Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка2/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Через тин в монастир

^ По воду ходила,

Та не дав мені Бог,

Кого я любила,

— співав хтось за столом, припліскуючи в долоні.

Тільки дав мені Бог

Кривого Уласа.

^ Я від нього туди-сюди —

Таки ж не далася

Гоп!

Зенон спинився так само різко, як і зірвався, й смичок у Сошенковій руці сам собою опустився до землі. Братчик випив келих вишнівки одним духом і гепнувся на лаву так, що затріщали дубові дошки. Підперши похнюплену голову руками, довго мовчав, потім спитав:

— А що я тут роблю — га, люде?

— Хто тебе знає, що ти тут робиш, — добродушно озвався брат Григорій. — Коня тобі б... шабельку в руки... Забився, як комаха в шпарину, й марудишся. Ото й того, що біля тебе всім весело.

— Колись так і було, — озвався високий з маленькою головою брат; придивившись, Сошенко впізнав у ньому скарбника, який відав і бібліотекою, — Монахи ставали лицарями, боролися поряд із запорожцями... одне одному не вадило.

— Не гоже мніхові у руки зброю давати!

— Чого ж... Як треба боронитися від ворога...

— Ми ж чинники волі Божої.

— Те! Я вам таку притичину розповім. Сидить собі чоловік і читає Святе Писаніє, а тут потоп всесвітній. «Рятуйся!» — кажуть йому, а він: «Я добрий, благочестивий, і мене порятує Бог». І тут до нього підпливає човен: «Рятуйся!» — гукають з човна, а чоловік: «Ні, мене Господь Бог порятує, я від людей не жду нічого». Підпливає ще один човен, великий такий, усім є місце. «Сідай!» — до нього, а він: «Навіщо ви мені здалися, коли до мене прихильний Господь». Отак і втопився той чоловік, що писаніє читав. А втопившись, на тому світі став дорікати Богові: «Що ж це — я постував, був милосердним, Христові заповіді не порушував, святі книжки напам’ять знав, а ти попустив мені погибнути». А Бог на те й відповідає: «Дурню! Я по тебе аж два човни прислав — як тебе можна було врятувати?» Отак і зі зброєю: як такий час настане, то мусиш брати до рук.

— Правильно! От тільки не треба думати, що мусиш когось убити — будь готовий умерти сам.

— Е, брати, щось ми... Отцю настоятелю цю байку розповіли б?

— Не треба всує про настоятеля... На те ми й заховалися від його очей.

— Е, грішити по дрібному — то одне, а тут уже щось інше. Помисли якісь буйні.

— Пиймо! — ніби очутившись зі сну, урвав їхню суперечку Зенон. — Пиймо! І хай там що...

Сошенко з келихом у руці обійшов стіл, тягнучись до заводили, той посунув нездогадливого сусіда, звільняючи для художника місце. Прийнявши від нього таріль із печеною куркою, зручненько вмостився й спитав:

— А й справді, нащо ви сюди прийшли, коли душа до того не лежить?

Зенон зітхнув і тихо мовив:

— Бідність, братику. Батько навіть родинний дім заставив, спадку ніякого — все пішло за борги. Програвся в карти!

— А працювати?

— Та ж я шляхтич. Ще й роду такого, що називати страшно.

— Ти ж не ледачий! Я ж бачив, як ти косиш — мало знайдеться таких, щоб з тобою позмагалися.

— Е! А гонор? Праця в теперішньому моєму стані — то подвиг, праця в миру — приниження, падіння. Служити я не можу, бо не здобув освіти, а найматися до якогось багатого мужика чи хоч би й поміщика... Фе!

Сошенкові й далі хотілося розпитуватися про той гонор, та раптом навколо всі одразу загомоніли — і навіть не один до одного, а просто самі до себе, ніби зраділи, що трапилась нагода звірити щось потайне, раніш заховане по самотніх келіях.

— А я кволий удався, підріс і бачу — вік пропасу задніх. А в батька якраз знайомий був — високий церковний чин...

— Мені знаменіє було... Велике.

— А я спасаюся, бо ходить нечистий поміж людей, сам бачив. Він якось за мною гнався, я вскочив у келію, а він хап мене за рясу та й не пускає. Я вклякнути хотів — коліна не згинаються. Ну, якось спромігся хрест покласти позад себе, то відпустив, і двері самі собою зачинилися.

— Двері? А то ти їх захряпнув раніш як ускочив... Здався ти нечистому, щоб він за тобою ганявся. Нечистий у душах людських орудує, там його володіння.

— Е, не кажи... Чорти й во плоті по світу ходять.

— А годі про чортів. Музику! — гримнув Зенон, ніби зі сну збудившись.

Цього разу Сошенкова скрипка заграла мрійливо, стиха, принишкли й брати, скоряючись знайомій мелодії, що часом долинала від поля, коли сідало сонце, й курбелі пилу довго крутилися за возом, що стугонів дорогою, ніби пойнятий полум’ям. Невдоволено засопів розчарований Зенон та опустив на груди кучмату голову. Сошенко заплющив очі, й поплив кудись на дерев’яному човнику, який тримав у власних руках:

Добрий вечір тобі, зелено діброво,

Переночуй хоч ніченьку мене молодого...

Досі не зважувався грати цю пісню — вона з дитинства зерном лежала в його душі й тепер ось вирвалася на волю, лишивши по собі знайомий прохолодно-синій простір, сповнений чекання: «Я ще не був... Ще маю збутися... Я буду». Враз хтось ніби штовхнув у руку, й смичок упав на коліна: Сошенко розплющився. На нього грізно дивився Бог Саваоф із старовинної ікони: німб сивого волосся, непорушні очі на воскової блідості обличчі, зведені догори руки з тоненьким різьбленим ціпком, а довкіл — ані душі, ніби таємна учта, Зенонів танок, п’яні розмови — все те наснилося. Неначе барвиста запона впала з Сошенкових очей, і він побачив стіл, заставлений брудними тарілками, перекинуті карафки з наливкою, напівпорожній бутель і себе поряд — художника, котрого найняли малювати духовні картини, п’яного, із скрипкою в руках, неспроможного одірватися од лавиці, зіп’ятися на чавунні ноги.

Люто насварившись ціпком, отець настоятель здимів, як до того здиміли Зенон та інші братчики, лишивши Сошенка сам-на-сам з доказами свого ганебного падіння.

Коли земля не розверзлася під художником, то лиш тому, що він розпластався на ній, поринувши в блаженний сон.


Він нічого не забув, проспавши до полудня: навпаки, ще чіткіш постали подробиці вчорашньої гулянки. Ніби якийсь вир затягував його, а вгорі брудним шумом крутилися уривки веселих звуків, скрипкове чиргикання: розлога пісня накладалася на краков’як, зливаючись у дику какофонію. Господи! Який з нього музика? Навчився на вулиці від напівбожевільного Панька, а туди ж — на люди свій хист показувать... (гикавка, п’яне варнякання, шумовиння хмільного, що стікаючи по кухлях, нещадно заливало невинно-білий обрус; тільки й хотіли від тебе, щоб шанувався, не докучали ні молитвою ні постом — чи ж важко було?) — і все те проймав страх перед покарою. Виженуть. Виженуть сучого сина й — за діло, за діло! А батько, а батько ж так на нього надіявся, а вдома ані копієчки, мабуть...

Хотілося схопитися, покидати речі до скриньки й світ за очі тікати від ганьби, однак думка, що мольберт доведеться складати в залі, де й досі стоїть нещасна ота сулея, а над масними тарелями дзижчать тлусті зелені мухи, як приморозила до ліжка. Було так, ніби він убивця, а за стіною лежить його жертва, й страшно глянути їй в мертві очі. «Ні, я того не витримаю. Краще вмерти».

Лежав, караючись ще й зневагою за власну слабкість, проклинаючи ті кілька хвилин піднесення, за які тепер доводиться платити аж так жорстоко.

Коли сонячний зайчик домандрував до краю килимчика, в кімнаті де не взявся брат Зенон і змовницьки прошепотів:

— Я тобі приніс розсолу...

З ненавистю дивлячись у квітуче, без тіні небесних чи земних страждань обличчя монаха, Сошенко нарешті сів на ліжко й сказав усе, що думав про братчиків, з якими вчора відкривав небесну браму. Зінько розреготався:

— Тю! Чи ти з конов’язі зірвався? Велике діло! Випий розсолу — і все минеться.

— Минеться? А в очі настоятелю як глянути? Ганьбу як пережити? Ви всі кудись ізслизнули, а я?

— Ми поховалися, бо не хотіли траплятися настоятелю під гарячу руку — нащо? Рука в нього таки ж гаряча, а загалом він добрий чолов’яга, самого замолоду нечистий на вила піднімав — того і в монастир пішов. А ти геройський хлоп, що нас не виказав, інший уже б доніс.

Дивно, але йому і справді не спало на думку розповісти настоятелю, хто його спокусив, молодого та невинного: хоч тут є за що себе поважати. І все ж таки було б занадто несправедливо, коли б заводило Зінько нічим не одбувся за спільний гріх — Сошенко продовжував дорікати:

— Не виказав. Звички не маю доносити. Так мене ж і покарають за всіх — виженуть, не заплативши, а в мене...

Хотів сказати, що роду він ремісничого, стану мужицького, а там люди тяжко працюють за шмат хліба й не бачать у тому нічого ганебного, бо так і Господь Бог заповів. Однак стримався — пожалів стромляти голку в те місце Зенонової душі, де ховався його шляхтянський гонор, що загнав його, молодого та ярого до життя, в цю хай хоч і не з дуже строгим статутом, а все ж смиренну обитель. Монах дивився на нього так щиро, з такою дружньою теплотою...

— І нічого тобі не буде, брате. Працюй собі спокійно, як досі працював, лиш днів зо три не трапляйся на очі настоятелю — ото й тільки. Я тобі сніданок та обід у келію носитиму, коли питатимуть про тебе, скажу, то заслаб, так жалісніше буде або ж що постуєш і б’єш поклони. Ніхто тобі нічого не згадає! А коли що — хіба ж ми тебе зрадимо? Зголосимось усі разом, скажемо — согрішили й художника ввергли в гріх. Тільки ж — не дійде до такого.

— А сором?

— О, хлопче, ти мов та дівка, що з хлопцем забарилася в коморі, їй і справді соромно. Та й то — ще яка дівка трапиться, інша тільки очима кліпне та усміхнеться. Воно, коли подумати, й для дівки то не гріх. Ну хочеш, я зараз зголошуся? Мені те як засміятися.

Цього Сошенко не хотів, а тому почав умовляти Зенана, що хай уже все лишається як є, от тільки десь треба подіти оте, що в залі.

— Тю! Та воно давно поділося — хто б це дав такому добру пропадати? Погано ти знаєш білий світ... І твій мольберт давно на місці, і Біблія біля нього. Читай! Десять сторінок здолаєш, то й освятишся, і гріши хоч завтра. Шкода — вже нічим, не тільки медовуха, й вишнівка випита.

Щасливий чоловік! У нього й душа, мабуть, змащена жиром, як шкіра на обличчі: обтруситься собі як після дощу — й сухий. А Сошенкові було не так. Переляк та гострий сором змінилися докорами сумління. Та Боже ж мій! В теплі, в добрі, у ситості — чи ж порівняти його життя в монастирі із батьковим? Батько, доки якусь копійчину для сім’ї заробить, і намокнеться й намерзнеться й намучиться, а він? Розкошує як у раю, а малювання — хіба ж труд? Та постояти біля мольберта, вдихнути запах фарб, взяти до рук вуглинку — вже радість, вже нагорода, а за картину ще й гроші збираються платити. Вишнівки тобі треба? Гоцалки? Пісень хмільних? А он на полі за монастирським муром люди землицю потом поливають — і що за те матимуть? До них тобі, до них — на виучку.

Аж на третій день присилував себе до роботи. Відгорнув полотняну запону, — й аж скрутило всього від огиди: ніби пліснявою вкрилися ще недавно веселі барви, ніби потоки іржавої води прокотилися мальовидлами. Печаль гріха лягла на обличчя праведників — зробила хтивими уста, хитрими очі, облудними смиренно складені руки. Не має права писати святощі людина, ласа до скороминущих утіх! Адже і справді приступав до ікони, як бондар до діжки, думаючи про гроші, які заплатять; з підрахунків почав, а кінчив розгулом. Кажуть, колись іконописці місяцями сиділи на хлібі та воді, в пустелі та пущі йшли, аби стати достойними святого піднесення, всього земного позбувалися. А він?

Чому від першого нечистого мазка не стала чавунною його рука, чому не явилося йому диво покари за слабкість та нечисть людську? А, може, так було й треба, щоб базграв собі безжурно два місяці, а, коли роботу майже завершено, Господь від нього відвернувся, і, вся внутрішня його мерзота випливла, як олія на воді. Зась тобі писати ікони! Бо тобі однаково, що святі лики, що собачі морди на воротах Енгельгардтової стайні, а відтак згинь і не оскверняй своїм нечистим диханням цього місця! Пізнє прозріння — ось покара за те, що приступив до великого діла без святощів у душі.

Сошенка почало морозити. Ліг, з головою накрившись рядниною, розбитий, знесилений і не зчувся, як задрімав, а прокинувшись, знов побачив над собою брата Зенона з кухликом.

— Погано тобі? Випий, голубчику.

Жалібно припав до вінець, але то була не вода, а все той же осоружний розсіл: ковтнувши трохи, відштовхнув Зенонову руку, аж їдуча, з припахом плісняви рідина хлюпнула на рясу.

— Відчепись! Не соромно?

Але й тут брат Зенон виявився терплячим.

— Й таке буває, — сказав тим голосом, яким читав молитву. — Всього у нашому житті буває і все треба пережити. Як похмелятися не хочеш, то вийди хоч на сонечко: на свіжому повітрі воно полегшає. У цьому льоху хоч у кого схолоне кров.

«Сатана, — подумав Сошенко. — Мніх, а чистісінький сатана».

А, може, так і є? Може, справжній брат Зенон десь косить сіно для спільного блага, а це нечистий прибрав його подобу? І те, що сталося, — його робота. «Не шукай собі виправдання, — подумав Сошенко відвертаючись до стінки. — На те й лукавий, аби сама людина стереглася».

Зенонове частування таки ж допомогло: уже сам спромігся налити собі з карафки води; напившись, відчув, що цілком спроможний дихнути запахом полів та вхопити сонячного тепла.

Примостився у закутку поміж монастирським курником та муром і задивився на деревце, що виросло з кісточки в тріщині дикого каменя. Чим тільки живе, а, диви, цвіло, бо й ягідки зав’язало, ось і билинка якась побіля нього збирається розплющитись... волошка ніби. Чудо! Яка ж невдячна та пуста істота — людина: такого ось куточка досить, аби нарадітися життю, а скільки Божої благодаті довкіл! Та ні ж: завжди кортить чогось такого... Нащо? «Благословен Господь, що зробив потрібне легким, а непотрібне важким», — згадав слова, які любив повторювати настоятель. Не почує він більше тієї мудрості з його уст і взагалі нічого не почує, бо не захоче шанована та вчена людина й дивитися на нього після того, що сталося. «І гроші не заплатять», — шепнув хтось усередині.

Думка про гроші була дуже недоречною, майже блюзнірською, а все ж прив’язалася, як та велика зелена муха, що посиділа на сирому м’ясі, відклавши яєчка. Заволодів лукавий його душею, та й зрозуміло ж чому...

Невиразне дзуменіння, яке давно вже чув з того боку, де поля, подужчало, й вже можна було розпізнати, що то молитва: багато голосів творять її не в лад, вона то підноситься догори, то падає, мов птах з підбитим крилом, що силкується летіти й не може. «Го-го-го-ой — го-о-о...» — тягли тоненькі голоси. — А-а-а... — сходили на ридання. Що це?

Він вийшов зі свого сховка, видерся на горбок, роззирнувся: порожньо. Обриси монастирських споруд, дерева з уже примерхлим листям тремтіли й розпливалися, ніби от-от мали щезнути й залишити його сам-на-сам із зовсім білим небом, що дивно наблизилося до землі. Сонця на ньому не було — воно мовби розчинилося в цій неприродно безбарвній розпеченій каламуті, сонця не було, та все дихало жаром: каміння, порох, де трава пожухла і посіріла.

То це, виходить, велика посуха? Сидів у прохолоді над картиною і не помітив, коли розкішний травень змінився палючим червнем, отак відсторонився від світу, а там же біда, горить усе, це ж врожаю не буде — голод!

— Га-га-га-а-а-а.., — знов долинуло до нього невідь звідки. Здавалося, лихо підняло з могил тих, хто жив тут раніше й тепер вони творили молитву Богові занадто тонкими, янгольськими голосами. Куди ж поділися люди?

Схопившись, Сошенко побіг до келій: розчинив одну, другу, четверту — нікого! Нежилим холодом війнуло з трапезної, церковця стояла німа та відсторонена, й навіть голуби не воркували на її банях. Гаряча каламуть гусла там, де уривався пагорб: отерши очі, Сошенко нарешті роздивився, що внизу мовби змія вигинається, високо звівши плескату голову. Збагнув: не голова то, а хоругви, за ними ж тягнуться люди. Хресний хід!

Він уже знав, де його місце і що мав робити: страх не встигнути взяти участь у цьому дійстві погнав його вниз без дороги; одразу ж зірвався й покотився до підніжжя пагорба по твердому грудді, лишаючи за собою хмари гіркої куряви. Вдарився об якісь кущі — їх колючки вп’ялися в тіло, як звірині пазурі, заледве видряпавшись з них, побіг за тим тягнучим «а-а...» — У сурдуті було парко, від того в скронях загупала кров, здалося — не витримає цього бігу, знепритомніє й водночас чув радість від того, що йому так погано, мовби ці його добровільні потерпання мали вищий зміст. Який? Кому потрібно, щоб він так тяжко наздоганяв хресний хід — по спеці, в суконному одязі, який і влітку носив, бо мерзнув у вогких келіях, бо взагалі боявся холоду, — і щоб отак захлиналося серце та пекло у грудях? Не знав, не міг знати, а все одно біг, ніби творив якусь молитву цим своїм прагненням бодай стражданням прилучитися до тих, що бредуть попереду, перейняті відчаєм та надією, вкладаючи у своє звернення до Бога всю душу.

І коли таки ж упав, зашпотавшись у висохлому бур’яні, а звестися уже не міг, все одно відчуття причетності власних зусиль до якоїсь таємничої боротьби не полишило його. Груди аж розривалися від болю, та був з того щасливий, бо коли б полегшало, то й припинилася б його участь у потужному дійстві, що розгорнулося під випаленим небом — протиборстві молитви й стихії. Боже, що важить людська воля супроти твоєї, чого варті наші прагнення, надії і сподівання? Ми такі сліпі та безпорадні — змилуйся над своїми творіннями!

Здається, лише на мить стулив спечені солоним потом повіки, коли ж розплющив, то побачив, як зі сходу стрімко, мов пробуджений велет з головою у сонячному німбі зводиться грозова хмара, і зрозумів, що його прощено. Відлежавшись, скинув сурдут, розстібнув сорочку, і вітер, що висушив піт на грудях, здався йому холодним. Ноги не дуже слухались, але в тілі була приємна полегкість, як у людини, що позбулася тяжкого лантуха.

Був з ніг до голови запилюжений, однак не бридився тим — не обтрушуючись повільно побрів у поле обличчям до хмари, жадібно вдихаючи життєдайний дух, яким від неї віяло.

Правду казав Зінько: не таке вже воно й важливе — те, що сталося. Минеться!

Здавалося, цього дня народив у собі нову душу. Як водиться, — у муках.


Через тиждень настоятель покликав Сошенка до себе. Ставши на порозі, мовчки вклонився, сподіваючись, що промінь сонця, який крізь прочинені двері впав на окуляри чесного отця, змусить його відірватися від роботи. І справді, настоятель гостро глянув на прийшлого, однак потім ще довго щось писав, похитуючи головою та ворушачи губами. Нарешті скинув униз усі кісточки маленької вигадливо цяцькованої рахівнички.

— Оце взяли помічника нашому скарбничому, — мовив довірчо. — Сам напросився! То мушу придивитися, що за один. Щось він мені... — поморщився й форкнув, ніби випірнув з холодної води. — А ти, сину, що маєш мені сказати?

— Нічого, отче, то ви мене прикликали.

— Ага! Роботу ти закінчив, і ми тобою задоволені. Ста-рався!

Зрадівши несказанно з такого повороту подій, Сошенко ближче приступив і, опустивши голову, стиха сказав:

— Спасибі, отче! Й не сподівався...

— Поклали ми тобі... — настоятель перебрав кілька аркушів паперу і, піднісши один до очей, назвав суму, від якої Сошенкові бухнула в обличчя кров. «Не може бути, — подумав злякано. — Причулося».

Мовчав, і настоятель строго спитав:

— Незадоволений? Гадаєш, мало?

— Та ні, спасибі! — похопився Сошенко, тамуючи бажання перепитати, скільки усе ж таки йому поклали, бо ж — не дочув, не зрозумів чи власним вухам не повірив. І добре, що стримався, бо настоятель посуворішав:

— Атож. Почав би торгуватися — не заплатили б стільки. Я не люблю тих, що торгуються. А гроші ж куди подінеш?

— Та... батькові віддам. Він головний у сім’ї, йому видніше.

— Правильно! Твій батько — людина щира і достойна у всіх відношеннях. Не часто зустрінеш таку людину.

— Ви знаєте його?

— Трохи, — непевно мовив настоятель. — Знаю графиню Олександру Браницькі, і як вона повелася знаю... Не одобряю! Великий гріх узяла на душу.

— Отче! — зробив ще один крок Сошенко. — Простіть! Грішний і я, тяжко за те караюся...

— Ага! — звідки й взявся басило у настоятеля. — Добре, що нагадав. А ходи-но ближче...

Сошенко кинувся поцілувати отчу руку, але сухенька та рука, якої щиро хотів торкнутися вустами, злетіла в повітря й вхопила його за чуба:

— Ось тобі, отроче, ось... А будеш, будеш?

— Не буду, скільки віку мого не буду!

— Ото ж то! Запам’ятай: це — не будує, горілка та гульня — це не будує, а людина мусить щодня трудитися над своїм життям. Гаразд! — поклав врешті на стіл руку. — Цілуй, дозволяю! Я — особа духовна, і мені можна, а взагалі не дуже кидайся прикладатися до чужих рук, то не ікони. Людину таке принижує! Благослови тебе Господь, як я благословляю... Щасти тобі!

Сошенко всім обличчям притисся до тієї тендітної руки, що пахла не стільки воском, скільки сургучем — мабуть, отець настоятель ставив на документи печатки, — і вискочив надвір, аби не заплакати від зворушення.

За годину дізнався, яку йому поклали суму: помічник скарбничого довго відраховував гроші, вголос називаючи кожну купюру. Підрівняв пачку і строго наказав:

— Перелічи!

— Та що ви...

— Перелічи! — гримнув помічник скарбничого, явно згонячи на молодому майстрові досаду, що викликав невдоволення настоятеля. — Перелічи, щоб потім не казали всяке...

Але то вже було і не страшно і не кривдно.

Лічити асигнації Сошенко не став, а розписався де треба і, подякувавши, хутко вийшов. Ладен був негайно податися додому: широка дорога, обмаяна відсвіженою після дощу зеленню аж вбирала очі. От як стоїш — виходь за монастирські ворота, скидай чоботи, чіпляй їх на палицю і — голуб собі святу земельку босими ногами, а вона м’яка, а вона ж тепла, ніби під нею струмує жива кров, а жайвори над світом заливаються і ген здаля долинає пісня, до якої і сам би залюбки підпрягся. Недільний день! І Господь з ним — з мольбертом та іншим художнім причандаллям — нове купить, коли отак розбагатів: додому треба квапитись, бігти бігом, летіти, линути, гукаючи та лементуючи від радості, немов хлоп’як, у якого повна пазуха запахущих яблук.

— Отроче!

Аж злякався, почувши цей голос: навіщо він отцю настоятелю, бува, не передумав?

— Отроче! Коли вже ти хочеш чкуряти звідси не попрощавшись, то хоч на воза сядь. О-онде Панько з кіньми. Доставив тебе сюди, то хай і назад хоч трошки підвезе.

— Отче, по кінець життя молитимусь...

— Цього тут і без тебе вміють. Біжи по скриньку, та дивись, щоб лобуряка Зенон тебе не перестрів, а то ще, чого доброго, за могорич зачепитесь. То хлоп такий! я зранку послав його в село на відправу, та може і повернувся. Біжи, та не убийся з радощів.

Весело-мовчазний Панько довіз Сошенка до широкого тракту, ще й трохи постояв, доки трапиться поштовий диліжанс — не хотів кидати панича насамоті. Помітивши вдалечині курбелі пилу, сказав:

— Бувайте. Як наказав мені отець настоятель, так і вчинив, а далі вже добирайтеся на казьонці, бо мене робота кличе.

І з гідністю прийняв заробіток:

— Спасибі, паничу.

Диліжанс спочатку був повний-повнісінький, та дуже скоро в ньому лишилося двоє: він і ще якийсь чоловік, затушкований в широкий плащ так, що тільки очі блискали. Душно, а кутається: хворий чи що? Погляд тих очей Сошенко час від часу ловив на собі, немов комаху, що шукала, де б заповзти під одяг, й поступово в нього прикинулось щось таке ніби сверблячка. Спробував заговорити до попутника, але той відповідав «так» чи «ні», даючи знати, що охоти до подорожніх балачок не має, й скоро Сошенкові в каретній задусі захотілося дістати свій теплий лапсердак. Леле, та це ж лиха людина! Злодій. Розбійник. Під тим плащем — широкий ніж, і він збирається приставити його до горла, питаючи: гаманець або життя? Ну, а візник? Та що візник... Візник або й собі злякається, або — та, мабуть, так воно і є, — у змові з цим забиякою, тому і підібрав таких людей, що повиходили дорогою. А й справді, чого це більше ніхто не сідає до карети? Нікому не треба чи, може, візник не спиняється, не зважає на людей, котрі обіч дороги просять їх підвезти? Звісно, дізналися, що в нього великі гроші — а звідки? Чи ж важко? Котрийсь із братчиків проговорився, що в них художник працює над великою іконою, помічник скарбничого шепнув кому треба, селянин, котрий буцімто сповняв накази настоятеля... Господи, та вже б нападав хутчіш: хоч і шкода, а все б віддав, бо життя дорожче, пішов би голим, як і прийшов! А коли все одно захоче зарізати, щоб не доніс? Та на кого ж йому доносити, коли в людини й лиця немає: самі очі та чорний плащ, а тих розбійників дорогами як собак — хіба він може всіх запам’ятати? Те, це він так думає, а що застрельне в голову його лиходієві — хто зна...

— Спиніть! — попросив Сошенко. — Спиніть, бо вийти треба.

Візник ніби й не почув нічого, а попутник уперше за всю дорогу визирнув у вікно.

— Спиніть! — уже злементував Сошенко, і колеса диліжанса почали котитися повільніше, повільніше, а потім і зовсім стали.

— Отут? — спитав візник. — Просто у полі?

— У полі. Он слідом за вами дядько мій котить трійкою — домовились зустрітися, — збрехав Сошенко, чекаючи, що з того вийде. — Отут і забере мене.

Нічого особливого не сталося: візник байдуже знизав плечима й сказав, щоб платив гроші. Цвьохнув коней батогом, і скоро стукіт копит та скрип коліс заглухли в куряві.

Місце, де опинився Сошенко, здалося знайомим: висока, обсаджена вербами дорога, а внизу — озерце, де поміж білого та жовтого латаття качки збирали ряску. Дорога трохи кривуляла, й вербове гілля застувало овид: розгорнувши його, вдалечині побачив Богуслав, що ніби спливав на хвилях гарячого повітря: половий шлях, далі — лискучі дахи хатин, що визирали із садочків. Зрадів, що місто зовсім близько: дійде за годину-другу. Страх поволі виходив з душі й від того було трохи боляче, немов від зашпор.

Ступав легко, з насолодою, і скоро роздивився, що з краю не хата а дім — дерев’яний, але просторий, під бляхою, а на його високому ґанку сидить молодиця в святковому очіпку: щось гаптує, а біля неї гуцикає в дерев’яній колясці маля, а старшеньке борюкається із собакою, й обоє від того щасливі. А де ж господар? Не видно. Може щось робить по господарству або ж пішов до сусідів чи п’є чай у затінку, і за його спиною опадають з віт ранні яблука: гуп, гуп... Хто він? Не селянин — селяни рідко живуть в таких домах, та й не дворянин: можливо, вдатний кравець чи кожум’яка, можливо, торгує чимось — діло у нього чисте, гідне пошани й прибуткове, тому й одружився на дівчині не з простих, бо ж, бачте, гаптувати навчена і, мабуть, співати під гітару та всіляких інших шляхетських штучок. А головне — дали за нею добрий посаг, і тепер можна спокійно збивати хазяйство — таке, щоб стачило і дітям, і дітям тих дітей, бо ж гроші йдуть до грошей, а гаразди до гараздів.

Сідало сонце, й над білим камінням, що виступало по берегах Росі, висіли корони сяєва. Пахтіло димом, вийнятим з печі хлібом, борщем із ранніх овочів, пахтіло тихим, надійним і таким доступним людським щастям, що за нього не треба платити ані хворобами, ані війнами, ані іншими якимись бідами. Не чиниш нікому зла — й тобі не чинять, працюєш, дбаєш — і маєш в коморі та в скрині, Богу молишся — й Бог береже тебе від лиха та напасті.

Відчуваючи, як б’ється коло серця тугенький вузлик з грошима, Сошенко прямував до того милого видива, й здавалося йому, що воно — з його майбутнього.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи