Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» icon

Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»




Скачати 306.08 Kb.
НазваКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»
Дата конвертації16.05.2013
Розмір306.08 Kb.
ТипКнига

Микола Ткачук.

Передмова до книги вибраних творів М. Стельмаха.

Сайт «Ирпенская буквица»: http://www.ikt.at.ua

Издание: Стельмах М. Вибрані твори. Передмова М.Ткачука. –К.: Сакцент Плюс, 2005.

Книга на сайте: http://ikt.at.ua/load/stranica_avtora/mikhail_stelmakh/61

Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»


«Хвала тому, хто людям у приполі

Несе слова, подібні хлібу й солі,

І співи, гідні слави сіяча!»


Максим Рильський

^ Михайло Стельмах — один із найяскравіших знавців багатств української мови та її необмежених зображально-виражальних можливостей. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до високих вершин в українському письменстві XX ст. Завдяки цьому митець відбив глибинні площини народного життя, визначальні ознаки української ментальності, змалював типові народні характери. У його художньому світі земля і людина посідає центральне місце, де та вісь, за словами М.Рильського, навколо якої обертається цикл романів письменника. У цьому світі йде гостра боротьба правди й кривди, утверджується добро й заперечується зло. Стельмахівське осягнення етико-фшософської системи народного буття, історії не може не знайте живого •ідгуку сьогодні в українській суспільній свідомості, для якої самоусвідомлення набуває першочергового значення.

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінниччині в незаможній родині. До дев'яти років разом з батьками жив в Одесі. В його родині панувала атмосфера шани до праці й повага до людини, любов до природи й краси, яку йому прищепила його мати-білоруска й батько, колишній кочегар на крейсері «Жемчужньїй» під час російсько-японської війни. Одного разу ворожий снаряд влучив у котел, але Панас Стельмах, ризикуючи життям, кинувся в саме пекло і ліквідував пошкодження, врятувавши корабель. За цей героїзм його нагородили Георгіївським хрестом. Це Михайлові пригадали на комсомольських зборах: мовляв, він син офіцера царської армії (такі нагороди давали тільки офіцерам), «класове ворожого еле мента», а тому не має права навчатися у Вінницькому педагогічному технікумі. Ледве вдалося батькові уладнати справу. І сина поновили на навчання. 1933 р. він перший у Дяківцях здобув вищу освіту.

Стельмах почав друкувати поезії з 1936 р., коли вчителював у школах рідного Поділля, а згодом на Київщині, де викладав українську мову й літературу і невтомно записував українські народні пісні. Цей період свого життя письменник змалював у романі «Дума про тебе» (1969). Великий вплив на становлення М.Стельмаха як поета мав М.Рильський, який у його долі зіграв надзвичайно благотворну роль. «Він сором'язливо показав мені свої вірші, од яких так і повіяло свіжим і своєрідним талантом, а також великий зошит власноручних записів пісень — тексти з нотами»,— згадував поет-академік. У 1940 р. Стельмаха було прийнято в Спілку письменників України, а перша збірка «Добрий ранок» (1941) вийшла перед самою війною, її редактором був А.Малишко.

Війна застала поета в Білорусії, під Полоцьком, де він служив рядовим артилеристом-зв'язківцем. У жорстоких і кривавих боях його було тяжко поранено, вивезено в госпіталь на Уран, після лікування служив у караульній роті в Уфі. Та молодий боєць рветься на фронт — його скеровують спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт), де згодом він знову був важко поранений... Не покидав Стельмах і пера, пише пристрасні й полум'яні поезії, Сповнені патріотизму й віри в перемогу над фашистами:

Життя моє—атаки і походи,

На всіх шляхах гарматний ярий грім,

І піднялись в Дніпрі червоні води,

А за Дніпром пустіє отчий дім.

Життямоє — не пісня солов'їна —•

Пожари, кров, натруджене плече.

А за димами встала У країна —

І вража кров сторіками тече.

У І942р. в Уфі й Воронежі за редакцією М.Рильського побачили світ збірки «За ясні зорі» і «Провесінь», а в 1944р. вийшла збірка оповідань «Березовий сік» за редакцією Ю.Яновського.

У грудні 1945 р. М. Рильський запросив Стельмаха як фольклориста на роботу в Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії Академії наук України. Як учений, він ви їжджає в наукові фольклорні експедиції й записує самоцвіти народної творчості, пише розділи до підручника для педагогічних інститутів «Українська народна поетична творчість» (1965). Водночас упорядковує й видає збірники українських народних пісень «Народні перлини» (1971), «Дівчина з леген­ди Маруся Чурай» (1974), «Думи. Історико-героїчний цикл» (1982) та ін.

М.Стельмах плідно працює і на літературній ниві. Зокрема, виходять його поетичні збірки «Шляхи світання» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968), чимало творів для дітей.

Особливо мистецький талант письменника розцвів у прозі. У 1949-1951 рр. побачили свії дві книги — «На нашій землі» і «Великі перелоги», що складають роман-хроніку «Велика рідня». Але славу й визнання йому принесли романи «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1958), «Правда і кривда (Марко Безсмертний)» (1961), «Дума про тебе» (1969), «Чотири броди» (1979). Його перу належить ряд повістей: «Над Черемошем» (1952), автобіографічні «Гуси-лебеді ле-тт» (1964), «Щедрий вечір» (1967); п’єс: «Золота метелиця» (І955), «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», «Зачарований вітряк», «Кум королю» (1967), «Дума про любов» (1971). Життя М.Стельмаха пройшло в творчій і натхненній праці. Великий українець і гуманіст, громадянин і митець-філософ, він усього себе присвятив своєму народові, відкрив­ши світові його духовне багатство, мужність і працелюбство, лагідність душі і її поетичність. Помер Стельмах 27 .вересня 1983 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.

Зовні життєвий шлях незвичайно талановитого митця сприймається як благополучний: великими накладами видава­лися його книги, мав шану й урядові нагороди, був лауреатом різних премій, депутатом Верховної Ради СРСР, академіком. Але Стельмах жив в умовах поневоленої України й антигу-манного режиму, який суворо карав будь-який прояв творчого національного духу, волелюбства, незалежної від офіційних приписів думки. З великими труднощами йому вдалося опуб­лікувати «Велику рідню», адже радянська цензура в Україні була немилосердна до національне самобутніх творів, дово­дилося вирізати «неблагополучні» розділи й епізоди, робити кілька редакцій,, щоб, нарешті, в такому скаліченому вигляді він дійшов до читачів. Скажімо, дев'ять років пролежав у редакціях його роман «Чотири броди», бо у ньому письменник посмів зачепити заборонену офіційною ідеологією тему голодомору 1933 р. в Україні. Великі митарства довелося йому перенести і у зв'язку з постановкою п'єс на сцені. Зрозуміло, що в таких невільницьких умовах талант письменника не міг розвиватися природно, був здеформований тісними рамками «соцреалізму». Тому в його творах є певна данина тодішній офіційній ідеології. Але найчастіше «правильні» постулати виголошувалися героями декларативно, штучно, що знижува­ло естетичну природу творів митця. Тоді порушувалася художня правда. Врешті, письменник надолужував дидактизм за допомогою романтично-піднесеної стилістики, багатої палітри, спертої на поетичне народне мислення, що спрямовувало його до глибокого осмислення буття народу.

Водночас індивідуальності і творчості Стельмаха притаманні риси уродженця Поділля: волелюбність і козацький демократизм, закоханість у природу, землю і щиросердний захист людської гідності хлібороба, надзвичайна філософська заглибленість і вміння у звичайній події, ситуації, простому трудівникові побачити небуденне, прекрасне, піднесене. Стельмах формувався в річищі етико-філософської народної концепції, у якій земля є першоосновою всіх моральних засад, першоосновою життя не в матеріалістичному (як це тоді трактувалося в дусі марксизму) розумінні, а в первісному, споконвічному, біблійному й міфологічному. На його світорозуміння з дитинства мали великий вплив народна пісня, дума, обряди й звичаї, про що з таким пієтетом розповів митець у автобіографічних повістях «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір».

Літературними вчителями Стельмаха були Шечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Коцюбинський, Г.Косинка з їх пильною увагою до долі людини і її внутрішнього світу. Письменник продовжив у другій половині XX століття тяглу традицію лірико-романтичної стильової течії в українській прозі, започатковану ще Ю.Яновським й О.Довженком. До цієї стильової течії належали О.Гончар, Л.Первомайський, В.Земляк, Є.Гуцало. Характерними ознаками її є захоплення героїчними народними характерами, поетизація, навіть ідеалізація простої людини, підкреслення незвичайного, титанічного в її вчинках, ліризм і експресія в змалюванні подій, емоційне переживання світу персонажами, змалювання найбільш піднесених моментів їх душевного буття, романтичний цафос і пильна увага до фольклорних образів і символів, метафорична сконденсованість письма. Стельмах органічний у цій стильо вій течії, але втілив і її слабкі ознаки. Зокрема, у його творах спостерігається надмірна ідеалізація одних героїв і змалювання чорними фарбами «негативних» персонажів. Прозаїк зловживав риторикою й публіцистичністю викладу, сентиментальними епізодами і надмірно-штучною зворушливістю. Він милувався інколи ефектними, але логічно не виправданими ситуаціями. Його палітрі притаманна непомірна «закучеряв-леність» й бароковість стилю, хоча й надзвичайно поетичного.

^ Лірика ніжних тонів. Тематика поезій М.Стельмаха не відзначається всеохопністю, проте це надзвичайно глибока й змістовна лірика. На ній позначилася школа М.Рильського, якому він присвятив вірш «Дощ», що увійшов до першої збірки «Добрий ранок». Водночас сонцепоклонництво, милозвучність і музикальність образу зближують його з П.Тичиною: «Йдуть дівчата до озерця / У вінках із квітів, трав. І говорю їм: «У серце / Я зірницю заховав». /І тому пливе в світанок / Щиро пісня молода/ І говорить: «Добрий ранок, / Земле, сонце і вода!» («Добрий ранок»).

Поет став справжнім майстром пейзажної лірики. Він натхненно поетизує природу. У цьому процесі важливу роль відіграють кольористичні епітети, метафоричне письмо, персоніфікація: «Ловили віти дощ зелений, / Спускали вниз важкі разки. / В жита ввігнались дужі клени. / Клювали листом колоски. // Прорвали небо перші вдари, А ниви колесом шумлять, / Гарячі щуки плещуть в хмарі, /їв невідь ловить їх земля» («У дощ»).

Головна естетична настанова поета — яскрава образність, відкриття неймовірно прекрасного світу, повного звуків і мелодій, фарб і відтінків.

Красу природи Стельмах бачить у буденному пейзажі, у зміні барв і тонів кожної пори року. Він щедро вводить у пейзажні картини назви зілля і квітів, багатий світ любовно вивченої рідної флори і фауни. Митець олюднює .природу, передаючи багаті настрої ліричного героя. З цією метою він вдається до уособлення й анропоморфізації (олюднення) явищ природи. За допомогою метафоричного мислення одушевлюється осінь, весна, дощ: «Дощ босоніж входить в ниви, / Гне в сережки срібний колос, / Жито схлипує й сміється, / Подає пшениці голос». Верби-подолянки, мов дівчата, біжать до лісу, а полохливий червень приносить полям молоко («На світанку»). Пахощі асоціюються зі звуком чи барвою — сріблястий звук сміху, осінь пахне кропом у селі, вогняними антонівками, золотистим зерном. Така яскравість кольористики підсилює емоційний настрій ліричного героя.

Пейзажі-фрески, пейзажї-мініатюри, пейзажі-образки олюдт нені, наповнені життям і працею хлібороба: сівба, переджнив'я, косовиця, жнива, пора збирання грибів. Вони ідилічні, адже відбивають мрію ліричного героя жити у гармонії з усім прекрасним світом. Природа для Стельмаха — могутнє джерело життя, невичерпна скарбниця справжньої мудрості, арена вияву природних почуіггїв людини. І все це відтворено з любов'ю до рідної землі: «В чужих краях, в казках ніколи / Краси такої не знайти. /Пахучий хліб у нашім полі / Росте без сл» і гіркоти».

Багатий душевний світ ліричного героя лірики Стельмаха особливо розкривається в інтимній ліриці. Він щедро використовує народнопоетичні образи, зокрема вишневого саду, блакитного льону, де зустрічається юнак з милою («Де льон цвіте»), оспівуючи їхнє кохання. Для поета любов —найвища цінність життя. Благородність почуттів, душевне піднесення закоханих передаються незвичайно майстерно. Народнопісенні образи набувають у ліриці Стельмаха багатообразності та ємності: метафори, порівняння, символи, метонімії і синекдохи психологічно оригінальні, неочікувані. У поезії «Соснове відерце» юнак зустрів дівчину, що несла кленовий сік у сосновому відрі: «— Напийсь, юначе, на здоров'я, — /І подало відро мені. / — Хороший сік. Спасибі, серце! / Вона ж ласкаво: — Будь здоров! / Не знали ми, що у відерці / на дні таїлася любов». Амплітуда почуттів ліричного героя надзвичайно висока: його охоплює туга Градість, надія і розчарування, щирість і шляхетність почуттів.

У багатьох поезіях митець змальовує чарівний образ дівчини - сіверянки, красою якої милуються луки і сади, пояі-яка увібрала в очі півнеба, милої, схожої на вишневий цвіт. Але особливо чарівний образ дівчини змальовано в поеетичиій мініатюрі -«Поміж березами дівча іде». Стельмах передає піднесений настрій ліричного героя від зустрічі з дівчиною у березовому гаю. Лірик вдається до кольористичної палітри, що набуває символічного значення і своєрідного пси-хояргічного акомпанементу: ніжно-серпанковий, рожевий світанок і небо, гай білих берізок, хвилі його галузок, що неначе співають: «галуззя молоде пісяі виспівує привітні». Це метонімія, насправді співає дівчина — «Поміж березами дівча іде /Ухусточці блакитній.// Рукою гладить тасьмо золоте, / їде, співаючи, в долину...» Так окреслюється внутрішній портрет героїні — радісне сприйняття світу як гармонії і краси, а тому гад такий настрій хочеться співати. Це небу-денне враження передається ліричному героєві, адже співаюча дівчина розбу­дила в серці бентежно-радісний і святково-романтичний наст­рій. Ліричний герой відчуває себе сп'янілим від захоплення життям, від поривання душі до прекрасного, з якими асоцію­ється дівчина й молодість: «А дівчина, як молодість, пішла / У хусточці блакитній».

Є в творчому доробку поета і поезії, присвячені Україні, написані в роки Другої світової війни, героїчному подвигові бійців, стражданням матерів, які виглядають своїх синів із війни, але ніколи вже не дочекаються їх. Особливо цікавими є дитячі поезії, що побачили світ у книжечках «Колосок до колоска» (1951), «Як журавель збирав щавель» (1957), «Ой весна-зоряночка» (1977) та ін. Ніжним ліриком започаткував М. Стельмах свою творчу дорогу, але таким він залишився і в прозі.

^ Трилогія про долю народну, її становлять три романи «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», їх об'єднує тема людини і землі у складному перебігу подій першої половини XX ст. У стельмахівському селі відбивають­ся найгостріші проблеми буття української нації. У романі «Хліб і сіль» змальовано українське село напередодні і під час російської революції 1905 року. Як і М.Коцюбинський у «Fata morgana», А.Головко в романі «Мати», Стельмах ство­рює багатоликий образ народної маси, її найхарактерніших представників — Дуная, Чайчиху, Поляруша, Щербини та ін. персонажів. Земля у романі «Хліб і сіль» виступає соціально-психологічним чинником у долі трудівника, герої марять чи розмовляють із землею: для Дуная вона — «мужицький вузол, Богом і людьми закручений, зав'язаний», для Івана Чайченка — «петля», в котру «мужик мусить лізти». Але у Стельмаха ое-лянин-трудівник з об'єкта жалю стає суб'єктом історії, піднімаючись на боротьбу із соціальним злом і за свою землю.

Болючі пошуки селянином свого місця в житті після революції, його хитання і манівці, боязнь нового і засліпленість у роки громадянської війни відбиваються в романі «Кров мюдська не водиця», що виріс із прологу «Великої рідні». І хоча в основу конфлікту твору покладено так звану «класову боротьбу», культивовану «соцреалізмом», проте за силою гуманізму, щиросердним вболіванням за долю української нації — це один із кращих романів тодішньої літератури. За жанром — це доцентровий роман, тобто він сконденсовує й ущільнює людські дії і долі в короткий відтинок часу, ставлячи їх перед проблемою вибору й прийняття рішення, коли людина найповніше відчуває відповідальність за майбутнє. Цей вибір, немов фокус, вбирає всі суперечності доби й зумовлює всі пружини сюжету.

В основу роману покладено складні події громадянської війни (періоду 1919-1921 рр.), але сюжет зосереджується навколо центральної події — розподілу землі, розкішної і вбогої, ласкавої і жорстокої. Вона завжди манила селянина «теплим дзвоном червоної пшениці і гнала в холодних кайданах у Сибір; вона пестила руки м'яким, як дівоча коса, колесом і рвала спини німецькими і гайдамацькими шомполами. То невже вона й тепер поманить і обдурить дядька?». Події періоду УНР і діяльність Симона Петлюри (відповідно до радянської історіографії) письменник загалом оцінює спрощено. Правда, політика УНР щодо землі була сліпо-нерозважливою, чим і скористалися більшовики на Україні. Але вони на поміщицьких землях стали запроваджувати комуни, сози і пропонували відбирати землю у заможних селян — куркулів. Внаслідок такої політики, справді, на селі точилася гостра й непримиренна боротьба, з неперевершеною художньою силою яку відбив Стельмах у романі.

Вічну тему «людина і земля», «влади землі» над нею письменник хотів висвітлити по-новому. Пафос роману полягає у гуманістичному утвердженні людини як найвищої цінності на землі. Більшовицькі ідеологи твердили, що людина — «гвинтик», прищеплювали сліпе поклоніння перед комуністичними ідеалами, що виразилось у такій жорстокій і антилюдяній формулі: «Хай загинула людина — аби торжествувала комуністична справа». Проти цієї дегуманізації поле-мічно спрямований роман Стельмаха. Гуманіст, він силою свого мистецького таланту, логікою вчинків персонажів і яскравими епізодами протестує проти такої «філософії», яку сповідував і взяв до практичного втілення сталінізм. Романіст показує, що загибель кожної людини — не просто ще один крок до втілення «справи», а й непоправна втрата.

У трагічні хвилини розповіді звучить прекрасний самотній голос, що «невідомо для кого з кобзарською тугою підіймався по битій подільській дорозі, невідомо кого благав не проливати людську кров, бо Людська кров — не водиця —

Проливати не годиться».

То сліпий кобзар Андрійко силою людської любові благає зрячих «бути людьми, не проливати людську кров, бо вона ж не безрідна водиця, що тримається й на травиці, в озері й криничці, а кров тільки тримається землі...». Земля, що покликана народжувати життя, обливається кров'ю, стає причиною смерті. В цьому й виявляється справжній гуманізм українського митця. Він заперечує владу землі над людиною, яка має мати владу над нею. Віра у людину, її здорові, прекрасні начала утверджується письменником послідовно й цілеспрямовано.

Роман «Правда і кривда» (1961) з'явився в часи хрущов-ської відлиги. У ньому Стельмах сміливо порушив актуальні проблеми буття тодішньої людини й суспільства, засудив фашизм і сталінізм як найбільшу кривду і зло, втіленням яких є тоталітаризм, що спотворював найвищу правду буття, дух і волю людини. Фольклорні образи правди і кривди супроводжують героїв роману. Вони — критерії поведінки і вчинків людей, співвідносяться не з партійними, а з народними моральними ідеалами. Ігнорування гуманістичних норм життя в країні, процвітання доносництва, всесильності репресивних органів, безгосподарність, бюрократизм, бездуховність — усі ці проблеми, що мали місце в радянському суспільстві, сміливо обговорює митець у романі. Тому проблема боротьби правди з кривдою набуває універсального змісту, адже це змагання точиться з давніх часів і до наших днів. Романіст оперує гігантськими, всеохоплюючими образами-символами — Війна і Земля, Життя і Смерть, Правда і Кривда. Він розглядає буття як безперервну сутичку правди і кривди, поетизує мужність і відвагу людини, яка стає на поєдинок з кривдою, безкомпромісно служить людям. Письменник заперечує непе­реборну силу обставин. Чесні люди дієво втручаються в жит­тя на боці правди й гуманності. Відкинувши романтичний фаталізм, він вважав, що ланцюг долі — мертвий, а людина — жива і повинна захищати свою гідність і правду, які б перешкоди не довелося їй подолати.

Такий гостросучасний твір викликав жваву дискусію, яких взагалі після розгромної дискусії 1925-1928 рр. не було в Україні, її розпочав І.Світличний, згодом письменник-диси-дент, політв'язень брежнєвських концтаборів. У статті «Боги і наволоч» (Вітчизна. — 1961. — № 12) він схвалив суспільну концепцію роману, щире вболівання митця за долю хліборо ба. Критик відзначив, що Стельмах уперше в українській літературі «прямо і відверто, без різного звичайно в таких випадках словесного туману пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками». Йому імпонувала безкомпромісна позиція і громадянська мужність письменника, правдиве зображення втрати віри селян у колективне життя. Водночас Світличний вказав і на слабкі сторони твору Стельмаха: у деяких епізодах ідеалізацію, прикрашення дійсності (епізод, коли у колгоспі нічим годувати худобу, і конюхи йдуть красти сіно для колгоспу у своїх же хліборобів), декларативне висловлювання справедливих думок, а не через вчинки 5 долю персонажів, однозначний поділ їх на «чистих» і «нечистих», позитивних і негативних героїв, «чортів і ангелів», «богів і наволоч».

Участь у дискусії взяли такі критики, як В.Беляєв, Ю.Бурляй, О.Бабишкін, Б.Буряк, П.Колесник, Л.Новиченко та ін. Найбільш гостра полеміка розгорнулася навколо образу Марка Безсмертного, підкреслення прозаїком його «ідеальності», як і інших героїв, способів романтичної ідеалізації життя і її від'ємних аспектів, творчої манери Стельмаха, його стилю, зокрема публіцистичності у повіствуванні, доцільності саме такої композиції твору тощо. Водночас критики дійшли висновку, що «Правда і кривда» незвичайно широко охоплює злободенні проблеми нашого життя і висвітлює їх з позиції гуманізму, що є справжньою ознакою високомистецького твору. Зважаючи на гостре порушення важливих суспільних проблем, Л.Новиченко визначив жанр «Правди і кривди» як політичного роману. В 1988 р. Г.Штонь відніс жанр роману Стельмаха до народного: фольклорний образ правди у ньому трактується не з офіційного погляду, а з народного. Однак за структурою «Правда і кривда» є романом відцентровим, тобто панорамним. У XX столітті так писали У.Самчук, Григорій Тютюнник, А.Дімаров, Ірина Вільде, Т.Драйзер, Дж.Гол-суорсі, Дж.Ліндсей, Г.Манн, Р.Мартен дю Гар та ін. У побудові роману Стельмах спирається на традицію Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?») та А.Головка («Бур'ян»). Ідеальний герой Давид Мотузка повертається в рідне село, де панують антинародні сили зла, бореться з ними і поновлює справедливість, себто Йде традиційна боротьба між силами зла і добра, і добро перемагає. Цей же сюжетно-композиційний прийом застосовує і Стельмах. Марко Безсмертний повертається з госпіталю до зруйнованого війною рідного села і стикається з силами кривди, долає ці сили, а тому перемагає Правда. Цій головній ідеї підпорядкована вся структура роману «Правда і кривда». Хронологічно дія розгортається з кінця 1944 р. до осені 1945 року. Але письменник охоплює події і громадянської, а в пролозі і Другої світової воєн, довоєнних років життя селян. З цією метою автор застосовує такі композиційні прийоми, як ретроспекцію, спогади героя про минуле (спогад Безсмертного про свою молодість, перше кохання, Степаниду й Оленку, несправедливе ув'язнення через донос Безбородька, участь у боях на фронті тощо), вставні новели (розповідь Григорія Задніпровського про нещасливе кохання, «турецьку неволю», участь у партизанському загоні), вставні епізоди (розповідь про героїчну смерть партизана Кульбабенка), сни. Ліричні відступи, хоч і не рухають романну дію, але розширюють обсервування дійсності, дають оцінку явищу. Важливу естетичну роль відіграють такі композиційні одиниці тексту, як описи (портрети, інтер'єри, пейзажі), діалоги, внутрішні монологи, невласне пряме мовлення. Епілог роману — це дещо щаслива розв'язка у житті героїв, яка тільки приглушує трагічність часу, адже сталінізм, кривда ще не були повністю подолані. Але тут, очевидно, потрібно мати на увазі часову відстань. Роман написаний тоді, коли культ особи Сталіна громив Хрущов (до речі, прототипом безіменного секретаря центрального комітету компартії України у вишитій сорочці був Микита Хрущов).

Жанровою ознакою твору є його панорамність — широке змалювання складної картини життя тодішнього суспільства. Сюжет роману є концентричний, тобто зображує ці події в причини о-наслідкових зв'язках. Це дозволило письменникові ввести в романну дію значну кількість дійових осіб, відбити їх складні стосунки, висвітлити становлення і формування їх характерів, змагання, боротьбу правди з кривдою у різних ділянках життя. Отже, роман має кілька сюжетних ліній. Центральною лінією твору є лінія життя і змагань Марка Безсмертного з кривдою. Герой з односельчанами бореться за відбудову колгоспу і, як їм здавалося, за щасливе і заможне життя, з потворним сталінізмом у суспільно-політичному житті країни, за утвердження гуманних принципів життєдіян-ня. Він захищає людей від кривди з боку різних носіїв зла — безбородьків, киселів, поцілунків та ін. Ця лінія охоплює такі сюжетні вузли, як повернення після госпіталю Марка у рідне село, радісна і печальна зустріч з односельчанами (повернувся довоєнний голова колгоспу, який дбав про людей!), гострі сутички біля ставу з Безбородьком, Киселем, виступ Безсмертного на пленумі райкому партії, обрання його головою колгоспу, дружба із Задніпровським та Броварником та ін.

Другою важливою є сюжетна лінія Григорія Задніпровського. Найгостріша конфронтація відбувається між ним і Поцілунком, що й надає динаміки у розвитку романної дії. Автор застосовує й інші бінарні опозиції, зокрема Задніпровський — Катерина, що поглиблює психологічний аналіз персонажів. Окремими сюжетно-бінарними опозиціями позначе­ні лінії Безсмертний — Степанида, Броварник — Кисіль, Без-бородько — Марія Покритченко, Поцілуйко — Василина. За допомогою цього традиційного архітектонічного принципу Стельмах передає образ епохи та народу, багатоваріантно трактує боротьбу правди і кривди, що охоплює різні сфери життя — господарську, громадсько-політичну, психологічну, духовну.

Стельмах відчував значний інтерес до розмаїтості людських характерів. Він мав улюблений типаж і створював «рухо­мі типи», по-своєму цілісні, але споріднені і водночас напро­чуд мінливі. Мірошниченко («Кров людська — не водиця») в кожній людині може знайти і виплекати кращі грані її вдачі. Сіячем людяності є Тимофій Горицвіт. А для Григорія Нечуй-вітра «людська правда — вище своєї любові». Цю галерею продовжує Марко Безсмертний. Головний герой «Правди і кривди» не мислить себе поза народними інтересами: духовне зростання Марка визначається розвитком самого буття. За Стельмахом, людина — невід'ємна частка життя, природи і свого народу. Життя і суспільство пробуджують у неї людське, активне, духовне начала. В людині — світло. Людина — добра. Але її зичливість — від того, що вона відчуває себе сином своєї нації і громадянином. У соціальності — коріння людської етики і, насамперед, людяності. Носієм людяності і є Безсмертний, втіленням глибокого гуманістичного довір'я до людини. Його принцип господарювання в колгоспі полягає в тому, щоб «виграти роки жіночої краси», що засвідчував новий і сміливий підхід до практичної діяльності, утвердження гуманістичної цінності людини. Втім для митця сили добра суто етичні. За Стельмахом, українські одвічні мораль ні сили не меншою мірою формують людину, ніж соціальні: людська натура двоїста, водночас соціальна і біологічна. Саме всупереч лихим обставинам сваволі «нової влади» українці зберегли свої споконвічні риси: трудолюбство, альтруїзм, лагідність вдачі, любов до краси.

Образ Марка Безсмертного змальовано в динаміці. Автор використовує різні прийоми його творення: подає виразні портретні деталі (лейтмотивна деталь «нерівна підківка вусів»), поетичне відчуття краси природи, через який розкривається багатий душевний світ персонажа, любов до землі. Характеротворчим чинником виступають спогади, з яких читач дізнається про сувору школу життя Марка. Повіривши більшовикам, він вступив до комуністичної^партії, бо думав, що вона утверджує єдину правду на землі. Йому доводилося не раз гірко розчаровуватися, коли працював до війни головою колгоспу. Чорну наругу не раз довелося пережити Маркові: репресивні органи його заарештували й ув'язнили, коли він не міг стерпіти однієї з неправд — його колгоспники тяжко працювали на землі, виростили високий урожай, але їх залишили без хліба, прирікши на голодну смерть (можливо, це натяк і на 1933 рік). І тоді Безсмертний видав зароблене зерно селянам, але його звинуватили в «економічній контрреволюції». Та Марко не зневірився в перемозі правди. Він дав собі клятву гуманіста: незважаючи ні на які перешкоди, служити людям, справедливості: «Людина ... навіть коли згоряє, мов свічка, світло своє повинна віддати іншим». Стельмах активно протистоїть приреченості людини в умовах культу особи Сталіна, за якого насаджувався бездіяльний відчай і безглузде животіння.

В образі Марка Безсмертного втілена стельмахівська концепція людини — поета і творця, душевно красивого трудівника і мужнього воїна. Свого персонажа прозаїк змальовує багатогранне, наділяючи його живими людськими рисами. Він постає волелюбним і життєрадісним, відвертим і добродушним, як селянин, хитруватим і лукаво-добродушним, терпеливим і з незгасною любов'ю до людей. Безсмертний, за Стельмахом, є носієм народних етичних цінностей.

Свій етичний ідеал людини Стельмах відбив і в образі Григорія Задніпровського, побратима Марка Безсмертного і правдолюбця. Герой ненавидить кривду в людському житті і всіма силами утверджує правду. Доля не була милосердною до нього. Використовуючи ретроспекцію, розповідь-спогад героя, автор відтворює трагічні картини життя Григорія у тридцятих роках.

У роки війни Задніпровський громив фашистів, керував партизанським загоном. У його загоні був відважний розвідник Іван Кульбабенко, який мужньо загинув від окупантів, але не виказав нічого ворогові, залишивши сиротами п'ятеро дітей. Григорій розповідає Безсмертному: «А коли ми вийшли з лісів, я подався до Іванової Катерини, пособив трохи їй всячиною. Пожив трохи в її хаті і полюбив спочатку дітей, а потім і саму Катерину». Так поступово розкривається велика людяність Задніпровського. І знову він навчає дітей у єдиній вцілілій з часів війни будівлі села — церкві. Його портрет подано через сприйняття Безсмертного. Обличчям до вівтаря стояв «кремезний в офіцерській шинелі наопашки років тридцяти п'яти горбоносий красень, на грудях якого висять ордени і медалі». Застосовує прозаїк такий засіб творення образу, як взаємохарактеристику. Григорія характеризує голова сусіднього колгоспу Броварник: «Має чоловік серце лева, чоло мислителя, а очі — дівчини».

Найвиразніше окреслюється образ Задніпровського у сутичці із колишнім партапаратчиком, а у війну боягузом і зрадником Поцілуйком. Він підлабузнюється до Григорія, аби дав йому довідку, що був у партизанському загоні. Проти совісті Задніпровський ніколи не піде, щоб прикривати негідника й запроданця, бо добре розуміє, що такі, як Поцілуйко, типові «витвори і породженці» сталінського режиму, оголосять себе правдолюбцями і потім будуть «опаскуджувати все навколо себе і підозрою, і доносами, і брехнею, і користолюбством». Автор сміливо викриває сталінізм з його репресивною машиною, системою наклепів і доносів, що виплодив таку «мізерію», яка, прикриваючись революційними гаслами, нищила все святе і величне. Григорію притаманні найлюдяніші риси. Він вільний від користолюбства і жадоби, а своїх учнів навчає любові, працелюбства і правдивості в усьому. В кінці роману читач довідується, що Задніпровський написав роман, головною ідеєю якого є правда: «Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда».

Велике емоційне і смислове навантаження несуть жіночі образи — матері Безсмертного Ганни Іванівни, вчительки Степаниди, замученої фашистами дружини Марка — Олени. Вони глибоко індивідуалізовані й неповторні, по-своєму майстерно виписані. Серед позитивних образів роману особ ливо виділяється дід Євмен Дибенко, невгамовний правдолюб і народний умілець. Людяним і благородним постає він в епі­зодах, коли, залишившись у землянці, сидить над синовою сорочкою і розмовляє немовби з ним, хоча й знає, що його Іван загинув у Татрах, у Словаччині. В цьому образі письмен­ник відбив споконвічну мудрість українського народу, шану до правди і добродіяння.

Стельмах умів глибоко проникнути в етичний світ носіїв кривди, творців зла на землі. Особливо виразними є образи Безбородька, Поцілуйка, Кисіля, цих новітніх «розкрадачів великої людської віри». Найколоритнішою постаттю є комуніст Поцілуйко — спритний кар'єрист, підла й улеслива перед начальством людина, зловісник і псевдопатріот. Це типове породження сталінського казарменного соціалізму — його поведінкою керує хвороблива підозрілість до кожної людини, в якій він бачить «ворога народу». Поцілуйко зневажає чесних і порядних людей, а талановитих презирливо називас «антилігенція». Зрадивши Батьківщину у роки війни, після війни Гнат старанно приховує своє минуле, слізно просить Задніпровського посвідчити про зв'язок з партизанами. Він вдається до поширених за культу особи Сталіна погроз і наклепів: «Ви і ваша жінка проллєте відро кривавих сліз, — заявляє він Григорію. — І я не посоромлюсь накинути на вашу біографію таку брехню, що вона стане правдою». Проте в художньому світі Стельмаха сили правди перемагають — і Поцілуйко притягнутий до відповідальності.

Такою ж зловісною фігурою є Андрон Кисіль — начальник обласного управління сільського господарства, типове породження тодішньої бюрократії. Хлібороби для нього — сіра маса з «подвійною душею», сліпі виконавці вказівок «зверху». Він задля справної цифри і звіту готовий на будь-який злочин, навіть знищити майбутній урожай, аби його начальство похвалило за своєчасний графік проведення жнив. Не випадково Кисіль зробив головою колгоспу Антона Безбородька — людину ницої душі, демагога і шахрая.

Для характеристики негативних персонажів письменник застосовує сатиричні зображальні засоби. Дибенко характеризує Безбородька як «викрутня», «недбальця», який «совість прогуляв», як червінець, а хитрощів «напозичався». Таку ж ущипливу оцінку дає йому і Задніпровський: «Безбородько з підземним лабіринтом крота». Він дбає тільки про власне благополуччя, його мало турбує, що колгоспники мерзнуть у вогких землянках, на фермі немає чим годувати худобу. Натомість першим у селі вибудував собі не хатину, а «палац», бо сповідує принцип: «Всі однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунізму далеко». Партієць Безбородько і не вірив у комуністичні ідеали, зневажливо ставиться до колгоспників, адже вони для нього «мужва». Автор попереджає про небезпеку від таких людей, як Безбородько. Залишившись без портфеля, він віддається улюбленому ремеслу — пише на всіх в інстанції намови-анонімки.

Лірико-романтична стильова палітра роману надзвичайно багата. Стилістику письменника визначає яскрава під пером талановитого митця фольклорна образність, метафоричність мислення, лірична сконденсованість письма, що звучить, як висока поезія.

Стельмах розумів свою працю митця як відповідальне громадське служіння народові, майже кожен його роман ставав подією, заторкував сумління, розум і почуття. До таких творів належать романи «Дума про тебе» і «Чотири броди», у яких він піднявся до високих філософських узагальнень.

«Дума про тебе» — багатоплановий і поліфонічний твір. Автор майстерно застосовує часові зміщення, а тому картини громадянської війни переплітаються з подіями тридцятих років в Україні та Другої світової війни. Він став гімном най-благороднішому з людських почуттів — коханню. Через долю Ярини Безкоровайної і Богдана Романишина письменник простежує складний шлях героїв до щастя.

Роман відтворює закономірності і в громадському, і в особистому житті. В площині приватного життя — доля та інтимне життя людини залежать від загальнонародних подій: «Любов була, яку послав час». Художній світ Стельмаха зумовлений логікою об'єктивної реальності. Проте романіст наповнює поняття «людина» і «людяне» гуманістичним змістом. Життя — для Стельмаха — є рух, розвиток і активність, це зіткнення й конфлікти. За філософською й етичною інтерпретацією письменника, життя обіймає і працю, і моральні проблеми, і буденні людські турботи. Життю протистоїть смерть, зло, мертвотний застій, насильство, фашизм, війна, «той проклятий хапун». І знову митець, як і в романі «Правда і кривда», вдається до етичних узагальнень, нерідко персоніфікує добро, любов, зло тощо. У світі він бачить дві взаємо-виключні сили — добро і зло, життя і смерть, людяність і нелюдську жорстокість.

Зло у реальному бутті ще остаточно не подолане. Зло — у золоті, насильстві, егоїзмі. Гроші диктують Васюті-молодшому зручну філософію, за якою й інші, а то й усі люди такі ж, як і він: «Хіба людина проживе без гріха?». Артемон Ва-сюта діє за логікою своєї вдачі: «сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом»; «як скажуть, він і на Водохреща організує сівбу». Горда і волелюбна Ярина, діючи за логікою свого «я», тікає з-під нелюбого їй вінця. Соціальна характеристика персонажа у Стельмаха послідовно витримана: Меркурій Юхримович, у минулому причетний до банд, має і зараз нахил до бридких пліток, звинувачує вчителя Богдана Романишина за його любов до фольклору в «українському буржуазному націоналізмі», за що молодий вчитель міг потрапити в сталінські концтабори. Зло — у скнарстві, у «персональній дурості» демагога Хворостенка, у «черстводубстві» інших. Найбільше зло — у нав'язаній нашому народові війні, котра нівечить дитинство, вибирає «зорі з очей матерів». А втім, людяний оптимізм веде митця до висновку: яким міцним не є зло сьогодні, воно буде переможене — «усе це вернеться: і дзвін коси, і дзвінок у школі, і сонце повернеться наше...»

Стельмах трактує добро і зло і як соціальні категорії, і як позачасові, одвічні сутності. Доброта героїв «Думи про тебе» — трудова, її витоки — в усвідомленні духовного і соціального змісту самого поняття «хліб». Для Андрія Мельника хліб і зерно — святиня з великої літери, втілення людяності і праці. Перед розстрілом, в останню хвилину життя герой, дбаючи про людей, вигукує: «Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям молоти треба!» Альтруїзм і доброта Шаламая всеосяжні. У хуртечу він грає із синами, щоб рятувати людей від завії, його музика — радість «мужицькій душі». Та це ж цілий канон добра! Бо така вдача українців. Добро виступає не лише породженням соціальних взаємин, а як етична сутність людини. Наріжним каменем концепції Стельмаха є духовне піднесення особи, обумовлене її народним корінням та перебудовою буття і свідомості.

Найбільш поетичним у романі постає образ Богдана Романишина. Залюблений у книжку студент, а згодом — вчитель-романтик душевно красива людина, в роки війни солдат і командир партизанського загону. На його образі найбільше позначилися автобіографічні риси письменника. Це й пояснює незвичайний ліризм у змалюванні юнака, тонке проник невня у його внутрішній світ, романтична ідеалізація. «Дума пре тебе» засвідчує наявність романтичного струменя в творчій манері митця. Він надавав великої ваги ритмові мови, мальовничості словесного малюнка. Така барвистість стилю становить романтичну прикмету таланту М.Стельмаха

Глибина епічного мислення романіста виразно проявилася і в останньому романі «Чотири броди» (1978), за який був удостоєний Шевченківської премії (1980). Вів присвячений світлій пам'яті М.Рнльського. Перша назва твору «На білому світі, на чорній землі». Але остаточна назва теж символічна: вона несе філософський підтекст, осмислюючи людське життя, у просторі якого людині доводиться всього зазнати. Зіновій Сагайдак так визначає чотири броди людського буття: «блакитний, як досвіт, — дитинство, потім, наче сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи і турботи, а зрештою — онуків і прощання». Багатозначною у романі є народна символіка. Таким є епіграф твору, взятий із народної пісні: «Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай», що узагальнює народний досвід етико-моральної поведінки героїв. Річка Дунай у фольклорних творах символізує долю, життя людини, тече як сама вічність. І кожному судилося переплисти «свій Дунай» і тим самим втілити своє покликання на землі, виконати свій обов'язок перед людьми. Два образи проходять через увесь роман: образ ріки — символ безперервності життя, одночасно його тотожності самому собі і мінливості долі та чотирьох бродів — символ перешкод і випробувань духу людини, її загартованості життям і духовної стійкості перед силами зла. У «Чотирьох бродах» у непримиренному герці зустрічаються правда і кривда, людяність із жорстокістю, світло і пітьма. «Я прагнув,— говорив Стельмах,— щоб книга була світлою за своїм світовідчуттям, тому що, якщо гово-ригга про світлотіні, то я люблю світло». Це душевне світло випромінюють його персонажі.

Події «Чотирьох бродів» охоплюють бурхливі 20-30-ті рсь ки і закінчуються початком війни 1941 р. Порушенням і розв'язанням загальнонародних проблем, широтою охоплення подій і долі народної, філософським осмисленням неповторності людського буття твір Стельмаха- набуває ознак роману-епопеї. Фольклорні образи, легенди, притчі, характер повіст-вування (сказання), народнопісенна палітра стилю й поетики епопеї визначають спрямування художньої думки митцж, ідейну й етико-сусшльну концепцію твору. Епічна глибина роману виявляється в тому, що митець зумів сплавити в єдине життя героїв і життя України. Цим самим він поставив героїв віч-на-віч з історією, з одвічною сутичкою правди з кривдою, а отже, підніс роман до рівня епопеї.

Нетрадиційною є сюжетно-композиційна структура й естетика епопеї, зокрема, складним є змалювання хронотопу (часо-простору), системи персонажів. Автор майстерно переплітає минуле і сучасне, реальну дійсність з історичною пам'ятт тю і «смутком землі», які через віки продовжують жити в фольклорі, легендах, їх символіку багатогранне увібрало полотно твору, створюючи неповторну фольклорно-поетичну сферу художнього світу, у якій минуле й сучасне розуміння сенсу людського буття нероздільні. Тому персонажі епопеї діють немовби в трьох координатах романної дії: це легендарні герої, чиє реальне життя живе в уявленнях і свідомості сучасників, у переказах, легендах, піснях. Міфічні персонажі, славні герої «сивої давнини» нагадують про історію України, пробуджують совість у сучасників, постають із «нашої гіркої, немов полин, давнини — її вже забуває час по книгах і кобзарі по майданах». До наступної групи героїв письменник відносить Човняра та Бондаренка-старших, які загинули в роки громадянської війни і живуть у пам'яті дітей і побратимів по зброї (Шульга, Чигирин, Мусульбас, Сагайдак), їхні образи є немов совістю в оцінках етичності вчинків сучасників, «золотою ниткою», що пов'язує покоління, які прагнуть творити життя за законами краси.

Третя група героїв живе в конкретно-історичному часі романної дії. Вони творять нове життя, в яке свято вірять, але й розчаровуються, бо міцною ходою йде по життю столапа кривда, зрада, підступ, брудний наклеп, страшний голод 1932-1933 років, війна. Рано від зрадницької кулі гине агроном Ярослав, страшні життєві випробування переживає Данило Бондаренко, хлібороб Стах Артеменко у голодний 1933 рік, рятуючи дітей, краде мішок ячменю і потрапляє у в'язницю. Це коло персонажів доповнює Човняр-молодший, хліборобська родина Гримичів, директор школи Діденко, Оксана, Мирослава та інші прекрасні жіночі образи.

Четверта група персонажів — носії кривди, відступники і зрадники Оникій Безбородько, Семен Магазаник і його син Стьопочка, Влас Кундрик, Махтей Боденко, «пильний комуніст» і районний прокурор Ступач, які належать до «тієї кандюшної породи, яка все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю».

Героєм роману-епопеї стає сама історія. Стельмах ставить своїх героїв перед обличчям часу і його судом. Час у романі надзвичайно спресований, що вже підкреслюється у вступній рефлексії-пейзажі: «За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір'я, висікається старий вітряк». Блискучий знавець народної творчості, Стельмах, неначе в думі, відтворює історичну парадигму буття України. Єдинопочаток, ритмічна проза, сконденсовані метафори, постійні епітети («сиве жито», «червоний мак»), несподіване порівняння «як повір'я» — все це у художній єдності відтворює ходу самої історії. Так може написати поет-філософ, неперевершений майстер художнього слова, який володів своїми секретами історизму й моделювання світу. Пам'ятні й легендарні події й місця увійшли в народну самосвідомість і фольклор. Під пером письменника переплавляються, несуть нову естетичну реальність. Мабуть, символічно, що в роки війни за татарським бродом, де колись люди ховались від ординців, розкинули свій загін партизани. Тут, за татарським бродом, здійснює свій подвиг Оксана. У цьому річищі паралельно йдуть постійні роздуми митця про покликання людини, про сенс і потік історії й життя, право людини на щастя й творення краси.

Серед героїв роману особливою душевною красою наділяє Стельмах Данила Бондаренка. Його образ подано в еволюції. Важке дитинство сироти, тяжка робота погонича, але його супроводжувала щира материнська любов, її прекрасні пісні та чудова подільська природа. Навіть у снах хлопець «бачив і чотири броди, і солов'я, і журавля з журавкою, що старались на сіно...» Саме мати прищепила йому трепетну любов до рідної землі та людей праці, які він пронесе через усе своє життя. Найповніше образ героя розкривається романістом через невласне пряме мовлення, що допомагає митцю висвітлити все багатство його душі. Через монологи, потік свідомості персонажа постає перед читачем талановита особистість, безкомпромісна зі злом людина. Глибокими є роздуми Данила про долю хліборобську, владу землі над ним. Його життєвим кредо є слова: «Тільки б землю по-справжньому збагнути та не образити людину». Вчитель Бондаренко стає хліборобом, очолює колгосп у рідному селі, бо «це дуже потрібно тепер... Я ж дитя чорної землі: її тривоги — мої тривоги».

Важливим принципом творення характеру Бондаренка є принцип паралелізму, тобто бінарних (подвійних) протиставлень. Стельмах постійно зіставляє й протиставляє Данила районному прокурору Прокопу Ступачу. Діалоги Бондаренка і Ступача — напружені світоглядні поєдинки, що охоплюють глобальні проблеми гуманізму й антилюдяності, правди і кривди, породжуючи гострі конфронтації. У цих діалогах розкриваються персонажі до кінця, відкрито й наполегливо захищаючи свої позиції. Бондаренко — романтик, захисник правди і людяності: «Я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей». Егоїстичний і са-мовпевнений Ступач не може позбутися «лівих заскоків», вдається до окриків і залякувань. Бондаренкові він погрожує: «Мені жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг!» Ступачі — породження сталінізму, недовіри до людини. Як керівник, він нехтує навіть найпершими людськими життєвими потребами, забираючи у колгоспників усе зерно. «Селяни жилаві,— безтурботно проголошує цей правник.— Не бійтесь пригнути його...» Він не любив ні землі, ні людини. Натомість Бондаренко уособлює народний характер, хліборобську совість, для людей «не жалів ні свого часу, ні свого серця».

Серед негативних персонажів за мистецькою виразністю і психологічним проникненням у світ героя найоб'ємніше виліплено образ Семена Магазаника. Цей тип — естетичне відкриття Стельмаха. Його він малює багатовимірне, намагаючись не просто затаврувати носія кривди, а й з'ясувати умови і причини формування його характеру, висвітли^ соціальне й історичне підґрунтя появи такого типу людей. Художня майстерність моделювання образу довершена: письменник сполучає в цілісній єдності поступальний рух оповіді й гальмуючі дію роздуми, невласне пряме мовлення й монологи персонажа, розвиток характеру й узагальнюючу думку. Романіст досліджує не так соціальні, як морально-психологічні джерела зрадництва Семена. Страх стає його світовідчуванням, своєрідною житейською філософією. Він існує відособлено від усіх, маскується і ховається, живе подвійним життям, поступово втрачаючи світлі начала душі. Навіть рідний батько не сприймає сина, над яким панує магічний страх минулого: «Все одно колись доведеться розплачуватися за страх: спочатку він точить чиюсь кров, а потім і твоєї зажадає». Ма-газаник зумів пристосуватися до нової влади, навіть став ліс ником, впиваючись багатством і розкошуючи, коли люди в голодний 1933 рік вимирають з голоду. Для досягнення цього статусу Магазаник не гребував ніякими засобами: «Прикриваючись гомінкими словами та ідеями, він міг провчити і прищемити менш рухливого односельця. На це в Магазаника вистачало і хисту, і нахабства, і жорстокості».

Дивовижний хист у Стельмаха у змалюванні голого практицизму й егоїзму Магазаника, що неминуче вели його до зрадництва. Для творення характеру персонажа прозаїк широко використовує лейтмотивні портретні деталі («глянув своєю зеленню з піщаником»), образ часу, що в оселі Магазаника ніби зупинився, іронічне прізвисько «чорт із свічечкою», чорного ворона, що поселився на обійсті Семена та ін. Поступово, крок за кроком письменник досліджує діалектику внутрішнього світу героя, проникаючи у святая святих його душі. Стельмах зумів змалювати глибини свідомості і підсвідомості Магазаника, висвітлити повногранно образ жорстокого, віроломного хитруна і пройдисвіта, людини, яка по-своєму мучиться і страждає, на хвилину кається, але знову відповідно до логіки свого характеру чинить зло. Така майстерність — це ознака великого таланту. Цим талантом володів М.Стельмах.

Отже, письменник створив самобутній і величний художній світ, у якому відчайдушне змагаються правда з кривдою, життя і смерть, віра і безнадія. Але завжди у нього перемагає світле начало. Він визначає людське життя верховною, найвищою цінністю буття і протиставляє сумній приреченості тетепю тогі оптимістичне тетепго уіусгі. Його позитивні герої, навіть умираючи, думають про життя як подвиг і дію. Тому в романах митець сприймає життя не тільки у соціальному вимірі, а й у філософському: «Із відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить». Все живе прекрасне і вічне! Стельмах-мислитель співав гімн життю. І критерій істини, і критерій цінності людини та життя митець знаходив у народній свідомості.

Микола Ткачук



Схожі:

Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»
В. Х. Лобас «Українська і зарубіжна культура Книга на сайте Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» "я поспішав до сонячного раю "
Звідки це космічне знання, ця мудрість душі, охопленої передчуттям безкінечного вирію?
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»
Издание: Н. И. Околитенко, Н. Д. Колбун. Вич в свете законов природы: альтернативный взгляд. Киев, 2009, «Літопис-хх»
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» Гайдамака
Издание: Валер’ян Пидмогильний. Місто. Роман. Оповідання. –К.: Дніпро, 2004. Стор. 237-250
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»
Спробуємо вийти бодай на одну закономірність, прийнявши тезу про те, що нам допоможе не самобичування, а самоаналіз
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» Військовий літун
Издание: Валер’ян Пидмогильний. Місто. Роман. Оповідання. –К.: Дніпро, 2004. Стор. 307-344
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» «Третя революція»
Издание: Валер’ян Пидмогильний. Місто. Роман. Оповідання. –К.: Дніпро, 2004. Стор. 353-380
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» 'Часть I
Издание: Н. И. Околитенко, Н. Д. Колбун. Вич в свете законов природы: альтернативный взгляд. Киев, 2009, «Літопис-хх»
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» ббк 84. 4 Б38 □
Издание: Бедзик Юрій Дмитрович. Гіпсова лялька. Видавнича фірма тов «ЮГ», Київ, 2004, -288 ст
Книга на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» iconКнига на сайте: Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица» з книги «Вчора І завтра
Издание: Первомайський Л. С. Твори: в 7-ми т. Т. 1: Поезії./Упоряд. С. Пархомовського; Передм. Л. Новіченка. –К.: Дніпро, 1985. 533...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи