Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка3/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
«Єдиний мій, суджений мій! Пишу тобі з корчми, що під самою Білою Церквою: так у дорозі стомилася, що зайняла на два дні маленьку кімнатку нагорі. Дивлюсь тепер звідти й бачу: горять вогнища, а шляхом іде військо, й солдати такі похмурі та все гріються, хоч і не холодно. Бо — холера. Знов та холера, і знов війна, знов горе людське та сльози материнські. А я дивлюся на все це і згадую, що так було, коли ти добирався до Петербурга, і думаю, який ти в мене сміливий та хоробрий: я ж до своїх їду, а страшно, а ти — в світи, на чужу-чужанину. І оце я ніби твоїми слідочками ступаю, і такий ти мені звідси близький та милий. Як була молодою та дурною, то мріяла, що приїде до мене лицар на білому коні й візьме без віна, як про те пишуть у романах та казках, потім сама із себе сміялася, коли в роботі минали марно мої роки, а тепер ось бачу, що ти і є той лицар, і то нічого не важить, що немає в тебе ані білого коня, ані пишного обладунку. Лицарю мій...» — Сошенко відчув, що не може читати далі Марцеліниного листа: перехопило дух.

А що? Вона може сльозу вичавити. Не хтось — учителька, гувернантка. То він звикнув до неї, як чоловіки звикають до своїх жінок, ніби для того вони й сотворені, щоб забаганки їхні виконувати, а вони ж духом не нижчі як чоловіки, а в чомусь може, й вищі. Вона — може...

^ Але щоб отак — про нього?!


Все належить робити вчасно, й з тверезою головою.

Те, що він збирався вчинити, не було ані насущним, ані вчасним, ще й дуже далеким від того, що підказував здоровий глузд.

— Синок...

Батько — сильний, похмуро-добрий його батько ніби змалів, з’юрдився, зсохнув. Стояв, тримаючи в руці потріпану шапчину, з опущеною головою, схожий на хлопчика-прохача, котрий прийшов до панського двору. І раніш не вдавався до права старшого, а тепер в усьому поступився синові — від того Сошенкові хотілося заплакати, притиснувшись до рідних грудей, заховатися, як колись, у широку кирею. Стримувався — плакав батько, сльози котилися по його колись гарному, а тепер стемнілому, немов стара ікона, виду: то було протистояння двох ніжностей, двох надій, двох сумнівів, бо хто зна, в чому воно, оте добро що його шукає людина...

— Синку... Тобою, трудами твоїми я знов стаю на ноги. Он уже й начальство тутешнє вітається — за те все кажу тобі: спасибі! Бог дасть — відродяться статки нашого роду, бодай онуки мої біди не знатимуть. Тепер я й меншеньких підніму спокійно.

— А вже піднімеш? — заклопотано питав Іван.

— Аякже! Тим я не журюся. Ти он як? З тобою як воно буде?

— Хіба я перший?

— У Богуславі — перший.

У батьковому голосі виразно прозвучали гордощі, й раптом Іван зрозумів, що вже дістав благословення, хоч розмові кінця не було.

— Я ж тобі наречену підшукав. Найкраща з відданиць — Олена, дочка отого приїжджого чоловіка, що тепер млин тримає. Дають за нею для когось може і не так багато, але для нас... Коли скласти те, що заробив і що заробиш, то можна хоч би й готовий дім купити, щоб будівництвом не мордуватися.

— Олена? — питав Іван. — Олену-мельниківну знаю. У неї батько гордій... Хіба віддасть за мене?

— Аякже! Сам напитував. Недавно перестрів мене і каже: «Якого синочка вам Бог послав — не п’є, не байдикує, ходить, немов панич, а до діла по-мужицьки беручкий. Славний!» Гадаєш, з доброго дива отак сказав? Е, ні... Може, залишишся? Одружишся, діточки підуть — задумуватись перестанеш. Вільний, в добрі, в теплі, й свіжу копійку завжди матимеш. Чого ще? А не вийде з Оленою, то попівну тобі висватаємо. Оту, що в неї брови густі й чорні, аж зрослися.

...Будиночок, що заховався у вишневому садочку. Гуси на моріжку серед блискучого каміння на березі Росі. Молодичка з гаптуванням у руках біля колиски. Ото він іде собі повільно дорогою з мольбертом за плечима, а назустріч линуть милі хатні запахи. Ось зараз відчинить хвіртку, сяде на садовій лавиці, щасливо-зморений, а дружинонька кинеться до нього, щебечучи, мов пташка. Хай би й Олена... Яка вона? Трохи кирпатенька, ясновида, метка, зростом якраз йому до пари — дівчина не згірш від інших, а, може, й краща, бо ж посаг дають за нею.

— То як?

— Ой, батьку, задумуватись буду. Я мовби тут і вже не тут, ще зав’яжу світ дівчині...

— Ой, Господи! Хоч матері не кажи такого, не лякай бідну. Їй того не збагнути.

Знов гордощі у батьковому голосі, і знов Іванові здається, що все вже вирішено й благословлено. Так тихо, спокійно стає від того на душі, а наступної миті:

— Синку...

І все повторюється.

А мати – що? У матері своє: «Наврочено тобі, синочку, той гаспид, що з Петербургу приїхав щось тобі поробив. Що то за чоловік? Ніби й лоба перехрестив, як ішов повз церкву, а хто зна... Він, він твоя лиха годинонька!

— Мамо, то забобони!

— Ой, синку, є люди, що багато можуть, і сила їм дана не на добро. Вони і самі не відають, що діють. Пішов би ти зі мною до бабки Мохуренчихи...

Може й пороблено, бо все випадало з рук, усе здавалося немилим. Душа ніби квилила на припоні в здорового глузду, що добре знав, як належить жити: порозумітися з Оленою під вербами, куди батько, звісно, пускатиме дочку, знаючи, хто її там чекає, потім посвататись і вибрати місце для кубелечка десь понад Россю. А й справді краще готовеньке купити, щоб клопоту йому, художнику, менше було. Олена чепуритиме хату, діток доглядатиме, шитиме сорочки та вечорами зазиратиме у вічі: чи ж догодила, чи ж любить чоловік, — а він по селах малюватиме на скринях козаків, а по монастирях — ікони, на те і вивчився в шанованого шляхтича. Так, вивчився, малює. І ніхто не складе йому догани, хай там хоч що кажуть заїжджі люди. Чого він має слухатись отих заїжджих? Адже досяг того, що інші про нього і мріяти не сміють, а далі буде ще краще. Дружина за ним не знатиме нужди і найдобірніше товариство прийме їх. Пороблено? Пусте. Примха то все, омана. Минеться і забудеться, минеться і забудеться: коли людині примариться, бува, райська долина, то хто, прокинувшись, піде її шукати? Отак із тим...

— Батьку! Залишуся, — сказав увечері.

— То й добре, — озвався батько чи радо чи розчаровано і, похопившись, усміхнувся:

— А мене й сьогодні перестрів мельник Онуфрій. Погомоніли трохи. Сказав йому, що тебе знов запрошують до монастиря, то йому, бачу, так те сподобалось...

— Ще ж не запрошують, ще ж тільки на оці мають.

— Ну то запросять. Аби здоров’я!

Здоров’я розладналося. Від того, що душа рвалась з пут, мов спіймана журавка, котра почула курликання ключа, знесилювалося тіло: переймала апатія, позіхачка, тяжка до всього байдужість. До монастиря і справді запросили дещо там оновити та підсвіжити, однак пензель падав з рук. Батько поважно сказав, що у сина багато роботи: «Хай трохи згодом, коли розкрутиться...» Краще заплатять, більше шануватимуть, — мовив дома, насправді ж не хотів, щоб заслаблий син перевтомлювався.

Мати своє: пристріт, пристріт, усі ознаки, до баби Мохуренчихи вести треба — тієї, що по той бік Росі живе. Вже ж було таке, що водили: допомогло.

Водили. Малим якось заблукав у лісі й вийшов до поля, коли вже сутеніло. Тоді на нього вперше в житті напав великий страх — ніби на плечі стрибнув, невидимий та важкий; у моторошній тиші Іван чув лопотіння власних ніг по стежці, й від того серце як не вискакувало з грудей. Збиралося на грозу, за верхівками дерев гасали блискавиці, й здавалося, що то з-за дуба, то з-за сосни на нього блимають пекельні очі мертвого обличчя. Серед лісу Іван відчув себе маленьким, немов якась мурашка, тільки це й давало надію вціліти, та коли ТОЙ наблизиться, то неодмінно помітить його на стежині й тоді... Що станеться «тоді» він не знав та й знати не хотів, а квапився скоріш дістатися перших хат, які починалися від краю поля.

ТОЙ неквапно ширяв поміж деревами, немов сова, що вибирає здобич: ось він сів на велетенський нелинь, одним помахом перетнувши шлях з лісу; захеканий хлопчик спинився і з тугою подивився на всохлу тополю з журавлиним гніздом, яка бовваніла неоддалік хутірця дядька Михайла, їхнього родича з материного боку. Ніби все те недалечко, коли ТОЙ відвернеться, можна спробувати й прорватися — через галявину до поля, де жито буйне та високе. Іванко набрав повні груди повітря, наставив перед собою кошик, з якого давно повипадали перші лисички, аж тут...

Величезний ріг посунув на хлопчика з куща, він аж затріщав від темної сили, яка ломилася крізь нього, — й тієї ж миті ТОЙ шугнув з високого нелиня, вхопив у лабети здобич, поволочив її так низько, що колосся било по плечах та ногах... Дядько Михайло знайшов непритомного Іванка.

Очутився від маминого хлипання і тихих дядининих слів.

— Нічого... Ти поведи його до бабки Мохуренчихи — я вам дорогу до неї покажу. Вона все залагодить, бо то цілителька велика.

Вели його тією самою стежкою, якою він тікав від ТОГО, а ліс був лагідний, веселий, і пахло в ньому розквітлою бузиною, як на людських обістях побіля стаєнь. Бабка Мохуренчиха виявилася зовсім не бабкою, а міцною рослявою молодицею, що поралася на своєму відвойованому в пущі городі; відклавши сапку, з-під руки дивилася на прийшлих, звівши докупи свої тонкі та звивисті брови.

«Гарною, мабуть, жінкою була, — подумав Сошенко. — Чого ж у лісі самотою сиділа? І що то за слова казала, викачуючи мені яєчком переляк: «Рось-Марія, Рось-Марія.., а далі щось про вітер та про страх, про листя широке та берег високий... Чому назва нашої річки стоїть поряд з іменем Божої Матері й щоб усе те означало?».

«Мати Божа ходила, свого сина водила, повела на ранню, з ранньої на вечірню, а з вечірньої на Океан-море, а там острів лежить, на тому острові престол стоїть, на престолі Ісус Христос сидить — голівку схилив...»

«— Дивно! — подумав він, крізь блаженне своє колисання. — Мати Божа веде свого сина — до кого? До Ісуса Христа? До того, хто і є Сином Божим? Виходить — Христос іде до самого себе... Дивно!» Ледь стримався, щоб не схопитися на рівні, бо того б напевне злякалися добрі жінки. Отак було. А тепер хто йому наврочив?

...Він супроводжує петербурзького чиновника Рибачкова, що зібрався оглянути шкільні заклади; він — серед найшанованіших людей, сам губернатор відзначив молодого майстра, котрий так гарно малює по монастирях ікони. Найкращими кіньми добірне товариство їде подивитися Сошенкові роботи: усі хвалять, усі захоплюються, а Рибачков мовчить, лиш іноді всміхається очима.

— Вчитися треба! До Петербурга треба їхати!

Те боляче вдарило в душу, й надалі він уже не слухав, про що гомоніли між собою високі особи, бо — «Що ж це? Хіба він погано намалював?» Усім подобається, а цей заїжджий пан — отак про нього? Який гордий! Звісно, пишається, бо ж усяке бачив у тому Петербурзі. Та й справді чиновник той столичний, перед яким усі так витанцьовують, більше від інших знає. Що йому тутешні ікони, скрині та картини, мальовані на воротях поміщицьких садиб? Що йому наука пана Превлоцького? Та й чи наука то: так, чистили доріжки в саду, пасли гусей та свиням корм запасали, а увечері — Четьї-Мінеї і трохи повчань: «Малювати належить так, щоб слідів від пензля не лишалося, щоб барви лягали чисто, а лики були благоліпні й руки щоб не коротші й не довші як у людей, а голови краще маленькі як великі — щоб правильно усе було!» А як це воно — правильно? І чи то справді правильно? Що бачив, що чув коли за свій вік так і не виліз із цього тихого болота?»

У монастирі готували стіл під великий обід для місцевих можновладців, і можновладці ті, добряче зголоднівши, без зайвих церемоній облизувались на квашенину та напої, якими славилось тутешнє господарство. Рибачков зробив Сошенкові знак, аби ішов за ним, і той послухався; якщо картатимуть за неуцтво та невміння, то одмовчиться: «Столична птиця скоро поїде, й все буде як було. Аби не влізти в сварку!»

Вищербленими кам’яними східцями вони спустилися в підвал, що під келіями, й отець настоятель, тримаючи в руці канделябр із запаленими свічками, відімкнув куті залізом двері.

— Ось тут зберігаються наші прадавні святоші... Наказано сховати!

До підвальної стіни були прислонені мальовані на дошках ікони, облуплені, а деякі то й прихоплені вогнем; настоятель присвічував, а Рибачков одну за одною брав їх та роздивлявся, похитуючи головою:

— А-я-яй... Оце робота!

Найбільша ікона зображувала дитину в довгій льоті, до неї простягнув руку чоловік у дворогому головному уборі, на його обличчі був подив та захват, так само дивилися й інші люди, що юрмилися довкола, й лиш отрок з тонким хворобливим обличчям та великою свічкою у руках байдуже одвернувся.

Сошенкові увагу привернула рука жінки, яка щойно поставила на підлогу важкий глечик і ще не встигла розігнутися — натомлена рука трудівниці з набряклими венами, та особливо вразив вогник свічки: це він виривав з храмової півсутіні фрагменти облич, одягу, довколишнього обладунку. То був світ, який бачила Марія, в розпачі метаючись великим містом, шукаючи свою загублену дитину, аж поки знайшла її в храмі, серед шанованих людей, вражених мудрістю дванадцятилітнього хлопчика. Неможливо було вигадати ані ці руки, ані форму глечика, ані митру на голові священика — художник, котрий все це намалював, — знав достеменно, що було так, а не інакше, і через те його картина проймала душу. Як же це не схоже на ті «райські кущі» із золотими плодами, рожевими квітами та строкатими птахами, якими він оточував своїх святих.

— Висока робота! — повторював Рибачков. — Хто творив? Невідомо?

— Та невідомо, бо то було ще за часів козаччини. Тоді у нас багато вчених людей жило по селах.

Сошенкові здалося, що аж тепер йому по-справжньому докорили торішніми гульками. «Виходить, йому насправді не сподобалась моя робота? — подумав гірко. — А заплатив... Нащо? Пожалів? Знав, що я по-високому не зумію, а іншого маляра ніде взяти?»

— Ось гляньте... Це — колишня чудотворна, зціляла сухоруких, недорікуватих. Здоровим — спокій душевний дарувала.

— Як обсипалась... Не можна реставрувати?

— Важко. Тепер не так малюють. Тепер малюють канонічно. Негоже, щоб у кожному селі Микола Угодник був схожий на місцевого коваля, а янголиці — на шинкарочок, — стиха засміявся отець настоятель, й Сошенко вкотре відчув, яка непроста він людина. «То оце мені заплачено за те, що я малював Миколу Угодника таким, яким його належить малювати, а янголиць неземними та безплотними? Малював правильно?» — здогадався Сошенко, але ця думка втіхи не принесла: навпаки! Тепер він уже й сам вибирав пошкоджені картини, підносив їх до світла й дивувався хистові невідомих майстрів, а ще більше — щирості, непідробній життєвості, близькості святих до земних людей, грішних та стражденних, а часом веселих, з притамованою лукавинкою в очах. Пригадав, як сподобалася настоятелю голова Іоанна Хрестителя на простій селянській мисці, як не велів йому перемальовувати, й остаточно переконався: «Саме такі, схожі на ковалів та шинкарок, святі й близькі людській душі, а до канонів малярів присилувано, не дуже й тішать ті канони». Одну ікону, точніш картину, Сошенко роздивлявся особливо довго.

Майже не ушкоджена, вона зображувала людину у злинялому полотняному одязі синіх тонів, що, склавши руки на грудях, піднімалася крутойдучою, всипаною гострим камінням та терновим віттям стежиною вгору, а на вершині тієї гори сиділа на золотому престолі, оточена неземним сяєвом... та ж сама людина. А щоб сумніву не було, художник написав над головою того, хто долав нелегкий шлях «Ісус Христос», те ж саме — над головою того, хто високо піднісся в славі своїй.

— Що все те означає? — спитав у Рибачкова увечері, коли сиділи вдвох у затишній корчмі над великим шляхом, де порядкувала метка молодичка, цілком достойна бути натурою для життєрадісної янголиці. Авжеж, сиділи вдвох: хай там як, а саме його вибрав заїжджий чиновник для довірчої розмови, без зайвих церемоній спекавшись місцевого панства. Випили горілки — спочатку рівно стільки, скільки потрібно, щоб зблизитись двом таким далеким людям: містечковому маляру й думному мужу з самого Петербурга. Мужу високому вже тим, що дихав одним повітрям з Кукольником, Пушкіним чи й самим Карлом Брюлловим. Це — не святі апостоли, котрі жили невідь коли, це сучасники, й гріх їх не знати.

— Що то все означає? — вдруге спитав Сошенко. — Христос на престолі й Христос у дорозі, стомлений та буденний. Обоє — на одній картині.

— Месія — Син Божий і він водночас Син Людський. Спочатку він був звичайним собі теслею, а згодом став тим, ким йому належало стати. Ісус Христос смертний ішов до себе безсмертного... Отак і кожний повинен чинити, бо всі ми діти людські й водночас Божі діти, ми більші й значніші, аніж мислимо про себе. І цілим своїм життям ми повинні сотворити якусь велику місію. Я так те розумію... А взагалі ота петровська реформа зробила малювання ікон вигідним ділом, а в тому немає нічого доброго. Святості в світі меншає, коли люди бачать перед собою святість таку, як форма у чиновника. Але справжні митці на ті канони не зважають, а малюють так, як їм душа підказує, вона ж у кожного неповторна. Вкладають душу — і виходить високого мистецтва твір.

Сошенкові не все було зрозуміло, що казав Рибачков, і він старався те запам’ятати, аби гарненько помізкувати насамоті: не докучати ж гостю своїм невіглаством та неумством. Тільки й дозволив собі зітхнути:

— І я радий всю душу вкласти. А от же бачу, що по-справжньому митецькі твори у мене не виходять. А так хотілося б.

— Освіти тобі бракує, ось чого, — сказав Рибачков. — До Петербурга треба. Талант у тебе є — від Бога, а вчитись ні в кого. От коли б поступив до Петербурзької Академії мистецтв хоч вільним слухачем, тоді б інакше повернулося. Треба покрутитися серед освічених людей та подивитися на справжнє...

— А приймуть? Мене!

— Приймуть. Хто, думаєш, приїздить до столиці? Звичайні молодики, чимало й малоросіян, можливо, їх і найбільше. Ви до науки беручкі, за вами й нам важко угнатися... Чимало вас і осідає у Петербурзі. А що? Воно й на користь нам іде, нам здібні люди потрібні.

— Потрібні?

Щось у тому, що казав Рибачков, Сошенкові не сподобалось, але він вирішив на те не зважати. Де йому змагатися з приїжджим! Добре хоч до столу сів як з рівнею...

— Потрібні?

— Аякже!

— Я раніше про таке не думав. Гадав: малярство — і справді вигідна робота. Чиста, почесна і добре платять.

— Е, ні, тут вигоди замало. Служити Аполлонові — це утверджувати на землі добро, це підносити людей до світу Горнього. Не хлібом єдиним живе людина, душа її також потребує покорму. Найтемніший селянин подивиться десь у церкві на картину — і вивищиться, й життя його поліпшиться, бо ж краса, духовність — це і є добро. От тільки картина має бути майстерно виписаною.

— Життя віддав би, — вирвалось у Сошенка.

— Не треба віддавати — присвятити його мистецтву треба. Вчитися треба, читати багато, все знати — і про зорі, і про каміння, і про квіти, а що вже минуле знати треба, коли берешся писати на історичні теми, то нічого й казати. А яка це радість — учитися! Яке це щастя — знатися з мудрими та славетними людьми! От у мене є друг один, він у самого Кукольника буває, так я готовий хоч десять верств пішки йти, щоб з ним погомоніти. Сісти отак як оце з тобою та розпитатися: як вони живуть, оті, кому судилося стати безсмертними — що думають, чим дихають, що журить їх... Еге ж цікаво? Вищої від того радості немає!

— Я б і сто верст пішки ішов, аби з вами поговорити, — спромігся нарешті висловити свій захват Сошенко.

— Я — що? Це так: у провінції і я цабе, а загалом чиновник, яких багато. Мистецтво шаную дуже, на шедеври різні люблю дивитися, на виставки ходити — буваю скрізь, де інші чиновники не бувають, — це правда. Але і тільки.

Далі Рибачков уже пив сам і, коли чесно зізнався, — добряче назюзюкався не своїм коштом, а в Сошенка й без оковитої голова йшла обертом. Вів високого гостя до будинку дворянського предводителя, де той зупинився, і всю дорогу слухав про небесні радощі, якими просякнуте повітря благословенного Петербурга. Та ж там увечері хіба ж вибоїни та баюри, як тут при блідому молодику й скупеньких зорях? Еге... Там — різьблені мостини, там — світло газових ліхтарів і, коли довго гулятимеш Невським проспектом, то неодмінно побачиш у кареті когось із тих, перед ким молодь поштиво розступається, щоб потім бігти слідом: піїта, художника чи уславлену акторку. У Петербурзі — небо, у Петербурзі — вищий світ, високий дух, великі помисли, а людей маленьких там навіть і не буває, або ж не видно їх. Це — одне слово! — не провінція.

Рибачкова потихеньку починало заносити туди, куди завжди заносить п’яних, але Сошенко вже здав його з рук у руки вдягненому з претензією на швейцара чоловіку, котрий вийшов на стукіт, і подався додому знищений, з відчуттям власної нікчемності, пойнятий гіркою тугою що не там, де треба, народився, і водночас надією колись туди дістатися. Було так, ніби йому показали небесні видіння й сказали: «Хочеш? Добирайся до них. А шлях — крізь терни колючі, піски палючі та гиблі болота».

«...Повела на острів, а там золотий престол стоїть, а на ньому Ісус Христос сидить, голівку схилив», — втретє вела молитву Мохуренчиха.

Син людський іде до сина Божого. Крізь піски палючі, крізь душі дрімучі, крізь муки хресні. Іде, аби подарувати людям те, без чого їхні душі загинуть під тягарем земної скверни, йде, показуючи іншим шлях.

— «...Не дивіться на мої муки, а беріть хреста в руки, розкажіть старому-малому...»

Як же він не здогадався одразу! Це ж землі належне в ньому сіло край трудного шляху, лякаючись тернів та пісків, а мусить же встати і піднестися до божественного, аби злитися з ним у єдине ціле. Він мусить стати Сином Божим, для того й народився, у тому і є сенс життя. «Що втіхи людині, якщо вона здобуде цілий світ, а душу свою загубить?» — казав Ісус Христос. А тут і світу не здобудеш — тільки багату наречену, затишний дім, а з ним і те одноманітне життя, яким бредуть до могили ті, хто має себе за пестіїв долі, бредуть, міряючи гідність один одного набутими статками та вигідними ґешефтами. Яка ж нікчемна мірка! Бо все те лишиться на цьому світі, а у вічність що забереш з собою? Ні, він таки ж вирушить у край, де всі, не маючи й шеляга в кишені, чуються багачами, бо щодня можуть бачити зразки високого мистецтва й втішатися товариством собі подібних.

Сошенко підхопився і, засміявшись, від щирого серця обняв та поцілував добру відьму Мохуренчиху:

— Тітонько, а корова ваша жива? Ота, що любила тертися у барбарисі? З рогами, як у вола-козія.

— Лялька, — стрепенулася від свого напівмарення Мохуренчиха. — Її, бідолаху, вовчиська з’їли. Старенька стала, вже не могла од них одборонитися, а я на той час була далеко. І досі за нею плачу, бо ж лагідна така була корівка, а що молочна... Її дочка у неї не вдалася, от ще онучка...

— І теж пасеться у заростях барбарису?

— Нащо тобі той барбарис? Пасеться, десь же мусить пастися.

— Бо наполохала мене колись до того, що самі ж і викачували переляк.

— Чого тебе у пущу занесло до мене?

— Та заблукав, збираючи лисички. Скажіть, а що таке «Рось-Марія»?

— Хто зна, синочку... Роса — то чистота, очищення, ну а Марія — сам знаєш хто. Пречиста діва!

— А, може, Рось — то наша річка?

— Може і річка. Так я тоді допомогла тобі? А зараз як чуєш — допомогла?

— Допомогли, допомогли, — відповіла за нього зраділа мати. — Зовсім інакший став! Ходімо усі обідати — борщу зварила. От як же воно ловкенько вийшло, казала ж — до вас треба. Велика ви цілителька, ой, велика...

На подвір’ї батько тесав дошки на клуню — тепер у ній настала нагальна потреба.

— Ви як-небудь утіште матір, — сказав йому Іван. — Я ж таки їду.

Батько підняв колун, що валявся на землі, для чогось спробував, чи гостре лезо і, всадивши його в колоду, глянув на сина ясними очима.

— Ну що ж, коли душа велить і відступитися не можеш, — Бог янгола пошле тобі назустріч. Благословляю!


Він розпочав зовсім нове життя, й було воно низкою радощів та сповнених прихованого змісту подій. Звільнилося на возі місце поміж двома кухвами селітри на купі рибальських сітей — чудово! — можна лягти і ноги випростати. Отак і їхав, заставлений та завалений, лицем до неба, й навіть їсти не хотілося, а отже, ще день при грошах, ще один... Раніш обачливий, з батьківською звичкою тяжко думати про хліб насущний, тепер нічим не клопотався: плив собі дорогами, дрімав під посвист вітру та порипування колісних вісей і ніколи не набридало йому дивитися на хмари та й взагалі нічого не набридало: чув у собі дивовижну розпростореність і до дрожу солодку віру в те, що все у нього збудеться. Збудеться! Збудеться! А чому б не збутися? Хай там що, а ніхто не відбере у нього дорогу, яка лишилася позаду, заколисавши душу й навіть тіло так, що воно забуло ставити нудні свої претензії.

Його все ж таки розкопали, поскидавши долу мішки з вовною; хтось добродушно засміявся і провів по обличчю шкарубкою долонею.

— О! А це ж хто? Живий? Та наш панич, що їде від Богуслава, вже думали — десь загубився, аж воно тут... Вилазьте, паничу, вечеряти!

Звісно, пахтів він, як снула риба, що висохла на сонці, але навряд чи це мало значення серед густого духу невибагливої їжі, дьогтю та часнику, який завжди висить у корчмі. Все ж таки причепурився як зумів і ступив до зали.

Його зустріла тиша, моторошно-неприродна там, де за столиками над мисками та кухлями сидить багато людей. Біля дверей стояла жінка, тулячи до себе двох дітлашат худими, по лікті голими руками, вона аж нахилилася, аби все почути — до Сошенка ніхто не повернув голови.

Слухали молодика в додільній киреї — насупленого, із строгим голосом.

— Скрізь і усюди стерегтися... Скрізь мити руки, ходити чисто і їсти цибулю з часником, багато часнику й цибулі багато, бо вона того боїться. Щоб на нічліг ставати, то треба розпитатися, як там і що, чи її немає, а коли є, то треба об’їхати. Краще у полі перебутися як у помешканні, а коли заходиш куди, то біля вогнища треба покрутитися, щоб димом тебе пробрало, отак, отак... — простягнувши перед себе руки, молодик показав, як треба крутитися, й вів далі. — Найбільше вона вогню боїться. Ще — добре вживати горілку, вранці та ввечері.

— Горілку? — перепитав маленький чоловік, вбраний у надто просторий кобеняк. — Оце нам до вподоби!

— Можна і вдень!

Кілька дядьків реготнули, й те розсердило строгого молодика:

— Тут таке, що й на кутні можна засміятися... Слухайте, що вам кажуть! А ти, — звернувся до господаря. — Щоб вогнище розклав. Біля порогу, біля воріт і там, в садочку. Не розкладеш — так штраф заплатиш. Вогонь має завжди горіти.

— А хто мені заплатить, як щось займеться?

Молодик махнув на те рукою і шпарко вийшов: тільки тепер Сошенко роздивився, що з ним був пристав і ще двоє людей — вочевидь казенних.

— Хто це? — спитав Сошенко в жінки, що стояла біля дверей.

— Студент. Їздять, розказують про холеру.

Тиша скресла: всі загомоніли, обговорюючи почуте.

— Немає ніякої холери! — брав над усім гору голос високого худого чоловіка, чимось схожого на монаха в рясі. — То все грамотні понавигадували, щоб над простим людом владу мати. Холера буває влітку, а теперечки йдеться до зими, уже й недосвіти почалися. Брехня — холера!

— Зате ж чарку і в будень можна пити, — підпрягся, підскочивши з місця, чоловік у завеликому кобеняку. — Й гріха ніякого! Хіба то зле?

— Було б за що ту чарку пити, а гріхи спокутуєм. На чарку в будень потрібні гроші!

— Холера холеру не бере!

Господиня з усього того перехрестилася і, випустивши своїх хлопчиків, стиха спитала:

— Що вам, паничику?

— Борщу.

— Борщу? А ще чого?

— Не хочеться нічого.

Спробував прикинути, на скільки тарілок борщу та шматків хліба стачить у нього грошей, однак рахувати копійки не дозволяв гонор; до єдиного вільного місця пройшов з виглядом людини, котра не має апетиту та й надто ласих до їжі зневажає. Спіймавши голодний погляд пса, що тулився в кутку, якось пробравшись до приміщення, простягнув йому кісточку, стараючись нікому не впасти в око з тим актом не дуже похвального в людському гурті добродійства. І відчув, що на нього хтось дивиться.

То був десь його віку молодик, вбраний ну в такий уже панський одяг, що ніхто з валки не насмілився до нього присусідитись. Пошитий либонь за найсвіжішою модою сурдут гарно облягав його стан, а на стільці висів ще й плащ з оксамитною пелериною, а до нього оксамитовий капелюх, в який були недбало кинуті жовтої шкіри рукавички. До всього того мав делікатно вродливе обличчя й великі очі, що тихо сяяли над тарілкою з ледь початою печенею. Б’ючи хвостом по підлозі, до цього дженджуристого красеня підповз пес, й красень почав годувати його спокійно, ні від кого не криючись, і всі це сприйняли за належне, навіть господар не дорікнув, що принаджує всіляку нечисть туди, де лише людям пристойно бути.

— Дива! — подумав Сошенко. — Шляхтич — і в обозі з мужиками. Може, пристав до гурту, щоб не боятися розбійників?

Підкликавши хлопчика, молодик дав йому кілька монет, потім одягнув розкішний свій плащ і, сам до себе всміхаючись, вийшов надвір. Сошенко уявив, який гарний екіпаж з кучером та лакеєм помчить його кудись, може, й до Петербурга, до занять цікавих і таємничих. Щастить же декому у цьому світі!

Але ж і він нещасним не чувся. Радісна розпростореність не полишала його і в цьому просмерділому приміщенні: їв свій борщ, а душею ніби летів над світом — над брудними столиками, над уривками чужих слів і силуваних веселощів, за якими ховалися тривога. Холера, холера, холера...

— І вам, паничику, на ніч? — спитала господиня, що одразу виділила Сошенка з-поміж інших. — І ви нагору пройдете? Там славні такі кімнатки й завісочки на вікнах.

— Та ні... — знітився Сошенко від такої уваги. — Не час... Подихаю повітрям...

— Холери боїтеся? — спитала жінка навздогін трохи ображено.

Свого воза заледве знайшов, бо кухви з нього кудись забрали, натомість поставили великі ящики — пізнав своє затишне лігво по запаху зіпсованої тарані. На дорогу батько віддав йому кирею, в якій возив дрова, спочатку Сошенко одмовлявся, а тепер радів, що послухався, бо ж ночі стали по-осінньому холодні, з перестиглого за літо неба одна за одною котилися зорі. Вкотре загадав одне й те ж бажання, провівши очима особливо яскраву зигзицю, й спокійно заснув.

Ще раз побачив видзигорного молодика — і знов на постоялому дворі. Удень серед дядьків, що раз-у-раз зіскакували з воза й бігли розім’ятися чи поправити що-небудь, його видно не було, а з’явився тоді, коли обозники шукали спочинку, ніби раніш він у розкішному своєму екіпажі блукав прибраними полями та вже добряче обшмульганими холодними вітрами перелісками, а знудившись осінньою порожнечею, прибивався до людей, аби розрадитись їхніми голосами, звісно ж, не підпускаючи попутників близько до себе. Сидів сам за маленьким столиком, призначеним для особливих гостей, щось замовляв, однак поїдку заледве торкався, як і належало істоті, чиє покликання — не працювати тяжко, а прикрашати собою світ. Однак ніхто на нього не дивився, ніхто йому не дивувався, й зрештою Сошенкові почало здаватися, що ніхто, окрім нього, й не бачить цього незвичайного чоловіка або ж іншим він являється в іншому образі — мужицькому, грубому, цілком доречному серед запраних скатертин, сміття на підлозі й прикрого духу подорожніх. І одяг на ньому запилюжений, брунатно-сірий, а не оливково-зелений, кольору листя райських дерев, і очі почервонілі від горілки та вічного недосипання, а не бузкові, ніжно-усміхнені, задивлені в далечінь.

Та настав час, коли й ті очі мусили опуститися до грішної землі.

До ночі було далеко, як валкою прокотилося «тпрукання» та «стійкання», й віз, на якому їхав Сошенко, різко хитнуло на ковдобині. Угрівшись під киреєю на м’яких мішках, він вирішив не злазити, а краще й далі дрімати: покличуть, якщо потрібний буде, — здається, і задрімав, та валка не рушала, а гомін наростав: сівши та спустивши з воза ноги, він побачив, що дядьки збилися в гурт, а на землі, осторонь них, хтось лежить. Придивившись, Сошенко упізнав невисокого в завеликому кобеняку добродія, котрий жартував, як це зручно, коли холера, — пити горілку можна. Його кобеняк тепер і зовсім стояв колом, а чоловік скулився всередині нього, схожий на стручок, у якому боби висохли не дозрівши.

Дядьки мовчали, ніби всі разом трудно думали одну думу, не потребуючи слів; раптом високий напарник цього чоловіка знизав плечима й пішов до воза, гукнувши:

— Рушили!

— Рушили, рушили! — підхопили інші. — Чого його стояти?

— Куди? — гукнув поводир валки. — А з цим як бути?

— А так, як є, — спокійно мовив дрібненький купчик, що в дорозі приєднався до них з цілою хурою тіпаних конопель. — Йому все одно кінець, а ми ж чого погибати маємо? Холера!

— А може й не холера, а може й так живіт схопило, бо з’їв недобре...

— Холера, кажу тобі! Кидати треба!

— Хрещену душу — напризволяще?

— А хто ж у тому винен? Рушили!

— Отак і кидати?

— Та ж тут рукою подати до села, а в селі — пристав. Село велике, бачили ж коли їхали. Є така служба, що підбере!

— А коли не підбере? Коли немає такої служби?

— Рушили!

— Та ж, людоньки, побійтеся Бога...

— А що той Бог, коли холера? Усі так чинять!

— А коли з тобою?

— Буде й зі мною, буде й з тобою, як ще отут постоїмо. Хутчій поїхали, а хто не хоче...

— Ірод же ти!

— Хто ірод? Це ти мені?

Доходило до бійки, розгубленість і переляк переростали в дикий гнів, ладний вихлюпнутися на першого, хто трапиться під руку, здавалося, ще трохи — і мужики зчепляться між собою, байдуже, хто з ким і через що — аби розрядитися. І билися б напевне, але їхню увагу привернули курбелі пилу, що буйно котилися дорогою; збивав їх вершник у зеленому одязі, що наохляп сидів на молодому, червоної масті жеребці; скочивши на землю, вершник захекано повідомив:

— Пристав наказав підводу готувати або ж везти до бараку — тут недалеко і там є лікарі. Готуймо!

Слідом за вершником і справді котилася бричка, в якій сиділи двоє у балахонах — видать, з тієї самої холерної команди, що й студент.

— Ой, Божечки! — вхопився за голову чоловік, що кликав негайно рушати, й захитався, немов у нього заболіли зуби. — Ох, і дурні ж ви всі, дурні...

Але інші вочевидь зраділи, що все так обернулося: і лихо відступить, й совість буде чиста.

— То й добре! Лікарі краще розберуться, що з людиною!

Вмить підігнали воза, на якому маленький чоловічок тембичив на продаж якийсь свій крам, недужий ще якось міг собі дати раду, бо звівся, та одразу ж і захитався: прибулий на коні підхопив його за стан і, перекинувши собі через шию його скарлючену руку, як зміг затишно влаштував бідолаху.

Один з холерної команди пересів на віз, тпрукнувши коня, а гарного жеребця червоної масті відвели в кінець валки. Враз стало тихо, як це завжди буває, коли люди благополучно управляються з клопітним ділом.

Сошенко вклався на своє місце, чекаючи, доки під ним знов зариплять погано змащені вісі, й все побачене та пережите лишиться позаду в просторі, а відтак і в часі, бо така вже людська вдача, щоб скоро забувати все немиле, — і знов висвистуватимуть вітри, та деренчатиме листя на самотніх нелинях, а з перелісків долинатиме дух деревію і груш-гниличок... вперед та все вперед, назустріч долі, хай вже якою вона буде, серед людей, дасть Бог, не пропаде, та й добрі серед них трапляються.

Та час минав, а валка не рушала, і знов якийсь гомін долинув до Сошенка.

— А що там — не видать? — спитав власника воза, яким їхав, батькового приятеля, котрий від самого Богуслава не спромігся й на десять слів, навіть коли разом щось підлаштовували у дорозі. Та цього разу він озвався:

— Та... ніхто не хоче пускати до себе отого самого... Кажуть, що руку холерного на собі подержав, то вже і сам ніби холерний. Хіба холерний? Ти ж знаєш, ти ж у Сохи письменний...

— Брехня! — сказав Сошенко, не дуже певний, що воно й справді так, те в нього вийшло дуже авторитетно, а тому відступатися було нікуди. Зіскочив з воза, подався до гурту, перед яким з виглядом без вини винуватого стояв вродливий шляхтич у модному одязі. Торкнувшись його плеча, сказав навмисне голосно:

— Ходімо до нас! Місця у нас багато — веземо тараню у мішках і сіті. Хочеш — сиди, а хочеш — можна й вкластися. Ходімо!

Молодик одразу здобувся на свою безжурну посмішку і рушив за ним. Його вбрання навіть під грубим шаром пороху не втратило своєї барви райського дерева, з якого зухвала Єва зірвала плід. «Вивчуся, дасть Бог, розбагатію — собі таке замовлю», — подумав Сошенко.

Господар воза дядько Семен побачив, що роботи коням прибуло, проте і тут промовчав, чмокнув на Карого та Рябого, коли валка рушила, й любляче полоскотав їх палицею, бо пугу загубив дорогою. То був таки ж добрий чолов’яга, не марно батько з ним дружив.

По тому якось одразу упала ніч, і над обрієм піднявся місяць, такий великий та самотній, що млоїло серце. А небо, мов кригою, взялося хмарами, і в ополонках поміж ними тремтіли дрібненькі зорі. Новий Сошенків попутник зайняв таки ж мало місця й дихав так тихо, що й не знати його було — ніби безплотна тінь шаснула під кирею. Сошенкові схотілося почути живий голос.

— Ви вкладайтеся вигідніше, — сказав. — Ночувати доведеться в полі — село проминули, бо холерне. Воно, звісно, пахтить від мішків недобре, та коли звикнути — нічого. Звикнеш — і починаєш чути, що повітря свіже, та й зелом ще подекуди потягує немов улітку. І взагалі...

Попутник довго мовчав, потім озвався лагідно:

— Не боїтеся?

— Кого?

— Холери, кого ж іще усі бояться?

Дивно, але про цю напасть Сошенко ще не встиг подумати: холера загрожувала всім, він же мав доволі і власних клопотів, а тому для того, що хвилювало всіх, в його думках місця вже й не знаходилось. Завжди щось висне над людськими головами, такий уже цей світ...

— Бог дасть...

— І я на Бога покладаюся. Молюся, щоб помилував усіх нас — почує...

Зітхнувши, хлопець повернувся на спину й закинув руки за голову:

— Холера — не найстрашніше. Для мене є страшніше від холери.

— Й для мене.

— А що для вас страшніше?

«Безгрошів’я, — подумав Сошенко. — Непевність. Господи, зірвався супроти зими, ще й за такої біди... Що завтра зі мною буде? І як я зважився на таке?»

Полетіла його душа, немов метелик на одблиски вогню, що буйно палахкотів аж так далеко, йому ж нічого не лишилось як наздоганяти цю свою осліплу, захмелілу від марень душу. Доля його така — світами стоколятися?

— Скажи спочатку про своє, а потім я своє викажу.

Сошенко подумав, що така ніби недовірливість, мабуть, образить цього доброго шляхтича, але той безжурно мовив:

— Гаразд! Для мене найстрашніше — це коли люди стають такими ось... Щоб свого товариша — і кинути вмирати просто неба! Як потім на світі жити?

— Дядьків не треба винуватити... Воно і справді страшно, як така пошесть. Усі ж померти можуть...

— Ну що ж... Як Божа воля! Та Бог такого не допустить.

— А як допустить?

— Тоді — так треба.

— Легко казати...

— Нелегко. Однак людині ніколи не слід переступати Божі заповіти. Ніколи! Ніщо не виправдовує переступ.

— Які це?

— А ось такі: я був слабий, а ви мене не одвідали, я страждав, а ви мене не втішили. Та хоч би тільки не одвідали, а то ж покинули. В біді покинули! Цілий закон — під ноги, а це вже смертний гріх. За це покара кожного наздожене — і на землі й на небі.

— Ох, коли б то на землі за все була покара... Не видно щось.

— А що ми про те знаємо?

Сошенкові не хотілося сперечатися — десь він і сам так думав, як його супутник, а заперечував для годиться, тож щиро зрадів, коли той змінив розмову, лагідно спитавши:

— Ну а чого ж ви їдете до Петербурга?

— Вчитися на художника.

— Вчитися... Яке це щастя!

— А ви вже вивчились? На кого?

— Та вивчився. На кравця.

— То ви кравець? Я думав... Так гарно вбрані, таке у вас поводження... Гадав — велика цяця. Одного не міг второпати — чого чи їдете з обозом, примха така чи що... У паничів таке трапляється, коли вони життя простого люду хочуть бачити.

— А чим же маю їздити? Та ж я — кріпак.

— Крі-пак?

Сошенко сів, вдивляючись у обличчя свого супутника, при місяці воно відсвічувало сріблом і здавалося зовсім неземним.

— Кріпак, кріпак, працюю на оброці. Їздив оце до пана — обшити його і всіх сусідів, а тепер вертаюся. Оброк такий загилив, що світу не бачу за роботою, ото й тільки, що живу на квартирі. На волі ніби, насправді ж — мов пес на ретязі. Ще гірше!

— Дива-а... А я гадав: ото щасливець! Красний, вбраний, як королевич з казки, безжурний такий з вигляду... живуть же люди! Аж воно он що... А викупитись?

— Як? Усе пан забирає, ніяк не наскладаю із того, що лишається. Ото й того, що вже вбрання собі пошию яке схочу: чого б не так? Ну, матері, бува, вдається щось переказати, сестричкам... Та й вже по заробітках! Воно, коли подумаєш, — гріх ремствувать: у чистоті ходжу, клієнти мене шанують. Інші — чи ж так живуть? Я розумію все... Та часом накотиться на душу — самого себе боюся, а надто як гаспид мій приїде і владу свою наді мною почне показувать. «Ти, — каже, раб, ти мусиш вдень і вночі пам’ятати, для кого живеш на світі».

— Старий він?

— Одноліток. Він ніби мій молочний брат, бо мати його померла як родила, і моя годувала нас обох. Росли укупі, так гарно бавилися, клявся-божився — довіку другом буде, а потім... Ет, що казати! В неволі нікому ще добре не жилося, неволя — це як у клітці: їсти дадуть, а крил не розпросториш, не полетиш, куди захочеш... А ви — ви ж вільні, то перед вами усі дороги...

— Слухай, давай на ти.

— Не можна. Ви — вільні, то тим уже від мене й вищі.

— Чого ж це я від тебе вищий, коли Бог створив тебе і гарним і розумним? Ти говориш так делікатно, що не кожний панич спроможний, хоч би й де вчився. Тебе як звати?

— Юрком.

— Мене — Іваном. Ну от і познайомились.

— А я до вас від самого початку придивлявся — сподобалися ви мені. Ми ж тут удвох, інших таких немає.

— Інші — всі старші. Отож давай на ти. Ти молодець, який ти молодець... холери не злякався.

— Та й ви її не боїтеся, бо мене пустили. Їду тепер як пан. Але ж чогось ви боїтесь. Чого?

— Давай на ти, бо я гомоніти з тобою перестану.

— Буде по-вашому. Скажи, а чого ти боїшся?

— По щирості?

— Нащо ж інакше? Як на духу.

— Тоді — боюсь непевності. В кишенях — самі копійки, не стачить і на харчі. Мав гроші, та в мене усе забрали за викуп паспорта: дуже я роздрочив міщан, що замахнувся на Петербург, що захотів стати справжнім художником. Як липку обідрали! Ну, й ще... що я робитиму в столицях? Ще пропаду, як пес, серед чужих людей — кому я там потрібний? Знаєш, вночі, коли не сплю, мене, бува, від страху аж мороз бере, а вранці мов хто нашіптує: «Пусте, пусте, Бог допоможе, та й білий світ не такий страшний».

— Та й справді воно пусте!

Й собі сівши, Юрко засміявся приємним гортанним сміхом, мов голуб заворкував.

— Стільки б і лиха! У тебе пір’їнка, а не клопоти. Я не багатий, та грошей у мене стачить, щоб довезти — хіба ж то гроші? А далі оселяю тебе у своїх родичів, люди вони добрі, й з тебе комірного не візьмуть. Житимеш у них, допоки не підшукаєш собі якусь роботу.

— А можна підшукати?

— Чого ж... Вже навіть знаю, до кого тебе пошлю. В одного сусіди дівка на виданні, їй скрині треба — зумієш розписати? А в іншого ікони сили великої, а фарба злущилась і треба трохи підправити — заплатить за те не скупо. А там котрась господиня захоче собі піч у півниках, а котрась криницю в квітах... Таке зумієш?

— Господи! Та я ж церковні ікони малював і цілі картини на воротях. Я ж добрі гроші заробляв, коли б не ті міщани... Ніби образив їх тим, що схотів учитися — бачиш як?

— Та й вивчишся ворогам на зло, а щирим друзям на велику радість. Прийдеш до мене замовити костюм, і я пошию тобі не згірш як Брюллову.

— Ти... Карлу Брюллову шив? Великому Карлу?

— Ну, шив... Веселий такий пан, привітний. В покоях у нього був, картини бачив. Усе таке барвисте, гарне, жінки не наші... І як це у вас, художників, виходить — га, Іване?

— Боже, та що ти за людина! Та ж ти мою біду розвів руками! От коли б і я твою...

— Еге, мою ніхто не розведе.

— Я вивчуся й ще кращі гроші зароблятиму. Коли мені й так платили, то ж потім ще більше матиму! Я назбираю грошей скільки потрібно і викуплю тебе. Не віриш? Скажеш — спочатку вивчися? Я здібний, я беручкий, я все здолаю!

— Скажу — з того ніколи нічого не вийде, бо я для пана, мов курка, що золоті яйця несе. Хоч які гроші дай йому — проп’є, а я справно плачу оброк, і він його дуже виручає. Не випустить він мене ні за який скарб, хіба що кудись сам подінуся.

— Не може такого бути! Щось зміниться, закони інші вийдуть... Не може бути, що завжди так було як є — надійся, братику. Ми разом боротимемось за твою долю — невже ж нам Бог не допоможе?

— А Бог у нас самих. Отут... — легка Юркова рука лягла на те місце, де в Сошенка прискорено билося серце. — І шляхи його для нас недовідомі! Спи, брате, ти перший мене отак назвав — і я з того щасливий. Спи!

Він і справді затих, обм’як під киреєю — чи справді заснув чи просто, вмостившись, припинив розмову.

Сошенко ж спати не міг. То материне стурбоване обличчя зринало в пам’яті, то батькове горде, схилене над Святим письмом, де всеньку неділю щось вишукував, а знайшовши, попросив сина прочитати: «Ось я посилаю янгола мого перед тобою, щоб стеріг тебе в дорозі...»

Янгол нечутно дихав і часом тіпався уві сні, сахаючись земних видив, а до неба, куди рвалася його душа, було далеко, та ніхто його там і не чекав. Місяць сховався за хмарами, однак світити почав ніби ще яскравіше: стара тополя, що трапилася дорогою, не пропадала в темряві, а, навпаки, чіткіше й чіткіше проступала по тому, як вони віддалялися; сівши, Сошенко помітив, що напарник дядька Семена до чогось прикипів поглядом, забувши про втомлених і подивованих нічною роботою коней, сам глянув туди, сподіваючись побачити ставок під вербами чи всипані осіннім плодом садочки, однак нічого того не було, а довкіл стелився порожній степ, обіч якого мріли, мов скирти сіна, хати без плотів і дерев. І та картина здалася такою дивною, що, вперше жахнувшись далечині, в яку забився, Сошенко відкашлявся й спитав:

— Московщина?

— Московщина. Вже не село — деревня.

Несмілий та по-осінньому похмурий, то вже був ранок — перший Сошенків ранок на чужині.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи