Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка1/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

РОСЬ-МАРІЯ

Історична повість


Пролог


ЖІНКА В ЧОРНОМУ


Крізь сон відчув: знову прокинеться з крижаною скабкою в душі, й потім всенький день доведеться долати дратливість та нехіть до життя, яка прориватиметься то словом, то жестом, то поглядом у бік домочадців: терпіти в собі цього не міг, а проте що далі, то частіше ставав таким. Не розплющуючись вирішив позбутися того лиха, доки ще чистий після молитви на ніч: «Га? Що то? «Художник з вас — самі фантазії... Коли б і справді були художником — хіба ж такі гроші мали?» То це через учителя словесності, що кинув йому такі слова? Ні, вже загоїлось. Візник? Візник, що вчора нещадно лупцював знесилену шкапину? О, що про те... Марцеся? Вона, вона — знов по-дурному посварилися... Господи, чи ж вороги вони самі собі, хто пожаліє їх, як не жаліють одне одного, стільки ж перебідовано укупі — тепер ось так?»

«Більше не буду, — сказав собі Сошенко. — Ніколи не діткну її горбатим словом, бо це ж моя Марцеся, іншої жінки у мене не було, та вже й не буде... Хай мені, грішному, стільки Бог простить, скільки вона зі мною натерпілася!»

Згадав, що вже не раз те обіцяв собі і, засоромившись, присягся: «Оце вже востаннє. Востаннє, хай там що!»

У ньому, уже старому, прокинулася дитинність — властивість чоловіків, котрі напевне знають: хай там як, а — дружина вірна і жаліє тебе й завжди жалітиме та боронитиме від самотності.

«Пусте! — вже весело сказав собі, тручи хронічно запалені очі. — Справді не буду з нею сваритися. Вона до мене з норовом, а я всміхатимусь».

Скабочка розтанула, й душа сповнилася радісної готовності розпочати святу неділеньку: на Подолі — великий ярмарок, і можна буде хоч би й до півдня протинятися поміж возами, пороздивлятися, чого навезли, погомоніти з торговим людом та розпитатися: може у когось щось лишилося від діда-прадіда? Пістоль цяцькований чи пощерблена шабля... Дослухався, чи озивається з їдальні самовар: чогось мовчить, та й булочками, що їх племінниця Ганнуся приносить від пекаря, не пахне; накинувши на себе латаний халат, Сошенко вийшов із свого — «пхе, пхе, знай наших!» — кабінету.

— Ху-у... Заспав сьогодні, — сказав, для чогось хрестячи рота, хоч на позіхачку й не тягло, — Маємо трохи свята, га, Марцесю? А йди, старенька, обніму тебе...

Марцеліна сиділа біля столу вся в чорному, й біля ніг її стояла дорожня скринька, на ній — строкатий вузлик.

— Ти... Господь з тобою! На похорон зібралася чи що? Не дай Бог, хто помер?

Вона повільно обернулася, напівприкрита мереживним шарфом.

— Їду я до сестри, Емільки, а в чорному, бо у Варшаві всі польки вдягли жалобу, кажуть, застрелено двох наших.

Він сів навпроти й отетеріло втупився в Марцелінине обличчя: стало воно зовсім чужим, і говорила вона так, як не могла говорити його дружина — словами чужими й незрозумілими. І — диво! — такою ця жінка раптом стала йому цікавою та бажаною, хоч і трохи застрашною. Тільки й спромігся:

— Ти що, Марцесю? Господи! Що нам Варшава? Ти полькою тільки пишешся, а живеш в Україні, ти поряд мене звікувала вік...

— Полькою і звікувала. Хіба забув, як тебе застерігали ксьондзи та родичі, аби не брав зі мною шлюб? Я завжди ходила до костьолу.

— А я до церкви — і що те вадило? Ой, жіночко! Ходитимем і далі куди ходили, а житимем укупі, як і жили. Згадала баба!

Мереживо робило Марцелінине обличчя гарним і майже молодим: Сошенкові знов здалося, що перед ним зовсім чужа шляхетна пані, яку доведеться впокорювати, заворожувати, аби вона погодилася стати його подругою. Він потягнувся торкнутися її прикритої довгим манжетом тонкої руки й відчув убогість свого одягу — збагнула те й Марцеліна, бо, зблиснувши очима, мовила:

— Вдягнувся б уже чи що... Може ж проведеш мене.

Байдужість Марцеліни на нього мов окропом плеснула:

— Нікуди я тебе не проведу! Кінчай свою кумедію, скидай жалобу і займися ділом. Десь у Варшаві щось там сталося, так чаю чоловікові уже й не треба. Не захотіла самовар поставити...

Вона ледь зітхнула, проте пози не змінила — сиділа випростана, далека, загадкова.

— Не проведеш — отак поїду.

— Нікуди ти не поїдеш! — вибухнув він. — Ну, посварились, ну, погиркались — так і помиримось. Ніби це вперше! Ну, перепрошую тебе красненько — чуєш, Марцесю? Прости мене!

— Не те, Іване. Перевдягнися.

Мусив її послухатись. Перебирав у старенькій шафці свій одяг — роздивлявся сурдут, у якому ходив до гімназії, й стиха бурмотів:

— Тю, напасть... І що це з жінкою? Здуріла. Здуріла, бо що іншого? Варшава то й Варшава, а нам до того яке діло? Та хто ми є, щоб через державні справи вбиратися в жалобу? Хто ти, хто я? Кому воно цікаво, як ми до того ставимось? Ой, лишенько!

Вдягнув сорочку, вдягнув сурдут і, не застебнувши ґудзиків, сів на скриню. Відчув: а таки ж буде, як вона поставить, бо так завжди було, бо ця жінка має характер, й перед нею все оступалося — обставини, ксьондзи, сусіди, родичі... Оступалося, бо найголовнішим у її житті був він, а тепер, виходить, і його черга настала зійти з дороги... Але чого, з якого дива? Образилась? Ну, набалакав зайвого, так і вона жалила язиком, немов кропива — хіба не квити? Нащо тримати зло одне на одного? Набідувалися ж, намучились — тепер ось можна й дух перевести, так маєш... А, може, тому й має, що не міг оборонити її від злиднів, як це роблять вдатніші чоловіки? А чи ж вина його, що вродився плохим? Біда тяжка... Та чи й вродився? Теж ніби ні, бо колись складалося інакше. Що ж тоді, що?

Ніби якась брила зненацька впала на нього, пригнічуючи дужче: ввібравши голову в плечі, відчував, що не зможе сам усе те знести — тільки удвох, тільки поряд і з нею, нехай розпасійованою, колючою, але — удвох. Ну як йому одному жити? Не зчувся як вихопилося:

— Марцесю, пожалій!

Вона хутко встала й обхопила його голову: він упізнав дотик її рук і зрадів, що нарешті в цій очужілій жінці прокинулось щось рідне, сльози, що покотилися з її очей, теж були рідними, й вони так хутко змішалися на щоках з його власними, що годі було й пізнати, хто плаче.

— Так треба, Іваночку, так треба. Буду жива — вернуся і разом доживатимем, а рідних маю побачити. Як можна не пустити мене?

Потім вони як завжди разом пили чай, дівчатка — Ганнуська й Гафійка — кудись майнули, воно на краще.

— Так до Немирова зібралася? — От уже не думав, що тобі захочеться туди поїхати.

— А там мій рід, І склепик, де лежить матуся.

— Мені аж страшно, як почну пригадувать...

— Та ж я тебе й не кличу.

— Та ні, якщо захочеш... Удвох безпечніше.

— Не хочу!

Блюдечко, хоч як стримувався, підстрибувало в його руці, він перевів погляд на її бліді, вироблені, а все ще гарні пальці — вони добре слухалися свою господиню — й зрозумів остаточно: «Не виблагать. Не втримати її. Нічим». В ньому озвалася чоловіча гордість:

— Ну що ж, Марцесю... Коли надумала, то я тебе не відмовляю. Їдь. Поживеш біля сестри, скільки захочеш, від мене відпочинеш.

— Еге, — сказала вона буденно. — Я вже й візника замовила. Зараз і буде.

— Вже й візника...

Він поперхнувся гарячим чаєм:

— Вже й візника?

Прокашлявшись, звів отверділий погляд:

— Отак! Як буде з чоловіком — байдуже! Може він немічний — і хай! Може його холодним потом обливає — нічого! Тобі тільки власні болячки в голові! Може він велике полотно збирається малювати — що тобі до мистецтва? Отак! Польський характер, польський гонор!

Він говорив те, що звикнув їй казати останнім часом, і, паленіючи від власної безпорадності, усвідомлював: то — голос вічного хлопчика, який навіть в коханій жінці шукає матір. Та іншої зброї в нього не було: «Люби мене, люби! — кричало в ньому. — Тим дужче люби мене, що я старий і нікудишній, люби мене, бо в цілому світі ніхто мене вже не полюбить». Він говорив, а вона ховалась за жалобним серпанком, чужа, холодна й мила як ніколи.

— Ну, досить, — встала Марцеліна, коли його тирада завершилася нападом кашлю. — Де твої ліки лежать, ти знаєш, пражене молоко в печі. Ганнуська тебе догледить. Доки була потрібна — не йшла від вас, а тепер відпусти мене з добрим серцем. Он чуєш? Візник гукає. Візьми цю скриньку і проведи.

— Не проведу — заволав Сошенко. — Не відпущу! Сама поїдеш! Замучився я з твоїм норовом! Їдь! Їдь і не вертайся!

— Бувай, Іванку. Бог дасть — побачимось, — спокійно сказала Марцеліна й рушила до дверей.

...Пізніш, кам’яніючи від жалю, він тяжко намацував якийсь неусвідомлений здогад: за що його так тяжко карано? Доля? Так ніби ж сам вибирав, але чому найтяжчий шлях, хіба не бачив, що попереду? Бачив. Хіба ж не могло інакше бути в його житті? Могло. За що ж карав себе, та хоч би тільки себе, а то ж — іншу людину присилував каратися: ту саму, з якою й попрощатися до пуття не зміг. Марцеся, втіха і біль його, клопіт і затишок, вина і воздаяння...

Але так буде пізніш, а увечері того дня до хати забрів сусід Зінько з зухвалим прізвищем Підопридорога і відповів на його скарги веселим сміхом:

— Жінка забігла прахом? То й Богу дякувать! От коли б і моя війнулася слідом, то свічки поставив би аж у трьох церквах. Та наші славні пращури на Січі взагалі обходились без цього зілля — і хіба ж так жили? Це замолоду жінка треба, коли всі вітри в голові гасають, а на старість — нащо вона здалася? Та не журись — прискочить! Ці порхавки і без дощів ростуть, абись так білі гриби родили... Він журиться! Ото дивак.

Понишпоривши на кухні, Сошенко дістав карафку з настоянкою на двадцяти двох травах, яку вживав від застуди, виніс, налив у чарки, свою перехилив одразу і аж тоді згадав, що не подумав про закуску. Схоже, сусідові вона не дуже була потрібна, йому ж хміль одразу ударив у голову, червоні пруги заходили перед очима.

— Ху-у... Оце востаннє пив... а знаєте коли?

— На Паску.

— Е-е... Не вгадали.

— На Різдво.

— Оце наллємо ще по одній, то я й зізнаюся.

— Хороше діло. Ну то коли?

— Щоб не збрехати... Літ із сорок тому!

— А доти і в рот не брали? Не вірю.

— В рот брати — брав, а так щоб напиватися...

— Всі знають, що ви, Іване, не з питущих, але щоб сорок літ... Такого й на світі не буває!

— А таки ж із сорок літ! Ціле життя минуло... Будьмо!

(Ага, Марцесю, ти кинула мене, а мені й без тебе добре. Сиджу ось, п’ю собі, гуляю...)

— Не вірю!

— Сорок літ!

Щось казав веселий чоловік сусід Зіновій, щось заперечував, щось доводив. Сошенко пильно дивився йому в очі, підтакував і прагнув одного: не розповідати обіцяного, не сперечатися і щоб ніхто не тягнув його за душу недоречними запитаннями. Бо після хмільної хвилі, гарячої та легкої, ніби запона злетіла з минулих літ, і в голові прояснилося. Що треба і не треба — усе.

Це ж справді чи не сорок літ. Де вони? Як це? Ось він сидить за столом навпроти і досі шалапутного, і досі червонощокого з масними чорними очима приятеля: хіба ж хто скаже не знаючи, що вони ровесники? Схожий на того... І звать Зіньком. Справді, в обох однакові обличчя — квітучі обличчя людей, котрі стоять над часом та над подіями короткого людського віку, а, може, і над віками. Обличчя вічного спокусника, що знає таке, чого не знають звичайні смертні. Хто він?

— ... Ви мене слухайте, Іване, їй-бо не пожалієте...


І що це воно діється? Чи може бути таке, щоб людина відчувала те саме, що й сорок літ тому? Сорок літ, шість годин і, може, ще й скількись там хвилин... Як сталося, що серед приголомшливої тиші відродилася ця мить, здавалося б, давно загублена в поросі років, — це непроросле зерно його долі?

Сошенкові здалося, що ось зараз перед ним відчиняться якісь потайні двері й пропустять його, одмолоділого після випитого зілля, в інше життя, яке могло йому судитися. Тільки ж — він то буде чи вже хтось інший: ось загадка, від якої одганявся, як від жалючої оси, та, мабуть, колись же треба і датись їй.

І, махнувши на все рукою, він дався.


^ ЧАСТИНА І

Віра


Сьогодні тобі ще нічого боятися. А завтра?

Скільки пам’ятав себе, стільки жило в ньому відчуття зла як суспільної норми. Зла треба остерігатися, зло треба обходити, від зла належить ховатися у закутки тихого існування: там не помітять, не діткнуть заздрощами та досадою, що чимось ти не такий, яким тебе хочуть бачити інші, а такий, яким сотворив Господь Бог та батько з матір’ю. Дуже рано з’явився в ньому страх перед небезпекою, яка чигає на кожну християнську душу: ні з чого налетить, усе потрощить й кине на роздоріжжі напівживим. І ніхто над тобою не зглянеться.

Звідки це в нього? Такі виростають з тих, на кому батьки жорстоко зганяють злидні, невдачі та й просто врожденну злостивість, а в нього ж було інакше. Вертаючись пізно вночі, батько старався не будити дітей. Однак вони все одно прокидалися й не від легенького постуку в шибку, а від передчуття ласки. Тягло морозом від повішеної в кутку киреї, а з печі, де відслонювали затулку, духом упрілої каші; тихо сміялася мати, струмочком жебоніла мала сестричка, рипіла під батьком стара дубова лавка, коли сідав до вечері — і все те було ніжністю, все те було добром, звичним, як теплий дух телички, що її взимку забирали до хати. Звідки ж у нього страх перед світом, який починався за порогом рідного житла?

Чи не тому, що в пам’яті навіки врізалась одна подія — ніби й незначна, проте дотична до потайних пружин людської поведінки, які не дозволяють вільно плисти в житейському морі — туди, де легше працюється, тепліш живеться, солодше їсться, як нібито й належить.

Батько завіз дрова до міщанина із Звенигородки, господаря вдома не застав, тож розвантажившись, сказав служниці, що по гроші зайде на тижні і, обнявши свого помічника Іванка за плечі, подався додому.

— Сьогодні можна й відпочити.

І тут вулицею грайливим чвалом, ніби хизуючись своєю красою, пропливли дві конячини, сива та біла в сивих яблуках, впряжені в мальований візок. Відкинувшись на оксамитні подушки, в ньому сиділа пані із зведеним догори обличчям та заплющеними очима, опущені повіки були й у візника, який на колінах тримав пугу — все те нагадувало видиво із якоїсь казки, що примарилась на спеченій сонцем вулиці тихого містечка. Коні ступали так, що не злякали й курки, яка порпалася в пилюці, не сполохали пса, котрий перебігав дорогу; від спиць та добре надраєних обідь сипались одблиски, дивно контрастуючи з тьмяними вікнами у почорнілих ставнях. І серед тиші, яка від шерхотіння коліс та подзенькування цяцькованої сріблом збруї ніби аж глибшала, прозвучав незвично різкий батьків голос:

— Почвара!

Сіпнулася голова сонної пані й повернулася в їхній бік — Іван побачив великий м’ясистий ніс на худорлявому обличчі та рудувато-карі очі, на мить йому здалося, що візок зупиниться, бо жінка збирається щось відповісти, батько зробив до неї широкий крок та весь напружився. Однак ніби збудився від зачарованого сну візник, вйокнув на коней, полоснувши по чоловікові з хлопчиком вогненними очима і все те щезло за рогом. Коли й собі туди завернули, то вже нікого не побачили, лиш у промінні призахідного сонця повільно сідала стіна золотого пилу.

— Батьку, мені болить, — сказав Іван, силкуючись вивільнити свою руку з грубезної батькової долоні.

— А-а... Вибач, синку!

— То хто був?

— Графиня Олександра Браницькі.

— Така погана? Як смерть.

— А вона оцт пила, щоб мати панський стан. Такий, як у твоєї мами.

— Від носа їй оцт не допоміг?

— Від носа їй нічого не допоможе. І від очей совиних.

— А в нашої мами очі, як блавати, — мовив Іван і тим дуже догодив батькові, бо той поцілував його в чоло.

— Мій ти розумнику! Все бачиш, все помічаєш...

Що вже щебетав потішений Іванко, що вже розводився, яка в них гарна мама — хоч ікони з неї малюй, та батько знов спохмурнів; проходячи повз шинок, зітхнув:

— Хай Бог мені простить за будня... І не хотів, так душа благає.

У шинку було безлюдно, та все одно затишно й цікаво. Щойно принесли накраяний хліб, як зайшов хтось із знайомих, і батько налив йому з карафки горілки. Перехиливши чарку, той довго сидів, то мружачи то широко розплющуючи очі.

— Бачив щойно одну... Ех, висповідати як слід не встиг! А так хотілося.

— Ти це про кого?

— Про кривоприсяжницю, що захопила наші землі, про пані нашу свіжоспечену.

— А-а-а...

Чоловікові принесли миску борщу, й він заходився з апетитом його їсти почавши з шматка м’яса, який так густо посипав перцем, що він став червоний. Мабуть, перебрав міри, бо довго кашляв, коли ж дав раду, то й очі в нього були червоні, як той перець. Перед Іванком та перед батьком поставили печеню.

— Даремно ти отак гоноришся, Максиме. Нічого б ти їй не заподіяв, а коли б і мовив що зайвого, то ночував би з хлопцем у буцегарні. Це скоро!

— Мені на те начхати! А вона таки ж мене впізнала... стерво кістляве! Ех, таку нагоду втратив!

— Воно тобі потрібне?

Батько налив ще по одній.

— Петре, Господь з тобою! Авжеж, потрібне.

— Та вона — тьху! — роздушить тебе як комашину й навіть не помітить того. Пристосувався якось жити по-іншому, то й живи собі тихенько, аби лихо менше чіплялося.

— Петре, я й так живу тихенько. Та коли їду ото вночі із хурою дров, а втомлений та голодний, а мороз пробирає до кістки, а власний піт на бороді береться кригою, — то часом думаю: «Чого ти, чоловіче, мусиш щодень боротися з голодною смертю? Адже мав і землю і господу, і свині в сажі кувікали, і гуси в дворі гелготали, і все те залишили б тобі, лиш навзамін одне віддай — свободу. Стань кріпаком, працюй, скільки накажуть на Браницьких, слухайся їх у всьому. Чи ж не ситніше жилося б тобі й твоїм дітям?»

Захмелів, мабуть, і чоловік, бо почав говорити так, ніби й не чув батькових слів.

— Я, Максиме, такий радий, що здибався з тобою та сидимо по-людськи. Бо я давно хотів розпитатися: а правда, що Кіндрат Соха збив таку-сяку маєтність? Знаний був кожум’яка!

— Збив, — відповів батько. — А таки збив, брехать не буду. Та я ось про що думаю: ну праця каторжна, вічні нестатки, а все ж...

— І що було? — допитувався чоловік. — Земля була? А скільки?

— Була, — знизав плечима батько. — Була, та загула. Зате я стрів цю поторочу й голову перед нею не схилив, ото й тільки, що не плюнув у той бік, бо взагалі не звик плюватися.

— Чекай, чекай, — ніби присаджував рукою батьків запал чоловік. — Ні, ти мені скажи, що мали. Млинок якийсь у вашого роду був чи брешуть?

— Рапс перегонили на олію... Та от подумаю, бува, за що я мусив усе віддати, й виходить, що дорогий, ой, дорогий товар та воля, а все одно платити треба. Треба платити!

— Е, це даремно. З такими статками, як у вас було, і кріпаками добре живеться. Кріпацтво — що? Від цього можна і відкупитися, коли вже припече, та, як подумати, то не така воно й біда, оте кріпацтво. Якщо хороший пан, то ти за нього як дитина в батька: і зробить усе для тебе, й подумає про тебе й потішить. Живи собі спокійно!

— Хороший пан? Невже таке буває, щоб пан хороший?

— Ще й як буває! Звісно, та Браницька, і справді добра штучка, усі так кажуть, від неї навіть чоловік тікає. Але багатих поважають і пани.

Аж тепер до батька дійшло те, що казав йому приятель, й навіть не самі його слова, а те, що за ними крилося — він жахнувся:

— Ти, чоловіче добрий, — що балакаєш? Ти бачив у лісі вовка?

— Ну, бачив. І що!

— Голодний, втомлений, стрінеш, бува його, — душа болить, мов брата по нещастю здибав. Було раз — хліба кинув йому, як псові. Так не прийняв! І на ретязь ні за що не піде. А, коли щеням узяти, то все одно в ліс утече, бо ж — воля там! Голодна, тяжка, а — воля, сам собі пан на волі. А вепра бачив?

— Бачив і вепра.

— Щетина аж деренчить від криги, а свині у сажі тепло, рохкай собі, чекай пійла. Заріжуть, правда, до Різдва, так вепр ще раніше від голоду може здохнути.

— І здохне.

— Так воля ж! То звірі, а ми — люди, невже ж ми від них гірші що гідності в нас менше? Та нащо нам дана душа, щоб ми жили, як пси на ретязі, як свині в сажі, нехай хоч би й за добрим паном? Тьху на таке!

— Хай тобі грець, Максиме, — враз протверезів чоловік. — Верзеш хто зна що й за діло з тобою до ладу не поговориш. Людину рівняєш із диким звіром... Людині дано ум і жити вона має по уму. Гонору в тебе забагато, а гонор — то зайве у житті. Як кажуть, простягай ніжки по одіжці... Гонор — не для таких як ми. Браницька може хизуватися, а нам те не позволям.

— Чого ж це «не позволям», коли ось я...

— Ну і дурний. Щоб так позбутися усього спадку, аби не ставати кріпаком... Та поки Браницькі розібралася б з усім своїм набутком, ти б ще нажився. Не так воно і скоро в кріп ость беруть — на твій вік стачило б.

— А на вік моїх дітей? Ось Іван мій до малювання здібний, захоче — і стане маляром, бо ж сам собі голова, а так — хочеш, не хочеш, а будеш ким накажуть. Та сама кривоприсяжниця накаже, що вулицю сьогодні засмерділа.

Чоловік прихильно глянув на Івана, котрий під ту розмову смакував печеню.

— Чув, чув, добру дитину Бог послав. Оце вже щось! Як стане богомазом, то через нього, може, і ти зіпнешся на власні ноги, вони добряче заробляють, ті богомази, це правда. А тільки щоб був щасливий та добре жив, не забивай ти йому голову отим своїм гонором: ти — то одне, а в нього повинна бути інша доля. Бо як заб’єш, то й ти і він — буде те ж саме, а воно, знаєш... Як кажуть, пани ми невеличкі, та воші в нас як біб... не треба щоб так було, Максиме!

На тім слові й розійшлися — саме вчасно, аби попрощатися як друзі. Тільки лишилося в батьковій душі щось недомовлене, бо довго він бурмотів собі під ніс, ведучи сина додому, й врешті, спинившись, сказав:

— Чуєш? Він бреше! Гідність — для всіх, от тільки не всі платити за неї згодні. Усі можуть, та згодні не всі, бо дворовими псами народжуються, псами й помирають і псячі буди лишають по собі. Хати на помості, а псячі буди все одно. Тим-то й життя таке собаче, що псів багато, от що тобі скажу.

Вдома батько був тихий, сумирний: пестив дітей, гладив по голові дружину й все за віщусь просив пробачення.

А Іван прокинувся другого дня удосвіта з таким відчуттям, ніби в його житті сталася прикра подія. Була неділя. Спали батьки, відпочиваючи після клопітного тижня, мовчав ще дзвін сусідньої церковки, лиш де-не-де зривалися на спів найперші півні. Ще можна було подрімати, та й хотілося, однак не давав холодок остраху. Перед чим? Ніби й не було йому особливого діла до розмов дорослих людей, та й розумів він з них небагато, і все ж таки чітко окреслилось питання: це ж що — і йому так буде? І йому як батькові доведеться робити вибір: ставати дворовим псом, завжди готовим перед господарем лягти догори лапками, чи вовком, що і в жорстоку заметіль мусить шукати здобич, бо ж голод вигонить з лігва? І те і те — страшно однаково.

«Я справді стану богомазом, — сказав собі Іван. — Буду старатися, дуже старатися і, коли отак старатимусь, то невже ж мене не пошанують? Хіба старанні люди не потрібні у цьому світі? Таки ж потрібні, і їм воздасться за сумлінність».

* * *

«Старанні люди потрібні у цьому світі, і їм воздасться за їхній труд», — казав собі Сошенко через десять років дорогою до монастиря.

Їхав він розкошуючи на першому сіні, лежачи на животі та підперши обличчя долонями — з пагорба на пагорб, з пагорба на пагорб либонь тільки в колисці мався так солодко. Раптом попереду виникла фортеця: вали, бастіони, над якими височить легенька баня церкви, а навколо — широченна синюща річка з рожевими місточками. «Нащо їх так багато?» — здивувався Сошенко, та не встиг він поміркувати над тим, хто ж міг їх тут стільки спорудити й нащо, як коні побігли хутчіш, і незабаром стало зрозуміло, що то квіти смілки, та й річка зовсім не річка, а зарості лучних півників, і не фортечні то вали, а — бузок у розквіті: їхали повз його кущі, немов ущелиною, вистеленою цупким корінням, що скріплювало піщаний ґрунт, а грона угорі аж застували сонце, тож коли нарешті вибралися з того бузкового півмороку, то здалося, що ранній ранок, хоч насправді вже добиралося до полудня.

Брама Лебединського чоловічого монастиря була відчинена, але коней перепинив, любовно обхопивши вороного за шию, високий черевань з густо червоними щоками.

— Чи не молодий майстер до нас прибув? — спитав. — Учора настоятель бачився з паном Превлоцьким... Візок лишіть і йдіть до трапезної та підкріпіться. А речі я доставлю куди треба.

У трапезній за довжелезним столом уже доїдали гречану кашу з вишкварками — семеро старих убого вбраних чоловіків і при них двоє хлопчиків. Новоприбулим принесли миски з борщем: перехрестившись, візник сказав:

— У раю, паничу, житимете, в земному раю... Втіха всіх гнаних та скорбящих — оця обитель.

По тому, як трапезувальники посхоплювалися з місць, загомонівши: «Благослови нас, отче, благослови», — Сошенко зрозумів, що з’явився настоятель. Був то невисокий сухенький стариган, і його очі, що гостро світилися з-під простого клобука, одразу виділили Сошенка:

— Не гребуєш їсти з убогими — уже ознака християнської душі. Пан Превлоцький тебе хвалили, але цього замало... чи ж чуєш у собі наснагу до служіння святошам? Чи ж чистий помислом і духом?

Сошенко поцілував маленьку руку старого, й сказав, що дуже старатиметься, а, коли в нього щось не вийде, то платні за роботу не проситиме.

— Сумлінний отрок. Іди, мій сину, хай тебе брат Зенон відведе до майстерні. Сьогодні відпочивай, а завтра приступиш до роботи з Богом у душі. Кажіть по черзі, що вас гнітить, — звернувся настоятель до інших. — Що зможу, те й зроблю...

Дорогою брат Зенон — так звався червонощокий черевань — мовив прихильно:

— Перше випробування, брате, пройшов успішно, бо коли б почав бришкати та ображатися, чом тебе не виокремлено з-поміж інших, то ці славненькі коники тебе й відвезли б... Строгий у нас отець!

— «Господи! — подумав Сошенко. — Невже є такі, що бришкаються?»

Якийсь час ішли мовчки, потім брат Зенон усміхнувся:

— Слухай, а в тебе що там — у тій довгастій скриньочці? Мо’ скрипка? Та не соромся мене, не бійся, а кажи як є... Ге, скрипка? І вмієш на ній горлиці? От молодчага!

Завівши художника скоріш до залу аніж до келії — з вікнами світлими та просторими — сказав як і отець настоятель:

— Сьогодні — відпочивай. Захочеш — прийдеш на молитву, захочеш так, до цього настоятель не доскіпуватиметься. Вечірній благовіст почуєш, де трапеза — запам’ятав, чогось потребуватимеш — покличеш котрогось служку. Годиться так?

— Годиться. Красно дякую.

Сошенко роззирнувся. То ж таки й справді була гарна майстерня, а до того мав ще й кімнатку з чепурненьким, застеленим красиво виплетеною рядниною ліжком, із столиком на гнутих ніжках і двома кріселками. На прибитій до стіни поличці стояв букетик польових квітів — шипшина, іриси й ромашки. Чи не Зенон старався. Вікно розчинялося: ледь розчахнув стулки, як млосний дух бузку заповнив усе приміщення. З полів, що розляглися довкола, долинав спів жайворонків, вгорі туркотіли горлиці. Справді рай...

Але з раю виганяють. Перше випробування він, виходить, пройшов навіть не завваживши його. Як би це він бридився їсти з убогими? А сам він — хто такий? Однак відчуття, що його мають за щось вище, аніж хоч би й селянин, котрий привіз його сюди, тішило самолюбство. Що то маляром бути! Нічого не зробив, а вже шанують... Ну так до діла ж!

До діла, бо випробування буде і друге, і третє, і четверте — чи ж витримає їх? Превлоцький вирізняв його з-поміж інших своїх учнів і давно вже доручав таку-сяку роботу: навіть велику картину намалював на воротях Енгельгардтової псарні у його Вільшанському маєтку: полювання з хортами. Хорти аж пінилися з люті, у коней з-під копит летіла земля, а горопашний заєць готувався перестрибнути через струмок, бо там для нього був рятунок. Усі хвалили!

Псарня — одне, а монастирський іконостас для головного престолу — то зовсім інше: гріх і порівнювать одне з одним. І вчитель уже не стоятиме за спиною, щоб підказати щось та поправити — все сам зроби краще як можеш, із шкури вилізь, а щоб достойно вийшло. Відпочивати не доведеться і хвилини — де там!

Сошенко розклав свій невеличкий мольберт — речі вже встигли занести — і, присунувши його ближче до вікна, хутенько почав накидати вугликом ескіз голови Іоанна Хрестителя, яку й мав насамперед намалювати. Окреслив обриси обличчя із запалими щоками, прилиплим до чола волоссям і тонким, як воскова свічечка носом: подібне бачив на іконах по церквах і постарався добре запам’ятати усі канони. Поклав ту страдницьку голову на грубу миску, з якої щойно обтерто кров — ганчірка мала лежати поряд. «Ганчірка хай буде неприбрана, — подумав, радіючи своїй здогадці. — Клапоть якоїсь мішковини, бо ж голову було принесено в мішку — у чому ж носили відтяті голови?»

Ця деталь надала роботі особливого змісту: до Сошенка йшло солодке відчуття святого дару, що визначив його життєвий шлях. «Обличчя скоріш живе як мертве: зовсім недавно Предтечі відтяли голову, душа його ще тут».

— Не миска має бути.., — прошелестіло за спиною. Сошенко аж скинувся від несподіванки.

Склавши руки на грудях, неоддалік стояв отець настоятель і, схоже, давно спостерігав за роботою.

— Не миска, бо ж голову було піднесено царю Іроду на таці — на золотій, прикрашеній коштовним камінням. Ти знаєш, як воно сталося?

Друге випробування! Сошенка аж у піт кинуло; зітхнувши, він сказав:

— Простіть мене, отче, темний я...

— Твій батько учився? Чому він не привчив тебе недільними вечорами читати Біблію?

— Коли? Ми завжди в роботі, і я в сім’ї найстарший. А до неділі всі такі потомлені, та й з кимось погомоніти хочеться. Погано це, я розумію...

— Погано. Учитись тобі треба. Ти маєш знати все про те, що малюватимеш, інакше — правди в твоїх картинах не буде. А ікони — то ще й людська історія... Від сьогодні почнеш вивчати Біблію: п’ять сторінок щодень, не менше, а краще — скільки подужаєш.

То його тут залишають? Господи! Зрадівши, Сошенко пообіцяв:

— Я намалюю гарну тацю. Я бачив таку у домі Енгельгардтів, мене туди запросили як з роботою упорався.

Розпитувати, що то була за робота, настоятель не став, натомість пильно роздивився ескіз:

— А знаєш, роби як задумав. І справді десь та голова мала ж лежати, доки її винесли на учту... Хай буде так! Мо’ так і краще — зрозуміліше для селян. Малюй! Благословляю!

Брат Зенон приніс Біблію у великих шкіряних політурках, писану великими літерами на цупкому папері й мовив:

— Читай, читай, тільки не дуже. Бо, кажуть, той, хто прочитає цю книжку до кінця — здуріє.

Сошенко здивувався такій пораді, але на те нічого не відповів. Він давно поклав собі мовчати скрізь де немає конечної потреби говорити й ревно додержувався того правила: так краще придивлятися, як у світі поводяться ті, кого мають за розумних та освічених, аби й самому стати таким. На те його Бог позначив хистом.

Більше ніхто його ні в чому не перевіряв, не квапив — здається, взагалі про нього забули. Разом з усіма плив річищем монастирського життя й водночас тримався осібно, бо строгий статут був для інших, від нього ж чекали тільки праці, а працювалося йому напрочуд легко. Втомившись, виходив на широкий двір — спочатку прихапцем, остерігаючись, щоб отець настоятель чи хтось із наближених не застав його за байдикуванням у робочий час, потім посміливішав і вже зважувався на тривалі прогулянки луками, де його по самі плечі обсипало пилком дозрілих трав, а голову напікало сонце: коли сідав у затінок дикої груші чи самотньої тополі, перед очима пливли червоні кола.

Не зчувся, як відцвів бузок, відрожевіла жимолость, і непримітні раніш акації за одну ніч лебедями випливли на пагорби, доводячи до нестями своїм гріховно-бентежним запахом. Як міг згнічував себе, а проте весь час його поймали якісь невиразно-солодкі мрії, передчуття чогось прекрасного, що приходило із жайворонковим співом та дзуменінням диких бджіл. «Господи, Соха, що тобі треба? — питав себе. — Та ж ти й помислити не смів про таке життя — отямся! «Читав «Отче наш» — повільно, вдумуючись у святі слова: «Це ж треба — прости нам провини наші, як ми прощаємо винуватцям нашим. Як мудро — Господи!» Однак незабаром ловив себе на тому, що сплутав щось, забув і, злякавшись того, знов починав молитву.

Часом якась туга поймала душу, хтось лукаво нашіптував йому, що райське його життя насправді зовсім не життя, а заробляння грошей, справжнє ж життя минає осторонь й незрозуміло, де його шукати, куди іти. То вітерець зітхне серед гілля, то з візка, який прокотиться дорогою, долине жіночий сміх, то в дзенькоті коси, яку хтось мантачить не оддалік, учувається дівоча пісня.

Мав двадцять два роки, а мислив себе старшим. Випробування не забарилося.

З етюдами в течці Сошенко повернувся до своїх «апартаментів» і отетерів: посеред зали стояв великий, застелений обрусом стіл з лавицями, а на них возсідали братчики. З-за широкої Зенонової спини визирав височенний бутель чи то вишнівки чи сливовиці. Навколо бутля було розставлено тарелі з ковбасою та салом, печеною куркою і ще чимось таким, що від самого його вигляду Сошенко одразу відчув, що пропустив обід, захопившись імпровізацією пейзажу на теми райських кущів. До їжі не був жадібний, але вся та присипана товченим часником пожива пахтіла так, що без зайвих слів підпрягся до своїх нежданих гостей, які загризали кров’янку молодою редискою, аж хрускіт стояв. Брат Зенон протягнув йому кухоль медовухи і наказав:

— Випий!

— Та я... — згадав Сошенко батьківські остороги, однак Зенон грізно прискалив око:

— Ти що — хочеш бути від нас святішим? Тобі не соромно? Іч який! Та ти спочатку нагріши, а потім уже й молися. Інакше — за що ж прощать тебе?

— Випий, брате, — лагідно сказав молоденький монах Григорій з блакитними, немов лучні півники очима. — Негоже бути тверезому серед п’яних.

Ласка в його голосі зламала опір: пригубивши питво, Сошенко зрозумів, що воно солодке, добре, відгонить квітами, а чогось особливо хмільного у ньому і не чути.

— Вміють же добрі люди!

— Не так собі люди, а — вродливі молодички, — уточнив Зенон. — Усе що з їхніх рук — амброзія!

Сошенко пив, і з кожним ковтком ніби тиша входила в його душу — багатозначна весняна тиша, коли в землі кільчаться зерна, й можна почути шелестіння, з яким піднімає голову трава. «А я ще ж не був, — раптом подумав. — Я ще ж не жив, ще не любив, а все ж те має статися...» У ньому відкривався прохолодно-синій простір, у який щось мало вступити і, дослухаючись його віддалених кроків, узявся за другий келих. «Горнеє місце, — нагадав собі. — Я тут аби намалювати Горнеє місце, добре намалювати». Мабуть, промовив те вголос, бо хтось із застільників підхопив:

— Атож, Горнеє місце! Оце ми й вирушили його шукати. Ану, Зеноне, братчику, відкривай райську браму, та хутко, доки отець настоятель не повернувся.

Досі тримався так, ніби боявся щось сполохати, але наступної миті стало інакше: буйні веселощі вдарили в голову, й він зрадів, що це літо для нього, такого ще молодого, мине не марно, як минали попередні: ось він п’є-гуляє в товаристві веселих молодиків. Другий келих спустив його з неба, але й земля була прекрасна: на ній затлівали мальви під вікнами біленьких хат, місяць бризкав холодним вогнем на дозірні роси, а ночами із затонів на річках долинав сміх чи то русалок чи дівчат із найближчого села, і бігали дітлахи вкупі із щасливими собаками, й співали парубки, міцні та бідові як Зенон.

Вийшовши на середину зали, Зенон розпростав руки.

— А тепер грай! Грай горлиці, художнику, чи краков’яка чи гопака — що вмієш, мені однаково. На те і скрипку віз, грай, бо всохне вона тобі без діла і струни лопнуть.

— Зенько, не треба! — спробував втримати його за рукав ряси непевного віку монах, що, приступаючи до кожної страви, молитовно складав долоні, а потім накидався на неї так, мовби епітимью на себе наклав знищити все, що на столі стояло. — Почують — донесуть, негоже нам... Отець настоятель вже гніваються.

— Що мені настоятель? — повільно промовляв Зенон, розтираючи руки, ніби коваль перед тяжкою роботою. — Що мені Божа кара? Що мені пекло... Що мені рай... Грай же, художнику, грай!

— Е, в піїтство вдарився — пропало, — крутнув головою той, що стримував, присуваючи до себе холодець.

Сошенко взяв скрипку ніби чужими руками, однак руки ті знали діло чи не краще як його власні. З першими звуками мовби вихор підхопив опасистого, моторошно легкого в рухах Зенона, й далі вже нічого не лишилося як наздоганяти його шалені вихиляси. Братчики аж роти пороззявляли, кинувши найласіші шматки, в непереможній монастирській тиші — скрипка та клекіт бусла на старому бересті — маяли поли чорної ряси, мигтіли червоні щоки, блискали очі — клобук давно лежав у кутку.

— Красний який! — не тямився від захвату Сошенко, щасливий, що прилучився до цього чарівного дійства. — От би навчитися малювати отак, щоб усе рухалось, вертілось, тріпотіло під вітром — ех!

А навчиться! Усього досягне, самого верху в житті доскочить — він, тихий щуплявенький хлопець з такої бідної сім’ї. Ех, недаремно люди цінують медовуху!

— Наливайте!

— Гуляй, душа, без кунтуша! — заверещав той, котрий щойно закликав до обачності. — Тримайте мене, бо не витерплю! Хух! Хух! — пішов присядками обсаджувати зовсім розшалілого Зенона.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи