Історична повість icon

Історична повість




НазваІсторична повість
Сторінка9/19
Дата конвертації03.04.2013
Розмір3.17 Mb.
ТипДокументи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Не одразу збагнувши, що це звертаються до нього, Сошенко розгублено дивився на цього занадто пишного для ніжинської вулиці чоловіка, і той похопився:

— Сідайте поряд! Куди вас везти?

— Та ж до училища...

З високої коляси вулиці містечка здавалися зовсім іншими: впадало в око, що скромні будиночки міщуків оздоблені різьбою. Там дерев’яне мереживо на дахах, там — на вікнах, а онде двері — ну хоч на виставку: і сонце тобі сходить, і стадо слоників бреде йому навстріч, ніби їх, тих слоників, хто тут бачив!

Сошенко з цікавістю роздивлявся все те, а пан собі просторікував:

— Це добре, що ви цікавитесь Малешоттом. Він всю цивілізацію у Англії як є списав! Отак як воно було тисячу років тому, півтисячі, двісті — ну, скажу я вам!

Від захвату перед цими науковими досягненнями пан насунув на саме чоло свій екзотичний капелюх, і очі, що блискотіли з-під нього, тепер здавалися особливо веселими.

— Той німчура багато розуміє, та коли б ви познайомилися із сером Генрі!

— А це ж хто? — простодушно запитав Сошенко.

— Це Бокль! — вигукнув пан так, що селяни, які привезли свій товар на продаж, злякано озирнулися. — Англієць! Кажу ж — він описав усю цивілізацію так, що ніхто під нього не підкопається. Його не можна прочитати...

— Та ж читаю, — мовив Сошенко.

— Еге! — вигукнув пан. — А де ж ви його візьмете? Хіба що з Лондона. Англійську мову знаєте?

— Та! — одбувся Сошенко, соромлячись зізнатися, щ ніякої не знає.

— Зрозумів! Вам практики не вистачає! Французької вас навчали?

«Ох, те навчання! Й за те спасибі! Хай там що, а чоловік був непоганий, отой Превлоцький, що вмів, того й навчав. Хай хоч яка, але — наука, інакше б топтав батькову стежину... Достойний був чоловік, отой Превлоцький!»

А пан із пюрком, притримуючи коней, щоб не дуже басували, соловейком заливався:

— Французьку вивчають усі, але то пусте! То — для панночок, щоб баки забивали кавалерам, а поза тим — що Франція? Вино, розбещеність... От Англія — оце країна! Ви в Англії давно були?

Сошенкові захотілося зіскочити з дріжок, але — не зважився: сидів і навіть постарався трохи відкинутися на спинку м’якого й дуже зручного сидіння, щоб не справляти враження переляканого дурня, який «аршин ковтнув».

— Е, Англія... Я щойно звідти!

«Он воно що, — полегшено зітхнув Сошенко, нарешті згадавши, що й він не так давно з Петербурга, а Петербург, може й не Лондон, але ж і там люди не зовсім дикі.

— Культура там, наука, поводження, діловитість, строгість у всьому... — скажу я вам. — Скоро енглізується цілий світ! На Лондон треба дивитися, а не на Париж. Париж залишимо дамам... Хоч в Лондоні і дами, скажу я вам... Я познайомився з одною леді... О-о, яка жінка! Займається — чим би ви думали — математикою! При мені засперечалася з одним лордом і каже: «А принесіть мені папір!» І — нумо виписувати на тому папері всілякі цифри, а тому лорду й сказати нічого, бо ж справді — ну що ти скажеш, коли ті цифри у неї в голові сходяться.

— Мовчить? — нарешті стало цікаво Сошенкові.

— Мовчить, бо чи то не розуміється на цифрах, хоч і лорд, чи то не вміє ті цифри гарненько звести докупи, щоб і справді знак рівності поставити поміж ними. Спочатку щось заперечував, а потім вже слухав, одкривши рота. Але ж і слухати було кого! Там така леді! Що туалет, що зачіска, що розум. Дочка поета Байрона. Ви чули про такого?

Поезія не дуже цікавила Сошенка. Вже мав одного біля себе... Замість вдосконалюватися в малярстві, мабуть, і досі римами бавиться. «А й справді, як він там? — подумав, відчувши, що — скучив. — Гарячий... Коли б не вшолопався в яку біду».

Не відчував до Тараса ні образи ні досади — саму вдячність. Молодець, що не дав йому одружитися з тією німочкою. Ну, привіз би він сюди таку цяцю і щоб з нею робив? Довелося би зранку й до вечора шукати якусь копійчину, а так — вільний козак, малює, що душа підкаже, повністю віддається творчості.

— Про Байрона там не люблять згадувати: і бунтарем, кажуть, був, і з жінками стриму не знав, і в Грецію чогось попхався, щоб там загинути... Але ж лорд! Що не кажіть, а роду він високого. В його дочці, Аді Лавлейс, теж відчувається благородна кров. Та що казати!

Пан пересунув свій капелюх на потилицю й для чогось ляпнув по ньому тоненьким ціпком. «Стек це називається», — зрадів Сошенко своїй обізнаності з англійською цивілізацією.

— І от що цікаво! Жінка, виявляється, зовсім не така дурна, як думають наші люди, і знати може не менше від чоловіка. Це зовсім не уймає їй привабливості, а — навпаки! У ній з’являється щось таке... Хочете, я вам історійку розповім? Наполеон замовив собі на ніч — хі, хі — коханку. Знайшли йому підходящу — мм!

— Гарна? — питає.

— Як Венера.

— Палка?

— Немов кайонський перець.

— Розумна?

— Імператоре... Гарна, палка, лагідна — нащо вам розум?

— А що ми робитимемо в антрактах? Не можу ж я двадцять чотири години на добу виходити на «біс»!

Пан розреготався і реготав довго, пустивши віжки так, що вони волочилися по землі.

— І що? — спитав Сошенко, коли він трохи вгамувався, відкашлявшись на додачу.

— А що? Імператорові смак придворного не сподобався, і він послав його воювати. Бо ж, як не кажіть, а так не виходить, щоб не було антрактів, ну, не витягуємо ми, чоловіки. А й справді, про що його з франками говорити? А з англійками не скучиш! Там молоденькі леді у мікроскоп дивляться, жаб ріжуть, з сачками бігають за метеликами, збирають рослини для гербаріїв. А наші? Не той клас! Тільки й уміють що на гітарах та роялях бренькати, ну, гаптуванням займаються. Коли вже торта спечуть, то всі навколо пальчики облизують. Не те, скажу я вам, не те. До жінки треба ставитися не так, як ставляться у нас, щоб не відставати від Європи! Вона людина! От я чув, що один учений дослідив жіночий мозок і виявив, що він ще краще розвинений, аніж у чоловіка. Як добре подумати, то жінці і справді треба мислити за себе і за дітей — а ми як з нею? Мовляв, дурна, годиться тільки народжувати... Ніби чоловік розумніший! Чим він зайнятий всенький день?

«Ну, це дивлячись який чоловік, — подумав Сошенко. — Моєму батькові було чим займатися».

Вже й втретє проїхали пишні колеса повз училище, що заховалося за деревами, ніби соромлячись свого непоказного вигляду. Сошенко сидів не сміючи перебити пана, зачаровано слухаючи його мову. Щось подібне з ним було... З копійками в кишені ладен був пішки бігти до Петербурга навчатися високого мистецтва... А до Лондона уже й не тягне. Минула молодість з її запалом... Чи, може, тут щось інше? Нащо йому Лондон? «Нічого мені там робити, — подумав Сошенко. — Як нічого було робити і в петербурзьких салонах... Митецьке братство — то інша річ. Поїхав би до Іспанії подивитися на роботи Мурильо, та... за що їхати? Може, Бог дасть, їх привезуть сюди в офортах... На вчительську зарплату не буде тобі ні Мадрида, ні Лісабона, а проситися до чиєїсь коляси не хочеться. Навіть до такого пана як оцей. Освічений, а сам кіньми править...»

— Я, знаєте, люблю науки, — вів далі «пан з пюрком», як подумки охрестив його Сошенко. — Встаю я рано, в перинах не маніжуся. І так мені добре за кавою: п’ю собі маленькими ковточками й вичитую по газетах та журналах різні новини. І, знаєте, потрібна мені співрозмовниця. Бо ж — удівець! Половина моя торік померла, та й, чесно кажучи, не дуже я по ній тужу, бо ж... ет, і згадувати не хочеться!

— То одружіться! Такий кавалір...

— Е, хто на молоці обпікся, на воду дмухатиме. Я не про те... Є в мене донька. Дівка — усе як треба, і розумом у мене пішла. Мені б її заміж видати, та не за дурня, що гоцає по балах або в маєтку під спідницею у матінки сидить. Мені такого зятя треба, щоб до науки тягнувся, щоб діловим був, бо ж хочу енглізувати свою маєтність. Не подивлюся ні на статки, ні на походження — аби олію в голові мав. А щоб знайти такого, потрібно й належно виховати, бо ж тоді знатиме, у кого закохатися. Бо дурні ліпляться до дурнів: закон нашого світу такий. А для цього потрібно, щоб дочка читала не тільки французькі романи, а того ж Бокля чи Малешотта. Люблю освічених жінок — в мене така слабкість! Ада Лавлейс три ночі снилася... Ну, лорди мені не по зубах, а от щось трохи нижче знайти спробував. Учительку для дочки, бо з гувернанток та бонн різних вона у мене виросла. То була штучка! Строга, в пенсне, а носик малесенький та кирпатенький, очі щиренькі як у дитини, волосся кульбабкою: лялечка! І чеше: «Бокль, Малешотт». «Ну Малешотт твою мать», подумав, та й спробував підсипатися до неї. Не захотіла! Бач, дикою здалася їй наша України, жінок там, бачте, у теремах замикають. Та хто їх там замикає! І тереми — це ж не у нас. Та вона б у мене як сир у маслі каталася! Сидів би собі за кавою поряд з цією англійською штучкою, а вона мені: «Малешотт, Малешотт...» У нас освічених жінок немає. Навіть серед дворянок.

— Чому ж немає? — зважився вставити й собі слово Сошенко. — От хоч би й велика княгиня Єлена Павлівна, дружина імператорового брата Михайла. А насправді її звуть Фредеріка Шарлотта Марія, бо вюртембурзька принцеса вона. І лекції Жоржа Кюв’є слухала, й науками любить займатися...

Віжки випали з рук зацного пана:

— Ви... з такими людьми знаєтеся?

— Ну...

Сошенко не одразу знайшовся, що відповісти, пойнятий подивом: невже й таке з ним було?

...Вскочив Тарас, як завжди, так, ніби біг з іншого кінця Петербурга, а за ним — хлопець Григоровича з великим пакунком через руку.

— Соха, швидше вбирайся, нас повезуть до палацу! — і безцеремонно потягнув Сошенка за ногу, коли той поліз під ліжко по свою дерев’яну скриньку. — Фрак одягай!

Квапливо розгорнув та розгладив принесене хлопцем, а що Сошенко стовбичив посеред кімнати «соляним стовпом», то заходився розстібати на ньому ґудзики старенького сюртучка.

— Та ну ж бо — екіпаж он чекає! До великої княгині повезуть нас. Це ж вона дала на лотерею найбільше грошей — тепер ось хоче подивитися на мене...

— А я ж до чого? — допитувався Сошенко. — А я їй для чого знадобився?

Ледь не через силу загнав Тарас свого друга в той позичений десь фрак та білу сорочку, ще й строго наказав:

— Не мацай, не мацай себе рукою по місцю, на якому сидітимеш, — воно у тебе не одривається!

До останнього Сошенко запідозрював, що Тарас збирається з нього покепкувати, й навіть коли сіли в невеличку, пропахлу дамськими парфумами карету, не міг повірити, що їх справді кудись запросили. Потім, тлумлячи настійливе бажання мацнути себе по непристойному місцю, аби перевірити, чи теліпаються оті чортячі фалди, квапився погано освітленим коридором анфіладою порожніх залів за чоловіком, що їх допроваджував, аж поки опинилися в блакитно-білій вітальні, оббитій оксамитом. Там було зо два десятки пишно вбраних пань та панів, що бесідували, неквапно відсьорбуючи від келихів із шампанським. Два таких з поклоном піднесли і їм.

Ввійшла невисока молода жінка із синіми очима та рожевим обличчям, і всі до неї потяглися. Крадькома Сошенко старався якнайуважніше роздивитися Тарасову благодійницю.

— Хвилиночку зачекайте, — мовив їхній супровідник.

Сошенко поставив свій фужер на підвіконня, ладний і сам сховатися за шовковою портьєрою. Перемогла цікавість: а що ж Тарас?

А Тарас уже цілував руку жінці в блакитній, як і її вітальня, сукні, вона ж поверх його шанобливо схиленої голови очима когось шукала. Може, його, Сошенка? Та ні ж бо, такого не може бути, бо ж — хто він для неї?

— Єлена Павлівна, — мовив Сошенко до «пана з пюрком». — Принцеса, а якої доброї душі! «При дворе она не ко двору» — це Пушкін сказав про неї. Вона дала гроші на викуп одного талановитого кріпака...

«Пан з пюрком» хотів завернути туди, куди Сошенкові було вже зовсім ні до чого: аби не зіпсувати враження від доброї бесіди, він цього разу таки ж попросив зупинитися біля училища:

— На уроки треба...

Пан розцвів усмішкою:

— Ой, а я не подумав, що ви при ділі, і не сказав головного. Я ж хочу запросити вас за вчителя до своєї дочки. Вона в мене бавиться етюдами, так ви повчіть її. А поміж уроками — про Бокля поговоріть та про новітні наукові досягнення. Можна й метеликів половити сачками, із жабами повправлятися. Розвивайте її! Хочу на той рік повезти Орисю до Англії, так щоб була готовою. Може й до салону Ади Лавлейс втрапимо... То згода?

— Треба подумати, — мовив Сошенко для годиться, трохи лякаючись, що втратить спокусливу пропозицію. Але, цвьохнувши породистих своїх коней, «пан з пюрком» знов обдарував його сліпучою усмішкою.

— Думайте, ваше право!

На уроки він не спізнився, але директор, взагалі-то мовчазний чоловік, щось мав до нього. Це було видно з того, як він кілька разів зазирав до класу, ніби перевіряючи, чи достатньо тихо сидять учні, щораз з якоюсь неприродною люб’язністю вибачаючись.

— Ви чимось незадоволені? — спитав Сошенко після занять. — Краще кажіть одразу.

— Бо ви надумали нас кинути, — з нотками якоїсь дитячої образи у голосі відповів Никодим Петрович. — Убогі ми для вас.

— З чого ви взяли?

— Бо знаєтесь з такими... птахами.

— То й що? Від цього у мене крила не виростуть, щоб відлетіти на інше дерево.

— А хто вас знає... Ви ж навіть плаття своє петербурзьке ще не зносили.

— Бо заховав його до скрині.

Раптом Никодим Петрович ухопив Сошенка за обидві руки і притис їх до своїх грудей:

— Голубчику, не йдіть від нас! Ну, учні у нас не родовиті, не даровиті, так душі ж у них які! Та може, вони більшого варті від родовитих, лиш доля не так як треба розпорядилася. А нам їх треба навчити поважати себе, складати собі ціну, щоб далі вони сміливо пробивалися, а не жили з думкою, що мусять схиляти голови перед іншими. Тепер не те! Навчатися ідуть діти кухарок та покоївок, та й селянам те не заказане. Ну хай немає у нас талантів, а ви гадаєте в гімназії Безбородька їх багато? Гроші там є, це правда, і пихи не бракує, а от таланти... Я, знаєте, скільки боровся за те, щоб посаду вчителя малювання виділили — це ж нас підносить! Малюйте на уроках хоч котиків, хоч Венер — а будьте!

Еге, цей чоловік не такий і простацький як здається. За вічно заклопотаною міною на обличчі з грубуватими рисами — душа справжнього педагога, котрий щиро вболіває за долю своїх вихованців.

— Ви, мабуть, і самі....

— Авжеж! Я — позашлюбний син одного дідича. Знати мене не хоче! А шлюбні діти — ледарі, опияки: тьху! Хай мене Бог простить, що так кажу... Це правда! А мати моя — швачка, з якою він не одружився, і варта вона десятьох таких як він. Жили із себе тягла, щоб мне вивчити... Іване Максимовичу, не полишайте нас!

Потиснувши руку, він побіг, ніби хто його гукнув, а Сошенко вийшов на подвір’я, і юрба учнів одразу оточила його:

— А ми підемо на етюди? А ви нам розкажете про Петербург?

Такі любі допитливі оченята зирять із вкритих вітряними лишаями личок... Зрадити їх? Та жодна панночка не варта того, щоб зосередити на ній свій хист — нехай вона читає чи Бокля чи Малешотта чи кого хоче.

Того вечора Сошенко перебрався в дві кімнати у флігелі, обладнані для вчителя малювання — щоб ніхто не сумнівався, що він тут — не тимчасово.


«Пан з пюрком», мабуть, був певний, що вчитель пристане на його пропозицію, бо за три дні прислав до нього екіпаж — не той, у якому їздив: звичайну колясу, запряжену сивкою-буркою, що проте легко обганяла селянські вози, навантажені мішками зі збіжжям. Млини дорогою ледаче обертали лопатями, і до звичайних запахів домішувався ледь уловимий дух свіжого борошна. Повертало на осінь, але сонце пражило по-літньому.

— Ось тут, — мовив візник, проте коляса ще довго котилася вимощеним корінням старезних берестів путівцем повз якісь таємничі зарості, аж доки показався напіврозвалений, жовтий від лишайників паркан, що дивно контрастував з рівною липовою алеєю, яка вела до великої, хоч і занедбаної кам’яниці з античними колонами. Біля неї валялася побита статуя Гермеса: грубо виліплена голова грецького опікуна доріг та злодіїв дивилася в небо білими безтямними очима. Углибині здичавілого парку світився зарослий кипреєм басейнчик: вода там, коли й бувала, то — дощова.

Сошенка привітно зустріла немолода економка в чистенькому фартушку й запропонувала випити кави із свіжими пиріжками. Снідали на великій веранді, куди було винесено різний мотлох. Дім ремонтували, то усередині лунав перестук молотків: коли вони затихали, то чулося, як десь далеко кує зозуля. Дивно, бо вона мала о цій порі мовчати, як усе птаство, що готувало молодняк до вирію... Від цього невчасного, з нотками безнадії «ку-ку» Сошенкові стало незатишно, і він почав розпитувати, хто такий теперішній господар та звідки його прибило до цих країв. Економка, як і належало добрій прислузі, нічого йому не сказала. І Сошенко, подякувавши за частування, вирішив приступити до обов’язків.

— Панночка на етюдах, — мовила економка. — Ось Катря вас проведе.

Катря, сором’язливе сільське дівча, точніше піддівок, повела доріжкою, повз запилюжені бур’яни в людський ріст: поміж ними вгадувалися кущі смородини та порічок з перестиглими, а подекуди й засохлими плодами. — Це, мабуть, багатолітнє запустіння мало свій невідпорний для художника чар, і Сошенко подумав, що воно може бути чудовим тлом для якогось сюжету — міфічного, а може й місцевого, якщо послухати розповіді діда-характерника.

Панночка сиділа за мольбертом край яруги схожої на миску, що тихо парувала, вичахаючи. Той ледь помітний туман здивував Сошенка. «Тут болото чи що? — Болото, болото... Це кепсько». Пригадалося, як погано він почувався першої зими: он воно що — втік від петербурзької сльоти, щоб прибитися до ніжинської... Що ж воно буде?

Привівши його до панночки, дівчисько втекло, панночку ж так поглинула робота, що навіть на «Добрий день!» не відповіла. Сошенко збентежився, а потім опанував собою — ментор усе ж таки! — й строго спитав:

— Та що це з вами, моя добродійко, що на вітання не відповідаєте? Вушка болять?

— Ах вибачте!

Імітуючи переляк, панночка підхопилася зі свого складного стільчика і зробила кніксен. Мала на собі солом’яне канотьє, блузу з високим коміром та широкий пояс. Її вигляд здався Сошенкові незвичайним, якщо не сказати химерним. «Англійський стиль, — здогадався він. — Зацний пан заходився творити з України Англію і почав з власної дочки».

— Ви навчатимете мене малюванню чи ще й верховій їзді? — манірно спитала панночка.

— Не забагато?

З першого погляду між ними почалося змагання, хто над ким візьме гору, й Сошенко поклав собі не піддаватися цьому дівчиськові, в обличчі якої було щось неприємне. Мабуть, пенсне — надто мале для її широкого тугого личка. Через нього очі здавалися зовсім невиразними.

— І що ж ми малюємо?

Пейзаж. Отой, що простягався перед ним — із схожою на миску вибалкою, порослою бузковими, немов туман, квітами, мабуть, вересом. На картині вибалок має вигляд миски з суницями: барви ядучно-рожеві або ж одноманітно зелені, ще й того відтінку, якого в природі не буває.

— Вас уже навчали? — спитав Сошенко.

— Аякже! І в Москві, і в Києві — скрізь мені батько наймав менторів. Хіба не видно?

— Ні. Гляньте уважно перед себе. Праворуч копанки, що посередині, трава пишно розрослася і такого густо — зеленого кольору. Цікаво, що то за трава? Як-небудь ми туди спустимось і ближче її роздивимось...

— На конях!

— Тут недалеко й пішки.

— А я не звикла трудити ноги!

— Гаразд, — оступився Сошенко, не знаючи, як йому бути з таким норовистим створенням. — За браком коней ми звідси уже роздивимось. Будьте уважні! Над темно-зеленою травою — якісь кущі, вони теж зелені, але вже ніби кульбабовим пилком прихоплені. А далі — тінь, яку відкидає береза, а в її гіллі — пасмуги жовтизни. Гляньте, який ефект: мов перша сивина у косах ще молодої жінки.

— Фе! Які жахливі речі ви кажете! Не бачу я того, що бачите ви, — усе однаково зелене.

— Тоді малюйте те, що маєте під ногами. Такого кольору як у вас, в природі не буває.

— Бо Катря не так як треба змішала для мене фарби.

— Катря вам змішує фарби? Доручити комусь змішати фарби — це все одно, що доручити іншій жінці народити за тебе дитину. Бути такого не повинно!

Сошенко сказав так і злякався: а раптом ця панночка гадає, що дітей знаходять у капусті й сприйме ці його слова як замах на її цнотливість! «Ну й встряв я у халепу» — подумав.

Але панночку втішив такий поворот теми.

— О! Батькові сподобається, якщо ми частіше розмовлятимемо про людську фізіологію... В Англії це можна! Коли вже вам не подобається мій пейзаж, то скажіть мені, що думає Малешотт про жіночі роди?

« Вона збиткується з мене», — подумав Сошенко.

— Малешотт про фізіологію не пише. Малешотт займається історією цивілізації.

— А хто займається фізіологією? Ви мусите мені все-чисто розповісти, бо ж батько наказав вам всебічно мене розвивати. Ге ж наказав?

— Панянко, ваш батько нічого мені не може наказувати, бо я ще не дав згоди ставати вашим учителем. Я приїхав сюди, щоб подивитися, з ким маю діло, і, знаєте... Не звик я дурно їсти хліб: якщо у вас у голові самі каверзи, то мені біля вас робити нічого.

— Ну і чому так? За Малешотта вам би доплатили...

«Хай тобі грець!» — подумки мовив Сошенко і рішуче відступив на кілька кроків.

— Прощайте, панночко! Я навіть екіпажу не потребую — звідси і пішки дістатися до міста можна. З годину ходу, коли отак он навпростець через цю вибалку, яку ви мали необачність намалювати. Прощайте!

Доки він спускався схилом вибалки, панночка спостерігала за ним, притискаючи до грудей свій етюд, хоч обмащувалася у свіжі фарби. Під тим настирливим поглядом від посковзнувся і гепнувся з усього маху найболючішим місцем — «хвостиком», як казав батько. Дарма! Аби не здатися незграбним, поїхав униз, мов на санчатах, по вичовганій колесами траві — мабуть, селяни возили торф, — ще й руками відштовхувався, аби швидше зникнути з очей цієї енглізованої особи. Звичайно, він зараз смішний, але — дарма! Нехай глузує скільки хоче, бо ж більше вона його не побачить.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19



Схожі:

Історична повість iconІсторична повість з часів Хмельниччини Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу
Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк,...
Історична повість iconПрограма з української літератури 5-11 класи за ред. М. Жулинського. К.:"Генеза", 2004 №п/п Дата Зміст уроку Домашнє завдання Література 70-90-х р р. ХІХ ст
...
Історична повість iconТема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23 Тема. «Повість минулих літ» історична книга І збірка епічних творів 28
Тема. «Притча про блудного сина», «притча про сіяча». Біблія святе письмо І збірка літературних пам’яток 23
Історична повість iconУрок № Тема : Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ Климка
Тема: Григір Тютюнник. Повість "Климко". Воєнне дитинство у творі. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних. Образ...
Історична повість iconКонкурс «Історична розминка»
Кожній команді по черзі ставляться запитання. Кожна правильна відповідь оцінюється в 1 бал
Історична повість iconЮрій шевельов історична фонологія української мови
Особливості протоукраїнських діалектів з погляду праслов’янських палаталізаційних процесів
Історична повість iconДмитро вишневецький особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Особа історична й легендарна, нащадок знатного князівського роду, Дмитро Вишневецький
Історична повість icon8 клас 900 років тому у Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані з «Повістю » дати: (8 б.)
Києві був укладений літопис, який дійшов до наших днів під назвою «Повість минулих літ». Кого вважають автором цього твору, як пов'язані...
Історична повість iconТема : Про що розповідають квіти?
Зарубіжна література: повість Дж. Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», розділ Балакучі квіти»
Історична повість icon2009-2010 н р. 7 клас Мова 20б
«Якщо пошукаєш у книгах мудрості уважно, то знайдеш велику користь для душі своєї». («Повість минулих літ») (12б.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи