Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка4/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
«...А серце моє болить і за тебе і за Войцеха — де він, як там, мій братик коханий, чутки звідки доходять такі лихі...»

Он воно що! Як же він цього не зрозумів раніше? Та ж її брат перейшов на бік поляків, як переходили інші українці, бо не хотіли ставати катами. Вона й прагнула поділитися з ним своїми потерпаннями, та він уривав: «То — не для нас, ми прості люди. Нащо вона тобі, та польська рухавка?» Не хотів знати ані політики, ані Марцеліниних родичів, які здавалися йому недобрими та чванькуватими, як і всі ляхи, навіть Тарасові скаржився на них. «Це в тобі давня неприязнь озивається, — казав на те Тарас. — Ксьондзи та пани нас посварили, а прості люди не винні ні в чому. Не треба так: і серед ляхів не менше добрих душ як серед наших. Що ксьондза вигнав, бо Марселіну до тебе не пускав, — то правильно. А з родичами так не можна. Вона їх любить — мусиш і ти пошанувати.

«Марцелінонько, серце моє, — наринув на Сошенка жаль. — Ти ж була як мати до моїх племінничок, а я... Марцесю, голубко, вернись хутчій, спокутую вину перед тобою...»

І далі слова листа були такі мудрі та зворушливі, що Сошенко читав і плакав, читав і плакав, не витираючи сліз, бо й вони були дорогі йому, як усе, що зв’язувало його з дружиною.

«Взяв ти мене і не красуню й не молоду вже і без віна, взяла тебе і я і не багатого й не дужого — що ж поєднало нас як не кохання? На яких жорстких вітрах обривало його цвіт...»

Через лист той Сошенко не спав цілу ніч — горів і хвилювався як замолоду. Образ жінки в чорному стояв перед очима, й обличчя її сяяло красою, яка підноситься над літами, бо оновлюється на високостях духу. Марцеліна земна пішла від нього, й тим глибше пізнавав він Марцеліну небесну, сумуючи з пізнього свого відкриття і водночас радіючи, що воно сталося.

І чудова ж думка спала йому на ранок: написати з Марцеліни Мадонну. Не ідеальну, в сяєві небесної своєї слави, а ту, котра завершувала свій земний шлях. Бруд кавказьких доріг ліг на її одяг, а на лице незбутна втома; з нею поводились жорстоко, бувала і вона несправедливою до свого сина, бо ж замість теслярувати бродив серед людей, вносячи неспокій у їхні душі. Він намалює Мадонну, якій випало почути не небесні сурми, а гіркі слова «Жінко, яке тобі до мене діло?» — ту про яку недобре думали у юності і якою нехтували в зрілості. Вона по-небесному зачала, та народила по-земному, й груба ряднина під нею підпливала кров’ю. Лише такою — оскверненою гірким життєвим досвідом пішла вона на небо, щоб просити в сина милості навіть до вбивць та злодіїв, і, коли не вдавалося здолати невідворотного, вона плакала, зливаючи свої цілющі сльози з потоком сліз земних...


Він ретельно вичистив та вимив з поташем своє житло. Після похорону Безлюдного дуже занепав на силі, тож працювалося повільно, а все ж обтирав кожний закуточок кількома ганчірками: брудною, чистішою і зовсім чистою, — обмітав вогким віником стелю, присуваючи столик, аби дістати. Випадком купив у заїжджого селянина півхури дров, і тепер розпікав на плиті дві великі цеглини, аби прикладати їх до побитих цвіллю стін під вікнами. Часом його переймала відраза до сонного копошіння істоти, яка лаштує собі нору, бо хоче вижити, він кидав усе як стій і сідав до мольберта, однак дух фарб нагадував про інший запах — васильків, ладану й тліну, починала давити задуха, здавалося, що не витримає того — збожеволіє або ж помре від нестачі чогось такого, що для людини важливіше від повітря. Зовсім виснажившись, ховав пензлі, запинав мольберт рогіжкою, банки з фарбами виносив у комірку і, ницьма простягнувшись на ліжку, поринав у важкий, а все ж рятівний сон. Кілька разів чув делікатно-терплячий стукіт у двері, здогадувався, хто добивається, однак бачити не хотів нікого й через те зачаювався під ковдрою, дочікуючись, доки єдина людина, котра могла щиро ним цікавитись, піде. Так і ставалося: кроки на сходах були спочатку непевні, повільні, а потім по-юнацьки стрімкі: Тарас не виходив, а вискакував на вулицю, гнаний своєю радістю. То й добре, що він такий. Але про що їм між собою говорити?

Тішився, що не мав потреби виходити на люди: їжею запасся ще коли був при грошах, та й небагато потребував: кілька склянок гарячого чаю з ложкою меду — спасибі заїжджим землякам, вділили трохи, — кусника черствого хліба.

На сороковий день до нього прийшла душа Безлюдного. Прокинувся від того, що хтось торкнувся його плеча, — сів на ліжку, виразно відчуваючи, що не один, вдивлявся в темноту, ледь розбавлену світлом ущербного місяця, від чого завіски на вікнах неначе тліли по краях. Так тривало довго, а потім хтось видихнув безгучно: «Весна!»

— Весна? — спитав уголос. — Коли ж вона тепер буде, та весна? Зима попереду: сльота, вже холод... Тут — хіба ж бувають весни?

— Весна! — знов розляглося відлуння невимовленого слова, й він пригадав, як часто повторював його Безлюдний у передсмертному своєму маренні. Ось якось дотягне до березня, й тоді вони удвох поїдуть на Богуславщину, а там — розливи пролісок та сон-трави, і добродушно вуркотять ручаї, й селяни сперечаються, час уже сіяти овес чи кілька днів перечекати... Леле! І є ж на світі такі розкоші! Весна... Він відчув гірку тугу душі, що примостилася на ліжку поряд нього, її прагнення бодай крізь чужу уяву натішитися любими ароматами та барвами, її безсилля (що тобі, мій безталанний друже? Тобі не вільно летіти на батьківщину? За віщо тебе так покарано?) та палкий порив: «Соха, тікай! Тікай, Соха, бо це погане місце. Тікай, бо на кістках воно, це — кладовище, а не столиця, на кладовищі ж не гоже жити...»

— Тікати..? Як — тікати? Недовчений, недобутий, ні те ні се... Чи ж на те їхав?

— Весна! — знов ворухнулася поряд нього темінь і, перехрестившись, розчахнув кватирку й став перед нею, вбираючи запахи, які линули знадвору. Шелестів мокрий лапатий сніг, а дворик, освітлений повним місяцем, здавався заставленим пам’ятниками та скульптурами. Ось янгол із розпушеним волоссям та зведеними догори очима, ось геній смерті з погаслим смолоскипом, ось муза, що, заломивши руки, схилилася над ранньою могилою поета чи художника. Сніг вичарував у тісненькому закиданому різним непотрібом дворику ці ефемерні шедеври, ніби на знак вічної пам’яті тим безіменним, хто передчасно вмер, творячи це місто, — його терплячим землякам.

— Весна... — востаннє зітхнула тінь у нього за спиною і, обернувшись, Сошенко подумав, що ж це віщують йому одвідини покійного друга — власну смерть чи, може, якісь добрі одміни, й думки ті вже самі по собі були покликом життя.

— Царство тобі небесне, мій любий страднику! — сказав уголос. — Свічку тобі? Поставлю. Панахіду? Закажу. Спасибі, що не забув. Пиши вже своїх євангелістів на тому світі...

Гасничка не запалював, бо й страху перед Безлюдним, що помер у нього на руках, не відчував; знов вклався в ліжко і, жадібно ковтаючи вогке, холодне, а все ж таки живлюще повітря, подумав, що не такі вже й кепські його справи, коли під Богуславом весна. Та невже ж вона не добереться сюди бодай за місяць, як колись добрався він? Місяць — це небагато, можна і перетерпіти. З такими думками заснув — без гарячки та кошмарів, без холодного поту, який раніш заливав його під теплими лахами. Весна...

А прокинувся від того, що хтось мацав йому лоба, й побачив біля себе Тараса — змужнілого, майже невпізнаного в чужому гарному вбранні. Довго дивився на нього, а потім спитав:

— Як ти сюди потрапив? Я ж ніби замкнув двері... Чи то лише здалося, що замкнув?

— Ще й як замкнули! Мусив ходити до господаря по другий ключ. Добре хоч такий знайшовся в нього.

— Он ти який, — сказав, дослухаючись самого себе: — сон відсвіжив його, й вперше відчув, що спроможний звестися не через силу, а з доброго бажання.

— Ви, може, незадоволені? А що я мав робити? Ви не відгукуєтеся й не відгукуєтеся: сусіди кажуть — вдома, а голосу не подаєте. Що мав робити? А раптом щось... Заслабли?

— Заслаб, — збрехав, а, може, то була й правда, бо останній тиждень ніби не жив, а снився сам собі, млявий, з відразою до всього, а найбільше до самого себе. Може то й справді була хвороба?

— Я побуду біля вас. Коли не проти, то й заночую, бо вже б і не хотів вас полишати. Венеціанов мене просив про те, збирається сам навідатись. Та й Карл питався.

— Венеціанов — вірю, той такий, що може... А Карл? Ніби він помітив, що мене немає...

— Аякже!

— Та!

Всміхнувся, уявивши величного Брюллова, якого супроводжував побожний захват скрізь, куди така дрібнота, як він, Сошенко, і ногою ступити не зважувалася, Карла, який живе в палатах та їздить у найпишнішій кареті. Брюллов і він: смішно й зіставити! А так щоб ближче приступитися... Втім, одного разу зважився — було... Заради цього хлопчини. Іч, примостився там, де вночі тужив покійник — безжурний, розпромінений, сміх з нього так і бризкає, хоч скільки старається здаватися серйозним... Дякувать Богові, що зважився, бо ж стало на одну щасливу людину більше.

Хвиля дещо поблажливої ніжності до юнака перейняла Сошенка, і він гмикнув:

— Диви, як вирядився! Ну чисто тобі панич... агліцький денді, куди тобі! Де гроші взяв?

— Добрі люди знайшли підробіток. Аякже! Уже й треба, — за гарячкував Тарас. — На людях уже ж буваю, не можна як раніше... Учора до нашого конференц-секретаря Григоровича покликали, а там і художники, й поети, і співаки. І щирі всі такі, прості, ніби й нічого, що вони пани, а я з кріпаків. Мене попросили поспівати наших пісень — дуже хвалили їх. Ну, я й погодився, чого ж...

— Співав? Яких?

— «Галю» співав... Про Морозенка... Всім так сподобалося, що знов запросили приходити.

— Сподобалось?

— Сподобалось! — аж підстрибнув від втіхи Тарас, не завваживши іронії, яка звучала в Сошенковому голосі. — Кажу ж — наші пісні всі люблять. І танці. А ти от даремно отак тримаєшся — осторонь, сам по собі. Не треба добрих людей цуратися!

Легкість, з якою Тарас перейшов на «ти», здивувала Сошенка. «Диви, ніби учора хотіло мені руку поцілувати, а вибилося в колодки, то вже й запанібрата...» Нараз він засоромився власних думок. Та це ж прекрасно! Хіба не таким — упевненим у собі, сповненим людської гідності й віри у власне покликання, хотів він бачити цього хлопця? Задля себе. За ним стояли всі упосліджені, укляклі, придушені неправдою разом із Богом даним талантом. Ще — хотілося віддати борг. «Мій добрий королевичу, Юрко, — оце ж було моє тобі «спасибі». Таке, якого ти хотів».

То звідки ж це роздратування — тепер, коли вдалося звершити все, чого бажав цьому хлопчині, ще й більше навіть. До самого Брюллова запрошують на журфікси. Талановитий. Привабливий. Молодий. Тепер десятки рук тягнуться підтримати його, бо ж — цікаво. З бідаря да в улюбленці Фортуни: вхопився за колесо й летить разом з богинею у хмарах, не чуючи землі... Але що йому тепер таке неприємне в цьому юнакові. Панський одяг? Так той, хто довіз його до Петербурга, був ще краще вбраний, але ж як легко він зізнався, що — кріпак. Туману в очі не пускав — навпаки: боявся, аби про нього подумали інакше, не прагнув до тих, що зверху, хоча і міг. А цей же яким буде?

Удаючи, що йому погано, Сошенко заплющився, аби спокійно розібратися у власних настроях. Справді, лиш кілька місяців як на волі, а вже ладен забути, звідки родом, вже почувається паничем... Хизується успіхом у дворянок. То що ж це буде: ще одне петербурзьке ракло, яке відвертатиме мармизу, коли йому запахне мужицьким духом? Уже ж дорослий — невже не розуміє, що в тому немає ані честі, ані величі, й талант зведеться нанівець, коли душа порине в суєту? Оце так зрозумів він волю, яка коштувала страшенних зусиль? На світські успіхи вона йому потрібна?

— Не прагну бути улюбленцем великого Карла, — сказав Сошенко не розплющуючи очей. Я — простого роду й не створений малювати великосвітських красунь та акторок. Я малюватиму тих, з ким жив, живу і житиму до смерті. Простих селян.

На Тараса це справило враження, бо він довго мовчав, потім стиха мовив:

— Сили на те, Соха, багато треба, аби іти своїм шляхом... Звісно, ти підеш.

«А ти?» — подумки спитав його Сошенко, а що Тарас мовчав, то продовжив:

— Хіба нам для власного вжитку дано такий-сякий талант? Не думаю. Бог справедливий. Дано для спільної користі, ми лиш зберігаємо цей скарб та примножуємо. Хоч як нам буває тяжко, а ми — над такими як самі трудягами, і маємо розуміти, що наші брати по вічній праці дивляться на нас і чогось від нас чекають. Ми щось та маємо принести туди, звідки вийшли, а для цього не треба забувати, хто ми. У нашому становищі гріх марнувати час на гостини та на балі великосвітські. І потім — ти ж маєш розуміти, хто ти для тих панів: циркач, щось ніби таке як блазень, коли ти веселиш їх гопаком та нашими піснями. Хай хоч які вони освічені, а все одно — пани. Гадаєш, вони з тобою щирі?

Весело засичали в печі дрова, війнуло димом — осиковим, що нагадував запах болотяного різнотрав’я, тоненько заспівав чайник. Розплющившись, побачив, що Тарас перебрався в його робочий халат і чистить картоплю — одблиски вогню мигтять на його милому юнацькому виду. Шкуринку знімає тоненьку, а пухкі вуста здригаються — про що він думає? Ось кинув картоплину у баняк з водою, зиркнув з-під лоба. Яка ж славна в нього усмішка! І який же він рідний — отакий як зараз, у замизканому халаті, з великими натрудженими руками, з притамованим вогнем у очах. Не те щоб вродливий, а — милий, щось заворожливе в нього є — не марно панянки задивляються. Талант! І цим усе сказано.

— Авжеж, не треба забувати, що нам суджено роботу, вічну роботу за шматок хліба — а ще ж треба й віддячити своїм хистом тим, хто працює в полі, аби ми були ситі, — вів Сошенко тихим голосом.

«Весна!» — знов пролунало в його душі.

— Славно, земляче, у нас удома, — підхопив Тарас, ніби до цього — внутрішнього, що залишився після дивної ночі голосу, тільки й дослухався. — В садочках усе «гуп» та «гуп» — чи яблуко падає чи груші, чорнобривці та жоржини буяють, тепло — ото й тільки, що не чути птаства. Зима — як сон: лиха, але коротка... Різдво, Водохрещі, а далі — ще сніг лежить, а вже, диви, москалики як під шнурочок вишикувались на осонні — кумедні такі комашки, червоні й чорним поцяцьковані. І — Господи! — оскільки всього на світі є! Скільки тут жив, москаликів не знав — самі таргани та мухи.

Він труснув головою і засміявся, кинувши в баняк картоплину, й стільки буйної радості хлюпнуло з його очей, що Сошенко відчув: не зможе він утримати цей сумнувато-мудрий настрій, з яким зустрів Тараса, — він тікає від нього разом з апатією, нехіттю до життя, зневірою. Сів у рипливому ліжку, зіперся на подушки.

— Ну як тобі? — кинувся до нього Тарас.

— Та добре! Ще б не добре було, коли є кому чогось гарячого зварити, чаю зогріти. Вже ніби й сили прибули.

— Покабануй день-другий, — щиро порадив Тарас. — Полеж! Тобі так треба відпочити — геть чисто замордував себе... Я ж такий радий біля тебе покрутитися. А не пускав до себе... Чого було не пускати?

«І справді — чого? — подумав Сошенко. — І нащо я суджу його так строго? Молоде, спрагле — що воно бачило, що воно знало? Нехай потішиться...»

Хапаючись за рештки невдоволення, буркнув:

— Бо — заслужив...

І одвернувся, ховаючи розчуленість. Хто він йому? Ніби від самого Господа Бога дістав наказ не дати цього незбагненного хлопця ні злигодням, ні улесливому шепоту спокус. «Ні, хлопче, нам не віддалитися одне від одного: ні тобі від мене, ні мені від тебе. Щось нас однією вервечкою пов’язало, разом і підемо по життю».

— Гей, Тарасе! — несподівано для самого себе сказав весело. — А перебирайся-но до мене — он місця скільки. Капаритимем собі потихеньку — га? Тяжко мені самому супроти зими, за другом душа стужилася...

— А й переберуся, — легко погодився Тарас. — У мене ж тільки й того, що сурдут та плащ нові, а в кишенях вітер свище. А у чужих я гроші не братиму, це й справді принизливо, істину кажеш, Соха. Їй Богу! Не братиму і гопака перед панством не танцюватиму. То я так... І добрі є серед них і щирі, та все одно, Соха, від нас вони далеко. А ми — один біля одного...

«Та ж дослухався того, що я кажу, — подумав Сошенко, відчуваючи, що ніби брила спадає з його душі. Хотів додати щось лагідне, та не знайшов слів: не вмів того, от щось зробити — інша річ. Тільки й спромігся:

— А й справді, за осінню та зимою буде у нас весна, Тарасе. Може, вона нас чимось і потішить? Ти молодий, та й я ніби не зовсім ще рипучий пень... Чим ми не парубки? В нас ще нічого й не було — га, хлопче?

— В кого не було, а в кого уже й було, — відповів Тарас, загадково всміхаючись, але тепер уже настала черга Сошенка не слухати його, поринаючи в невиразні мрії.


І весна таки ж настала — ще й раніш як думали. Збулося передчуття, що не когось, а саме його покличе життя на вічне своє свято, коли вже не пішов у могилу слідом за Безлюдним. За передчасним холодом — теплінь, за апатією — сплеск енергії, за аскезою студентського життя — утіхи, які даються обраним.

Виявляється, людині треба не те велике і трудне, на що вона спочатку замірялася.

Уже не ваблять виставочні зали та пишні салони, куди слухачі Академії мистецтв передають один одному те ж саме запрошення, аби хоч годину — щоб інший встиг! — покрутитися серед значних людей у взятому напрокат фраці, з припомадженою зачіскою, а зачіску ту сотворив — не гірше від модного перукаря! — вдатний на вигадки, як і належить перекатній голі, товариш: треба ж дихнути повітрям розкошів, впіймати на льоту дотепне слово, терпку новину, рядочок вірша, щоб потім кинути між ділом:

«А вчора у баронеси даремно чекали Кукольника...»

Так от нічого того уже й не треба, а треба, щоб плинула річка, й над водою схилялися кущики верболозу та на латочці піску щоб після теплого дощу дибуляли равлики. І хай та річка не Десна, Рось чи Дніпро — нічого! Все одно схоже на наше, хоч і далеко йому до нашого.

А вгорі над урвистим берегом — будиночок. Зведеш голову — і побачиш ставні, різьблені, з квітами та казковими птахами, а коли стулки розчахнуті, — рожеве обличчя серед мережив білого очіпка, прикрашеного блідо-ліловими чи зеленими стрічками. Тільки ті стримані кольори й натякають на вік тієї, що його носить, бо стачає Марії Іванівни і чорноти широких брів, і густоти рум’янцю, й білизни приємно-пухкого підборіддя. Ще хоч куди пані сидить за самоваром, усміхаючись світові з маєва калачиків та бальзамінів: усмішка ніколи не сходить з її уст, вона й спить з нею, крізь сон марячи багатими на грошву клієнтами. У нинішніх поки що з цим не дуже, зате вони — щирі її шанувальники.

А он кізочкою вистрибнула та, поряд з якою всі світанкові барви меркнуть. Виволікла самовара й заходилася роздмухувати його, а що нічого не виходило, то мусила шукати старий чобіт. Гидливо підняла його за витерті обсцаси і, зітхнувши, роззирнулася навсібіч, ніби дивуючись: чом досі не виріс з-під землі преясний лицар, аби допомогти їй упорати цю таку важку роботу?

«Ах ти ж моя берізонько! — вмліває Сошенко. — Ручки тоненькі, сама як порошиночка...»

І вискочив би притьма нагору, так щось не пускає: ну як це йому отак одразу, — козликом? Уже ж не вісімнадцять років і навіть не двадцять два. Та й чого бігти, коли поряд проворніші знайдуться?

Вже й самовар кипить, й іскорки над ним товчуться, а господиня весело сміється з чергового Тарасового дотепу, коли двері одчиняє Сошенко:

— А я бубличків прихопив дорогою. Свіженькі, ще й не вичахли.

— О! А в нас тільки вчорашній калач.

Спочатку здається, що вона говорить занадто скоро і через те не зовсім зрозуміло, потім здогадуєшся: акцент. Німецький. Німочка вона, ота білявочка з кучериками, що падають на плечі, з шкірою такою прозорою, що видно блакитні жилочки, з карими очима. Ті очі завжди сяють, заворожують, вбирають у себе... чи ж має значення, що вона каже? Чи важить щось мовчанка тітоньки Марії, коли з її обличчя не сходить усмішка?

За чай з власними бубликами та ложечкою варення вони платять двічі: спочатку Сошенко, потім Тарас — від себе, хоч без цього вже можна було б і обійтися. Жінки сприймають те як належне: коли зважити, що студенти й справді відігрілися тут, замерзнувши на етюдах під вітром з Балтії, то гроші жаліти не доводиться.

У трактирника Кіндрата за меншу суму можна було б пообідати, однак молодики знов і знов ідуть сюди і, доки дозволяє пристойність, сидять розмлоєно в оббитих репсом кріслах, надто великих і надто дорогих для цієї скромної кімнатки. Калач — завжди вчорашній, зате серветки накрохмалені, втім ними краще не користуватися, аби не завдавати господиням клопоту: Сошенко вдається до праного два тижні тому носовичка, Тарас обходиться без цього. Можна помилуватися картиною, що висить над столом: жінка в білому з розпущеним волоссям тримає на руках дитину. «Матір Божа в польському дусі», — не забуває сказати тітонька Марія.

Та, що сидить під картиною, трохи схожа на ту, що «в польському дусі», але краща, бо — жива: личко її таке ж мінливе, як небо за вітряного дня. Ніколи не скучиш на нього дивитися.

— Соха, а чому ми досі її не намалювали? — питає Тарас одного дня, й Сошенко похоплюється: справді!

Однак Маша не схвалює цю ідею:

— Не могу! Робіти, робіти нада!

Тільки палкі обіцянки і самовар роздмухати, й свіжих баранок принести до чаю — а що іще потрібно? — змушують її змилосердитись.

Першим малює Соха. Довго не зважується подивитися в обличчя юної дівчини, бо від того починає млоїти серце, але інстинкт художника врешті бере гору над хвилюванням. Вивчає свіже примхливе личко, прагнучи збагнути таємницю його чар — не зовнішніх, тут усе зрозуміло, а тих, що приховані. Вона сидить, склавши на колінах руки, і карі її оченята притишуються, ніби аж смутком поймаються. «Сирітка! — з болем думає Сошенко. — Сирітка, тітка з ласки тримає її в себе. Господи, що чекає на неї? А красна ж, як квіточка, а метка ж, як кізонька... Сотворить же Господь у щедрості своїй!»
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи