Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка5/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Примірявшись, він хутенько накидає вугликом кругленьке, трохи вилицювате личко — та вилицюватість лиш додає йому принадності, бо краса й дорога у неповторності, — ясне волосся, ледь зизуваті очі. Пильно вдивляється в них, мов хоче проникнути за їхню золотаву карість — туди, де зріє у вічній таємниці своїй людська душа. І тут вона скрикує та затуляє обличчя руками:

— Ой, я не причесалася! Як можна!

Він ловить її за м’якеньку ручку, стискає її обома долонями і запевняє, що така вона найкраща, що старанно укладене волосся лиш зіпсує її. Та де! вона випручується, а, повернувшись з підібраними під мережаний чіпок косами, пристрожує пальцем:

— Робіти, робіти нада!

І не розраджує її ні старий чобіт, який Тарас витягує з дровітні, ні відра, які бере до рук Сошенко: от треба їй «робіти» — і край. Сумно стає від того, а за порогом Тарас ще й зізнається, що поклав на мальовану тацю за чай останні гроші, в Сошенка теж порожні кишені — от і виходить, що на якийсь час їм треба забути про гостювання.

— Робіти, робіти нада! — сміються обоє.

Робота, на щастя, знаходиться: з котрогось монастиря їм додому доставляють на реставрацію кілька ікон. Образи такі собі: мальовані недавно й доволі безталанно — зате й клопоту з ними небагато! Зняв купоросні патьоки, мазнув туди-сюди, протер цибулею — і маєш гроші, за які можна купити день-другий волі та клаптик неба над Невою з шелестом вітерця, наснагу й далі боротися за це життя — що не кажіть, а в ньому таки ж багато принад. Гроші грошима, а, дасть Бог, удасться намалювати і щось таке, біля чого цілий світ зупиниться в подиві. Чого вартий художник без віри в себе, без надії встругнути коли-небудь та-а-а-ке! Сошенко вже працює над своїм шедевром, а Тарасові ще належить вибрати для нього сюжет — звісно, йому підкаже Брюллов, тож можна й почекати. Не задля кожного учня сушитиме собі голову великий Карл, та для Тараса знайде час, це вже напевне.

Сошенко привів до ладу свою ікону й розкинув мольберт, приміряючись до ескізу, а Шевченко щось пише й пише і ніяк не покладе перо. Вже й кахикає Сошенко, даючи йому знати, що час би й до діла, і вуглик невдалий лає, й зітхає, а хлопець мовби оглух. Нарешті відсунув папір, хукнув, потер руки:

— А послухай-но, Соха, чи до ладу воно в мене вийшло?

Серце в’яне, співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Знущаються вами.

— Лишечко! Він, бачте, вірші пише. А це ж для чого? Щоб дужче голови дурити панянкам по салонах? Ніби із того щось добре буде. Ніби таким належить займатися хлопському сину. Ніби для того його з неволі викупили.

— Тарасе! Побійся Бога! Чом ти діла не робиш: Ну хай ікона — то пусте, я й без тебе з нею упораюсь. А коли ж ти малював по-справжньому? Та ж Карл хотів якусь твою картину аж за кордон везти аби лиш була достойна. Ти уявляєш, чого доскочив? Тепер тільки працюй — і все тобі прикладеться, інакше... Як полюбив, так і розлюбить тебе Карл, аякже! А працювати — хіба не для того ми народилися? А ти? Не сором?

Він картає і водночас одним оком стежить, чи не дуже ображається Тарас: і не хочеться з ним сваритися, однак спинитися не може, супиться суворо, бо ж перед Богом відповідає за цього хлопця. Кому багато дано, з того багато буде й спитано.

— Мовчиш? Не соромно, питаю? Лобуряка!

Але Тарас не ображається. Він нахиляє голову, якийсь час отак сидить, обличчя його не видно, але Сошенко відчуває: воно осяяне усмішкою. Дивною усмішкою, що розквітає, мов китичка ясмину на грубуватому, по-юнацьки припухлому виду типового мужицького сина (Гей, Тарасе! Чи ж тобі до панів пхатися? Та в тебе на пиці написано, під якою стелею ти вродився...), роблячи його напрочуд привабливим. А таки ж щось є в цьому хлопцеві — на його власну біду.

— Соха, ти пам’ятаєш Онисю?

— Яку Онисю? Та ж її звали ніби Ганна.

— Онися, Ганна чи... Оксана. Скільки таких дівчат іде за москалями. Горенько! Народить дитину й несе в пазусі, а люди її цураються, ніби ж і не злого серця, а жалю немає... чого так? Оце я на ярмарці зустрів одну, й відтоді душа в мене плаче... віддав їй усе, що мав, та що то допоможе? Ночує, бідна, з дитиною хто зна де, її б до діла якого приставити, до якої доброї душі з городянок... я оце говорив з однією пані — старенька вона, догляду потребує, то й хай би...

— А! Так от куди гроші поділися, а я, грішний, гадав, усе пішло на чай з бубликами.

— Чай ми п’ємо удвох, Соха.

— Та вдвох же, вдвох. Хіба я проти? То й добре, що допоміг бідній дівчині!

І що воно таке, що ніяк їм і полаятись? Усе це Шевченко зведе до того, що й самого Сошенка переймає. От хоч би й ця дівчина-покритка: звісно, тепер вони вже вдвох клопотатимуться її долею.

— І як та пані — погодилася прийняти дівчину?

— Погодилась добра душа, а інші? Треба щоб усі люди жаліли отаких дівчат, щоб не давали їм пропадати, щоб не накидалися на горопашних гірше собак. Так, кажеш, не сподобалися тобі мої віршики? Не добрі вони тобі, не жалісні?

— А звідки я знаю, які вони, Тарасе?

— Зовсім не знаєш, де добре написано, а де погано?

— Не знаю. А звідки знати? Ми ж з тобою навчалися в одних гімназіях: перший клас — пасіння гусей, другий — догляд за свинями, рубання дров, топіння груб, а коли вже до годування бичків дійшло, то й зовсім академіки. Звідки мені знати? І ти, Тарасе, теж не знаєш — так, бавишся. А час іде! І не завжди тебе отак носитимуть на руках: змужнієш, постарієш і перестанеш бути цікавим для панів. Хіба мало серед нашого брата таких, що високо літали, та низько впали? А потім п’ють, а потім берега пускаються, на долю ремствують. А воно — яка там доля? Діло робити потрібно з рання й до вечора та з дня у день. Робити як мужик, бо ми і є — мужицькі діти.

— Ой, Соха... Бурчиш ти. Де там мої ікони?

— Ти чув, що я казав? Та ж я сам усе зробив, що ті ікони... Завтра і гроші виплатять.

— Ой, Соха... Вибач, мій друже, ціни тобі немає, вибач...

Бісики в Тарасових очах, що завжди насторожують Сошенка, пригасають — ті очі стають покірливими та винуватими. Зараз він знов схожий на того босоногого, замерзлого, з обличчям у вітряних лишаях хлопчину, якого побачив уперше.

Не син, не брат — щось більше. Обітниця перед Богом, доручення небес. Свічечка, яку вітряної ночі треба пронести до порогу високого храма мистецтва, долонею затуляючи від вітрів...

Найближчі дні поміж ними мир і злагода. Працюють плече в плече, у хаті літають тихі янголи, розуміють один одного з півусмішки, з півслова, хапаються один поперед одним прислужитися бодай у дрібницях і обоє аж мліють від утіхи. Здається, немає в світі чогось вищого, аніж така от дружба двох митців, старшого й молодшого. Перший, як і належить, перед веде, а другий кориться йому поштиво. Зробивши що надумали, накидаються на книжки: з анатомії, щоб знати, як людина збудована, з географії, з ботаніки... І тут Сошенко відчуває, що обгонить його Тарас, як обігнав у живопису, від того і радісно і трохи смутно, від того якась тривога закрадається у душу, бо знов у Тарасових очах танцюють бісики. «Щось тут не так, — думає Сошенко. — Щось між нами не як треба».

І, коли настрій зовсім псується, Тарас обтирає руки веретою і пожбурює її в куток.

— Годі! Втомилися. Чи не податися нам, Соха, на етюди до води? І чаю у своїх Марій нап’ємося...

Цього разу Марійку малює Тарас. Вона не одмагається тим, що «робіти нада», а хутко розпускає волосся і, мальовничо розкидавши шлярки спідниці, вмощується на лавочці під деревом у дворі. І — усміхається, весь час усміхається, встигаючи облизувати гостреньким язичком рожеві губки. Похопившись, прибирає пози ще мальовничішої — години не минає, як портрет готовий: Тарас показує їй роботу, і вона скрикує:

— О! О!

Ну й Тарас! Ну й хитрюга! На полотні — писана красуня в пишному бальному платті, лазуровому, з золотим позументом. Це — Марія і не Марія; вилицювате личко, кирпатий носик набули класичних обрисів, достойних Венери чи Психеї, лиш карі очі як у житті — дивляться щиро та пустотливо. Богиня! А чи схожа! Оригінал тим не переймається.

— Як добре! Ще хочу, щоб тут було.

— Тут? Буде!

І Тарас негайно домальовує ювелірний шедевр на шию богині, а до нього — довгі золоті сережки.

Маша мацає свої скромненькі кульчики й ручкою граційно описує над головою коло.

— І тут!

«Тут» ніби достатньо: волосся висяває на сонці так, що від нього не можна відірвати очей, але Тарас щедрий, немов казковий чарівник.

— Тут? Буде! Годиться?

Мабуть, годиться, бо Марія підхоплюється і, плеснувши в долоні аж співає: «Так, так! Спасибі!»

Що богині іще потрібно? Марія морщить кирпатенький свій носик і, не підшукавши відповідного російського слова, по-дитячому підстрибує:

— Но! Но! Коні!

Карету, от що треба! Як же богині без неї? Карету проворний художник не встигає забезпечити, бо на подвір’ї з’являється Марія-старша.

— Марі! Став самовар! Гості прийдуть!

Та, придивившись, до картини, теж вигукує:

— О!

І зводить на Тараса промовистий погляд, вона й сама не проти постати на полотні.

Одна біда: сідає сонце, і, хоч день був по-літньому теплий, та вечір сирий і вітряний — осінь. Під берестом сутеніє, й Тарас згортає малювальне причандалля.

— Іншим разом, — каже усміхнено. — Іншим разом я неодмінно намалюю вас, Маріє Іванівно, в ліловому платті з оксамиту, на шиї ж буде діамантове кольє, а в руці — жовта далія.

— Краще щоб молитовник, — відповідає тітонька. — З гарними застібками, в шкіряній оправі.

— Отак і намалюю.

І знов Сошенко чогось сердиться на Тараса. Він мовчить, бо вже й самому набридло повчати; однак те мовчання таке красномовне, що Тарас не витримує:

— Ну і чого ти, Соха, наприндився? Що я такого вчинив, негожого? Ну ж бо, озвися!

— Марія молода, — строго каже Сошенко. — Їй треба навчатися, розвиватися, а ти...

— А що я? Тобі шкода, щоб дівчисько днів зо три походило в бальному платті? То й хай! А тітонька хай за коштовний молитовник подержиться — він так личить до її бузкового оксамиту. А от далії їм принесемо, я знаю, в якому саду їх можна напанахати. Вночі цим і займуся.

— Тарасе, за що ти їх не поважаєш?

— Та ні ж бо! Як можна не поважати таких чарівних жіночок? От тільки чай у них... Могли б бодай на нашу честь не подавати той, що вже був тричі долитий окропом.

— Аж тричі? Я і не завважив.

— Хіба ти щось завважуєш, Соха? Тобі завжди всі кози в золоті.

— Зате повз тебе ніщо не пропливе. От уже!

— Бо маю очі.

— Ще молодий.

— Та ранній. Ранній, Соха! А, може, навпаки, занадто пізній? Бо щось таке зі мною діється — старію не по днях, а по годинах. Ти ж молодієш... так молодієш, що заздрісно.

— Бо молодим іще і не був. Усе робота.

— Молодій, Соха. От тільки спинися вчасно, щоб не здитиніти.

Так пахне опалим листом із сусіднього садочку і так погідно на душі, водночас так бентежно. «А я ж і справді молодим не був, — думає Сошенко. — Оце ніби спинився на калиновому мості: а раптом зустрінуся з тим, повз що проскочив? Треба ж колись...»

— Давай, Соха, не будемо ховатися в свою нору — цур їй! Бродитимем доки не впадемо.

— Друже мій найдорожчий, мій іскрений друже! Не було й не буде від тебе ліпшого. Доля моя щаслива — ось хто ти! Та не загрібай же так носками, бо все каміння дорогою повивертаєш! Хай тобі грець, чого ти мене з хідника зіштовхуєш — сп’янів від ріденького чаю чи що?

Отак воно завжди між ними.


Сьогодні Тарас не кличе пити чай, Сошенко б і не проти, однак чомусь ніяково про те казати: простяглися на улюбленій латочці піску, облишивши свої етюди. Сонце роз млоїло, річка приколисала: благодать, мають же бути й такі дні в людському житті. Тарас дрімав-дрімав, а потім очутився, витрусив пісок з чуприни й зітхнув:

— Хороший ти, Соха...

— Приснилося?

Сошенко й сам знає, що він хороший. Звідки? Із спокою, ба навіть з благосності, яка повиває його душу: все таке гарне та миле і, здається, будь-якої прихопленої недосвітом бадилинки досить, аби цілий день чутися щасливим. Батько казав, що такий настрій Господь Бог дарує тому, хто живе праведно: не маючи нічого, він насправді найбільший багач, бо живиться небесними розкошами, а їх не порівняти із земними. «Це схоже на правду, — думає Сошенко». Але хіба можна сказати про нього, що він живе праведно? І до церкви не вчащає, і молитися забуває, і нищечком працює, коли належить пошанувати Божу неділеньку. Гріхів, як реп’яхів на псові! По совісті живе — це правда, по закону, який Ісус Христос дав, а праведність... її немає! Та коли людина може досягнути такого-от блаженства лиш сповняючи закон, то нащо гнатися за багатством, за почестями? А женуться. Може тому, що темні? Може тому, що не зазнали такого-от тихого раю у власній душі? Не дано їм? Сошенко не зчувається, як починає говорити вголос, і Тарас озивається на ті його химерні думки без звичної іронії.

— Со-вість, — повільно промовля Сошенко. — З вістю. Ти, Тарасе, з вістю, я, мабуть, з вістю і ще хтось з вістю, кого ми знаємо. Є такі, що з вістю, а є такі що і без вісті. Вісті — звідки? Вісті — від кого? Від Бога — так? А, коли так, то одним Бог дав вість, а іншим — ні: чому? Виходить, ті, кому не дав, невинні... За що ж їх винуватити, коли не дано? І кому краще — тим, хто з вістю, чи тим, хто без вісті у душі? Тим, хто без вісті, — добре? Як ти гадаєш, га, Тарасе?

— Та, мабуть, незле, коли не дуже й журяться.

— Тоді, виходить, вони невинні. Бо їм у душу вість не вкладено — так, Тарасе? Тоді їх треба пожаліти.

— Аби вони тебе жаліли... Чого ж невинні? Всі знають, що добре, а що погано — сам кажеш, закон для всіх... Дитина ти, Соха, їй-бо, дитина. Й дитиною помреш.

У Тараса, навпаки, зранку поганий настрій, і Сошенко біля нього падкається, як біля хворого, терплячи всі його вереди. Але дозволяти називати себе дитиною...

Сошенко зводиться і, старанно обтрусившись, тягнеться по плащ, який, розіп’ятий на дереві, весело махає рукавами під легеньким вітром. Тарас глибше вгруз у пісок: вшитий за останньою модою сурдут обстріпався й засмальцювався. Вже не дженджуриться — інше у нього в голові, й хто зна, що гірше. Саме час, розпитатися в молодого друга, де це він пропадає вечорами, з якими людьми знається, є ж серед столичної братії і такі, що тільки з пуття зведуть, а діло знов стоятиме. Тарасе, схаменися!

Та от же дивина: щойно Сошенко починає сердитися, на Тараса находить веселий настрій. Ніби на двох їм видано і радощів, і печалей...

— Давай, Соха, поговоримо про щось приємне. От що воно на світі найкраще для людини, як ти гадаєш?

Зненацька заскочений, Сошенко не знає, що відповісти: те, що навчили його цінувати, й досі в ньому бореться з тим, чого дійшов сам, і не дуже йому хочеться, щоб хтось помітив оту його роздвоєність.

— А хто зна... Найкраще — намалювати гарну картину — таку, щоб цілий світ на неї задивився.

— Щоб задивився чи щоб намалювати?

— Щоб намалювати. І щоб світ від того став кращим — добрішим, прозорливішим...

Тарас киває головою, і його невеличкі, а проте палкі очі звужуються:

— А що іще?

— Сім’я, дружинонька вірна, хороші дітки... Та що ти в мене допитуєшся? Кажи як сам думаєш.

— Любити, — видихує Тарас, й від того ніби гадючка ковзає повз Сошенкові душу: вона терпне, замерзає... І справді — чого це він раптом про любов?

— А ти уже любив, Тарасе? — питає перегодя.

— Аякже! — легко зізнається Тарас. — Любив... Уперше — дитиною, дівчинку любив, що по сусідству жила. Вріже собі пучечку, а мені болить дужче як би я сам врізав, хтось її скривдить — убити того ладен. Так мені було хороше з нею, так любо... Вона — моя однолітка, ні, старша: мудрішою була, все розуміла, і я за те любив її ще дужче. І такий тоді світ мені був красний — ходив, мов королевич.

Легенький мороз проймає Сошенка, він насторожується і жадібно ловить кожне Тарасове слово.

— А коли роз’їхались, то стільки я за нею переплакав! Та навіть сльози ті були для мене дорогі, бо доки вони є, то є і любов, є і надія. Та де! Не буде вже вона моя, а все одно колись приїду на неї подивитися, диплом одержу — і приїду. Я ту дівчинку любив і в Дзуні, все думав, що й вона така. Та Дзуня вже не така... Ловка була, красива і руки мала золоті, а щось було в ній аж надмір палке... От не могла вона змиритися, що мусить звичайно жити, все їй хотілося чогось такого... Мріяла стати коханкою якогось зацного пана і ним крутити, щоб через те чогось у житті доскочити. Цікаво, чи збулися її мрії?

— Вона тебе покинула?

— Та ні... То я її покинув. Хотіла, щоб я лиш польською балакав, своєї мови зрікся — хлопською вона їй здавалася, соромилася її. Багато чого мене навчила, спасибі їй... А мову не віддав! І взагалі, скажу тобі, Соха, — не треба, щоб жінка щось забирала у чоловіка, а чоловік у жінки, коли на таке поверне, то треба різати по живому. Кров юшить, а — різати! Любити — добре, любов — велика благодать, а все одно щось є таке, чого не можна віддавати. І за любов не можна! Та й взагалі — з жінками обережно треба...

Стукнувши себе в груди, Тарас підхопився і, підбігши до води присів і жадібно почав пити пригорщами. Таким ще не бачив його Сошенко. Диви, який! Юнак, майже дитина, а вже й жінку мав... Та ще й яку! Владну, упевнену в собі: не ховала, що прагне запопасти старого пана з грубою калиткою, а доти гострила свій чар на молодому, мабуть, сама й принадила його, сама й взяла, такі добряче забивають памороки, вміють! А він їй не скорився, він зірвав посторонки, мабуть, тоді, коли вона цього і не чекала. Мову їй не захотів віддати — іч який!

— Я не суджу її, — веде Шевченко, не повертаючись обличчям. — Розумом вона будь-якого чоловіка переважила, читала багато, характером теж тверденька, а — швачка. Швачка — і тільки! Хто зна, що така жінка могла б звершити, коли б народилася не в бідній сім’ї. А так... Побили ми з нею горшки та й розбіглися.

— Тяжко було? Страждав?

— Та як тобі сказати... За Оксаною я дужче побивався, хоч і молодшим був. Надто вже Дзуні хотілося мною крутити, коли вже не траплявся можновладець, то хоч би ким. А, знаєш, я того і не люблю. Спочатку я їй піддався, а потім то й набридло. Вона до мене польською, а я навмисне українською — та й по тому. Вона мені «Давідзеня», а я їй «Бувай здорова!» Ха-ха...

— То й добре, що так кінчилося, — каже Сошенко. — Бо знаєш...

Слово «любов» ніяк не зійде з його вуст і, ховаючи ніяковість, він говорить перебільшено бадьорим тоном:

— А пам’ятаєш, я розповідав тобі про чоловіка, який мене сюди доставив? І в своїх родичів оселив? Треба сказать, не довго я й жив з чужої ласки, днів зо три, а далі нанесли мені роботи — гроші й з’явилися найняти якусь халупу. Та то вже потім, а спершу — що б я робив з п’ятаком у кишені без родичів та без знайомих? Страшно й згадати... Той хлопець цілий світ любив. А був він якийсь такий, як янгол, що загубився серед людей. Весь аж світився. Цікаво, як у нього з жінками...

— Маєш, Соха, науку. Любити — добре, любити треба, та треба й пильнувати, щоб якась лукава не виманила в тебе душу. Отак, Соха! Душу не треба віддавати.

Не зчувся Сошенко, як уже сам став тихим учнем досвідченого наставника, як помінялися місцями. Та й справді... На сім років молодший, а вже пожив, устигнув набути досвіду. А в нього що? Тільки здаля дивився на дівчат, бо ж розумів: не час. Ось вивчиться, вийде в люди, ось стягнеться з грошима, купить будинок, а вже тоді...

...Золотий пил кушпелить дорогою, й прямує нею молодик, тримаючи на патику чоботи. Він дужий і радісний — це видно з того, як розгойдує дорожню скриньку, як наспівує в такт ході. Він сповнений надії — а попереду в нього будиночок з садочком, де клопочеться молодичка в очіпку, затканому колосками та волошками, а в підчепленій до грушевої гілки колисці — дитинка...

Через любов лежить шлях до того раю, через любов — самої віри та надії мало — тут Тарас правду каже... А, коли ти народився художником, то виключно через любов.

Ріденьке сонце захрясло в бересті що на узвишші. Хряпнули двері, й незабаром дві жіночі постаті пропливли над заростями прижовклої дерези, що буйно обілляла схили: висока, повна, й нижча, тоненька. «Он наші німочки подалися молитися до кірки», — протягло мовив Тарас.

Воно й на краще, що сьогодні вони не пішли на чай, колись же треба й по-чоловічому погомоніти. Та й скільки вони ходитимуть отак — удвох? Хтось же має один лишитися...


Це буде він, бо — любить.

Все йому те підказувало — і відчуття своєї приналежності до богатих та всемогутніх, і ця не по-петербурзьки пишна осінь, що настала після короткочасних холодів, і облишені без жалю картини, і незлобиві Тарасові кпини, а проте він довго не зважувався в те повірити. Чого це саме він, такий буденний зовні, такий непомітний? Адже любов — для обраних, для яскравих, і ті, кого вона торкалася, зазнавали такого неймовірного щастя, що вже не могли точити листя буденних клопотів на дереві життя — метеликами летіли їхні душі в світ, народжуючи пісні та легенди, даючи назви урочищам та озерам. Щоб сподобитися такої честі, треба народитися іншим — рослявішим, сміливішим, а він який? А проте любив, хоч любов його не була палахкотінням пристрастей, про яке пишуть у віршах та романах, багаттям серед ночі — скоріш вона нагадувала запашні луки рідної Богуславщини з півниками навесні, із смілкою та невісточками влітку, з плюскотінням води об білі камені. Його любов мовби належала батьківщині, й кликала туди голосом вечорової пісні, існувала сама по собі, незалежно від тієї, котра збудила почуття: тендітного ненашенського дівчати, якого все смішило — тітка, яка постійно або зітхала або всміхалася, маленький панської породи собачка, Тарасові витівки, власна вимова...
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи