Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка19/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Очей перед директоровим поглядом Сошенко не опустив, проте здолати неприємне відчуття своєї завислості в просторі не зміг. Хотілося з кимось поговорити або ж просто вийти зі школи в гурті, коли директор усіх милостиво відпустив додому, але хто боком, а хто й одверто прискорюючи кроки обминув його, не відгукнувшись на звернення, й Сошенко лишився сам. Навіть учитель природознавства не спитав хоч для годиться, чи їздив кудись наприкінці літа. В приміщенні стало так тихо, що чути було, як директор міряє кроками свій кабінет. «Таке за Ельжбету? — подумав Сошенко. — А може... за Тараса? Не просто опальний, а — заборонений поет, десь щось стало відомо про їхнє приятельство й тепер...»

«Та! — заспокоїв себе Сошенко. — Коли то все було, а на директора й раніш находили бзіки. Навіть коли й за Ельжбету — це ж треба таку злу пам’ять мати! Вже ж овдовів — хто їм заважає одружитися? Перепсіхує!»

Але першого ж дня, коли ще сповнені літніх вражень учні і після дзвоника не могли вгамуватися, Петро Мефодійович рвучко розчинив двері, вистрибнувши на середину приміщення, мовчки нависнув над притихлим класом. Виходячи, погрозив пальцем — не так збитошникам, як їх наставнику, пробурмотівши: «Художник, знаємо!» Це вже було неприховане оголошення війни. І знов Сошенко гризся: «За Ельжбету? Чи за Тараса?»

Мабуть, усе ж таки не за Ельжбету, бо невдовзі містечком поповзли чутки про те, що пан директор — жених. Власним екіпажем щонеділі виїздить до одного з поміщицьких маєтків, де підросла відданиця. Собою нівроку, ще й батько непоганий посаг зібрав: то нічого, що пан директор більш як удвічі старший — і зарплатня добра й перспективи на подальшу кар’єру є — одружаться. Та дівчина хоч і грала кавалерові на піаніно, і вишиванки свої показувала, однак коли дійшло діло до згоди, затялася, ще й батько її не силував: «За Ельжбету». «То через Ельжбету», — казали люди, коли удруге відмовили директорові: цього разу предметом була багата вдовичка по дворянинові, хоч родом була з місцевих лав очників. Іншого ганджу в пані директорові не бачили.

Ґандж з’явився після двох афронтів: хто удавано співчував невдатному женихові, хто сміявся, а все те окошувалося на Сошенкові, по якому директор уже неприховано кресав сповненим ненависті поглядом. «Та що це за біда така? — думав Іван Максимович. — Може, я й справді у чомусь винен? Може, коли б після смерті дружини пан директор побрався з Ельжбетою, то двоє були б щасливі, а так...»

Але двом для щастя потрібний був цілий дім, а це означало явне нещастя третього? Хіба так справедливо?

— Де Ельжбета? — спитав Марцесю.

— Недавно сюди навідувалася. Казала, що вийшла заміж, та люди знають, що насправді утриманкою живе в багатого купця. Обіцяла не дати дихати тому, хто став їй упоперек дороги.

— Кому це — директорові чи мені?

— Ой, Іванку, не бери того в голову. Цур їм!

Їй добре казати — не брати. А йому як працювати? Головне, хоч би хто словом співчутливим прохопився, й то було б легше, всі ж бачать, що відбувається, і всі принишкли. А ніби ж разом збиралися обстоювати права Еммануїла, ніби ж уповноважили його за них боротися. Та й Еммануїл при випадкових зустрічах ховає очі. А що він може, як подумати? Сам на пташиних правах в отій управі, самого, якщо захочуть, звідти виб’ють порухом пальця — і що тоді? «Е, та він продати свою половину може і кудись виїхати та службу якусь собі знайти. А тут же навпаки — виплачувать за житло треба. Виплачувать — ось в чому заковика, того, що не твоє, не продаси й вкладені гроші ніхто не верне. Оце спіймався!» Спливли Тарасові рядки:

Не женись на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женись на убогій,

Сам будеш тікати.

Може, і його помилка в тому, що женився? А був би вільний як колись, — хіба б терпів таку наругу? Як хочеш жити для мистецтва — не можна заводити сім’ю! Воля і тільки воля!» — думав уранці, передчуваючи сердечні рани протягом трудового дня.

«Ох і обридла тобі, Соха, та воля, — плелись думки, коли вертався додому. — І не на багатій і не на бідній ти одружився, а на такій, що беручка. Хіба б ти не їв, не пив, коли б сам жив? Хіба б не потребував десь голову прихилити?»

Марцеся, що там казати, не тільки господарство вела, а й приробляла. Між ділом, непомітно: й ті просять, щоб посиділа з дітьми, й ті, щоб вишивати дівчаток навчила чи уроки музики дала — з її слів виходило, що вона десь пропадає, бо не може відмовити добрим людям у послузі. «Та ні ж бо, Іванку, хіба я задля грошей», — казала, коли дорікав їй, що встид йому перед цілим містом робить: який із нього чоловік, коли посилає дружину на заробітки? І знов його вражала подвійність людської моралі: одверто полювати за приданим наречених як пан директор — можна, а на мізеток, що прагнуть допомагати своїм хистом чоловікам дивляться скоса. Не розуміє він, мабуть, чогось в людських порядках... Але Марцесі, котра час від часу брала дівчаток на виховання в дім, коли батьки кудись тимчасово виїздили накивував: «Щоб люди не подумали чогось. Ми не такі вже й бідні...»

— Та певно що не бідні й бідними не чутимемось хоч би там що», — відповідала Марцеся.

Того року вже в кінці вересня впали холодні дощі, періщили вперто, монотонно, ніби зле військо яке йшло крізь їх зовсім недавно веселий Немирів, втовчуючи в багно його літні барви та звуки. Хай там що, а їхній підлатаний будинок здавався надійним, а дровітня була забита грушевими та вишневими поліняками, й навіть трісочки на розпал було окремо складено. Так весело гоготів у печі вогонь, так приємно було замерзлому притулитись до кахляної стінки у вітальні, дослухаючись Ганнуськи, що про щось щебетала з черговою своєю подружкою. «Може, й випробування нам даються на те, щоб ми більше цінували радощі, — думав Сошенко в чеканні смачної, як завжди в Марцесі, вечері. — Чого варті мої потерпання на службі у порівнянні з радістю мати власне гніздо? Що те мистецтво...»

І вскочив хлопчик-посильний — дев’ята в бідної сім’ї дитина, що терпляче як дорослі заробляв собі на хліб — й не сміючи переступити поріг теплого покою, гукнув із коридору:

— Пане учителю! Пан директор вимагають, щоб ви явилися негайно, бо ж — невідкладне діло!

— Іванку, ти ж голодний! — збентежилась Марцеся.

— Нічого! Каже ж, що діло невідкладне, хтозна яке... Може, що сталося у класі, який веду... Я скоро! Ти хлопця нагодуй.

— Та нагодую, а ти ж хоч візника візьми...

На візника і грошей шкода, та й хоч би один трапився в таку негоду! Доки дістався гімназії, змокрів до нитки.

— А, пан художник! — розвернувся до нього всім корпусом директор, що теж сидів перед грубкою, де весело гоготів вогонь. — Оце маю до вас важливе діло... — навіть не запросив присісти; крупний, розкоханий, міряв щуплявенького змерзлого чоловіка неприховано глумливим поглядом, що дивно суперечив облесливим ноткам у голосі. — Ви застругайте мені п’ять олівців. Ви ж вмієте! Для чогось же навчались у тому Петербурзі... га-га-га! Художник!

—Петре Мефодійовичу, — спитав. — Що ви від мене хочете? І чим я перед вами завинив, вчинивши по закону?

— А про який це ви закон? Між нами чогось такого не було, щоб про закон казати. Працюйте!

Від Петра Мефодійовича тхнуло спиртним і, розуміючи, що має діло із здатною на все людиною, Сошенко почав стругати олівці. Директорові обличчя хиталося перед ним, чимось нагадуючи видовбаний гарбуз, у який хлопчаки, щоб когось налякати, ставлять запалений гнотик. Стругав ретельно, зосереджуючись на цьому нехитрому ділі, як і на всьому, що звикнув робити, закінчивши, вклав олівці у підставку й мовчки вийшов.

— Іванку, — мовила Марцеліна, коли дошкандибав додому, душачись, чого давно не було, кашлем. — Він тебе виживає — хіба не розумієш? Подавай у відставку, бо мені за тебе страшно. Це все не кінчиться добром! Він казиться, що не може як хоче одружитися, Ельжбета казиться, бо, виживши брата, сподівалася заманити його цілим будинком, половини мало, а тебе у всьому роблять винним. Та хто ж це витримати зможе — негайно подавай у відставку, доки чогось не сталося!

— А жити? За дім виплачувати?

— Та якось буде! Он мене кличуть...

— Тебе? Одружену жінку, що має власне господарство? Та я скоріш...

Вона поцілувала його в голову як мати:

— Ну що скоріш, що? Негайно ж подавай на звільнення й не бійся що то на початку навчального року. Він має на оці когось іншого...

— Ще потягну, — зітхнув тоді. — Може, вгамується?


Страх — це було найгірше з того, що відчував. Мабуть, ослаб, роки уже даються, бо колись же погнав світ за очі з кількома копійками в кишені. Тоді був молодий і вірив не тільки у свого генія, а й цілому світу довіряв, де люди не дають пропасти один одному — і так ставалося! Неначе вичаклував тією вірою вродливого Юрка, славетного й такого щирого в поводженні Євгена Гребінку Венеціанова, Брюллова, Григоровича, принцесу Марію Павлівну, що явилась доброю чарівницею з материних казок, — й ту вичаклував вірою своєю. Що ж тепер з тобою сталося, Соха? Хоробрим ти ніколи не був. Ти боявся розбійників, темряви, протягів, висоти, морозу, сльоти, недоброго ока, зухвалих мужиків і лайливих баб. Але ти був, Соха, відважним, бо ти не боявся життя. Ти вірив, що все пересилиш, якщо того захочеш, і з усього знайдеш вихід. Що ж тепер з тобою сталося? Звикнув до певного становища, до шанобливого «День добрий, пане вчителю!» на вулицях, коли згоден терпіти одверті збиткування негідника? До свого даху над головою звик, до затишку й доброго обіду на столі по неділях? Але ж ти міг би мати й більше, та ж покинув не озирнувшись одного дня задля високого мистецтва. А, може, ти звикнув до відповідальності за жінку й дитину, якій схотів подарувати краще, аніж сам мав, життя?

І що ж тепер з тобою буде, Соха? Станеш як інші тихий і слухняний й відводитимеш очі від того, кого кривдять, бо ж боятимешся захистити його?

«Не знаю, ой, не знаю, — зітхнув Іван Максимович. — Ще потерплю, а далі побачу, як воно буде».

«Може ж, воно попустить...» — згадалась фраза, якою втішали один одного люди, коли їм було особливо важко.


Мабуть, у чомусь директор був правий, бо й справді важко втримати дисципліну на самому сумлінні там, де вироблено звичку коритися тільки силі. Та був у Івана Максимовича один прийом, який діяв безвідмовно: п’ятнадцять хвилин на «всяку всячину» в кінці уроку.

— Таку цікаву історію для вас маю і, якщо ви чемно поводитиметесь, то... — казав загадково, й дітлахи тоді самі шикали на збитошників, щоб у класі було тихо.

Читав з листочка Тарасові вірші, розповідав про минувшину, про чудеса Божого світу, а часом дітлахи й самі підказували тему, перечіпаючи вчителя на перерві, аби про щось розпитати.

— Відповім на уроці, — казав у таких випадках. — Якщо ви...

— Будемо чемними! — незмінно чув.

Якось, розповідаючи про козацькі звичаї, зауважив:

— А знак один одному ці хлопці давали, наслідуючи крик пугача. Він добре вдається Мишкові Рябоштану — отому, що ледь урок мені не зірвав. Пам’ятаєте?

То ж таки була педагогічна промашка! Бо серед гімназистів молодших класів почалася пошесть того пугикання. Пугикали у місті, пугикали по садах, де чимось підживлялися, пугикали, ховаючись у кущах, що оточували шкільне подвір’я, а найбільші відчайдухи цим кличем попереджали, що йде директор.

«Нехай! — заспокоював себе Іван Максимович. — Побавляться та й забудуть — воно й в такому віці не страшно...»

Еге!

Запросивши Сошенка до себе в кабінет, Петро Мефодійович спитав:

— І що це за звичаї поширились серед наших вихованців? Може, й мені, темному, поясните, що воно означає оте «пу-гу»! Як на нього належить озиватися.

— «Козак з лугу», — відповів Сошенко.

Директора він боявся, але ж не настільки, щоб докотитися до брехні чи принизливого викручування.

— Ясненько, — цілком добродушно мовив Петро Мефодійович, відкриваючи одне з відділень величезної своєї — від стінки до стінки — дубової шафи. — А яке це має відношення до петербурзьких богемних студій?

«Цікаво, що він там шукає? — подумав Іван Максимович, а вголос мовив:

— Ніякого. Але ж — нам треба дбати й про загальний розвиток, про освіченість дітлахів.

— Ага! Отже, просвічуєте... Так от! Ви цю біду в місті посіяли, ви маєте й викорінити її. Ще раз почую... Ви розумієте, що чините? Та ж це крамола! Ви хочете, щоб з наших стін виходили гайдамаки? Царя й отєчества вороги?

І з цими словами Петро Мефодійович вручив отетерілому від директорового знання історії Сошенкові пучок особливо замашних різок, діставши їх з горішньої полиці.

— Оволодійте нарешті цим знаряддям праці! Биття, биття, пане художнику, а не буття, як просторікують ваші велемудрі філософи, визначає свідомість. Зрозуміли?

Сошенко мовчки взяв ті різки і, не знайшовши куди їх подіти в коридорі, заніс до класу. Поклав на стіл.

— Оце на вас, — мовив до учнів, що досі не бачили такого педагогічного засобу в руках найлагіднішого свого наставника. — Із шафи самого директора. Шануйтеся!

Кілька десятків милих оченят ураз стали зляканими, й щось тенькнуло в Сошенковій душі. «Страхом приборкувати їх за оте пугикання? Та ні ж бо!»

Визирнувши в коридор, чи ніхто не стоїть біля дверей, Іван Максимович відійшов до вікна і, приклавши руку до рота, сам пугикнув, як у дитинстві навчав його дід Кіндрат Соха.

— А далі що — знаєте? «Козак із Лугу!» — ось так належить відповідати. — З лу-гу! Ну то й бавтеся собі на пастовні біля корів, перекликайтеся скільки хочете, а мене ж нащо підводите? Та ж матиму через вас неприємності! Тоді й до різок доведеться вдатися, а мені того страх не хочеться.

Як і сподівався Іван Максимович, це подіяло — пугикання у місті припинилося. Однак таке життя здалося занадто прісним малому «Мефістофелю», що постійно зривався на якісь витівки. «Пу-гу!» — пролунало якось з-під парти, й Сошенко, поклавши пензель, приготувався витягти збитошника зі сховку. На мить загаявся, щоб обтерти фарбу, і тут...

Аж білий від люті, із стиснутими в ниточку губами, постав на порозі класу директор:

— Де різки? Викинули? Вас, вас відшмагати треба, щоб крамолу серед молоді не сіяли, а зараз...

Схопивши хлопчину, здер з нього штанці і, аж свиснувши ременцем, почав щосили шмагати ним по оголеному тілу. Мишко заверещав. Коліном директор перекинув бідолаху на спину і, показуючи пальцем, зареготав:

— Ні, ви дивіться, яка багата натура в цього шалопая, чи ви десь бачили таку? А ну як...

Що було далі, Сошенко вже не знав, бо очутившись від запаху нашатиря, зрозумів, що лежить на підлозі в порожньому класі, а сторож та прибиральниця клопочуться біля нього, приводячи до тями.

«Господи, що це зі мною? — подумав, пригадуючи ніби сон, що сталося на уроці. — Тепер уже по всьому! Дрова людям рубатиму, воду носитиму, а працювати з таким катюгою не буду».

Відпустив цих двох стурбованих людей, запевнивши, що йому зовсім добре. І справді, відчував якусь дивовижну полегкість та спокій — з тим і переступив поріг директорового кабінету.

— Петре Мефодійовичу, — мовив. — Я мушу подати у відставку.

Той похапцем щось заховав у шухляду. Сошенко знов почув, як стукнуло об дерево денце пляшки. Кілька хвилин вони дивилися в очі одне одному, і, як уже було, Сошенкові здалося, що гору візьме людське, й вони обоє здобудуться на слова, після яких усе в їхніх стосунках зміниться. Директор повільно обтер уста серветкою і відповів:

— А як же, дорогенький Іване Максимовичу! Подати доведеться, бо вас і до дітей не можна допускати... У вас, голубчику, падуча, з цією хворобою у школі не працюють. Таке у художників буває... ги-ги!

По тому, як це з ним траплялося після великих нервувань, в гарячці пролежав три дні, а, трохи оклигавши, спитав:

— Марцесю, як далі житимем? Що мені тепер робити?

Обтираючи йому обличчя рушником, вона відповіла:

— А що, Іванку? Малювати! Малюй, чого душа жадає, бо то — веління Боже. Так тобі треба, щоб не пропав твій геній — малюй!

— А як же з хатою? Платити за неї чим?

Вона безжурно махнула рукою:

— Та! У мене ж служба є. Одне трохи погано: господарі хочуть, щоб гувернантка завжди була при дітях — у домі пана Михневського і доведеться жити. Та по неділях мене відпускатимуть, ти не журись!

Сошенко застогнав на те, стиснувши руками скроні, й, цілуючи його, Марцеся прошепотіла:

— Та ж не завжди так буде... Ганнуська усього біля мене навчилася, і борщику тобі зварить і чаю запарить. Житимете собі з Бриською та Малгожатою, а там і я вирвуся. Малюй, Іванку! Малюй, як тобі малюється. Знаєш що мене тримало на світі, коли я дівувала? Брати. Не батько, що все пропив, — брати. Хотіла їх вивчити й вивести у люди, і це давало сили терпіти все. А тут же — художник біля мене, людина означена генієм — хіба я того не розумію? Малюй, Іванку! Живи як жив у Петербурзі й не озирайся ні на що. Малюй!


От ми й зійшли, моя голубонько, на точку, з якої — кожний окремо — колись починали свій шлях. Гірше! Бо дівчина, що заробляє собі на хліб, — одне, а на мезетку люди вже й пальцем показують. Мовлять: «То що ж це за чоловік у неї такий, що жінка мусила власний дім покинути?» «Хіба не знаєте? — буде відповідь. — Художник, навчався аж у Петербурзі». «П’є дуже?» «Та ніби ж ні, а так... Невдатне воно якесь! Як інші жити не хоче, а так, як самому прагнеться то й не виходить». «Багато гонору?» «Та ніби приязний, а чогось не розуміє». «Скачи, враже, як пан скаже» — ось чого не розуміє твій чоловік, Марцесю.

І він у тебе, голубонько, зовсім не той молодик, що з порожніми кишенями кинувся колись у світ широкий. З літами виснажилося джерело його сили: віра й надія. Віра в самого собі, надія на справедливість світу, який воздасть належне за те, що прагнеш, примноживши свої таланти, прикрасити його. А що лишилося? Любов?

Кажуть, мандрівник, обійшовши земну кулю, може повернутися до порогу, з якого розпочав свою путь. А що планета наша кругла, то падаючи вниз, можна бодай духом пронизати її всю і вибратись з протилежного боку, де відчай обертається на відчуття свободи від усього, що не давало тобі бути собою. Свободи від повсякденної боротьби за шматок хліба, від страху втратити якісь жалюгідні здобутки, а з ними й репутацію в людських очах. Забирайте, все забирайте що тільки спроможні забрати, бо ж найголовніше — Божий дар — при мені лишиться, а окрім служіння йому мені нічого від життя й не треба. Не поціновуєте мої труди? То ваша, а не моя біда, бо тепер я напевне знаю, для чого захряс поміж славою і непоміченістю, успіхом і поразкою, поміж панством і мужицтвом: а щоб стати провідником вищих істин, які Небо посилає Землі, провідником скарг та молитв, які Земля посилає Небу. І це потрібно! Ти досягаєш усього, що тобі суджено, коли вже не прагнутимеш нічого.


Сошенко жив як мріялось. Малював портрети всіх, хто хотів йому позувати, навіть батька й матері — по пам’яті, малював фрагменти «Козацького табору», «Перевезення сіна на Десні». Знов і знов вертавсь до раніш створеного, відчуваючи, що вже набув чогось, що йому колись не давалося, насолоджуючись своєю байдужістю до ознак людського визнання! Втратив смак до їжі, вдовольняючись шматком хліба з олією та часником узимку, або якимсь фруктом улітку, власноруч пошив собі полотняний одяг, який не боявся замастити фарбами, й скільки дозволяла погода, пропадав за містом, радіючи світові, який бачив довкола, й тому, що відчував у собі. Кілька разів навіть ночував у виярках, та, зрозумівши, що Марцеся й Ганнуська з ніг збиваються, шукаючи його, облишив звички дорожнього волоцюги. А непогано було! «Благословен Господь, що зробив потрібне легким, а легке — непотрібним», — часто повторював слова Сковороди.

«Одне тобі лишається, Соха, і справді стати генієм, — казав собі. — Десь чув, що генії — це перехідні сутності від людей до янголів з їх усевидющістю та всезнанням. Геніїв належить тримати в баштах, щоб вони не тільки духом, а й тілом наближалися до Неба. Де твоя башта, Тарасе? Койка в солдатській казармі? Сторожова буда на плацу, де ти несеш варту? У мене справи кращі. Моя башта — верба над ставком та дика груша понад дорогою, де можна заховатися від спеки. Ого, наскільки кращі у мене справи! Мабуть, на стільки, на скільки мені ще треба до тебе доростати. Мо’ й доросту?»

Коли б же він був один... Але ж під зиму у башті з деренчання закрижанілих віт могли опинитися ще дві душі, які не грішили відданістю високому мистецтву. Марцеся та Ганнуська — їм завіщо така біля нього доля? Тим часом вона світила не на жарт. Бо власнику будиночка обридло чекати, доки квартиранти його викуплять — сказав, щоб вибиралися куди знають, бо сам має велику грошову скруту і вже не може тримати непотрібний йому спадок задля пожильців. Продати мусить.

І коли твоє падіння в злидні сягнуло межі, прийшов порятунок: ігуменья Немирівського монастиря Аполлінарія, за рекомендацією Михайла Чалого, що вже й до Києва перебрався, запросила його намалювати ікону «Запрестольний образ першої пречистої». А що обитель грошей не мала, то запропонувала розрахуватися будинком, який котрийсь богобоязливий прихожанин відписав обителі, не маючи власних дітей. Яка то була радість! Сама Божа Матір, чиї страдницько-добрі очі вимальовував над престолом, зглянулася над тобою, розігнавши злі сили, що тебе обступили. Може, ти нарешті пройшов усі свої Via Dolorosa, й тепер зумієш, віддавши належне земним потребам, зосередитись на небесному?

Не пройшов. Робота затягнулася на півтора роки, а церква строгими канонами обмежувала небеса твоєї уяви, і ти починав відчувати себе кріпаком, що відробляє панщину задля помешкання, і філіжаночки та подушки-думочки, які перетягла туди Марцеся, вже не так тебе тішили як колись, а часом то й дратували. Невже завжди твоя душа пташкою метатиметься поміж Землею і Небом, аж поки знесилено складе крила?


«Моя голубко, все переінакшиться. Ми — в Києві, ми — в затишній квартирі, ми — серед людей, які нас люблять та поважають, і в нас ще так багато попереду», — бурмотів Сошенко, беручись до малювального свого причандалля.

Він накидав вугликом силует Марцеліниної постаті з аристократичними плечима, трохи похиленими вперед, і раптом збагнув, що не згадає того її обличчя, яке бачив востаннє. В пам’яті поставала немолода вже панночка з короткозорими очима та білим комірчиком на шиї, однак то була не вона; поставала терпляче-спокійна жінка, що раз на тиждень, прискочивши додому, кидалася на роботу, мов вогонь на суху солому.., а на запитання, як їй велося, відповідала: «Все добре».

Від спогадів у Сошенка схопилася гарячка, і він три дні лежав удома та все поривався цілувати руки племінниці Ганнусі, бо мав її за Марцеліну. Отямившись, спитав, чи є листи — не було, — і стер накиданий вугликом контур жіночої голівки.

Коли ж оклигав, то пішов на базар послухати, що люди кажуть про польську рухавку, й знайомий бондар розповів йому, що десь з’явилися листівки, які закликають співчувати ляхам, і начебто наші переходять на їхній бік. У натовпі траплялися жінки в чорному, і кожна нагадувала Марцеліну, загадкову й прекрасну в своїх тривогах, які ні з ким не збиралася ділити, навіть з тим, кого назвала єдиним, судженим та преясним лицарем. Що ж заслужив...

Він палко прагнув Марцесиних листів, бо вони щось робили з його життям: тихий та буденний, він підносився до романтичного героя, яким захоплюються, на честь якого складають пісні. Тепер він по-новому оцінив жінчине прагнення щодень прикрашати їхній побут: хай бідність, але на столі буде вишита скатерка, а на підвіконні стоятиме букетик квітів. Марцеся зробить зачіску і вдягне мереживного шарфа, збираючись до сусідки погомоніти якусь часинку. Раніш він підсміювався з тих «шляхтянських забаганок»: як доля розпорядилася бути простим, то й будь таким. Але тепер схилявся перед цією звитяжною боротьбою із буденністю, перед відблиском вічної поезії, яка жила в Марцеліниній душі. О, саме таку подругу й належало мати художнику, Бог, виходить, не зрікся його, коли послав йому не те, що він просив, а те, що йому було потрібно.

Не дочекавшись листів, Сошенко врешті сам написав — уже до Емільки, розпитуючись, що там та як, та чи не збирається його дружинонька додому. Відповіді не було.

Одного дня, повернувшись з гімназії, застав у дворі незнайомого чоловіка. Він квапливо підняв брилик і шепеляво, ледь можна було розібрати слова, сказав, що він з Немирова...

— І як? — урвав його Сошенко.

— Що — як?

— Марцеліна...

— Померла.

Похопившись, що отак одразу і бовкнув те, що належало мовити обережно, знітився і пояснив:

— Я ж думав — ви все знаєте...

Він уже не чув, що далі казав той чоловік, не пам’ятав, як він тицьнув йому до рук пакетик з обручкою, і втік, зіщулившись від власної необережності...

По кількох місяцях, побувавши на могилі небіжчиці та поговоривши з її рідними, він зрозумів: Марцеся писала свої листи, напевне знаючи що помре. Хотіла додати йому те, що, як гадала, не додала в своїй любові. Встигла...

А він?

Те, що залишилося в ньому, мав віддати світові — всім, кому холодно і голодно, хто скривджений і упосліджений — лиш тоді знайде забуття.

По тому він якось одразу заспокоївся і навіть став веселий — як людина, що для себе вже нічого не бажає.

Він любив Даму в чорному, яку на схилі віку відкрив у своїй покійній дружині, й була вона така ж ідеальна та безплотна, як Дантова Беатріче, як Петраркова Лаура — він любив ту, кого мав любити, і любив так, як прагнув полюбити замолоду.




1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи