Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка7/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Було пізно кудись добиратися, бо на його очах у хатах догасали вогники, й Сошенко до перших променів просидів на лавочці біля якогось обійстя, втішаючись першою ніччю на рідній землі. Після петербурзької метушні й непевності богемного життя передчував своє майбутнє як добре зоране поле, бо ж хто в нього може відняти єдине, чим по-справжньому дорожив, — снагу до творчості? Аби здоров’я! Аби він жив на цій землі, де води чисті, а зорі ясні, все ж інше прикладеться.

По тому його довго ніщо не переймало. Що оселився в старезній попівській хаті біля залишків згорілої два роки тому церкви — нові і церква й хата будувалися неоддалік, тож часом до Сошенка долинав гомін та вигуки «взя-а-ли»! «взя-а-ли!»... У місто понаїхало чимало сільського люду, й вечорами на колодах збиралися дядьки, а дженджуристі парубки мов ненавмисне спинялися біля них і зачіпали молоденьких міщучок, що, погравши очима, із сміхом тікали за свої високі паркани. Сошенко полюбив бродити вулицями, придивляючись до випадкових сценок, які театр людського життя витворював на його дорозі: ось вбрана в барвисту парочку дівчина жене кіз, а з її коси падають чорнобривці, ось дві старшого віку молодиці сваряться біля відкритого паркана і, дратуючи одна одну, приймають кумедні пози, а священик — поважний, мовчазний, ніби і справді не від світу цього, — докірливо хитає головою на їхню адресу...

Малювати! Причаєні в світлі призахідного сонця два дерева, верхівками яких котяться лелітки, тріпотіння жайворів над полем, де половіють хліби, вечірній задум, коли здається, що ти от-от пригадаєш щось забуте, але таке важливе, або зазирнеш далеко в майбутнє, щоб там видивитися нарешті те, заради чого ти прийшов у цей світ. Сошенко старався відбити всі свої настрої на полотні, але скоро розчаровувався: дерева виходили як дерева, і листя на них не тріпотіло в загуслій тиші, як воно насправді було.

Вважав, що краще йому вдавалися портрети. Однак ані дівчата в хустинках чи квітах зі стрічками, ані хлопці, вбрані з відбитком міської моди, позувати йому не хотіли: «А таке кажете, пане... Не маю часу!» — чув він. Ті, що мали надихати його на майбутні шедеври, відходили геть з трохи ледачкуватою гідністю, яка завжди зачаровувала його в земляках та землячках. З них завжди всього стачало — їжі, відпочинку, успіху, — а тому ціле місто здавалося трохи сонькуватим, сомнамбулічним, хоч і жило напруженим внутрішнім життям. «А може, тут інше? — часом сумнівався Сошенко. — Може, це мене люди не сприймають, бо відчувають чужинця? Не так ходжу, не те говорю, не тим займаюся...»

Це знайоме. Чужинцем він був і в Петербурзі, коли входив разом з Тарасом до пишних салонів, знаючи, що повернеться до своєї парубоцької комірчини, щоб у гостях випивши піднесений на таці келих шампанського, закусити вдома примащеним олією хлібом. Таке було. Однак там він і не збирався ставати своїм, бо ж і не прагнув того, а тут... «Нічого, придивляться, звикнуть — і це минеться».

Поки що ж у цьому завислому поміж мрією й дійсністю житті була свою терпка принада, і він впивався нею, певний, що всьому прийде свій час і він вирішить за нього усе що треба.

Найдовше не вирішувалося із службою: не виділяли та й не виділяли жалування для вчителя малювання, бо й навчальний заклад — повітове училище — особливого авторитету не мав. Але простацької зовнішності директор клявся-божився, що все складається якнайкращим чином, і підстав шукати чогось іншого у пана вчителя немає. Оббивати начальницькі пороги Сошенкові не хотілося, і він безжурно проживав свої петербурзькі заощадження, не гребуючи збирати по лісах гриби та ягоди. Навіть приноровлявся до ставка, де можна посидіти з вудочкою, але там його зустріло товариство замазюканих дітлахів, що мокло в теплій мілкій воді зранку й до вечора.

От хто радів, коли їх малював! Всі збігалися до мольберта, і, сопучи, часом пускаючи слину з одкритих від подиву ротів, спостерігали, як проступало на полотні личко котрогось із них.

— Сашко-о-о! — розлягався сповнений захвату шепіт. — Микола-а-а... Ні, не Микола, в Миколи ніс зовсім не такий... Петько-о-о... Е, так Петько ж сидить удома, бо не пустила мати. Хто ж це тоді?

Ця простодушна критика бентежила Сошенка: він соромився своїх невдач у очах цих хлопченят, як соромився б зауважень Великого Карла, коли б той, зазирнувши до студентів серед побожного захвату, зволив його помітити. Втім, дещо йому таки ж вдавалося: хлопчик, що розмовляє із собакою, двоє істот, щасливих тим, що мають одне одного, самодостатніх у цій щасливості.

А ще він малював дівчину, яка приходила прибирати в гімназійних класах, а відтак і в його помешканні. Була вона ні гарна, ні погана, висока на зріст та заширока в кістці. Такі виходять заміж, стають господинями у власному домі при чоловіках — сумирних та трудящих або ж лихих пиятиках — як доведеться. Але мала ґандж — була глухонімою «Та ж добре, коли жінка мовчазна» — казали хлопці. — Хоч голову не забиватиме дурницями й пащекувати не буде». Але ж брати її, каліку й безприданницю, не хотів ніхто. Дівчина наймалася на різні роботи, бо ж, кажуть, вдатна була до всього, а Сошенкові дісталася разом з казенним помешканням та меблями в ньому. Немов корону, носила на голові важкі плетені кошики з білизною, бо ж підробляла ще й пранням у небідних міщучок. Коли Сошенко пояснив їй на мигах, що гроші у нього кінчилися, платити немає чим, тож прибирати мав помешкання сам, вона захитала головою й навіть видушила із себе «Ні-і...» Одного разу застав її за столом схиленою над паперами: малювала його фарбами і, коли зрозуміла, що викрита, то в її дикуватих очах майнуло щось схоже на погрозу. Мабуть, чекала, що він її ударить у гніві й готова була боронитися. На малюнку Сошенко побачив гроно калинового цвіту із соловейком усередині, якого, здавалося, тримав у повітрі власний спів.

— Ого! — вихопилося в Сошенка. — Та ж ти означена генієм...

Отак він розжився на помічницю й товариша по трудах. Бо невдовзі хлоп’ята роздзвонили містом, що «отой худенький панок» — маляр, і незабаром до нього почали вчащати батьки відданиць, щоб розмалював скриню на придане дочці, й навіть купчики, що захотіли прикрасити нові будинки власними парсунами. Скринями займалася німа Оксана, парсунами він, зароблену копійку ділив пополам, до чого дівка не могла звикнути: брала собі дещицю, а інше відсувала на край стола. Коли він на мигах показував, що то її, чесно зароблене, вона хитала головою: «Ні! Ні!» переконати її було неможливо, зайвого ж шуму він волів не піднімати, аби люди чогось не подумали.

Вона вгадувала, що він говорить по губах, він — по її жестах, та невдовзі те стало їм непотрібно: розуміли одне одного без слів. Була в ній мудрість людини, котра менше від інших маючи доступ до великого людського світу, створила собі свій власний, поклавши за будь-що там стати щасливою, й водночас чиста дитинність, яка не відала зла. Вперше зустрів таку істоту, й не міг з того надивуватися.

Що про них думали люди, спостерігаючи, як до розгородженого попівського обійстя заходить дівчина, котру мали якщо не за причинну, то за браковану напевне? Коли й щось запідозрювали, то даремно: ні в нього, ні в неї і гадки не було про щось гріховне. Просто їм добре працювалося у товаристві один одного, добре мовчалося, добре розумілося. Вся аж світилася від щастя, бо таки ж справді хто б хоч усмішку подарував їй за мистецтво на землі, де кожна друга жінка вміла розписати піч чи вирізати голуба до свята. А тут не хтось — сам пан навчитель заохочував її до роботи, не жаліючи слів похвали. Вона ж скрашувала йому самотність у дощові дні, варила простеньку, але смачну їжу, запарювала чай, а що вже помешкання тримала в чистоті, то й не сказати. Він не чув у ній жінки, вона у ньому чоловіка: то була якась янгольська приязнь людей, далеких від земних пожадань, що дивилися не так один на одного, як на щось третє — мистецтво. Вона все більше й більше вдосконалювалася в малярстві, а з тим і впевнювалася в собі, смілива та незалежна від природи. Біля нього вона оцінила саму себе, хоч їй було призначено провікувати вік біля цеберка та ганчірки, якщо вдавалося знайти роботу, або ж проголодувати, а постарівши натоптати дорогу до церковної паперті.

— Талант! Талант! — повторював.

Одного зимового вечора під Різдво вона принесла йому витинанки. Він обережно розгорнув тонке паперове мереживо й ахнув: то був вивершений сюжет на тему народження Христа. Над яслами схилися коров’ячі голови, Діва Марія тримала на трепетних руках дитятко, у небі горіла зірка, а десь вдалечині брели з ціпками у руках волхви: молодий, старший і геть з довгою бородою. Не стримавшись, він пригорнув її, бо ж — як міг виразити свій захват? Вона відповіла йому обіймами, одвертими та сміливими, й не було в тому й тіні гріха.

Звідки приїхала ця дівчина? Хто її батьки? З ким зналася, де ночувала? Гроші, які вона не хотіла брати. Сошенко складав: нехай їй буде на якесь гідне життя, бо за тим її приреченим мовчанням вгадувався ще й не буденний розум. Як допомогти їй? Що робити?

Під Різдво у його хаті з’явився священик з якогось далекого села. Він строго зауважив, що мало ходить до церкви — тому й впав у гріх блуду ще й з дівчиною, яку покарав сам Господь Бог. Останнє прикро вразило Сошенка:

— Вона німа з дитинства: коли б устигла нагрішити? Якщо покара, то — за провину котрогось з роду, бо вона чиста.

— Чиста чи нечиста, а негоже мужчині приймати в себе дівицю, бо то спокуса для всіх.

— Вона мені — немов сестра, — сказав Сошенко. — Бог бачить — гріха нема між нами. І потім...

— Що — потім?

— Хіба мало чоловіків у цьому місті наймають кухарок, економок, покоївок? Чому ж саме про нас?

— То інше. Вони наймають, а ви ж не найняли її?

— Я плачу їй гроші.

— Тим гірше. Бо всі бачать, що вона аж світиться, коли біжить до вас: ви бідолашну позбавили душевного спокою, а простіш кажучи, голову закрутили. Ви ж на ній не одружитесь?

Сошенко ніколи про це не думав, але сказав з викликом:

— Коли б між нами була любов, то й одружився б.

— Любов? Яка там ще любов? — скривив гидливо уста священик. Як не втягли її у перелюбство, то втягнете — от вам і вся любов.

— Отче! — спробував достукатися до цієї холодної душі Сошенко. — От хоч присягаюсь перед іконою — між нами і подумки нема гріха! Але в дівчині є Божа іскра, а я для неї ментор. Ось подивіться...

— От і подумайте про менторську репутацію, бо як вас брати до гімназії з богемними звичками? Ви ж отроків з пуття зіб’єте...

Оксанині витинанки не зворушили священика — недбало відгріб їх до краю столу.

— Та ж ними церкву прибрати можна!

— То для хати. Церкві це непотрібно.

Візит священика залишив гірку бентегу. Адже — був певен — спокійно заходив у доми, де господарі одверто жили з прислугою на очах цілого міста, а тут... Звинуватити у тому, чого і близько не було?

Мабуть, і Оксану наполохали «добрі люди», бо вона більш не з’явилася ні другого дня, ані третього. Не прийшла навіть на Різдво, коли ціла околиця аж гула од колядок. Де вона? Жалів, що не розпитав, хто її рідні, не надавши їхнім стосункам особливого значення; та що казати! Скучав без Оксани, тужив по її мовчанню, і пензель падав з його рук.

Пустка великої попівської хати дратувала його, бо ж замешкався в двох найменших кімнатах, якими тепер ходив роздратовано, почуваючись самотнім і якимсь знесиленим. Йому вочевидь не стачало цієї позбавленої вроди дівчини з такою глибокою душею і таємницею таланту, яка хвилювала його. Колись йому вже трапилося подібне: Тарас, Тарас, Тарас Шевченко, що лишився у Петербурзі кувати свою долю, долю людини небуденної. Тепер у нього вже нічого не стоїть на дорозі до успіху — велика слава тріпотить над ним крильми. А ця? З цією що робити? «Я одружуся з нею, — вирішив Сошенко. Я одружуся з нею, щоб вона мала змогу вивчитись, стати майстринею, а далі... А далі що? А далі, мабуть, прийде й любов, як вона приходить до тих, хто одружившись з розрахунку, прагне злагоди: та він уже її любить, інакше чого б так млоїла душа, чого це б переймала така бентега? А як не прийде ота любов, то житимуть як брат з сестрою, можливо, щасливіше від інших, бо й щастя багатьох подружніх пар писане вилами по воді. Так, він любив, хоч ця любов його була нічим не схожа на ту, яку пізнав у Петербурзі, та, мабуть, так і має бути, бо ж кохань, стільки, скільки жінок. Тому й наказано триматися весь вік першої. Не суджена йому та перша — то й добре, бо ж образ її занадто скоро подаленів і згас. Тарас правий: йому не можна одружуватися на такій, бо ж це все одно, що вбити власну душу, власний талант. Йому потрібна не гарненька цяцька, а добрий товариш по трудах. Така як ця, щось більше аніж жінка, хоч дурні люди цього не розуміють.

Він щиро відходив усі церковні служби, сподіваючись побачити Оксану серед пастви: вранці в одній церкві, увечері, у іншій, але великої глухонімої дівчини там не було. Перед ним розступалися і, читаючи осуд у людських позирках, молився як ніколи палко, благаючи Господа наставити його на шлях. «Одружуся! Одружуся!» — звучало в ньому. — Зроблю її щасливою, бо вона того варта».

На дворі була страшна заметіль, мокрий сніг забивав віддих, на Сошенка напав кашель: коли приклав до рота хусточку, то побачив на ній червону пляму, якої давно вже не було. Ледь добився дому й заснув мертвим сном.

Три дні за вікном ревіло та мело, три дні він сидів, задиханий, біля грубки, чекаючи дужої дівчини як порятунку, наляканий видимою смертю. Коли в хаті не стало й крихти хліба, двері відчинилися й зайшов директор училища.

— Як пан художник? — мовив він. — О! Маю для вас добру новину: жалування вже призначено, приступайте до роботи.

Глянувши в обличчя Сошенка, злякався:

— Голубчику, що з вами? Хворий? Безпомічний? Та ви тепер один... Цю вашу пасію забрали...

— Забрали? Хто забрав? — без зайвих церемоній спитав Сошенко, чуючи як у ньому закипає лють.

— Та ж родич. Священик у неї родич. Хоч і далекий, та занепокоївся розголосом. В служниці посилати не соромився, а ганьби забоявся...

— Але чого? — обурився Сошенко, вловивши в голосі чоловіка нотки співчуття. — Який привід ми дали людям? Що вдвох сиділи за малюванням?

Директор тільки махнув рукою. Підморгнувши, вийняв звідкілясь пляшку, налив дві склянки.

— Нехай ведеться! Голубчику, воно й на краще — ви ж педагог. Нащо вам каліка, а так — так же не можна, бо ж люди язиками плескають.

— А щоб вони показилися!

— Ну, ну.

Він думав: живе один і після петербурзької метушні так тішився самотністю, а виходить ціле місто стежило за ним і врешті вирішило його долю. Хто сміє втручатися в чужі справи, нехай сердечні, хто сміє розлучати тих, кого звів сам Бог служити святощам!

Нічого не доводив і не пояснював, а просто випив чарчину горілки й загриз хлібом з солоним огірком, який директор приніс з собою. Відчув щось подібне до полегкості, бо ж і справді не знав, що йому робити з тим генієм, який відрив для себе, у світі, де місце жінки визначено жорсткіш, ніж місце кріпака.

Доки приступив до роботи, минуло ще кілька тижнів тихого відчаю, крику без слів, обурення підступністю людською. Та час поволі все загладжував, і за місяць він уже не знав, сумувати йому чи радіти через те, що їх розлучили, бо ж — як дати раду цій незвичайній дівчині? Може колись зустрінуться...


Влітку Сошенкові пощастило: наглядач за богоугодним закладом титулярний радник, людина в місті дуже шанована захотів мати портрет — свій і молоденької дружини. Великі, в добротних рамках.

Великих портретів Сошенко не малював, тож боязко приступив до того діла: ану як у нього нічого не вийде, й на ціле місто набереться ганьби. З дружиною було простіше: свіжість, веселість юності: весняна квітка, що гарно цвіте, а потім з нею вже нічого й не відбувається. Її років на тридцять старший чоловік з ранку й до вечора порпався в паперах, черствіючи душею, мабуть, брав хабарі, складаючи гроші на маєток. Тепер ось на п’ятдесят першому році життя збирається будувати світ, про який мріяв. Сошенко з цікавістю вдивлявся в людину, котра сподівається народити в собі нову душу: невже таке й справді трапляється? Спочатку не вірив — канцелярський щур, таким і залишиться: нудитиме молоденьку жінку, дресируватиме дітей, доскіпливо рахуватиме, в що йому обходяться сімейні вечори, та що він з того має.

Якось Михайло Гаврилович Підопригора приніс пляшку міцнющої «казьонки», певний, що художники без цього не творять. Довго сміявся, коли виявилося, що обоє непитущі, а потім таки ж вирішили перехилити по чарчині, закусивши, чим Бог послав. «Цікаво, коли б його по-справжньому напоїти, то що б з нього полізло? Що в його душі за машкарою добре надресированого чиновника? І Сошенко хоробро налив по другій, по третій, на превеликий свій подив відчувши, що не п’яніє, зате портретованого розбирає все дужче. Щось таки справді рвалося з його душі, бо, затуливши обличчя руками, він почав похитуватися, ніби в розпачі, й стиха ойкати. Четверту чарку ніби ненароком перекинув теж, і тоді Сошенко віддер ті по-чиновницьки мертвотно-білі руки від обличчя і глянув у нього — таке, яким воно тепер було. Побачив зболені, безпорадні очі, і мокрий від сліз, дивно помолоділий вид.

— Батько, батько... Він з мене завжди сміявся і називав потворою, йолопом, дурнем. Я мусив йому весь час доводити, що гідний жити в світі, що вдячний йому, бо не віддав чужим людям, не викинув у сніг, не забив палкою. Він не бажав мені щасливого життя — і я не мав його, я навіть світові не радів. Кажуть: «Як змалку, так і до останку». Невже це правда і в мене нічого не вийде? Мов крізь пустелю пробрів, а що попереду?

І Сошенко сповнився відповідальності за цю зацьковану душу, й малював Підопригору таким, яким той хотів бути. З кожним до нього візитом у його обличчі щось вияснювалося — відтак, мабуть, і в долі. Не вдалося йому стати наставником ані для Тараса, ані для Оксани, а тут — допоміг людині знайти в собі самого себе, заблуклого, і ствердив той успіх на полотні.

По закінченні роботи Сошенка чекав сюрприз: врочисте представлення портрета, що збіглося з днем народження оригінала. Від подібних заходів у великого панства це торжество різнилося мініатюрністю антуражу: маленька вітальня в досить новому будинку, маленькі таці, на яких навмисне запрошені для такої оказії слуги розносили частування, маленький концерт юних талантів, вирощених у сім’ях запрошених. Чиновництво середньої руки й середнього достатку, що вибилося «з низів». Сошенко не любив людей, котрі прагнуть здаватися значнішими, аніж є, але то був світ зі своїми цінностями, де гідність ставили на перше місце, а нестатки маскували жартами. «Може, розживуся на клієнтуру?» — подумав Сошенко, знічуючись від перебільшено пишних компліментів на адресу власного таланту.

Господар підсів до нього з двома келихами шампанського:

— Згодні на брудершафт?

Випили, перечепившись руками, й Іван Максимович подумав, що вперше в житті йому випав такий ритуал: художники одного віку всі були на «ти», а з іншими йому не вдавалося переступити вікову чи станову межу.

— Хочу зробити собі подарунок, — мовив господар. — Одвідаю місто свого дитинства — Остер. Вам там бувати не траплялося?

— Тільки чув.

— То беру вас із собою. Коли захочете, то намалюєте Юр’єву Божницю, залишки церкви ХІІ століття. Гарний пейзаж вийде!

«Мало що стріляє в людські голови після випивки на брудершафт», — подумав Сошенко, однак вранці до його мешкання підкотив візок, запряжений коником, вигляд якого свідчив про те, що на чиновницьку конюшню він потрапив після того, як пройшов усі студії на мужицькому полі. На козлах сидів сам Підопригора. Сошенка перейняло давно забуте відчуття пригоди.

Якийсь час вони котилися вздовж Ос терки, повторюючи її звивини, й перед тим як виїхати на битий шлях, вирішили скупатися. Забралися в комиші і, хукаючи та сміючись від задоволення, наввипередки рвонули вплав до протилежного берега. За плесканням, за веселковими нуртами не одразу збагнули, що гукають до них дітлахи з вудочками, врешті мусили вгамуватися й приставити долоню до вуха:

— Га?

— Не плавайте тут, бо в комишах гадюки сидять на яйцях. І взагалі не плавайте, бо розгніваються русалки.

— Отакої! — здивувався Сошенко. — А русалкам ми чим заважаємо?

— О, русалки — то серйозно. Всіляка твар Божа потомство чи висиджує чи виходжує: не можна шуміти — як ви, художники кажете? — на пленері. Тікаймо, а то гадюки й справді закусають нас. Ну, а коли русалки до них підключаться...

Хай там що, а купання приємно освіжило і краще від брудершафту їх зблизило; роздивляючись милі, хоч і непишні сіверські краєвиди, Сошенко з цікавістю дослухався до розповідей Михайла Гавриловича про тутешні звичаї.

— Атож, до якоїсь пори у нас тут не дозволено ані по плавнях шастати, ані по лісах промишляти. Русалки спокій звірини оберігають! А коли по червню, то їх починають гнати: мовляв, кінчилася ваша пора, йдіть до своїх водяних хаток. Усім селом тоді вбираються у вінки, у руки забирають гілки і йдуть до кладовища, співаючи пісень. Та згукують так: ю-у-у..! От після цього дійства вже можна і очерет жати, і ягоди збирати. Ваше дитинство де минуло?

— На Богуславщині.

— Там теж є такий звичай?

— Та щось не чув.

— А «бороду» у вас кладуть?

— А то що за таке?

— Готуючись вижинати найпершу нивку, господиня лаштує торбинку з ласощами — які вже є. Кладе її під кущик, а діти мають знайти і вкрасти. Та не абияк, а — добиратися до «бороди» належить на чотирьох і нести її в зубах, ще й так, щоб ніхто не побачив. Бо ж то — дарунок для зайця, і тільки зайцеві можна його брати.

— Мені, малому, батько привозив дарунки від зайчика... Яблуко, пряника, шматочок пирога — не знаю де все те допинав.

— І в нас таке водиться. Але й для зайчика — теж кладуть дарунки. Під кущик — по першому снопові, щоб збіжжя родило. І зайчику треба від людей увага... Тож бігає рачки по кущах уздовж доріг дітвора, бува, зіткнуться лобами до гуль — тільки сичать. Від болю, щоб дорослі не почули. Бо — гукне хтось: «А ти не зайчик, бачу тебе, ти не зайчик» — тікати треба. Виказав себе — лишаєшся без гостинця. Ох, і пригоди в нас траплялись з тією «бородою»!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи