Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка8/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

За спогадами про ті пригоди не зчулися як дісталися корчми, де пообідали та підпасли коника. А по обіді Михайло Гаврилович розповідав уже про давнину — про те як чубилися між собою київські князі за владу, а наступ один на одного вели з Остра, де відпочивали та збиралися з силами. А прості люди?

— Ховалися по плавнях та знай відбудовували хати, які згоряли під час бойовиськ. І все те «любов’ю до Руської землі» називалося.

— Які владці, така у них і любов. Я оце думаю, що російське «воспитание» нашою мовою — виховання. Це що ж виходить? Дитину, щоб поставити на ноги, спочатку належало сховати від нападників?

— Атож. Й свої були не кращі від чужих.

— Така у нас історія...

І не зчулися, звернувши на дорогу що ближче до Десни, як наче біла свічка постала з зелених хмар, палахкотіючи на сонце.

— Остер. Вознесенський храм.

— Якщо правитиметься, підем на службу Божу.

— Ікони старовинні?

— Не дуже. От на Юр’євій Божниці...

На Юр’євій Божниці і справді збереглися залишки старовинних фресок. Малював її Сошенко в світлі призахідного сонця, вражений могутністю викладених з бутового каменю стін, скріплених таким цементом, що і віки не могли його здолати. Малював разом з високим, порослим трав’яним буйно цвіттям пагорбом, з розшитими хрестиками гарбузового цвіту городами, які обступили той пагорб, з кицькою, що лежачи у плетеному з лози, вистеленому сухою травою кошику під дерев’яним дашком, вуркотіла над ще сліпими кошенятами. Сошенка, котрий вболівав за тварин, цей прояв чиєїсь доброти особливо зворушив. Говіркий Михайло Гаврилович не заважав йому — десь лежав собі в траві, милуючись небом, і тільки раз підніс до його обличчя долоню з тутешнім пісненьким ґрунтом, перемішаним із дрібними вуглинками: слід пожежі, в якій згоріла церква. Попіл віків...

Але впала темрява, й подорожні мусили збиратися на нічліг. Іванові Максимовичу здавалося, що ніжинський чиновник має тут велику рідню, перед якою не проти похизуватися життєвими успіхами, але виявилося, що нікого в нього немає.

— По смерті матері пішли у люди.

— «А ми й розлізлись між людьми, мов мишенята...» — задумливо мовив Сошенко.

— Чи не про себе?

— Ні. Слова знайомого віршотворця. А який художник!

— Ви зналися в Петербурзі з великими людьми...

— Та певне! — погодився Сошенко, роздумуючи: Тарас уже серед великих чи через свою звичку за все хапатися зійшов на пси? «І нікому його навернути на розум..,» — зітхнув так, що люб’язний Михайло Гаврилович стурбувався:

— Стомилися? Творчість — діло серйозне. Як почуваєтесь?

Мусив пояснювати, що — добре, відпочив, як ніколи.

Переночували на постоялому дворі, а вранці Михайло Гаврилович показав ще й береги Ос терки з ярком, де ховався від батька.

— Й здається мені, що тоді хтось до мене приходив... Чи не янгол-хранитель?

— Та вже ж.

І знов сюжет для картини виник у Сошенковій уяві: згорьована дитина в ярку, а янгол відкидає з її чола волосся й сам плаче, беручи на себе хлопчиків біль. Чим не ікона?

Службу Божу вони вирішили відкласти на інший час, бо Михайло Гаврилович згадав про свої справи, а на Десну ще подивилися.

Саме від берега відходив пором. П’ятеро людей дружно тягли кодолю, а посередині смирно стояли дві корови, оточені козами, що тислися до їхніх боків, кудлатий пес, гавкав на воду, де, мабуть, побачив велику рибину. У дерев’яній клітці подрімували або ж чистили кігтями дзьоби кури.

— Ну чисто біблійна сценка! — засміявся Сошенко. — Хіба що лева з ланню тут бракує.

— Леви не водяться, але б ви бачили, що тут діятиметься за кілька тижнів, коли сіно почнуть возити. А луки тут які — ай-ай-ай! Коні впряжені в хури, навантажені під самі хмари, а зверху ще й хлопчаки галайкають щось своє... корови, собаки, кози, пани з візочками, молодиці з кошиками, чоловіки з корзинами на рибу... циганки з картами, актори, які прибилися до тутешнього театру, зі своїми штучками... І все те обмінюється новинами, зачіпає, підшпичує один одного, бува, і пісню заведе. Життя буяє!

— Славне суденце! Перевозились на ньому люди за князівських часів, перевозяться й тепер, коли вже й пароплави ходять.

— А пором — як віник. Його нічим не замінити! До того ж — людей здружує.

І хлопчиків-рибалок намалював би Сошенко, і вікові дуби на березі, що ніби тримали на своєму товстезному корінні, немов на жилавих руках, усіяну лелітками Десну, і ще багато іншого, однак його новий друг постукав по годиннику, витягнувши його з кишені, і, щиро шкодуючи, що не встигнув насититись цим чудовим краєм, Сошенко сів у візок. «Нічого, я ще сюди приїду, — подумав. — Я неодмінно намалюю, як перевозять сіно через Десну».

Зворотній шлях здався йому зовсім коротким. Дорогою похвалив Михайла Гавриловичу за інтерес до минувшини.

— А що? — знизав той плечима. — Ось вийду у відставку, оформлю пенсіон... землиці прикупив трохи. То чим займатимусь? Збиратиму старожитності й записуватиму різні цікаві баєчки. І те треба! Я ж — чому вам вдячний! Будинок, який маю, розширю, дасть Бог, мої діточки та онучки ще чогось пристараються... я починав ні з чого, так мої ж нащадки твердо на ногах стоятимуть. От і мариться мені маєточок, а в ньому палацик не палацик, але й не міщанський дім. І щоб на стінах — портрети тих, хто рід заклав: мене й моєї дружиноньки, матері моїх майбутніх діточок. Й здається мені, що тоді і я житиму разом з ними.

«Щоб тільки ж тихо було», — загадав Сошенку пригорщу землі з вуглинками. Але — необережне слово стримав: нащо засмучувати доброго чоловіка?

Коли прощалися, подарував Михайлу Гавриловичу малюнок олтарної частини згорілої в ХІІ столітті церкви з кицькою, що годувала кошенят біля підніжжя цієї невеликої, але могутньої споруди. Назвав свою роботу «Мить і вічність».

Побачив її у вітальні на стіні, коли Михайла Гавриловича ховали. До відставки так і не дожив, лишивши свою молоденьку вдову при надії.

«Перевезення сіна на Десні» Сошенко таки намалював... через сімнадцять років по приїзді до Ніжина.


Ти вчитель малювання, і ось перед тобою твої учні. Ти перед ними вмощуєш на видноті античну руку, яку привіз із Петербурга — обов’язкову модель для брюлловських учнів підготовчих класів. Вони ж клали на папір власну руку й олівцем обводили її контури. Ти пояснюєш, чому їм треба опанувати саме цю операцію — щоб збагнути, що таке лінія, а що об’єм, вони ж дивляться у вікно, перешіптуються та й просто терпляче очікують дзвоника, а може й відпочивають від якогось незрозумілого тобі життя. І ти потихеньку впадаєш у відчай.

Ну гаразд: антична рука — зависоко для них. «Щоб б ви хотіли намалювати? — допитувався в них Сошенко. — Що ви малюєте паличкою на землі, вуглинкою на паркані? Щось же ви мусите малювати, бо ж діти не можуть не малювати. Ось — як тебе звати? Ага, Василько! — Що ти малюєш, коли робити нічого? «Котика» — відповідає збентежений хлопчина у сюртучку, з якого стриміли худенькі руки. — «Ну так малюйте котиків! Малюйте хоч що-небудь! (Дідько б вас забрав, хотів додати Сошенко, та вчасно стримався).

Всі котики на малюнках сиділи задом: овал великий із закарлючкою, що мав означати тулуб із хвостом, овал маленький — голова. Вуса з обох боків і вуха. Та які ж закручені виявилися оті хвости — «котики» гнівалися явно на докучливого вчителя!

Хоч в одного був бодай натяк на Божу іскру, щоб можна було її роздмухати! Мужики... Мужицький навчальний заклад, зовсім недавно створений з приходської школи, він ніколи не дорівняється до ліцею, що його заснував князь Безбородько. До чого тут докладати свій хист тобі, навченому мистецтву в Петербурзі? Чи ж твої учні спроможні сприймати прекрасне?

Наступного разу ти приносиш паперову троянду в склянці й сухого метелика, пришпиленого до паперу.

— Малюйте хоч що-небудь!

До кінця уроку переглядав газети, маючи за краще не докучати дітям. Їхні троянди виявилися схожі на ті одухотворені квіти, квіти-зорі, квіти-почуття, квіти-думки, що виходили з-під пензля Оксани, котра ділася невідь де, і йому стало соромно за самого себе. «Соха, — сказав собі. — Ти запанів, панство в’їлося в тебе немов пилюка в оббивку старого крісла, яке стоїть у твоїй казенній оселі, панство як нерозуміння тих, кому Богом призначено творити хліб і тебе, ледащо, годувати. Ти запанів і обледачів, відставши від одного берега та не приставши до іншого. Вони спілкуються із світом власною мовою, а ти її не розумієш. Нащо їм ота антична рука, коли треба щоб їхні душі розвинулися і сповнилися гідності. Учись. Соха!

І він почав учитися з другого місяця своєї роботи. Він уже не казав: «Збагніть, що таке простір» — він запитував:

— Звідки ми знаємо, що живемо в просторі? Ну звідки?

І, відчувши, що нудьга вже не стоїть поміж ним і п’ятнадцятьма його вихованцями, що зведені до нього оченята сповнилися допитливості, продовжив:

— Ось на столі в мене лежить газета, за нею — пензель, а далі — листок паперу. Гляньте, що лежить на ваших столах. Обведіть рукою ці предмети, обмацайте їх.

Вони слухняно мацали свої каламарі та зшитки, ніби вперше бачили їх.

— Тепер зрозуміли? Простір ми пізнаємо завдяки предметам, розташованим у ньому. Яким саме? О молодці! Простір на столиках, а далі? Простір у класному приміщенні... Ну, ну, Васильку... Правильно, стіл, парти, грубка в кутку, кочерга і савочок. Савочок теж... А простір у приміщенні — частина іншого, уже великого простору. Його ми відчуємо, коли вийдемо надвір...

Раптом він збагнув, що й сам робить для себе відкриття, бо ж уперше проник у те, що називається суттю речей: від того аж холодок пішов поза спиною. Доки вони уважно, ніби вперше, роздивлялися те, що мали перед очима — дошку, стілець для вчителя на помості, стіл, він думав, що треба прикрасити оце убоге приміщення: принести квіти в горщику, повісити на вікнах фіранки, можливо, почепити якусь картину...

У класі настала тиша: їх обступила велика таємниця, дотик якої, траплялося, відчував і він під час занять у Академії. «Святий Дух торкнувся нас, — подумав Сошенко. — Святий Дух нас осінив крилом...»

Дзвоник ніби аж розчарував його підопічних з вітряними лишаями на личках і тріщинами на руках. Не вибігали з помешкання, а статечно виходили, обводячи поглядами коридор, бо ж і то був «простір»... Наступного разу Сошенко дав завдання розповісти, що трапилося їм на очі дорогою, й невдовзі стосик списаного паперу ліг на його стіл. Дерева, пси, корови, люди, криниці, птахи, метелики, квіти, свині, чорний козел і жук-рогач...

— Простір заповнений повітрям, яким живі істоти дихають, — розповідав Сошенко далі. — Чому літають птахи? Бо вони спираються на повітря. Гляньте, як повільно погойдується гілка за вікном: люлі-люлі... Вона оточена повітрям.

Дивно! Аж тепер він збагнув, чого ж бракувало брюлловським шедеврам: повітря — ось чого: у безповітряному просторі піднімалися руки приречених на загибель у «Останньому дні Помпеї», у безповітряному просторі падали колони й величні статуї... Він і раніш про це здогадувався. але гнав від себе геть такі думки як нечуване блюзнірство, бо ж — хто він такий перед Великим Карлом, щоб сміти шукати в його творіннях якісь огріхи? Божественним Карлом, що так милосердно опускався до рівня простих смертних...

Якось він зупинився біля його мольберта й постояв навіть трохи довше, аніж біля інших, зацікавившись сюжетом: літній чоловік з хитрувато-примруженими очима тримає на плечі папугу, що готується витягнути з коробочки «щастя» — згорнутий в рурочку папірець, аби вручити його тому, хто кине якусь копійку. Спостерігав цю сцену дорогою до Академії мистецтв, й вона здалася йому гідною пензля. Може, даремно?

— Полудень. Спека, — мовив Карл, легенько торкнувшись його плеча.

Тарас розтлумачив зміст цих слів увечері:

— Брюллов знаходить у тобі подібність з Мурильо. Є такий іспанський живописець, малює ікони й жанрові сценки — з життя простих людей здебільшого.

Він тоді спробував пошукати по лавках офорти з картин Мурильо, але про такі ніхто не чув, і Тарас підсміювався, що йому треба не гаячись їхати до Іспанії: Севілья, балкони з квітами, качуча... «Соха, коли навчишся танцювати оту качучу? Без цього тобі не те що в Севільї — у Петербурзі робити нічого...»

Яка Іспанія! Тут — аби на хліб як-небудь заробити та ще відкласти копійку на дорогу, бо ж — мусив повертатися на Батьківщину, доки сльота петербурзька його не вбила. Севілья не для нього... А шкода! «Може б я знав, чого мені шукати, бо ж — усе навпомацки...»

Брюлловську розкіш душа його не приймала. Пояснював те своєю недолугістю, нездатністю піднестися до таких висот, та десь відчував: йому суджений власний шлях, ще ніким не торований і через те особливо важкий. Можливо, покликання стане його хрестом, але хрест — не корона, хрестів зрікатися не можна. Мурильо... Хоч би одним оком глянути на його твори!

Нарешті він помітив, що п’ятнадцять пар оченят вже з подивом зирять на нього, чекаючи якогось завдання, тож запропонував їм намалювати каламар. Хтось силкувався добитися подібності, а хтось просто поставив посудинку на папір і обвів її олівцем, але то вже його не збентежило.

— Чудово! Ось ви обмалювали каламар точнісінько так я к він є, але — хіба він на себе схожий? Ні. Уважно роздивіться те, що перед вами і спробуйте намалювати як бачите... Молодці! Ви зрозуміли у чому справа? Те, що бачать ваші очі, зовсім не те, що відчувають руки. Руками ви можете обмацати цей предмет і зробити висновок: він — круглий. Але щоб очі побачили оцю округлість, потрібно відчути гру світла й тіні. Поки що на цьому зупинимося, бо ж нам належить осмислити те, що ви пізнали. Адже ж пізнали дещо — так?

П’ятнадцять голівок у відповідь закивали, і знов дзвоник став несподіванкою — не такою вже й радісною, здається. Перерва була потрібна насамперед йому, йому належало осмислити те, що відкрив. Скільки ж він набув, зрікшись зверхності старшого, щоб глянути на світ оцими чистими оченятами! А скільки ще набуде... «Оце, Соха, і є — педагогіка. І зовсім то не кепсько, що ти займаєшся нею, а не чистим мистецтвом».

Увечері спробував записати те, що відкрилося йому на уроці. Словом не володів: чудо сприймання у відчуттях гасло, коли брався за перо, й рука ставала важкою. Знудившись, намалював на аркушику, де спробував викласти свій учительський катехізис, свічку з ледь помітним барвистим обідком навколо полум’я і тріпотінням гнотика: світло вихоплювало частину покривала на ліжку, оксамитне кріселко з різьбленими підлокітниками: це ж скільки працювали над ним чиїсь трудящі руки, це ж кожну загогулинку пропущено крізь душу! Святобливий подив перед таїною світу, так густо насиченого барвами, звуками, зусиллями, подихами, думками, пожаданнями, слізьми, болями, радощами, надіями, зернами, що покільчилися, й плодами, що дозрівають, плоттю, яка зачинається і плоттю, що відмирає — знов перейняло його. «Про таїну хоч трохи!» — вихопилося в нього шепіт, що перейшов у схлип — благословенні сльози перед непізнаним, яке так хочеться пізнати. Сльози ті змінилися болючим кашлем: ох ця осінь, вона однаково страшна що в Петербурзі, що тут. Коли його відпустило, відчув: на замкненій половині щось є.

Таке було не вперше, але заспокоював себе тим, що — примарилося або ж потріскує пересохле за літо старе дерево. Та зараз у нічній тиші виразно чув ляпотіння босих ніг по мостинах, зітхання, стогін... Ось воно підступило до дверей і навіть торкнулося їх, потім подалося в куток, і знову повернулося.

Не міг умовити себе не боятися, бо ж не вродився хоробрим. Зате вродився упертим: бувало, від страху умлівав, а все одно не тікав, якась безглузда гордість не давала оступитися. «Соха, ти коли-небудь помреш від розриву серця, — казав йому Тарас. — Одне, що полохливий, а друге — затятий дуже. Страшно тобі — тікай! Так ні ж: стоятимеш на місці.

Але куди він міг утекти цієї глупої ночі, коли містечко спало під зорями. Хоч скільки стукай у ворота, а не відчинить ніхто. Зате поряд — руїни згорілої церви, де, звісно ж, шастає нечиста сила, яка тепер ось просочилася крізь стіни й товчеться за дверима — і що їй варто здолати їх? За порогом — що? І хто йому віллє переляк, коли від жаху відбере мову? Мохуренчихи давно вже немає...

— Рось-Марія, Рось-Марія, — прошепотів він таємничі слова, ніби молитву.

Горять свічки, по стінах його кімнати товчуться тіні від того, що стоїть за плечима, а над головою в шаленому своєму танку веретеняться примарні нетопирі. О, таємниця простору, що дихнула на нього білого дня у класі з дітлахами! Тоді така ваблива, яка вона страшна тепер, коли ти сам, а до світанку брести й брести густою, як смоль, ніччю. Хто поряд з тобою у тому просторі? Чим він заповнений, окрім того, що бачать очі та відчувають руки? Чому тепло натопленої грубки сприймається як світло, а світло як тепло, звідки оця бентега, коли ніхто живий до тебе не підступається? Хай йому біс, здуріти від цього можна! Єдиний порятунок — малювати, як малював отой, кажуть, божевільний Мурильо, одхрещуючись од ведінь, що обступали його. І хай воно ляпотить скільки хоче, хай навіть дихає за спиною — творчість порятує його і від цьогосвітнього лиха і від потойбічних погроз.

І Сошенко почав малювати оте загадкове світло, що оживляло нетопирів над головою, світло, породжене теплом, аж доки догоріли його три свічки, перетворившись на купки перетлілого сала у кривих мідних підсвічниках. Але тоді вже на землю разом з дощем випав світанок.

Звісно, нічого він не намалював путящого. Запхав папір до грубки, картаючи себе за таке марнотратство, бо ж не міг лишити свідка ночі, яка, хтозна чого так виснажила його. Прагнув проясненості в душі, відтак і в долі. Але що ж його сколошкало? Свій новий день Сошенко розпочав з того, що знайшов сторожа, котрий служив при церкві, і попросив його відімкнути хоч і перекособочені, однак дебелі двері до другої половини перекатної хати, де жив. Той згодився.

Двері осіли так, що заледве пропхалися в отвір, звідки на них дихнуло смутком порожньої оселі. Сошенко обвів поглядом колись, мабуть, пишне приміщення, де було недбале скидано поламані меблі, й раптом побачив великого рудого їжака. Бідолаха ночами гриз стінки, прагнучи вирватися з полону, бо ж на землі лежала купка стружок і трухлятини, яку по собі лишає шашіль. Сошенко взяв до рук тваринку — охляла так, що вже й не опиралася — і засміявся:

— От вам і привід, от вам і нечиста сила!

— Треба його підгодувати, — заметушився сторож. — Я зараз роздобуду молока.

Співчуття простої людини до живої істоти зворушила Сошенка: він і сам переймався долею всього, що бігало, літало і повзало поряд людини, часом стаючи жертвою її жорстокості. «Блажен, хто й скоти милує» — написано в Святому Письмі.

Їжак жадібно допався до молока: спостерігаючи, як меншає його у мисочці, обоє відчували дивну один до одного близькість, ніби хтозна коли заприязнились.

— Що з ним робити? — спитав Сошенко.

— Я заберу до себе. Весна настане — відпущу. Їх тут повнісінько — нехай біжить до родичів і лаштує своє життя. Але як він туди заліз? Хіба коли Оксана...

— Оксана? — перепитав Сошенко, вперше відчувши, що може вголос назвати це ім’я. — Куди вона поділася, ота Оксана?

— А попросилася до монастиря. — Є такий дорогою з Ніжина до Остра... Куди ж їй? Тільки ж... з норовом дівка, таких по обителях не люблять. Хіба що матушка буде до неї милосердною... Та буде! Я ту матушку ще дівкою знав. Панич її один звів, то й заховалася зі своєю бідою від світу. А була славна!

— Про нас теж люди поговір пускали, — пожалівся Сошенко. — А тож усе неправда...

— Та! На те і люди, щоб пускати поговір. Поляпають язиками та й перестануть. Ви, пане, не зважайте на таке.

Це слово прикро вразило Сошенка: справді, від одного берега відстав, а до другого не знає як пристати, та й не дуже хочеться... Раптом до болю гостро відчув свою самотність у цьому краї, де навряд чи й знайде братів по духу, відданих мистецтву. Оксана... От у ній відчував той дух — простій сільській дівці, ще й відгородженій від світу стіною свого каліцтва. Вона б могла йому стати другом...

Але він і так занадто розкрився перед, хай приязною, але чужою людиною, тож поквапився перевести розмову на інше.

— Отак і народжуються побрехеньки про нечисту силу, — мовив. — Немає такого! Правильно кажуть учені люди: все те ми самі вигадуємо, бо ж мало знаємо про світ через нашу розумову темноту.

— Е, не кажіть, — крутнув головою сторож. — Ученість ученістю, але... Ви отут поживете, то й мислити будете інакше. У цьому світі усього є, от тільки грішне від праведного відділяти треба. А то не кожному дано! Тому й мордуються святі люди по пустелях, щоб дізнатися, де Божа поміч, а де — від Сатани.

Аби якось закінчити розмову, Сошенко запропонував церковному сторожу випити чаю, але він відмовився — пішов статечно-сумирний, які і належить тому, хто жив при церкві.

Того дня, нарешті, доставили замовлену в Петербурзі нову літературу — твори Малешотта, — а то була велика радість. От тепер його не лякатиме осіння чи зимова самотність: читатиме собі та читатиме й не потребуватиме чогось іншого. І учням розповідатиме про здобуте, бо, власне, нащо їм ті мистецькі студії, коли до них ні душа не лежить, ні руки не стоять.

Він запропонує їм намалювати зріз дерева й пояснить, що означають оті кільця й все таке інше, розповість про що дізнається. І хай не будуть його учні митцями, але ж не будуть і рабами, бо ж світло знань осяє їхні душі. Авжеж, ото і буде найкраща педагогіка.


Н у й хто цей добродій, що збирається освоювати світову мудрість?

З коляси на дуже високих колесах — навіть у Петербурзі рідко бачив такі — запряженої парою добре вгодованих гнідих коней, на Сошенка зирив хвацького вигляду пан у капелюсі з невеликим, але штудерним пером.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи