверджують, що до 512 року до н. е. стосунки між скіфами і праслов’янськими племенами були мирними. Інакше в землях наших предків скіфи не розміщували б своїх святинь – курганських поховань вождів. У скіфів були споконвічні вороги – перси, нашестя яких вони побоювались. Це й було причиною розміщення курганів далі від небезпеки. А на похоронах й тризні виражалася скорбота й горе, або “фає-хаст” на мові скіфів. Це і дало назву селу. Жителі села тлумачать назву по-своєму, від назви м. Фастова.

У ХІХ столітті в районі сіл Фастівець, Мар’янівка та Оленівка було нараховано 57 скіфських курганів. З них у 1845-1846 рр. були розкопані курган Переп’ята поблизу села Фастівець та курган Переп’ятихи, що біля села Мар’янівка. Розкопки здійснювала Археографічна комісія на чолі з професором Київського університету Миколою Дмитровичем Іванішевим, відомим у науковому світі редактором видання письмових пам’яток з історії України. Кургани Переп’ята і Переп’ятихи було обрано як об’єкт археологічних досліджень невипадково. Вони згадуються в літопису під 1159 роком (дарча грамота Києво-Печерському монастирю, яку приписують князю Андрію Боголюбському) і відносяться до числа межових

знаків, розташованих на кордоні земельних володінь лаври. Ще раніше обидва кургани фігурують при описанні битви Юрія Долгорукого з київським князем Ізяславом Мстиславовичем у 1154 році. За народними легендами, під насипами курганів поховано міфічного князя Переп’ята та його жону Переп’ятиху.

За народним переказом, в стародавні часи поблизу Києва жив проводир невідомого народу Переп’ят. Одного разу, почувши про наближення ворогів до своїх володінь, він зібрав військо і, залишивши жоні управління, пішов на ворога. Щоб виручити чоловіка або помститися ворогу за його смерть, вона зібрала дружину і виїхала слідом за Переп’ятом. Рано-вранці, коли туман вкрив поля, вона зустріла якесь військо. Прийнявши його за вороже, яке вбило чоловіка і його дружину, Переп’ятиха з люттю напала і в першому запалі битви вбила свого чоловіка. Після битви, побачивши свою помилку, дружина Переп’ята з відчаю вбила себе. Дружинники насипали над їх тілами дві високі могили і назвали одну з них Переп’ятом, другу - Переп’ятихою.

Під час розкопок кургану Переп’ята було знайдено рештки воїна з військовими обладунками і скелет коня. По характеру це поховання відносять до поховань скіфського періоду. Речі, знайдені під час розкопок, було передано М.Д.Іванішевим в основному до Музею старожитностей Київського університету. Однак деякі знахідки потрапили до приватної колекції цивільного губернатора І.І.Фундуклея і знаходились там принаймні до середини 70-х років минулого століття. Пізніше знахідки з курганів експонувалися на виставках (1874, 1879 рр.) археологічних з’їздів у Києві. На початку ХХ ст. речі з курганів увійшли до зібрань Київського художньо-промислового і наукового музею, створеного у 1904 році на основі університетського музею старожитностей. У наш час поховальний інвентар зберігається в Державному історичному музеї України та Музеї історичних коштовностей України (Київ).

Розкопки поблизу Фастівця проклали перші маршрути вивчення старожитностей краю. Знаменно, що в них брав участь наш великий поет Тарас Григорович Шевченко. Побував на Фастівщині Тарас Григорович у 1846 році, працюючи по закінченні Петербурзької Академії мистецтв спершу позаштатним, а потім і штатним художником Археографічної комісії. Згодом цю комісію було реформовано і скеровано переважно на археологію. До її завдань входило дослідження стародавніх пам’яток усього Київського генерал-губернаторства, зокрема, курганів Переп’ята і Переп’ятихи.

Т.Шевченко прийняв запрошення брати участь у розкопках. Ця робота не лише давала можливість поету мати постійний заробіток, а й розширювати коло його знайомств серед учених і діячів культури України, займатися малюванням, поезією, історією, фольклористикою, етнографією і археологією. У Київській

археографічній комісії Т.Шевченко працював з 10 грудня 1845 р. до 1 березня 1847 р. і зробив значний вклад у вивчення рідного краю в ході тривалих подорожей за дорученням цієї установи. У період розкопок кургану Переп’ята (липень-сернень 1846 р.) учасники експедиції жили на квартирах селян села Фастівець. Т.Г.Шевченко жив на квартирі у Ліпських.

Тарас Шевченко змалював цю могилу до розкопок і після них, змалював знайдені тут речі, типи селян того часу, окремі побутові сцени, записав народні пісні: «Ой, пише, пише нам імператор до князя Котляренка», «Під городом, під Солідоном», зробив олівцем 12 начерків та замальовок (найпоказовіші з них: «Могила Переп’ята», «Пейзаж», «Селяни»).

Короткочасні відвідини Фастівщини і зібраний Шевченком тут матеріал залишили досить помітний слід у творчості поета. Відбуваючи згодом десятирічне заслання в Орловській фортеці за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, він знову звернувся до історичного минулого Фастівщини. Так у першій із створених на засланні поезій на історичну тематику «Іржавець» Шевченко згадує «фастівського полковника» Семена Палія, вболівача за долю України:

^ Ой пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастівським полковником

Гетьмана єднали

Перебування Тараса Шевченка в селі Фастівець увіковічнено встановленням пам’ятника Великому Кобзарю наприкінці 90-х років (скульптор А.Древецький ) у центрі села у парку, що носить нині ім’я поета.

60-ті роки ХХ століття – час апогею войовничого атеїзму в Радянському Союзі, боротьби з релігійними культами. Як і в багатьох містах і селах України, була знищена церква і в селі Фастівець, а на її місці розбито парк Слави.

Із здобуттям незалежності почалося відродження духових святинь нашого народу, відновлення і спорудження храмів. З ініціативи громади села, за сприяння місцевого господарства ПСП «Фастівецьке» і його

голови І.Д.Зеленька та за кошти пожертвувань жителів сіл Клехівка і Фастівець у 2001 році у селі Фастівець споруджено каплицю на сільському цвинтарі, а у селі Клехівка – храм Архистратига Михаїла, у день відкриття якого патріарх Філарет вручив

Зеленьку І.Д. орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого.


^ СЕЛО ВЕЛИКА СНІТИНКА

Перше поселення на території теперішнього села виникло ще в ХІ столітті. На території Великої Снітинки знайдено дві срібні римські монети ІІ ст. н.е. На околицях збереглись залишки чотирьох городищ часів Київської Русі та великий курган, який має назву «Могила Сорока», і замковище, оточене земляним валом і ровом, які називають Палієвими.

Свого часу із південних степів кочівники, тікаючи від нападників, дійшли до центральних

регіонів. Окремим з них сподобалась багата, зручна місцевість, і вони

поселилися біля ріки Снітка. Своє поселення вони назвали Масанами. Звідки ця назва, достовірно невідомо.

Але пізніше поселенці стали себе називати не масанцями, а снітинцями. Таких поселень було два. Більше отримало назву Велика Снітинка, менше – Мала Снітинка. Велика Снітинка розташована за 7 км від районного центру і за 5 км від залізничної станції Снітинка.

На початку ХVІІ століття село захопили польсько-литовські загарбники. Велика Снітинка разом з Мотовилівкою належала панам Аксакам. Снітинкою село назвав Палій, який володів цим селом після від’їзду Аксаків у Польшу. Після Палія село дісталось разом з Фастовом литовським єпископам, але спадкоємці Аксаків домагались повернення Снітинки в їх рід.

За Андрусівським миром, Фастівщину розділили між собою Росія та Польща. Фастів належава Польщі, а частина Мотовилівки – Росії, В.Снітинка стала кордоном, що проходив тоді по річці Стугна.

З іменем Семена Палія пов’язана назва великого ставу, що називається Паліївщина. Фастівський полковник Семен Палій поселення передав одному з своїх близьких помічників Снятенку, звідси й пішло найменування Снітинка. За іншою версією назва села пішла від назви річки Снітка.

Річка Снітка - це права притока Унави. Назва, імовірно, від снить – так у народі називають різні їстівні зонтичні рослини, найчастіше яглицю, що колись вживались як овоч. Походить від східнослов’янського snetь (зонтична рослина) або праслов’янською snetь (стовбур). Мабуть, в долині цієї річки була поширена снить. Інше пояснення назви - від слов’янського слова «снедь». Так називалась риба, що водилася у Снітці у величезній кількості. Ловили її навіть руками.

Приходська церква Святителя Миколи існувала вже у 1746 році. Священником при ній у той час був Микита Білявський, рукопокладений у 1744 році за проханням Фастівського єпископа Самуеля Орги. Ця давня церква є й зараз.

У 1905 році в селі вибухнуло повстання проти поміщика. 2 березня 1907 року відбулася збройна сутичка між поліцією та селянами й робітниками, які намагалися звільнити заарештованих за антиурядову пропаганду І.Єгорова та К.Ганжу. Під час сутички кількох жителів було вбито й поранено. У квітні 1912 року відбувся страйк сільськогосподарських робітників. У 1918 році понад 200 жителів села боролися за нову владу в складі партизанського загону, яким командував О.Майданюк.

За бойові подвиги на фронтах Великої вітчизняної війни 236 чоловік нагороджено орденами й медалями.


^ СЕЛО МАЛА СНІТИНКА

Про походження назви села Мала Снітинка йдеться в нарисі «Село Велика Снітинка».

Неподалік Малої Снітинки розкинулось село Велика Офірна, що розташувалось на правому березі річки Унава за 7 км. від станції Фастів. Назва села походить від польського слова фірувати – дарувати. Отже, Офірна – подарунок. Ця назва походить від того, що один з польських магнатів подарував цей населений пункт (тобто В.Офірну) Київському Братському монастирю ще в XVІІ ст. Біля с. Малої Офірни досліджено курган скіфського часу (VІ ст. до н.е.). поблизу Малої Снітинки збереглися залишки трьох стародавніх городищ.

Перше відоме нам письмове джерело про В.Офірну датується 1757 роком. Населений пункт, який виник поряд, назвали Мала Офірна.

У другій половині XVІІ століття піп Мізецький із Снігурівки турбувався, щоб великоофірянці не відходили від віри християнської й намовляв селян, щоб вони клопотали про побудову в селі Велика Офірна каплиці.

Таке приміщення каплиці існувало до 1918 року, коли прокотилася хвиля українізації церковного відправлення. Каплиця була перетворена на церкву, яку висвятили на Михайла і вона стала функціонувати як церква.

У Малій Снітинці є хрест –

пам’ятний знак постійної стоянки чумаків по дорозі з Криму на Київ і місця страти гайдамаків, який було встановлено у 1995 році.

З 1911 року у селі Мала Снітинка почав розроблятися кам’яний кар’єр, промислове добування каменю. На цих кар’єрах працювала селянська біднота з с. Мала Снітинка і навколишніх сіл.

Зима 1915 року була сніжною, весна – пізня, раптова, дощова. Не зуміли купці зберегти свої кар’єри і їх залила вода.

Тільки в 1926 році приїхали спеціалісти з Фастова і відкрили новий кар’єр. Роботи велися вручну,

граніт брилами вивозили підводами у Фастів. У 1929 році був відкритий ще один кар’єр, який проіснував до 1934 року.

Справжнє механізоване добування, переробка і вивозка граніту почалася з 1957 року. «Укргазнафтотрест» створив

Фастівський гранкар’єр, який і приступив до добування граніту. Могутні насоси протягом декількох місяців викачували воду з колишніх кар’єрів. Кар’єр став механізованим підприємством, де абсолютно все виконувалося механічно.

Люди тільки керували технікою. Щомісяця кар’єр добував 2500 м³ граніту, з них 2000 м³переробляв на щебінь. При кар’єрі був бетонний цех, що виготовляв будівельно-монтажні конструкції. На даний час кар’єри заповнилися водою, є базою відпочинку жителів навколишніх сіл і м. Фастова.

Ландшафти в селі Мала Снітинка розчленовані ярами та балками. У багатьох місцях на поверхню виходять підземні води у формі джерел. На хуторі Тарасенки, що розташований в північно-східній частині від села Велика Офірна є багато джерел, але одне із них відоме своїми цілющими властивостями. Круглий рік вода джерела має однакову температуру, підвищений вміст срібла. З практики доведено, що постійне вживання води бадьорить людину, підвищує імунну систему організму. Джерело приваблює до себе багатьох мандрівників, тому що розташоване в мішаному лісі, навколо нього дуже гарний краєвид.

Джерело освячене і в честь посвяти було встановлено хрест.

^ СЕЛО ДОРОГИНКА

Село існувало ще в ХІІ ст. і в середині цього ж століття було повністю зруйноване монголо-татарами.

Згідно з повір’ям у ХVІІ ст. поселився у селі запорізький козак Дорош, від імені якого і пішла назва населеного пункту. На околиях сіл Дорогинка та Кощіївка, які розміщені поруч, знайдено багато прясниць з червоного шиферу часів Київської Русі.

У 1600 р. в селі була побудована Свято-Михайлівська церква – одна з найдавніших в Україні, в даний час реставрована і діє в музеї просто неба в Пирогово.

В 1942 році в Дорогинському лісі виникла підпільна антифашистська група, яка в квітні 1943 року влилась у Васильківський партизанський загін під командуванням Героя Радянського Союзу А.С.Грисюка. В листопаді 1943 року фашисти зробили спробу спалити Дорогинку за участь жителів у партизанському русі, але село врятували радянські війська. За бойові подвиги на фронтах Великої вітчизняної війни понад 200 жителів села нагороджено орденами й медалями.

Тихеньке невелике село стоїть в оточенні лісу. Його вулиці непомітно переходять в лісові дороги. Одна з них веде до садиби Дорогинського лісництва, яка розмістилась в мальовничому куточку, на узліссі.

Споруджена контора на березі річці Шинкарівка, на ній же знаходяться два ставки. Круті схили до води, які поросли деревними і чагарниковими породами, нагадують гірські Альпи.

Тому чисельні відвідувачі (а це також і мешканці інших міст і сіл) називають тутешню красу швейцарською.

Якщо підніматися сходинками до контори, погляд відразу зупиняється на могутньому велетні, в порівнянні з яким звичайні дерева здаються карликами. Це зустрічає Вас патріарх лісів - дуб! Велична краса дуба викликає захоплення кожного. Здається, тісно його багаточисельним величезним гілкам, кожна з яких сама величиною з крупне дерево. Ніби гігантська парасоля кидає крона дуба густу тінь на газон. Цей екземпляр дуба звичайного має висоту 26 м, діаметр стовбура - 130 см.

Скільки історичних подій бачило це дерево на своєму віку, скільки

людських поколінь змінилось протягом життя цього рідкісного довгожителя! Воно пережило часи царизму, революцій, радянську епоху. Було свідком і більш близьких подій. У роки Великої Вітчизняної війни повз нього проходив до лісу партизанський загін Героя Радянського Союзу Грисюка А.

У лісі переховувались місцеві підпільники та врятована від робіт у Німеччині професором Буйком молодь. Звідси спостерігали за ворогом і здійснювали активну діяльність партизани.

А дуб все росте і зеленіє, хоча вік у нього вже поважний - більше 200 років.

У 29 кварталі Дорогинського лісництва росте велетенська сосна. Це ботанічна пам’ятка природи „Вікова сосна”, занесена в реєстр природо-заповідного

фонду Київської області. Розміри її дійсно вражаючі: висота близько 34 м, діаметр на висоті грудей 120 см. А двохсотрічний вік не псує краси лісової мешканки, а лише робить її виразнішою.

^ Це варто відвідати

Погруддя Г.Ф.Морозову - основоположнику

вчення про ліс, роботи скульптора Г.Воропая


Пам’ятник загиблим воїнам

в селі Дорогинка






Пам’ятник загиблим воїнам

в селі Кощіївка


Пам’ятний знак розстріляним односельчанам

в роки Великої Вітчизняної війни

  1   2   3   4   5



Схожі:

Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconУкраїнська хата (сценар і й свята )
Добрий день, шановні гості! Ми дуже раді вітати вас у нашій невеличкій українській світлиці. Це маленька хатка, наша рідна домівка....
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconУкраїно моя! Україно моя! Ти стала моєю колискою. Україно моя! Тут коріння моє родове. Україно моя! З чистим небом І друзями близькими Ти – моя Батьківщина, ти – мамине слово живе. Приспів

Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconПоложення про Всеукраїнський конкурс „ Мій рідний край моя земля
Міністерство освіти і науки України, Національний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді за участю Українського товариства...
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconСценарій свята останнього дзвоника (2004 2005 н р.) 1 вед. Школа, мій дім, моя родина, Моя маленька рідна Україна, Ти іскра радості даруєш нам
ВН, переможці міських змагань, члени агітбригади «Пролісок», театрального колективу «Джерельце». Серед них – переможець міської олімпіади,...
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconОрієнтовні форми роботи з учнями 5–их класів Формування національної свідомості і самосвідомості, патріотичне та інтернаціональне виховання
Свята “Бути гідним сином (дочкою) своєї сім’ї”, “Хата моя, біла хата”, „Я рідну Україну не поміняю на чужину”
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconЯ (романтика) “Цвітові яблуні”
Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура І добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий...
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconЯ (романтика) "Цвітові яблуні"
Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура І добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий...
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconПрилуцька районна централізована бiблiотечна система Мій рідний край, моя земля Прилуцька
Мій рідний край, моя земля Прилуцька / Прилуцька район централізована бібл система. – 2 – е вид., доп. – Прилуки, 2008. – 250 с.:...
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconНаказ №84-д про підсумки обласного конкурсу захисту творчих робіт учнів гуртків ікт «Інтершкола»
Учнів» 5 квітня 2012 року на базі Центру інформатики та інформаційних технологій освіти зоіппо було проведено обласний конкурс-захист...
Фастівщиною разом мій дім, моя хатина, моя хата iconТема уроку. Усний твір-опис приміщення на основі особистих вражень Мета уроку
Обладнання: приміщення шкільного музею «Жінка в історії України», комп’ютерна презентація, пісня на слова Д. Луценка «Хата моя, біла...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи