Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка6/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Він ніколи не міг пригадати, про що вони балакали — втрьох, а, бува, і вдвох, зате в його вухах постійно лунав її музикальний сміх та сплеск маленьких долоньок, коли Марійка вітала щось особливо їй миле. Ще — біляві кучерики, які постійно вибивалися з-під косиночки чи мереживного чіпка: усе хотів попросити її розпустити перед ним своє дивовижне волосся, а проте не зважувався: яким правом? То вже Тарас крутив дівчиною і так і сяк, малюючи з неї то Поліксену то Іолу, то хто зна кого. Бідовий хлопець!

Бо Тарас її не любить. Десь пропадає і днями і вечорами, лиш коли-не-коли прохопиться: «А як же там наші німочки?» Ті чаювання, раніш такі безпосередні та милі, стають усе тривожнішими, якась фальшива нотка все частіше вкрадається в їхню чарівну мелодію — може то від невизначеності? Сидить біля самовара бовдур бовдуром і мовчить, вбирає кожен її порух, кожен погляд, щоб потім насамоті натішитися ними як таємним скарбом. Ось вона замінила йому підгорілу грінку на апетитнішу, ось торкнулася його плеча, привертаючи увагу до витівок кота Базиля... «Ясочка моя! — шепотів Сошенко уночі. — Хороша моя! Люба!» І тихі луки пропливали перед його очима, а серед невісточок та смілок — золотокосе дівча, та ні, вже молодичка з кошиком ягід, які несе від сусіднього лісу — усміхнена, пройнята сонцем.

Отак він марив і був щасливий і довго міг би отак розкошувати, коли б не боявся: та ж заберуть у нього цю чарівну квіточку, он скільки очей пасе її в церкві, на вулиці, в крамницях — скрізь, де вона буває, бо ж не пасти не можна. Що тоді з ним станеться?

І от одного дня, знудившись самотою, Сошенко вирішив почати приручувати цю свою любов, як приручають пташку. Коноплі їй треба насипати, дати води. Змайструвати клітку — зручну, простору, вбрану квітами та зіллям. Ні, він таки ж не був створений давати своє ім’я урочищу чи озеру — його любов належала землі, і мала дати свіжу гілку, на якій триматиметься життя з усіма його радощами і турботами. Сошенко вирішив освідчитись.

Того ранку він довго молився, просячи в Бога благословення на такий важливий крок та обіцяючи йому переконати свою дружину прийняти православ’я. «А коли не схоче, то й так буде, — вже спокійніше думав, вбираючись у свій парадовий костюм: разом із суєтними турботами якось одразу прийшла й розважливість. — Бог, як подумати, один, інакше — що б воно на Землі було?» Чи могли між ними постати якісь інші перепони? Та ніби ж ні. Сирота, безприданниця, безбатченко — і цим усе сказано.

Він поїхав на Невський по квіти, й купив левкої у старої квітникарки, вертаючись, вибрав на площі найкращу карету, запряжену породистими кіньми, і те, що такі одразу трапились, витлумачив як щасливий знак. Він попросив візника їхати повільно, бо клієнтові треба подумати дорогою — він справді ще раз усе перебрав по дрібницях, та коли підкотився до парадних воріт Марії Іванівни, відчув щось ніби острах. Квапливо розрахувався з візником і, зненацька захвилювавшись, довго обтріпував поли свого бездоганно чистого сурдута.

Вони ніколи не заходили на половину Марії Іванівни з великої вулиці, а піднімалися сюди від Неви вузенькою доріжкою поміж лопушинням, дерезою, цибатими колосками з плюсклим зерном, зогнилими кошиками та іншим непотрібом, скиданим зверху, піднімалися повз крихітні латочки городів, де ріс кволенький овоч, й дорогою Тарас казав: «Ех, Соха! А пам’ятаєш, які у нас кавуни та дині? А соняшники які, а квасоля?» Дорогою вони перебирали, що в них там зараз, і піднімалися нагору щасливими володарями багатства, яке чекає їх на батьківщині, — до великого, а проте непоказного будинку: старенького, облупленого, оббитого грубими, сточеними шашілем дошками.

Тепер Сошенко стояв перед парадним входом і бачив, що будинок ще й дуже непоганий — двоповерховий, з напівпідвалом, різьбленими віконницями та високими ґанками — нормальний будинок петербурзької дворянки середньої руки, що знала кращі часи. Раптом подумав, що в нього ж нічого немає — навіть кріселка, яке всередині, навіть мереживної скатертини чи важкого мідного свічника — нічого, окрім спогадів про те, як легко йому колись пішов до рук добробут, і сподівань, що далі він піде ще легше: на те учився, долав і голод і холод студентського життя, слухав осяяних Богом людей. Як Карл Брюллов, Гребінка чи Венеціанов... Чи зважився б він звести погляд на таку рожеву перлинку як ця Марійка, коли б і далі сидів у Звенигородці чи Богуславі? Та ні. Посватали б йому дівку, може, не дуже й вродливу, зате здорову, із приданим, беручку до роботи й байдужу до всього, що не приносить статки; народжувала б вона йому дітей та зустрічала б з поїздок по монастирях запитальним поглядом: а чи багато грошей заробив? І ніколи б він з нею не зазнав любові. Глибока вдячність до власної долі перейняла Сошенка, і він смикнув шнурок, прив’язаний до дерев’яного била.

Він почув, як загавкала маленька Лінда, і голос, що засліплював його мелодійним сміхом, шпарко промовив:

— Я не могу, я не могу пускайт, тьотя пішла в кірку.

— Це я, — сказав Сошенко, — Це я — Соха.

— Ой — вигукнула вона й відчинила двері.

І постала на порозі — легенька, в німбі з волосся, з веснянками на носі — достойна легенди чи оповідки, а він же збирався втримати цю чарівну пташку на землі, то ж, переступивши поріг, кинувся у те, що мало відбутися, як у воду.

— Маша! — сказав він. — Марієчко! Хочу висловити все, що маю на душі, а ти уважно слухай.

Вбрана в оздоблене мереживом біле плаття, вона була справжня наречена, і він завершив:

— Я, Машенько, люблю тебе. Люблю до смерті.

Вона кивнула головою, жестом показала, що краще поговорити надворі і, змівши з лавочки опале березове листя, сіла, розкидавши бганки спіднички. Завжди сміхотлива, тепер стала серйозною і ніби аж байдужою, те трохи здивувало Сошенка, і він повторив:

— Так, я люблю тебе, це вже напевне. А ти? Ти можеш полюбити мене? Я тобі хоч трохи милий? Бо я збираюся з тобою одружитися.

— О! — сказала вона. — О!

І ледь пересмикнула плічком, чи то не вірячи в такий поворот подій, чи то замислившись. «Вона молода, — нагадав собі Сошенко. — Вона дуже молода. Зовсім дитина».

Він узяв її руку й притис до грудей — вона не опиралася.

— Я розумію. Ти про заміжжя ще не думаєш. Але час минає так хутко, дівчата виходять заміж рано, а ти у мене сирота, живеш у тітки з ласки. Хіба тобі не краще звити власне гніздечко? Ти будеш у ньому господинькою, робитимеш що захочеш, а я ж і порошинки не дам на тебе впасти. Ти хочеш мати свій власний дім?

— О! — знов мовила вона стиха й задумливо простягла: — О-о-о...

— От бачиш! Звісно, у мене поки що його немає, але я вмію працювати, а там, звідки я родом, художників цінують і грошей для них не жаліють. Я повезу тебе на Україну — до річки, що тече серед білого-білого каміння та серед квітчастих луків — таких, як ти, моя ясочко.

«Рось-Маріє, Рось-Маріє», — долинув до нього крізь роки голос ворожки, і знов його схвилювало поєднання цих слів.

— Маріє! Я не чекаю, що ти одразу даси відповідь: знаю, що того ти не можеш. Подумай, порадься з тіткою — я в неї проситиму твоєї руки, як годиться. Приданого мені не треба — тільки тебе, а заради тебе я гори зверну. То байдуже, що в нас обох нема нічого: ми працюватимем! Я малюватиму, ти клопотатимешся господарством, а лишиться час — вишиватимеш скатерки чи плестимеш. Ти ж маєш такі славні рученята! Удвох ми створимо собі затишненьку домівку — еге ж, моя ясочко?

Вона приязно кивнула головою і мовила:

— Я вже іду.

— Звичайно, ти підеш. Куди тобі — до церкви, мабуть? І тітка твоя вже там... Іди, іди, але знай, що віднині я твій наречений, і вже як наречений буду приходити до вас.

— Не будете платить за цай? — стурбовано спитала вона.

— Та буду, буду, — засміявся Сошенко, зворушений такою безпосередністю. — Аякже! Хай буде спокійна твоя тітонька — що там той чай!

Вона квапилась, і Сошенко вирішив більше її не затримувати.

— Прогуляюсь до річки, — сказав. — Туди, де ми етюди малювали. Бувай щаслива, Марієчко!

Поцілувати не зважився, тільки погладив ту схожу на коштовність руку, а, коли відпустив, то вона скочила на ґанок і зробила кніксен.

— Ходіте пити чай, ходіте! — гукнула, визирнувши з дверей.

А Сошенко крізь фіртку в паркані, що розгороджував великий двір, дістався затилля будинку і пересвідчився що він по-рідному обдертий і ніби аж вдвічі нижчий супроти парадного боку: такими бували й хати в їхньому краї. От і звершилося... Він спустився доріжкою, якою звикнув підніматися, шукаючи собі того щасливого піднесення, з яким сюди прийшов. За час, доки вони з Тарасом сюди не навідувалися, встигли дозріти лопухи — здоровенний їх ким’ях учепився до парадного сурдуту. Віддираючи його, Сошенко помітив, що й штани обліплені якимсь пухом і, махнувши рукою, вирішив унизу привести себе до ладу.

А внизу, на їхній з Тарасом латочці, розсілося якесь веселе товариство: на скатерці стояли наїдки та напої, в кущах виспівував самовар. Троє молодиків, що приїхали великим човном — з квітками в петлицях та купецькою самовдоволеністю на обличчях — притихли, побачивши чужака, насупились, троє гарненько вбраних панночок одвернулися, ховаючи розчервонілі личка. Тягнучи на холошах лопушині кім’яхи, важкі, мов гирі, Сошенко хутко пройшов повз вороже мовчання трьох парочок, відчуваючи водночас і ніяковість і роздратування: «Треба ж! А всеньке літо ніхто сюди й не потикався». Будинок Марії Іванівни стояв із затуленими віконницями.

Зайшов за кущі верболозу, окинув сурдут і ревно обірвав з нього все, на що перетворилися ті прості й чарівні квіти, якими вони з Тарасом ще недавно милувалися, потім дослідив інші частини одягу.

Згадавши пишний свій виїзд, подумав: «Воно було потрібне? Живемо ж в одному будинку... Хто мене бачив, хто з мене подивувався? А скільки грошей убухав здуру! Тепер я маю бути ощаднішим...»

Хай там що, а він чувся мало не офіційним женихом: неземна його любов якось одразу набрала рис земного обов’язку. То було з дитинства знайоме обличчя його долі, і він радів, що розгледів його крізь солодкий туман, що оповивав його останні місяці.


З Тарасом справді щось коїлось Вже не було радісної гармонії весняних та літніх місяців їхнього знайомства, коли чувся мудрим і добрим наставником, на все готовим заради свого вихованця. І мав підстави: в Тарасові буйно врожаїлося те, що в самому — відчував — лиш сіялося. Коли б його тоді спитали, кого він хотів бачити в Карлових улюбленцях — себе чи цього вчорашнього кріпака, — сказав би не вагаючись: «Його! Тільки його». І не було в тому й крихти вимученого самозречення: надто вже різні шляхи їм суджені, аби чутися суперниками, надто Сошенко був далекий від романтичних сюжетів, античних статуй та краєвидів далеких країн — у брюлловському стилі. Ніколи йому не бувати в тих країнах, знав це так добре, що й крихти жалю за тим не відчував; і без цього доля обійшлася з ним, самоуком з маленького містечка, надто ласкаво — гріх і просити в неї більше від того, що дістав. Був скромною квіткою своєї землі, і їй лиш належав. Тарас — інакший. Він — свій і водночас такий, що цілому світові буде цікавий. От тільки б оте велике, що пломеніло в ньому, не пішло на шум та гам, на хизування перед менш удатними художниками та загравання з панночками по салонах.

Однак і це минулося. Не стало вже й тих днів, коли рвалося серце від тривоги за цього хлопця: ану як пустить за вітром свій хист, втратить свою зірку, так тяжко відвойовану в кріпацької долі... Бо ж, бачте, ще й вірші почав писати.

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Воно і справді в нього до ладу виходить, він і піїтом може стати, чого ж... А тільки художник з нього буде такий, що цілий світ здивується — то ж нічого й витрачатися на вірші. Аякже!

Вони працювали. Вдень — в Академії чи на етюдах, а вечорами долали свою кляту темноту: вивчали історію, церковні книжки, природознавство... Тарасові подобалось дізнаватися, як воно на Землі усе збудоване — квітка, каміння чи то якесь творіння. Художнику це треба.

— А вірші — то вже і не треба?

— А вірші — уже й не треба, бо природознавство чи історія — це для освіти, а вірші — то друга муза, вона ж — жінка, а жінки ревниві... Любити одразу двох — то гріх, Тарасе.

— І все ти знаєш, Соха, і все ти розумієш, до всього в тебе правило придумане.

— Аякже! Людина без правил — це ніщо.

— А ти не нудишся сам із собою — га, Соха?

— Буває, що й нуджуся, — погоджується Сошенко і тим чомусь смішить Тараса:

— Ой, Соха! А дай-но краще я тебе навчу танцювати! Ну як це — стільки прожити й не вміти втнути гопака чи краков’яка? Ні, треба щось модне... Качучу — от! Нумо качучу затанцюємо! Не хочеш? Тоді хоч заспіваймо разом.

На осінь поряд із Сошенком жив зовсім інший чоловік — стриманий, думний, певний своїх можливостей. Тарасова душа, над якою Сошенко ще недавно мав необмежену владу, тепер поглибшала, віддалилася, сповнилась таємниць, до яких йому доступу вже не було. Що ж, вольному воля — лети собі, коли орлом вродився.

І Сошенко сказав йому вже як рівному собі товаришу, в чомусь, може, і досвідченішому:

— Тарасе, я, мабуть, скоро запрошу тебе на заручини.

— Чиї?

— Мої. Хіба не час? Ще трохи — і постарію.

— Спасибі, Соха. А з ким?

— А з ким я знався всеньку літо? З Марійкою.

— З якою це ще Марійкою?

— З тією самою. З племінницею Марії Іванівни — з якою ж?

Ніби пружина підкинула Тараса.

— Соха, ти збожеволів. Я бачив, що ти дурієш, але щоб так...

— Це ж чого тобі здається, що я дурію — га? Тарасе? — обвилася навколо серця знайома гадючка.

— Бо не для тебе вона. Та дівчина — для людей. Ти знаєш, хто її батько?

— А хто? Вона сирітка.

— Виборзький бургомістр. Пан. Пропив та прогуляв усе, що мав разом з казенними грошима — то й застрелився, і дочку свою ні з чим у світ пустив.

— То й що? Хіба вона у тому винна?

— Не винна. Тільки вона розкоші з пелюшок знала. З пелюшок — ти розумієш, що це таке? А ти хто? Ти зможеш подарувати їй таке плаття, як я намалював? І такі перли?

— Та нащо вони їй? Чи ж мало жінок щасливі у простій одежі? Вона ще дуже молода, Тарасе. Вона забуде, що знала у дитинстві, а пам’ятатиме, як з милості жила у тітки.

— А в тітки як вона живе?

— Вони, Тарасе, бідні.

— Та бідні ж, бідні, весь час про це торочать. А прислугу тримають! Боже бережи, щоб у кімнатах самі прибрали чи білизну випрали! Як чоботом над самоваром помахає — то це вже і «робіти»? Тобі такої дружини треба — га, Соха? А ти ж художник! Та ж тобі доведеться цілий вік попівські скрині розмальовувати, аби Марі байдикувала зранку й до вечора... Та чи й піде вона за тебе? Гадаєш, їй сниться життя з таким, як ти?

— А хіба то буде погане життя, Тарасе?

— Ні, не погане. Та не для неї! Вона ні за що не пристане на нього. Такі... Ти знаєш, де місце таким невдатним панночкам, як вона? Що з них виходить — знаєш? Он прогуляйся Невським...

І не сказати, що такий уже гнів переймав Сошенка, але й миритися з тим, що казав Тарас, він не міг:

— Хлопче! — підвищив голос: — Я бачив, що ти Марію не полюбляєш. Я навіть розумію, за віщо. Але для мене вона — дитина, чиста дошка, на якій можна що завгодно написати. То горе її, що вона знала оте дурне батьківське життя, а потім залишилася без коштів. Але я заберу її в Україну, я навчу її любити працю, як сам її люблю, навчу тішитись тим скромним благом, яке удвох собі добудемо. І я зроблю її щасливою, Тарасе! У неї ж приданого нема. Хто з нею схоче одружитися?

— Вона не для одруження, Соха.

— Тарасе! Не смій отак казати про мою наречену!

— Вже й наречена?

— Авжеж, Тарасе. І я вимагаю від тебе пошани до неї.

Стало тихо, лиш чути було, як за вікном гукає дроворуб, тягнучи на візочку свій товар, що ясно рожевів під мокрим снігом. «Ох, та зима! — тоскно продумав Сошенко. — Не переживу її. Тікати звідси треба. Разом з Марією».

— Дитина ти, Соха, — стиха мовив Тарас. Велика дитина й завжди нею залишишся. Боже, ну що з тобою станеться? Як житимеш?

Дивно, але ще недавно щось подібне Сошенко сказав Тарасові, який на те лиш весело сміявся. Сошенкові ж було не до сміху.

— Дожився, — похмуро буркнув він. — Дожився, що яйця почали навчати курку. Не рано?

— У чомусь рано, у чомусь і пора. Востаннє раджу тобі, Соха, — викинь свою женячку з голови.

— Сопляк ти... — на тому й розійшлися.

А другого дня Сошенко жалів Тараса: той лишився вдома, не пішов до Академії, зранку поскаржився на ломоту в кістках та біль у горлі. В Академії Сошенко тулився в своєму звичному кутку біля мольберта й не міг зосередитися на тому, що належало малювати: думалось, що Тарас захворів від того, що посварилися. Буває. Сам слабне, коли від когось почує горбате слово, а тут же не хтось сказав, а друг, наставник: хай там що, а душі їхні зрослися в єдине ціле. «Не можна так, — вкотре дорікав собі. — Не можна. Як добре подумати, то не таке вже й дурне радив Тарас. Та ж я люблю! Одружуюсь не просто так — з любові...»

От коли б я замість сердитись ладненько пояснив усе як є — хіба б Тарас не зрозумів? «Я ж головного не сказав, що я люблю, люблю й не можу не одружитися».

І він тихенько згорнув мольберт та заспішив додому, забігши дорогою на базар по мед і пражене молоко. Наперед тішився, уявляючи, як він глядітиме цього хлопця, і той від його турбот розслабиться, розм’якне й стане між ними як колись. Без слів розумітимуть одне одного.

У двері постукав ногою, бо ж руки були зайняті, й одразу зрозумів, що Тарас не сам. «Хто ж це у нас? Хтось із товаришів? То мусить відчинити».

Відчинив усе ж таки Тарас у розщебнутій сорочці, мовчки пропустив Сошенка до кімнати.

— Хтось загостив?

Назустріч йому сполохано звелася Марійка — розтріпана, з плямами на щоках. Зім’ята подушка, розкидані речі — все промовляло само за себе. Одвертість, якась виклична неприхованість того, що сталося, приголомшили Сошенка: стояв бовдурем перед тією, якій кілька днів тому пропонував стати дружиною. Повівши плечиком, вона вмостила капорчик поверх розтріпаного волосся, навіть не пошукавши очима дзеркала, ніби напевне знала, що тут його немає.

— До-сві-да-нія, — старанно вимовила це заважке для неї слово, підхоплюючи свій салопчик. — Я пішла.

Вже причинивши двері, знов розчахнула їх і мовила голосно:

— Я не хочу дом на Украйні, я в Петербурге дом хочу! Адью!

Тарас мовчки забрав з Сошенкових рук покупки:

— Ну що ж, Соха, сам бачив...

Якась млявість і байдужість до всього перейняла Сошенка — отерпле тіло, ніби рій бджіл гув у голові.

— Тарасе, — майже прошепотів. — Отак мені оддячив! Така в нас дружба, таке побратимство? А я ж її люблю. А я ж на ній одружуся, а ти ні.

— І знов тобі, Соха, кажу: не можна тобі на ній одружуватись, загубиш себе. А ти ж талант! Ти ж істиний художник!

— Тарасе, відступися, — ледь вимовив Сошенко збілілими губами. — Кажу тобі — люблю її. Господи, не зводь дівча, ти ж написав поему «Катерина».

Тільки раз і бачив Сошенко таким Тараса: коли Енгельгардтів правитель Прехтель зібрався покарати його різками. «Спалю! — кричали очі хлопця, — стиснуті кулаки, усе єство, що дихало шаленим гнівом. І зрозумів тоді Сошенко: а спалить! Спалить ненависного пана і тим навіки себе загубить. Задля себе він би ні перед ким не принизився, а тут у ногах валявся в молодої Прехтельші, де й взявся хист на всілякі шляхетські штучки. Відблагав, відмовив, відбив. Та чого б він тільки не зробив заради цього хлопця!

— Тарасе...

Але гнів, від якого почорніли Тарасові очі, вже прорвався шаленим криком:

— Так намалюй їй кам’яний будинок у Петербурзі, як я колись намалював карету! Чуєш, Соха? Намалюй! І хай вона живе у ньому!

Не знаючи, чи спроможний дійти до дверей, Сошенко все ж таки рушив у тому напрямку, довго намацуючи клямку, а потім через силу натиснув на неї:

— Іди, Тарасе... Хай тебе Бог береже, а я не можу більше.

Виявляється, Тарасові речі вже були зібрані, плащ лежав на стільці. Вдягнувши його, Тарас одразу заспокоївся і, легенько відсторонивши Сошенка, сказав:

— І тебе хай Бог хранить, повік вдячний буду. Мій іскрений друже... Прийде час — і ти мене зрозумієш, а, може, теж вдячний будеш.

— Іди вже, йди...

Коли Тарасові кроки стихли, Сошенка перейняв напад кашлю. В тому не було чогось нового, але зараз особливо довго не міг віддихатися, притискаючи до рота хусточку. Коли нарешті попустило, побачив на ній велику червону пляму.

Аж тепер мусив подивитися в обличчя своєму справжньому лихові, від якого сподівався затулитися тим, що вище від самого життя — любов’ю.

Незабаром Сошенко покинув Петербург. З Тарасом попрощалися так, ніби між ними нічого не було.


Частина ІІ

НАДІЯ


Вічне, як йому здавалося, свято переходило в будні, а він того не хотів.

Нагадував собі як висадився вночі з дорожнього екіпажу, — вертався на Батьківщину як пан, — під зорі, під сюркотання коників, ладний був у своєму петербурзькому одязі лягти просто в спориш, і навіть пил, що зберігав денне тепло, пахтів для цього квітами. На обрії поміж хмар дотлівали жарини заграви, а при місячному світлі ширяли нетопирі, омахами своїх крил виписуючи якісь магічні знаки, й від отого всього Сошенка перейняло відчуття блаженного спокою, й він подумав, що для щастя йому достатньо цього — затишку, благодаті, — коли церквою здається цілий світ, а в Божому прославлянні беруть участь і дерева, й сонні птахи, й пси, що десь побрязкують ланцюгами, пахощі ж матіоли підносять душу не згірш від ладану.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи