Дмитро донцов росія чи европа icon

Дмитро донцов росія чи европа




НазваДмитро донцов росія чи европа
Сторінка1/7
Дата конвертації29.07.2013
Розмір0.81 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7
1. /ДМИТРО ДОНЦОВ Росiя чи Європа.docДмитро донцов росія чи европа

ДМИТРО ДОНЦОВ

РОСІЯ ЧИ ЕВРОПА

та інші есеї


ПЕРЕДМОВА


Перевидаючи сьогодні есеї ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, свідомі того, що, як і інші твори цього автора, вони не втратили нічого з своєї актуальности.

В передмові до збірки “Росія чи Европа”, яка побачила світ в Лондоні заходами Союзу Українців у Великій Британії в 1954 році, князь M.I.Токаржевський-Карашевич стверджував: “Питання „з Росією чи проти неї?” стояло перед нами на протязі довгих віків та в історичній перспективі стоятиме ще довго.

Це є кошмар, що мучить українську душу в дуже різноманітний спосіб, бо можна бути „з Росією”, навіть вигукуючи патріотичні гасла, але загіпнотизовуючи себе рівночасно тезами її церкви чи її антихристиянства, її філософським месіянством чи її великодержавністю, її соціяльним поступом чи її „консерватизмом трьох Русей”, її еґалітаризмом чи перед царем, коли ніхто не був значним, крім тих, на кім затримався погляд його очей, чи в большевицькому рівнянні на найнижчого, або навпаки, в захопленню пишністю двора, гвардії, культури і величі від патріярха Філарета до Іллі Еренбурґа, від Суворова до Жукова, від розуму Іванушки-Дурачка до совєтської пропаганди.

І на початку цього видання можна поставити цитату з іншого твору Дмитра Донцова:

„Щоби ми не робили, які б завдання не ставляла перед нами історія, все спиняємося перед одною і тою самою загадкою-сфінксом, що хоче з`їсти нас. Те ж саме питання і перед всіми відсталими від колишньої російської імперії народами, як і перед всім слов`янством взагалі. Вибору жадають від нас і самі росіяни, що не йдуть на жодні компроміси, а ставляють нас перед дилемою: або стати передовою стежею „воюючого папізму”, чи ,,антантського імперіялізму”, чи „німецького пертя на схід” — або „авангардом слов`янства” (тобто Росії) в його поході на Захід. Отже з ними або проти них! Не інакше ставлять цю квестію і большевики, які питання: „з буржуазією чи пролєтаріятом?” підпорядковують іншому: „з кремлівським інтернаціоналом чи проти нього”.

Росія всяка все була носієм ідеалу месіянства — це перший висновок, до якого управнює студіювання згаданих матеріялів і фактів. Росія всякий стан своєї експансії до 1917 року (слов`янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Европою як такою, і це другий висновок, до якого приходимо. Вона інстинктивно чула, що кожне розширення Европи — політичне чи культурне, загрожує її існуванню. Тому всі такі питання як константинопільське, втягування західного слов`янства в круг європейських впливів, католицизм в Україні, — були для неї частинами однієї універсальної проблеми: боротьби з Заходом”. (Д. Донцов: „Підстави нашої політики”, Відень 1921, стор. 197).

„Україна тоді лише житиме, як самостійний чинник, коли вона, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці виступить з власним національно-політичним ідеалом. А здійснення цього ідеалу можливе тільки проти Росії, ніколи разом з нею” (там же)”.

Впевнені, що сьогодні твори Донцова, котрі пропонуємо вашій увазі, особливо потрібні українському читачеві. У висліді “Помаранчевої революції” (не шляхом декларацій, актів, референдумів, банального голосування), українці нарешті отримали шанс стати на шлях самостійного розвитку, на шлях становлення великої й могутньої держави. Проте “слизькі мацаки московського спрута” далі намагаються в “братських обіймах” задушити Україну. І тим більш небезпечним є “усміх диявола” з Кремля, який завдяки домінуванню в нашому інформаційному просторі, диктату в енергетичній галузі, експансіоністській політиці, військовому шантажу та агресивній “п`ятій колоні”, (котра вже підкралася до самого серця України), мріє про подальше поневолення України.

Ростислав Єндик у праці “Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму” цілком слушно зауважує, що Донцов “бачить поза оманними етикетками нагу суть, яку вони прикривають, бо ж їх у тій же саме цілі вигадали і понаклеювали для спантеличення невтаємничених”. Донцов – цей “муж з перспективою орла” всією своєю творчістю намагався пояснити співвітчизникам, “що коли москаль пускає нам попри очі свої богоносницькі тумани, то напевно думає про українську паляницю”. Нажаль, ця істина, після століть поневолення, після десятиліть комуністичного експерименту, після цинічного втручання Москви у внутрішні справи України в останні роки, для декого залишається “таємницею за сімома замками”.

Василь Кук неодноразово підкреслював, що найвищими заслугами Донцова є:

а) титанічна праця по формуванню “нової людини”, людини-борця, людини характеру і принципу, людини сильної волі;

б) демаскування московських хитрунів, викриття Росії “червоної”, “білої”, “коричневої”…

“Де нас розманіжували, там він нас засталював, де схилювали, там він випростував, де ми були простодушними, там він узброював до бою”.

Тож ця збірка статей доктора Донцова, написаних в різні роки, але спрямованих проти одного ворога, покликана спонукати читачів до проведення паралелей між минулими часами і сучасністю. А паралелі ці є настільки очевидними, що не перестаємо вражатися прозорливості Донцова та глибині розуміння ним підвалинних основ і суті московства як історичної категорії.

Чи не стоїть сьогодні перед Україною з усією гостротою питання “Росія чи Європа”? Чи, читаючи статтю “Лєнін як теоретик “пролетарського” асиміляторства” не бачимо, як лєнінські методики діють в путінській Росії? Чи, аналізуючи сучасні московські “бестселлери” та “блокбастери”, не знаходимо аналогій з викладеною Донцовим в статті “Від “Інтернаціоналу”, до “Боже, царя…” проблематикою? А що втратила в актуальності праця “Мертвецький великдень”? І чи не про Путіна, який після безпрецедентного втручання в наші вибори Президента, після отруєння Ющенка, після заяв про “розпад СССР як найбільшу трагедію” і т.п. улесливо, ніби нічого не сталося, посміхається Україні та Європі, мріючи про “мочілово в сортірє” - писав Донцов в статті “Усміх диявола”?

Зрештою, книжка у вас у руках. Перечитайте її уважно, зробіть висновки. І пам`ятаймо, що чим м`якіші подушечки на лапах хижака, тим довші і гостріші пазурі в них приховуються.

Віктор Рог

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

РОСІЯ ЧИ ЕВРОПА?


Схід чи Захід? Тема стара у нас, але вічно актуальна. Віднедавна вона не сходила зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчости — Европи чи Росії — маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити молоді покоління — в російський чи европейський? Питання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так питання? Марксівсько-большевицька доктрина це заперечує. Немає, мовляв, осібного кругу ідей західної, а осібно — російської літератури; немає ,,психольоґічної Европи”, ані ,,психольоґічної Росії”; є тільки кляси і клясова творчість: буржуазна, пролетарська, тощо. Отже, не на Европу, чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише — на буржуазію чи на пролєтаріят.

Ця постановка не витримує критики. Література — це виражений в слові світ людських емоцій — гнів, ненависть, заздрість, любов. Чи їх не відчуває кожна людина, незалежно від клясової приналежності!? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли це буде боротьба речника плебеїв Катиліни, чи аристократа Брута.

Чи Луначарський не писав, що однакові „психічні настрої спалахують” в різних клясах, що Шекспірів Брут, хоч чужий „клясово” пролетаріятові, є йому рідний духом, як революціонер?1 Чи совітська „Критика” (ч. VIII 1928 стор. 78, 84) не кличе большевицьких поетів вчитися в Лесі Українки „культу сильних почуттів” і „мужности”, — дарма, що вона, як слушно завважує журнал, була „пророком буржуазно-демократичної і національної революції, (стор. 52)

Та ж маємо „февдального” короля Ліра (Шекспіра) і „буржуазного” „Батька Ґоріо” (Бальзака). Або тема прометеїзму, чи не вічна у греків, в лорда Байрона і селюха Шевченка?

Є, отже, нервові вібрації, що ними реаґує на зовнішній світ література, — які грають відгомоном в душі читача, до якої кляси він не належав би. З тої точки погляду нема літератури буржуазної чи пролетарської. Світ емоцій — один. Але трактування цих емоцій і проблем — різниться і є залежне не так від клясової приналежности, як від тої культурної спільноти, з якої вийшов письменник. Такою культурною спільнотою є нація, або цивілізація, спільна кільком націям. Бо слідуючою над народами, вищою спільнотою не є людство, лише Европа, Азія, Евразія, або Росія...

Европа і Росія це два культурні континенти, розділені океаном взаїмного непорозуміння. Воно відбувається і в літературній творчості. Ось чому оправдано так ставити питання — з Москвою чи Европою, при чому під Европою розумію тут країни окцидентальної культури, отже й Америку.

Що таке Европа? Це континент, який в кількасотлітній війні відбив чужинецьку навалу і завоював три інші континенти цілком, а четвертий (Азію) в значній частині.

Це мусить бути, отже, незвичайна раса людей!

Що ж це за раса? Це та, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій. Для якої — найвищою цінністю є чин, а світ— спортовою ареною; якої великою тугою все була — каже Шпенґлєр — туга за великим призначенням.

І коли ми звернемося до літератури окциденту, то якраз в ній знайдемо всі маркантні риси европеїзму. Чи то в постаті Дон Кіхота, Фавста, Дон Жуана, Чайльд Гарольда, Бранта, Валєнштайна чи Мекбета — і аж до Св. Йоанни Б. Шова, до „одержимих” Бернаноса чи „десперадос” Ібаньєза, — скрізь знайдете ви той дух героїзму, якого найпершою річчю на світі є — змагання, ріст і перемога.

До того стремить фавстівська людина. А зродитися могла її жадібна душа лише з цивілізації, витвореної історією Европи. Фавст вийшов з схолястики, що вигострила людський розум; Дон Кіхот з — лицарства; Шекспір і Рабле — з ренесансу; Вольтер з февдалізму з його боротьбою проти тронів; Ібанєз — з далекої луни хрестових походів; Вергарн і Бодлер — з європейського міста. Великі проблеми всесвітнього значіння ставляла ця література. Виробляла гасла, що орґанізували людськість, одним ударом шпурляючи її на століття вперед; родила невтішну тугу, стиль, форму...

Чим була супроти цеї Европи Росія? Росія була провінцією, а її література — провінціяльною літературою. Ось що писав про це Бєлінській: „Росія жила ізольованим життям, чужа інтересам людськости”, зв`язана з ними тільки „механічно”. Народи ґальсько-римсько-тевтонської формації мали „внутрішньоісторичне значіння, виражали своїм життям ідею”. Турко-татари і Росія — цеї ідеї не мали, вони ділали в історії лише ,,силою свого тяжіння”, масою: народи-номади! І тому — „світово-історичного значення російська література ніколи не мала” — каже Бєлінській. „Байрон і Шіллєр займають певне означене місце в історичному розвитку людськости... А де місце Пушкіна?... Не менше від Байрона і Шіллєра великий, він тим не менше міг би й не бути..., а в історії людськости не повстало б через те ніякої вирви”. Форма Пушкіна — без закиду. Але змістом... не дорівняти йому ні одному з світових поетів, що виразили собою момент всесвітньо-історичного розвитку людськости. Бо „поетові належить форма, але зміст — історії і дійсности його народу”.2

Глибокі ідеї і глибину змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим, різнородним життям. Росія не була такою суспільністю.

В цьому змислі і говорив Чаадаєв, що Росія не дала світові ніякої нової ідеї, нівчому не спричинилася до людського поступу. Та й як вона могла якусь ідею дати. Носієм всякої ідеї є свобідна індивідуальність. Свобідиа індивідуальність була на Заході, але Росія не знала її. „В найгірші часи європейської історії — пише Ґерцен („С того береґа”) — подибуємо деяку пошану до особистости, деяке визнання її незалежности, деякі права, признані таланам і ґеніям... Які нікчемні й не були тодішні уряди, але все ж Спінозу не відправили на заслання, Лесінґа не били нагаями і не віддали в солдати (як це бувало в Росії)... В пошанівку не лише до матеріяльної, але й до моральної сили в мимохітнім узнанню особистости — одна з великих рис європейського життя... В нас немає нічого подібного. В нас особистість завжди була здушена, поглинена — державою, общиною, церквою, родиною”... Тому на Заході витворився тип незалежної людини, в Росії ж, як каже Бакунін, — тип „раба й деспота” водночас. Прикмети москаля — підтверджує В. Соловйов — „проізвол і раболепство”.

Якраз оцей тип і переважає в літературі російській.

Захід знає Дон Кіхота і Фавста, Росія босяка Горького й Іванушку Дурачка Л. Толстого, який втечею перед ворогом хоче зломити його волю. Типи, яких ніякий Діоґен не знайде на Заході. „Лицарськість і льояльність — пише Емерсон (Essays) — це головні прикмети англійської літератури... Характеризувати ці прикмети можна одним словом — джентельмен. Літературним типом московської літератури був натомість бездумний бунтівник і бездумний раб, в обох випадках — хам: починаючи від приниженого і в його заголюканости ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах Єсєніна. Це ж він, Єсенін, казав про себе: — „Я і в песнях сваїх хуліган!” Це ж в голові власної музи чувся йому ,,кабацкiй звон ґітари”!

Назагал тип, пануючий в російській літературі, це тип безвольної людини, а має він там невичерпаний запас нюансів. ,,Російські клясики — пише наш сучасник, російський професор Ященко, в суті річи не клясики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей; що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати цю слабість хибами самого життя... Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ці мрії в теперішности, нездібність до чину, до творчої борні. Чацкій Ґрібоєдова, що втікає перед огидою життя... Рудін та інші Гамлєти Тургенева, Обломов і Райскій Гончарова — безплідні балакуни й нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, „лішніє люді”, ось типи російської літератури.

Це люди без власної волі., що без принуки ззовні „кроку не зроблять”.

„Русскій челавєк, писав Гоголь в,,Мертвих душах”, не может без понуканія... Русскій челавєк какойто пропащій челавєк... Хочешь всьо сделать і нічево не можешь. Всьо думаешь, с завтрешняво дня начньош новую жізнь, с завтрашняво дня сядешь на дієту. Нічуть не бивало. К вечеру тово-же дня: так абєшся, что только хлопаєш глазами і язик нє варочаєтся — как сава сідішь, глядя на всєх”. Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть і нічого не можуть. Непомірний апетит — і ніякої волі. Обнова цілого світу в проекті — і „хлопання ґлазамі” на ділі.

На Заході людина не шукала виправдання своїх невдач — поза собою.

В Шекспіра каже Касій до Брута: „Вина, коханий Бруте, не в плянетах, а в нас самих, що пасемо ми задніх”... Ця мужня філософія чужа росіянам. За всяку халепу невдачників робить російська література відповідальним середовище! Не карати недотеп, а жаліти їх треба — світогляд Чехова, Гончарова, Достоєвського. Всі точки над “і” поставив очевидно Лев Толстой. Він просто заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями. Герої Толстого — це неґація самого поняття героїзму. Його ідеї, це неможливість, непотрібність, безнаслідність і неетичність боротьби зі світом. Активність в нього — від`ємна риса, пасивність додатня.

І навіть тоді, коли ці „лішніє люді” зривалися до бунту, все кінчалося фарсою. В західній літературі бунт — яскравий і сильний. В російській — трусливий і скритий. Як каже Вс. Іванов, ,,рускіє бунтуют ґрязно, крававо і однообразно. Даже убівают ілі ізза угла, ілі топят”3. Як Смердяков, як Раскольніков, як большевики...

На Заході бунт доцільний і яскравий. Візьміть сатанські постаті Барбей д'Оревільї, звіробоїв Монтерляна, візьміть Вотрена Бальзака або бандитів Меріме, — навіть в своєму грісі, ці особистости — непокірні до останку. Російські ж бунтівники, каже Достоєвський — „бунтовщікі слабосільниє”, “coбственнаво своєво бунта не видєржівающіє”... Всякий раз, коли його перо малює ворохобників, доводиться їм покутувати свій бунт проти громади — добровільним терпінням або смертю (як от Раскольніков, Ставроґїн, Дмітрій Карамазов). Вони заламуються під тягарем свого чину.

І улюблені герої Достоєвського — це не бунтівники, лише „уніжонниє і аскорбльонниє”; або „страдальци”, що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують в терпінню (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Не співчуття з героєм, лише з розчаруванням; не з його героїчною душою, лише з його мізерним тілом. Не звеличання чину, лише бідкання над поваленим. А головно — покута перед „народом”, перед владою, Богом, все одно, аби не залишитися самому з своєю виною, на самоті з власною совістю. Потреба бути упокореним, висмаганим — характеристична для москаля.

В передмові до творів Достоєвського (вид. „Ниви”,) оповідає К. Случевський зі слів К. Аксакова: „в нього сидів одного разу Достоєвський і вів розмову про царя Миколу І, про якого говорив з найбільшою пошаною. Увійшов Мекензі Уолес, знаний англійський письменник. Достоєвський говорив дальше про царя. Коли він пішов, Уолес спитав Аксакова: Чи це автор „Мертвого дому”? — Так. — Не може бути! Так він був засланий на каторгу? — Був, ну і що з того? — Та якже ж він може хвалити людину, яка післала його на каторгу? — Вам, чужинцеві, це тяжко зрозуміти, відповів Аксаков, але нам це зрозуміло, це риса цілком національна...”

Ось є ґенеза покаянників Достоєвського, „собственнаво бунта сваєво не видєржівающіх”, лобизаючих руку того, хто їх катує.

Найбільш не терпить росіянин ,,нєраскаянності”. ,,Что такое нераскаянность?” —питає Щедрін, і відповідає: це те, за що засилали на Сибір поміщики своїх селян. ,,Сєклі їх значіт, ну, а ані замєст таво, чтоби блаґодаріть за науку, савсєм значіт нікакова чувствія... Ето било паслєднєє слово крєпастнова хіщнічества. Палучайтє в зуби і да вєлічіт душа моя! Ето вже паслєднєє слово хіщнічества саврємйоннаво”. (,,Хіщнікі”). Хижаки російські, пише Щедрін, інакші, як деінде. Вони спершу „сєклі і істязалі, а вслед за тєм заставлялі целовать істязающую руку. Прізнаюсь, ученіє, в сілу катораво істязуємий субєкт обязиваєтся не только с кротостью прінімать побої, но і праізводіть па етому поводу блаґодарствєнния телодвіженія, всегда паражало меня сваєю смелостю”. Але ця „сміливість” характеристична для москаля, який передусім хоче зломити людину морально. Оце ж і є, між іншим, причина закоріненої в кріпацтві звички большевиків жадати покаянних листів від сміновіховців. Це та риса російської вдачі, що так вразила європейця Мекензі Уолеса в Достоєвськім; це ж є й психольоґїчний підклад героїв російської літератури — що каються перед повією, що падуть долів перед некультурним мужиком, що в покорі схиляють голову перед брудом життя. Гоголь4 вже підглядів, що в російській літературі нема „нєнавісті к прєступніку, нет даже донкіхотскаво порива сделать із нєво гєроя”. Є лише бажання — „утопіть нещасненькаво”: наставлення сердобольних, але пасивних і морально зовсім порожніх душ, що не в стані здобутися на активне, позитивне чи негативне, відношення до людей і до світа... ,,К добру і злу постидно равнодушен”.

Мені скажуть: ви забуваєте про почуття милосердя, співчуття з приниженими і про те нове слово, яке принесла російська література! Але ж гуманність не є особливістю російської літератури! Чи Захід не знає Віктора Гюґо, адвоката пригнічених, апостола братерства? Чи Захід не знає автора ,,Олівера Твіста” або „Хатини Дядька Тома”? Лямартіна? Або Золя?

Але в них, який же ж інший акцент! Емоції, що вони будять в нас то емоції спочуття до бунтівника, помсти за кривду, або в кождому разі активне бажання її направити. В росіян — лише гіпертрофована перечуленість, і сентиментальна гістерика. Ревний жаль над самим собою...

Щоби краще пояснити цю думку, зроблю малий відступ в сферу лише позірно іншу. Ось що пише Ромен Ролян про наймаркантнішого представника окцидентальної культури — про Бетховена (в книзі про нього): „Бетховен терпів на мелянхолію, яка була для нього таким самим нещастям, як і його хвороба... Але ця мелянхолія розплутувала в нім здібність зосереджуватися на одній однісінькій ідеї. Форма суто европейської йоґи, повна окцидентальних прикмет сили і жадоби панування. Слухачі ридали, коли він грав. Але коли він, скінчивши, споглядав на ці струмочки сліз, він знизував плечима, і сміючися їм в обличчя, мурмотів до себе: „Блазні... Теж мистецькі натури?! Мистці палають, але не плачуть!” Він був повний погорди до сентименталізму: „Тільки без зворушень, казав він, розлучаючись з приятелем. Твердо і мужньо мусить людина глядіти в лице річам! Вона поконує їх, сміливо заглядає їм у вічі і вона сміється...”

Так пише Ромен Ролян. І ця окцидентальна риса є властива не лише музиці Бетховена, а й Расінові, Мольєрові. Цей бетховенівський сміх — серед найбільшого пригноблення — лунає у Вергарна. Чується цей непокірний сміх і в Бодлера, що гордив ласкою, а слабість волі мав за найтяжчий гріх. Сміється тим сміхом і Джек Лондон. Йому головне: „Не страшно вмерти, страшно дати скрівавленому тілові заволодіти душею”, страшно скавучати і кричати, обнажати — з плебейською безсоромністю — свої тілесні або душевні рани перед юрбою („Бог його батьків”).

Героїня Джека Лондона „The little Lady of a big House” Паоля каже про свого чоловіка: „Він такий твердий. Витримає яку хочете бурю... Його ніхто ще зроду не міг поставити на коліна... Я не хотіла б цього бачити. Я умерла б з сорому, коли б хтось пожалів Діка!”... Московські автори раз-у-раз ставлять своїх „героїв” на коліна і не соромляться того. Навпаки, думають, що сповняють тим якусь місію.

Змагатися з долею до білої крови, але не виказувати перед нею своєї людської слабости — ось психольоґічне наставления письменників окциденту, винесене ними з бурхливої історії їх континенту. І якраз цеї мужньої риси бракує письменству московському.

,,Мистці горять, не плачуть!” — повторяла за Бетховеном західна література. І тому видала стільки мистців, які змушують і нас не плакати, — горіти. Росіяни — першим завданням мистецтва — вважають „зворушити”, витиснути сльозу, викликати пасивну симпатію до тих, що терплять — заводити разом з ними. Тому то в російській літературі багато крикливиць і — мало мистців...
  1   2   3   4   5   6   7



Схожі:

Дмитро донцов росія чи европа iconДмитро Донцов
Дмитро Іванович Донцов на­родився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 ро­ку в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі....
Дмитро донцов росія чи европа iconДокументи
1. /Д. Донцов/BELLUA SINE CAPITE.rtf
2. /Д....

Дмитро донцов росія чи европа iconДокументи
1. /Д. Донцов/Doncovsk.doc
2. /Д. Донцов/chaos.doc
Дмитро донцов росія чи европа iconДокументи
1. /Д. Донцов/Doncovsk.doc
2. /Д. Донцов/chaos.doc
Дмитро донцов росія чи европа iconДокументи
1. /Д. Донцов/Doncovsk.doc
2. /Д. Донцов/chaos.doc
Дмитро донцов росія чи европа iconДокументи
1. /Д. Донцов/Doncovsk.doc
2. /Д. Донцов/chaos.doc
Дмитро донцов росія чи европа iconКвіт С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с
Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с
Дмитро донцов росія чи европа iconДокументи
1. /Дмитро Донцов Нацiоналiзм.doc
Дмитро донцов росія чи европа iconДмитро донцов націоналіз м
Розділ VII: плебс versus нація, утопія versus легенда, хуторянська “кальокаґатія”
Дмитро донцов росія чи европа iconГордість села кирилюк Дмитро Никифорович
Кирилюк Дмитро Никифорович – здобув вищу освіту за Румунії, закінчив Ві­денський університет
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи