Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка14/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Ще вранці дав своїм учням урок, не сміючи зізнатися, що це — останній («Нічого, любі мої — звертався подумки. — Тут геніїв серед вас немає — проживете якийсь час і без малярства. А там — знайдуть якогось...»), бо ж боявся перед ними розрюмсатися, а після обіду виїхав з Ніжина першим екіпажем, який вдалося знайти. Вивозив його з міста дворянин, що збирався одвідати свій маєток під Баришевкою, де незабаром мали б початися весняні роботи.

— Я цього разу засію ниви овсом, — казав він. — Квапитись треба! Не марно люди кажуть: «Овес кидай у грязь, то будеш князь».

Він з розумінням поставився до Сошенкової знервованості — на похорон їде чоловік! — насправді ж Сошенко гнітила не так смерть матері, від якої якось віддалився душею за останні десять років, а цей поспішливий, схожий на втечу від’їзд та почуття провини перед тими, кого встигнув полюбити й хто полюбив його. Перед таким простяцького вигляду, але з глибокою душею директором училища, перед юнаком, що так захоплювався Тарасовими віршами, перед дітлахами, що бігали після уроків розпитатися про щось та й просто посидіти біля нього, перед Оксаною з її монастирськими витинанками, перед... Юрковою могилою! Під якесь старече жебоніння — мабуть, від прадіда дісталася — карети, під погейкування та приспівування кучера Сошеко вкутався у великий теплий шарф, відповідав короткими репліками на розлогі тиради свого сусіда й часом аж сичав від душевного болю та хукав у кулак, яким його весь час тягло постукати по вустах. Найбільше страждав — чи то просто здавалося? — від того, невипитого, нездійсненого, яке лишав тут, від марнотності прожитих літ, яких виявилося не так і мало. «Коли ж це я сюди приїхав? Ледве за тридцять мав... Боже! П’ять з половиною літ як один день. Що зроблено? Чого досяг?».

Кілька незавершених полотен лежало у дерев’яній скриньці, ще — три призначені на продаж ікони, одну, як обіцяв, подарував Софіївському монастирю.

Ту важку свою скриньку Сошенко лишив на постоялому дворі, куди збирався повернутися на нічліг, якщо у їхній хатині збереться забагато родичів: до Богуслава вирішив дістатися з малим баулом, повним почастунків. І правильно вчинив, бо ж довго не міг знайти кого-небудь, хто зважився б вирушити в путь по розков’язлій після недавнього дощу дорозі, сміливіші ж правили такі гроші, що на похорон уже нічого й не лишилося б. Сошенко вже ладен був і віддати їх, та показалася поштівка, що спізнилася на день, і, давши коням трохи перепочити, рушила, бо ж таки державна служба. Кілометрів зо п’ять довелося пройти ще пішки: поріг батьківської хати Сошенко переступив такий зморений, що одразу сів на ослінчик при сінешних дверях і став чекати когось, хто допоможе йому звестися. На його кашель визирнула сестра й, опустившись поряд, припала до його плеча. Не плакала — лиш здригалася всім тілом.

— Спізнився? — спитав Сошенко.

Вона труснула головою й почала його відводити:

— Чому так скоро?

— Хіба я знала, чи треба тебе чекати? Дороги ж які.. Там обломалися, а там розбійники напали... Уже й не рада була, що сповістила тобі — а раптом якась лиха пригода... Вибач, Іванку, я зовсім розгубилася...

У хаті Ганнулька перетирала миски, сортувала їжу, яка лишилася, вибирала з відра об’їдки: оце собаці, оце свині... Поцілувала дядька й знов заходилася біля роботи.

— Довго хворіла? — спитав Сошенко, вже сидячи при столі, на якому недавно стояла труна.

— Та ні... Щось її узяли млості, так не хотіла їм піддаватися — все за роботу яку хапалася... А потім з вечора попили ми чай з малиновими гілками, бо в грудях у всіх у нас чогось хрипіло. Я вийшла до поросяти, аж чую — кричить Ганнулька як не своя. Я — нумо до хати, а матінка на порозі, й цівка крові їй з рота точиться...

Ганнулька мовчки звела на нього синій, аж чорний погляд, і в сутінках тьмяного дня здалася такою схожою на матір, що в Сошенка защемило серце. «От уже я найстарший, — подумав він. — Мушу дбати про всіх як колись батько».

— А ти ж як живеш?

— Та! — втомлено махнула Ольга рукою, не бажаючи продовжувати при дочці розмову. — Одного хочу — щоб їй було інакше. Може ж одбула за двох...

Сиділи втрьох доки було хоч трохи видно, а далі вирішили лягати спати, бо ж свічки попалено за похорон. Сошенко вклався в бічній кімнаті, що нагрівалася від грубки у великій, — на знайомий з дитинства рипучий топчан. Тягнуло цвіллю від старого килима, що зображував пишну русалку з хвостом серед водяних лілей та лебедів — стіна під ним була вологою. «Жив буду — заберу Ганнульку, заміж віддам» — тоскно думав Сошенко, тручи те місце, де ніби нічого й не боліло, та щось там не давало дихати.

Вранці віддав усі, що мав, гроші сестрі, вона довго їх не хотіла брати: «На похорон добрі люди скинулись...» «Так мусиш їм віддячити, — вмовляв її Сошенко. — Не такі ми вже й бідні, щоб жити з милості. Батько того б ніколи не допустив. Справ що-небудь собі...»

— У тебе ж хоч щось лишилося?

— Та я собі зароблю!

— Колись ти добре заробляв, це правда. Тепер як? Ти ж не де-небудь — у Петербурзі вчився.

— За тим вчителюванням... Та для душі старався.

— Як для душі — то що — не платять?

— Та ні.

— То важко тобі, брате, буде.

— Нічого. Ось на новому місці може буде краще.

Та мусить бути! Дав ще священику на кілька панахид і заходився шукати покупця на котрусь із ікон, що мав у скрині. Відтак, ще раз переночувавши в дитячій своїй постельці на топчані, де мусив підгинати ноги, бо не вміщалися, — сказав сестрі, що мусить їхати. Ольга і не вмовляла лишатися, поглинута щоденним клопотом: збиралася розкопувати погреби, бо овоч увесь скінчився.

— Гадала, Андрій повернеться, те де...

Зять шевцював по сусідніх селах, ходячи від хати до хати та запитуючи, чи може треба кому пошити чоботи. Здогадуючись, скільки він приносить із тих походів, Сошенко знову подумав: «Ганнульку заберу. Нехай при матері того-сього навчиться, а далі вже буде при мені».

У Гайсині йому порадили віднести ікону до нової церкви. Не вмів робити комерційних оборудок: завжди приставав на оплату, яку пропонували, радіючи, що є замовник, бо ж «Що головне? Святе мистецтво!» Але скрута, в якій вочевидь жила його рідна сестра, була живим докором його байдужості до грошей. «Богомази добряче заробляють, — думав. — А я ж від місцевих кращий, — думав, розглядаючи своє творіння. — Ге ж, кращий: ну хто б придумав отаке джерело світла — щоб з чаші з причастям. Обличчя трьох епіскопів підсвічені знизу, а у коштовностях на митрах — вогники. «Де троє зійдуться в ім’я моє — там і церква».

І так і сяк крутив ту ікону священик нової церкви, аж поки вимовив:

— Якась вона не канонічна.

— Чим же вона не канонічна? — здивувався Сошенко. — Що я тут на ній не так зробив?

— Якось воно усе не так. У нас пишуть інакше. Ну, для початку... Я можу дати за неї...

Ціна яку назвав священик, обурила Сошенка: та він же стільки над нею працював, шукаючи джерела світла, роздумуючи, як би Мурильо передав і колорит і настрій... Але, згадавши, що в гаманці порожньо, погодився. Ет! Головне — дістатися Немирова: весну пережив, то влітку працюватиме. Хай там що, а його дерев’яна скриня трохи полегшала. Шлях попереду здавався немилосердно довгим і таким важким, що плакати хотілося від однієї про те думки. До Петербурга колись не був таким... «Старість, Соха, наздоганяє тебе, старість...»

Йому трапилася колись дуже пишна, а тепер обідрана карета якогось зубожілого панка, що послав свого кучера підробляти. У ній уже сиділо четверо, і Сошенко заледве поміж них втиснувся — всі дихали перегаром і тим похватним, чим чарку закусюють: трохи поборовшись з нудотою, попросився ближче до дверцят, де з щілини тягнуло свіжістю. Його пустили. «Запанів, Соха, запанів — колись і тухлої риби не бридився. Ет!»

Нічого ремствувать на долю — йому не згірш, як порівняти з іншими. Вдягнений, ситий, не гне спину зрання і до смеркання, як батько, чого ще треба? А таки ж треба... Треба, ой, треба... щоб люди знали, бо ж — для чого митець живе у світі? Немає в тебе того, що є у інших, хоч чуєш — Бог іскру дав і він не такий ледачий, щоб закопувати талант у землю. «Скільки тобі, Соха? Вже під сорок? Жах».

Уже ніхто тебе не прикриває від того, що попереду у кожної людини, вже чути посвист коси, що от-от покладе у валки, його покоління. Досі по одному вибивало як вибило Нехлюдова, та скоро ж настане час, коли ніхто вже не здивується з його смерті, як не здивувалися сусіди із смерті матері. П’ятдесят вісім їй було: скільки ж тобі відпустить доля? І що ти встигнеш за цей час зробити, якщо досі не встиг нічого, та ще й нічого не нажив — ані хатини, ані дружини, ані діточок, які б гляділи твою старість. Чи не зневажив ти свою долю у образі якої-небудь пишнобрової попівни, чи не забрав собі у голову чогось неналежного тобі? Із нею хоч статками б натішився та повагою людською, а так... Що, слави захотів? Грому великого, почестей? Та ніби ж ні — що ж тобі не дало, Соха, жити як люди, які крутани погнали тебе, відбивши від рідні, що ти знайшов, що втратив, чого набув і чого тобі сподіватися? Живеш ніби зігнутий, не випростуючись на повен зріст, бо й міри собі не знаєш... Твоє походження придавило тебе, бо ось як тримається той юний приятель Шевченка — сміливо, гордо: дворянська кров. «Ну а Тарас? — пригадав. — У того звідки сміливість, ота зухвалість до життя, що доходить до відчайдушності: звідки? Тарас, Тарас... Ну, це щось особливе, а ти...»

«І ти, Соха, не такий приземлений, коли не одружився на попівні чи мельниківні — не жалієш, ге ж? — зазвучав у ньому вже інший, бадьоріший голос. — І не таким уже приземленим був батько, коли поблагословив тебе в світи, і хай там скільки в тебе попереду, а — все твоє, і, може Бог пошле тобі натхнення та скромність та терплячість, коли зухвалості немає, й створиш ти щось таке, чому зрадіють люди». То сум по матері промовля в тобі, це треба потерпіти — і знов почати».

Останні слова він, мабуть, ненароком промовив уголос, бо сусід, котрий доти шепотів свої молитви якоюсь чужою мовою — мабуть, тією, що послуговуються євреї, стаючи до розмови зі своїм суворим і таємничим Богом, — почав промовляти їх уголос. «Тут і тепер, тут і тепер» — раптом три рази повторив сусід, мов заклинання.

Коні то бігли, то переходили на чвал, коли візник задрімував, окрім маленького єврея, сусіди спали, й Сошенко вирішив якось і себе приспати — не таким було це «тут і тепер», щоб за нього триматися. Болото дорожньої нудоти — і годі сподіватися, що з неба спуститься янгол у вбранні кольору райського саду, аби приготувати тобі путі. «За що, за що? — знов заквилило в Сошенку. — Та чим я завинив, що на душі отак? Хіба я гнався, коли за земним, зрікаючись небесного! То що, що? А нічого! — збунтувався Сошенко супроти самого себе. — Ти їдеш на посаду вчителя гімназії, ось воно, твоє завоювання, все інше залежить теж від тебе».

Отак то мордуючись лихими думами, то підбадьорюючи себе перебув ніч, а потім день: з карети виходили одні люди й сідали інші, про щось між собою гомоніли, іноді зачіпали його, одного разу на постоялому дворі замовив собі чарчину, щоб перебити квиління своєї підбитої втратою душі — пити не зміг. Заледве присилував себе ковтнути ложку супу.

Аж другого дня на ранок добулися до Немирова — зате ж яка зміна сталася з тим «тут і тепер» на той час! Сонце — буйне, весняне, мов вирвалося з полону, засліплений ним, Сошенко за допомогою візника витембичив свою важенну скриню й вирішив лишити її на постоялому дворі, бо ж — чи матиме квартиру? Розплатившись, зітхнув полегшено. Ну й ну! З узвишшя йому назустріч, пінячись, бігли два потоки, а біля них вистрибували дітлахи — слідом за корабликами з кори, до них було причеплено білі вітрила. «А в моїй хатині синє море грає» — згадався рядок з Тарасового вірша. І ці туди ж! Та що вони про те море знають, де бачили його? Видовище нестримного пориву кудись у невідоме розвеселило Сошенка: на вулиці, дуже схожій на ніжинську, стрибало все — горобці біля кінського посліду, граки, собаки: стрибали дівчатка, викресливши на вже чистій, хоч і мокрій землі свої «класики», а що вже вистрибували хлопчаки біля отих своїх вітрил одвічних мрій, то й не сказати. Сошенкові стало парко у шапці, й він скинув її, з насолодою підставивши голову сонячному промінню. Оце подарунок долі! Та ж зими не буде! Не буде довго-довго, а може, і ніколи, й тумани та морози не мордуватимуть його проклятим кашлем — він житиме!

Спитав у дітлахів, де гімназія — виявилося, що зовсім близько, й зрадів тому, як другому дарунку долі: не доведеться далеко тембичити скриню та й полегшала вона у цьому місті!

А місто йому подобалося. Поклав собі все в ньому роздивитися, та насамперед мусив представитися начальству.

Лемент, дзвін, лелітки і шурхання, з яким осідали вчорашні володарки світу — снігові баби, — все лишилося за брамою, що, хоч і була розчахнута, та все одно являла собою невидиму перепону. На широкому чистісінькому гімназійному подвір’ї було тихо. На високому ґанку стояв благообразий чоловік із старанно зализаним набік волоссям та пухким рожевим обличчям — для таких віку не існує — і, ритмічно вимахуючи рукою, грізно дивився на першачків, що з ранцями за спиною марширували колом. Продовжували й тоді, коли пролунав дзвоник, і старшенькі розійшлися по класах.

— Раз-два! Раз-два! — командував чоловік. — Ну що вам, милостивий добродію? Раз-два!..

— Прибув за направленням, — мовив Сошенко.

Дістав з кишені документа й довго простягував їх чоловікові, аж доки той удостоїв його увагою:

— Природничник?

— Ні. Я — художник.

— Що-що? Художник?

Чоловік ніби поперхнувся сміхом, крутнувши головою, а проте два знак дітлахам, що вони вільні. Ті діловито побігли в куток двору й почали щось витрушувати зі своїх ранців: придивившись, Сошенко зрозумів, що — каміння і геть збентежився. «І нащо ж так?» Вирішив поки що не встрявати в якісь незрозумілі йому тонкощі шкільного життя, а покірливо йти за директором, котрий так само тримав за спиною великі рожеві руки, нервово крутячи пальцями. Піднявшись на другий поверх, нарешті повернувся обличчям до прибулого, клацнувши підборами, немов військовий:

— Ну? І чого це ви тюпошите за мною, немов теля за маткою? Та ж канцелярія внизу!

Сошенкові не лишилося чогось іншого як спуститися на перший поверх і спитати в жінки з відром та шваброю в руках, де тут оформляють новоприбулих.

У канцелярії молода й непогана на вроду особа особливо не розпитуючись, записала його дані до гроєбуха, повідомила розмір окладу й додала:

— Житло самі підшукаєте, на житло вам виділять... — глянувши кудись, повідомила скромну суму.

Сошенко такого не чекав: спробував прикинути, скільки ж це він матиме реально з того свого вчителювання, однак скоро втомився, та й не знати було, скільки тут тягне комірне. Та й де шукати помешкання? Вираз обличчя канцелярської панни до розпитувань не спонукав.

З квартирою питання розв’язалася, та ж прибиральниця, що марно дошукувалася бодай пилинки у коридорі, пошепки звернулася до Сошенка:

— Пане, якщо не маєте де спинитися... Я можу вам порадити родину, де вас візьмуть... Квартали за два від гімназії, господарі шляхетні і в домі чисто.

До шляхетних так до шляхетних. Мусив із півгодини зачекати на лавочці, в саду, доки жінка вивинулася від своїх клопотів щоб провести його.

Дім у глибині саду був великий, справді панський, але дуже занедбаний: колони на фасаді обсипалися, дошки на ґанку ходили ходором, двері погано зачинялися. Втім, дві кімнати й справді були доглянуті й навіть непогано вмебльовані — старовинними меблями, стягнутими туди з інших помешкань. На стінці висіла велика картина: вродлива жінка в білому одязі з розкішним розпущеним волоссям тримала на руках немовля.

— Матір Божа у польському стилі, — сказала прибиральниця. — Бо й хазяї — поляки, католики. Ви того не боїтеся?

— Чого я маю боятися? — здивувався Сошенко.

— То й добре. Пани прибудуть увечері. Коли пан і загне ціну, то ви його не слухайте. Все одно буде так, як скаже панна Марцеліна. Вона усе вирішує. Ви з ним не торгуйтеся, хай собі що хоче каже, а дочекайтеся панночки.

— Панночка у від’їзді?

— Ні. Вона найнялася гувернанткою до місцевих багатіїв. Там і ночує, щоб дітей не кидати. Сюди навідується вряди-годи... Та ви на нього не зважайте, то так... Хоч пан і родовитий.

«Щастить мені з тими родовитими, — подумав Сошенко. — Чи так їх густо у цьому світі?

Випровадивши прибиральницю, він дістав свіжу білизну й вирішив насамперед одмитися у лазні після такої марудної дороги. І раптом відчув, що — не зможе. Брила безсилля навалилася на нього: навіть, коли б у цьому великому домі на нього чатувала смерть, не зміг би з нього вийти. Безсилля, а за тим — зневіреність, страх перед майбутнім, що перейняли його після смерті матері геть знищили його: брудний, гидкий собі самому, простягся на дивані із зацерованою грубими нитками шкірою й поклав голову на м’який, бо ж пружини лопнули, валик. Спробував придушити клубок болю, що лежав усередині, немов сухий плід, щоб вичавити з нього бодай краплину рятівної вологи, але дорогою до очей вона висохла.

Що втратив, що тут знайде? Найгірше — вже не здобудеться на сміливість завоювати цей недобрий світ, бо не матиме до нього колишньої довіри та сподівань на — нехай скупу — усмішку долі. Холодок остраху все дужче морозив душу: адже був безнадійно самотній у цьому місті, розділеному на дві частини: в одній все раділо весні та сподівалося, в другій — було так холодно та непривітно. Відчував той рубіж і в собі самому — чи стачить сили здолати його? Гостро запраглося рідної душі, тихого раю, від якого свідомо відмовлявся Тарас.

«Тарас, Соха, геній. А ти — здогадуєшся, що — не геній? То, може, хоч райок, нікому не заказаний, зумієш собі побудувати?

Чи дрімав, чи не дрімав, та раптом мовби щось підкинуло його. Звівся, стараючись не рипнути диванними пружинами й навіть дихання затамував, щоб воно не відлунилося в кутках цієї просторої кімнати.

За стінкою — жінка! Щось замугикавши приємним низьким голосом, вона підійшла до вікна, бо шелеснули важкі фіранки... Повний місяць заливав світлом її, як і його — вони обоє дивляться на те ж саме й думають про одне.

Жінка за стінкою! Ось вона перебралася в домашній одяг, почала чесати волосся роговим гребінцем, — його потріскування лунало зовсім поряд. Чому б їй не відчинити двері та не зайти сюди із тацею, де свіжий чай, щипчики на цукор, і вони удвох сядуть за цей ось столик, серветкою прикривши тріснуту мармурову дошку. Господи! Як же йому цього хотілося! Як стужився він по тому, що робило двох людей єдиною планетою, де проростають квіти щастя! Та хай навіть не квіти — в житті всього буває, але ж росте, росте: посваритися, потужити над спільною бідою — і то вже радість. А може, і її, цю незнайомку за стіною, теж переймає туга по чоловічій руці, на яку можна зіпертися, як його по жіночій, може, цей місяць, що заливає сад, і в ній будить тривожні мрії? Гарна вона? А яке це має значення — коли вона стане для нього єдиною, кого приготувала йому доля, його, його й нічиєю іншою. Вже ж закохувався в гарних, та поміж ним і ними мовби невидима стіна стояла, а тут — справді стіна, а відчуття, що він і вона — єдине ціле, й ніщо, й ніхто не може їх розділити. Ні люди, ні обставини.

Жінка! Панна, яка перебуває під одним з них дахом, а більше — ані душі довкола! «Коли б я був гусаром, то неодмінно б скористався нагодою» — подумав Сошенко. — Гусар би на моєму місці скористався...»

Не ймучи вірі власній зухвалості, Сошенко почав обмацувати старенький килимчик, що, можливо, приховував двері. Так і є! Двері, щоправда, забиті, бо ж кімната призначалася для квартирантів, та коли натиснути... «Ну ж бо, Соха, сміливіше... Стань гусаром!»

На вулиці прошелестів колесами візок, з нього хтось висів, точніше допомогли висісти, вочевидь п’яному чоловікові. Довго тягли його до східців і, погрюкавши в двері, здали тій жінці, що допіру дихала поряд. Якийсь час за стіною було тихо, бо всі події відбувалися в іншому кінці дому: шум, пов’язаний з ними поволі наближався, коли в ліжку, побурчавши, захропів той, що приїхав, Сошенко відчув розчарування. «Ну й знову, Соха, ти вигадав собі казку, — подумав. — А, може, та жінка зовсім і не панна, може вона дружина отого підпилого добродія або ж служниця».

А проте грудка болю, що залягла біля серця після смерті матері, прорвалася сльозами: виплакавшись, Сошенко подумав — спокійно і тверезо: «Одружуватись треба, ось що. — Ганничку заберу... у люди виведу...»

Він так і не заснув до ранку, напруженими нервами вловлюючи кожне шелестіння за стінкою. Мабуть, уранці жінка заходила до кімнати поправити ковдру на сплячому, занесла дров, затопила грубку, й від того ніби й Сошенкові потепліло. Вирішив не лежати, а вийти надвір подихати свіжим повітрям.

Калюжі прихопило кригою, а напівтемрява по-весняному поймалася рожевим, як це буває навесні. Трохи походив великим старезним садом, який губився в тумані, й вже коли зовсім розвиднялося, побачив її. Вислизнула з дому, зав’язуючи стрічки на капелюшку. Він розкланявся — вона відповіла легеньким кніксеном на бігу.

Як на панну була вже не досить молодою і, здається, не дуже вродливою, але карі очі, що зблиснули до нього, йому захотілося побачити вдруге. Вже і самому час було збиратися до школи, хоч цього Сошенкові дуже не хотілося, бо ж, схоже, ніхто йому тут радий не був.


Панянку Сошенко побачив у півока, але її батька мав щастя роздивлятися скільки завгодно. Коли вертався з уроків, то пан, стоячи на ґанку, покивали до нього пальцем, а що квартирант байдуже пройшов повз нього, бо ж нікому не дозволяв отак з собою поводитися, то вони зволили досить голосно вилаятися: «Курча мать!» І вдруге повторив те — вже пошепки, — коли смикнувши за колотуна, зрозумів, що вервечка давно зогнила. А що мав до квартиранта невідкладне діло, то мусив і в двері, де замешкався, попукати. Сошенко панові відчинив.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи